Покажемо ступінь ліквідності підприємства в таблиці.

Таблиця 4.3

Визначення ступеня ліквідності ЧМОЗ за 2008-2009 роки

2008 р.	2009 р.
А1	1338	<	П1	1478	А1	6	<	П1	1249
А2	1084	>	П2	-	А2	137	>	П2	-
А3	1417	>	П3	200	А3	1206	>	П3	-
А4	6187	<	П4	8349	А4	6489	<	П4	6589

Очевидно, що нерівність, відповідно до нормативів, не зберігається, тому підприємство не є ліквідним.

При розгляді актив балансу, слід зазначити, що крім оборотних активів значну частку підприємства займають необоротні активи. Основний капітал характеризує ту частину використовуваного фірмою капіталу, який інвестований в усі види його необоротних активів. До складу необоротних активів ЧМОЗ входять:

1) нематеріальні активи;

2) незавершене будівництво;

3) основні засоби;

4) довгострокова дебіторська заборгованість.

До нематеріальних активів відносяться права користування земельними ділянками, природними ресурсами, патенти, ліцензії, "ноу-хау", програмне забезпечення, авторські права, монопольні права і привілеї (включаючи права на винаходи, патент, ліцензію на визначені види діяльності, промислові зразки, моделі, використання художньо-конструкторських рішень), організаційні витрати (включаючи плату за державну реєстрацію підприємства, брокерське місце), торговельні марки, товарні і фірмові знаки, ціна фірми.

Наступним елементом необоротних активів є основні засоби.

Основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання в процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких становить більше одного року [13, 132].

За функціональним призначенням розрізняють:

а) виробничі - основні засоби, що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню (будови, споруди), що діють у сфері матеріального виробництва;

б) невиробничі основні засоби, що не беруть безпосередньої або побічної участі у процесі виробництва й призначені в основному для обслуговування комунальних і культурно-побутових потреб трудящих (обладнання, машини, апарати тощо), які використовуються у невиробничій сфері.

Незавершене виробництво - це вартість незавершеного будівництва, що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові платежі для фінансування такого будівництва.

Стан і ефективність використання оборотних активів та основних засобів підприємства характеризує ряд показників, які наведені і розраховані в таблиці.

Таблиця 4.4

Аналіз ефективності використання оборотних активів ЧМОЗ за 2008-2009 роки тис. грн.

Показники стану	2008р.	2009р.	Відхилення
1	Тривалість обороту оборотних активів	84	145	+ 61
2	Коефіцієнт оборотності ОА	4,274	2,476	- 1,798
3	Коефіцієнт завантаження ОА	0,234	0,404	+ 0,17
4	Сума вивільнених (залучених) коштів	-	+ 2315,56	-
5	Коефіцієнт оновлення основних засобів	0,053	0,005	-0,048
6	Коефіцієнт вибуття ОЗ	0,025	0,014	-0,009
7	Коефіцієнт приросту ОЗ	-0,034	-0,023	-0,009
8	Коефіцієнт зносу ОЗ	0,678	0,685	+0,007
9	Коефіцієнт придатності ОЗ	0,322	0,315	-0,007
Показники ефективності використання
10	Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОА	0,030	-0,678	0,708
11	Рентабельність ОА, %	3	-6,7	-9,7
12	Фондовіддача ОЗ	2, 199	1,064	-1,135
13	Абсолютна сума прибутку на 1 грн. ОЗ	0,013	0	-0,013
14	Рентабельність ОЗ, %	1,3	0	-1,3

Узагальнюючи аналізовані показники, можна зробити висновок про неефективне використання підприємством своїх необоротних активів, в тому числі основних засобів, що в свою чергу призводять до значного старіння обладнання, зменшення обсягів виробництва, відсутності рентабельності і отриманні значних збитків в процесі господарської діяльності. А це призводить до неспроможності розраховуватись за своїми зобов'язаннями, особливо перед бюджетом. Разом з тим, спостерігається збільшення тривалості обороту оборотних активів на 61 день і коефіцієнт завантаження зріс на 0,17.

В процесі експлуатації основні засоби фізичної морально зношуються.

Сума нарахованого зносу (амортизації) переноситься на вартість виготовленої продукції. На суму нарахованої амортизації зменшується залишкова вартість основних засобів.

Амортизація - це систематичний розподіл вартості необоротних активів, що амортизуються протягом терміну їх корисного використання. Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання об'єкта. Строк корисного використання об'єкта основних засобів визначається підприємством самостійно з урахуванням:

ѕ очікуваного використання об'єкта, з урахуванням його потужності або продуктивності;

ѕ фізичного та морального зносу, що передбачається;

ѕ правових та інших обмежень [14, 98].

