Гроші і кредит

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

КАФЕДРА ФІНАНСІВ

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ ДО МОДУЛЮ№1

З ДИСЦИПЛІНИ «ГРОШІ І КРЕДИТ»

Виконала: студентка групи ЕП-12

Економічного факультету

Данкова Є.О.

Керівник: Доцент каф. Фінансів,

Кандидат економічних наук,

Шелест О.Л.

Харків 2013

1. Сучасні форми грошей: депозитні, електронні гроші

Банківські депозити (депозитні гроші) - це своєрідний засіб відображення і контролю за станом і рухом коштів власника грошей, котрий передав їх до банку. За тривалий період своєї історії банки запропонували різні методи залучення грошей. Зараз найбільш поширеними є три різновиди депозитів (рахунків, внесків):

1.депозити до запитання - гроші з цього рахунку власник може взяти в будь-який час. Ці депозити ще мають назву “чекові депозити”, оскільки зняти гроші можна за допомогою чеків. Кошти на рахунку до запитання банк не може віддати в позику на тривалий термін - а раптом власник захоче забрати свої гроші? Тому банк не дуже зацікавлений у збільшенні саме такого виду депозитних рахунків. По депозитах до запитання або зовсім не нараховуються проценти, або ж нараховуються за дуже низькою ставкою;

2.строкові депозити - гроші покладені на певний термін, до закінчення якого власник не буде вимагати повернути їх назад. Такі депозити більше влаштовують банк, оскільки тепер він може спокійно надавати ці гроші в позику до закінчення зазначеного строку. Тому по строкових депозитах банк нараховує вищі проценти вкладникам. Звичайно, якщо у вкладника виникне потреба терміново забрати кошти, не чекаючи закінчення строку, на який гроші покладені до банку, - він може це зробити, але при цьому втратить ті високі проценти, які банк нарахував на його строковий депозит;

3.ощадні депозити - не дозволяють знімати гроші з рахунку за допомогою чеків, але приносять певний процент і по них можна отримувати гроші негайно (за допомогою ощадної книжки, наприклад).

Успішне функціонування депозитних грошей можливе лише за умови високого рівня розвитку банківської справи, коли кожний суб'єкт грошового обігу може вільно покласти свої гроші в банк, взяти їх звідти, швидко переказати в будь-який пункт і йому при цьому гарантується повне їх збереження. За цих умов власник грошей на рахунку в банку може дати доручення останньому перерахувати всю суму або частину її своєму контрагенту й у такий спосіб погасити борг. Переміщуючись рахунками у банках, депозитні гроші успішно виконують функції купівельного та платіжного засобів, а відтак включаються в загальний грошовий обіг.

Зокрема законодавством держави та нормативними актами центрального банку вирішуються такі питання щодо використання депозитних грошей:

- створення системи страхування банківських вкладів юридичних і фізичних осіб;

- створення системи міжбанківських розрахунків, що підлягає контролю з боку центрального банку;

- визначення режиму використання грошових коштів, що зберігаються на банківських рахунках;

- регламентація принципів організації безготівкових розрахунків між економічними суб'єктами тощо.

З метою розширення переваг депозитних грошей використовуються дебетні картки.

Існує також поняття “електронні гроші”. Воно означає переведення грошей з рахунку на рахунок, нарахування процентів та здійснення інших операцій без участі паперових носіїв грошей, а за допомогою електронних сигналів. Отже, електронні гроші - це ті ж депозитні гроші, використання яких грунтується на електронній техніці.

Електронні гроші - це безготівкові розрахунки між продавцями і покупцями, банками і клієнтами, банками і банками, що здійснюються за допомогою комп'ютерної мережі, систем зв'язку з використанням способів кодування інформації та її автоматизованої обробки. Фактично це гроші, які обертаються не у формі паперових грошей, а через впровадження до сфери розрахунків комп'ютерної технології та сучасної системи зв'язку. На основі електронних грошей виникли кредитні картки. Електронні гроші вперше з'явилися в Японії у другій половині 1980-х років. У той час наперед оплачені чіпові картки деяких телефонних, транспортних і торговельних компаній почали приймати інші фірми. В Європі перші наперед оплачені електронні платіжні продукти було запроваджено з початку 1990-х років. Вони давали змогу користувачам зберігати електронні гроші на картках Danmont, Mondex, Proton і Primeur Card. Нові засоби платежу привернули увагу не тільки завдяки їх інноваційним технічним рисам, а й тому, що випускалися небанківськими установами. Незабаром і банки почали впроваджувати подібні проекти.

