1.1 Поняття пропозиції грошей та грошова база

Грошову пропозицію (М^S) можна визначити як сукупність усіх грошових активів, які використовуються у національній економіці у даний момент часу. Пропозиція грошей - це сила, яка у взаємодії з попитом на гроші (M^D) визначає кон'юнктуру грошового ринку. Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На рівні окремого економічного суб'єкта пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. Якщо фактичний запас грошей окремого індивіда перевищує його попит на гроші, а це можливо при зростанні альтернативної вартості зберігання грошей, то цей індивід пропонуватиме частину свого запасу грошей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом індивід буде купувати їх на ринку чи іншими способами задовольняти попит. Тому на цьому рівні пропозиція і попит постійно чергуються - при зростанні рівня процента економічний суб'єкт виступатиме на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні - з попитом на гроші.

На макроекономічному рівні пропозиція грошей формується дещо по-іншому. Вважається, що всі економічні суб'єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного у них запасу грошей. Тобто фактична маса грошей в обороті є природною межею пропозиції грошей. Ніякі стимулюючі фактори, наприклад зростання процента, не можуть збільшити пропозицію грошей понад цю межу. Якщо ж виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, що можливо при зростанні сукупного попиту на гроші, то це можна зробити тільки завдяки додатковій емісії. Тому будь-яка емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту - як скорочення пропозиції грошей.

Грошова пропозиція складається з готівкових і безготівкових грошей. Всі вони в залежності від рівня їх ліквідності об'єднуються в окремі грошові агрегати.

Грошовий агрегат - це сукупність використовуваних як грошові засоби активів, які відповідають певному рівню ліквідності. При переході від розгляду попереднього грошового агрегату до наступного враховується більша кількість використовуваних як грошові засоби активів і, відповідно, знижується рівень ліквідності. Оскільки коло активів, які підлягають обов'язковому включенню до складу грошової маси, точно не визначене, застосовуються різні варіанти їх розрахунку. Найбільш поширеними є п'ять типових агрегатів виміру грошей: М0, МІ, М2, МЗ, L. МВФ розробив типові стандарти структури грошової маси і наповнення окремих грошових агрегатів, проте рівень розвитку та особливості функціонування грошових систем в окремих країнах зумовлюють необхідність включення до складу кожного з названих агрегатів неоднакового набору компонентів.

Грошовий агрегат М0 включає готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями.

Грошовий агрегат М1 - грошовий агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті (M1-M0).

Грошовий агрегат М2 - грошовий агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші депозити (M2-M1).

Грошовий агрегат М3 - грошовий агрегат М2 та цінні папери, крім акцій (M3-M2).

Грошовий агрегат М0 - це найбільш мобільний й абсолютно ліквідний грошовий засіб, який включає в себе готівку (паперові гроші і монети), або, за іншою назвою, гроші поза банками.

Грошовий агрегат М1 є майже абсолютно ліквідним і акцентує вагу на функції грошей як засобу обігу. М1 відповідає базовому визначенню грошей і є пропозицією грошей у вузькому розумінні.

Агрегат М2 - це гроші в широкому розумінні слова. У цілому агрегат М2 охоплює високоліквідні грошові засоби, оскільки поряд з власне грошима в нього входять вищезазначені активи, які без перешкод можуть бути переведені в готівкові гроші протягом визначеного терміну. Тому в більшості випадків, коли говорять про грошову масу, мають на увазі саме агрегат М2.

При дослідженні впливу грошей на економіку найчастіше застосовують агрегати М1 і М2. Крім того, використовують також показник грошової бази, яка дорівнює сумі грошей поза банками і фактичних банківських резервів. Тим не менше, немає єдиної думки відносно того, який показник кількості грошей ліпший. Розбіжності з приводу грошової політики у ряді випадків викликані тим, що різні показники грошової маси іноді мають різну динаміку. Але, як правило, вони змінюються в одному напрямку і дають подібну інформацію про темпи зміни грошової маси.