Нарахування амортизації починається при визнанні об'єкта основних засобів активом (при зарахуванні на баланс) з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним до використання. Нарахування амортизації призупиняється на період Його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації. Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття основних засобів. Нарахування амортизації проводиться щомісячно.

Підприємства можуть проводити нарахування амортизації основних засобів (крім малоцінних необоротних матеріальних активів та бібліотечних фондів) із застосуванням таких методів:

1. Прямолінійний метод

Річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів

Річна сума амортизації визначається:

АВ = Пв - Лв / Т

Норма амортизації:

На=100% /Т

де АВ - річна сума амортизаційних відрахувань;

Пв - початкова вартість;

Лв - ліквідаційна вартість;

Т - термін корисного використання об'єкта;

На - норма амортизаційних відрахувань.

Перевагами прямолінійного методу є: рівномірність, стабільність, пропорційність нарахування амортизації та віднесення її на собівартість, простота і точність розрахунків.

Але на практиці основні засоби найінтенсивніше використовуються в перші роки експлуатації і відповідно, в цей період вони найбільше зношуються. Тому виникла потреба застосовувати методи прискореної амортизації. Прискорена амортизація передбачає зменшення суми амортизаційних відрахувань щороку. Завдяки цьому швидше накопичуються кошти для заміни вже амортизованих об'єктів основних засобів.

2. Метод зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Залишкова вартість - це різниця між первісною вартістю та сумою нарахованого зносу у попередніх періодах.

Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.

Річна сума амортизації визначається:

В = Зв* На

Залишкова вартість об'єкта:

Зв = Пв-?3

Норма амортизації визначається:

Зв - залишкова вартість;

Пв - початкова вартість;

Ј3 - сума нарахованого зносу у попередніх періодах;

АВ - річна сума амортизації;

На - норма амортизації;

Т - термін корисного використання об'єкта основних засобів;

Лв - ліквідаційна вартість.

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації Річна норма амортизації обчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється.

АВ = Зв * На

де АВ - річна сума амортизації;

Зв - залишкова вартість;

На - норма амортизації;

Т - термін корисного використання об'єкта основних засобів.

Норми прискореної амортизації застосовується не до залишкової, а до первісної вартості такого об`єкта.

4. Кумулятивний метод

Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання:

АВ = (Пв - Лв) * К

де АВ - річна сума амортизаційних відрахувань;

Пв - початкова вартість;

Лв - ліквідаційна вартість;

К-кумулятивний коефіцієнт;

Тк - кількість років, що залишилися до кінця корисного використання об'єкта;

УТ - сума числа років корисного використання об'єкта основних засобів.

5. Виробничий метод.

Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.

АВм = Ом * Ва

де, АВм - місячна сума амортизаційних відрахувань;

Ом - місячний обсяг продукції (робіт, послуг);

Ва - виробнича ставка амортизації

Застосування виробничого методу можливе лише у випадку, коли фактичний місячний обсяг продукції (робіт, послуг) можна достовірно визначити. Цей метод змушує підприємство дбати про те, щоб виробничі об'єкти постійно експлуатувалися, тим самим швидше переносили свою вартість на вартість готової продукції. Відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", підприємства повинні проводити нарахування амортизації для обчислення прибутку, що підлягає оподаткуванню згідно норм цього Закону.

Порядок нарахування амортизації в податковому обліку регламентований ст.8 й 9 Закону про податок на прибуток й полягають в наступному:

1) принципи й механізм нарахування амортизації єдині для всіх платників податку на прибуток незалежно від форми власності й організаційно-правової форми господарювання;

2) передбачено спрощену класифікацію основних фондів по групах;

3) при визначенні балансової вартості основних фондів враховуються витрати на ремонт, реконструкцію, модернізацію й інші види поліпшення основних фондів, а також фактично нарахована сума амортизації;

4) стосовно груп 2, 3 й 4 основних фондів використовається груповий метод визначення балансової вартості відповідної групи й розрахунку амортизаційних відрахувань;

5) установлено єдині для кожної групи основних фондів (і для всіх платників) норми амортизаційних відрахувань.

Для податкового обліку амортизація є окремою статтею, що зменшує оподатковуваний дохід. Відповідно до Закону про податок на прибуток під терміном - "амортизація основних фондів" мається на увазі поступове віднесення витрат на їхнє придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоректованого доходу платника податків у межах норм амортизаційних відрахувань.

