Наукове дослідження теоретичних та практичних аспектів малих підприємств та функціонування діючої системи оподаткування

Завдання статуту - дати найбільш повне уявлення про правовий статус підприємства (фірми) як самостійного суб'єкта підприємницької діяльності, що має всі права юридичної особи, про його внутрішній механізм, управління і самоуправління, режим формування та розпорядження його коштами і прибутком. Таке призначення статуту виявляється і в його структурі, яка, як правило, складається з таких розділів (статей):

- найменування та місцезнаходження фірми;

- загальні положення;

- предмет, цілі та напрями діяльності фірми;

- юридичний статус фірми;

- майно фірми;

- фонди фірми;

- виробничо-господарська діяльність;

- зовнішньоекономічна діяльність;

- прибуток фірми та його розподіл;

- відшкодування збитків;

- органи управління та контролю фірми;

- організація та оплата праці;

- компетенція та повноваження органів трудового колективу;

- облік та звітність;

- припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація).

Всі ці розділи мають міститися у статутах усіх видів підприємств, незалежно від їх організаційних форм власності. Разом із тим, деякі розділи можуть об'єднуватися, а “наповнення” цих розділів конкретними положеннями залежить від виду підприємства, вимог та бажань власників. Організація підприємства, якщо осіб, які бажають його заснувати, дві або більше, починається з розробки та прийняття установчого договору.

Установчий договір - це угода (договір), яка укладається між двома або кількома засновниками щодо створення підприємства (фірми) певним шляхом, суть установчого договору полягає в тому, що він є одним із різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи.

В установчому договорі визначаються предмет угоди, назва та юридична адреса підприємства (фірми), статутний фонд, відповідальність засновників та інші умови функціонування підприємства (фірми). Зміст установчого договору - об'єднання майна (капіталів) і підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому головним для установчого договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, насамперед майнового та організаційного характеру. Все це визначає відповідну структуру установчого договору, який містить такі розділи:

- преамбула;

- загальні положення договору;

- предмет договору;

- назва та місцезнаходження фірми;

- юридичний статус фірми;

- статутний фонд. Вклади учасників (засновників);

- права і обов'язки учасників (засновників);

- управління фірмою;

- майно фірми. Розподіл прибутку;

- порядок виходу зі складу учасників;

- форс-мажор;

- розв'язання суперечок;

- умови припинення (розірвання) договору;

- умови та строки набуття договором чинності;

- інші умови.

Установчий договір набирає сили з моменту його підписання всіма засновниками (учасниками) фірми.

Засновницькі документи - важливий атрибут підприємницького бізнесу. Вони підтверджують юридичний статус підприємства, тому потребують професійного підходу до укладання, таку роботу, як правило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Разом із тим, користуючись кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур, можна провести цю роботу самостійно.

Процес укладання засновницьких документів передбачає:

- підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи організації підприємства;

- попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для підприємств з колективною формою власності;

- збирання й узагальнення необхідних матеріалів;

- створення робочої групи для розробки статуту та засновницького договору;

- юридичні й економічні консультації щодо змісту засновницьких документів;

- підготовку і проведення установчих зборів.

На установчих зборах розглядають:

- питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та функціонування;

- проекти найменування фірми та її юридичну адресу;

- склад засновників;

- строки розробки засновницьких документів;

- вибори керівних органів фірми та інші організаційні питання.

Рішення зборів оформлюються протоколом, який підписують усі засновники. У разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах розглядають та затверджують підготовлені засновницькі документи. Цей факт підтверджується протоколом, статут та установчий договір підписують усі засновники (учасники), тиражують необхідну кількість примірників, їх засвідчує державний нотаріус після чого їх подають на реєстрацію, тільки після реєстрації підприємство (фірма) отримує право на функціонування.

Статутний фонд та його формування

Для створення та початку діяльності підприємства необхідний стартовий капітал. Цю функцію виконує статутний фонд. Статутний фонд - це сукупність грошових коштів та майна, яка необхідна для організації та початку функціонування підприємств.

Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємства, а в разі потреби також додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів, вкладом до фонду можуть бути: всі види майна - будівлі споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти засновників (учасників), у тому числі й у вільно конвертованій валюті; усі види майнових прав - на користування землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об'єктами, а також на використання винаходів, ноу-хау, інших об'єктів інтелектуальної власності та інші права, що належать до майнових, але мають товарну вартість.

До моменту реєстрації підприємства, що функціонує (наприклад товариство з обмеженою відповідальністю), кожний з його учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менш як 30% коштів, зазначених у засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за заявкою засновників у банку відкривається тимчасовий рахунок, який після реєстрації перетворюється у розрахунковий.

Протягом року всі учасники підприємства (фірми) мають повністю внести свій вклад до статутного фонду. У разі невиконання учасниками цих зобов'язань за час прострочення вони сплачують 10% річних з недонесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Мінімальний обсяг статутного фонду становить: для акціонерного товариства - сума еквівалентна 1250 мінімальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент його створення) для інших товариств (товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, повних та командитних товариств) - 100 мінімальним заробітним платам.