Тобто, по суті пропозиція грошей складається з агрегатів M0, M1, M2.

У розпорядженні центрального банку знаходяться економічні важелі, спираючись на які він здатний впливати на формування грошової пропозиції і регулювати грошовий обіг у країні. Серед них важливе місце належить показнику «грошова база», який широко використовується при визначенні потенційних можливостей емісії і прогнозування динаміки грошової маси.

Грошову базу, яка має властивості мультиплікаційного впливу на пропозицію грошей, ще називають ланкою підвищеної ефективності або «сильних» грошей. Цей показник відомий у монетарній теорії як H - high - powered money. Він визначає категорію грошей, яка може безпосередньо контролюватися центральним банком, тобто відноситься до числа найбільш важливих показників діяльності банківської системи з точки впливу на ситуацію, що складається на грошовому ринку.

Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспондентських рахунках у центральному банку. Та частина пропозиції грошей, яка створена Центральним Банком, і забезпечується його активами, складається з:

- золотовалютних резервів;

- цінних паперів;

- кредитів, які надаються Центральним Банком.

Величину грошової бази можна визначити за формулою:

де H - це грошова база;

Cash - це готівка (М₀);

BR - це банківські резерви.

Банківські резерви - це та частина банківських грошей, яка не використовується на здійснення активних операція. Комерційні банки формують резерви на покриття можливих втрат за активами у національній та іноземній валютах, включаючи розміщені депозити, надані кредити, придбані цінні папери, дебіторську заборгованість та інші активи.

НБУ визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків та кредитних установ для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютного, відсоткового та інших видів фінансового ризику банків. З цією метою комерційні банки тримають частину своїх коштів у резерві.

Банківські резерви поділяються на:

- обов'язкові резерви (LR);

- надлишкові резерви (ER).

Обов'язкові резерви (LR) - це один із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк України здійснює регулювання грошової маси в обігу, якою є тільки національна валюта. Тому потребу та регулювання грошової маси в обігу (національної валюти) не можна визначати за допомогою іноземних валют, а отже і обов'язкові резерви повинні формуватись тільки в національній валюті незалежно від джерел та строків залучення вкладів і депозитів. Величину обов'язкових резервів встановлює Центральний Банк через встановлення обов'язкової норми банківських резервів.

Надлишкові резерви (ER) - це різниця між фактичними та обов'язковими резервами. Резерви застосовуються для кредитної емісії (випуску в обіг безготівкових чекових грошей). Кожен комерційний банк визначає обсяг кредитної емісії виходячи із суми надлишкових резервів. Проте центральний банк регулює й суму надлишкових резервів через випуск державних цінних паперів (облігацій). Якщо комерційний банк скуповує державні облігації, він використовує для цього свої надлишкові резерви, зменшуючи, таким чином, можливості кредитної емісії.

Коефіцієнт пропорційності між пропозицією грошей і грошовою базою одержав назву грошового мультиплікатора, або мультиплікатора грошової бази (money multiplier - mm).

Це відношення можна показати за формулою:

M^S - пропозиція грошей;

Н - грошова база;

m - грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор показує на скільки зміниться пропозиція грошей при зміні грошової бази на одну одиницю. Цей показник залежить від коефіцієнту депонування та коефіцієнту резервування.

cr - коефіцієнт депонування;

rr - коефіцієнт резервування.

Коефіцієнт депонування грошей (currency ratio - cr) характеризує структуру зберігання населенням ліквідних коштів у вигляді їхнього розподілу між готівковими грошима і коштами на поточних (чекових) депозитах. Коефіцієнт депонування - це відношення попиту на готівку до депозитів:

Сash - готівкові гроші;

Dep - кошти на поточних депозитах.

Норма фактичного резервування депозитів (reserve ratio - rr) визначається відношенням загальних резервів комерційних банків до депозитів:

BR - це банківські резерви;

Dep - кошти на поточних депозитах.

