Аналіз фінансового стану підприємства
Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. Особливості фінансування підприємств різних форм власності. Формування власного капіталу, самофінансування та дивідендна політика підприємства. Фінансування підприємства за рахунок запозичених джерел.
| Рубрика | Финансы, деньги и налоги |
| Вид | отчет по практике |
| Язык | русский |
| Дата добавления | 16.04.2011 |
| Размер файла | 681,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Аналогічно до DCF методом капіталізації доходів передбачено використання брутто - та нетто-підходів. За нетто-підходу вартість підприємства визначається як відношення чистого прибутку до ставки капіталізації (формула 9.4). За брутто-підходу вартість підприємства встановлюється як різниця частки від ділення прибутку до сплати процентів на середньозважену вартість капіталу та суми позичкового капіталу.
Здійснимо оцінку вартості ЧМОЗ за методом капіталізації окремо за брутто та нетто - підходами. За ставку капіталізації використаємо середньозважену вартість підприємства - 0,5%.
Брутто-підхід: ВП = П/ст. К
ВП = 280/0,5% = 56000 тис. грн.
Нетто-підхід: ВП = П/СВК - Поз. К
ВП = 280/0,05% - 1678 = 54322 тис. грн.
Отже, за дохідним методом вартість підприємства за 2008 рік склала 56000 тис. грн. За нетто-підходом вартість ЧМОЗ зменшується на вартість позиченого капіталу (1678 тис. грн).
Наступний підхід, яким можна визначити вартість підприємства є майновий (витратний). Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусом зобов'язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.
Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методи:
ѕ оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);
ѕ метод розрахунку чистих активів;
ѕ розрахунок ліквідаційної вартості.
Зупинимося детальніше на характеристиці витратного підходу. В його основу покладено принципи корисності і заміщення. Він ґрунтується на тезі, що потенційний покупець не заплатить за об'єкт більшу ціну, ніж його можливі сукупні витрати на відновлення об'єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватиме його власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методом оцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновна вартість розраховується з використанням інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показниках первісної вартості активів, величини їх зносу та індексації [14, 435].
Первісна вартість активів - це вартість окремих об'єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства; включає суму витрат, пов'язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.
Відновна вартість - це вартість відтворення об'єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчу вартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разі індексації первісної вартості активів відбувається також індексація величини зносу. Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Вартість підприємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю його активів та ринковою ціною зобов'язань.
Метод оцінки за відновною вартістю досить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств. Підкреслимо, що використання даного методу є виправданим, якщо балансова та ринкова вартість активів істотно не відрізняються між собою.
До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на приховані прибутки чи збитки підприємства.
Відповідно до цього підходу, вартість ЧМОЗ розраховується як вартість всіх активів підприємства, тобто підсумок балансу і на пряму не залежить від прибутку чи його дохідності. Проте слід віднімати позикові кошти підприємству.
Тому вартість підприємства в 2008 році склала: 10027-1678 = 8349 тис. грн.
В 2009 році вартість склала: 7838 - 1249 = 6589 тис. грн.
Отже за 2009 рік вартість підприємства за витратним методом зменшилась на 1760 тис. грн. Причиною стало зменшення частки оборотних активів та власного капіталу через збільшення непокритого збитку.
Оцінка вартості підприємства на основі ринкового підходу передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставлення з іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об'єкт оцінки, або в галузі, що є чутливою до тих самих економічних чинників. Для з'ясування цього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об'єктом оцінки. В рамках ринкового підходу найуживанішими методами вважаються методи:
ѕ зіставлення мультиплікаторів;
ѕ порівняння продажів (транзакцій).
Основними джерелами інформації при застосуванні цього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких мають обіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів, а також інформація про попередні транзакції з корпоративними правами на той бізнес, який оцінюється.
Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав, а отже, і вартості підприємства, є ефективний ринок капіталів, оскільки він у цілому володіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку. Саме тому в країнах з розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковим підходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий (біржовий) курс корпоративних прав.
Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінити вартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічних підприємств. Метод ґрунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованих для підприємств-аналогів.
Як мультиплікатори здебільшого використовують такі показники:
ѕ відношення ціни (корпоративних прав чи підприємства) до чистої виручки від реалізації;
ѕ відношення ціни підприємства до операційного Cash-flow;
ѕ відношення ціни до чистого прибутку;
ѕ відношення ринкового курсу корпоративних прав до балансового.
Принциповим є використання повністю ідентичних методик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об'єкті порівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів. Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахована за кожним мультиплікатором.
І зв'язку з тим, що відсутні дані по вартості підприємств-аналогів, визначення ціни ЧМОЗ даним методом неможлива.
З метою правильної організації роботи щодо оцінки вартості майна необхідно дотримуватися певної послідовності дій та вибрати найоптимальнішу для конкретного об'єкта методику оцінки. В загальному вигляді оцінка вартості підприємства включає такі етапи:
1. Укладання договору на проведення оцінки вартості підприємства. Оцінка виконується на підставі договору між суб'єктом оціночної діяльності (оцінювачем) і замовником оцінки або на підставі відповідної ухвали суду. Замовником оцінки вартості підприємства можуть бути його власники, керівництво, органи державної влади. Перед укладанням угоди (чи перед поданням заявки на тендер щодо участі в оцінці) оцінювач повинен ідентифікувати об'єкт оцінки, мету, ознайомитись із загальною інформацією про підприємство й, у разі необхідності, особисто оглянути об'єкт оцінки.
2. Збір вихідної інформації про об'єкт оцінки. Замовники оцінки повинні забезпечити доступ оцінювача до об'єкта оцінки, отримання ним необхідної та достовірної інформації про підприємство. Під час збору вихідних даних оцінювач повинен зібрати та проаналізувати всі суттєві відомості про об'єкт оцінки, зокрема дані про його правовий стан, техніко-економічні характеристики, інформацію про стан ринку об'єкта оцінки та продукції, яку реалізує підприємство.