Об'єктом для нарахування амортизації відповідно до п. п.8.1.2 ст.8 Закону про податок на прибуток є витрати, пов'язані з:

а) придбанням основних фондів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання худоби й придбання, закладку й вирощування багатолітніх насаджень до початку плодоносіння;

б) самостійним виготовленням основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті виготовленням таких основних фондів;

в) проведенням всіх видів ремонтів, реконструкції, модернізації й інших видів поліпшення основних фондів;

г) капітальним поліпшенням землі, не пов'язаним з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Основні фонди, що підлягають амортизації відповідно до Закону про податок на прибуток, підрозділяються на чотири групи залежно від цільового призначення й функцій, що виконують. Виходячи з такого розподілу, визначений порядок віднесення об'єктів і норми нарахування амортизації окремо по кожній групі [14, 124].

Для цілей амортизації відповідно до Закону про податок на прибуток основні фонди підприємства діляться на чотири групи:

1 група - будинку, спорудження, їхні структурні компоненти й передавальні устрої, у тому числі житлові будинки і їхні частини (квартири й місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

2 група - автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові оптичні, електронні, електромеханічні прилади й інструменти, інше конторське (офісне) устаткування;

3 група - будь-які інші основні фонди, не включені в групи 1, 2 й 4.

4 група - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їхнє програмне забезпечення, пов'язані з ними кошти зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (додатки 13-14).

ЧМОЗ використовує податковий метод амортизації. Покажемо суму амортизації певних груп основних засобів (додаток 11-12).

Таблиця 4.5

Розрахунок амортизації основних засобів ЧМОЗ за 2009 рік податковим методом тис. грн.

Група основних засобів	Первісна вартість, тис. грн	%	Сума амортизації на 2010 рік
Будинки, споруди	13134	2	263
Транспортні засоби	710	10	71
Інші основні засоби	55	6	4

Таким чином підприємство здійснює розрахунок амортизації за податковим методом. Дана сума буде нарахована на 2010 рік.

Розглядаючи джерела фінансування підприємства, необхідно звернути увагу на три найбільш важливих фінансових показники діяльності підприємства:

ѕ виручка від реалізації;

ѕ прибуток;

ѕ потік грошових коштів.

Рух грошових коштів - надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.

Управління грошовими потоками важливо для підприємства з точки зору необхідності:

ѕ управління оборотним капіталом (оцінки короткострокової потреби в готівкових коштах і управлінні запасами);

ѕ планування часових параметрів капітальних витрат;

ѕ управління капітальними потребами (фінансування їх за рахунок власних коштів або кредитів банків);

ѕ управління затратами і їх оптимізація з точки зору більш раціонального розподілу ресурсів підприємства в процесі виробництва;

ѕ управління економічним ростом.

При аналізі потоки грошових коштів розглядаються по трьом видам діяльності: операційна (основна), інвестиційна і фінансова.

Операційна діяльність - основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Інвестиційна діяльність - придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.

Фінансова діяльність - діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.

Чистий Cash-flow (рух грошових коштів) по підприємству за звітний період розраховується як арифметична сума Cash-flow від усіх видів діяльності. Він дорівнюватиме приросту грошових коштів та їх еквівалентів за означений період.

Чистий грошовий потік є важливим показником фінансової діяльності підприємства, який в значній мірі визначає фінансову стійкість і темпи росту ринкової вартості підприємства. Розрахунок чистого грошового потоку проводиться по підприємству в цілому, окремим його структурним підрозділам (центрам відповідальності), різним видам господарської діяльності чи окремим господарським операціям.

Базу для визначення Cash-flow від операційної діяльності утворюють дані звіту про фінансові результати (про прибутки і збитки) та баланс підприємства. Серед економістів до цього часу немає єдності щодо методології визначення Cash-flow. Класичний спосіб розрахунку операційного Cash-flow полягає в тому, що до чистого прибутку підприємства (після оподаткування) за визначений період додаються амортизаційні відрахування, нараховані у цьому самому періоді, та приріст забезпечень.

Структурно-логічна схема виникнення та використання операційного Cash-flow наведена на рис.4.2.

Рис.4.2 Виникнення та використання операційного Cash-flow

Рух грошових коштів у Звіті відображається за видами діяльності, як це показано на рис.4.3.