Активний розвиток грошово-кредитних відносин сприяв еволюціонуванню не тільки банківської системи, а й її невід'ємній частині - банківським технологіям. Потрібно зазначити, що швидке впровадження банківських технологій протягом останніх 5-6 років дало змогу і в Україні запровадити стандарти та механізми, які вже давно й успішно використовують усі промислово розвинуті країни світу. Йдеться про особистий банківський рахунок кожної фізичної особи та емітовану платіжну картку.

2. Особливості становлення та розвитку грошової системи Німеччини

До 70-х років XIX ст. Німеччина не мала єдиної грошової системи. Водночас на території, що належала Німеччині, знаходилася двадцять одна держава і використовувалося сім різних грошових систем. Усі ці системи (за винятком бременської - золотий талер) ґрунтувалися на срібному монометалізмі. Поряд із монетами в обігу перебували паперові гроші країн, що входили до Німеччини, й банкноти 33-х емісійних банків.

У Пруссії в 1750 р. було проведено грошову реформу, яка вводила нову монетну стопу. Її ініціатором став генеральний директор Монетного управління Йоганн-Філіпп Грауман. Нововведений талер містив 16,704 г щирого срібла. У 1838 р. до Пруссії приєдналася більшість північнонімецьких земель, підписавши Дрезденську монетну конвенцію.

У 1753 р. було прийнято Австрійсько-Баварську монетну конвенцію, за якою нова монета у два гульдени дістала назву талера. Згодом до неї приєднались інші південні та західні німецькі землі. Новий конвенційний талер важив 23,386 г (21,047 г срібла). Крім нього, в обіг надійшли чверть, половина і два талери. Австрія не змогла дотриматись умов конвенції, що проявилось у збільшенні випуску паперових і мідних грошей. Тому 1857 р. було утворено Віденський монетний союз, який ввів у дію Німецько-Австрійську монетну конвенцію. В результаті її підписання кельнську марку (204 г) витрутив митний фунт (500 г). Зі срібла карбувалися союзні талери, які важили 18,518 г, з яких коштовного металу - 16,666 г. На аверсі цих монет було зображено правителя, а на реверсі - герб країни чи номінал. Союзний талер та його фракції вважались єдиними повноцінними монетами, що перебували в обігу. Розмінні монети кожна країна-учасниця союзу карбувала свої.

Крім описаних вище, на території Німеччини існували ще п'ять валютних систем. їх об'єднання відбулося лише після утворення 1871 р. Німецької імперії. Грошову реформу, яка тривала два роки, розпочав Імперський монетний закон, прийнятий 4 грудня 1871 р. Він передбачав карбування державних золотих монет, що започаткувало систему золотого монометалізму. Вона проіснувала до першої світової війни. Було запроваджено нову грошову одиницю - марку, яка переділялася на 100 пфенігів. Одна марка містила 0,358 г щирого золота. Із золота карбувалися 5, 10 (крона) та 20 марок, на аверсі яких було зображено імператорського орла, а зі срібла - 1,2, 3,5 марок, 20 і 50 пфенігів. Крім того, карбувалися менші номінали з нікелю та бронзи. В обігу до 1907 р. зберігався талер, який відповідав трьом маркам.

У 1874 р. Державне боргове управління випустило державні кредитні білети номінальною вартістю 5,20 і 50 марок на загальну суму 120 млн марок. Вони заступили касові чеки, що емітувалися країнами-членами Німецького союзу. Кожна з них отримувала рівно стільки нових паперових грошей, скільки було вилучено з обігу попередніх. Обмін проводився до 1 січня 1876 р. До 1914 р. імперський банк зобов'язаний був обмінювати державні кредитні білети на золото. Вони були обов'язковими до приймання лише державними банками та банками держав, що входили до складу Німецької імперії. 4 серпня 1914 р . було прийнято закон, який оголошував державні кредитні білети законними засобами платежу. Згідно із законом 1875 р. Пруський банк був перейменований у імперський емісійний банк - «Рейхсбанк».