3. Вибір та обґрунтування методології оцінки. Обираючи той чи інший методологічний підхід, оцінювач повинен виходити з наявної інформаційної бази, можливостей прогнозування майбутніх грошових потоків (доходів) та розрахунку ставки дисконтування (капіталізації), врахування фактора ризику, наявності банку даних здійснених транзакцій з купівлі-продажу аналогічних підприємств тощо. У практиці оцінювання вартості підприємства найуживанішим вважається метод дисконтування Cash-flow, найменше використовується оцінка на базі балансової вартості активів.
4. Застосування методичних підходів, методів та оцінних процедур.
5. Проведення аудиторської перевірки та інвентаризації майна (якщо це передбачено законодавством чи обраним методологічним підходом). За допомогою інвентаризації виявляється фактична наявність основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, грошових засобів, інших активів у натурі і перевіряється їх відповідність даним бухгалтерського обліку. Результати інвентаризації та аудиторської перевірки беруться оцінювачем до відома, однак вони не обов'язкові при складанні остаточних висновків щодо вартості підприємства.
6. Узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів і методів оцінки. Узгодження відбувається на основі аналізу впливу інформаційних джерел та найістотніших процедур оцінки на достовірність отриманих результатів.
7. Складання звіту про оцінку підприємства та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки. Звіт про оцінку є документом, що містить висновки щодо його вартості та підтверджує виконані оцінювачем процедури з оцінки підприємства. Вимоги до змісту звіту, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна.
Звіт про оцінку повинен містити такі основні позиції:
1) опис об'єкта оцінки;
2) відомості про мету оцінки та обґрунтування відповідної бази оцінки;
3) перелік обмежень щодо застосування результатів оцінки;
4) викладення всіх припущень, у межах яких проводилася оцінка;
5) опис та аналіз зібраних і використаних вихідних даних під час виконання оцінки;
6) висновки щодо найефективнішого використання об'єкта оцінки;
7) викладення змісту використаних методичних підходів, методів та оцінних процедур;
8) розрахунки, на основі яких зроблено висновок про вартість об'єкта оцінки;
9) висновок про вартість об'єкта оцінки;
10) додатки, що включають копії всіх необхідних документів, а також інші інформаційні джерела, які роз'яснюють та підтверджують припущення і проведені розрахунки;
11) терміни дії звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки.
Висновок про вартість об'єкта оцінки повинен містити інформацію про замовника оцінки та виконання звіту про оцінку; назву об'єкта оцінки, його коротку характеристику; зазначення мети та дати оцінки; вказівку про вид вартості та її величину; посилання на використані методичні підходи.
Звіт та висновок підписуються оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оцінної діяльності.
8. Затвердження результатів оцінки. Звіт про експертну оцінки та висновки щодо вартості підприємства затверджують особи, які є замовниками оцінки.
9. Рецензування звіту про оцінку. З метою контролю за якістю оцінки вартості підприємства та на вимогу особи, яка використовує оцінку та її результати для прийняття фінансово-господарських рішень, а також інших заінтересованих осіб, законодавством передбачена можливість рецензування звіту. Воно полягає в неупередженому та об'єктивному розгляді оцінки вартості підприємства рецензентом, який не має особистої зацікавленості в результатах оцінки і здатен діяти об'єктивно і незалежно від будь-яких осіб, у т. ч. замовників та оцінювачів.
Тема 10. Фінансова діяльність підприємств у сфері зовнішньоекономічних відносин
Одним з важливих напрямів діяльності фінансових служб є оптимізація фінансових відносин підприємства при здійсненні зовнішньоекономічних операцій. Зовнішньоекономічна діяльність - діяльність господарюючих суб'єктів України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Таким чином, зовнішньоекономічні відносини охоплюють усі операції, пов'язані з оборотом товарів, робіт, послуг, капіталів. Ця діяльність може бути фінансовою, інвестиційною чи операційною.
Зовнішньоекономічні операції в рамках фінансової та інвестиційної діяльності розглядалися в попередніх підрозділах, зокрема був висвітлений порядок залучення внесків іноземних інвесторів у статутний капітал, умови одержання позичок в іноземній валюті, механізм репатріації прибутку тощо. У пропонованому розділі увага акцентується на фінансовому забезпеченні зовнішньоекономічних відносин у рамках операційної діяльності підприємств, пов'язаних насамперед із зовнішньою торгівлею (експорт, імпорт), виробничою кооперацією, лізингом тощо.
До експортних операцій підприємств належать продаж товарів іноземним суб'єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.
Імпорт товарів - це купівля (у т. ч. з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
Зовнішньоекономічна діяльність може бути побудована на формах зустрічної торгівлі між резидентами та нерезидентами: бартерні операції, кліринг, паралельні угоди, попередні та зворотні закупки, промислова кооперація.
Найпоширенішою формою зустрічної торгівлі є товарообмінні (бартерні) операції. Вони оформлюються бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між резидентом України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.
Операції резидентів, які здійснюються в рамках виконання договорів виробничої кооперації, включають значні за обсягами операції з поставки сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок напівфабрикатів, комплектуючих та інших виробів галузевого і міжгалузевого призначення, що технологічно взаємозв'язані і необхідні для спільного виготовлення кінцевої продукції, а також операції з виконання послуг з проектних і ремонтних робіт, технічного обслуговування та здійснення технологічних операцій.
До операцій резидентів, які здійснюються під час виконання договорів консигнації, належать операції з реалізації товарів, відповідно до яких одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом визначеного часу (терміну угоди консигнації) за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту. При цьому до моменту передачі товарів третій особі їх власником залишається консигнант.
