Праця про Петра Могилу

Такого самого погляду про розходження між; «Малим Катехизисом» і «Ісповіданням віри» притримується і Груздев, який відзначає: «Щодо освячення Євхаристії, момент освячення в «Православному Ісповіданні » є віднесений до заклику Святого-Духа, тоді коли в «Малому Катехизисі» -- освячення перенесене до виголошення слів : « Беріть, споживайте...» 135).

Т. Йонеску зауважує, що в « Малому Катехизисі » не засуджусться католиків за визнання « Філіокве », як також « про церкву, про хрищення, про конфірмацію, про покаяння, шлюб, миропомазання, духовенство -- «Малий Катехизис» дає різні нюанси, які не стосуються до самих основ православних догм. Тільки допущення чистилища і визначення моменту транссубстанціяції в Св. Євхаристії, які становлять справжні різниці між двома творами...» 136).

Дещо однобічно оцінює «Православне Ісповідання» румунський католицький дослідник О. Бирля у своїй дисертації про цей твір Петра Могили 137). Він уважає, що «Ісповідання» було насамперед написане польською мовою, згодом, після Київського собору, перекладене латинською, а з цього примірника М. Сіріґос переклад на грецьку. Бирля відкидає можливість впливу на «Ісповідання» катехизису Лаврентія Зизанія, що появився 1626 р. у Москві, цілковито узалежнюючи твір Могили від латинських катехизисів. Однак на це румунський автор не наводить ніяких переконливих доказів, тому їх не можна сприймати інакше як гіпотези.

Також М. Грушевський досить вірно визначив становище Могили до католицької церкви, на підставі його писань. Грушевський писав:

«В католицьких кругах незвичайний нахил самого Могили і його кружка до латинської і взагалі католицької літератури, до католицьких взірців, до черпання з латинських джерел -- як от латинського бревіярія при укладанню требника, викликав підозріння в потайній прихильності до католицтва... Тут зазначу, що й до нині в літературі можна здибатися з підозріннями щодо православної правовірности Могили або й могилянського кружка. Але для цього нема ніякої підстави... Нахил до латино-польської культури, до католицької обрядовости тут без сумніву був... Треба констатувати, що в цім моменті відносини православних ієрархічних кругів і зокрема -- кружка Могили до латинської церкви не визначаються такою гостротою і напруженням, як бувало раніше. Вони не мають в собі різкої ворожнечі, навпаки характеризуються певною здержливістю і обопільним пошануванням» 138).

Дещо суворіше оцінює М. Грушевський відношення Могили до католиків в іншій своїй праці, в якій пише :

«Українська церква зісталась вірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеологією й культурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції... Бажаючи зістатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву, її дисципліну, практику й освітній рівень до католицького, так щоб їй з цього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею» 139).

Дещо з більшою увагою до теоретичних основ для зближення церков у творчості Могили ставився Д. Дорошенко. Для нього: «Найбільшою заслугою П. Могили було те, що він обновив життя Української Православної Церкви, її науку й структуру засобами західноєвропейської теологічної науки. Не міняючи суті православної теології, він зреформував її, освіжив, дав їй нове сформульований, якою вона держиться й до цього дня (катехизис)» 140).

2) « Требник »

Другим великим твором П. Могили, в якому знаходимо елементи до його узгіднюючого ставлення щодо католицької церкви -- це «Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник», відомий також під назвою « Великий Требник Петра Могили», який вийшов в Печерській друкарні у Києві 16 грудня 1646 р. Цей «Великий Требник», що охоплює 1760 сторінок великого формату, прикрашений гравюрами маляра Іллі, -- був на той час своєрідною церковною енциклопедією, джерелом для визначення богослужбових чинів та ствердження східнього обряду.

Про зміст і джерела інспірації подає Н. Полонська-Василенко таке: «В требнику Петра Могили 1646 року використано багато старих рукописних требників; в ньому відкинуто деякі старі грецькі звичаї і внесено українські. Деякі взято з латинських требників, бо джерело їх -- старе грецьке. В требниках дано не лише виклад молитов та обрядів, але пояснення літургічні та канонічні. В «Требнику» Петра Могили дано 126 чинів, з того числа 37 нових, і 20 з них невідомі ні в грецьких, ні в слов'янських требниках. Року 1653 в новому «Требнику» Иосифа Тризни поновлено було деякі старі звичаї, які відкинув Петро Могила» 141).

Могилянський «Требник» був поширений у всіх слов'янських країнах і в Молдавії його кількаразів перевидавали, але скорочено.

Для цієї розвідки особливе значення мас перший розділ « Требника » (з трьох існуючих), в якому аналізується сім таїнств та визначається обряди зв'язані з їх виконанням. У цій частині подана вся теологія Петра Могили та київського гуртка, яка, хоч й інспірована латинським «Ритуалом», виданим папою Павлом V 1614 p., зберігає православну віронауку. Недаром в «Требнику» закликається: «Православний народе Русі, знай добре, що ти перебуваєш в правдивій Церкві, яку Христос Спаситель заснував на собі, як на наріжному камені, і проти якого ворота пекла, значить язики єретиків і апостатів, не зможуть мати переваги. Залишайся в ній (православній вірі -- Л. Ж.) стійким і непохитним, не дайся захитати ні вітрові лестощів, ні бурі переслідування, ні словесній дискусії філософічних сілогізмів...» 142).