Обсяг статутного фонду може бути збільшений за умови, що всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду набуває чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував статут підприємства (фірми).

Кошти статутного фонду спрямовуються на розвиток виробництва. Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та інші потреби забороняється. Статутний фонд є власністю засновників (учасників) у межах їхніх вкладів.

При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (товариства з обмеженою відповідальністю) або в разі ліквідації підприємства засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційна до його частки у статутному фонді. Майно, передане у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки “підставою” для державної реєстрації, а й стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства (фірми).

Обсяг статутного фонду закріплюється в установчому договорі та статуті підприємства (фірми). Підтримання певного співвідношення між обсягом статутного фонду та загальним обсягом виробничо-господарської діяльності є ознакою фінансової стійкості підприємства (фірми).

Крім статутного фонду, підприємства можуть створювати інші фонди, наприклад, резервний, страховий, споживання, соціально-економічного розвитку та ін., що передбачені чинним законодавством України або відповідним рішенням Зборів учасників підприємства (фірми).

Державна реєстрація підприємства

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту державної реєстрації такої діяльності; в іншому разі така діяльність є незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває права юридичної особи з дня її реєстрації у державній адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.

З метою реєстрації новоствореного підприємства треба подавати такі документи:

- рішення власника майна або впровадженого органу про організацію малого підприємства (за наявності двох або більшої кількості власників таким документом є договір про заснування);

- статут підприємства;

- письмове підтвердження юридичної адреси суб'єкта підприємництва;

- реєстраційна картка, котра одночасно виконує роль заяви засновника про реєстрацію підприємства;

- квитанція про сплату мита за реєстрацію підприємства.

Завершальним етапом створення і реєстрації підприємства є відкриття розрахункового рахунку у відповідному банку за місцем знаходження новоствореного підприємства.

Загальна схема створення і реєстрації підприємства без створення юридичної особи є простішою. У цьому випадку доріжка кроків складається з таких етапів:

- рішення про започаткування підприємницької діяльності (вибір видів підприємницької діяльності; підготовка короткого бізнес-плану);

- підготовча робота (звернення у реєстраційний відділ і отримання довідкової інформації про особливості реєстрації у районі, необхідні документи; отримання бланків реєстраційних карток (3 примірники); отримання в банківській установі бланку заяви і банківської картки (2 примірники);

- звернення у реєстраційний орган держадміністрації (подаються: реєстраційна картка в трьох примірниках; документ про сплату реєстраційного збору; документ, що засвідчує особу);

- реєстрація (видача реєстраційним відділом свідоцтва встановленого зразка про державну реєстрацію підприємця без створення юридичної особи; направлення протягом 10 днів реєстраційних карток в орган державної статистики і податкову інспекцію);

- звернення у податкову інспекцію (відмітка про реєстрацію, взяття на облік для установи банку; подання необхідних додаткових відомостей);

- звернення до нотаріуса (засвідчення підпису підприємця на засвідченій банківській картці у двох примірниках; копії реєстраційного свідоцтва; сплата державного мита за нотаріальне засвідчення документів);

- звернення у банківську установу (подання документів, необхідних для відкриття рахунку в банку: заяви для відкриття рахунку; двох примірників банківських карток зі зразками підписів відповідальних осіб; копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності з відміткою податкової інспекції; заяви щодо оформлення перепусток у банк особам, які опрацьовують фінансові документи і мають справу з готівкою);

- звернення у місцевий відділ внутрішніх справ (подання документів для отримання дозволу на виготовлення печатки і штампів: заяви, ескізів печатки і штампів у двох примірниках; довідки банку про відкриття рахунку; копії свідоцтва про реєстрацію);

- звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню (подання ескізів печатки і штампів з відміткою районного ВВС про дозвіл на виготовлення);

- ліцензування (отримання дозволу на здійснення конкретного виду підприємницької діяльності - за необхідності).

Отже, немає сумніву, що мале підприємництво є важливим для ринкової економіки і потребує сприяння своєму розвитку з боку держави, оскільки саме з його діяльністю, насамперед, пов'язується прогрес сучасного суспільства, динамізм економічної системи.

Базовим законом у напрямку сприяння розвитку малого бізнесу в Україні став Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» [20], який визначив систему державної підтримки через формування торгово-промислових палат, центрів підтримки та інкубаторів підприємництва, інноваційних центрів, фондів фінансової підтримки підприємців, товариств взаємного кредитування, союзів (асоціацій) суб'єктів малого бізнесу, державних програм підтримки малого підприємництва, цільових фондів не житлових приміщень. Цей закон зобов'язує місцеві органи влади здійснювати системну підтримку малому підприємництву. На його виконання в Україні діє «Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва» [20]. Метою даної програми та заходів щодо її реалізації є створення належних умов для здійснення конституційного права на підприємницьку діяльність, а також подолання бідності і підвищення добробуту громадян України шляхом залучення до підприємницької діяльності широких верств населення.

1.3 Облікова політика на малих підприємствах та особливості її формування на малих підприємствах

Для малих підприємств України основними господарсько-правовими формами організації бізнесу є приватна і колективна. Різні правові форми малих підприємств мають особливі механізми функціонування. Виявлення особливостей діяльності підприємств сфери малого бізнесу має велике значення при формуванні їх облікової політики.

