1

51

Зміст

Вступ

Розділ 1. Суть фінансової політики держави

1.1 Фінансова політика як складова частка економічної політики

1.2 Принципи та види фінансової політики, характеристика її складових

1.3 Стратегія і тактика фінансової політики та її реалізація

Розділ 2.Державна фінансова політика в сучасних умовах та в Україні

2.1 Фінансова політика України на різних етапах державотворення

2.2 Фінансова політика України на сучасному етапі

Розділ 3.Шляхи та напрямки удосконалення фінансової політики України

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів. Державні фінанси - це цілісна система суспільних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення [27]. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена об'єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.

Отже, фінансова діяльність держави - одна з найважливіших сфер її діяльності, передбачених законодавством України. Вона спричинена необхідністю держави здійснювати та перерозподіл національного доходу [33].

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством [19]. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху і розміщення фінансових ресурсів та ціноутворення на них, і пропорції їх централізацією і децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами та ланками фінансової системи держави, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Розділ 1. Суть фінансової політики держави

1.1 Фінансова політика як складова частина економічної політики

Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна зрозуміти без вивчення фінансової політики.

Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрямки діяльності держави [24]. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, виділяють економічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і зовнішню політику.

Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.

Західні економісти - Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики, визнаючи їх як зміни, які вносяться урядом у порядок державних витрат і оподаткування і спрямовані на забезпечення повної зайнятості і неінфляційного національного продукту [15].

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від окремих суб'єктів фінансових відносин і загалом відбивають об'єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об'єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб'єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо [19].

Незважаючи на це, фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок - фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у народному господарстві [24].

Фінансова політика - спосіб впливу фінансових відносин на економічний і соціальний розвиток суспільства; знаходиться в попередній залежності від характеру виробництва і сутності фінансових відносин; проявляється в системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх розподілу [20].

Фінансова політика - це цілеспрямована діяльність держави з використанням фінансової системи, що направлена на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою свої функцій [32].

Головне завдання фінансової політики - забезпечення відповідними фінансовими ресурсами для реалізації тої чи іншої державної програми економічного і соціального розвитку, тобто збереження в даній державі системи суспільних відносин.

Дія фінансової політики на економіку і соціальний розвиток суспільства потребує, щоб фінансова політика здійснювалась на основі науково-обґрунтованої теорії. Досвід економічного розвитку показав, що відрив фінансової політики від економіки стримує реалізацію тих задач, які необхідно вирішувати для розвитку суспільства.

Науковий підхід передбачає [33]:

1. Відповідність фінансової політики об'єктивно закономірному розвитку виробництва, тому важливе значення має наявність достовірної інформації.

Така інформація повинна повідомляти про процеси, що здійснюються в економіці, в соціальній сфері і відображати результати проведених заходів. Інформація складає базу для вироблення ефективної політики. Необхідність також притримуватися принципу зворотного зв'язку - основа правильності фінансової політики.

Основний напрямок фінансової політики повинен орієнтуватися на підвищення економічної ефективності і мати своєю метою ріст обсягу та ефективності використання фінансових ресурсів. Ріст показника фінансовіддачі свідчить про дієвість фінансової політики. При виробці фінансової політики враховуються умови і заходи, які проводились із врахуванням специфіки кожного конкретного етапу розвитку економіки країни. Якщо не враховувати фінансові ресурси, то це приведе до бюджетного дефіциту. При розробці фінансової політики необхідно враховувати досвід і використовувати умови конкретні для даної ситуації, оскільки копіювання чужого досвіду не дає дієвих результатів в кожній конкретній ситуації.

2. Рішення повинні прийматися на основі розрахунку і конкретного та чіткого передбачення наслідків заходів, що будуть проводитися.

3. Важливою умовою є використання комплексного підходу до проведення і вироблення фінансової політики. Координація повинна бути направлена на вирішення основних завдань. Важливо також враховувати цінову, зарплатну та кредитну політики. Якщо нема згоди, то й неможливо досягнути позитивних результатів. Фінансова політика є складовою економічної політики і має специфічні для неї способи і методи вирішення поставлених завдань. Можуть використовуватися різні шляхи досягнення результатів: прогнозування і вивчення результатів проведених заходів.

