Праця про Петра Могилу

Але перешкоди до порозуміння обох церков були не тільки догматичного характеру, як писав Шмурло: «Обидві церкви, за довгий період віків, виробили, кожна, своє власне обличчя, і Могила ні на хвилину не допускав можливости для руської церкви поступитися своїм. Єднання -- так, злиття -- ні... визнання примату не означає ще підпорядкування, взагалі недопустимого при засаді соборности. Першенство ще не панування. Папа, згідно з четвертий Халкидонським собором,є лише «primus inter pares», і посилаючи йому свое ісповідання віри, митрополит здійснював не акт підпорядкування, а звичайно через папу, як старшого, доводив до загального відома церкви наявні факти...» 109).

Так само як і «Modus concordiae» цей проект не ставить питання утворення в Польщі українського патріархату, беручи під увагу категоричну відмову Римської курії з попередніх років.

Тепер слід зупинитися над проектом «Sententia euiusdam nobilis Poloni Graecae religionis», авторство якої приписують А. Киселеві, чи вбачають авторство П. Могили і А. Киселя -- інші дослідники. Порівняно з попереднім проектом, ней є значно докладніший і має розповідну форму.

Для систематизації поділимо «Sentatia» на дві частині: 1) Критика Берестейської унії, яка сформульована в трьох пунктах: а) брак чистого і святого наміру; б) неприродне становище до республіки; в) протиприродний характер злиття (унії); 2) намі-чення правильної розв'язки завдяки усуненню браків у трьох згаданих пунктах.

З уваги на важливість документу перекладаємо його українською мовою та додаємо відпис латинською мовою за Е. Шмурло в окремому розділі.

«Думки одного польського шляхтича грецької віри»

«В справі важливих різниць і непорозумінь у вірі між русинами (українцями -- А. Ж.) схизматиками, тобто нез'єднаними з Римською Церквою, треба розглянути три причини:

Перша: Відносний, а не чистий і святий намір.

Друга: Нельояльне становище до республіки.

Третя: Протиприродний характер самої концепції унії.

Щодо першої причини: у справі побожного, спасенного й дійсно святого ставлення до переговорів не треба шукати своїх особистих користей, а тільки те, що с Боже, а все, що суперечить цьому, саме себе зневажає.

«Щодо другої причини : Кому належиться опіка права і законів, тому також треба забезпечити свободу (силу) релігії; в українському народі вільна шляхта дає релігії опіку й підтримку, але духовні особи не мають таких привілеїв, як люди римської Церкви; й тому, коли вони, як слабша частина, приготовили унію при опозиції шляхти, вони вчинили проти укладу цієї держави й через це все діло не було довершене.

Щодо третьої причини ; унія (з'єднання) і одність, злиття -- (unitas) є зовсім дві різні речі. Одність виключає двійність, а з'єднання прагне сполучити двое в одне ціле, не знищуючи з'єднаних частин, як бувало кілька разів, а останній раз у Фльорентійській унії латинників і греків.

« А тим часом унія українців з латинниками здається практикувалася в цьому королівстві незгідно з суттю унії й мала на мсті не збереження релігії, але перетворення грецької віри на римську й тому це не вдалося. І всі установи (конгрегації), які бу-ли у нас для служения унії, дуже мало руйнували (атакували) основи грецької віри, а завжди прагнули головне до визнання примату Римського Папи.

«А ці питання різниць між греками і латинниками, що вважалися тільки мовними, а не істотними й що торкалися богословів, яким про них і треба б дискутувати, не ставилися остаточно, але трактовано їх полюбовно.

«Самим визнанням принципу примату Римського Первосвященика не виключаються всі ступені ієрархії, від яких залежать усі обряди -- тобто пастирі і патріярхи грецького віровизнання. Однак, новіші форматори унії поступали проти її природи, бо всупереч всьому вище згаданому, вони нищили самі її основи, думаючи, що зближаються до унії, а на ділі вони від неї віддалялися й, таким чином, постійно роз'єднували русинів з латинника-ми. Святу віру українців, згідну з вірою Апостольської й римської церкви вони засуджували як незгідну й шкідливу для церкви. Через це були вбивства, страждання й така ворожнеча, що з обох сторін люди, віддані релігії, не вагалися, не боючися великої образи Божого Маєстату, називати один одного єретиками.

«Тому в ім'я Боже, хто бажає зайнятися цією святою справою, з самого початку мусить зрозуміти й оцінити протиріччя, шануючи три твердження (преміси) й застосувати відповідні за-ходи.

«Отож, кожний, хто хоче взяти на себе цю справу, той послужить для збільшення слави Всемогутнього Бога, а себе збагатить заслугами, не маючи на меті якоїсь своєї особистої користи. Бо як є шляхетно й корисно службі священному маєстату Короля, нашого наймилостивішого Пана, а також і нашій Вітчизні, принести в жертву свое життя, вірність, усі наші сили й наші мастки, спо-діваючися за це одержати славу й почесті -- а в нашому ділі тре-ба, не покладаючи надії на королівські милості, але служити одному, святому й божеському заповітові: «Будьте одні, як Я і Отець є одні»; при цьому намагатися здійснити цю мету з щи-рим серцем і побожними й святими намірами, відкидаючи вияви заздрости, підступів, і навіть, якби довелося віддати за це славетно своє життя...

«Подруге: починати цю справу треба від шляхетського стану, піддаючи власному досвідові вільно ці думки, згідно з духом і силою законів, щоб у жадному разі не викликати якоїсь шкоди духовним особам; тому що до цього часу це не вдавалося осягнути в цьому розумінні, як його подає цей духовний трактат, ні в одній шляхетській спільноті, треба самим нам власними духовними засобами виконувати, не розуміючи часом спершу повністю, яка є від цього користь. Бо є деякі між нами, що переконані в своїй свідомості, але не мають відваги (здійснювати); інші знову, менш розвинені, не розуміють справи й навіть не намагаються її зрозуміти, а с ще й такі, що відкрито ворожі здійсненню унії й тому мати діло з такими людьми, особливо, коли це є люди шляхетного походження або з духовного стану, було б навіть вельми небезпечно; бо навіть і люди невідповідні звертаються до шляхетства Й таким чином дискредитують людину, хто б вона не була, щоб тільки здобути собі марну славу й ім'я, тому що назагал люди с надто легковірні; наслідком усього цього є те, що всі заходи у цій справі залишалися марними.