Отже, можна зробити висновок, що пропозиція грошей у загальному вигляді залежить від трьох факторів: грошової бази, коефіцієнту депонування та коефіцієнту резервування.

Від грошової бази пропозиція грошей залежить прямо пропорційно, а від коефіцієнту депонування та коефіцієнту резервування - обернено.

Тобто, якщо грошова база збільшиться, то це призведе і до збільшення пропозиції грошей. Але, якщо збільшаться коефіцієнти депонування та резервування, то пропозиція грошей зменшиться.

1.2 Механізми формування пропозиції грошей

Механізми формування пропозиції грошей пов'язані з функціональними особливостями сучасних грошових систем. Процес формування пропозиції грошей у сучасних ринкових економіках визначають центральний банк, комерційні банки та фінансові посередники, які відкривають депозитні рахунки, вкладники та позичальники. Взаємодію учасників формування пропозиції грошей можна прослідкувати за схемою (рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Взаємодія учасників формування пропозиції грошей

Центральний банк - це банк, який регулює кредитну систему. Він володіє монопольним правом випуску (емісії) банкнот в обіг і здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки. Центральний банк - один із найважливіших інструментів державного регулювання економіки, який поєднує функції банку і органу державного управління. Основним завданням центрального банку є грошово-кредитна і валютна стабілізація національної економіки. У ринкових економіках центральні банки є, зазвичай, юридично незалежними від виконавчої влади, що і дає змогу провадити грошово-кредитну політику забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Права та функції центральних банків у формуванні пропозиції грошей мають широкий діапазон регулюючих можливостей, проте найбільш загальними є пов'язані з проведенням монетарної політики. У сфері регулювання пропозиції грошей центральні банки здійснюють контроль над грошовою базою через здійснення операцій на відкритому ринку і визначення норм обов'язкових резервів, проводять процентну політику.

В Україні центральним банком є Національний банк України.

Його основними функціями є:

1) емісія готівкових грошей;

2) регулювання кредитної емісії (випуск безготівкових грошей);

3) акумуляція та збереження касових резервів інших кредитних установ;

4) збереження офіційних золотовалютних резервів;

5) надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів;

6) здійснення розрахунків і переказних операцій для комерційних банків;

7) грошово-кредитне регулювання економіки;

8) контроль за діяльністю кредитних установ;

9) надання комерційним банкам ліцензій на проведення банківських операції та операцій із валютою;

10) обслуговування державного боргу країни.

Центральні банки здійснюють функцію кредитора останньої інстанції. Основна форма надання центральним банком кредитів комерційним банкам - скуповування у них цінних паперів та переоблік (дисконт) векселів виданих підприємствами і прийнятими на облік (для забезпечення кредиту) комерційними банками. При цьому Центральний банк регулює процентну ставку через політику облікової ставки. Зниження облікової ставки центрального банку стимулює комерційні банки розширювати кредитування підприємств, а підвищення - навпаки.

Важливі завдання покладені на центральні банки у забезпеченні надійності, ефективності кредитних операцій у банківській системі. Контроль та регулювання операцій з іноземними валютами також певною мірою пов'язаний з формуванням пропозиції грошей. В основі взаємодії учасників формування пропозиції грошей покладені інституційні та функціональні механізми центрального банку та інститутів фінансових посередників та позичальників.

Другим рівнем банківської системи виступають комерційні банки. Це - кредитні установи, призначені для залучення грошових засобів та їх розміщення від свого імені на умовах поверненості, строковості, платності.

Основне призначення комерційних банків - посередництво у переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Комерційні банки можуть здійснювати такі операції:

· концентрують тимчасово вільні грошові кошти, перетворюючи їх у позичковий капітал;

· надають кредити підприємствам і організаціям;

· здійснюють посередництво у розрахунках і платежах;

· здійснюють кредитну емісію, випуск в обіг безготівкових грошей;

· здійснюють операції з цінними паперами і товарними документами;

· надають консультаційні послуги тощо.