Малий бізнес є одним з найважливіших сегментів ринкової інфраструктури і сприяє підвищенню зайнятості населення, створенню і збільшенню національного продукту країни. Тому для стійкої і тривалої роботи підприємств малого бізнесу управлінському персоналу також необхідно мати у своєму розпорядженні найбільш повні дані про фінансовий і майновий стан підприємства, результативність його діяльності, наявність ресурсів для планування досягнення перспективних цілей.

Одним із важливих питань організації бухгалтерського обліку на підприємстві є формування його облікової політики. Прийняття підприємством конкретної облікової політики на поточний фінансовий рік забезпечує організацію бухгалтерського обліку відповідно до показників форм річної фінансової звітності, зменшує трудомісткість і тривалість формування фінансової звітності, забезпечує використання оптимальних методів облікових робіт для отримання очікуваних результатів фінансово-економічної діяльності підприємства.

Вагомий внесок у розвиток теоретичних і практичних аспектів формування облікової політики підприємств зробили вітчизняні вчені-економісти, зокрема: Ф. Бутинець, С. Голов, Г. Давидов, П. Житний, В. Завгородній, М. Пушкар, В. Собко та ін. Проте особливості діяльності малих підприємств. Ведення бухгалтерського обліку бухгалтером або власником підприємства. Які не мають відповідної освіти у сфері обліку, спричинюють все частіше формальний підхід формування, що зумовлює низьку ефективність облікової політики. За таких умов проблеми формування облікової політики підприємств в Україні досі залишаються актуальними.

Проблема функціонування малого бізнесу в умовах кризового стану економіки України є надзвичайно гострою. У зв'язку з наявністю низки нерозв'язаних проблем, серед яких складна політична ситуація, суперечливе та неоднозначне законодавство, високе податкове навантаження та, як наслідок, значна тонізація економіки, питання про те, чи існує можливість для розвитку та ефективного функціонування малого бізнесу в Україні, набуває достатньої актуальності.

Ефективна та раціональна організація бухгалтерського обліку на підприємстві, починається з розробки облікової політики. Термін «облікова політика», визначений Законом України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», означає сукупність принципів, методів і процедур, що використовується підприємством для складання та подання фінансової звітності. Однак облікова політика визначає також способи організації та ведення бухгалтерського обліку на підприємстві, з урахуванням конкретних умов його діяльності [23, С. 19].

Облікова політика підприємства є основою внутрішнього регулювання обліку та для набуття нею нормативного статусу, її формалізують у вигляді наказу про облікову політику.

Формування облікової політики сприяє посиленню обліково-аналітичних функцій в управлінні підприємством, дає змогу оперативно реагувати на зміни, що відбуваються у виробничому процесі, ефективно пристосовувати виробничу систему до умов зовнішнього середовища, знизити економічний ризик і добитися успіхів в конкурентній боротьбі.

На основі правильно обраної облікової політики можна сформулювати ефективну систему бухгалтерського обліку, що дасть змогу відображати всі господарські операції, які пов'язані з виконанням кошторису та узагальненням даних обліку у фінансовій звітності [27].

Облік на малих підприємствах повинен бути максимально скорочений і спрощений, оскільки, як правило, тут немає чисельного штату працівників, які б займалися виключно веденням обліку.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності для підприємств малого бізнесу полягає у наступному:

- оподаткування: заміна сплати певних видів податків, зборів та платежів єдиним податком;

- бухгалтерського обліку: можливість застосування спрощеного Плану рахунків, простої та спрощеної форм обліку, спрощеної методики обліку витрат;

- звітності: обов'язкове складання звітності відповідно до П(С)БО 25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва».

Основною метою формування облікової політики на малих підприємствах має бути не тільки вибір сукупності способів ведення бухгалтерського обліку, а й досягнення ефективності управління обліковими процесами, ефективності прийняття управлінських рішень для досягнення оперативних і стратегічних цілей [26].

Облікова політика підприємства має враховувати такі важливі фактори: форму власності та організаційно-правову структуру підприємства; вид економічної діяльності, що зумовлює особливості та умови облікової роботи; параметри підприємства за обсягами діяльності, номенклатури продукції, чисельності працівників тощо.

Головними причинами, що зумовлюють необхідність формування облікової політики у малому бізнесі в нашій країні, є:

- перехід України на національні стандарти бухгалтерського обліку;

- в умовах переходу до ринкових відносин зростає інтерес зовнішніх користувачів до фінансової звітності підприємств. У свою чергу звітність повинна бути зрозумілою всім зовнішнім користувачам, які матимуть змогу порівнювати фінансові звіти не тільки підприємств однієї галузі, а й різних галузей як однієї, так і різних країн. Це необхідно для того, щоб оцінити фінансовий стан підприємств, тенденції змін результатів їх діяльності, та визначити напрями розвитку економічних взаємовідносин між виробничими системами - фірмами;

- в умовах вільних, нерегламентованих ринкових відносин, коли сфера товарообігу є вкрай нестійкою успіх підприємства визначається знанням потреб ринку і стану зовнішнього середовища, в якому воно діє. Особливе місце в цьому процесі відводиться фінансовій звітності, яка є кінцевою подією облікової політики;

- розвиток ринкової економіки сприяє збільшенню кількості користувачів фінансової інформації. Це пояснюється тим, що кожна структура прагне знайти і утримати своє місце на конкретному ринку. Пошук пріоритетів і вибір правильної стратегії невід'ємно пов'язані із коригуванням правил, посиленням одних і послабленням значущості інших чинників, що відображується в обліковій політиці підприємства [10, С. 223-229].