Рис.4.3 Види господарської діяльності

Результати розрахунку суми чистого грошового потоку (ЧГП) по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльностях дозволяють визначити загальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховується за формулою:

ЧГПп = ЧГПо + ЧГПі + ЧГПф,

де ЧГПп - загальна сума чистого грошового потоку підприємства за період, що розглядається, тис. грн.;

ЧГПо - сума чистого грошового потоку підприємства по операційній діяльності, тис. грн.;

ЧГПі - сума чистого грошового потоку підприємства по інвестиційній діяльності, тис. грн.;

ЧГПф - сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності, тис. грн.

Загальна формула, за якою здійснюється розрахунок суми чистого грошового потоку по операційній діяльності підприємства прямим методом, наступна:

ЧГПо = РП + ІНо - Зтм - ЗПоп - ЗПАУП - ППв - ППпф - ІВо,

де РП - сума грошових коштів, отриманих від реалізації продукції, тис. грн.;

ІНо - сума інших надходжень грошових коштів у процесі операційної діяльності, тис. грн.;

Зтм - сума грошових коштів, виплачених за придбання матеріальних цінностей у постачальників, тис. грн.;

ЗПоп - сума заробітної плати, виплаченої оперативному персоналу, тис. грн.;

ЗПАУП - сума заробітної плати, виплаченої адміністративно-управлінському персоналу, тис. грн.;

ППв - сума податкових платежів, перерахована до бюджету, тис. грн.;

ППпф - сума платежів, перерахована у позабюджетні фонди, тис. грн.;

ІВо - сума інших виплат грошових коштів в процесі операційної діяльності, тис. грн.

По інвестиційній діяльності сума чистого грошового потоку в узагальненому вигляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремих видів необоротних активів, фінансових інвестицій і сумою їх придбання в звітному періоді.

По фінансовій діяльності сума чистого грошового потоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства.

Таким чином, грошовий поток - це надходження (вхідний грошовий потік) і витрачання (вихідний грошовий потік) грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства. Різниця між вхідним і вихідним грошовими потоками по кожному окремому виду діяльності або по господарській діяльності підприємства в цілому називається чистим грошовим потоком.

Отже, розрахуємо чисті грошові потоки від всіх видів діяльності за додатками 9-10.

Таблиця 4.6

Визначення чистих грошових потоків від всіх видів діяльності ЧМОЗ за 2008 - 2009 роки тис. грн.

Вид діяльності	2008	2009
	Вхідні	Вихідні	Чисті	Вхідні	Вихідні	Чисті
Операційна	3113	171	2942	1345	2648	- 1303
Інвестиційна	-	322	- 322	-	29	- 29
Фінансова	-	26	- 26	-	-	-
Всього	3113	519	2594	1345	2677	- 1332

Отже, в 2008 році чисті грошові потоки загалом по підприємству мали додатнє значення, що свідчить про прилив коштів. Проте в 2009 році вони мають негативне значення в більшій мірі через від`ємну суму грошових потоків від операційної діяльності, що було пов'язане з отриманням збитку в даному році.

До внутрішніх джерел фінансування належать також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов'язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.

Забезпечення створюється при виникненні внаслідок минулих подій зобов'язання, погашення якого ймовірно призведе до зменшення ресурсів, що втілюють в собі економічні вигоди, та його оцінка може бути розрахунково визначена. Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.

До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, належать такі:

1. Забезпечення виплат персоналу. Воно створюється з метою рівномірного включення майбутніх витрат на виплату відпусток до витрат звітного періоду. При безпосередньому нарахуванні відпускних працівникам відповідна сума уже не включається до витрат звітного періоду, а нараховується за рахунок коштів сформованого резерву.

2. Додаткове пенсійне забезпечення. Хоча законодавством України передбачена можливість реалізації програм додаткового пенсійного забезпечення за рахунок створення внутрішньовиробничих пенсійних фондів, у практиці господарювання вітчизняних підприємств вони ще не набули поширення.

3. Виконання гарантійних зобов'язань. По товарах, на які встановлено гарантійний термін, до обов'язків продавця (виробника) входить виконання гарантійних зобов'язань протягом терміну гарантії. У разі виявлення дефектів або фальсифікації товарів протягом гарантійного терміну експлуатації споживач має право вимагати від продавця (виробника) їх усунення та відшкодування заподіяних збитків.

4. Реструктуризація. Створюється у разі наявності затвердженого керівництвом підприємства плану реструктуризації з конкретними заходами, строками їх виконання та сумою очікуваних витрат під час і після початку реалізації цього плану.

5. Виконання зобов'язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.