До основних завдань фінансиста в процесі здійснення підприємством зовнішньоекономічних операцій належать:
1) вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх організація;
2) здійснення операцій з придбання та продажу валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;
3) оптимізація фінансових відносин з посередниками (брокерами, агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиційними організаціями при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
4) фінансове забезпечення імпортних та експортних операцій;
5) визначення умов здійснення товарообмінних операцій, іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємством та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
6) податкове планування при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
7) оптимізація фінансових відносин з державними органами, відповідальними за регулювання та контроль зовнішньоекономічних операцій;
8) управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.
Особлива увага фінансових служб повинна концентруватися на оцінці та нейтралізації зовнішньоекономічних ризиків. Ці ризики можна класифікувати таким чином:
ѕ транспортні та складські ризики (ризик втрати чи ушкодження товару під час його транспортування);
ѕ ризик зміни курсів валют, в яких здійснюються розрахунки (ризик виникнення збитків у вигляді курсових різниць);
ѕ платіжні ризики;
ѕ політичні ризики (заборона конвертації та переказу валюти з країни; мораторій чи заборона на виконання боргових зобов'язань суб'єктами господарювання; ризик ембарго; ризик антидемпінгових розслідувань тощо).
У розпорядженні фінансистів є широкий арсенал інструментів щодо нейтралізації зазначених ризиків. До основних із таких інструментів належать страхування ризиків за допомогою страхових компаній (транспортні та складські ризики); хеджування валютних ризиків; валютні кредити; використання спеціальних форм розрахунків, валютно-цінові застереження.
Рівень ризиків суттєво знижується за правильно складеного зовнішньоекономічного контракту. Вітчизняним суб'єктам господарювання рекомендується дотримуватися вимог, установлених Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом МЗЕЗторгу України від 05.10.95.
При укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила ІНКОТЕРМС). Сьогодні діють правила ІНКОТЕРМС у редакції 1990 р., якими передбачено 13 умов поставки, що умовно розбиті на чотири групи (E, F, C, D).
У систематизованому вигляді параметри окремих груп умов поставки можна охарактеризувати таким чином:
група Е: витрати і ризики переходять до покупця відразу після передачі продавцем товару в розпорядження покупця на своєму підприємстві (складі);
група F: витрати і ризики переходять до покупця після передачі товарів перевізнику чи в порту відвантаження (покупець несе витрати з перевезення);
група С: продавець несе витрати до пункту призначення, однак ризики переходять до покупця після передачі товару перевізнику;
група D: продавець повинен нести всі витрати та ризики доти, доки товар не буде доставлено в країну чи узгоджене місце призначення.
Узгодження умов поставки є важливою складовою управління ризиками при здійсненні зовнішньоекономічних операцій.
У міжнародній торговельній практиці використовуються два основні методи здійснення експортно-імпортних операцій, а саме: прямий (direct) експорт та імпорт, що передбачає постачання товарів промисловими підприємствами безпосередньо іноземному споживачеві або закупівлю в нього відповідних товарів, і непрямий (indirect) експорт та імпорт, що припускає продаж і купівлю товарів через торговельних посередників.
Для сучасного етапу розвитку великого виробництва з величезною концентрацією і централізацією капіталу характерним є розширення прямого експорту й імпорту. Наприклад, у США нині 2/3 експорту промислових товарів здійснюється безпосередньо виробниками.
Прямий метод зовнішньоекономічних операцій застосовується:
ѕ при продажу і закупівлі промислової сировини на основі довгострокових контрактів;
ѕ у разі експорту дорогого і великогабаритного устаткування;
ѕ у разі експорту стандартного устаткування через закордонні філії;
ѕ при закупівлі сільськогосподарських товарів у фермерів;
ѕ у разі продажу і закупівлі товарів державою.
Прямі зв'язки мають низку переваг: більш тісні контакти з контрагентом; краще знання кон'юнктури ринку; швидке пристосування своїх виробничих потужностей до потреб покупця. Проте і непрямий експорт та імпорт продовжують зберігати своє значення. За деякими оцінками, з допомогою торговельних посередників у світовий товарообіг залучається біля 50 % загального обсягу товарів. Цей метод застосовується:
1) у разі збуту стандартного промислового устаткування;
2) у разі збуту споживчих товарів;
3) при реалізації другорядної продукції;
4) на окремих важкодоступних і маловідомих ринках;
5) при просуванні нових товарів;
6) у разі відсутності власної збутової мережі;
7) за умови, що торгівля монополізована значними торговельно-посередницькими фірмами.
У непрямого методу експортно-імпортних операцій також є свої переваги: великий досвід, власна мережа обслуговування, гарні зв'язки, знання ринку й кон'юнктури.
Спосіб платежу охоплює весь процес руху грошових коштів під час розрахунку - від початку до завершення - з характеристикою кредитних відносин як відправника, так і отримувача коштів. Існує два основних способи безготівкового платежу: перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача коштів шляхом відповідних записів по них і залік взаємних вимог.
Якщо спосіб платежу охоплює процес руху грошових коштів, то метод платежу додатково обумовлює взаємовідносини платника і отримувача коштів, тобто ступінь довіри торговельних партнерів, а також визначає роль, яку покликані в кожному конкретному випадку відігравати банки. Методи платежів відрізняються за такими ознаками: часом, місцем здійснення, ступенем гарантії платежу.
Форми розрахунків - це види носіїв боргових зобов'язань на гроші, які відрізняються структурою документів, порядком оформлення, правилами їх руху за схемами документообороту, засобами захисту та підтвердження дійсності, кредитовим чи дебетовим характером дії.
