Система державних видатків в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Основи правового регулювання державних і місцевих видатків в бюджетній системі України

1.1 Поняття державних і місцевих видатків, особливості відносин

1.2 Основні принципи бюджетного фінансування

1.3 Правові принципи фінансування державних і муніципальних видатків

1.4 Основний розподіл видатків між ланками фінансування бюджетної системи України

2. Регулювання правових засад кошторисно-бюджетного фінансування

2.1 Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

2.2 Додержання фінансової дисципліни

3. Класифікація видів кошторисно-бюджетного фінансування

3.1 Порядок фінансування соціально-культурних заходів

3.1.1 Видатки на соціального захисту населення

3.1.2 Порядок фінансування освіти

3.1.3 Порядок фінансування науки

3.1.4 Видатки на культуру та мистецтво

3.2 Фінансування охорони здоров'я та фізичної культури

3.3 Видатків на оборону

3.4 Видатки на фінансування законодавчої, виконавчої влади, правоохоронних органів

3.5 Інші видатки

3.6 Позабюджетні кошти бюджетних установ

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Бюджетна система є провідною ланкою державних фінансів. Держава використовує бюджет як інструмент реалізації своєї соціально-економічної політики, адже він відображає складну систему перерозподільних відносин у суспільстві, охоплює практично кожну юридичну та фізичну особу. Тому на сучасному рівні на мою думку питанням, що стосуються видаткової частини державного бюджету України приділяється дедалі більше уваги.

Видатки бюджету -- це прямі цільові витрати держави, що забезпечують її безперебійне функціонування і відображають економічні відносини, що пов'язані з розподілом і перерозподілом частини національного доходу, яка концентрується у бюджеті.

Отже, виконання будь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурсів. Тому витрати держави - це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка безпосередньо пов'язана з її діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцевий бюджети і державні цільові фонди.

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування. Фінансування державних видатків - це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'язань держави, з додержанням режиму економії при постійному здійсненні контролю. Таким чином, можна сказати, що актуальність теми «Система державних видатків в Україні» говорить сама за себе, бо розподіл видатків в державі стосується кожного громадина незалежно від його культури та побуту.

1. Основи правового регулювання державних і місцевих видатків в бюджетній системі України

1.1 Поняття державних і місцевих видатків, особливості відносин

Досвід свідчить, що головною функцію держави в сучасній економіці є здійснення комплексу узгоджених заходів економічної стратегії і тактики. Загальна мета застосування державного впливу на економіку полягає в тому, щоб розглядати людину як мету виробництва, примусити економіку функціонувати як фактор розвитку людства, а не людину -- як фактор виробництва, надати ринковій економіці «ринкового обличчя».

У своєму посланні Верховній Раді України Президент України зазначив, що одним з ключових завдань уряду є забезпечення переорієнтації бюджетного механізму, перетворення його на ефективний інструмент соціально-економічної стратегії. Хронічна незбалансованість та низька ефективність державних фінансів, що зберігаються і під час економічного зростання, зумовлені системними помилками бюджетної політики, її суто фіскальною спрямованістю. Має відбутися соціальна переорієнтація економічної політики. Зокрема, у соціальній сфері головними завданнями мають стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу -- основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

Держава і органи місцевого самоврядування, як ми бачили, вивчаючи фінансово-правовий інститут публічних доходів держави, застосовують законодавство з метою якомога ретельної мобілізації коштів, яких потрібно все більше і більше. На функціонування держави потрібні дуже великі фінансові ресурси для покриття зростаючих видатків. Саме видатки примушують державу відшукувати доходні джерела. Однак об'єктивно існуючий закон випереджаючого зростання видатків над доходами держави, який відкрив німецький вчений Адольф Вагнер, примушує державу і органи місцевого самоврядування, які представляють публічний фінансовий інтерес, ретельно розподіляти одержані доходи з тим, щоб була змога покривати першочергові, пріоритетні видатки.

Усі видатки, які фінансуються на території держави, покриваються за рахунок чистого доходу суспільства. Але в державі, де існують різні форми власності, видатки покриваються з різних фондів коштів. Публічні видатки, які пов'язані з виконанням функцій держави і органів місцевого самоврядування, фінансуються за рахунок бюджетних коштів та позабюджетних централізованих цільових коштів. Державні видатки покриваються прибутками, що залишаються у розпорядженні підприємств державної і муніципальної форми власності, за рахунок сум амортизації, що включається у собівартість продукції і скеровується на збільшення виробничих фондів. На фінансування видатків спрямовуються кредити банків, які беруть підприємства на виробничі потреби.

