Праця про Петра Могилу

Вчепивсь у Русь, мов той реп'ях: Його наука й по ляхах

Перевертнів із нас робила. Хто двадцять літ з ляхом прожив,

І той польщизною смердів...» 35).

І культурну діяльність П. Могили недооцінює М. Василенко, уважаючи, що: « Національне значення киево-могилянської колегії було все ж таки невелике. Своїм характером й мовою, пануючою у ній, колеґія не могла стояти близько до народу... Колеґія не користувалася і не робила заходи користуватися для науки і літератури живою народною мовою... Через переважання схоляс-стичної науки, колеґія не могла створити національної інтелігенції» 36). І хоча М. Василенко й посилається на П. Куліша, все ж таки він не заперечує деякої і позитивної ролі культурної діяльности Могили. Він писав : « Його сильна особистість залишила великий слід як в історії західньо-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвитку Західньої Руси й України. Київ став при нім остаточним центром для всього православного населення Польщі й Литви » 37).

Великі розбіжності щодо вартости культурної праці П. Могили та взагалі могилянської доби яскраво видно у М. Грушев-ського. З одного боку: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. її вихованці, що в перших стадіях свосї діяльности бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали різні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованню молодіжі, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, переведеної при кінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яти й імени, що затримується навіть в XIX ст.» 38). А в другій своїй праці йде заперечення вище сказаного : « 3 станови-ща національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білорусі, поза чисто церковними, конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життя на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а ско-ріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національним почуванням. Оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вони відчужувалися від народу і від тих верств, в котрих збиралося національне життя, і цим приготовили в будуччині упадок самому церковному життю» 39).

А ще раніше М. Грушсвський так характеризував могилянську школу :

«...Від Могили особливо українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціяльно єзуїтської школи. Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дуже мало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук, І з того також, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українського народу в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значенню того слова...» 40).

Так само й І. Франко вказував на слабі сторони культурних реформ П. Могили; ось його оцінка: «Київська православна Академія була заснована¹ на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила волику масу учених, що несли свої услуги в Московщину» 41).

М. Возняк буквально бере формулювання М. Грушевського про «сумнівну вартість Могилянської доби в розвитку української національної культури» 42).

По лінії М. Грушевського пішов і його учень І. Крип'якевич, який, хоча дещо злагіднено, але все ж таки вбачав у реформах Київського Митрополита відхід від національних традицій:

«Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутий в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої ориґінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика» 43).

О.Лотоцький притримується встановленої своїми попередниками оцінки Могилянської школи, закидаючи їй схолястичність і відірваність від народу, однак визнаючи їй позитивну ролю в тому, що вона орієнтувалася на Захід, зближувала Україну з Европою у її боротьбі проти московсько-азійського впливу. Він писав: «Завдяки латинській та польській мовам, що їх культивувала Могилянська школа, ця школа служила посередницею в перено-шенні наукових і взагалі культурних засобів із Заходу та з Польщі на Україну...» 44).

Інші могилознавці, однак, не пішли шляхом Куліша і Грушевського, вони високо оцінювали реформи П. Могили не тільки з науково-фахового, але також національного боку.

П. Житецький, подаючи загальну картину слов'янської мови в творах українських письменників XVII ст., ось як оцінює ролю П. Могили:

«Спираючись на симпатії народу до «древнього благочестя», він (П. Могила) усіма силами намагався поставити його під захист науки, щоб визначити його догматичні засади, пояснити суть богослужбових обрядів, очистити їх від усякої сторонньої домішки. Не можна сказати, щоб ця програма відповідала всім потребам життя українського народу, але не слід випускати з уваги, що творець її не міг знайти в умовах свого часу твердої точки опору для складання програми ширшої. Спочатку треба було обстояти право народу держатися «древнього благочестя», яке зазнавало найжорстокіших нападів від ворогів. Всяке відхилення від цього пункту могло б тільки ослабити сили, здатні до освітньої діяльності... »

В дальшому розглядаючи постання киево-могилянської ко-леґії, Житецький продовжує: «Як за часів Володимира Рівноапостольного, Київ знову став центром освіти не тільки для Південної Руси, а и для Північної. Щоправда, вона була взята не з першого джерела --- не з гуманізму європейського... Само собою зрозуміло, що Петрові Могилі не залишалося нічого іншого, як взяти за зразок своєї школи звичайний у ті часи тип латинської школи...» 45).

І. Огіенко подав оцінку одній галузі, а саме друкарству: «Могилянська доба --- це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печорське друкарство займає найпо-чесніше місце» 46).

С.Єфрємов у коментарі до Шевченкового «Журналу» так характеризує колегію Могили: «Зреформована його заходами братська школа, під назвою Могилянської колегії, а з 1701 р. академії, на довгий час стала розсадником наук і учених на цілу Слов'янщину, виробивши на основі звичайної тоді схолястики свої методи, систему навчання, традиції й навіть мову («словено-руський язик») 47).

Дослідник культурних процесів XVT-XVII ст. ст, на Україні А. Савич показує вклад Могили у розбудову своєї колегії 48). Інший дослідник цього періоду української літератури, В. М. Пе-ретц, так характеризує українського митрополита: «Серед визначних письменників і громадських діячів України в першій половині XVII ст. видне місце посів Петро Могила, молдавський воєводич, вихованець західньо-европейської школи... своєю освітою він виділявся серед українського духовенства і імпонував католикам. Велика література про нього розглядає його діяльність, як засновника шкіл, організатора церковного життя, видавця книг, оборонця української культури і письменника-публіциста та проповідника...» 49).

Дуже правильну оцінку культурній діяльності могилянської доби подає відомий літературознавець С. Маслов; для нього: «Кисво-Могилянська школа відіграла величезну роль у історії української культури XVII-XVIII ст,.. В галузі літератури це був переважно примхлиций стиль барокко, що виник у Західній Европі в епоху феодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль барокко в літературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторами прогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову І літературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературного розвитку» 50).