Усі операції, що виконуються комерційними банками поділяються на три групи:

1) пасивні, які спрямовані на залучення коштів. За цими операціями банк має зобов'язання перед іншими суб'єктами і здійснює витрати;

2) активні, які спрямовані на використання ресурсів банку (надання позичок). За цими операціями банк одержує доходи;

3) комісійні. Комісійні операції - це посередницька діяльність, а саме: обслуговування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками) за дорученням своїх клієнтів, зберігання цінних паперів, тощо.

Центральні банки використовують у своїй діяльності механізми, які були апробовані в ринкових економіках тривалою практикою, де показали свою високу ефективність. Пропозиція грошей у ринкових економіках має кредитно-емісійний характер, обумовлений кредитною природою сучасних грошових систем. У формуванні пропозиції грошей поєднуються дві визначальних складових: емісійна та кредитна.

Емісія грошей - це випуск в обіг грошей як у готівковій, так і в безготівковій формах, що призводить до збільшення грошової маси в обігу. Економічні межі емісії визначаються потребами сфери обігу в грошах як засобові обігу, платежу та нагромадження. Емісія виправдана тільки за умови зростання обсягів виробництва. Регулювання грошової маси шляхом скорочення емісії грошей є інструментом антиінфляційної політики уряду. Емісія у вузькому розумінні пов'язана зі зростанням готівки і має відносно невеликий вплив на формування пропозиції грошей.

Основну складову пропозиції грошей визначають її кредитні компоненти.

Визначальні компоненти пропозиції грошей формуються на кредитах - боргових зобов'язаннях держави, банківських установ, інших суб'єктів виробничого процесу та підприємницької діяльності.

У сучасних грошових системах, в яких використовують неповноцінні гроші, держава визначає параметри грошової пропозиції відповідно до грошово-кредитної політики. Уповноваженим державним органом, який має відповідні права і можливості з регулювання пропозиції грошей, є центральний банк.

Поряд з центральним банком у формуванні грошової пропозиції беруть участь комерційні банки та інститут фінансових посередників, які мають можливість відкривати депозитні рахунки. Фінансові посередники, які не мають права здійснювати кредитні та емісійні операції, не впливають на формування пропозиції грошей.

На сьогодні фінансовими посередниками виступають:

· спеціалізовані інвестиційні компанії;

· банки;

· трастові компанії;

· кредитні спілки;

· страхові компанії;

· пенсійні фонди та ін.

Найголовніше завдання фінансових посередників - спрямовувати рух капіталу (заощаджень) до найефективніших споживачів. Базовою основою їх функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод (тобто безпосереднє фінансування) та заміна прямого фінансування непрямим через випуск власних вторинних зобов'язань. Предметом праці для посередників на ринку стають цінні папери й гроші.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фінансового ринку. На відміну від індивідуальних учасників інституційні є колективними учасниками, які провадять різного виду професійну фінансову діяльність й розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди.

До учасників формування пропозиції грошей не належать страхові компанії, пенсійні фонди, холдингові заклади, тому що вони не мають змоги здійснювати емісійні та кредитні операції. Грошові операції здійснюються на засадах комерційної діяльності.

Механізм формування пропозиції грошей можна розглядати з позиції монетарної теорії і з позиції кейнсіанства.

Монетаристи - прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою «проміжну мішень» у грошовій масі. В наукових працях М. Фрідмена сформульовано «грошове правило», згідно якого збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежно від кон'юнктури і циклічності коливань. Центральному банку необхідно взяти на себе зобов'язання не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. При визначенні грошової пропозиції, М. Фрідмен пропонує орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей.

М. Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену частку свого доходу у вигляді готівки і зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках. Незважаючи на звинувачення монетаристів у «механічному підході» ідея «грошового правила» набула популярності. В деяких монетаристів виникла ідея запровадження найвищої і найнижчої межі зростання грошової маси. Нова програма була взята на озброєння багатьма країнами у другій половині 70-х р.р. Вони стали запроваджувати межі або тверді щоквартальні ліміти зростання грошової маси.