Враховуючи відсутність даних за статтею забезпечення наступних витрат і платежів, розрахунок її суми неможливе.

Таким чином, слід зазначити, що до внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:

ѕ чистий прибуток;

ѕ амортизаційні відрахування;

ѕ забезпечення наступних витрат і платежів.

Виокремлюють:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

Також визначено, що підприємство в процесі своєї діяльності повинно бути забезпечене оборотними та основними засобами. Наявність на складі значної частини запасів потягом довгого періоду та значний знос основних засобів порушує нормальний процес виробництва ЧМОЗ і призвело до отримання великих збитків за останній рік.

Тема 5. Дивідендна політика підприємства

Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди - частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.

Дивідендна політика - це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики - це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв'язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

1) виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

2) визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

3) оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

4) визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

5) узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

6) вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

7) оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

В практиці використовуються такі основні підходи (методи) нарахування та виплати дивідендів:

ѕ залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;

ѕ метод стабільних дивідендів;

ѕ метод гнучкої дивідендної політики;

ѕ метод стійкого приросту дивідендів;

ѕ метод стабільної та бонусної частини.

Загальний огляд методів нарахування дивідендів, їх переваги та недоліки наведено у табл.5.1.

Таблиця 5.1

МЕТОДИ НАРАХУВАННЯ ДИВІДЕНДІВ

Методи	Переваги	Недоліки
1. Залишковий метод, припинення дивідендних виплат	забезпечення високих темпів росту підприємства платоспроможність фінансова незалежність	нестабільність дивідендів відтік дрібних інвесторів
2. Метод стабільних дивідендів	збільшення довіри до підприємства стабілізація котировок акцій	слабкий зв'язок з фінансовими результатами мінімізація самофінансування
3. Метод гнучкої дивідендної політики	зв'язок з фінансовими результатами	нестабільність розмірів дивідендів
4. Метод стійкого приросту дивідендів	забезпечення зростання ринкового курсу акцій привабливість для інвесторів при додатковій емісії	відсутність гнучкості постійне зростання фінансової напруги
5. Метод стабільної та бонусної частин	регулярність виплати мінімальної частини залежність від фінансових результатів	нестабільність розмірів дивідендів

Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичних висновках М. Міллера та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фінансування підприємства насамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій. До переваг методу належать забезпечення високих темпів розвитку підприємства. Головним недоліком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів, орієнтованих на споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього методу використовують і так звану стратегію припинення дивідендних виплат. При цьому широко застосовується негрошова форма виплати дивідендів (Gratisaktien).

Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводиться до того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендів при цьому не прив'язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рівноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми [14, 201].

Метод гнучкої дивідендної політики. На противагу до попереднього цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризиковими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості підприємства. Використання цього методу не означає, що величина дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб'єкта господарювання. Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними доходами.

Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендів не залежить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До переваг методу можна віднести відносне зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже, сприятливі можливості залучення коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми резервами, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та втрати підприємством ліквідності.

Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у разі виплати стабільно високих дивідендів та їх зниження за незадовільних фінансових результатів.

ЧМОЗ використовує залишковий метод виплати дивідендів. Враховуючи отримані збитки підприємства в 2009 році, можливо розрахувати суму тезаврованого прибутку лише за 2008 рік. Якщо прибуток склав 280 тис. грн., а виплачені дивіденди - 26 тис. грн., то відповідно сума тезаврованого прибутку склала 254 тис. грн. Відштовхуючись від протилежного, кошти, які залишились після реінвестування були виплачені державі в якості дивідендів.

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засобах масової інформації.

У разі прийняття рішення про виплату дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному капіталі підприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом застосування визначеного процента до номінального капіталу, який належить окремим власникам корпоративних прав. Величина цього процента розраховується як відношення чистого прибутку (іншого джерела), який спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу. В акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням загальної суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди. За корпоративними правами однієї категорії виплачуються дивіденди однакового розміру.

Величина дивідендів, яка належить окремому власнику, залежить від трьох основних показників:

ѕ величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);

ѕ встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;

ѕ частки учасника (власника) в статутному капіталі.

Порядок нарахування дивідендів (прибутку на корпоративні права) значною мірою залежить від форми організації бізнесу та форми власності.