За свій рахунок фінансують потреби приватні підприємницькі структури на території держави. Таким чином, поняття видатків держави ширше за поняття видатків державного бюджету. І хоча видатки об'єднаного державного бюджету складають левову частку видатків держави, вони залишаються часткою загальних публічних видатків держави.

Видатки держави представляють собою прямі витрати матеріальних і фінансових ресурсів на її функціонування. Оскільки в умовах товарно-грошових відносин і дії закону вартості всі витрати набувають грошового характеру, видатки держави прийнято розглядати як використання фінансових ресурсів.

Оскільки видатки держави опосередковують її функціонування, велика частина їх покривається за рахунок бюджету. Система бюджетних видатків (тобто єдність усіх витрат державного і місцевих бюджетів, які знаходяться у взаємозв'язку) безпосередньо залежить від політичного і соціально-економічного характеру діяльності держави.

Видатки державного і місцевих бюджетів -- об'єктивна економічна категорія, яка опосередковує його доходи і завершує розподільні відносини. Вони мають подвійний характер. З одного боку -- це витрати держави, які вона здійснює на своє функціонування, а з другого, це доходи, за рахунок яких державні установи, підприємства й організації утворюють свої фонди, необхідні для їх функціонування. Кошти, які виділяються з бюджетів на потреби цих установ і організацій, державне управління, оборону, соціальні потреби, економічно обслуговують державу як надбудову над економічним базисом. Держава, органи місцевого самоврядування і органи, які підтримують публічний фінансовий інтерес і дозволені державою, на підставі законодавства виділяють кошти, розмір яких установлює державний, місцеві бюджети і фінансові плани публічних позабюджетних (соціальних) фондів.

Вплив на публічні видатки з боку органів державної влади, органів виконавчої влади загальної компетенції, фінансово-кредитної системи за допомогою усіх правових засобів здійснюється протягом всього видаткового циклу, тобто від виникнення об'єктивно обумовленої потреби у витратах конкретних коштів на конкретні заходи та дозволу на їх витрачання певних сум, визначених у затверджених бюджетах і кошторисах, фінансових планах, до їх повного задоволення. Цикли витрат продовжуються по-різному. Наприклад, видатки на охорону здоров'я і освіту об'єктивно потрібні завжди, а видатки на будівництво шкіл, лікарняних закладів -- з моменту їх проектування, виділення на ці цілі асигнувань тощо.

Виходячи з цього всі видатки держави, що покриваються бюджетними коштами, можуть бути об'єднані у 2 групи: ті, що повторюються щороку (наприклад, на фінансування діючих лікарень, шкіл, дитячих садків, вузів, тобто видатки, що встановлені діючими нормативно-правовими актами) і нові, що вводяться з наступного бюджетного періоду.

Фінансове право, як ми знаємо, регулює складну групу відносин в галузі видатків, які пов'язані із забезпеченням публічного фінансового інтересу, тобто із діяльністю державних і муніципальних органів, що виконують державні функції, функції місцевих органів самоврядування та організацій, які виконують з дозволу і під контролем держави соціальні функції (наприклад, Пенсійний фонд, інші фонди соціального страхування).

Кожний суб'єкт підприємницької діяльності, незалежно від організаційно-правової форми діяльності і форми власності, що розташований на території нашої держави, здійснює видатки і вступає у грошові правовідносини із багатьма суб'єктами. Однак ці відносини регулюються не фінансовим, а цивільним, господарським правом. Це ще раз підкреслює, що поняття публічних видатків, що провадяться на території держави, ширше, ніж поняття бюджетних видатків.

Основним призначенням витрат усіх ланок бюджетної системи є фінансове забезпечення безперебійного функціонування держави й органів місцевого самоврядування.

Видатки, що здійснюються на території держави, являють собою певну систему і класифікуються за різними підставами. Видатки держави можна класифікувати на поточні і видатки на розвиток; у зв'язку з розподілом державного і місцевих бюджетів на загальний і спеціальний видатки можна класифікувати на такі:

1) пов'язані з фінансуванням діючих установ, учбових закладів, соціальних програм тощо; 2) пов'язані із окремими, спеціальними заходами, програмами.

Видатки класифікуються і за роллю у суспільному виробництві-- на розвиток матеріального виробництва і нематеріальної сфери; за суспільним призначенням: економічний розвиток; соціально-культурні заходи, освіта і наука; оборона країни; правоохоронна діяльність; зовнішньоекономічна діяльність, обслуговування державного боргу; за цільовим призначенням на: заробітну плату, нарахування на заробітну плату; господарські витрати, поточний і капітальний ремонт.

Видатки можна класифікувати залежно від форм власності суб'єктів, які здійснюють публічні витрати: державні і муніципальні.