К. Харлампович підкреслює, що польська орієнтація українського шкільництва виявилася у формі схолястики і панегіризму, однак відзначає й позитивний вплив: «Польща була посередницею між Европою й далеко позаду неї відсталою Руссю... Історична заслуга Польщі полягає в тому, що в шкільній галузі вона виявила руському народові сусідню послугу, допомагаючи йому вийти з тісного кола візантійських виховних засад на широке поле наукових і практичних ідей, себто відкрити західнього генія» 51). Тут відчувається польський месіянізм, але сама суть справи не позбавлена певної слушности.

Свою біографічну статтю про П. Могилу Е. Пікот закінчує такою загальною характеристикою: «Коли Могила часто нас вражас своїми деспотичними вчинками, не підпадає сумніву, що його талант, його різноманітні знання, його родинні зв'язки, його невпинна діяльність -- відкрили для російської (української -- А. Ж.) церкви нову добу. Він зумів поширити освіту серед священиків, які не мали ніякої, і надав їй спаяність, якої бракувало грецькому духовенству. Київська школа стала вогнищем, звідки вийшла більшість людей, які від двох з-половиною століть залишили сліди в релігійній історії Росії; вона (Могилянська Академія) вистачила б, щоб уславити ім'я свого засновника» 52).

За останній час також совстська історіографія з більшою увагою ставиться до культурної діяльности П. Могили. В колективній праці про друкарство сказано : « Протягом майже 20 років до самої смерти Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні... Могилянська епоха відрізняється від попередньої посиленням авторитету слов'янських видань... Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації...» 53).

Широкого розголосу в Україні набрала справа т. зв. реабілітації Київської Колегії та пізнішої Могилянської Академії з вимогою визнати цю «Alma Mater» за предтечу сучасного Київського Університету. В цій справі група культурних діячів написала листа до журналу «Дніпро», в якому, крім критичних завваг зазначалося : « Ми, звичайно, не заперечуємо видатної ролі Петра Могили в розвитку вищої освіти на Україні...» 54). Після цієї першої заяви, виступили й інші діячі УРСР. Ф. Шевченко, подаючи коротку історію Киево-Могилянської Академії і підтримуючи про-позицію, що « Вища освіта на Україні починається з 1615 p., що Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка є законним спадкоємцем Києво-братської школи, Києво-Могилянсько'ї коле-гії, Академії», так характеризує Петра Могилу: «Людина висо-кого інтелекту, він здобув освіту у вищих західноєвропейських школах. То був визначний церковний і політичний діяч, письменник. Його твори, написані українською, польською і латинською мовами, друкувалися не тільки на Україні, айв Молдавії, Польщі, Грузії. Створюючи лаврську школу, Петро Могила використав досвід організації вищої школи в Західній Европі» 55).

Слідом за Ф. Шевченком також ряд інших наукових і громадських діячів УРСР висловлювали свої схвальні заяви про Могилянську Академію, які вміщені в журналі «Дніпро», ч. І, 1968, стор. 90-95. Реферуючи німецькі і польські публікації про Києво-Могилянську Академію, Д. С Наливайко пише; «В ній справедливо вбачають центральне культурне вогнище на Східно-слов'янщині XVII ст., з широким діяпазоном впливу, який охоплював Україну й Росію, Сербію й Болгарію, Румунію й Грецію, і разом з тим головну ланку зв'язку між тогочасною культурою Західньої Европи й культурою православно-слов'янського сходу» 56).

Коли в 1967 р. будинкові колишньої Могилянської Академії на Подолі в Києві загрожувала небезпека знищення, тоді М. Врай-чевський відважно виступив у пресі за його збереження 57).

Мов перегукуючися з діячами з України, але на 10 років скоріше, Н. Полоньска-Василенко, високо оцінюючи ролю «Братської школи», писала: «Пізніш, за часів Митрополита Петра Могили, школу було реформовано за зразком найкращих колегій Західньої Европи; вона стала називатися Петро-Могилянською Колегією. За часів Мозспи її було реформовано на Академію. Так з Братської школи, заснованої на дар пані Гальшки Гулевичевої, розвинулася славетна Академія, яка впродовж двох століть була найвищою школою не лише для України, а для цілої Східньої Европи, і учні її несли освіту на всю Московщину і Російську Імперію» 58).

На кінець цього підрозділу подамо одну з найкращих характеристик усієї «Могилянської доби» О.Оглоблина; він писав: «Доба Могили -- то була доба великих досягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєю відродження єдиної вселенської християнської Церкви під зверхністю Папи, хай не здійснений, свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислили світовими маштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво-Могилянської Колегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що незабаром стане «Альма Матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Европи. Було б цілком не науково і не історично думати, що ці величезні осяги української релігійної і наукової думки не вплинули на дальший розвиток української духовости і не створили тієї ідейної сфери, що в ній народилася ідея україн-ської національно-визвольної революції. Українська Церква в середині XVII сторіччя далеко вже переросла ті державно-політичні рамці, в яких її тримало чуже й чужовірне державне панування над Україною і українським народом. Сама діяльність Митрополита Могили і його київського гуртка прискорила українську кризу і вказала шлях до її розв'язання» 59).

Національно-культурна ділянка діяльности Петра Могили це тільки частина, і то додаткова, до його властивого твору в релігійно-церковній площині. Очевидно, що між цими трьома аспектами -- національним, культурним і церковним -- є тісна взаємодія і взаємодоповнення, тому тільки сукупність всіх трьох елементів може представити справжній образ Київського Митрополита.

Українська історіографія по-різному предєтавляла ці три аспекти, дуже часто давала навіть діяметрально-протилежну оцінку. На це склалися різні причини, про які вже була мова вище, не забуваючи також про ідеологічні моменти.

Перейшовши від повного заперечення до непотрібного «забронзовування», можна втратити міру і нанести навіть шкоду самій постаті Великого Митрополита. Тому тільки докладна аналіза всього створеного ним на тлі даної доби і в світлі пізнішої перспективи, дотримуючись мудрої поради Таціта «sine ira et studio», може принести правильну оцінку визначного мужа української історії.