Таким чином, у монетаристів спостерігається протиріччя у поглядах на пропозицію грошей та монетарну політику. З одного боку, монетаристи вважають, що на відміну від попиту, який визначається економічними процесами, пропозиція грошей є суто екзогенним показником, що не залежить від функціонування економіки, М. Фрідмен та його прихильники закликають не впливати на грошову масу, пояснюють кризи, інфляцію, безробіття причиною втручання держави в грошово-кредитну сферу.

З іншого боку, методи лікування економіки прямо пов'язані у монетаристів з контролем за станом грошової маси, співвідношенням та взаємодією між грошовими агрегатами М1 і М2. Основну причину негараздів у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Основний зміст монетаризму полягає в тому, що приборкання інфляції можна досягти шляхом гальмування зростання грошової маси.

Погляди монетаристів дещо відрізнялися від кейнсіанської теорії.

На відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями - споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним. Основною відмінністю погляду кейнсіанської теорії на пропозицію грошей є визнання кредитної природи грошової емісії й відповідно - формування пропозиції грошей.

З точки зору виробничого процесу базою грошової емісії є зобов'язання підприємств щодо погашення заборгованості з оборотного капіталу - виплат заробітної плати, витрат на сировину, матеріали тощо. Ця заборгованість виникає через наявну розбіжність у часі між поточними витратами виробництва і отриманням доходів від реалізації виробленої продукції. Ці зобов'язання є невід'ємною складовою відтворювального процесу. Вони безпосередньо входять у технологію цього процесу і складають фундамент утворення і пропозицій різноманітних форм кредитних грошей. Отже, безпосереднім суб'єктом пропозиції грошей, їхнім фактичним емітентом виступають, перш за все, виробничі структури. Функції банків у цьому процесі дещо інші. Вони виступають у ролі посередників, які лише надають цим процесам відповідної грошові форми.

Можна зробити висновок, що в процесі формування пропозиції грошей беруть участь центральний банк, комерційні банки та небанківський сектор.

1.3 Встановлення рівноваги на грошовому ринку

Грошовий ринок - це економічні відносини, що виникають з приводу купівлі і продажу грошей як специфічного товару за цінами, що формуються на основі співвідношення попиту і пропозиції.

Традиційні поняття «купівлі» і «продажу», що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. На товарному ринку гроші виконують допоміжну роль з обслуговування обороту товарів. Покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на ці гроші, оскільки отримують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. А продавці товарів отримують у свою власність еквівалентну суму грошових коштів і розпоряджаються нею без будь-якого зв'язку з проданими товарами.

На грошовому ринку самі гроші виступають в іншому сенсі чи статусі, порівняно з товарними ринками. Передача грошей одним суб'єктом грошового ринку іншому набуває змісту за таких обставин:

а) коли в одного суб'єкта ринку є вільні гроші і немає потреби їх витрачати на купівлю товару;

б) коли в іншого суб'єкта ринку їх немає зовсім і в нього немає товару, від продажу якого можна було б отримати потрібні гроші.

Передача грошей здійснюється по-перше, у формі прямого кредиту під зобов'язання повернути грошові кошти у встановлений строк і, по-друге, у формі купівлі певних фінансових інструментів (акцій, облігацій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей можна лише умовно назвати купівлею чи продажем, так як власник грошей не втрачає права власності на передані гроші. Покупець має повернути цю суму грошей у встановлені строки і за обумовлену плату. Покупець грошей не отримує права власності на них, а тільки право розпоряджатися ними на певний період. Метою переміщення грошового товару на грошовому ринку стає отримання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне отримати додатковий доход, який називається відсотком, як плату за тимчасову відмову від користування грошима і передачу цього права іншій особі.

Механізм купівлі-продажу грошей на грошовому ринку зумовлює застосування фінансових інструментів, які мають на меті забезпечити рух грошей на цьому ринку. Усі фінансові інструменти грошового ринку виступають у формі певних зобов'язань покупців перед продавцем грошей. Залежно від виду зобов'язання їх поділяють на неборгові та боргові.