Залежно від джерел фінансування і планування їх в бюджетах видатки можуть підрозділятися на централізовані (тобто ті, що покриваються за рахунок бюджетів та централізованих позабюджетних цільових фондів) і децентралізовані (що покриваються за рахунок власних коштів підприємств різних форм власності). У процесі діяльності по здійсненню бюджетних видатків держави і органів місцевого самоврядування виникає широке коло відносин, які обов'язково набувають форму правовідносин і мають грошовий характер. Однак ці відносини регулюються різними галузями права. Відносини з купівлі-продажу продукції і одержання прибутків -- це цивільно-правові відносини. У фінансових правовідносинах з видатків завжди беруть участь три суб'єкти. Перш за все, це уповноважений державою або місцевим органом самоврядування суб'єкт, що представляє публічний фінансовий інтерес, оскільки відносини у галузі публічних видатків не виникають в інтересах окремої юридичної або фізичної особи, а виникають в інтересах держави або органу місцевого самоврядування

Другим обов'язковим суб'єктом відносин у галузі видатків є банк, у якому відкритий рахунок третього суб'єкта і через який Державне казначейство видає кошти; третій суб'єкт -- одержувач коштів, які виділені з відповідного бюджету за призначенням, указаним у кошторисі. Одержувачем бюджетних коштів виступають державні та муніципальні установи, підприємства й організації. А якщо є рішення про виділення коштів з державного або місцевого бюджету підприємствам недержавної або муніципальної форми власності, кошти видаються їм.

Сукупність фінансово-правових норм, що регулюють відносини у галузі видатків, складають розділ Особливої частини фінансового права як учбової дисципліни. У цих відносинах відбивається специфіка правових режимів державних і муніципальних видатків, тому відносини в галузі видатків складають два, як прийнято вважати, правових інститути, або існують два правових режими фінансування.

Правові режими фінансування госпрозрахункових підприємств різних форм власності і організацій, які не займаються підприємницькою діяльністю, зовсім різні як за джерелами фінансування, так і за предметно-цільовим скеруванням коштів.

Розрізняють два правових режими фінансування видатків залежно від суб'єктів, яким надаються кошти для їх функціонування, змісту і порядку затвердження фінансових планів, на підставі яких виділяються з різних джерел асигнування, змісту прав і обов'язків цих суб'єктів, а також за предметно-цільовим скеруванням видатків:

правовий режим фінансування державних і муніципальних організацій, за якими майно закріплюється на праві господарського відання;

фінансування установ і організацій, як державних, так і муніципальних, які від своєї статутної діяльності ніяких доходів не отримують, а повністю фінансуються з державного або місцевих бюджетів, тобто знаходяться на кошторисно-бюджетному фінансуванні.

Після заснування нової суверенної держави Україна, яка поставила собі за мету служити своїм громадянам, у фінансовому праві з'явився ще один правовий режим фінансування видатків -- інститут державного кредитування.

В інших підручниках з фінансового права відносини з державного кредитування включаються в інститут державного кредиту. На наш погляд, це різні інститути. Інститут державного кредиту, як ми вже бачили, передбачає регулювання відносин, у яких держава або муніципальні органи виступають позичальниками, а кошти, які надійшли шляхом викупу населенням або юридичними особами державних або муніципальних цінних паперів чи шляхом одержання позичок коштами, стають державним боргом. Зовсім інші відносини виникають при бюджетному кредитуванні. У Законі про Державний бюджет щороку виділяється певна (змінна) сума, яка йде на конкретно визначені цілі: на кредитування пріоритетних галузей народного господарства, на інвестиції агропромислового комплексу (надання кредитів на придбання сільськогосподарської техніки або на фінансову підтримку через механізм здешевлення кредитів комерційних банків, на житлове будівництво на селі, військовослужбовцям, молодим сім'ям, на одержання освіти).

Державу турбує доля молоді, яка хоче здобути освіту, але не може сплатити вартість навчання у вузах, коледжах, технікумах. Бажаючим надаються кредити на навчання¹.

Держава також піклується про житло для молоді. Не може держава забезпечити родини і одинаків молодого віку гарними квартирами, тому і надає пільгові довгострокові державні кредити молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також часткову компенсацію відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям².

Однак з фінансовими органами, які виконують бюджет, у кредитні відносини позичальники не вступають. Безпосередньо надання кредитів на будівництво (реконструкцію) і придбання житла здійснюють регіональні відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. Цей Фонд інвестує житлове будівництво за рахунок бюджетних коштів, первинних внесків позичальників, а також коштів, повернутих позичальниками³.