Для фінансування воєнних дій Німеччині були потрібні кошти. Золото поступово вилучається з обігу, а законом 1914 р. офіційно заборонено обмін банкнот на золото. Одночасно «Рейхсбанк» дістав право прирівнювати банкноти до золота. Кількість банкнот в обігу 1918 р. зросла вдев'ятеро порівняно з 1913 р. Банкноти «Рейхсбанку» стали майже єдиним компонентом готівкового грошового обігу. Безготівковий обіг також збільшився.

Упродовж Першої світової війни і після неї активно використовувалася паперово-грошова емісія що викликало небувалу гіперінфляцію в країні - восени 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу досяг 496 квінтильйонів марок, а рейхсмарка знецінилася в 1,6 трлн. разів (порівняно з довоєнним рівнем). Перша світова війна змінила позиції країн-кредиторів і країн-боржників на міжнародній фінансовій арені. Німеччина втратила майже 90% своїх іноземних інвестицій. Наслідки війни призвели до нової форми міжнародної заборгованості - державних боргів, які виникай у переможеної країни.

США, Велика Британія і Франція прагнули обкласти Німеччину такою сумою репарацій, яка перевищила б їхні урядові борги. Так виникла первинна сума репарацій - 31 млрд. доларів США. З установленого репараційного боргу Німеччина сплатила третину репарацій на суму 11,17 млрд. доларів США. Однак значна частина репарацій Німеччина виплачувала з допомогою іноземних кредитів. Майже 75% отриманих іноземних кредитів пішло на покриття таких платежів.

1924 р. у Німеччині запроваджено золотодевізний стандарт, який протримався до 1931 р. Світова економічна криза 1929-1933 pp. викликала відплив іноземних капіталів із Німеччини та крах золодевізного стандарту. До початку Другої світової війни Німеччина витратила майже весь золотий запас, а за воєнні роки готівкова маса в обігу збільшилася майже в сім разів, що призвело до нового сплеску інфляції. Поразка у Другій світовій війні завдала нищівного удару економіці країни. Після війни територію Німеччини, як і Берлін, було розділено на чотири окупаційні зони. В 1948 р. проведено сепаратну грошову реформу.

В обіг випущені нові марки, що обмінювалися у співвідношенні 10:1. Так само обмінювалися і внески в кредитних інститутах. Рахунки спочатку було заблоковано, а потім 70% суми блокованих рахунків - анульовано. Одночасно були скасовані обмеження росту цін на значну кількість предметів широкого вжитку й інвестиційних товарів.

У травні 1949 p., після прийняття Конституції, яка узаконила утворення ФРН, у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи встановлено курс марки, зафіксований до долара США (3,33 марки за 1 долар США).

У 1953 р. ФРН вступила в Міжнародний валютний фонд (МВФ), де був зафіксований золотий вміст марки в 0,211588 г чистого золота. Однак золоте забезпечення та обмін банкнот на золото не передбачалися.

У 50-ті й першій половині 60-х pp. XX ст. марка ФРН була однією з найстабільніших валют світу, платіжний баланс зводився з активним сальдо, золотовалютні резерви значно збільшилися. Грошово-кредитна і фінансова політика держави орієнтувалася на стабілізацію грошового обігу, збалансування державного бюджету і вирівнювання платіжного балансу. Після об'єднання двох німецьких держав у 1990 р. марки НДР були анульовані і в обігу залишилися марки ФРН.

З 1 січня 1999 р. у межах Європейського Союзу створюється економічний і валютний союз, запроваджується єдина валюта - євро. З 1 липня 2002 р. німецька марка остаточно припинила своє існування, поступившись євро.

3. Розвиток кредитних відносин у перехідній економіці України

банківський депозит гроші безготівковий

Історія розвитку кредитних відносин в Україні ще досить коротка. Складалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували у колишньому Радянському Союзі з його адміністративно-командною системою господарювання. Причому перехід від старої до ринкової системи у сфері кредитних відносин відбувався швидше, ніж в інших сферах життя країни. Це пояснюється тим, що в основі цих відносин лежить наймобільніший ресурс -- гроші.

Перші ринкові зміни в кредитних відносинах відбулися в кінці 80-х років у процесі корінної перебудови управління економікою. Уже в 1988 р. у Російській Федерації, а у 1989 р. і в Україні почали формуватись комерційні та кооперативні банки. Створювались вони на акціонерних або пайових засадах в основному підприємствами та організаціями певної галузі економіки для вирішення своїх нагальних проблем. Саме з виникненням цих банків почали відбуватися серйозні зміни у кредитних відносинах.