«Тому треба починати це діло від шляхетського стану й згідно з законами ось як : на майбутніх загальних зборах шляхти, або на окремих зібраннях треба обговорити вимоги грецької віри й вибрати з територіяльних представників людей льояльних, тих що користуються більшого повагою і які найбільш готові примирити усі протиріччя. Маючи представників так настроєних, треба на зборах з найбільшого енергією досягнути цього рішення: назначити вкінці й оголосити Синод з метою встановлення згоди українців з українцями, щоб вони погодилися цілком в питаннях віри та щоб у майбутньому не було ніяких заворушень у республіці. А цей синод мас бути забезпечений конституцією, при чому не може бути згадки про унію русинів (українців -- А. Ж.) з Апостольським Престолом. Крім цього, мас бути доручено шляхетському станові скликати цей Синод, але з цим, що особам духовного стану й політикам забороняється створювати непорозумін-ня під карою втрати становища.

«Негайно, як тільки буде вирішено на синоді, все це має бути підтверджено в республіці, виключаючи тільки відкинуті питання зборами, з зазначенням, що в майбутньому забороняється їх знову ставити. Треба також призначити відповідне місце для збору синоду. Треба вибирати учасників з походження українців тих, що мають повне знання справи, а також посередників, що користуються авторитетом і довір'ям у людей, що їх вони репрезентують, одного від католиків, а другого від українців. У цьому синоді, коли вибрані від присутніх і посередники вирішать дещо в одному з питань в позитивному дусі, примиряючи протиріччя, ми сподіваємося, що з Божою допомогою, ввесь шляхетський стан ніби чудом приєднається. Духовні особи з духовними будуть вести дискусії про догмати, які б там не були питання й протиріччя, і в цій ділянці віри, що її знаходимо у Святих Отців грецької церкви, можна сподіватися, що все буде щасливо вирішено. Якщо й були б які питання, раніше поставлені й залишилися б суперечливі, вони практично не повинні шкодити справі, бо їх треба лишити невирішеними,

«Третя преміса (твердження) є найважливіша. Тому що головна мета з'єднання українців з латинниками не здійснюється, треба тепер продумати засоби, як саме вести далі таку важливу справу, щоб вона була прийнята всіма українцями, хоча би можливою й сприятливою для здійснення, (що треба ще ширше вияснити).

«У випадку, коли партія, особливо знатніша й розумніша, захоче увійти в якусь згоду з партією простішою й менше розвиненою, треба й потрібно залишити на якийсь час питання менш важливі й зачекати, щоб вони самі згодом виникли для рішення, бо деякі з них можуть бути колись зовсім усунені й відкинуті, ніби неіснуючі. Тому в нашій важливій і святій справі треба поступати так: роз'єднання між греками й латинниками тривало надто довго й тому це збільшило кількість питань незгоди між ними. Від цього і на нашій батьківщині в українців виникли численні богохульства, так що навіть основи й приципи церкви захиталися й потерпіли; про це можна сказати прислів'ям: «коли допустиш одну помилку, за нею прийде завжди багато інших ».

«А коріння всього цього лиха с незгода греків з латинниками щодо примату Верховного Голови Церкви. Від цього коріння поступово зродилося багато фальшивих догматів, а з них одні, гірші від інших, від греків перейшли до українців, які тримаються їхніх обрядів. Але ми, що бажаємо відновити святу справу на святих принципах, повинні уневажнити все. що колись впродовж тих непорозумінь було зроблено й назад говернутися до основ, джерел і початків віри; а тому що джерелом, корінням і причиною ворожнечі колись між греками й латинниками, а тепер між самими українцями, була незгода у визнанні примату в Церкві, тому цс питання треба нам вважати за найголовніше.

«Ми читаемо в дискусіях Фльорентійського Собору, що греки закидали про цей додаток до Символу віри (...і від Сина), при чому греки завжди питали, а римляни відповідали; до цього греки особливо настоювали на питанні про примат і не могли ніяк від нього відступити: тому римляни вели диспути вельми обережно й доводили, що не мас іншого протиріччя між греками й латинниками, крім питання про примат; тому то вони ніяк не наки-дали його грекам, а додаток у Символі Віри (...et a Filio) вони вмістили тому, що так вирішили їх богослови, і він (додаток) має значення тільки пояснювальне, а не істотне.

«І про Євхаристію не було суперечок, а навпаки, вони стверджували, що в цьому питанні все було святе й оформлене наукою Апостолів і на Вселенських Соборах під опікою Святого Духа; замість цього, вони особливо наполягали, щоб греки визнали питання примату в церкві, що такий (примат) довгий час завжди належав до наслідників князя (Голови) Апостолів, щоб вони його визнали, бо, визнавши його й усунувши в цьому питанні про-тиріччя, всі інші будуть вирішені. Тому то в цьому святому ділі треба нам слідувати такому порядкові, без нетерпячки, навіть довший час; бо вельми корисно є для нас, для латинників і для греків, так поступати: у цих питаннях досі користувалися крайніми аргументами, що не призводили до згоди в питаннях Євхаристії та про походження Святого Духа, замість вважати їх предметом особистих переконань тощо. Бо існус такий погляд у всіх осві-чених українців і таке с їх переконання, що хто заперечує св. Тайни, як в римській церкві, так і в своїй, не визнає ні молитви до святих, ні їх блаженної слави, ні молитви за померлих, ні їх місця перебування, той вважається не українцем, але єретиком. Питання про походження Св. Духа с незрозуміле для всіх і навіть не ставиться у людей простих, тільки деякі вперті шукають в цьому рішення, але люди розважливі розуміють його як слід і пояснюють. Ось чому найважливішим залишається питання про примат, що його треба взяти до уваги.

«Тому то на цьому, з ласки Божої, синоді треба зібрати всі аргументи разом і розглянути їх та ствердити, що перша грецька церква завжди відкрито визнавала й досі в своїх кожноден-них молитвах, піснях і догматах (одержаних) від Св. Отців, визнає, що це є якраз дійсно православна й свята грецька віра, а всі інші погляди поза цим єретичні. Але в цей же час українці не-згідні між собою, яким же чином може прийти до згоди між греками й латинниками щодо примату Римського Святителя, в чому є бажана одна думка й згода; і, здається, що це не може статися, якщо ніодна сторона не уступить другій, хіба що якесь нове натхнення не прийде від Св. Духа. Здається, що жадна сторона не може уступити другій, тому, що обидві спираються завжди на останніх аргументах. Бо між ними є такі, що виключають всі діецезальні синоди і обмежуються тільки єпархіями й адміністративними, що належать до варварської Руси й залежать від Константинопільського Патріярха: а визнання примату призвело б до скасування рішень останніх (місцевих) синодів. Інші знову зовсім заперечують примат Римського Папи й піддаються Патріархові, так що роз'еднання між українцями ще глибше, ніж між греками.