3. ОЦІНКА ЦЕРКОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ П. МОГИЛИ ТА ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ВІРОВИЗНАНЬ

Останнє питання становить основний зміст третього розділу цієї праці, тому подаватимемо на цьому місці тільки розбіжності в оцінках поодиноких дослідників, залишаючи саму аналізу і висновки на кінець розвідки.

Церковним питанням цікавилися також багато чужинецьких істориків, переважно теологи, які не завжди підходили сумлінно до історичних фактів.

Сучасник Могили, київський літописець Я. Єрлич, неприхильно наставлений до Митрополита при його житті, проте свідчить що Могила: «Жив на цьому світі богобоязно, гарно і тверезо; діяльний в справах благочестивих, завжди турбуючись про цілість церкви Божої і оберігаючи своє стадо, хоч і не був чужий і людської слави...» 60).

Католицькі біографи представляли Могилу як великого прихильника католицької церкви. Уніятський єпископ Яків Суша намагався доказати в своїй праці про М. Смотрицького, написаній в 1665 p., що П. Могила перед смертю сповідався латинському священикові: «Et in vita et in morte latino confessus» 61). Покликаючись на цю нічим не підтверджену вістку, більшість католицьких дослідників брали її як незаперечний факт. Єзуїт Теофіл Рутка у своїй відповіді І. Галятовському, який твердив, що «Літос» написаний П. Могилою 62) -- висловив сумнів про це авторство: « Не віримо цьому, бо він не має єретичного духа і був прихильний до запозичення із книг латинських, як це я помітив в його «Требнику»...» 63). Згодом цю теорію перебрав Ігнатій Сте-бельський 64), а довів її до «досконалості!» бенедиктинець А. Ґепен у своїй тенденційній праці про Св. Йосафата; він писав: «Запевняють навіть що Могила, маючи докори сумління, часто кликав латинських священиків, щоб висповідатися; та що він на ложі смерти таємно помирився з римською церквою. Через чудо милосердя Господь змилувався над його душею, але це привернення в останню годину в нічому не міняє ролі цього нещасного пре-лата. Він бо є батьком схизматичних спископів, які, вже більш як століття зривають майже щороку шматок скривавленого м'яса Польщі і католицької церкви » 65). Про сумнівну вартість цієї праці Ґепена свідчить не тільки те, що він називав козаків -- «Бандитами, які не мають ніякої релігії» 66), але насамперед через його явну тенденційність, яка найкраще випливає з передмови до книжки, в якій він писав: «Римська церква не вимагає від Росії жертви своїх мрій величности; вона (Римська церква -- А. Ж.) освятить її зброю, коли ця зброя буде католицькою, і вона схвалюватиме поширення Імперії, яка буде тоді справді (імперією) Ісуса Христа. Наївні думали колись, що німецький Цезар визволить Святішого Отця, забуваючи, що він був насамперед протестантом. Католицький цар міг би багато легше перебрати для своєї користи твір Карла Великого, під оплески всього християнства» 67). Ми зупинились дещо довше над цим автором, бо часто українські дослідники покликуються на нього, як на достовірне джерело.

Значно ґрунтовнішу, а понад все наукову працю про «Православне ісповідання віри Петра Могили» і про самого Київського Митрополита написали два французькі єзуїти А. Мальві і М. Віллер. Згадуючи про запевнення Ґепена щрдо привернення Могили до Римської церкви, автори заявляють: «Ніякий доказ не підтверджує цю тезу» 68). Мальві і Віллер підкреслюють захід-ньоевропейську методу праці Могили, та що: «доктори з Києва думають як латинники у багатьох спірних справах між Сходом і Римом, а саме про чистилище, про Непорочне зачаття, про освячення Євхаристії словами Христа. Ця частина згоди не зупинила полеміки; але попри спори, Київський Університет (Могилянська Академія --- А. Ж.) був більш як одне століття інструментом док-тринального зближення », -- все ж таки для історичної правди вони не намагаються заховати, що «Боротьба проти уніятів, яку Могила підтримував відколи він очолив Печорську Лавру, ніколи цілковито не припинялася» 69). Назагал це одна з кращих спеціялізованих праць про Київського Митрополита і про його капітальну догматичну працю.

З української католицької сторони о. Б. Курилас, ЧНІ, зробивши порівняння між Петром Могилою і Андреем Шептицьким, намагається представити дію першого як «дорогу теж католицькій частині українського народу і взагалі всім християнам, як проєктодавця і борця за з'єднання християн під проводом св. Петра, як ідеолога справжнього екуменізму...» 70).

Для всієї румунської історіографії Петро Могила був зразком правовірности, відданости православній церкві і її найбільшим захисником проти протестантизму і католицизму. Більшість з них навіть не ставили собі питання про його екуменічні заходи. Щоб зрівноважити його прив'язаність до київської митрополії, протиставляється його вірність Польщі, чи інтернаціональне значення його акції. Деякі румуни пояснювали введення латинської мови в школах не як наслідок про-польських, чи прокатолицьких симпатій, але як дань своїй первісній батьківщині. Це виглядас, одначе, дуже мало правдоподібним, бо тоді серед румунів ще не було тенденцій про-римських.

Вже Ґ. Єничяну називав Петра Могилу: «Батьком модерної православної теології» 71), а румунський православний синод з травня 1899 р. визнав «Православне ісповідання» першою книгою, яка за своего догматичною вартістю йде після Символу Нікейсько-Константинопільського Синоду 72).

П.П. Панаітеску вважас, що прив'язаність Петра Могили до української нації випливає із становища, яке він займав, але «не зважаючи на це, Могила намагався пропагувати свій твір між всіма православними,.. Його реформа не стосувалася тільки до українців з Польщі, але до всього православія» 73).