Відносини, що виникають з державного кредитування, мають складний характер, але вони безпосередньо стосуються фінансово-правового інституту кредитування, оскільки виникають на стадії виконання державного бюджету по видатках.

Але ці відносини не вписуються ні в один правовий режим бюджетного фінансування. Мова йде про нові відносини, які з'явилися на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні. Із бюджетними відносинами їх поєднує те, що кошти плануються і виділяються з бюджету, але не беззворотно, як при фінансуванні. Крім того, як і банківські кредити, бюджетні можуть надаватися відплатно, але можуть надаватися і безвідплатно, тобто при бюджетному кредитуванні існує зовсім особливий правовий режим. Але цей фінансово-правовий інститут має своє майбутнє, про що свідчить практика країн з розвиненою ринковою економікою.

Виходячи з вищевикладеного, можна визначити видатки державного і місцевих бюджетів як засновані на фінансово-правових нормах прямі планові витрати держави і місцевих органів самоврядування, пов'язані з їх функціонуванням, що покриваються за рахунок бюджетних асигнувань і незалежно від скерування здійснюються на засадах, установлених державою.

1.2 Основні принципи бюджетного фінансування

Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій.

Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних із стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф тощо. У такому разі кошти на покриття витрат виділяються як з місцевих, так і з державного (зокрема, з Резервного фонду Кабінету Міністрів України) бюджетів.

Ще одним спеціальним принципом бюджетного фінансування є фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.

Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування. Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.

Відповідно до ст. 86 Бюджетного кодексу України розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. З бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів.

З бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. У свою чергу видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України, здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. Через бюджети міст Києва та Севастополя фінансуються усі три передбачені групи видатків.

У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб'єкти. Владною стороною виступають Міністерство фінансів України, яке складає розпис видатків, і Державне казначейство, яке дозволяє користуватися бюджетними призначеннями (асигнуваннями). Останнє може поновлювати або припиняти фінансування бюджетних установ залежно від стану додержання фінансової дисципліни. Посередником виступає уповноважений банк, де відкрито єдиний казначейський, особовий та реєстраційний рахунки бюджетної установи. Банк здійснює контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків і обов'язкових зборів, порядком списання коштів з рахунку. Третім учасником видаткових правовідносин є або розпорядник бюджетних коштів, або безпосередній отримувач бюджетних коштів. Жоден із суб'єктів не має права оперативної самостійності.

Як уже зазначалося, розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних та нижчого рівня. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються Законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Відповідно, головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний бюджет України, -- органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників;

за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим, -- уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, -- керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

У межах встановлених повноважень головний розпорядник бюджетних коштів:

1) розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органові;

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у Законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством;

5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

У межах встановлених бюджетних призначень головний розпорядник має можливість перерозподіляти свої видатки з метою забезпечення їх пріоритетності як на стадії формування проекту бюджету при підготовці бюджетного запиту, так і на стадії виконання бюджету при складанні бюджетного розпису та у процесі поточного виділення коштів.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня -- це розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові, розпорядникові вищого рівня, та/або діяльність якого координується через нього.

Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступеня. Розпорядниками бюджетних коштів 2-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів для переказу розпорядникам 3-го ступеня та безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.

Розпорядниками бюджетних коштів 3-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.

Враховуючи персоналізацію відповідальності за порушення бюджетної дисципліни та необхідність підвищення фінансового контролю за витрачанням коштів, Бюджетним кодексом передбачено, що кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів. Отже, одержувачі бюджетних коштів -- це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів -- на рахунки розпорядників нижчого ступеня.

По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетах фінансування здійснюють відповідні виконавчі комітети органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з бюджету беруть участь усі ланки бюджетної системи України.

Аналізуючи видаткові відносини, доцільно згадати й правові форми, які застосовуються у регулюванні зазначеного інституту фінансового права. Зокрема, відносини в галузі видатків регулюються актами, що поділяються на:

1)акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, по станови Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства;

2)акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких реалізуються права та обов'язки учасників видаткових відносин: кошториси, бюджетні доручення, ордера, грошові чеки, лімітні довідки тощо.

Здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах затверджених кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів органами Державного казначейства проводиться через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки розпорядників бюджетних коштів. Такі рахунки відкриваються для одержання коштів з бюджету і для повного обліку бюджетних коштів та контролю за їх використанням в органах Державного казначейства на кожний бюджетний рік. По закінченні року рахунки закриваються, оскільки згідно з чинним законодавством усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.