Зміст фінансової політики держави включає такі ланки [12]:

- вироблення науково-обґрунтованих концепцій (системи поглядів) розвитку фінансів. Вони формуються на основі вивчення вимог економічних законів, усестороннього аналізу розвитку господарства, перспектив розвитку економічних відносин, потреб населення;

- визначення основних напрямків використання фінансів як на перспективу, так і на поточні потреби. при цьому виходять із шляхів досягнення поставлених цілей, передбачених економічною політикою, враховують міжнародні фактори, можливості росту збільшення фінансових ресурсів;

- здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставлених цілей.

Єдність цих трьох основних ланок і визначає зміст фінансової політики.

Фінансова політика, як специфічна галузь людської діяльності, відноситься до категорій надбудови. Між нею і економічною базою є тісний зв'язок.

З одного боку, фінансова політика скорочується економічними відносинами, суспільство не вільне у виробленні і проведення фінансової політики, - фінансова політика обумовлена економікою.

З другого боку, виникаючи і розвиваючись на основі економічної бази, фінансова політика володіє певною самостійністю; у неї свої закони, логіка розвитку. В силу цього, вона здійснює зворотній вплив на економіку і стан фінансів [12].

Слід розрізняти фінансову політику і економічну політику. Фінансова політика - це самостійна сфера діяльності держави в галузі фінансових відносин. Вона є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності - чи то економіка, соціальна сфера, чи міжнародні відносини.

Політика, політичний вплив, політичне керівництво зводяться до трьох основних елементів:

- по-перше, визначення і постановка основних цілей та конкретизація перспективних і головних завдань, які необхідно вирішувати для досягнення поставлених цілей та за певний, визначений період життя суспільства;

- по-друге, розробка методів, засобів і конкретних форм організації відносин, з допомогою яких дані цілі досягаються в найкоротші строки, а найближчі і перспективні завдання вирішуються оптимально;

- по-третє, підбір і розміщення кадрів, які здатні вирішувати поставлені завдання, організовувати їх завдання.

Сама по собі фінансова політика не може бути поганою чи хорошою. Вона оцінюється відповідно до того, наскільки вона відповідає інтересам суспільства (чи певній його частині) і наскільки сприяє досягненню поставлених цілей та вирішенню конкретних завдань.

Фінансова політика перш за все спрямована на формування можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони - матеріальна база будь-яких перетворень. Отже, для визначення і формування фінансової політики потрібні[11]:

достовірна інформація про фінансовий стан держави;

фінансовий потенціал держави, тобто її об'єктивні можливості.

У період еволюційного розвитку суспільного життя і стабільного державного будівництва внутрішня і зовнішня фінансова політика держави вирішують одне головне завдання - забезпечення, збереження і зміцнення існуючої в даній державі системи суспільних відносин.

У період революційних змін політичні сили, які зацікавлені в зміні системи, яка склалася раніше, проводять політику, спрямовану на зруйнування діючої системи і формування нової системи суспільних відносин. Роль фінансів, фінансової політики в критичні моменти життя суспільства важко переоцінити, оскільки в першу чергу відбувається радикальний перерозподіл фінансових ресурсів [25].

В основі розподілу і перерозподілу лежать:

- вибір суб'єктів-власників і розподілювачів фінансових ресурсів;

- вибір пріоритетних напрямків використання фінансових ресурсів;

- вибір джерел і напрямків формування фінансових ресурсів та ступінь централізації їх в руках держави.

Ці завдання вирішуються залежно від змісту і функцій держави.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції до світових економічних систем тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. З огляду на це фінансова політика змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби [8].

1.2 Принципи та види фінансової політики, характеристика її складових

Фінансова політика повинна бути підпорядкована одній меті - досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріально- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Звісно, в умовах ринкової економіки діють саморегуляційні фактори, які забезпечують приплив і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу зацікавленими у збільшенні виробництва й одержанні доходу на капітал. Це головна рушійна сила ринку. Ринок не всесильний, але він дає можливість успішніше розв'язувати головні проблеми економіки порівняно з іншими господарськими системами і насамперед заснованими на централізованому плануванні.

Проте в умовах змішаної чи перехідної економіки помилково недооцінювати роль держави в проведенні фінансової політики. Адже на тлі реформ, що потребують величезних затрат фінансових ресурсів, мобілізувати ці кошти й визначити напрямки їх використання можна лише на державному рівні [8].