Платником дивідендів є Чернівецький металообробний завод, створені в процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств, у статутному капіталі яких є частка державного майна. У разі прийняття рішення про виплату дивідендів такі підприємства повинні надати органу державної податкової служби копію платіжного доручення із зазначенням суми перерахованих до Державного бюджету дивідендів на державну частку у статутному капіталі. Сума дивідендів, яка підлягає перерахуванню в Державний бюджет, визначається як результат від множення маси дивіденду на частку державного майна в статутному капіталі підприємства (в процентах). Якщо величина зазначеної частки змінювалася протягом звітного періоду, для розрахунку суми дивідендів визначається середньоарифметична частка майна, яка перебуває в державній власності (додаток 15-16).

Стандартною формою виплати дивідендів є грошова. З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів частина власного капіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його власникам, пов'язана з нарахуванням дивідендів, відображається за статтею "Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками". Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.

Керівництво підприємства може маніпулювати розміром чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту прихованих резервів. Виконавчі органи підприємств за узгодженістю з окремими власниками досить часто вдаються до прихованого розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюються безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов'язаних осіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:

1) продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими цінами;

2) придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;

3) виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;

4) одержання позичок за зниженими процентними ставками;

5) оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч. за ноу-хау, консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та власникам;

6) оплата закордонних відряджень тощо [14, 203].

Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавство про господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендів відносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства - загальних зборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборів один раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці.

Визначимо дохідність однієї акції ЧМОЗза 2008 рік, оскільки в наступному році дивіденди не виплачувались в зв'язку із збитковістю підприємства.

Дохідність 1А = ЧП/кількість акцій

Дохідність = 280000/10000 = 28грн/акцію

Тобто, за кожну акцію, якою володіє держава, вона отримує 28 грн.

Розрахуємо ставку доходу на оплачений акціонерний капітал за 2008 рік.

Ст. = ФВД\СК

Ст. = 26000/8423000 = 3,09грн.

Усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, який є вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору.

Строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) та визначення порядку покриття збитків належить до виключної компетенції загальних зборів, а отже не може бути передане іншим органам товариства. Тобто, чинне законодавство про господарські товариства розгляд питань стосовно нарахування та виплати дивідендів відносить до компетенції вищого органу управління акціонерного товариства - загальних зборів. Нарахування та виплата дивідендів проводиться за рішенням загальних зборів один раз на рік за підсумками календарного року після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці.

Визначимо коефіцієнт виплати дивідендів ЧМОЗ власникам акцій.

Квд = ФВД/ЧП

Квд = 26000/280000 = 0,09

Отже, коефіцієнт виплати дивідендів свідчить про те, що в 2008 році 9% чистого прибутку пішли на виплату дивідендів.

Усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є, мають право брати участь у загальних зборах, який є вищим органом управління акціонерного товариства. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору.

Узагальнюючи вище написане, можна сказати, що підприємство проводило ефективну дивідендну політику в 2008 році, виплачуючи 9% від чистого прибутку державі. При цьому дохідність акцій склала 28 грн за акцію.

Враховуючи, що ЧМОЗ є державною власністю, тому найефективнішим методом виплати дивідендів є залишковим. Відповідно до нього підприємство виплачує дохід у вигляді коштів, які залишились після тезаврації прибутку. В 2008 році сума дивідендів склала 26 тис. грн. Оскільки ЧМОЗ має більш стратегічну ціль свого створення в забезпеченні державою продукції, то виплата дивідендів здійснюється лише при повному задоволенні підприємством своїх потреб.

Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозичених джерел

Залежно від типу фінансових відносин, які виникають між капіталодавцями і підприємством-об'єктом фінансування, вони можуть стати співвласниками або кредиторами суб'єкта господарювання. Порядок здійснення внесків на формування власного капіталу охарактеризований у попередніх розділах. Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.

Кредитор - юридична та (або) фізична особа, яка має підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числі вимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов'язкових платежів тощо.

Як уже зазначалося, позичковий капітал підприємства може формуватися за рахунок зовнішніх та внутрішніх джерел. У цьому розділі ми зупинимося на висвітленні питань, пов'язаних з формуванням позичкового капіталу із зовнішніх джерел. У балансі позичковий капітал підприємства відображається у складі зобов'язань за умови, що оцінка цих зобов'язань може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигід у майбутньому внаслідок їх погашення.

Залежно від строків виконання зобов'язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.

Згідно з П (С) БО 2 під довгостроковими зобов'язаннями слід розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців.