1.3 Правові принципи фінансування державних і муніципальних видатків

Державні й муніципальні видатки здійснюються в порядку фінансування. Фінансування державних видатків -- це заснований на правових нормах плановий, цільовий, беззворотний і безвиплатний відпуск коштів, що здійснюється з урахуванням оптимального об'єднання власних, кредитних і бюджетних джерел фінансування в міру здійснення плану використання коштів для виконання державних функцій з дотриманням режиму економії і при постійному контролі. Фінансування -- беззворотний і безвиплатний відпуск коштів. Воно здійснюється з різних джерел: бюджетів різних рівнів -- від Державного до сільського, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних і муніципальних підприємств. Залежно від джерел фінансування можна виділити три його види: бюджетне, самофінансування, кредитування.

Основні одержувачі коштів при фінансуванні -- це державні органи, підприємства, організації державної та комунальної форми власності. Використовуються різні форми фінансування. Підприємства й організації державної і муніципальної форми власності, що мають економічну і фінансову самостійність і одержують прибутки, з бюджету покривають тільки частину своїх видатків. Основним принципом їх фінансування є оптимальне об'єднання власних, бюджетних і позичених коштів при покритті витрат.

Підприємства й організації, які є неприбутковими і всі видатки покривають бюджетними асигнуваннями, мають назву бюджетних (п. 6 ст. 2 Бюджетного кодексу).

Загальними принципами фінансування є:

цілеспрямованість;

фінансування в міру виконання робіт і послуг;

дотримання фінансової дисципліни. Цілеспрямованість означає, що всі витрати мають цільове призначення: поточні видатки, капітальні, на зарплату, стипендії, відрядження тощо. Фінансування в міру виконання робіт і послуг -- коли кошти відпускаються відповідно до фактичного виконання робіт і послуг (не "під план", а в міру виконання плану) кількісними і якісними показниками.

Дотримання фінансової дисципліни і режиму заощадження -- це принцип законності у фінансовій діяльності, точне і неухильне дотримання порядку, строків, звітності тощо.

Принцип дотримання режиму заощадження реалізується як при плануванні видатків, так і при використанні одержаних коштів. Дотримання цього принципу особливо важливе зараз, коли Державний бюджет України планується з дефіцитом, з'являються проблеми виплат зарплати, пенсій, не фінансуються "довгобуди" тощо. Крім цих принципів, діє принцип одержання максимального ефекту при мінімумі витрат. Цей принцип важливий, коли не вистачає коштів на першочергові заходи.

1.4 Основний розподіл видатків між ланками фінансування бюджетної системи України

Бюджетний кодекс України розмежовує видатки між ланками бюджетної системи України (глава 14 Бюджетного кодексу).

Головним бюджетом України є Державний бюджет, з якого здійснюються видатки: на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, та видатки, що мають виключне державне значення і не можуть бути передані на виконання органам Автономної Республіки Крим та органам місцевого самоврядування.

Із державного бюджету України фінансуються видатки на:

1) державне управління -- законодавчу, виконавчу владу, апарат Президента;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні й прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державної важливості, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

7) освіту; спеціальні школи державної форми власності; загальноосвітні школи;

8) охорону здоров'я;

9) соціальний захист і соціальне забезпечення;

10) культуру та мистецтво;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки; 14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

У видаткову частину загального фонду Державного бюджету включається і Резервний фонд. Кошти Резервного фонду витрачаються за розпорядженням Кабінету Міністрів України, а контроль за витрачанням коштів Резервного фонду здійснює Верховна Рада України і Рахункова палата.

Бюджетні кошти з державного бюджету направляються на стабілізацію економіки, підтримку пріоритетних і базових галузей економіки, енергетику, будівництво, архітектуру, містобудівництво.

Інвестиції в основні фонди промисловості та будівництва в Україні фінансуються не тільки з бюджету. До джерел фінансування належать: власні кошти підприємств, банківські кредити, залучені кошти (пайові внески до акціонерного капіталу), кошти об'єднань (союзів) підприємств, іноземні інвестиції. І якщо бюджетні установи фінансуються тільки з одного бюджету, то капітальні вкладення можуть фінансуватися з кількох джерел. Держава регулює інвестиційну діяльність шляхом фінансової підтримки цільових будівельних програм. Суми асигнувань щороку визначаються в бюджетах (в об'ємах централізованих вкладень).

Державні і муніципальні видатки як економічна категорія тісно пов'язані з державними (муніципальними) доходами. Держава й органи місцевого самоврядування, плануючи видатки, обов'язково відшукують можливості покриття їх за рахунок запланованих на наступний бюджетний період доходів. Незбалансованість видаткової і доходної частин бюджету веде до дефіциту бюджету і необхідності пошуку можливостей для його покриття і порушення ст. 95 Конституції України, яка встановила, що держава прагне до збалансованості бюджету України.