Неборгові зобов'язання - це зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах. Такі зобов'язання виступають у формі акцій. З отриманням таких зобов'язань продавець грошей зберігає не тільки право власності на ці гроші, але і певною мірою право розпоряджатися ними.

Якщо дві криві - попиту і пропозиції - накласти одну на другу в одній системі координат, то одержимо завершену графічну модель грошового ринку. У ній попит і пропозиція подаються у взаємодії і визначається результат цієї взаємодії: рівень їх урівноваження та норма рівноважної ставки процента, що відповідає цьому рівню (рис. 1.2):

Рис. 1.2. Вплив на ринок змін у попиті і пропозиції грошей

2.1 Вплив на пропозицію грошей з боку державних інституцій

Регулювання грошової пропозиції є вагомим інструментом державного регулювання економіки. Пропозиція грошей у структурі грошового ринку визначає розмір та склад грошової маси. Зміст і склад пропозиції грошей формується в межах усієї національної економіки, але найповніше проявляється саме на грошовому ринку. Пропозиція грошей на сучасному грошовому ринку має екзогенний характер, тобто формується згідно з певними концепціями грошово-кредитного регулювання і не є породженням функціональних особливостей економічної системи.

Державне регулювання пропозиції грошей, крім забезпечення необхідними платіжними засобами, є основним інструментом впливу на стан функціонування національної економіки. У сучасних економіках державне регулювання грошової пропозиції зосереджене на темпах її приросту (ДМ), що визначає можливості впливу на стан функціонування національної економіки. Державне регулювання пропозиції грошей здійснюється, виходячи з концептуальних засад. У ринкових економіках пріоритету набуло «грошове правило», запропоноване М. Фрідменом.

Фрiдмен відзначав, що кожна людина звикає до певної структури активів: співвідношенню грошей і інших видів активів. При збільшенні грошової пропозиції звичне співвідношення змінюється і, щоб відбудувати його, люди починають купувати будь-які реальні і фінансові активи Сукупний попит зростає і в кінцевому рахунку привозить до зростання номiнального ВНП.

Тобто, згідно із «грошовим правилом» приріст грошової маси повинен відповідати приросту сталого попиту на гроші, що у розвинених економіках становить 3-5% на рік. За умов відсутності прив'язки кількості грошей до монетарних методів, «грошове правило», як вважають деякі економісти, спроможне виконувати роль своєрідного «корсета», який стримує та стабілізує грошову систему.

Свідомий вплив на параметри грошової сфери шляхом їх регулювання важливий не тільки як спосіб впливу на функціонування грошових капіталів, а і як спосіб регулювання економіки в цілому. Через те, що цей вплив здійснюється на макрорівні, то основним суб'єктом регулювання пропозиції грошей та усієї грошової маси в цілому є держава в особі Центрального банку.

Можливість впливу на пропозицію грошей забезпечується поєднанням в особі Центрального банку суб'єкта грошової емісії в її готівковій та безготівковій формах та суб'єкта регулювання. При цьому монополія на емісію банкнот створює базу для контролю над готівковою складовою грошового обігу, а особлива роль Центрального банка у формуванні кредитних ресурсів банківської системи в цілому - основу для визначення можливого об'єму банківських кредитів.

Центральний банк може змінювати (варіювати) пропозицію грошей за допомогою використання інструментів грошово-кредитної політики. Вибір варіантів грошово-кредитної політики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов'язане насамперед з інфляційним зростанням цін, то найкращою буде жорстка грошово-кредитна політика, яка стримує зростання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільною швидкістю обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватися обернено до змін швидкості обігу грошей. У цьому випадку найкращий тип політики - гнучка грошово-кредитна політика.

Політика, що спрямована на обмеження пропозиції грошей для зниження сукупних витрат і стримування інфляційного тиску в економіці, має назву стримувальної політики, або політики дорогих грошей. Стимулювальна, або політика дешевих грошей - це політика, спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості.