Довгострокові зобов'язання і відповідно довгостроковий позичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:

ѕ позички банків та інші позички, термін погашення яких перевищує 12 календарних місяців;

ѕ довгострокові зобов'язання за емітованими облігаціями;

ѕ відстрочені податкові зобов'язання;

ѕ довгострокові векселі видані;

ѕ довгострокові зобов'язання з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;

ѕ інші довгострокові зобов'язання, зокрема відповідно до законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов'язкових платежів), фінансова допомога на зворотній основі тощо [10, 105].

Під поточними (короткостроковими) зобов'язаннями необхідно розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу. Поточний позичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов'язань:

1) короткострокові кредити банків;

2) поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями (частина довгострокової заборгованості, яку необхідно погасити протягом одного року з дати складання балансу);

3) векселі видані (сума заборгованості за виданими векселями в забезпечення поставок (робіт, послуг) від постачальників, підрядників та інших кредиторів, термін погашення якої не перевищує 12 календарних місяців);

4) кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги (сума заборгованості постачальникам i підрядникам за отримані матеріальні цінності, виконані роботи та отримані послуги, крім заборгованості, що забезпечена векселями);

5) поточні зобов'язання за розрахунками з одержаних авансів (сума внесків, одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг), а також суми попередньої оплати покупцями i замовниками рахунків постачальника);

6) поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом (заборгованість підприємства за всіма видами платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства, а також зобов'язання за фінансовими санкціями, що справляються у дохід бюджету);

7) поточні зобов'язання за розрахунками зі страхування (заборгованість по зборах на обов'язкове державне пенсійне страхування, обов'язкове соціальне страхування, обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, розрахунках за індивідуальним страхуванням персоналу підприємства, за страхуванням майна та по інших розрахунках за страхуванням);

8) поточні зобов'язання за розрахунками з оплати праці (заборгованість по нарахованій, але не виплаченій оплаті праці, преміях, допомогах тощо);

9) поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками (заборгованість підприємства його учасникам (власникам), пов'язана з розподілом прибутку (дивідендів) та іншими виплатами, нарахованими засновникам та учасникам за користування майном, зокрема земельним i майновим паями, а також виплатами у зв'язку з одержанням належної вибулому учаснику частини активів підприємства);

10) поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків (заборгованість підприємства пов'язаним сторонам і кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчих розрахунках);

11) інші поточні зобов'язання (суми зобов'язань, які не можуть бути включені до інших статей, зокрема заборгованість за нарахованими процентами, та ряд інших).

Враховуючи викладене, можна констатувати, що до основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:

ѕ банківські (фінансові) кредити;

ѕ кошти, залучені в результаті емісії облігацій;

ѕ комерційні позички.

Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов'язані із залученням та обслуговуванням позичкового капіталу, відображаються за статтею "Фінансові витрати" звіту.

Фінансовий кредит - це позичковий капітал, який надається банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент [3, 125].

Основним різновидом фінансових кредитів є банківський кредит, який надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з цих умов є: забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

Кредити, які надаються банками, за строками користування поділяються здебільшого на:

а) короткострокові - до 1 року;

б) середньострокові - до 3 років;

в) довгострокові - понад 3 роки.

З погляду підприємств (у контексті фінансової звітності) позичковий капітал (зобов'язання) поділяється на довгостроковий і короткостроковий.

Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов'язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.

Короткостроковими кредитами банків є зобов'язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов'язання за кредитами (позичками), як довгостроковими, так i короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.

Короткострокові банківські кредити залучаються здебільшого для фінансування оборотних активів підприємства, зокрема на покриття тимчасового дефіциту платіжних засобів, придбання товарів, виробничих запасів тощо.

Для отримання кредиту позичальник (керівник, фінансовий менеджер, інша уповноважена особа) спочатку звертається до банку для проведення попередніх переговорів. Це звернення може здійснюватися по телефону чи завдяки зустрічі з відповідним працівником кредитного відділу банку. В ході співбесіди представник підприємства повинен з'ясувати головні критерії та умови отримання кредиту, строки, на які можливо отримати кредит, діапазон процентних ставок, порядок погашення, список документів, які необхідно надати банку. На основі проведеної співбесіди оцінюються шанси на отримання кредиту і приймається рішення про доцільність продовження подальших переговорів з обраним банком.

У разі, якщо попередні переговори пройшли успішно, фінансові служби підприємства готують пакет документів, необхідних для розгляду банком питання про надання кредиту. Перелік документів складається кожним банком відповідно до обраної ним методології оцінки кредитоспроможності позичальника та його інформаційних потреб. Це означає, що кожен банк може вимагати від потенційного позичальника свій специфічний набір документів.