Таким чином, формування облікової політики - важливий етап у формуванні бізнесу, оскільки від прийнятих облікових оцінок залежить зрештою фінансовий результат підприємства. Однак, на жаль, керівництво вітчизняних підприємств не завжди надає належної уваги процесу формування облікової політики.

Мале підприємництво - це атрибут, невід'ємна складова будь-якої господарської системи, без чого економіка й суспільство в цілому не можуть не тільки розвиватися, а й існувати.

Особливості малого підприємництва дозволяють стверджувати, що йому притаманні риси як незалежність (в порівнянні з іншими суб'єктами господарювання) дій, можливість більш гнучких і оперативних рішень, адаптації до особливостей місцевих умов, сильних симпатіях серед населення, низьких операційних витратах, шансах на швидкий матеріальний успіх, довгострокових вигодах, можливостях суміщення кількох професій тощо. Всі ці риси дозволяють малому підприємництву посісти вагоме місце в національній економіці.

Стримуючими факторами, які негативно впливають на розвиток малого підприємництва є загальний спад вітчизняного товарного виробництва, зростання цін, інфляція, низький рівень платоспроможності населення, корупція тощо.

Узагальнюючи позитивні і негативні сторони розвитку малого та середнього підприємництва в Україні, можна зазначити, що за кількісними оцінками розвиток цього сектору економіки практично відповідає європейським показникам.

Разом з тим, за якісними показниками вітчизняне підприємництво значно відстає від європейського стандарту. І не лише за показником якості самої продукції, але й за його внеском у розвиток економіки, за рівнем продуктивності праці, наявністю економічно доцільних створюваних робочих місць і соціальних гарантій тощо.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що одним з небагатьох здобутків вітчизняної податкової політики, саме з точки зору виконання нею стимулюючої функції, стало запровадження спрощених режимів оподаткування.

Достатньо вражаючими є дані, що сьогодні понад 40 % від загальної кількості суб'єктів малого підприємництва обрали спрощену систему. З 1999 по 2007 рік кількість платників єдиного податку збільшилась майже в 12 разів (з 94,7 тис. осіб до 1114 тис. осіб), а надходження до бюджету від сплати єдиного податку зросли у 29 разів (з 116,6 млн. грн. до 3703,7 млн. грн.).

Практичний досвід застосування спрощеної системи оподаткування дає достатньо підстав говорити про позитивний вплив цього режиму оподаткування на сектор малого підприємництва, що дозволяє максимально спростити облік і контроль за діяльністю суб'єктів підприємництва і забезпечує стабільні надходження в бюджет.

Дієвим інструментом сприяння ефективному розвитку малого та середнього підприємництва є інфраструктура його підтримки - своєрідна опорно-руховою система, завдяки якій формується конкретне організаційно-економічне середовище для сприяння підприємницькій діяльності та швидкій адаптації суб'єктів малого підприємництва до ринкових умов.

Найголовніша функція такої інфраструктури - створення умов для ефективного здійснення підприємницької діяльності суб'єктів господарювання, подолання труднощів та вирішення проблем, пов'язаних з відсутністю знань, досвіду з питань ведення бізнесу, доступу до кредитів та необхідної інформації, сприяння створенню нових робочих місць, подолання диспропорцій в економічному розвитку регіонів, збільшення експортної спроможності малих підприємств, зростання виробництва та його структурна перебудова, спрощення доступу малого підприємництва до сучасних інноваційних технологій.

Отже, діяльність суб'єктів малого підприємництва у багатьох випадках залежить від дій державних органів виконавчої влади. Без спеціальних заходів державної підтримки розвиток малого підприємництва неможливий. Проте державна підтримка малого підприємництва стримується макроекономічними умовами.

До головних проблем, які стримують розвиток малого бізнесу, можна віднести недосконалість системи оподаткування, нестабільність бюджетного фінансування державної і регіональних програм підтримки бізнесу.

Невиконання планів фінансування національної програми сприяння розвитку малого підприємництва, очевидно, пов'язане з тим, що органи виконавчої влади, які, на жаль, змінюються надзвичайно часто, розгляд-дають цю статтю бюджету за залишковим принципом. Тому орієнтація наших підприємців і малий бізнес на велику роботу: нарощування обсягів виробництва, укладання контрактів, розширення ринків збуту вітчизняної продукції без допомоги в цьому напрямку, перш за все держави і регіональних органів влади марна справа.