«Требник» притримується православного порядку таїнств, а саме хрищення. миропомазання, причастя, покаяння, священство, вінчання, маслосвяття. Він настоюс, щоб при виконанні таїнств священик був внутрішньо підготованим до «цього найвищого і найсвятішого акту»; при цьому інтенція, умовний намір, і суворе дотримання приписів щодо матерії і форми з боку священика відограють велику ролю.

При визначенні обрядів поодиноких таїнств, у випадку розходжень між східнім і західнім звичаєм, автор «Требника» на-загал старався узгіднити обидва звичаї та знайти компроміс між теологічними принципами. Це яскраво видно у випадку хрищення. В Могилянському « Требнику » визначається: «Хриіцення є довершене як через цілковите занурювання особи у воду, так і обливанням водою з голови почавши та всього тіла. Щоб кожна церква, отже, зберегла першу, чи другу форму хрищэння, за звичаєм, якого вона притримувалася з давніх часів...»143). Цим же узаконнювалося форму обливання, яка практикувалася на Україні, а тим самим і не скасовувалося латинський звичай хрищення.

Найбільші зміни впровадив «Требник» на відтинку прийняття єретиків та відступників до православної Церкви 144). За часів П. Могили грецька православна церква поновлювала миропомазання не тільки католиків, але також відступників, які його отримали в православній церкві. В Росії католики, які бажали перейти на православіе, були перехрищувані і миропомазувані. Могила визнавав, що « три таїнства не можна ніколи поновлювати: це -- хрищення, миропомазання і священство. Ці таїнства не можна поновлювати, бо вони викарбовують в душі того, хто їх дістає, характер, значить печать або знак, який ніяк не вільно скреслювати» 145). Притримуючись цісї засади, «Требник» визначив нові форми переходу на православіе, поділяючи інакшеві-руючих на три категорії: 1) соцініяни і анабаптисти, та аріяни і жиди -- яких слід перехристити і миропомазати, бо їхнє хрищення не визнавалося; 2) лютерани і кальвіністи повинні при пе-реході на православіе відріктися від своїх помилок і бути миропо-мазані; вкінці 3) католики і уніяти та відступники визнають тільки православну віру, бо їхні хрищення і миропомазання визнаються 146).

«Требник» Могили мав великий вплив також і на інші православні церкви: його погляди щодо законности католицького і протестантського хрищення перемогли згодом і в Росії. Це його заслуга, що в більшості православних церков не повторюється хрищення католиків і відступників.

Наскільки ця величезна книга була поширена на Україні, вказує той факт, що з нею ознайомився у XIX ст. Т. Шевченко і згодом на засланні, з нам'яти, у своему щоденнику під датою 15 липня 1857 р. записував: «В Требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. Б новейшем Требнике эта истинно христіанская молитва заменена молитвою об изгнаніи нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнію и о очищеній посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческіе молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привыть двенадцатый век. Поздненько спохватились» 147). Шевченко протиставляє справді гуманний «чин братотворенія», вичитаний у «Великому требнику» II. Могили, забобонним поганським молитвам новіших церковних требників.

У передмові до «Требника» Могила зазначає, що завданням його є довести до одностайності* відправ чинів св. тайн і церковних обрядів (христини, вінчання, похорон тощо), бо «противники наші і лжебрати православія святого, тяжко і насильством ображають православних, безсоромно називають наших духовних неуками і невігласами в звершенні божественних таїнств і інших богослужень, закидаючи, що Русь Православна ухилилась у єресь..., що не знас числа, форми, матерії, інтенції і наслідків тайн та різно їх відправляють...» 148).

Спростовуючи всі ці закиди, П. Могила звертається до читача: «Ти маєш тепер дуже потрібну тобі книгу. Знайдеш в ній од-праву св. семи тайн церковних, що складена мною по грецьких евхологіях та старих рукописних слов'янських Требниках. Маєш в ній певну науку про те, що таке тайна, в чому сила та чинність тайни, як маєш приготовлятись до виконання тайн, як уважно та блогоговійно масш одправляти їх та подавати вірним, як навчати народ Божий, щоб приступав до тайн та відповідно поводився в різних випадках, що при тім можуть трапитися. Маєш у цій книзі живий чин і порядок різних посвячень та різних молитов і молебнів... Маєш певну науку про весь церковний порядок... » 149).