Грошово-кредитна політика проводиться за допомогою певних кредитно-грошових інструментів, які направлені на регулювання грошової маси. Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу.

До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать:

· ліміти кредитування для окремих банків;

· пряме регулювання процентної ставки; ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям.

До непрямих інструментів регулювання пропозиції грошей належать:

· операції на відкритому ринку цінних паперів;

· зміна облікової процентної ставки;

· зміна вимог до рівня обов'язкових резервів депозитних інститутів.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу найбільш поширене у країнах з перехідною економікою, де механізми безпосереднього впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатньої зрілості. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами безпосереднього впливу на систему грошового обігу і в країнах з розвинутою ринковою економікою. Система безпосереднього регулювання грошового обороту є елементом економічних методів державного управління.

До непрямих інструментів належить, зокрема, регулювання норми обов'язкових резервів.

Регулювання норми обов'язкових резервів - високопотужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то необхідно знизити норму обов'язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну - збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

Цей інструмент монетарної політики має ту перевагу, що він однаково впливає на всі банки, змінюючи пропозицію грошей негайно і досить потужно. Але він має і значні недоліки.

По-перше, підвищення норми обов'язкового резервування може негативно вплинути на всі банки з невеликими надлишковими резервами, що можуть стати неліквідними. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючі заходи, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов'язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент не є ефективним, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування взагалі можуть паралізувати діяльність банків.

Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обережне його використання в розвинутих країнах: норма резервування там встановлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рідко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. У країнах з перехідною економікою, де амплітуди коливання грошової маси дуже великі, цей інструмент застосовується значно ширше. Він дає змогу оперативно пригнітити надмірну пропозицію грошей і урівноважити кон'юнктуру на відповідних ринках. Досить широко він застосовується НБУ протягом усього перехідного періоду. Для української практики монетарного регулювання характерні досить високий рівень норми обов'язкового резервування, широка амплітуда і висока частота їх зміни. Таке використання цього інструменту давало можливість НБУ оперативно впливати на пропозицію грошей, на інфляційні і девальваційні процеси.

Операції на відкритому ринку. На сьогоднішній день в світовій економічній практиці основним інструментом регулювання грошової маси є операції на відкритому ринку. Шляхом покупки чи продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів центральний банк може здійснити або вливання резервів в кредитну систему держави або їх вилучення.

Припустимо, що на грошовому ринку спостерігається надлишок грошової маси в обігу, і центральний банк ставить завдання по обмеженню чи ліквідації цього надлишку. Для цього він активно починає пропонувати державні цінні папери на відкритому ринку банкам чи населенню, що купує державні цінні папери через спеціальних дилерів. Оскільки пропозиція державних цінних паперів збільшується, їх ринкова вартість падає, а процентні ставки по них зростають і, відповідно, зростає «привабливість» їх для покупця. Населення (через дилерів) і банки починають активно купувати державні цінні папери, що приводить до скорочення банківських резервів.

Скорочення банківських резервів, в свою чергу, зменшить пропозицію грошей до пропорції, рівної банківському мультиплікатору. Крива пропозиції зсунеться ліворуч, процентна ставка зросте.

Припустимо тепер, що на грошовому ринку спостерігається нестача грошових засобів в обігу. В цьому випадку центральний банк проводить політику, спрямовану на поширення грошової пропозиції, а саме починає купувати державні цінні папери у банків і населення. Тим самим центральний банк збільшує попит на державні цінні папери. Внаслідок цього їх ринкова ціна зростає, процентна ставка по них падає, що робить казначейські цінні папери «непривабливими» для їх власників. Населення і банки активно починають продавати державні цінні папери, що призводить до збільшення банківських резервів і (з урахуванням мультиплікаційного ефекту) - до збільшення грошової пропозиції. Крива пропозиції грошей зсунеться праворуч, а процентна ставка упаде.