«Тому треба шукати правди по середині між цими двома протилежними партіями. На майбутнє, це середнє наставления має бути ось яке : всі признають примат і. цим самим, Святий Апостольський Престол буде задоволений, а в усіх інших питаннях не треба нічого змінювати, або усувати з їх принципів і основ, тому, що унія не шукає зміни, але вона -- це дві речі, що зберігають свої природні прикмети повністю; все те, що було спочатку, мас залишитися, а нове треба зовсім відкинути. А що Верховний Пастир завжди вважався першим і найвищим у святій церкві, вікарієм Христа і Його заступником, тому так і повинно тепер залишитися; але ніколи й ніде не було (сказано) записано, щоб ла-тинник був головою у грецькому обряді, бо цей останній мав свого голову, що признавав примат, але в ділянці свого обряду залежав від Патріярха.

«Тут то, в цьому місці виникає вельми складне питання, як саме можна буде осягнути, щоб Патріярх, що не є в унії з Римом, прийняв все це й все ж таки вступив у зв'язок з Церквою й Римським Святителем? Та це питання можна ось як вирішити: допустимо сміливо й будемо сподіватися впевнено, що коли б константинопільський Патріярх був вільний, то він же визнав би вповні все, що диктує правда: але тому, що він є під тиском поган, не треба його вважати за такого, що повністю відповідає за свої вчинки, хоча й не можна його нехтувати. Бо безсумнівною правдою залишається те, що має бути один пастир і одне стадо; і тому то ми плекаємо велику надію, що прийде час, коли християни з божою допомогою і у всіх народів стануть вільні й повернуться до повної згоди; тому то й українці зчасом будуть першими учасниками цісї святої універсальної згоди й унії; а греки не повинні почувати себе зневаженими тим, що українці відійдуть від їх пастиря й Патріярха, бо їх першенство с в тому, що вони є вільні й тому вони у вільній вітчизні виконують те з Божої ласки в той час, коли інші під тиском тиранії це занедбують; тобто, що вони визнають єдність віри, Церкви й примату Церкви Божої, хоч тим часом вповні залишаються в своїх обрядах і ієрархії.

«І тому не треба окреслювати становище Патріярха, ані точно встановлювати верховну владу Римського Святителя в українських церквах, але надалі все повинно залишитися так як є донині. Тільки так треба розуміти цю святу згоду.

«Але, тому що наші брати греки, завдяки гріхам, і наш Отець Патріярх, з яким наші предки були з'єднані в святому хрищенні. стогнуть під жахливим ярмом тиранії й вони не можуть мати зв'язку з нами, з цієї причини ні нам, ні усім грекам не мас можливости заключити згоду з римлянами. Однак, між тим, ми боїмося великої втрати для українців через це роз'єднання, бо ми відкрито визнаємо на основі догматів і принципів Божої Церкви, що ми відрізнясмося від римлян тільки обрядами, але зберігаємо єдність та істоту однієї віри для усіх, та й не можемо того заперечити, що в наших церковних піснях ми завжди визнавали св. Апостола Петра за голову Апостолів, та що його наступники, Римські Святителі, завжди мали найвищу владу в Божій Церкві. Але ми й не можемо відмовитися від нашого Отця Патріярха, з яким ми з'єднані святою тайною хрищення, ані не можемо довше зволікати прямувати до здійснення унії, в якій є справжнє спасіння; в цьому ділі, в ім'я Боже, ми усі, духовні і світські люди, усунувши всі незгоди й небезпеки роз'єднання, повертаємося до нашої давньої, твердо встановленої віри й це ми приймаємо одностайно; й житимемо під одним головою, наставником і заступником Христа, як і вчить нас Символ віри, а саме, що є церква католицька Апостольська й один є наслідник Св. Петра -- Римський Святитель; це ми ісповідусмо всенародньо. Також, зберігши перед усім обряд нашої святої грецької віри, намагатимемося, щоб він так і залишився у своїй цілості, аж поки милостивий наш Бог наділить нашого Пастиря Патріярха і весь грецький народ свободою і таким чином призведе їх до цієї спасенної згоди, яка існус головне в святих богослужениях церковних.

«І не треба, щоб в майбутньому наш митрополит, як це досі бувало, від однієї частини наших українців їздив до Риму, ані до Константинополя, як це робила друга "частина, щоб там приймати своє свячення; але він має бути рукоположений (хіротонізований) назавжди владою Синоду Архиєпископів і Єпископів (тут треба згадати, як св. Алостол Матвій був таким чином канонічно визнаний на місце Юди); після виборів на митрополичий престол, він має одержати мітру й визнати єдність святої віри й примат Римського Святителя; після чого це його визнання має бути оголошене по всій Русі грецькою, латинською й слов'янською мовами (на письмі), крім цього він має скласти урочисту присягу на це своє визнання віри у всіх конґреґаціях і йому, як митрополитові, мають служити всі спископи.

«Є надія в Бозі, що таким чином українці з українцями зокрема, а після й усі інші увійдуть у згоду з римлянами; без сумніву, не слід шукати багато, коли можна осягнути чогось малими засобами. Відвідини Риму не принесуть користи, якщо не буде визнана раніш верховна влада Святителя; а тим часом, кому ж іншому більше як не всьому народові українському принесе користи й повноти сили таке прилюдно визнання хоча б одного митрополита, чи епископа? Тільки я що думаю, що в українців є велика потреба змінити багато чого в обрядах, що цим самим визнанням буде осягнено, зберігаючи однак повну юрисдикцію патріярха; для майбутнього цим буде дана велика підтримка всім грекам з допомогою Бога, що бажас едности й миру; остаточно особливо скористується український народ: коли він осягне знову свій (старовинний) первісний стан, він відкине й знехтус всякі новизни (новотвори) й отже, в тій святій згоді, багато буде стверджено. Нехай Бог Всевишній і Милосердний завершить своєю всемогутньою рукою все те. що є бажане, загоїть зчасом багато нанесених ран і створить сдине тіло, спаяне однією любов'ю сердець і душ».