Між іншим здійснюваних в цьому напрямку зусиль як на державному, так і регіональному рівні, на наш погляд, явно недостатньо. Ефективність державної підтримки невисока, оскільки недостатньо враховується специфіка і потенційні можливості зароджую чого середнього класу. Відсутність теоретичних і методологічних напрацювань саме в цій сфері малого та середнього бізнесу, не дозволяє сьогодні проводити єдину політику в галузі формування програмних заходів і визначення ризиків їх реалізації, проводити єдину політику в галузі розвитку малого підприємництва як на державному, так і регіональному та місцевому рівнях. Без такої політики значна кількість малих підприємств розорюється або різко скорочує свої масштаби діяльності.

Незважаючи на наявні позитивні тенденції, які набирають силу останнім часом, аналіз стану малого підприємництва в Україні свідчить про те, що суттєвих зрушень у розвитку цього сектора економіки ще не відбулося. Серед головних причин, які стримують його розвиток, можна назвати:

- відсутність дієвого механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

- надмірний податковий тиск;

- відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого підприємництва в цілому;

- обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів;

- недосконалість механізмів обліку та складання звітності малого бізнесу, системи навчання і перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності, обмеженість інформаційного та консультаційного забезпечення.

Формування облікової політики потрібно здійснювати за наступними етапами:

- визначення об'єктів бухгалтерського обліку, щодо яких повинна бути розроблена облікова політика;

- виявлення, аналіз, оцінка факторів, під впливом яких здійснюється вибір способів ведення бухгалтерського обліку;

- вибір і обґрунтування вихідних положень побудови облікової політики;

- ідентифікація потенційно придатних для застосування підприємством способів ведення бухгалтерського обліку по кожному прийому і для кожного об'єкту;

- оформлення обраної облікової політики.

Розділ 2. Організація і методика обліку на малих підприємствах України.

2.1 Особливості організації обліку на малих підприємствах

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Згідно із даним законом державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств. Поряд з тим Закон відмічає, що підприємства, які мають право ведення спрощеного обліку доходів і витрат та не зареєстровані платниками податку на додану вартість, можуть узагальнювати інформацію в регістрах бухгалтерського обліку без застосування подвійного запису. Мова ведеться про особливості ведення обліку суб'єктів малого підприємництва.

Диференціація вимог щодо обліку та звітності передбачає вирішення низки практичних питань, зокрема визначення критеріїв суб'єктів малого бізнесу, діапазонів значень у межах обраних критеріїв, підходів і сфер спрощення, правил аудиту. Проблемними залишається питання щодо критеріїв виокремлення суб'єктів малого підприємництва.

Податковий кодекс України розділ XIV «Спеціальні податкові режими» встановлює правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справлення єдиного податку. А зміст і форму Фінансового звіту суб'єктів підприємницької діяльності регламентує П(С)БО 25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва».

Особливості організаційно-правової структури суб'єктів малого підприємництва обумовлюють специфіку організації обліку на малих підприємствах. В першу чергу це стосується форми бухгалтерського обліку як системи регістрів обліку суб'єктів малого підприємництва, порядку та способу реєстрації в них.

Удосконалення форми бухгалтерського обліку СМП забезпечить дотримання єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової звітності.

Питанням організації обліку малих підприємств присвячено значну кількість публікацій, в яких піднімаються проблеми щодо критеріїв віднесення до суб'єктів підприємницької діяльності [5,С.3-9] та форм організації бухгалтерського обліку. Досить детально розглянуті питання щодо складання податкової звітності по єдиному податку [2,С.10-19] та застосуванні спрощеної форми фінансової звітності для малого бізнесу. Проте введення в дію змін до ПКУ, П(С)БО№25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва» та Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» потребують на додаткове дослідження та тлумачення особливостей організації обліку малих підприємств.

Поняття «мале підприємство» було введене в Україні в 1991 році п.2 ст.2 Закону України «Про підприємства в Україні».

З 1.01.2004 р. Закон №887 утратив свою дію з вступом в силу Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. №436 - IV. Так, згідно з п.7 ст. 63 малими підприємствами (не залежно від форми власності) є підприємства. В яких за звітний (фінансовий) рік:

- середньооблікова чисельність робітників не перевищує 50 чоловік;

- обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) не перевищує 70 мільйонів гривень.

Таким чином, критеріями для віднесення підприємства до малих є чисельність працюючих і обсяг валового доходу від реалізації продукції (Табл. 2.1.1.).

Таблиця 2.1.1. Класифікація підприємств за їх розміром згідно із ГКУ

Тип підприємства	Критерії визнання
	Середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік, осіб	Обсяг валового доходу від реалізації продукції, млн. грн.
Велике	>250	Сума >100
Середнє	50-250	70<Сума<100
Мале	50<	70<Сума

Слід відмітити, що в Європейській практиці найпоширенішими є три критерії: чисельність працівників, підсумок балансу та оборот. До малих підприємств відносять підприємства з кількістю працівників 50 осіб, оборотом 10 млн. євро та підсумком балансу 10 млн. євро.

2.2 Особливості відображення податкових розрахунків обліку малих підприємств

В законодавстві України існують непорозуміння щодо критеріїв віднесення до малих підприємств. Податковий кодекс України, що набув чинності з 1.01.2011 року не містив окремих положень для малих підприємств (розділ було вилучено) [21, С.488]. Але в статті 154 Податкового кодексу відмічено умови звільнення від податку на прибуток. В той же час вступає в дію з 1.04.2011 року Наказ «Про внесення змін до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 25 «Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва». В стандарті вказано, що суб'єктами малого підприємництва є юридичні особи, що відповідають критеріям, визначеним пунктом 154.6 статті 154 Податкового кодексу (Рис. 2.1.).