Якщо бюджетних призначень не вистачає на покриття усіх витрат, затверджених у бюджеті, застосовується секвестр видатків, тобто пропорційне скорочення усіх видатків, крім захищених (ст. 55 Бюджетного кодексу). Захищені видатки щорічно визначаються в Законі про Державний бюджет.

Деякі функції держава може передавати місцевим органам самоврядування, але згідно з Конституцією України передання повноважень супроводжується переданням фінансових ресурсів на покриття видатків, пов'язаних з виконанням державних функцій.

Одним із принципів розподілу видатків між місцевими бюджетами є принцип субсидіарності, тобто надавачі будь-яких соціальних послуг повинні бути наближені до безпосередніх споживачів. Відповідно до цього ст. 86 Бюджетного кодексу види видатків місцевих бюджетів поділяє на такі групи.

Перша група видатків фінансується з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Ст. 88 Бюджетного кодексу встановлює видатки, які належать до першої групи: органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення; освіта дошкільна і загальна середня (школи, дитячі садки); первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; сільські, селищні та міські палаци культури, клуби і бібліотеки. Ці видатки визначені функціями держави і передані на виконання органам місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 85 Бюджетного кодексу вони здійснюються за рахунок трансфертів Державного бюджету.

Друга група видатків здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів, які забезпечують фінансування бюджетних установ та заходів, пов'язаних із наданням основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України; ст. 89 Бюджетного кодексу дає перелік видатків, які визначені функціями держави і передані на виконання органам Автономної Республіки Крим і міст обласного значення. Такі видатки покриваються за рахунок трансфертів з Державного бюджету України і тому враховуються при визначенні дотацій вирівнювання, які передаються з Державного бюджету або коштів, що передаються до Державного бюджету України.

Третя група -- видатки з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів для фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.

Крім видатків на державне управління (представницька та виконавча влада Автономної Республіки Крим та обласні ради) з цих бюджетів фінансуються видатки на загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення; охорону здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення та інші видатки, перелічені у ст. 90 Бюджетного кодексу України.

Ці видатки покриваються за допомогою трансфертів з Державного бюджету і враховуються при визначенні дотацій вирівнювання, які передаються бюджету Автономної Республіки Крим та обласним бюджетам, або коштів, що передаються до Державного бюджету України.

Із місцевих бюджетів фінансуються видатки, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів і покривають витрати, пов'язані із виконанням власних повноважень органів місцевого самоврядування. Ст. 91 Бюджетного кодексу вміщує перелік таких видатків: місцеву пожежну охорону, позашкільну освіту, соціальний захист і соціальне забезпечення, обслуговування місцевого боргу, будівництво і реконструкція доріг місцевого значення тощо. Ці видатки фінансуються за рахунок доходів, визначених ст. 69 Бюджетного кодексу, які залишаються у місцевих бюджетах у розпорядженні органів місцевого самоврядування.

2. Регулювання правових засад кошторисно-бюджетного фінансування

2.1 Порядок кошторисно-бюджетного фінансування

державний бюджетне фінансування видаток

Сутність кошторисного режиму фінансування полягає в тому, що державні і комунальні установи невиробничої сфери одержують на свої видатки бюджетні асигнування з державного та відповідних місцевих бюджетів на основі кошторисів. Кошториси складаються на кожний рік і затверджуються, як правило, розпорядниками вищого рівня, якщо інше не передбачено законодавством.

Кошторис -- основний фінансово-плановий акт, у якому встановлюється обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний і поквартальний розподіл.

Кошторис складається з статей, кожна з яких вміщує однорідну групу видатків, що мають суворо обов'язковий характер, і не підлягає змінам, оскільки відповідно до них розподіляються бюджетні призначення, затверджені законом про Державний бюджет або рішеннями про місцевий бюджет.

Обсяг бюджетних асигнувань у кошторисі засновується на:

а)показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності установ (оперативно-сітьові показники);

б)нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники характеризують профільну діяльність установи (наприклад, кількість студентів) і загальні показники, що характеризують будову установи (площа, кубатура тощо).

Статті видатків складаються на підставі норм витрат, тобто єдиних типових вимірів кошторисних витрат однорідних установ.

У кошторисі вміщуються бюджетні призначення -- суми коштів, які затверджені у відповідному бюджеті, з якого фінансується установа, і асигнуються головним розпорядникам коштів для виконання повноважень, установлених в актах, що визначають компетенцію установи (статутах, положеннях тощо).