Основні думки цього проекту такі:

Розходження між православними і католиками є скоріше формальними, як дійсними, і погодити їх повинні богослови, тим більше, що на відтинку догм здебільша вже знайдено узгіднюючі моменти : в справі походження Св. Духа, Євхаристії, чистилища, шанування святих. Вся суть примирення була у визнанні примату папи, якщо його вдасться полагодити, то все інше не представлятиме труднощів. В цій справі слід повернутися до первісного стану, коли грецька церква визнавала римського первосвященика, бо Римська церква є первопрестольна, а папа перший серед патріярхів і Намісник Христа. При цьому однак слід пам'ятати, що унія (злука) не с злиттям (унітас, одність). Злука не порушує суть складових з'єднаних частин, тому треба визнати дві цілком самостійні християнські церкви; Східню і Західню; ніодна з них не мас права придушувати другу. Визнаючи примат, православні, однак, надалі залежатимуть від патріярха і зберігатимуть недоторканими свій обряд і свою організацію. Щоб погодити примат і підпорядкування патріярхові, знайдено таке пояснення: теперішнє становище константинопольського патріярха ненормальне, він у ярмі поган; його дії не вільні від примусу, тому тепер з ним не можна рахуватися. Коли Греція визволиться, тоді й патріярх, напевне, не відмовиться визнати примат.

Таке наставления вказус на те, що київському митрополитові не треба приймати сакру ні від папи, ні від патріярха: його хіротонізуватиме собор архиєпископів і єпископів, а митрополит прилюдно проголосить по всій Русі свое ісповідання віри по-грецькому, латинському і українському, а єпископи зміцнять його.

Автор проекту подає також ориґінальний спосіб проведення в життя з'єднання, а саме шляхом відбуття з'їздів -- сеймів, скликаних згідно з діючою конституцією. Насамперед церковну проблему поставити на повітових сеймиках, згодом заторкнути її на державному сеймі, який виробить конституцію (правну базу) для скликання з'їзду всіх українців, що на ньому шляхта і духовенство розглядатиме справу порозуміння з Апостольським Престолом, а рішення цього з'їзду затвердить державний сейм. При цьому велику увагу зверталося на те, щоб в унійній акції якнай-більшу участь взяла шляхта, впливовий чинник держави в тодішні часи.

До згаданого проекту секретар Конґреґапії Ф. Інґолі і богослов В. Рікарді подали свої критичні завваги, додавши їх до вже згаданого « резюме » 110). Насамперед секретар Конгрегації не був згідний з автором проекту, який твердив, що догматичні різниці між двома церквами обмежується тільки до словесних формулю-вань. Інґолі настоював, що різниця між «a Filio» і «per Filium» непримиренна, а Рік ярді зазначував, що православні надалі від-кидають чистилище і інші догмати. Він вимагав саме «злиття», а не звичайну «унію», підтверджуючи, що «una est ессіеніа саtholica». Інґолі натомість настоював, щоб в можливому з'їзді-си-ноді православних з уніятами взяли участь також деякі латин-ники і обов'язково єп. Мелетій Терлецький.

Ці завваги мали вплив на рішення Конґреґації Пропаганди, які були прийняті на нараді 16. 3. 1645 p., і які вимагали визнання православними догматів, згідно з умовами Флорентійського собору. Конгрегація прийняла такі постанови :

1) Схвалюються заходи Володислава IV в справі притягання до унії православних прелатів і світських високопоставлених людей.

2) Щодо догматів православні повинні дотримуватися рішень Фльорентійського собору.

3) Після прийняття унії -- київського митрополита вибиратимуть архиепископи і єпископи, а митрополит назначатиме своїх спископів, не питаючись Риму. Але митрополит повинен просити і отримати від папи потвердження свого вибору.

4) Митрополит має право відправляти в Рим повідомлення, а отримувати звідти булли і розпорядження.

5) Дозволяється уніятському митрополитові скликати собор для вирішення засобів для приєднання до унії всіх українців, але не дозволяється на цей собор запрошувати православних.

6) Доручається нунцієві в Польщі увійти у контакт з митр. А. Селявою і холмським єп. М. Терлецьким, щоб вислухати їхні погляди по даному питанню, запевняючи їх, що намічена унія православних не буде введена проти їхніх інтересів.

7) Виготовлено проект Конгрегації на випадок, коли б унію прийняла тільки православна ієрархія, а не вірні, і коли б ці відмовились від своєї ієрархії.

8) Виготовлено інструкцію нунцієві, якому рекомандувалося ознайомитися з поглядами на дану проблему православного митрополита і єпископів, особливо луцького, короля, канцлера Ос-еолійського та інших осіб, які готові допомогти справі унії 111).

17 березня 1645 р. Конгрегація передала новоназначеному нунцієві Іванові де Торрес докладну інструкцію в унійній справі православних: «Через митрополита Антонія Селяву православні українці вже двічі виявляли бажання з'єднатися з римського церквою. Але ця справа не знаходила розв'язки, бо православні бажали мати патріярха на Русі і брати участь (для розгляду умов унії) на засіданнях уніятського собору, на що апостольська сто-лиця не могла дозволити через причини, подані в інструкції, висланій Філонарді, і яку додається тут в копії.

Але тому, що вони відмовились від своїх претенсій і їх митрополит (як здогадується о. Валеріян, капуцин, місіонер Конгрегації Пропаганди Віри, що прибув у Рим з листами від польського короля) рішив потрудитися для поширення унії між всіми українцями, то конґреґація для ширення святої католицької віри, взявши до уваги, що не слід втрачати такі сприятливі для цього обставини, бажає дати хід рухові, такому важливому для спасіння душ, надто стурбована про доведення цієї справи до її закінчення, тому доручає її розсудові шановному пану (нунцієві). А тому, що в цій справі багато залежить від таємної дії, Ти повинен її розглядати тільки з королем, канцлером Оссолін-ським, митрополитом уніятським і ксьондзом Терлецьким, холм-ським єпископом; від них можна довідатися, як потрібно вплива-ти на Ґнезненського архиепископа, щоб він довів співпрацю в цій справі перед королем, захищав її на сеймі, коли вона буде там поставлена. Від митрополита і холмського єпископа можеш дістати достовірні відомості про підготовку, наставления І наміри православних, які або дійсно прагнуть до доброго, або тільки домагаються знищення унії і відбору від уніятів бенефіцій і церков, на що вже нераз робили замах на сеймах.