Передусім змінювався склад як кредиторів, так і позичальників. Основними кредиторами ставали комерційні банки, у тому числі й колишні державні, які з часом акціонувались. А позичальниками все частіше ставали колективні і приватні підприємства та окремі громадяни. Позичальниками були й підприємства державної форми власності. До цих двох учасників кредитної угоди нерідко долучався третій -- страховик, гарант, поручитель. Значні зміни відбувались у формах і видах кредитів, й особливо у методах кредитування.

Якщо в основі кредитування раніше були численні окремі об'єкти, передбачені за радянських часів банківськими інструкціями, під які надавалися позички, то банки «нової хвилі» основну увагу почали надавати суб'єкту, який бажає отримати позичку, його кредитоспроможності, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Кредитоспроможність стала одним із найважливіших принципів кредитування.

Замість досить складного порядку кредитування, який передбачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредити почали надаватись здебільшого на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. Їх відносини з банками із постійних стали епізодичними, дискретними.

Ще у 1991 р. законами України «Про підприємства в Україні» і «Про цінні папери та фондову біржу» було легалізовано комерційний кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був заборонений у внутрішньому обороті. У тому ж таки 1991 р. було визнано, що вексельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до Женевських (1930 р.) вексельних конвенцій. У лютому 1993 р. Національний банк України затвердив Порядок проведення банками операцій з векселями, яким було встановлено особливості застосування цих конвенцій в Україні. Як уже зазначалося, комерційний кредит може надаватись як з оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо спочатку в Україні не було прийнято в повному обсязі вексельного законодавства та й обізнаність працівників банків та їх клієнтів з вексельним правом була недостатньою. У подальшому поширенню вексельного обігу заважала платіжна криза.

Однією з найсерйозніших проблем діяльності комерційних і кооперативних банків, які переважно кредитували малі підприємства, був дефіцит кредитних ресурсів у їх розпорядженні. Тому для розвитку своїх кредитних операцій вони почали позичати ці ресурси у центральному і спеціалізованих банках та їхніх клієнтів за досить високу плату. Це сприяло розвитку грошового ринку, зміцнювало засади комерційного розрахунку, на яких ґрунтується ринкова економіка. Особливо ринок міжбанківських кредитів пожвавився у 1993 р., коли почала працювати система електронних платежів, запроваджена Національним банком України, яка дає змогу дуже швидко проводити міжбанківські кредитні операції як на регіональному, так і на міжрегіональному рівнях.

Через високий рівень мита за реєстрацію застави у нотаріальному порядку (а без такої реєстрації договір застави не міг набувати чинності) вона як вид забезпечення тривалий час майже не застосовувалась. Основним видом забезпечення було страхування кредитів від повернення, що й сприяло швидкому розвиткові страхового бізнесу. А коли у 1993 р. виключним видом діяльності страхових організацій закон визнав страхування, а гіперінфляція знецінила їх страхові резерви, основним видом забезпечення погашення кредитів стали гарантії і поруки, які надавались позичальникам одними банками для отримання кредитів в інших банках.

Гіперінфляція у 1993 р., з одного боку, викликала різке зростання цін, а з іншого -- знецінення капіталів комерційних банків, вкладів населення в банки, які завжди є основним джерелом формування їхніх кредитних ресурсів. Це і запровадження Національним банком України жорсткої монетарної політики (підвищення базової процентної ставки, норм обов'язкових резервів комерційних банків, застосування «кредитної стелі» тощо) обмежили кредитні відносини банків з підприємствами, а надання банками споживчого кредиту населенню майже повністю припинилось, якщо не зважати на кредитування банками своїх працівників.

Жорстка монетарна політика, зокрема постійне підняття Національним банком України в умовах гіперінфляції мінімального розміру статутних фондів банків, норм обов'язкового резервування, глибока платіжна криза призвели до монополізації з 1994 р. кредиту, зосередження його в руках великих (за українськими масштабами) банків. А оскільки комерційні банки, засновані підприємствами певних галузей економіки, внаслідок зазначених причин та заборони державним підприємствам бути акціонерами комерційних банків і страхових компаній у переважній більшості змінили своїх власників і потрапили до різних кланових угруповань, то вони стали служити цим угрупованням. Це обмежило доступ до банківського кредиту малого та середнього бізнесу, державних підприємств, які тільки починали приватизуватись. Дефіцит кредитних ресурсів та значний рівень інфляції призвели до того, що кредити, як правило, надавались на короткі строки й здебільшого у сферу обігу. Цей процес почав охоплювати й колишні державні, так звані системні банки.