Платіжні ризики - це основна група ризиків при здійсненні зовнішньоекономічних операцій. До неї належать численні ризики, пов'язані з виникненням безнадійної чи простроченої дебіторської заборгованості як в експортера, так й імпортера, з чого випливає ризик сплати пені за порушення строків розрахунків в іноземній валюті. Для мінімізації цих ризиків слід оптимізувати платіжні умови зовнішньоекономічних контрактів, які включають:
ѕ строки здійснення розрахунків;
ѕ місце виконання платежу;
ѕ спосіб забезпечення платежу для експортера;
ѕ спосіб забезпечення поставки товарів для імпортера.
У практиці фінансової діяльності використовують такі основні способи здійснення розрахунків у рамках зовнішньоекономічних операцій:
ѕ передоплата (авансовий платіж);
ѕ документарний акредитив;
ѕ документарне інкасо;
ѕ платіж по відкритому рахунку.
Розрахунки з використанням акредитиву чи інкасо вважаються документарними (забезпеченими), решта - бездокументарні (незабезпечені). В останньому випадку для здійснення платежу не потрібно пред'являти особливі документи.
Зазначимо, що при виборі способу розрахунків виникає конфлікт інтересів між імпортером та експортером (покупцем і продавцем), який зумовлений різним рівнем вигідності одного й того ж способу для різних сторін. Для забезпечення балансу інтересів банки пропонують набір платіжних інструментів. Так, для експортера, зважаючи на їх вигідність, рекомендуються такі форми розрахунків:
1) авансовий платіж;
2) безвідзивний документарний акредитив;
3) документарне інкасо (з гарантією).
Для імпортера, зважаючи на їх вигідність, рекомендуються такі форми розрахунків:
1) платіж після отримання товарів (робіт, послуг);
2) документарне інкасо;
3) документарний акредитив.
А разі, якщо домовленості щодо авансових розрахунків досягти не вдалося, максимальне забезпечення платежів для експортера досягається при відкритті покупцем безвідзивного документарного акредитива. У зовнішньоекономічному контракті при цьому повинні бути відображені такі позиції:
1. Вказівка на те, що платежі за товари, поставлені в рахунок контракту, мають бути здійснені з безвідзивного документарного акредитива, відкритого за дорученням покупця на користь продавця банком - кореспондентом уповноваженого банку та авізованого останнім.
2. Вказівка, що акредитив відкривається відповідно до Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів у редакції 1993 р.
3. Строки відкриття акредитива після дати повідомлення продавцем про те, що товар підготовлено до відвантаження.
4. Порядок відмови у відвантаженні товару у разі затримки з вини покупця або його банку відкриття акредитива.
5. Перелік документів, проти яких здійснюватимуться платежі за акредитивом в уповноваженому банку, зокрема:
ѕ комерційний рахунок;
ѕ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародної авіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, що містить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізника про відправлення вантажу;
ѕ страховий поліс чи сертифікат;
ѕ інші документи.
6. Строки подання відповідних документів продавцем до уповноваженого банку.
7. Вказівка на те, яка сторона сплачує витрати, пов'язані з відкриттям, авізуванням, підтвердженням, подовженням терміну, зміною умов та виконанням акредитива.
З погляду імпортера акредитив є вимушеною формою розрахунків, що зумовлено дією таких чинників:
ѕ у разі розрахунків за допомогою акредитивної форми в імпортера виникають додаткові банківські витрати;
ѕ акредитив не дає стопроцентної гарантії, що поставка товарів (послуг) буде здійснена повністю відповідно до договору;
ѕ імпортер повинен відволікати кошти з обороту на період резервування коштів у рамках відкриття акредитива.
Під час укладання договору (контракту) в інтересах покупця не слід допускати включення до договору умови про підтвердження закордонним банком акредитива, що відкривається українським банком. Окрім цього, по можливості рекомендується вимагати сплати продавцем усіх банківських витрат, включаючи витрати на території імпортера.
Якщо на ринку товарів є продавець (експортер), який погоджується здійснювати поставку з відстроченням платежу чи на основі використання документарного інкасо, то за інших рівних умов перевага віддається саме цьому постачальникові порівняно з тим, який вимагає відкриття акредитива.
За документарного інкасо банк бере на себе зобов'язання з одержання належної експортеру суми проти передачі документів, згідно із заздалегідь узгодженим переліком. На відміну від акредитивної форми розрахунків у разі використання документарного інкасо продавець відвантажує товар на користь покупця без здійснення ним попереднього резервування коштів на окремому рахунку. Одночасно продавець направляє всі необхідні для одержання товару документи разом з інкасовим дорученням своєму банку, який передає їх інкасуючому (уповноваженому) банку.
У разі, якщо сторони досягли домовленості про розрахунки з використанням документарного інкасо, то у відповідному контракті слід відобразити такі позиції:
1. Перелік документів, проти яких здійснюватимуться платежі шляхом інкасо в уповноваженому банку, зокрема:
ѕ комерційні рахунки;
ѕ комплект чистих бортових коносаментів або дублікат міжнародної авіаційної, автомобільної (СMR), залізничної накладної або поштової квитанції, що містить найменування одержувача вантажу, позначку про сплату фрахту і позначку перевізника про відправлення вантажу;
ѕ страхові поліси, сертифікати;
ѕ інші документи.
2. Вказівка на те, що розрахунки за інкасо здійснюються в порядку, передбаченому Уніфікованими правилами з інкасо в редакції 1978 р., опублікованими Міжнародною торговельною палатою.
3. Сума платежу має бути переказана покупцем у повній відповідності з платіжними інструкціями, викладеними в інкасовому дорученні.
4. Вказівка на те, яка сторона сплачуватиме банківські витрати, пов'язані з виставленням та сплатою інкасо.
5. Санкції у разі затримки платежу за інкасо з боку покупця.