Перед тим як шановний пан приступить до розсуду про унію, Ти повинен добре довідатися про спосіб життя і звичаї Могили, православного митрополита, а також про його характер, ученість і наміри, якими він руководиться в даній справі. Вони можуть бути духовними (І це було б краще), але можуть бути й дочасні. Одначе і останні, будучи виявлені, можуть послужити справі унії, бо Бог часто приводить людей до блага шляхами земних їх ці-лей. Також постарайся зібрати подібні свідчення про луцького єпископа (А. Пузину), найбільш ученого з-поміж православних українців, про якого доносили конґреґації, що він тайний католик, потім, що він уже перейшов на ісповідання віри згідно з формою, уложеною для греків. Копію її додасться для того, щоб, на випадок, що митрополит або інші православні бажатимуть приступити до унії, ти міг їх прийняти на лоно костьолу...

При виборі засобів до укладення унії ти повинен дати перевагу найбільш легким і найбільш пристосованим до осіб, часу, обставин, щоб скоріше досягти наміченої мети.

Повинен довідатися про умови, на основі яких православні бажають прийняти унію... Повинен довідатися також про труднощі, які перешкоджають справі унії не тільки з боку митрополита, єпископів і православного народу... Повинен вкінці довідатися як всі ті труднощі можна оминути...

Обмірковуючи визначену справу, не зобов'язуйся в нічому, а на все відповідай, що про все предложене чи бажане ти повідомиш конґреґацію, а за її посередництвом дістанеш рішення папи. Можеш дати до зрозуміння православному митрополитові, щоб він у своїх умовах обмежувався тільки до таких, які можуть бути прийняті апостольською столицею» 112).

Аналізуючи ставлення Конґреґації до пропозицій православних, Е. Шмурло уважає, що: «Курія уступила київському митрополитові тільки наполовину; її не задовольняла звичайна висилка ісповідання віри. На погляд Могили, вибір митрополита місцевими єпископами ео ipso ставило його митрополитом. Курія уважала, що цим вибором процес не закінчується, потрібний ще був фінальний акт, який належав виключно до прероґатив папи... Без папської санкції митрополія буде позбавлена керівництва, не-повною... Матеріял привезений о. Валеріяном не був вичерпним, тому конґреґація не могла брати в даному питанні остаточних рішень. Тому вона обмежилась звичайним дорученням новому нунцієві Торресу зібрати докладні дані про митр. Могилу, еп. А. Пузину...

Покищо справа на тому й закінчилась. Як і попередні переговори, так і ці ні до чого не довели. Обидві сторони йшли назустріч одна одній, але з обох сторін було недовір'я і підозри... В таких обставинах і при таких умовах знайти спільну примирливу лінію, річ ясна, не було легко. Невдовзі помер і митр. Могила (31. 12. 1646)»113).

Інше пояснення причин невдачі цієї чергової спроби « універсальної унії » подас А. Г. Великий. Для нього «офіційна постава конґреґації була позитивна, і рішено на цій базі далі переговорювати, аж до щасливого закінчення... Цей проект розглянула прихильно конґреґація в березні 1645 р. і на його основі дискутувалась справа далі на Україні, аж до Зборівського трактаку і до виставлення постуляту української маси: «унія усюди мас бути винищена». Своїм відтяганням справи українська провідна верства завинила, що українська церковна проблема була поглиблена та загострена в часі Хмельниччини, і цілим рядом драстичних фактів її розв'язка відсунена та майже знеможливлена...» 114).

В дійсності проблема церковного зближення була багато складнішою, ніж її представляє А. Великий, скидаючи всю вину за невдачу тільки на одну сторону, спрощує поставлену проблему. Про застереження Конґреґації до проектів православних вже було сказано вище. Ставилось також раніше постійну заборону Ватикану для відбуття спільного собору уніятів з православними, на якому обидві сторони спільно розглянули б спірні питання. Це все створювало атмосферу недовір'я, обидві сторони взаємно од-на одну не розуміли і розглядали бажану проблему з'єднання в різних площинах. «Православні бажали порозуміння, але як рівний з рівним; бажали з'єднання, але не поглинення, а тим менше підпорядкування. А Курія дивилась на них як на блудних овець... Курія ні на йоту не хотіла відійти від постанов Берестейської унії і нову паству приготовлялось перетворити в таких же уніятів, як тих, яких вона виховала за останніх 40 літ; а саме уні-ятство Берестейського типу і відстрашувало православних» 115).

Але труднощі зговорення випливали не тільки з організаційно-зовнішніх моментів чи невдалих ходів однієї чи другої сторони. Вони мали насамперед значно глибшу причину, а саме те, над чим так уболівав митр. П. Могила, називаючи обрядом, а ми розуміли б саму природу, дух, чи « специфічність проявів душі схІднього християнства». З одного боку, сувора організаційна структура, цезаро-централізм, раціоналізм і сувора логіка, базована на канонах, а з другого прагнення до внутрішньої автономії -- автокефалії, соборне управління церкви і участь світського елементу (братств, козацтва), вільне пояснення ісповідання віри.

На цей момент у свій час вказував також: Володимир Антонович, який писав : « Головною помилкою ініціяторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису в устрої Православної Церкви, яка була в соборному характері цього устрою, в невизнанні сліпого послушенства ієрархам в справі віри, у від-сутності централізації в самій ієрархії... Отже непорозуміння чи неґація соборної засади в Церкві було найбільш характерним для цього нового задуму, який з цього боку викликав проти себе най-сильніші протести. Міцно скріплені на соборній засаді, православні могли витримати двохвікову тяжку боротьбу за свободу своєї релігійної совісті. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими громадами, всі стани українського народу в боротьбі за віру мають в засадах соборний устрій Церкви і в них знаходять головну підтримку і невичерпну силу...» 116).

Підсумовуючи унійні заходи 164І1-1646 pp. слід визнати, що за цей період для досягнення церковного примирення вступили всі чотири зацікавлені чинники: ініціатива вийшла від уніятів (сп. М. Терлецький), назустріч якій пішов Ватикан (папа Урбан VIII), заходам сприяв король Володислав IV, висилаючи до Риму для переговорів свого знавця унійних справ (о. Валеріяна Маньо), а православні виготовили конкретні проекти, як базу для пере-говорів. В цій акції митрополит Петро Могила був центральною особою, не тільки тому, що католицька сторона всі свої унійні пляни пов'язувала з його особою, але насамперед тому, що київський митрополит своїми реформами, здійсненою роботою в православній церкві став найбільшою церковною індивідуальністю, яка єдина могла проводити кардинальні зміни. Будучи людиною широких поглядів, та передбачаючи велику распрю і шкоду для самої християнської віри, що їх вносив церковний двоподіл, П. Могила не втікав від проблеми. Вище проаналізовані проекти, зв'язані безпосередньо, чи посередньо з особою українського митрополита тільки підтверджують тезу про постійне його прагнення для знайдення синтези Христової науки та Христової Церкви.