Інший румунський дослідник, Т. Йонеску, так закінчує свою цінну монографію про Київського Митрополита: «Його визначний твір, особливо його догматична творчість, залишила ім'я Могили в пам'яті всіх православних. Друзі і вороги, православні і неправославні, всі згідні визнати незаперечну догматичну вартість його капітальної праці «Православне ісповідання », прямоту його характеру і святість його життя» 74).

Серед російських авторів найбільш позитивні оцінки церковної діяльности II. Могили дали митр. Макарій і С.Голубев. Перший перед вирахуванням всіх його добродійств православній церкві, подас яскраву характеристику: «Ім'я Петра Могили є однією з кращих оздоб нашої церковної історії. Він перевищував безумовно усіх сучасних йому ієрархів не тільки малоруської (української -- А.Ж.), але Й великоруської церкви і навіть всієї Східньої Церкви» 75).

По цій лінії пішов і С. Голубев у передмові до своєї монументальної монографії; він писав : «Привернення і зміцнення багатьох, порушених введенням унії, прав західньо-руської церкви, заснування в Києві вищої школи, відновлення з руїн старовинних київських храмів, вікових пам'яток народних святинь, виправлення богослужбових книг, приведення до порядку церковної обрядовости, видання славетного «Требника», опрацювання не менш славнозвісного катехизиса, --- всі ці і багато інших визначних подій в історії західньо-руської церкви або цілком, або переважно належать Могиллнській добі, роблячи ім'я Петра Могили завжди пам'ятним для всякого, хто розуміє важливість І значення віри й освіти в розвитку й охороні народного життя» 76).

Як підсумок своєї великої монографії про Могилу С. Рождественський писав: «Вся загально-церковна діяльність Петра Могили, починаючи з самого його висвячення в сан Архимандрита, яка тривала 20 років, а за цей час він зробив стільки, скільки не було вроблено в незрівняно більший попередній період часу» 77).

Протилежні думки відстоювали інші російські історики, серед яких згадасмо Г.В. Флоровського, який уважає, що впровадження Могилою латинського впливу в українську-руську церкву скоріше спинило, ніж допомогло її розвиткові. Засуджуючи Могилу за те, що він відірвав українську церкву від Сходу, допомагаючи, щоб « чужинна і штучна традиція почала встановлятися. Далеко від того щоб бути органічною, вона спиняла всі творчі шляхи...»78).

Порівняно з попередніми аспектами -- національним і культурним -- українська історіографія за малими винятками, оцінює назагал позитивно церковну діяльність Петра Могили.

У своїй дисертації «О причинах и характере Уній в Западной Россіи», виданій у Харкові в 1841 p., але сконфіскованій, М. Костомаров писав: «Ніхто із його попередників не звертав такої уваги на освіту духовенства. Заведення духовної академії в Києві, інших навчальних установ, бібліотек, друкарень зробило більшу переміну в цій клясі (духовенства -- А. Ж.), поставило його на вищий рівень, викликало до нього пошану й, крім того, сприяло поборникам православія озброїтися проти унії. Священиками випускалось уже не неуків, а людей достойних; розповсюдження потрібних книг доставляло їм засоби для змагу з уніята-ми, давало змогу упевнюватися самим в істинах грецької Церкви і доказувати їх народові; освіта духовних сильно діяла на скріплення православія і відродження народного духу» 79).

Також П. Житецький відповідно оцінював запроваджені Могилою реформи на церковно-освітньому полі; він писав: «Отже, заслуга Петра Могили полягає в тому, що він обстояв на Україні право наукового знання, не побоюючись того, що воно походило з іновірних джерел. Звичайно, це було однобічне знання, але все таки воно привчало думку до певного методу, який в кожному разі міг бути твердою точкою опору для дальшого руху думки. Важливо вже було те, що схоластична наука схиляла людей поважати цю саму думку і не боятися її логічної сили. Вона була запроваджена на Україні не для підриву місцевих засад життя, які за браком місцевої освічености захоплювались інонародного -- польською. На сторожі цієї самосвідомости поставлено було слов'янську мову як богослужбовий орган «древнього благочестя» 80).

Навіть ті історики, які ставили під сумнів культурну діяльність Петра Могили, обороняли його православну правовірність. М. Грушевський, обговорюючи проект патріярхату та примирення Могили з козаками, писав про його очолення Київської Митрополії так:

«Це правління стало епохою в українськім церковнім життю і на всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа... Могила на все життя зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду. На цім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулянтність» 81). Але й тут не обійшлося без суб'єктивної оцінки та симпатій великого українського Історика: «Могила пхнув українське церковне життя на дорогу реакції в момент дуже відповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією і рухом поступовим, зв'язаним з табором протестантським...» 82).

Слідом за Грушевським також всі його учні не висловлювали сумніву щодо правовірности Могили і Могилянського Атенею.

Орест Левицький, згадуючи в нотатці про відібрання ігуменом А. Мужиловським Св. Софії в Києві від уніятів (12. 7. 1633), називає П. Могилу «найбільшим з ієрархів київських» 83).

І. Франко, в енциклопедичній статті про «Південноруську літературу», писав: «Петро Могила вносить небувале пожвавлення в церковне і розумове життя, всього народу. Головна справа його життя -- заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати заборолом правоєлавія і південноруської національности, користуючись зброєю, якою вівся на них напад з боку ворогів -- наукою і освітою. Могила кладе початок реорганізації православної церкви, дбає про друкування літургійних книг, сам під псевдонімом Євсевія Піміна створює полемічну книгу «Літос» (1642) проти нападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедію моральних і житейських повчань «Анфологію» (1636) 84).

Також С. Маслов давав позитивну оцінку введеній Могилою новій системі освіти: «Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською аґреєією, він прийшов до висновку, що для більшого успіху в захисті підвали руського культурно-релігійного та національного життя треба пересадити на православний ґрунт основи західньоевропейської та польсько-католицької науки. Для цього він вирішив створити на Україні таку школу, яка, залишаючись строго православною, поширювала б освіту за зразками і програмами західноєвропейських та польських колегіумів » 85).