Покупець не може одержати відповідні документи на товари (а отже, і товар), не сплативши суму, зазначену в інкасовому дорученні, чи не акцептувавши вексель. Якщо імпортер не має у своєму розпорядженні валютних коштів для здійснення необхідних розрахунків, то документи можуть вручатися проти депонування відповідної еквівалентної суми у національній валюті. Під час розрахунків у формі документарного інкасо за товари, що поставляються на умовах короткотермінового комерційного кредиту, умовою забезпечення платежу можуть бути банківські платіжні гарантії.
На відміну від експортера, для імпортера (покупця) розрахунки з використанням документарного інкасо є прийнятнішими, ніж акредитивна форма. Імпортер під час укладання договору (контракту) повинен добиватися здійснення розрахунків у формі інкасо з платежем у конкретний термін (із зазначенням фіксованої кількості днів) після одержання документів уповноваженим банком або вручення документів проти акцептування векселя. В останньому випадку імпортер одержує товар до здійснення платежів: необхідні для розрахунків фінансові ресурси він може отримати оперативно, реалізувавши імпортований товар. Однак в експортера виникає додатковий ризик неплатежу, для зменшення якого він може вимагати, щоб відповідний вексель був авальований інкасуючим або іншим першокласним банком. Завдяки цьому підвищується гарантія здійснення платежів та виникає можливість вдатися до форфейтингу.
Окрім того, вартість розрахунків за допомогою інкасо є меншою, ніж у разі відкриття акредитива.
Контракт, як і будь-який інший договір, може бути у письмовій або усній формі. В Україні всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності повинні укладати контракти у письмовій формі.
Контракт купівлі-продажу у сфері міжнародної торгівлі, що застосовується у світовій практиці, як правило, має такі розділи:
ѕ вступна частина;
ѕ предмет контракту;
ѕ кількість;
ѕ якість;
ѕ термін і дата поставки;
ѕ базові умови поставки;
ѕ ціна і загальна вартість контракту;
ѕ умови платежів;
ѕ упаковка і маркування;
ѕ рекламації;
ѕ гарантії;
ѕ штрафні санкції та відшкодування збитків;
ѕ страхування;
ѕ форс-мажорні обставини;
ѕ арбітраж;
ѕ інші умови.
Права й обов'язки сторін контракту визначаються матеріальним і процесуальним правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. До умов, які повинні бути передбачені в контракті, якщо його сторони не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами може вважатися таким, що не укладений, або може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України, належать:
1) назва, номер контракту, дата та місце його укладення;
2) преамбула;
3) предмет контракту;
4) кількість та якість товару;
5) базові умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг);
6) ціна і загальна вартість контракту;
7) умови платежів;
8) умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);
9) упаковка і маркування;
10) форс-мажорні обставини;
11) санкції та рекламації;
12) урегулювання спорів у судовому порядку;
13) місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
За домовленістю сторін у контракті можуть визначатися додаткові умови.
Договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються матеріальним та процесуальним правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, і відображаються в умовах договору (контракту).
Підприємство не здійснює зовнішньоекономічної діяльності, а лише з вітчизняними покупцями (додаток 18) та постачальниками (додаток 17). Тому аналіз даного виду діяльності закріплений лише теоретично.
Тема 11. Фінансовий контролінг на підприємстві
Однією з причин виникнення кризової ситуації на багатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саме некваліфіковані та помилкові дії керівництва привели велику кількість суб'єктів господарювання на межу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень, є відсутність на вітчизняних підприємствах ефективної системи контролінгу.
Поняття "контролiнг" походить від англійського "to control", яке в економічному розумінні означає управління, спостереження, контроль.
У деяких літературних джерелах під поняттям "контролінг" розуміють виключно контроль або управлінський облік (managerial accounting). Таке тлумачення контролінгу є неповним, оскільки і контроль, і управлінський облік є лише окремими функціями контролінгу [6, 214].
Контролінг як система підтримки управлінських рішень був уперше запроваджений на підприємствах у США наприкінці XIX - на початку XX століття. Спочатку контролінг був сконцентрований переважно на фінансових питаннях (фінансовий контролінг) і розглядався виключно як функціональний блок фінансового менеджменту. З часом сфера компетенцій контролера поступово поширювалася на маркетинг, постачання, виробництво. У континентальній Європі контролінг активно почав впроваджуватися починаючи з 70-х років ХХ ст. Сьогодні служби контролінгу функціонують практично на всіх великих та на більшості середніх підприємств.
Більшість фахівців з управління підприємством під контролінгом розуміють функціональну систему планування, контролю, аналізу відхилень, координації, внутрішнього консалтингу та загального інформаційного забезпечення керівництва підприємством. Інакше кажучи, контролінг - це спеціальна саморегулююча система методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту підприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль і внутрішній консалтинг.
Підкреслимо, що служби контролiнгу безпосередньо не приймають рішення, а здійснюють їх підготовку, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за реалізацією. Інформаційне забезпечення менеджменту повинно здійснюватись у зрозумілій для користувачів формі. З цією метою відповідна інформація спочатку обробляється, узагальнюється, аналізується і подається користувачам у формі рапортів, звітів, доповідних записок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.
На практиці розрізняють різні напрями (сектори) контролінгу: фінансовий контролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг, контролінг виробництва та закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основні питання, пов'язані з організацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хоча більшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, є універсальними і можуть бути використані в інших секторах контролінгу.