Іншим важливим принципом фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. До таких гарантій належать: освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомог тощо.

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм, методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Третій принцип фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. Фінансова політика повинна забезпечити право людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економіки.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

До принципів фінансової політики також відносять [34]:

публічний характер;

розподіл функцій між представницькими та виконавчими органами влади;

фінансування безпеки держави;

пріоритетність державних видатків;

єдність фінансової політики та грошової системи держави;

міжгалузевий характер;

самостійність;

плановість.

Фінансова політика складається з: бюджетної політики, податкової, грошово-кредитної, інвестиційної, валютної, митної, боргової тощо [26].

Фінансова політика розглядається в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики [19].

Монетарна або грошово-кредитна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Валютно-курсова політика центрального банку держави є складовою частиною його грошово-кредитної політики, а отже, і загальнодержавної фінансової політики. Напрям зміни валютного курсу національної грошової одиниці впливає на результати економічної діяльності та виконання боргових зобов'язань. Так, девальвація національної грошової одиниці є сприятливою для діяльності експортерів і розрахунків по внутрішніх боргах. В той же час ревальвація сприяє діяльності імпортерів і здійсненню розрахунків по зовнішніх боргах.

Завдання валютно-курсової політики держави є забезпечення стабільної зовнішньої купівельної спроможності грошей. Це виражається в підтримці стабільного валютного курсу національної грошової одиниці держави [22].

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом впровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику сферах фондового та страхових ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами - на податкову і бюджетну [19]. Податкова політика - це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави. Організація оподаткування має значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу та технічного оновлення виробничого потенціалу держави [30]. Податкова політика відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб'єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого - можливості отримання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов'язкових платежів, а другі - на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована й узгоджені політика може дати позитивні результати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв'язані, а тому прорахунки в будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків.

Фінансова політика може бути безперспективною і нереалістичною [12].

Безперспективна фінансова політика не містить в собі основних концепцій розвитку фінансів, тобто орієнтована на задоволення поточних потреб.

Нереалістична фінансова політика обмежена тільки виробленням напрямів, концепцій без підкріплення їх фінансами і конкретними практичними діями.

1.3 Стратегія і тактика фінансової політики та її реалізація

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику [17]. Причому вони тісно взаємозв'язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні та взаємоув'язці стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна [19].

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією держави. Це також вибір довготривалих цілей і складання цільових програм у фінансовій політиці потрібні для концентрації фінансових коштів на головних напрямках економічного і соціального розвитку [12].

Фінансова політика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом своєчасних змін способів організації фінансових зв'язків, перегрупування фінансових ресурсів.

Фінансова тактика - поточна політика, що спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду на основі розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності [6].

При відносній стабільності фінансової стратегії фінансова тактика повинна відрізнятись гнучкістю, що визначається змінністю, рухливістю економічних умов і соціальних факторів. Стратегія і тактика між собою пов'язані.

У фінансовій політиці стратегія утворює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

Тактика, виявляючи вирішальні дільниці і вузлові проблеми розвитку економіки, соціальної сфери шляхом зміни способів, форм організації фінансових відносин, зв'язків, дозволяє в більш стислі строки, з найменшими затратами вирішувати завдання, які намічає фінансова стратегія.

Важливим станом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі [8].

Для оцінки фінансової політики уряду і для рекомендації з її коригування в першу чергу необхідно мати ясну, чітку програму суспільного розвитку з виділенням інтересів всього суспільства чи його окремих груп, характеристикою перспективних і найближчих завдань, визначенням строків і методів їх вирішення.

Тільки за таких умов можна розробити і успішно проводити фінансову політику, дати їй об'єктивну оцінку [12].

Результативність фінансової політики тим вища, чим більше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси, зацікавленість всіх прошарків і груп суспільства, конкретно-історичні умови і особливості життя [13]. Не меншою мірою успіх політики залежить від якісної розробки механізму узгодження і реалізації зацікавленості шарів суспільства і наявності в державі об'єктивних можливостей, тобто механізму свідомого використання усесторонніх, деколи навіть суперечливих факторів впливу на хід реалізації політики, з врахуванням змін в соціальній структурі суспільства, в стані суспільної свідомості і психології.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політик, що є основними складовими фінансової, передбачають [8]:

- знаходження і використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідного рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного і соціального розвитку;

- удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

- скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

- постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

- вдосконалення міжбюджених відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

- досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

- при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Для оцінки фінансової політики уряду використовують показники, такі як[9]:

§ фінансоємкість;

§ фінансовіддача.