Критерії для застосування ставки 0 % для платників податку на прибуток згідно з Податковим кодексом України на період 1.04.2011 р.-1.01.2016 р. (Стаття 154.6)

Зауважимо, що саме для таких підприємств застосовується на період з 1 квітня 2011 року до 1 січня 2016 року ставка 0 відсотків для платників податку на прибуток [21,С.488].

Рис. 2.1.

Крім того, введений розділ IV «Спеціальні податкові режими» [1] визначає критерії віднесення до суб'єктів господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування (Табл. 2.2.1).

Таблиця 2.2.1. Умови застосування спрощеної системи оподаткування обліку та звітності (Стаття 291.4 ПКУ)

Групи платників єдиного податку	Критерії віднесення до групи
Перша група - фізичні особи	1) не використовують працю найманих осіб; 2) обсяг доходу протягом календарного року не перевищує 150000 гривень
Друга група - фізичні особи	1) не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб; 2) обсяг доходу не перевищує 1000000 гривень.
Третя група - фізичні особи	1) не використовують працю найманих осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб; 2) обсяг доходу не перевищує 3000000 гривень.
Четверта група - юридичні особи	1) середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб; 2) обсяг доходу не перевищує 5000000 гривень.

Отже, згідно з діючим законодавством України мають право на застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності малі підприємства, що відповідають критеріям визначеним в п.154.6 та 291.4 ПКУ.

Крім цього, малі підприємства - мають право самі вибирати форму обліку, вони можуть пристосовувати реєстри обліку до специфіки своєї роботи.

2.3 Особливості синтетичний та аналітичний обліку податкових розрахунків Міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні

Аналітичний і синтетичний облік на малих підприємствах можна вести у типових реєстрах, що рекомендовані Міністерством фінансів України наказом від 25.06.2003 р. №422. (Табл. 2.2.3).

Таблиця 2.2.3. Реєстри аналітичного і синтетичного обліку малих підприємств за спрощеною формою згідно з Методичними рекомендаціями від 25.06.2003р. №422

Назва реєстрів	Рахунки, згідно з спрощеним Планом рахунків
Журнал обліку господарських операцій	Всі рахунки
Відомість 1М обліку готівки і грошових документів	30, 31
Відомість 2М обліку запасів	20, 21, 26
Відомість ЗМ обліку розрахунків з дебіторами і кредиторами, за податками й платежами, довгострокових зобов'язань і доходів майбутніх періодів	37, 55, 64, 66, 68, 69
Відомість 4М обліку необоротних активів та амортизації (зносу), капітальних і фінансових інвестицій та інших необоротних активів	10, 13, 14, 15, 16, 18, 35
Відомість 5М обліку витрат, доходів і фінансових результатів, власного капіталу, витрат майбутніх періодів, забезпечення майбутніх витрат і платежів	23, 39, 40, 44, 47, 48, 70, 74, 79, 90, 91, 96
Оборотно-сальдова відомість	Всі рахунки

Спрощена форма обліку передбачає застосовування замість журналів або журналів - ордерів Відомостей (всього 5) (Табл. 2.3.1). Крім того даним положенням передбачено введення простої форми обліку з використанням тільки Журналу господарських операцій та Відомості 3М. Така побудова регістрів відповідає застосуванню спрощеного Плану рахунків та формуванню звітності відповідно до П(С)БО 25.

Після прийняття Податкового кодексу України від 02.12.2010р. №2755-VI відбулися чергові зміни не тільки в підходах до встановлення критеріїв визнання суб'єктів малого підприємництва, а і в організації ведення бухгалтерського обліку та спрощеного обліку доходів і витрат.

На сьогодні чинні два накази Міністерства фінансів України, які встановлюють спрощені форми бухгалтерського обліку для малих підприємств:

- Методичні рекомендації бухгалтерського обліку малими підприємствами від 25.06.2003р. №422;

- Методичні рекомендації із застосування регістрів бухгалтерського обліку малими підприємствами від 15.06.2011р. №720.

Юридичні особи, які зареєстровані платниками ПДВ і відповідають критеріям, визначеним п.154.6 ст. 154 Податкового кодексу України, та платники єдиного податку групи 4 за ставкою 3% мають право на спрощений облік доходів і витрат із застосуванням спрощеного Плану рахунків, ведення обліку в облікових регістрах, затверджених методичними рекомендаціями №422, і складання фінансового звіту суб'єктів малого підприємництва (форми №1м та №2м).

Юридичні особи, які не зареєстровані платниками ПДВ та відповідають критеріям, визначеним п.154.6 ст.154 Податкового кодексу України, та платники єдиного податку групи 4 за ставкою 5% мають право на спрощений облік доходів і витрат без застосування подвійного запису (без використання плану рахунків), ведення обліку в облікових регістрах, затверджених Методичними рекомендаціями №720, і складання спрощеного фінансового звіту суб'єктів малого підприємництва (форми №1мс та форми №2мс).