Існує кілька підходів до визначення місця контролінгу в організаційній структурі підприємства. Головна різниця між ними полягає в характері підпорядкованості служби контролінгу: безпосередньо директору підприємства чи фінансовому директору. Враховуючи коло функцій і завдань, які виконує контролінг, на нашу думку, відділ контролінгу повинен бути включений у структуру фінансово-економічних служб підприємства, які підпорядковуються фінансовому директору. В Європі досить часто керівник фінансово-економічного відділу, в компетенції якого перебувають фінанси, бухгалтерія, виробничий облік і калькулювання, виконує одночасно функції контролера і фінансиста. На американських же фірмах ці функції, як правило, розділені [8, 84].
Фінансовий контролінг зорієнтований на функціональну підтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст та основні завдання. Провідною метою фінансового контролiнгу є орієнтація управлінського процесу на максимізацію прибутку та вартості капіталу власників при мінімізації ризику і збереженні ліквідності та платоспроможності підприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг (контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань. Ці функції наведені в таблиці 13.
Таблиця 13
Функції і завдання фінансового контролера
|
Функції |
Завдання |
|
|
1. Координація |
Регулювання інформаційних потоків Координація процесу планування |
|
|
2. Фінансова стратегія |
Активна участь у розробці фінансової стратегії підприємства та координація роботи з планування фінансово-господарської діяльності "Продаж" цілей і планів Вироблення пропозицій щодо адаптації організаційної структури підприємства до обраної стратегії розвитку |
|
|
3. Планування та бюджетування |
Розробка та постійне вдосконалення внутрішньої методики прогнозування та бюджетування Забезпечення процесу бюджетування Участь у розробці інвестиційних та інших бюджетів |
|
|
4. Бюджетний контроль |
Внутрішній (управлінський) облік = managerial accounting Участь у складанні річних, квартальних і місячних звітів Аналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованих Забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх нейтралізації Виявлення та ліквідація вузьких місць на підприємстві Своєчасне реагування на появу нових можливостей (виявлення та розвиток сильних сторін) Підготовка звіту про виконання бюджетів і розробка пропозицій щодо коригування планів і діяльності (рапортування) |
|
|
5. Внутрішній консалтинг та методологічне забезпечення |
Розробка методичного забезпечення діяльності окремих структурних підрозділів Надання консультацій і рекомендацій керівництву підприємства та структурним підрозділам у процесі розробки фінансової стратегії, планування, розробки і впровадження нових продуктів, процесів, систем |
|
|
6. Внутрішній аудит та ревізія |
Забезпечення постійного контролю за дотриманням співробітниками встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій і повноважень згідно з покладеними на них обов'язками Проведення внутрішнього аудиту та координація власної діяльності з діями незалежних аудиторських фірм при проведенні зовнішнього аудиту підприємства Забезпечення збереження майна підприємства |
У класичному розумінні головним завданням діяльності контролера на американських підприємствах є управління прибутком за допомогою бюджетування.
Фінансові проблеми, які виникають у суб'єктів господарювання, досить часто зумовлені відсутністю у керівництва чітких стратегічних цілей розвитку, довгострокових фінансових планів та нерозумінням місії суб'єкта господарювання. Як наслідок, у підприємства виникають складнощі з визначенням потреби в капіталі та інших видах ресурсів, потужності незавантажені, кошти заморожуються в неліквідних запасах, дебіторській заборгованості, окремі сектори діяльності виявляються збитковими тощо. Для уникнення (чи нейтралізації) проблем стратегічного характеру на підприємстві слід запровадити механізми стратегічного контролінгу.
Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс функціональних завдань, інструментів і методів довгострокового (три і більше років) управління фінансами, вартістю та ризиками. Вважається, що часовий горизонт стратегічного контролінгу необмежений.
У рамках стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових служб підприємств концентруються на виконанні таких основних завдань:
ѕ визначення стратегічних напрямів діяльності підприємства;
ѕ визначення стратегічних факторів успіху;
ѕ визначення стратегічних цілей і розробка фінансової стратегії підприємства;
ѕ впровадження дійової системи раннього попередження та реагування (перманентний аналіз шансів і ризиків, сильних та слабких сторін);
ѕ визначення горизонтів планування;
ѕ довгострокове фінансове планування: планування прибутків та збитків, Cash-flow, балансу, основних фінансових показників;
ѕ довгострокове управління вартістю підприємства та прибутками його власників;
ѕ забезпечення інтеграції довгострокових стратегічних цілей та оперативних завдань, які ставляться перед окремими працівниками та структурними підрозділами.
Найважливішим завданням стратегічного контролінгу є забезпечення життєздатності підприємства в довгостроковому періоді на основі управління існуючим потенціалом та створення додаткових факторів успіху.
Базовими складовими оперативного фінансового контролінгу є система річних бюджетів і бюджетний контроль. У разі необхідності бюджети можуть складатися з розбивкою по кварталах, місяцях, декадах і навіть днях.
Головною метою оперативного фінансового контролінгу є організація системи управління досягненням поточних (короткострокових) фінансових цілей підприємства. Такі цілі можуть знаходити свій вираз у показниках виручки від реалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельності капіталу тощо. Цільові показники оперативного контролінгу повинні корелювати з монетарними та немонетарними цілями, визначеними в рамках стратегічного контролінгу.
Цілком зрозуміло, що планування без дійового контролю за ходом виконання планів не має сенсу. З іншого боку, контроль без планування теж неможливий. Контроль - це невід'ємна складова та умова планування. Без синтезу планування і контролю існує велика ймовірність неправильної оцінки можливих фінансових ризиків і, як наслідок - помилкові, запізнілі або нескоординовані управлінські рішення і дії. Взаємозв'язок бюджетування та бюджетного контролю характеризує основний зміст оперативного контролінгу, який, власне, полягає в систематичному порівнянні фактичних показників діяльності підприємства із запланованими та подальшому аналізі відхилень.