Великий мінус всіх цих унійних заходів полягав у тому, що вони велися тільки на « верхах », та щобільше, що вони відбувались в таємниці, найкращим доказом чого є анонімність самих проектів і нині потрібно створювати різні теорії, щоб знайти авторів цих проектів. Ніхто не звертав уваги на те, що до таких величезних змін, як поєднання церков, було потрібно підготовляти народ, бож церква, це не тільки іерархія, але насамперед вірні. Вони були залишені поза рамками усієї багаторічної підготовки, тому й не диво, що коли народні маси прийшли до слова, вони поставились негативно до наміченої реформи. Очевидно, що для такого великого діла надто короткий період життя однієї людини, чи ґенерації. Якщо напередодні великих історичних подій на Сході Европи -- повстання Б. Хмельницького -- проблема «універсальної унії» зійшла із історичної арени, то також тому, що не стало в цей час двох великих постатей цієї ідеї: митрополита Петра Могили і короля Володислава IV.

Б) ЦЕРКОВНА ЄДНІСТЬ В ТЕОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ П. МОГИЛИ

Аналізуючи ставлення Петра Могили до католицької церкви, крім його дипломатично-організаційної участи на цьому відтинку, немале значення в екуменічній акції відограли також інші аспекти його церковної діяльности, насамперед праця Могили в ділянці створення міцної ідеологічної основи для своєї церкви. Він був свідомий, що провести діялог можуть тільки два рівнорядні чинники, тому намагався всіма можливими засобами зміцнити організаційну структуру, рівень освіти та теологічні основи самої православної церкви.

На іншому місці вже була мова про величезні реформи, що їх впровадив Петро Могила для скріплення організаційного і матеріяльного стану, як також для піднесення культурно-освітнього рівня православної церкви.

Нам залишається ще прослідити його теологічні твори, щоб побачити який погляд він мав щодо інших церков та їхньої віро-науки. При цьому заздалегідь слід зазначити, що в більшості випадків Могила не був единим автором, приписуваних йому творів, однак він надавав ідею і був душею написаного тексту. Одним з найближчих його співробітників у написанні релігійних творів був ігумен Ісайя Трофимович Козловський.

1) «Православне ісповідання віри»

Капітальний твір Петра Могили та Ісаї Трофимовича, який став основою для віронауки всього православія -- «Православне ісповідання віри», називався спершу «Виклад віри церкви Малої Росії»117). Розглянений на київському соборі (8. 9. -- 18. 9. 1640), згодом на помісному соборі в Ясах (15. 9. -- 30. 10. 1642), з деякими поправками грецького теолога Мелетія Сіріґоса, «Виклад віри» був затверджений 11. 3. 1643 р. чотирма патріярхами Сходу: Партеній Константинопільський, Йоанікій Александрійський, Макарій Антіохійський і Паїсій Єрусалимський, які уважали, що «Виклад віри» є згідний з догмами Христової Церкви, повністю згідний зі святими канонами, так що ніщо не протирічить тому, щоб Церква його прийняла. Ось текст прийнятий Синодом :

«Партеній -- милостю Господа Архиепископ Константинополя, нового Риму, і Патріярх Вселенський.

Наша смиренність разом з Синодом Архиєреїв й духовенством розглянули книгу, що її надіслала нам Церква Малої Росії (України -- А. Ж.), нашої сестри, під заголовком «Православне Ісповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Ця книга складається з трьох частин : віра, любов і надія. А саме: віра охоплюс дванадцять точок Святого Символу. А любов охоплює десять заповідей та ті, що їх вимагає святе і Господом надхненне Письмо старо- і новозаповітне; та надія, що обіймає Господ-ню молитву і дев'ять блаженств Святої Євангелії. Цю книгу ми знайшли згідну з догмами Церкви Христової й з святими канонами, так що вона (книга) не противиться їй (Церкві). А друга частина книги, яка з правого боку, написана латинською мовою, ми її не читали, і затверджуємо тільки ту частину, яка написана нашою мовою (грецькою -- А. Ж.), та на основі загального вирішення Синоду сповіщаємо, що вона (книга) є у всьому правдива і православна, та радимо кожному християнинові Східньої і Апостольської Церкви її читати, та щоб від неї не відмовлялися. Тому й підписано книгу для безперервного її утвердження. Року Божого 1643, місяць березень, день 11.

Власноручні підписи їх святостей такі :

ПартенІй милостю Господа архиепископ Константинополя, нового Риму, і Вселенський Патріярх.

Йоанікій милостю Господа --- папа і патріярх великого города Александрії і вселенський суддя.

Макарій милостю Господа Патріярх великого Господнього города Антіохії.

Паїсій милостю Господа Патріярх святого города Єрусалиму.

(Єпископи) Ангірії -- Лаврснтій, Ларісії -- Григорій, Халкедонії -- Пахомій, Адріянополя -- Партеній, Берії -- Йоанікій, Родеса -- Мелетій. Метімнії -- Корнелій, Лакедемонії -- Гавриїл, Пул -- Партеній.

Великий лоґоерет великої Церкви -- Ласкар, великий економ великої Церкви -- Христод...» 118).

Двадцять років пізніше, 20 листопада 1662 p., Нектарій, патріярх Єрусалимський, підтвердив, шо «Православне ісповідання віри » було твором Петра Могили. Поручаючи цей твір вірним, він писав: «Ця книга називається «Православне ісоповідання» греків, себто правдиве і чисте, яке не має ніякої домішки інших релігій. Ця книга складена насамперед Руською Церквою, яка від свого початку йшла правдивим шляхом...» 118а). Патріярх Нектарій подає історію створення цього твору митрополитом П. Могилою, та пояснює про його затвердження Св. Синодом 1643 р. В 1672 р. Панаіоті домігся поновного затвердження «Православного ісповідання віри » константинопільським патріярхом Діонисієм.