В дечому змінив свою думку і Д. Дорошенко, бо в 1949 р. він писав: «Діяльність П. Могили у високій мірі прислужилась національній справі й тим, що поставила православну церкву -- тодішній прапор і символ народности -- на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись від римо-католицького натиску» 86). Дещо ширшу плятформу церковній реформі давав І. Крип'я-кевич, заторкуючи Могилині екуменічні пляни: «Могила ставив справу української церкви так широко,"що не відкидав ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не «злиття» церков, -- що будуть залишені обряди і автономія східньої церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріярхату» 87).

Історичне значення мас висока оцінка, яку дав Петрові Могилі другий великий український митрополит, засновник УАПЦ -- Василь Липківський, який у одній своїй проповіді сказав: «З іменем Петра Могили зв'язана найбільш велична й світла доба в житті нашої Церкви в минулому -- доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела її польська влада і римське папство, -- доба переможної боротьби нашого народу за свою віру й волю... В особі митрополита Петра Могили Українська Церква має великого Отця й Учителя всієї Православної Церкви й великого свого керівника й визвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду й зневаги на високий ступінь життя й освіти, до якого вона не досягала ні до нього, кі після нього...» 88). Про заходи Петра Могили в справі зближення і порозуміння церков, як також його ідею християнської єдности трактусться в третьому розділі цісї праці.

4. РИСИ ХАРАКТЕРУ ПЕТРА МОГИЛИ

Джерелом гострої критики особи і поведінки П. Могили були риси його характеру. На цьому відтинку знов же оцінки є поділені на два табори ; один гостро засуджує його самолюбство, амбітність, жорстокість у поведінці з противниками і підвладними, інтриґанство, диктатурно-деспотичну вдачу; другий замовчує, чи заперечує це, або щонайменше намагається злагіднити чи виправдати Митрополита.

Вже деякі сучасники Могили підкреслювали його жорстокість щодо ченців. Я. Єрлич згадус про два випадки: у Троїцькому та у Пустинсько-Нікольському манастирях (1633), коли Могила з «озброєною товпою напав на манастир, силою взяв його і жорстоко покарав ченців...» 89). Цей же Єрлич розповідає також про жорстоку поведінку Могили зі своїм суперником митр. Ісаєю Ко-пинським «до якого післав своїх слуг на Києво-Михайлівський манастир, які забрали все майно колишнього митрополита, а його самого, старого і хворого в одній волосяниці, перекинувши на коня, наче який мішок, перевезли до Печерської лаври...» 90). І ще одну прикмету Могили підкреслює Єрлич: «при своєму доброму і тверезому житті, він не 6vb чужий бажань і слави світу цього» 91).

Проти цих закидів виступав вже М. Костомаров, доводячи безпідставність таких неперевірених тверджень 92).

Закиди про «суворість і навіть жорстокість та безпощадність» повторює М. Василенко 93). однак з виправдувальним аргументом, що все це робив Могила для «підкреслення дисципліни».

Для М. Грушевського Могила був «людиною великих організаційних здібностей, енерґійною і талановитою» 94). Грушевський, згадуючи закиди Єрлича, уважає, що вони мали « основу реаль-ну» 95), проте не трактує їх трагічно.

С. Голубев намагався злагіднити закиди Єрлича, частково їх виправдати; він писав : «Зрозуміло, що заходи насилля П. Могили щодо підвладних ченців не можуть бути (як і всяке насилля) виправданими. Але й тут -- як і при описі наїздів нашого ієрарха на маєтки -- слід відзначити, що подібні суворі заходи були в дусі того часу і практикувались Могилою у свідомості їх законности» 96). Ще інше виправдання Голубєва -- те, що Могила був також дуже вимогливим і до себе самого, що його життя було як-найбільш суворе й аскетичне.

А. Мальві й М. Віллер також уважають, що: « Новий митрополит (П. Могила) мав тверду руку. Він не переставав поборюва-ти свого попередника Копинського... Авторитарний і суворий, він не терпів, щоб його воля була заперечена; це був реалізатор, яко-го ніщо не спиняло» 97).

Не може приховати цих прикмет і румунський дослідник, який зазначує: «Щоб навести порядок у церкві, Могила не завжди застосовував лагідні методи. Це було б анахронічно і без наслідків. Він був вольовий, авторитарний, твердий, бо доба і її звичаї цього вимагали» 98). Своєрідне виправдання, яке однак визнає зроблені закиди П. Могилі. Інше пояснення подас І. Власовський, який, порівнюючи Київського Митрополита із Св. Васи-ліем Великим, пише: «Обидва відрізнялися в житті й діяльності вольовими активними характерами» 99).

Советська історіографія визначає Могилу як «типового феодала, владного, до краю честолюбного» 100), чи дещо обережніше, як «енергійного і владолюбного» 101).

Назагал в оцінці рис характеру Петра Могили є розбіжності ще найменші й поодинокі автори, залежно від своїх симпатій, у більшій, чи меншій мірі використовували цей аспект особи Київського Митрополита, щоб дати перевагу тому, чи іншому насвітленню.

Постать Петра Могили не переставала цікавити істориків, -- визиваючи схвальні чи осудливі погляди --, почавши від його сучасників понині. Гідне уваги ствердження, що від певного часу відчувається намагання провірити усталену оцінку Могилянській добі як на еміґрації (Д. Дорошенко, О. Оглоблин, І. Власовський), так і на Радянській Україні. Так Д. С Наливайко, рецензуючи книжку Е. Вінтера, пише: «Останнім часом у нас приступають до ґрунтовного вивчення її (Києво-Могилянської академії -- А. Ж.) великої культурної спадщини, значення якої сягас далеко за межі України...» 102).

Паралельно з цим і зацікавлення чужинецького світу проблемою Могилянської Академії чимраз більш зростає. 103).

При багатьох суперечливих оцінках особи і творчости Петра Могили, із всього вищезгаданого недвозначно виходить, що Йдеться не про пересічну індивідуальність, та що найменування Його ім'ям одного відтинку історії України, як також Академії -- предтечі Київського Університету та основних праць з православної догматики і обряду --- було цілковито виправдане і заслужене.