Оперативний фінансовий контролінг (на відміну від стратегічного) спирається переважно на внутрішні джерела інформації, зокрема дані рахунків прибутків і збитків, руху грошових коштів тощо. Основна увага при цьому концентрується на дослідженні таких співвідношень, як "доходи-затрати" та "грошові надходження-грошові видатки", у той час як стратегічний контролінг зорієнтований на аналіз шансів і ризиків, сильних і слабких сторін.
Важливим елементом оперативного контролінгу є внутрішній консалтинг та методологічне забезпечення. Фінансового контролера досить часто називають також радником топ-менеджменту з фінансово-економічних питань та його інформаційним партнером. При виконанні цієї функції служби контролінгу здійснюють консультування менеджменту підприємства, керівників структурних підрозділів, окремих стратегічних одиниць з питань оптимізації досягнення поставлених цілей та вирішення поточних проблем. Консультаційні послуги можуть надаватися також під час проведення внутрішнього аудиту або у разі виявлення певних недоліків чи резервів. У рамках даного функціонального блоку контролінг займається розробкою внутрішніх інструкцій, методик, рекомендацій на замовлення менеджменту та окремих структурних підрозділів.
Оперативні плани містять списки всіх завдань, реалізація яких провадить до реалізації мети, час на їх реалізацію, визначення відповідальних осіб та засобів, які необхідні для реалізації даного завдання.
Процес опрацювання оперативного плану містить чотири головні етапи:
ѕ визначення цілей;
ѕ аналіз ситуації;
ѕ опрацювання переліку дій, що провадять до реалізації цілей;
ѕ опрацювання плану дій.
Оскільки планування не є чимось відірваним від повсякденного функціонування організації, а є лише елементом циклу організованої роботи, нам варто пригадати ще три елементи, що з'являються після опрацювання плану:
ѕ реалізація;
ѕ контроль реалізації;
ѕ можлива ревізія плану (впровадження змін до плану в ситуації, коли в результаті контролю виявиться, що існує розбіжність між реальними подіями та подіями, передбаченими в плані) [7, 22].
Контроль та планування - це дві функції управління організацією, які нероздільно пов'язаними між собою. Оперативний план повинен бути складений так, щоб уможливлювати легкий та зручний контроль його реалізації.
Особливого прояву функція координації набуває в процесі планування фінансово-господарської діяльності підприємства. Йдеться про необхідність:
а) узгодження дерева цілей з наявними у підприємства ресурсами;
б) узгодження довгострокових планів з визначеними цілями і стратегією розвитку підприємства;
в) приведення у відповідність оперативного планування з довгостроковими планами;
г) координації окремих планів підприємства i зведення їх в єдиний план;
ґ) координації функції контролю та планування;
д) координації системи забезпечення інформації з інформаційними потребами підприємства, які виникають у ході аналізу та планування;
е) узгодження організаційної структури підприємства з виробничими потребами;
є) координація фінансових і виробничих потужностей підприємства.
Отже, координація забезпечує організацію ефективнішого використання всіх видів ресурсів (фінансових, трудових, виробничих), якими володіє підприємство. Найважливішими інструментами тут виступають стратегічне, довгострокове планування та бюджетування.
До сфери функціональних компетенцій контролінгу, як правило, належить внутрішній аудит (ревізія) - сукупність процедур щодо перевірки відповідності фактичного стану об'єкта аудиту нормативному (тому, що повинен бути). Служба внутрішнього аудиту є органом оперативного контролю виконавчих органів підприємства.
До основних завдань внутрішнього аудиту (ревізії) належать:
ѕ встановлення ефективності виконання цільових установок керівництва підприємства;
ѕ виявлення недоліків у системі інформаційного забезпечення менеджменту;
ѕ своєчасне виявлення порушень і недоліків у діяльності структурних підрозділів (стратегічних бізнес-одиниць), опрацювання оптимальних рішень щодо ліквідації та усунення причин виникнення цих недоліків;
ѕ перевірка якості виконання функціональних обов'язків персоналу, дотримання внутрішніх і зовнішніх інструкцій при здійсненні фінансово-господарської діяльності;
ѕ перевірка відповідності фактичного стану майна (в натуральному та вартісному виразі) даним бухгалтерського обліку;
ѕ встановлення відповідності фактичних затрат їх нормативним значенням,
ѕ перевірка виконання вимог з ефективного управління ризиками;
ѕ налагодження і підтримка взаємодії із зовнішніми аудиторами та контролюючими органами;
ѕ вироблення рекомендацій щодо усунення виявлених у ході аудиту недоліків та мобілізації наявних резервів.
Отже, внутрішній аудит здійснює перевірку не лише рівня дотримання фінансового та податкового обліку нормативним вимогам, а й якість виконання планів і рекомендацій контролера відповідними службами. Фінансиста цікавить насамперед внутрішній фінансовий аудит [4, 211].
До типових об'єктів фінансового аудиту можна віднести:
ѕ річну фінансову звітність;
ѕ фінансове планування (бюджетування);
ѕ фінансування, вартість капіталу;
ѕ грошові розрахунки;
ѕ калькулювання затрат і цін;
ѕ інвентаризацію.
Для належного виконання покладених на службу внутрішнього аудиту завдань і функцій необхідно керуватися такими принципами:
1) незалежність: служба внутрішнього аудиту має бути незалежною від діяльності підрозділів, які вона перевіряє;
2) професійна майстерність: аудиторські перевірки мають бути виконані на високому професійному рівні;
3) доказовість: висновки аудитора повинні базуватися на основі документальних підтверджень здійснення того чи іншого господарського факту;
4) чіткий вираз думки: аудиторський висновок має бути максимально точним і стислим.