Могила не був згідний з деякими поправками, що їх ввів до « Ісповідання» -- Сіріґос на Яському соборі, а згодом затвердили патріярхи. Останні й не поспішали видавати твір, написаний не греком. Тому київський митрополит видав 1645 р. дещо скорочений текст «Ісповідання» в якому не взяв до уваги зміни, внесені Сіріґосом. Насамперед видав по-польському: «Zebranie krotkiey nauki о artykutach wiary prawoslawno-katholickiey chrzescianskiey...», а згодом і «діялектом руським» під заголовком «Събра-ние короткой науки о артикулах в^ры православно-кафоличес-кой христианской ведлуг вызнаня и науки церкве...«

Для ясности слід коротко з'ясувати долю «Православного 1с-повідання віри» та схематично представити його відношення до «Малого Катехизису -- Събраше короткой науки...»

Розглянене і схвалене на Київському соборі 1640 p., «Православне Ісповідання віри» -- П. Могили і Ісаї Трофимовича Коз-ловського (текст У І), щоб здобути канонічну силу, потребувало схвалення Вселенської Православної Церкви. Для цього було вислано посольство до константинопільського патріярха Парфенія, яке представило йому «Православне ісповідання віри». Патріярх скликав у Ясах помісний собор 1642 р., на якому розглянено латинський переклад (текст ЛІ) «Ісповідання віри», що його підготували київські богослови на чолі з І. Трофимович-Козловським.

Яський собор розглянув і виправив деякі місця ЛІ, особливо за вказівками Мелетія Сіріґоса, відомого грецького богослова. Останньому Яський собор доручив перекласти «Православне ісповідання віри» на грецьку мову, що він і зробив, внісши деякі зміни в тексті ЛІ. Цей ноеий текст (ГІ) і був остаточно затверджений 11 березня 1643 р. Вселенськими патріархами.

Ні один з цих текстів : УІ, ЛІ. ГІ -- не зберігся.

Натомість у Паризькій Національній Бібліотеці, в рукописному відділі під числом 1265 грецької секції зберігається рукопис «Православного Ісповідання віри», що його надіслав Оліс де Ну-антель, французький посол v Константинополі, 2] вересня 1673 р. королеві Людовікові XIV. додавши до рукопису таку замітку: «Ми, Шарль Франсуа Оліє де Нуантель, королівський радник і амбасадор Й. В. вельми християнського Короля при Отаманській Порті, -- свідчимо і запевняємо всіх, що цей рукопис латинською й грецькою мовами, який має заголовок «Православне Ісповідання Східньої Церкви» дав нам пан Панаіоті. перший драгоман Порти. Він запевнив нас, що рукопис безперечно доводить автентичність книги, яка під тим самим заголовком була видрукувана його (Панаіоті) заходами (завдяки Панаіоті «Православне ісповідання віри» Могили було вперше видане в Голляндії 1667 р, А. Ж.), бо цей рукопис є одним з оригіналів і містить в собі справжні підписи патріярхів. Пан Панаіоті, стараючись спростувати наклепи, що їх кидають на його Церкву, прохав Його Величність прийня-ти цей рукопис...» 119).

Панаіоті був учнем М. Сіріґоса і по цій лінії зацікавився « Іс-повіданням » і тому пізніше його видав 1667 р. З цього голляндського видання згодом появився румунський переклад 1691 p., a церковно-слов'янський переклад вийшов 1696 р. у Москві.

Паризький рукопис має 147 аркушів з двома текстами: ліворуч грецький переклад Сіріґоса. праворуч латинський текст, схвалений у Ясах, на підставі київської редакції, тільки з деякими поправками Сіріґоса. Цей же паризький рукопис мав правдоподібно послужити також для видання голляндського «Православного Ісповідання віри».

Не бувши згідним з поправками М. Сіріґоса, що їх він вніс до «Православного Ісповідання віри», П. Могила видав в 1645 р. польською мовою «Zebranie krotkiey nauki о artykulach wiary prawosiawno-katholickiey chrzesciaiiskiey...» (П І) і сучасною українською «Събрание короткой науки о артикулах вЪры православно-кафолической христианской...» (УП), або як звичайно називають це видання «Малий Катехизис». Зміст останнього мав би бути скороченим відповідником «Православного Ісповідання віри» прийнятого на Київському соборі 1640 р.

Деякі дослідники намагалися довести, що «Православне іспо-відання віри» П.Могили мало антипротестантське джерело. Так румунський історик Н. Йорґа писав: «Константинопільський патріярх Партеній домовився з П. Могилою, щоб засудити кальвіністичні погляди, що були в «Ісповіданні ^ч Кирила Лукаріса...» 120). Цю тезу старалися удокумснтувати А. Мальві й М. Віллер, уважаючи, що: «Православне ісповідання було реакцією на непорозу-міння, що його спричинили на греко-слов'янському Сході кальвінізм Кирила Лукаріса» 121).

З другого боку П. П. Панаітеску писав: «Це чудове ісповідання віри є не менш антикатолицьким, як антикальвіністичним. Одночасно католицька доктрина про «філіокве» і чистилище с майстерно спростована з доказами теологічними й історичними. Тут добре відчувається руку Могили, союзника протестантів і ворога католиків» 122). Такої ж думки були російські дослідники Малишевський і Нікіцький 123).

До цієї тези слід додати деякі дані про ставлення тогочасної католицької церкви до «Православного ісповідання віри». Ф. Паль публікує листи католицького місіонера П. Ліґарідіса до Конґреґації пропаґанди віри, який, перебуваючи у Константинополі, робив всі можливі заходи, щоб не допустити до ратифікації рішень Яськоґо собору, головне до затвердження «Ісповідання». Цей місіонер, який діяв з доручення Коні'реґації, уважав «Ісповідання» за твір у великій своїй частині фальшивий і єретичний...» 124}.

Ще інші історики уважали, то твір П. Могили с одночасно антикатолицький і антипротестантський. Румунський єпископ Мєлхіседек писав, що Могила «уложив у формі катехизису скорочений виклад догм Православної Церкви Сходу, догми, якими Православна Церква різниться від латинського Риму і від кальвіністичної й інших протестантських» 125). Сам Синод румунської автокефальної православної церкви у передмові до чергового видання «Православного ісповідання» румунською мовою 1899р. писав: «Цією книгою користувалися ієрархи нашої церкви, щоб зберегти своїх духовних синів від кальвіністичних і лютеранських блудів, які поширювалися тоді в сусідніх країнах за горами (Се-мигород, Угорщина -- А. Ж.), як також щоб замовкли усі західники (католики -- А. Ж.), які твердили, що Православна Церква Сходу не знає, в що вірить» 126).