Типовий список необхідних для отримання кредиту документів містить:

а) клопотання (лист, заявка) позичальника на ім'я Голови Правління банку про видачу кредиту, де зазначаються: реквізити потенційного позичальника; цілі залучення кредиту; необхідна сума; строки залучення коштів; вид кредитного забезпечення; зобов'язання своєчасного погашення основної суми кредиту та процентів у визначений термін;

б) протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу із зазначенням параметрів майна, його вартості, місцезнаходження тощо;

в) документи фінансової та податкової звітності:

ѕ баланси за останні 2-3 роки (із щоквартальною розбивкою за останній звітний рік);

ѕ звіти про фінансові результати та звіти про рух грошових коштів за визначений період;

ѕ декларація про прибуток підприємства (разом з додатками);

ѕ розшифровка кредиторської та дебіторської заборгованості (в розрізі сум заборгованості, контрагентів, причин виникнення, дат виникнення та погашення) на останню звітну дату та на дату звернення у банк;

г) інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами;

д) висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами;

е) бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогноз Cash-flow на період, на який залучаються кошти, тощо;

ж) копії контрактів, договорів, рахунків-фактур (інвойсів), митних декларацій, інших документів, пов'язаних із досягненням цілей, на які береться кредит;

з) документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення;

и) довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.

Як правило, необхідною умовою отримання кредиту є відкриття позичальником поточного рахунку у кредитуючому банку. Для цього подається стандартний набір документів, передбачених для відкриття такого рахунку.

Дата одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства за кредитом.

Перед тим, як прийняти рішення щодо надання кредиту, банк проводить ретельну фінансово-економічну експертизу діяльності потенційного позичальника. Аналіз здійснюється за такими основними напрямами:

ѕ оцінка якості менеджменту;

ѕ ситуація підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції;

ѕ фінансовий стан потенційного позичальника;

ѕ оцінка кредитного забезпечення.

Менеджмент підприємства повинен усвідомлювати, що, окрім одержаного пакета документів, у процесі оцінки доцільності надання кредиту працівники банку проводять збір додаткової інформації про підприємство: вони можуть здійснити перевірку достовірності отриманих даних на місці, в т. ч. відвідати виробничі, складські та інші приміщення. Кредитний експерт, як правило, проводить співбесіду з керівником підприємства, його фінансовим директором, головним бухгалтером, іншими провідними менеджерами.

Оцінивши кредитний ризик, кредитний експерт (чи група експертів) узгоджує з потенційним позичальником рівень процентної ставки та умови погашення позички і сплати процентів. У вітчизняній практиці досить часто рішення про встановлення процентної ставки приймається за суб'єктивними критеріями, зокрема здатністю керівника підприємства (чи фінансового менеджера) презентувати свій бізнес та імідж (інвестор relations), а також від уміння вести переговори з відповідними працівниками банку, його керівництвом. Типовою є ситуація, коли позичальники з порівняно однаковим рівнем кредитоспроможності, кредитною історією та кредитним ризиком отримують в одному й тому ж банку кредити за різними процентами.

Після проведення економічної та правової експертизи інформації про позичальника кредитний експерт складає відповідний висновок (резюме), в якому обґрунтовується економічна доцільність видачі кредиту, наводиться загальна інформація про якісні та кількісні параметри діяльності підприємства, якість і достатність кредитного забезпечення.

У разі прийняття позитивного рішення щодо видачі кредиту банк оформляє відповідні документи, що регламентують кредитні взаємовідносини. До таких документів належать:

ѕ кредитний договір (укладається між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі);

ѕ договори поручительства (гарантії);

ѕ договори застави.

Після підготовки та перевірки проектів відповідних договорів вони передаються на підпис уповноваженим особам позичальника та банку. Кредитні угоди та деякі види договорів застави не потребують нотаріального посвідчення. Договори застави нерухомого майна та транспортних засобів, а також договори поручительства (гарантії) потребують нотаріального посвідчення.

Розрахуємо потребу підприємства в кредиті.

Потреба в Кт. = ОА-ВОК-ЧП

Кзв = виручка/ОАср = 6424/2594 = 2,476

Тзв = 360/Кзв = 360/2,476 = 145 днів

Підприємство планує зменшити термін оборотності оборотних активів на 20 днів, тому плановий показник буде:

Тпл = 145 - 20 = 125 днів

Кпл = 360/125 = 2,88

Потреба в оборотних активах = 6424/2,88 = 2230 тис. грн.