Служба контролінгу при проведенні внутрішнього аудиту має право:
1) отримувати усно або письмово від керівників підрозділу, який перевіряється, необхідні документи, пояснення, а також інші матеріали, пов'язані з об'єктом перевірки;
2) визначати відповідність дій і операцій, що здійснюються співробітниками, вимогам чинного законодавства, рішенням керівних органів підприємства;
3) перевіряти розрахункові документи, контракти, фінансову й управлінську звітність, іншу документацію, а у разі необхідності наявність готівки, майна та інших цінностей;
4) залучати у разі необхідності співробітників інших структурних підрозділів для виконання поставлених перед службою внутрішнього аудиту завдань;
5) мати безперешкодний доступ до підрозділу, що перевіряється, а також у приміщення, що використовуються для зберігання документів, готівки та коштовностей, отримувати інформацію, яка зберігається на магнітних носіях;
6) при виявленні грубих порушень чинного законодавства, внутрішніх інструкцій, випадків розкрадань, допущених працівниками підприємства, рекомендувати керівництву усунення їх від виконання службових обов'язків.
Результати внутрішнього аудиту мають знайти відображення в аудиторському висновку, де викладаються виявлені недоліки, порушення та зловживання, а також невикористані резерви. Увага акцентується на позитивному досвіді роботи підрозділу (центру затрат), який можливо використати іншими стратегічними одиницями. Необхідно також викласти причини, що зумовили порушення і зловживання, та надати свої пропозиції щодо вжиття заходів по їх усуненню.
Важливим засобом створення ефективної системи внутрішнього контролю на підприємстві є підтримка взаємовідносин та обмін інформацією між зовнішніми і внутрішніми аудиторами. Встановлення тісних контактів між службою внутрішнього аудиту та зовнішніми аудиторами створюють сприятливі умови для обміну між ними практичним досвідом проведення аудиту за взаємопогодженими процедурами.
Служби контролінгу в процесі виконання своїх функцій використовують велику кількість методів. Поряд з окремими загальнометодологiчними та загальноекономічними методами використовуються специфічні. До перших методів належать такi, як спостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз, синтез, систематизацiя, прогнозування. До основних специфiчних методiв контролiнгу належать:
ѕ аналіз точки беззбитковості;
ѕ бенчмаркінг;
ѕ вартісний аналіз;
ѕ портфельний аналіз;
ѕ SWОТ-аналіз (аналіз сильних і слабких місць);
ѕ АВС-аналіз;
ѕ XYZ-аналіз;
ѕ методи фінансового прогнозування (експертні, екстраполяції тощо).
Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають також точкою "порогового" прибутку чи точкою рівноваги. Розглядуваний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.
Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток - це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації.
Позитивна різниця між фактичною виручкою від реалізації та виручкою від реалізації, що відповідає точці беззбитковості, називається зоною безпеки. На зазначену різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або підвищити рівень затрат без загрози зазнати збитків. Підкреслимо, що кожне підприємство повинно прагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим більшим є ризик одержання збитків.
Подобные документы
Основи фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Фінансування підприємств різних форм організації бізнесу. Дивідендна політика організації. Фінансування підприємства за рахунок запозичених ресурсів. Класифікація інвестицій за об’єктами вкладень.
отчет по практике [646,5 K], добавлен 15.02.2013Характеристика підприємства як суб’єкта фінансових відносин, оцінка його діяльності на макрорівні. Фінансове забезпечення діяльності підприємств різних форм господарювання. Прийоми фінансування підприємств за рахунок власного та позичкового капіталу.
курсовая работа [49,8 K], добавлен 08.02.2011Сутність джерел фінансування підприємства, позичковий капітал як один з джерел фінансування. Зовнішні джерела створення позикового фінансового капіталу. Проведення оцінки ефективності управління капіталом підприємства на прикладі ТОВ "Прометей".
курсовая работа [68,9 K], добавлен 03.08.2010Сутність, особливості фінансової діяльності на підприємстві. Інформаційна база комплекcної оцінки фінансового стану підприємства. Методика та показники оцінки фінансового стану підприємства. Аналіз джерел власного капіталу, рентабельності підприємства.
курсовая работа [139,6 K], добавлен 25.11.2014Організація фінансової діяльності суб’єктів підприємництва. Напрямок оптимізації джерел фінансування ресурсів підприємства та їх аналіз. Фінансова діяльність із формування операційного прибутку суб’єкта підприємництва. Планування інвестиційного розвитку.
дипломная работа [859,0 K], добавлен 24.07.2011Економічна сутність і види фінансових ресурсів державного підприємства. Особливості їх структури і нормативно-правового регулювання. Аналіз показників фінансового стану БЦДСС, оцінка структури джерел формування фінансових ресурсів, шляхи оптимізації.
дипломная работа [732,1 K], добавлен 13.04.2012Поняття внутрішніх джерел фінансування підприємства, їх сутність і особливості, значення в діяльності організації. Способи формування прихованих резервів у балансі, визначення їх величини, порядок мобілізації. Поняття та використання тезаврації прибутку.
контрольная работа [30,5 K], добавлен 12.04.2009Сучасні підходи та джерела формування власного капіталу підприємства. Загальна характеристика виробничо-господарської господарської діяльності ПАТ "Миронівський хлібопродукт". Оцінка показників ефективності використання власного капіталу підприємства.
курсовая работа [483,2 K], добавлен 22.06.2015Інформаційна база здійснення аналізу джерел фінансування капіталу підприємства. Аналіз вартості капіталу та оцінка ефективності управління структурою капіталу на основі ефекту фінансового важеля. Оцінка структури джерел фінансових ресурсів ТОВ "Віват".
курсовая работа [94,8 K], добавлен 01.12.2010Загальне поняття власного капіталу підприємства, основні принципи його формування, ключові переваги та недоліки. Статутний капітал як складова власного капіталу організації. Особливості формування власного капіталу підприємства у міжнародній економіці.
реферат [65,6 K], добавлен 05.07.2014