Фінансоємкість - така кількість фінансових ресурсів, що необхідна на виконання тої чи іншої програми.

Фінансовіддача - кількість прибутку, що отримано на вкладені ресурси.

Основною задачею є зниження фінансоємкості і підвищення фінансовіддачі в суспільному виробництві. При цьому необхідно пам'ятати, що важливим резервом збільшення фінансових ресурсів є покращена виробнича структура фінансових ресурсів вартості суспільного продукту.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність - її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах [19].

Законодавче регламентування полягає у прийняття відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб'єктів фінансових відносин, їх права і зобов'язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

· жорстка регламентація;

· помірна регламентація;

· політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної її фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності - доходом - більше розпоряджається держава, ніж його власники - юридичні і фізичні особи. Передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин - взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі вживати заходи на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентуються на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напрямами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

· політика стабілізації;

· політика економічного зростання;

· політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший - це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий - політика стабілізації в період економічного підсилення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватись трьома основними способами - через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики “дешевих грошей”. Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика “дешевих грошей” полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політик стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі - скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика буває дискреційна та недискреційна. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Заходи (стимулюючі або стримуючі) застосовуються відповідно до ситуації, що склалася в економіці та фінансах. Недисркеційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів - “стабілізаторів”, які автоматично регулюють ситуацію в економіці. “Стабілізаторами” є податки, соціальні державні виплати, різні субсидії. У фінансовій практиці використовуються одночасно і “стабілізатори”, і засоби дискреційної політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів[19]:

Визначення цілей, постановка завдань

Вибір типу фінансової політики

Вибір напрямів реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними

Вибір інструментів реалізації

Координація дії окремих інструментів

Здійснення конкретних заходів

Контроль за ходом реалізації

Рис.1. Етапи формування та реалізації фінансової політики

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики - жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішуються, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв'язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

Організація здійснення фінансової політики полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій цих суб'єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій. Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є Міністерство фінансів України та Національний банк України.

Міністерство фінансів розробляє засади фінансової політики України у цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету й забезпечує його виконання [35]. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється Верховною Радою України, яка і затверджує бюджет. Отже, фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів України, забезпечує її реалізацію.

Національний банк України розробляє засади монетарної політики та забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, він є незалежною фінансовою інституцією. Водночас Рада Національного банку України формується наполовину за призначенням ВРУ і наполовину за призначенням Президента України. Голова правління НБУ затверджується Верховною Радою Такий статус Національного банку робить його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.

Особливості статусів Міністерства фінансів та центрального банку відбиваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємоув'язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування може обумовити різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики у цілому. Водночас це вимагає обов'язкової координації дій Міністерства фінансів та Національного банку України. І фіскальна, і монетарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку [19].

Розділ2. Державна фінансова політика в сучасних умовах та в Україні

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин [24].

Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку суспільства в ХХ ст. визначались дослідженнями класиків політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо, а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса та їх послідовників.

Сутність концепції Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років ХХ ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави.

Наприкінці 20-х років та в 30-40-ті роки завдання фінансової політики зводилися до послаблення впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу.

Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з'явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

На відміну від попередньої теоретичної концепції кейнсіанська фінансова політика допускала можливість бюджетного дефіциту і навіть більше того - відводила бюджетному дефіциту активну роль у стимулюванні економічного зростання.

У 70-х роках особливості фінансової політики визначаються неокласичним напрямком економічної теорії. Цей період в країнах з ринковою економікою характеризується підвищенням нестабільності, сповільненням темпів економічного зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Циклічні кризи 1974-1975 та 1980-1982 рр. переплелися з валютно-фінансовою, енергетичною, сировинною, екологічною та продовольчою кризами на тлі структурних змін, що відбувались у продуктивних силах. У таких умовах практичні рекомендації державного втручання стосувались не тільки доходів і видатків державного бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ризику позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку. Відсутність різких реакцій з боку держави на кожне циклічне зрушення - кращий спосіб не тільки пом'якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи.