Відповідно до Методичних рекомендацій №720 обліковувати доходи і витрати слід у розроблених спеціальних журналах і відомостях, інформацію з яких пере носять у згрупованому вигляді до спрощеного фінансового звіту.

Однак у нових Методичних рекомендаціях №720 існує суттєве обмеження щодо можливостей використання форм, а саме малі підприємства не повинні бути платниками ПДВ, а відповідно гранична сума від здійснених операцій з постачання товарів (послуг) за останні 12 місяців не перевищує 300 тис. грн. (без ПДВ) (ст.181.1 ПКУ), що автоматично зменшує в рази кількість підприємств, які мають право на застосування спрощеного обліку доходів і витрат. Отже, підприємства з річним оборотом до 3 млн. грн. або навіть до 1 млн. грн. вже через кілька місяців діяльності повинні зареєструватися платниками ПДВ у разі перевищення обсягу операцій купівлі-продажу 300 тис. грн. і перейти на застосування Методичних рекомендацій №422 і спрощеного плану рахунків.

Такий підхід до ведення обліку, на нашу думку лише ускладнює відображення господарських операцій та призводить до не співставлення показників фінансової звітності малих підприємств.

Загальний розвиток господарства, вдосконалення процесу управління, зростання ролі інформації для прийняття обґрунтованих економічних рішень, створення умов для приведення системи бухгалтерського обліку до міжнародних вимог сприяли вдосконаленню організаційних засад бухгалтерського обліку в різних секторах економіки, в тому числі підприємств малого бізнесу. Протягом останніх 20 років відбувалися зміни в підходах до встановлення критеріїв суб'єктів господарювання, які мали право на застосування спрощеної форми обліку, а також у методологічних аспектах облікового процесу підприємств малого бізнесу.

Постійне введення нових форм обліку, як системи регістрів відображення господарських операцій:

- журнальна форма обліку;

- спрощена форма обліку;

- проста форма обліку;

- спрощена проста форма обліку без застосування подвійного запису ускладнюють відповідність ведення обліку згідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»: «…єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності».

Розділ 3. Поняття і сутність оптимізації оподаткування

3.1 Система оподаткування малого підприємництва Україні

Податкова система в кожній країні є однією із стрижневих основ економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - виступає головним знаряддям реалізації її економічної доктрини.

Податки - це об'єктивне суспільне явище, тому при побудові податкової системи слід виходити з реалій соціально-економічного стану країни, а не керуватись побажаннями, можливо і не найкращими, але не здійсненними.

Молода Українська держава розпочала створення власної податкової системи. Яка не є простим копіюванням досвіду інших країн. Адже податкова система має відображати конкретні умови конкретної країни: рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови і безліч інших чинників. У зв'язку з цим склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

Водночас слід підкреслити, що форми оподаткування стають дедалі

час слід підкреслити, що форми оподаткування стають дедалі уніфікованими. Існує ряд основних податків, які дістали загальносвітове визнання, хоча механізм їх справляння може суттєво різнитися в конкретних країнах. До них належать такі форми непрямого оподаткування, як податок на додану вартість й акцизний збір, а також основні прямі податки - прибутковий податок з доходів громадян.

Податкова система є дуже складним явищем, яке відображає діалектичне поєднання об'єктивного і суб'єктивного начал. Об'єктивне начало зумовлене об'єктивністю самих податків і виражається в тому, що податкова система має базуватися на певних наукових засадах, які характеризують її внутрішню сутність і суспільне призначення. Суб'єктивність полягає в тому, що податкова система створюється відповідними державними структурами. Вона відображає розуміння ними ситуації в країні й цілі певних партій, суспільних груп, окремих політичних діячів. І тут виникає значна проблема в суспільстві - проблема максимального наближення суб'єктивного бачення до об'єктивних вимог і можливостей. Адже об'єктивність не завжди очевидна, вона прихована для не озброєного відповідними знаннями ока. Суб'єктивні ж мотиви майже завжди наяву, їх може бути велике розмаїття, вони можуть викривляти реальну дійсність через призму корпоративних інтересів.

Основна форма розв'язання суперечності між об'єктивним і суб'єктивним началами податкової системи - побудова її виходячи з певної економічної доктрини, яка покладена в основу діяльності держави. Саме вона повинна бути як відправною точкою, так і орієнтиром податкової політики, котра є вторинним явищем щодо теорії.

Проблеми України в галузі побудови податкової системи насамперед пов'язані саме з відсутністю чіткої економічної доктрини, визначеної виходячи з тієї чи іншої економічної теорії. Це не дає змоги проводити чітку стратегічну лінію, призводить до нестабільності податкової політики, що, у свою чергу, негативно впливає на стан економіки. Саме вироблення цієї доктрини є першочерговим завданням. [13, С.258-263].