Цісї думки є також деякі протестантські історики як Віндіш, який твердив, що «Православне ісповідання» -- «є ясно звернене проти протестантських спроб патріярха К. Лукаріса, як також проти римського католицизму, які тут і там загрожували церкві греко-руській» 127).

На наш погляд, «Православне ісповідання » не було твором полемічним, тому воно не було звернене ні проти кого, його завданням було дати українській православній церкві справжню і одностайну науку «на підставі докладного вивчення Св. Письма» у формі катехизису.

В дальшому, різні історики сперечалися на тему інспірації при впорядкуванні «Ісповідання». Католики старалися доказати, що Могила брав за зразок латинські джерела, насамперед «Summa doctrinae Christianae» -- П. Канізіуса 128). Так само Г. Фло-ровський уважав «Ісповідання» за «пристосування матеріялу і викладу латинського... тому воно скоріше має зв'язок з римо-католицькою літературою, як з духовним життям православія» 129).

Цей погляд Г. Флоровський поширив у своєму виступі на Першому конгресі православної теології, що відбувся 1936 р. в Атенах, на якому він сказав: «Він (Могила -- А. Ж.) і його співробітники були явними і переконаними прихильниками Заходу. Але це західництво було по суті замаскованим латинством (католицизмом). Безперечно, що Могила боровся за правну незалежність Київської церкви і ставив опір унії. Але в нього не було ан-тиримського наставления на відтинку доктрини. Тому він так легко і довільно поводився з латинськими джерелами, він хотів знайти саме в них правдиве і неперекручене православіс... Всі пляни і заходи Могили були позначені боротьбою двох протилежних елементів -- західніх і греко-слов'янських.

«У своєму потаємному католицизмі Могила не був самітнім... «Православне Ісповідання» було тільки своєрідним пристосуванням, адаптацією латинських матеріялів. У кожному випадку воно є більш пов'язане з тодішніми римо-католицькими писаннями, як з духовним життям православія...» 130).

Назагал росіяни недолюблювали Могилу за його тенденцію підтримувати зв'язки з Західньою Европою. Так А. В. Карташев, професор Духовної Академії в Парижі, пише:

«Сам Петро Могила, по духу свого виховання західник чистої води, визнаючи латинську богословську науку останнім досягненням, буз якого православіс приречене на безнадійну відсталість, не міг не бажати, шляхом доброї школи, дійти до безболісного, вільного примирення, а можливо і возз'єднання церков... Також і співробітники П. Могили по створенню Київської коле-гії, і Ісая Трофимович Козловський, і Сильвестр Косов, були пи-томцями римо-като.тшцької школи і викладали догматику, яка майже нічим не різнилася від латинства... З уваги й на грецьку відсталість в науці, вся ця група нових київських богословів з Петром Могилою на чолі, рішила створити катехизис православних догматів з тендопцісю відмежування від всякого протестантизму і з пгирим римо-католицьким забарвленням в багатьох подробицях. Так народилася на світ віроісповідна книга «Правос-лавне ісповідання». На київському соборі... було немало заперечень проти запропонованих формулювань, засвоєних з латинських шкіл : наука про чистилище, креаційна теорія людських душ, момент перетворення євхаристичних дарів. Латинську точку погляду явно і гаряче обороняв митр. П. Могила. Через своє латино-римєьке формулювання і тлумачення церковних догматів, Петро Могила прагнув остаточно відкинути протестантське, кальві-ністичне розуміння догматів... » 131).

Значно правдоподібнішим є погляд румунського архимандрита Теофіла Йонеску, що в 1944 р. захистив докторську тезу на тему «Життя і творчість Петра Могили», який уважав:

« Немає ніякого сумніву, що Могила знав найелавніших латинських авторів, а саме Св. Августина і Св. Тому Аквінського... Але в «Ісповіданні» немас сліду ні цих двох авторів, ні багатьох інших. Проте всі критики є однозгідні в тому, що Могила прямував за пляном і брав ідеї римо-католиків там, де вони не заторкували православну доктрину... Вплив римо-католицький мав би бути в пляні (твору), у виразах і навіть в ідеях, але ніхто не може принести уточнення про авторів, з яких Могила мав би брати надхнення... Без того, щоб заперечувати цей вплив... не можна замикати очей на джерела, цитовані Могилою, і шукати інших лише тему, шо між «Православним ісповіданням» і минулим ніякий інший православний твір так досконало не визначував принципів віри» 132).

На наш погляд, твір типу катехизису не може бути цілковито оригінальним; Могила, використавши загальні першоджерела про віронауку та ознайомившись з всіма попередніми працями аналогічного характеру склав твір, який став основою для всього православного світу, який протривав понад три століття і донині залишасться найкращим катехизисом для всіх православних.

Пригляньмося тепер, наскільки Могила допустив догматичні зближення з католицькою церквою у своєму «Ісповіданні»?

Мальві-Віллер, зробивши докладну аналізу цього твору, вважають, що «Могила скоріше намагався зменшити, ніж збільшувати число розбіжностей між латинською і греко-слов'янською церквами. Це видно особливо при освяченні Євхаристії, де він не хотів уступити намаганням Мелетія Сіріґоса, який увів доктри-нальні поправки до « Ісповідання ». Узгіднюючу тенденцію Моги-ли видно ще у таких випадках :

1) Навмисне замовчування в «Малому Катехизисі» про звільнення з пекла після смерти (чистилище); 2) Абсолютна мовчанка над багатьма розходженнями, між: якими, деякі важливіші: розвід, непорочність зачаття, помазання хворих тощо; 3) Сліди «латинських інфільтрацій», збережених в «Ісповіданні» та «Малому Катехизисі», досить відчутні в ритуалі церков України: наприклад в справі хрищення допускалося обливання замість за-нурювання. Взаємний вплив двох ритуалів ще більш помітний у «Требнику»... Назагал єдині протиставлення, які Могила зберіг і яскраво підкреслив -- це відношення до римського примату і філіокве. Здасться, що він поборюс сильно також чистилище, однак тільки, коли йде мова про вогонь...» 133).

Рецензуючи твір Мальві-Віллера, католицький теолог М. Жюжі дещо обережніше ставиться до латинських інфільтрацій в «Православному ісповіданні віри», він пише: «Не треба перебільшувати латинськість «Ісповідання». особливо після його переробки М. Сіріґосом. Помимо включення деяких західніх елементів, особливо в аскетичній і моральній частині, документ зберігає дуже виразний східній кольорит. Хоча плян твору є латинський, зміст його є майже повністю східній» 134)