У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

В країнах соціалістичної орієнтації фінансова політика формувалась під впливом марксистсько-ленінської теорії сутності і функцій соціалістичної держави та спиралась на принцип фінансової централізації. Держава безпосередньо керувала всіма сферами суспільного життя за допомогою планів економічного і соціального розвитку. Фінансова централізація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин.

Оцінюючи фінансову політику, що проводилась в умовах адміністративно-командної системи управління, тяжко визначити чи вона була поганою чи хорошою. Основним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань. У роки перебудови і переходу до ринкових відносин планово-адміністративна фінансова політика перестала відповідати конкретно-історичним умовам. Завищена оцінка ролі монетарних механізмів у регулюванні перехідної економіки, втрата керованості економікою посилили масштаби фінансової кризи.

Фінансова політика на нинішньому етапі повинна характеризуватись якісно новими підходами до суб'єктів господарювання з урахуванням переходу на ринкові відносини, реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної системи, спрямованих на формування нового фінансового механізму.

2.1 Фінансова політика України на різних етапах державотворення

В умовах переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Також виступила проблема структурної перебудови господарського комплексу, підвищенням ефективності його функціонування [14].

Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів - державного бюджету і кредитного плану Національного банку України, від стану їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки.

У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи [18].

Перший - 24 серпня 1991 р. - 16 листопада 1992 р., тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-карбованець (до 16 листопада 1992 р.).

Другий період - з листопада 1992 р. по вересень 1992 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у фінансовій політиці.

Третій період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних кроків у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції. Його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вслід за Росією лібералізувала ціни. Від моменту лібералізації цін у січні до травня - червня реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилась у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти - купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний “чорний” ринок рубля.

У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, - там були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

В Україні й далі поглиблювалися фінансово-економічні проблеми. Підприємства через обмеженість ринку збуту та відсутність джерел сировини опинилися в глибокій кризі.

Другий етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств різко погіршився через лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

Стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зростали. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

Із запровадженням Росією світових цін на енергоносії Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила б 8,8 млрд. дол [29].

Криза платежів, яка виникла восени 1992 р., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони та девальвувати свою національну валюту 1,5 рази.

Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився таких помилок [18]:

1. Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.

2. Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994 р.

3. Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 рр. відбулася “втеча” купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін, крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті, а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 рр. загострювалася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом “Про банкрутство”, надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 р. - липень 1997 р. становила 1,4%, а за відповідний період 1995-1996 рр. - 1,5%. Зміцнення гривні сприяло зміні структурі грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82,1%, то на відповідний період 1997 р. - 85,3%. Найважливіші фінансово-економічні наслідки грошової реформи наведено в додатку у табл. 1.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Згідно з класифікацією НБУ грошова маса включає:

М0 - банкноти і розмінну монету; М1-М0 - кошти на безтермінових розрахунках і поточних депозитах у комерційних банках; М2-М1+ строкові депозити і валютні заощадження

Пожвавився і валютний ринок. За липень 1996 - червень 1997 рр. продано 23 млрд. дол. США, тоді як за липень 1995 - червень 1996 рр. - 13,5 млрд. Національна валюта почала працювати на свою економіку - на 24,8% зросли реальні кредитні вкладення (додаток, табл. 1). Порівняно дешевшими стали і самі кредити [18].

Отже, стабільні гроші - це фундамент розвитку економіки будь-якої країни і основа складання правильної та відповідної фінансової політики у державі у певний період. При цьому сума грошей в обігу має відповідати кількості товару для реалізації. Надлишок грошей, як і їх брак, негативно впливають на кругообіг капіталу і фінанси держав в цілому [23].

2.2 Фінансова політика України на сучасному етапі

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, суперечливою і неоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про збільшення реального економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації [18].

В процесі своєї діяльності держава вирішує досить суперечливі завдання, і тому, відповідно фінансова політика повинна бути балансуючою. Основними напрямками фінансової політики в сучасних умовах є [28]:

1) проведення заходів щодо остаточного переведення підприємств, і особливо державних, до ринкових відносин;

2) оздоровлення грошово-кредитної системи та повний вихід з кризового стану фінансів держави;