Навіть найбільші противники Могили не могли не визнати йому певних заслуг для української церкви, культури, а разом з тим і для українського народу. Одначе не все створене П. Могилою пережило віки, заслуговує на визнання; більшість з його задумів і реалізації були значним позитивним вкладом у загальну скарбницю українського народу. Це все ж таки не перешкоджає мати застереження і засуджувати деякі його рішення, чи методи поведінки.

З уваги на велике зацікавлення особою і всією добою Петра Могили та на її різноманітність, -- почавши від історії, церковного життя, теології, літератури, культури, мистецтва, а на друкарстві кінчаючи, -- тепер можна сміливо говорити про могилоз-навство, так само як вже прийнялися назви шевченкознавство, франкознавство тощо.

Не зважаючи на велику кількість дрібних, а також на кілька більших загальникових праць про Могилу (М. Костомаров, М. Грушевський, І. Власовський) українська історіографія, теологія, література є в боргу перед постаттю Могили, який викарбував своє ім'я на скрижалях нашої історії.

Закінчуючи цей розділ, ми хотіли б повторити за Ф. Тернов-ським, професором історії церкви в Київській Духовній Академії, який слідом за Ю. Венслином, поставив запит: «Це ще питання, котрий Петро провів важливішу реформу і більш заслуговує ім'я Великого -- Петро І, чи Петро Могила?» 104).

Це чи не найкраще визначення великої ролі, що її відограв Київський Митрополит, а одночасно ця цитата могла б послужити моттом для цієї розвідки.

РОЗДІЛ II

МОЛДАВСЬКИЙ ВОЄВОДИЧ НА КИЇВСЬКОМУ МИТРОПОЛИЧОМУ ПРЕСТОЛІ

(Біографічний нарис)

Контакт українського народу з молдавським -- віткою румунського народу --- встановився від самого оформлення обох народів і продовжується під різними виявами взаємозв'язку аж понині.

На формації молдавського господарства в половині 14 ст. позначився відгомін української державности княжого Києва і Галича, який знаходимо в державно-соціяльній структурі та духовості Молдавії*). Виразниками українсько-молдавської співпраці цієї доби були Ю. Коріятович, блександер Добрий. Стефан Великий, Муха. Як ці, так і пізніші короткотривалі контакти на початку козаччини -- Д. Вишнсвецького, Івоні, Івана Підкови, С Наливайка, Г. Лободи, Єремії і Симеона Могили та П. Конашєвича-Сагайдачного --, не залишили глибших слідів на долі двох народів, не створили традиції співпраці.

Найтривкіша форма взаємозв'язків між українським і молдавським народами встановилася у 17 столітті, коли поруч спроби Богдана і Тимоша Хмельницьких заснувати українсько-молдавський союз, найсвітлішою постаттю є Петро Могила, який створив міцні основи для культурно-релігійної співпраці двох народів. Можна тільки шкодувати, що цей етап, який благодійно позначився на долі українського і молдавського народів, не знайшов свого продовження в дальших періодах історії, залишаючись єдиним світлим моментом їхньої добросусідської співпраці.

Прихід з рядів тодішньої правлячої молдавської верхівки гідного представника в лоно української спільноти, це рідкісний випадок, коли чужинець-сусіда включився в український народ і серед нього відограв відповідальну і позитивну ролю. Мабуть, ця винятковість, яка не створила традиції припливу до української нації представників інших народів і позначилася на тому, що до самої постаті Петра Могили українці ставилися стримано та що українські історики тільки фрагментарно насвітлювали певні моменти з життя Могили та не залишили про його творчість докладнішої праці.

І. ПОХОДЖЕННЯ -- РІД -- ЮНАЦЬКІ РОКИ -- ОСВІТА -- ОПІКУНСТВО -- ВІЙСЬКОВА КАР'ЄРА

Петро Могила, син молдавського господаря Симеона и угорської князівни Маргарети, народився 21 грудня 1596 р. Щодо цієї дати є розбіжності між дослідниками життя П. Могили. Цю дату встановляє найбільший біограф і дослідник Київського Митрополита -- С. Голубев 1) на підставі панегіриків, які складалися П. Могилі на день його ім'янин, і де сказано, що він «родився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, в день памяти київського митрополита св. Петра, на честь якого йому й дано ім'я (Петро). А крім того Єрлич... твердить, що наш митрополит: «жив на світі повно п'ятдесят літ» 2). А тому, що смерть Могили сталася в ніч на 1 січня 1647 р., то час його народження слід віднести до 21 грудня 1596 р.». Цієї дати дотримується ряд інших дослідників: Ф. Терновський 3), митрополит Макарій 4). Н. Йорґа 5), Т. Йонеску 6), М. Віллер 7), О. Оглоблин 8).

Інші дослідники подають дату народження 1597 рік 9), а ще інші уважають, що точну дату народження трудно встановити: 1596 чи 1597 рік 10). Один з перших дослідників П. Могили -- С. Рождественський -- подає 1590 рік як дату народження 11).

Як воно було прийнято в той час (XVI-XVII ст.). визначні родини виводили свій рід від найбільш віддалених історичних часів, звичай, який не оминув і родину Могил.

Дві історичні легенди намагаються пояснити родовід Петра Могили : перша, створена польськими геральдиками, уважас родоначальником Могили -- Муція Сцеволу, потомки якого мали б перейти з Риму в Грецію, а звідти в Молдавію. К. Нєсецький пише: «Могила -- шляхетське ім'я здобуте в Басарабії або в Дакії, де панує слов'янська мова, означає могилу або яму, в яку складають тлінні останки забитих дружинників або воїнів. А будучи нащадком родини Муція, найбільшої і найвизначнішої у ділі Марса (военному), він стяв своїм грізним мечем багато ворогів своєї батьківщини і як визначний воїн заповнив береги Дунаю могилами ворогів і прийняв ім'я Могили » 12).