Кошторис має дві складові (ст. 51 Бюджетного кодексу) -- загальний фонд, який включає надходження із загального фонду бюджету та розподіл видатків установи за повною економічною класифікацією на виконання усіх функцій цієї установи; спеціальний фонд, який включає надходження із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення. У цю частину кошторису можуть включатися заходи, пов'язані із виконанням установою основних заходів.

За скороченою формою економічної класифікації видатків складається помісячний розподіл видатків установи та їх асигнування з загального фонду бюджету. Установа може брати зобов'язання профінансувати протягом року видатки, пов'язані з її функціонуванням, тільки за умов затвердження їх в кошторисі для загального фонду.

План асигнувань є невід'ємною частиною кошторису і затверджується разом з ним. Надходження в обох складових кошторису за бюджетними запитами визначаються у державному або місцевих бюджетах. Обсяг витрат за кошторисами розраховують самі установи та організації. За основу беруться показники економічного та соціального розвитку, виходячи з мережі та контингентів цих установ: по вузах -- кількість студентів; по лікарнях -- кількість ліжок.

Середньорічні показники установи розробляють самі, виходячи з даних на початок планового року і середньорічного приросту.

Головний розпорядник бюджетних коштів, розпорядники вищого рівня складають на підставі індивідуальних кошторисів кожної бюджетної установи і планів асигнувань зведені кошториси та плани асигнувань і подають їх у відповідні фінансові органи. Зведені кошториси не затверджуються.

У тижневий строк після опублікування відповідних актів про бюджет фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки. Лімітна довідка -- це індивідуальний правовий акт, який містить затверджені бюджетні асигнування (бюджетні призначення) та їх місячний розподіл й інші показники, що визначаться на підставі нормативів. Лімітна довідка, видана фінансовими органами, слугує підставою для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань.

У тритижневий термін після одержання лімітних довідок головні розпорядники бюджетних коштів подають фінансовим органам документи, необхідні для затвердження річного розпису призначень державного бюджету та помісячного розпису асигнувань загального фонду державного бюджету.

Затверджений Мінфіном України річний розпис призначень державного бюджету та помісячний розпис асигнувань загального фонду державного бюджету передається Державному казначейству, яке у триденний термін доводить до головних розпорядників витяги, що є підставою для затвердження кошторисів.

Важливим при складанні кошторисів є нормування витрат, яке забезпечує однаковий рівень задоволення однотипних потреб установи.

Існують матеріальні, фінансові та бюджетні норми. Норма витрат -- це величина витрат на розрахункову одиницю. Матеріальні норми -- це кількість матеріальних цінностей, які витрачаються на одиницю виміру (кількість електроенергії на освітлення 1 м² площі, набір продуктів на хворого на день тощо). Якщо матеріальну норму перевести за діючими цінами, ми одержимо фінансову норму, яка може бути і бюджетною, якщо в цій установі всі витрати покриваються з бюджету. Якщо ж ця установа може додавати на витрати позабюджетні кошти, то фінансова норма буде бюджетна і позабюджетна.

За методами побудови фінансові норми поділяють на індивідуальні (на окремі види витрат: опалення, освітлення, водопостачання); комбіновані, що об'єднують різні види витрат: навчальні, канцелярські тощо; укрупнені, що відображають вартість утримання однієї установи (клуб, лікарня, школа).

За юридичними властивостями норми поділяють на обов'язкові, встановлені компетентними владними органами (ставки заробітної плати, норми харчування тощо), розрахункові, які визначає сама установа, виходячи із звітних даних за минулі періоди.

Залежно від бази розрахунків розрізняють узагальнені і постатейні нормативи. Узагальнені нормативи -- це обсяг витрат за всіма статтями видатків на певний виробничий (за профілем установи) показник. Наприклад, норми витрат на охорону здоров'я на одного жителя. Постатейні нормативи показують норми витрат у розрізі окремих статей. Наприклад, норма витрат на харчування у лікарнях на одного хворого.

Нормативи поділяються за методом обчислення на:

розраховані на підставі фізіологічних потреб (на харчування, на освітлення);

розраховані на підставі статистичних спостережень.

Виділення з бюджету асигнувань дає право розпоряднику бюджетних коштів брати зобов'язання на витрачання коштів для фінансування видатків очолюваної ним установи.

Видатки бюджетних установ поділяються на 2 групи: капітальні і поточні. Капітальні -- це видатки розвитку, а поточні, в свою чергу, поділяються на адміністративно-господарські і операційні. Адміністративно-господарські - це видатки на утримання апарату управління, господарського і обслуговуючого персоналу, відрядження, придбання інвентарю тощо. Операційні -- це витрати, пов'язані з характером діяльності установи (придбання книг для бібліотеки, зарплата бібліотекаря тощо).