Сучасний стан податкової системи України можна охарактеризувати як закладення підвалин. Зроблено за короткий час досить багато. Здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, реформована сама податкова система шляхом впровадження податків, характерних для країн із розвинутою ринковою економікою. Розроблено і впроваджено законодавство з питань оподаткування, його інструктивне та методичне забезпечення, створена податкова служба із сучасною організаційною структурою. Однак це - тільки перші кроки. Заснована податкова система України не є абсолютно новим явищем. Вона побудована, і це знову ж таки об'єктивна закономірність, на базі тієї системи доходів бюджету, яка існувала в межах адміністративної системи і планової економіки.

Введені податки певною мірою є новими скоріше за формою, ніж за змістом. Так чи інакше вони містять ознаки старої системи, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й числі й бюджетній. Головне завдання в цьому плані полягає в наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом, що потребує зміни схеми й пропозицій розподілу валового національного продукту на основі підвищення питомої ваги індивідуальних доходів громадян.

Податки є однією з найважливіших фінансових категорій. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства. Саме виникнення держави спричинило і появу платежів та внесків до державної скарбниці для фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Спочатку ці внески провадились у натуральній формі. а з розвитком товарно-грошових відносин відбувся поступовий перехід до грошової форми оподаткування. У сучасних умовах натуральні податки можуть використовуватись у виняткових випадках в окремих країнах.

Податки являють собою обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб до бюджету. За економічним змістом це фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій. На відміну від фінансів у цілому ці взаємовідносини мають односторонній характер - від платників до держави. Повернення переплат податків не може розглядатись як зворотний рух, тому що воно пов'язане не із сутністю розглядуваних відносин, а з характером розрахунків із бюджетом - якби вони були максимально правильними, то переплат взагалі не було б.

Податки встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави - управління, оборони, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів конкретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Однак якщо їх розглядати в узагальненому вигляді, то ці прикмети плати і відрахувань видно досить чітко.

Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового національного продукту на загальносуспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Функції податків як фінансової категорії випливають із функцій фінансів. Фінанси в цілому виконують дві функції - розподільну і контрольну. Податки безпосередньо пов'язані з розподільною функцією в частині перерозподілу вартості створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами. Одночасно вони виступають методом централізації ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи таким чином фіскальну функцію.

Фіскальна функція є важливою у характеристиці сутності податків, вона визначає їхнє суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не просто достатньо податків, але, головне, - надійних. Податкові надходження мають бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному розрізі. Постійність означає, що податки повинні надходити до бюджету не у вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни їх сплати мають бути погоджені з термінами фінансування видатків бюджету. Стабільність надходжень визначається високим рівнем гарантій того, що передбачені Законом про бюджет на поточний рік доходи будуть отримані у повному обсязі. Безглуздо встановлювати такі податки, які необхідних гарантій не дають, бо тоді невизначеною стає вся фінансова діяльність держави. Рівномірність розподілу податків у територіальному розрізі необхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи. Без цього виникає потреба в значному перерозподілі коштів між бюджетами, що зменшує рівень автономності кожного бюджету, що зменшує рівень автономності кожного бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування. [16].

Податки,як уже зазначалося, характеризуються рухом вартості від юридичних і фізичних осіб до держави. Їх сплата приводить до зменшення доходів платників. Причому об'єктивно кожний платник зацікавлений сплатити якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення обсягів об'єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування умов діяльності. Таким чином, у сутності кожного податку закладена регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує їх суспільне призначення. Суть регулюючої функції полягає у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об'єктивним явищем, то вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх установлює. Разом з тим держава може свідомо використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована податкова політика можлива тільки завдяки об'єктивно властивій податкам регулюючій функції.

Використання податків як фінансових регуляторів - дуже складна й тонка справа. Тут не може бути головного і другорядного - все головне. Іноді незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити суть впливу податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Проблема полягає в тому, що податки зачіпають усе суспільство, а це безмежна гама інтересів, врахувати які дуже важко, але вкрай необхідно. Не може бути оцінки регулюючої дії податків за сальдовим підходом, що переважає, позитивний чи негативний вплив. Сама по собі присутність негативного впливу, навіть незначного, свідчить про недолік того чи іншого податку.

Історія людства виробила різні форми й методи оподаткування. Кожний вид податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи іншого податку характеризується його приналежністю до певної групи у відповідності з існуючою класифікацією податків. Класифікація дає можливість більш повно висвітлити сутність та функції податків, показати їхню роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Класифікація податків проводиться за кількома ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня державних структур, які їх установлюють, за способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі і непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів об'єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, при якому більше платять ті члени суспільства, які мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визначається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об'єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Оскільки непрямі податки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи. Структура споживання у різних верств населення суттєво відрізняється, тому принцип справедливого оподаткування може бути реалізований через диференційований підхід до встановлення непрямих податків на окремі товари, роботи та послуги. Однак тут теж є певні обмеження. Встановлення більш високих податків тільки на товари не першої необхідності й розкоші звужує сферу непрямого оподаткування і скорочує надходження доходів до бюджету. Навпаки, навіть невисокий рівень непрямого оподаткування товарів повсякденного попиту забезпечує державі сталі й значні доходи, бо сталим і значним у масштабах суспільства є таке споживання.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий доход підприємств. Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності. Оцінка майна може провадитись різними методами (вартість у грошовому виразі, потужність двигуна автомобіля тощо).