Друга леґенда румунського походження намагається вивести родовід Могил з кінця XV ст. Молдавський літописець І. Некуль-че розповідає про таку пригоду: в боротьбі проти угорців, в I486 p., молдавському восводі Стефанові Великому забили коня. Один з його достойників, Луріче, (що означає вош) Йому запропонував свого коня, а тому, що Стефан був малий ростом. Пурічс став на коліна, щоб допомогти воєводі осідлати. Стефан Великий винагородив Пуріче -- одного з предків Петра Могили -- і назвав Його Могилою, бо він перетворився для нього в могилу і допоміг вийти з критичного становища 13).

Історична вартість обох леґенд обмежується до ствердження намірів роду Могил віднести свій родовід до найстарішої дати та пояснити саму назву родини.

Вже з кінця XV ст. і впродовж усього XVI ст. маємо достовірні історичні дані про існування чашника Могили 14) -- 1499 р. -- хотинського паркалаба, а згодом постельника при воєводі 15).

В половині XVI ст., на становищі високого державного мужа-лоґофета, був Йоан Могила, дід майбутнього митрополита Петра Могили 16). Він же управляв усім воєводством Молдавії за господаря Александра, який віддав заміж за Йоана свою власну сестру Марію. Це зближення з княжою родиною відкрило шлях трьом синам Йоана : Єремії, Георгію і Симеонові до блискучих кар'єр. В кінці свого життя, дід Петра Могили -- Йоан постригся в ченці й закінчував життя в манастирі під ім'ям Йоанікія 17).

Єремія Могила був з перервами воєводою Молдавії в 1595-1606 pp. 18), а Георгій був молдавським митрополитом в 1587-1589 pp., відомий як прихильник зближення з Римом 19). Цю настанову дядька часто використовували деякі дослідники Петра Могили для обґрунтування своїх теорій.

Третій син Йоана -- Симеон, батько Петра Могили, був насамперед хотинським паркалабом і гетьманом сучавським, а згодом в 1601-1602 pp. господарем Волощини, в 1606-1607 pp. -- Молдавії 20).

Симеон Могила загинув у жовтні 1607 р. 21), його отруїли змовники, серед яких була і невістка, дружина Єремії.

Симеон Могила залишив шість синів: Михаїла, Гавриїла, Петра -- майбутнього Київського митрополита, Павла, Івана і Мойсея22).

Свою політичну діяльність родина Могил провадила за підтримкою польського короля і через цю однобічну політику не могла довго втриматися на престолі румунських воєводств. Щоб закріпити свої польські зв"язки, рід Могил посвоячився з польськими і спольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії за синів маґнатів Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких, Пржерембських тощо. Крім того всі три брати Могили -- Єремія, Георгій і Симеон мали права польського шляхетства, т. зв «індіґенат», який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі й на Київщині.

Все це впливало на зміцнення серед роду Могил пропольської орієнтації, яка однак залишилася тільки політичною, і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплюючи також релігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлениям польських королів, Визнаючи зверхність Польщі. Єремія однак застеріг непорушність свободи для православної віри: «usum religionis Grae-cae libcrum intactumque haberc debet» 23). Залишаючись вірними православній церкві, Єремія і Симеон Могили виявили себе також великими добродіями української православної церкви, особливо Львівського братства, церква якого на честь Успіння Пресвятої Богородиці була побудована на їхні пожертви 24), тому її названо «Волоською».

Так само двоюрідні сестри Петра Могили : Раїна (Реґіна) Вишневсцька, дочка Єремії Могили, відома заснуванням православних манастирів на Лівобережжі, а її молодша сестра Анна, дружина Станислава Потонького, Краківського воєводи, залишилась православною і від 1630 р. була членом Львівського братства.

Після смерти Симеона Могили, в кінці 1607 р., в наслідок ворожого наставления нового господаря Молдавії до родини Могили, остання переселилася до Польщі, яка її дружньо прийняла, зважаючи на заслуги та родинні зв'язки. Деякі історики (Е. Гурму-закі, Н. Йорґа) твердять, що тільки Петра Могилу вислано на студії в Польщі, тоді, коли решта мала б залишитися в Молдавії 25). Але ця версія с монш правдоподібною, коли взяти до уваги переслідування нового молдавського воєводи.

Серед прибулих на Західні Українські Землі під Польщею був і Петро Могила, якому тоді минуло 11 років. Про цей період майбутнього митрополита, аж до вступления в чернечий стан (1608-1627) є дуже мало і часто суперечливих відомостей. Намагатимемося вияснити найважливіші.

Освіта Петра Могили

Через брак достовірних і точних джерельних даних, в цій ділянці -- головне щодо назв шкіл, місцевостей і професорів --, поодинокі дослідники висувають різнорідні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокого прив'язання Могил до православія, тісних і дружніх зв'язках, які існували між родиною Могили і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин в Польщі і Молдавії висилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети, і вкінці на даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили.

У своєму духовному заповіті Київський Митрополит писав : « родився і виховувався у вірі святій (православній)... в якій бажає стати перед маєстат Господа...» Поодинокі панегіристи заз-начують, що « ще з дитинства він виявив велику любов до науки» 26), а М. Смотрицький додає, що Петро Могила ще з молодости : « у ро Іасіпіе у ро grecku uczyl sie » 27). М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії до польської держави і культури та родинні зв'язки з польською аристократією: «це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри»28).

Хоч немас ніяких документальних відомостей про інституцію навчання, майже всі дослідники біографії Могили згідні в тому, що « первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною (Могил), а закінчив в закордонних університетах» 29). Цю саму думку висловлює вже згаданий Ф. Терновський: «Правдоподібно, що після закінчення навчання у львівській школі, Могила слухав лекції і в закордонних академіях » 30).