2.2 Додержання фінансової дисципліни

Регулювання бюджетного процесу за новими нормами, встановленими Бюджетним кодексом України, реформування правового регулювання бюджетних відносин (зокрема, перехід на формування державного бюджету за програмно-цільовим методом, втілення засад нових міжбюджетних відносин, введення казначейського обслуговування бюджетів, прийняття нового порядку кошторисно-бюджетного фінансування) створюють підстави для висновку щодо поступового реформування бюджетної системи країни, у тому числі і з питання забезпечення всебічного фінансового контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних ресурсів.

У статті 7 БК України серед принципів, що характеризують бюджетну систему України, закріплений і принцип відповідальності учасників бюджетного процесу, згідно з яким кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. Дію цього принципу може бути екстрапольовано і на відносини, пов'язані зі здійсненням бюджетного, у тому числі кошторисно-бюджетного, фінансування.

Так, до повноважень Рахункової палати з контролю за додержанням бюджетного законодавства належить здійснення контролю, у тому числі за використанням коштів Державного бюджету України відповідно до Закону про Державний бюджет України, ефективністю використання та управління коштами Державного бюджету України (ст. 110БКУ).

Серед контрольних повноважень, якими наділено Державне казначейство, є здійснення контролю за відповідністю платежів узятим зобов'язанням та бюджетним асигнуванням (ст. 111 БКУ).

Органи Державної контрольно-ревізійної служби України забезпечують контроль за цільовим та ефективним використанням коштів державного бюджету та місцевих бюджетів і повинні щомісяця надавати Верховній Раді України та Мінфіну України узагальнені результати звітів про проведені перевірки.

У Бюджетному кодексі є поняття бюджетного правопорушення (ст. 116), під яким визнається недодержання учасником бюджетного процесу встановленого чинним законодавством порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Зрозуміло, що з боку розпорядників бюджетних коштів порушення бюджетної дисципліни можуть допускатися як на стадії виконання бюджету, так і на стадії складання проекту бюджету (зокрема, шляхом відображення неправомірних даних у бюджетних запитах).

У межах встановлених повноважень Мінфін України, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи щороку протягом трьох місяців після прийняття відповідних бюджетів перевіряють правильність складення і затвердження кошторисів і планів асигнувань. Скорочення завищених асигнувань, виявлених у результаті перевірки правильності складення кошторисів, проводиться Мінфіном України, Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими органами на підставі матеріалів перевірок.

Слід зазначити, що у країні й досі існує негативна тенденція щодо використання бюджетних коштів, яка виявляється за результатами ревізій та перевірок контрольних фінансових органів. Так, Рахункова палата України у своєму звіті за 2001 р. констатувала, що значним за обсягами був такий вид порушення як наявність завищених асигнувань та зайво одержаних бюджетних коштів у зв'язку з необґрунтованим складанням кошторисних призначень (200,6 млн грн., що становить 40,5 % від загальної суми нецільового використання). Системного характеру набув протягом останніх років такий вид нецільового використання бюджетних коштів, як формування головними розпорядниками коштів непередбачених законодавством резервів за рахунок коштів Державного бюджету.

Ревізорами фінансових органів були виявлені також факти використання коштів державного бюджету не за цільовим призначенням, зокрема внаслідок фінансування договорів, тематика яких не була передбачена державними програмами, або фінансування договорів, укладених на підставі національних програм, які не мали подальшого продовження у державних програмах. А згідно зі ст. 119 БКУ нецільове використання бюджетних коштів (тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим Законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет), виділених бюджетним асигнуванням чи кошторисом, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законами України.

У разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов'язковому поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідні посадові особи притягаються до відповідальності згідно з законом.

Чинне законодавство містить підстави, за якими може бути призупинено бюджетні асигнування. Зокрема, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна контрольно-ревізійна служба України, місцеві фінансові органи, голови виконавчих органів міських міст районного значення, селищних та сільських рад, головні розпорядники бюджетних коштів у межах своїх повноважень можуть призупиняти бюджетні асигнування у разі:

несвоєчасного і неповного подання звітності про виконання бюджету;

невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недодержання порядку перерахування цих коштів;

подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття ними бюджетних зобов'язань;

нецільового використання бюджетних коштів.

У разі виявлення бюджетного правопорушення відповідні органи у межах своєї компетенції можуть вчиняти такі дії щодо тих розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, яким вони довели відповідні бюджетні асигнування:

застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях відповідно до закону;