У 1995--1996 рр. через відсутність надійних позичальників та у зв'язку з вигідними умовами внутрішніх державних позик (високий дохід на облігації, зарахування сум, інвестованих у ці облігації, у рахунок обов'язкових мінімальних резервів комерційних банків, звільнення доходу на облігації від податку на прибуток тощо) більшість банків свої кредитні ресурси спрямували на придбання облігацій цих позик. Банки майже відмовилися від кредитування реальної економіки, що вкрай негативно відбилось на її розвитку, спричинило поглиблення тривалої економічної кризи.

Лише з 1999--2000 рр. ситуація щодо кредитування реальної економіки почала поступово виправлятись. Комерційні банки все більше почали кредитувати реальну економіку, особливо підприємства агропромислового комплексу. Цьому сприяло й те, що частину сплати процентів цими підприємствами взяла на себе держава. Зокрема, у 2001 р. пільговими кредитами скористалось 82% підприємств АПК на загальну суму майже 3 млрд. грн. Це й стало одним з основних чинників, що забезпечили вихід української економіки зі стану економічної кризи.

Ще з 1996 р. почав відновлюватись споживчий кредит (на житлове будівництво, продаж товарів населенню торговельними організаціями, та виплат талановитій молоді на здобуття вищої освіти тощо). Подальшому його розвитку сприятиме Закон України «Про кредитні спілки», прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2001 р. Він, порівняно з Тимчасовим положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим у вересні 1993 р. Указом Президента України, надав кредитним спілкам значні права. Зокрема, вони мають право на залучення депозитів від своїх членів й інших установ та організацій, отримання банківських кредитів та право бути засновниками місцевих кооперативних банків.

Повільно, але все ж набувають поширення кредити, пов'язані з вексельним обігом, лізинговим і факторинговими операціями банків тощо, хоча тривала платіжна криза в країні значно гальмує цей процес. А прийняття 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України Земельного кодексу, який став основою для формування протягом 2001--2005 рр. нової системи земельного законодавства, створило сприятливі умови й для розвитку іпотечного кредиту в Україні. Із зростанням обсягів довгострокових вкладів населення в банки зростатимуть обсяги інвестиційних банківських кредитів.

У цілому ж в Україні визріли умови для значного розвитку кредитних відносин банків з юридичними і фізичними особами й до виходу наших банків на світовий ринок кредитів і капіталів.

Задача 1

Кожна грошова одиниця, призначена для угод купівлі (продажу), обертається в середньому 5 разів протягом базового року і направляється на купівлю кінцевих товарів і послуг за ринковими цінами на загальну суму 35000млрд гр. о. Визначити величину трансакційного попиту на гроші у поточному році за умови сповільнення швидкості обігу грошової одиниці на 25% і збільшення обсягу номінального ВНП на 20%

Розв'язання :

Для розрахунку попиту використаємо рівняння Фішера:

MV=PQ=ВВП, де:

М -- кількість грошей; V-- швидкість їх обігу; Р -- середньозважений рівень цін; Q-- обсяг товарообігу.

З даного рівняння ми маємо:

M=ВВП/V

В даному випадку ВВП0 буде дорівнювати PQ0=35000млрд грн, у базовому році.

В поточному році ВВП складає:

ВВП1=35000+(35000*20)/100=42000 (млрд грн)

Швидкість обігу грошей в поточному році:

V1=5-(5*25)/100=6,25

Підставимо знайдені значення в формулу:

M1=42000/6,25=6720(млрд грн)

Відповідь: величина трансакційного попиту на гроші у поточному році становить 6720млрд грн

Задача 2

Новий клієнт банку отримує позику 66000 грн, причому третина її надається готівкою,а інша частина - у вигляді відкриття поточного рахунку. Яким буде максимально можливе збільшення пропозиції грошей, якщо норма резервування становить 17%

Розв'язання :

Знайдемо частину грошей, яка йде на відкриття поточного рахунку:

66000/3=22000(грн)-надається готівкою

66000-22000=44000(грн.)-переходить на поточний рахунок

Знайдемо пропозицію грошей з урахуванням норми резервування:

44000+(44000*17)/100=51480(грн)

Відповідь: максимально можливе збільшення пропозиції грошей становить 51480грн