На підтвердження своєї тези С. Голубев вказує на тісні дружні зв'язки, які існували між; родиною Могил і Львівським братством, а, з другого боку, зазначує, що «город Львів в кінці XVI і початку XVII ст. був центром освіти в Південно-західній Росії (Україні -- А. Ж.), при чому львівська братська школа служила джерелом наук для всього краю, тож трудно уявити, щоб освітні впливи останньої не сягали і на молдо-волоські землі...» 31). Однак цей солідний дослідник лишає відкритим питання, чи навчання П. Могили відбувалося у самому Львові, чи «на прохання родини Могил Львівське братство могло вислати своїх наставників до Молдавії» 32).

Натомість румунські історики сміливіше вирішують це питання; один з них пише : «Братська школа у Львові була відома у всьому православному світі. Петро, прибувши в це місто, мав змогу відвідувати виклади в школі Братства. Братчики Львова і вчителі школи були дуже щасливі, що вони мали можливість виказати їхню вдячність одному зі синів їхніх добродіїв, старан-но навчали молодого княжича законів віри, польської граматики і всіх наук доби» 33). Інший румунський дослідник твердить: « Вчителі Братської школи мусіли Його (П. Могилу) повністю задовольнити, на що вказує факт, що він їх запросив пізніше, щоб вони викладали в Київській колегії..», при цьому уточнюючи, що «родина Могил не вважала джерелом православія ні Єрусалим, ні Гору Афон, але манастир братчиків у Львові» 34).

Розбіжність біографів щодо закордонної освіти Петра Могили в західноєвропейських країнах ще більша і так само без жадних документальних свідчень.

С. Голубев, вказуючи на пануючий тодішній звичай висилати своїх синів « для завершення освіти в колегії і університети закордон », на « самий уклад освіти П. Могили і випливаючий з цього характер його діяльности», на те, що «П. Могила був знавцем західньоевропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах, та свідчення, що на Україні брак освіти духовенства і навчання молоді дуже шкодить православію, і единим діючим засобом для виправлення цього зла вважав перенесення на руську ниву західньої науки...», твердить, що « не можна відмовити у вірогідносте відомостям про те, що П. Могила відвідував західньоевропейські навчальні установи» 35).

Це надзвичайно обережно зформульована гіпотеза, яку інші дослідники конкретизували інакше.

Деякі різнонаціональні дослідники твердили, що П. Могила удосконалив свого освіту в Паризькій Сорбонні. Цієї тези притримувалися румунські дослідники І. Міхалческу 36) і К. Ербічяну37). Серед українців про перебування П. Могили у Франції писав В. Щурат, відзначаючи, що майбутній митрополит учився у відомому єзуїтському колежі « Ля Флеш » (« La Fleche») у Барона, професора Декарта 38). Це твердження висуває В. Шурат на підставі листа « Magna ars disserendi de qualibet materia » з XVII ст., знайденого в церковному архіві села Верески під Ліском (перемиської діецезії), в якім невідомий автор, ставши в обороні вчености П. Могили, пише : «Per summum nefas vituperatur. Varo-nem enim praeceptorem habebat eminentissimum». (He слушно ганять його (П. Могилу, -- А. Ж.), бо Барон був його знаменитим учителем) 39). Стараючись встановити зв'язок між схоластикою Заходу і схоластикою України на підставі зв'язків П. Могили з Францом Бароном і Декартом в 1609 p., В. Шурат ось так пояснюс свою гіпотезу: « Може й патріотичні мотиви велять біографам подавати П. Могилу за ученика Паризької Сорбонни -- того Могилу, що після смерти свого батька, опускаючи Францію, міг мати найвище 12 літ віку. Тому, що П. Могила, бувши у Франції, міг вчитися в якійсь колегії, які стягали до себе поважне число заграничної молодіжі. Одною ж таких колегій, що діяльністю своїх професорів тробувала конкурувати навіть з підтоптаною потрохи Сорбонною, була єзуїтська колегія «Ля Флеш», де вчився Декарт і де вчителем був патер Барон...» 40). Однак і сам Шурат не певний в цьому, тому уважає, що тільки докладна студія творів П. Могили та філософічних поглядів Могилянської колегії могли б підтвердити цю гіпотезу.

Погляд Б. Шурата поділяв і М. Грушевський 41). За останній час до цісї гіпотези приєдналися єп. Сильвестр Гаевський42) і І. Власовський; останній подає такі додаткові пояснення: «П. Могила подорожував., по Західній Европі, побіраючи вищу освіту в закордонних університетах, між другими і в Сорбоннському Університеті (Париж:), де добре запізнався з латинським богословієм» 43). За старою традицією притримувався цісї гіпотези і російський історик А. Карташев, твердячи, що після школи Львівського братства, П. Могила відвідував польську Академію в Замості: «По зв'язках його сім'ї з польською аристократією, Петро продовжував свою освіту і заграницею, в Голландії і в Парижі» 44).

Вже менш певно про паризькі студії згадує Н.П. Василенко 45), а за ним і ряд інших істориків. Нині більшість дослідників відкидає гіпотезу про паризькі студії Петра Могили і це на під-ставі розшуків. До цієї категорії зараховуємо М. Віллера4б), І. Борщака 47), Т. Йонеску; останній пише: «Знання латинської мови не є трудністю, яку не можна б розв'язати без гіпотези подорожі до Парижу» 48). Тому він скоріше уважає, що цю мову Могила вивчив у одній з польських шкіл. Це саме твердить Г. В. Флоровський : свої студії Могила мав закінчити в Академії За-мойського, припускаючи також, що він перебував короткий час на студіях у Голляндії49). Цісї самої тези притримується і сучасна совєтська історіографія; Е. Мединський так обґрунтовує її: «Навряд чи він навчався в якому-небудь закордонному університеті: адже ж навчання в університеті в ті часи вимагало багатьох років (6-8 і більше), Петро Могила вже в 20-22-річному віці був офіцером польських військ. Коли ж він встиг навчатися в університеті? Адже ж не вступив він до університету 12-13-річним хлоп-чиком! Якби він здобув освіту за кордоном (а особливо у Парижі!), про це обов'язково сказали б його «сподвижники». які підлесливо відзначали у численних панегіриках вигадані позитивні якості Петра Могили» 50).