Як вже було сказано вище, в укладі «Требника» -- Могила і його співробітники використали різні грецькі і слов'янські джерела, як також католицькі. Це дало привід багатьом дослідникам твердити, що «Могила до свого «Требника» брав живцем матеріял з латинських бревіярів...» 150). а ще інші посуджували його в католицизмі. П. Куліш, який усією своєю душею ненавидів Могилу за те, що останній був проти з'єднання України з Мос-квою, писав : « Тепер представники церковної ісрархії, з Могилою на чолі, почали навчати, що католицька церква різниться від православної тільки деякими обрядами. Ці різниці Могила всілякими способами згладжував, у виданих ним требниках, пристосовуючи православне богослужения до католицького, а щоб ще сильніше впливати на уми в дусі з'єднання нашої Руси з Поль-щею, поставив по всій Київщині, Сіверщині і Полтавщині так звані фігури, або розп'яття, подібні до католицьких. А поскільки московські богослужения й наспівом, і деякими формальностями відрізняються від усталеного Могилою, і фігур, чи розп'ять, по московських дорогах взагалі не було видно, то й створювалося для спостерігача таке враження, ніби руська віра цс одне, а московська -- інше...» 151).

А. В. Карташев уважає, що багато чинів і молитов у «Требнику» Могили: «відкрито взяті з «Rituale» папи Павла V, який був надрукований 1637 р. в Римі хорватською мовою. Це було характерним для ідеології II. Могили, який мріяв психологічно наблизити і помирити правоелавіє з латинством. До кожного з сімох таїнств в тому «Требнику» додано обширне катехизисне пояснення в латинському розумінні. Момент перетворення Св. Дарів, обов'язково, сполучено з установленими словами Господа. Про епіклезу зовсім промовчуеться. В чин покаяння вноситься особливо латинську форму: «я прощаю і розв'язую». Справжнє зближення і з'єднання церков було близьке серцю аристократа П. Могили, а тотальна зрада, з перебігом у чужий табір, і напля-мування звідти свого минулого -- було йому огидним...» 152).

Інше пояснення латинських слідів в «Требнику» подає перший більший дослідник творчости Київського Митрополита -- С Рождествєнський: у своїй монографії він писав: «Правда, при тому нам можуть завважити, що в «Требнику» П. Могили с і такі погляди, які не згідні з православною наукою і прийняті в латинській церкві, а саме: про форму таїнства Євхаристії, про бе-зумовну необхідність спітімії в таїнстві покаяння й інші. Але такі погляди перший раз з'явились у Південній Росії (Україні -- А. Ж.) не в «Требнику» Могили. Вони існували тут ще раніше... Обливання допущене Могилою при хрищенні їіарівні з зануренням (дивись «Требник» П. Могили, І, стор. 61). Таким чином, якщо «Требник » Могили мас в собі кілька поглядів, які належать Римській Церкві, то цього не Слід пояснювати впливом Римського «Требника...» 153).

Переважна частина католицьких дослідників з найбільшим визнанням оцінюють обрядові праці Петра Могили. Отець М. Соловій пише: «І Служебник (1627 і 1637) Петра Могили, і інші літургійні книги його видання мали велику популярність не тільки між ноз'єдиненими православними, але також і між українцями католиками-уніятами. Уніятське видання Льва Мамонича (1617 р.) певно не заспокоїло потреб уніятських парохій, тож були в них в уживанні літургійні книги могилянської редакції. Про взаємний вплив і користування книгами нез'єдиненого православного і з'єдинсного католицького видання може служити доказом те, що у «Требнику» Петра Могили з 1646 р. зустрічаємо «Науку іереом». надруковану вперше в уніятському Служебнику Льва Мамонича з 1617 р.» 154).

А. Аманн уважає «Требник» найважнішим літургічним твором митрополита Могили, в якому: «до кожного з 7 таїнств додано сбширний вступ, який цілковито дотримано в латинському дусі. Тут точно визначено «матерію» і «форму» таїнств. При тайні Євхаристії, за латинським зразком, цілковито обійдено Епіклезу, при сповіді відпущення гріхів дається в дійсний спосіб тощо » 155). Таку саму прокатолиньку тенденцію Могили в його «Требнику» відзначає і єзуїтський дослідник А. Раес 156}.

Досить докладні студії над «Требником» Могили провели французькі католицькі дослідники -- теологи: М. Жюжі, А. Раес, А. Венґер.

Всі вони доводять користування латинськими джерелами, особливо про впливи «Ритуалу» Павла V на «Требник» Могили, не відмовляючи цьому творові оригинальности, досконалости, дотримання православної віронауки, а одночасно вважають його за вдалу спробу синтези між східньою і західньою теологією.

М. Жюжі у своїй солідній енциклопедичній статті про Могилу відзпачує всі новаторства, шо їх ввів автор «Требника» : момент інтенції при звершенні св. Таїнств, допущення звичайного обливання при хрищенні, відкидає практику поновного хрищення апостатів і єретиків, акт євхаристії здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіло моє... це є кров моя...», а не через епіклезу 157). Він же також автор окремої розвідки про прими-рення відступників в православній церкві 158).

Сзуїт А. Раес вказує на всі обрядові зміни впроваджені «Великим Требником», які однак не порушили православного духу: «Могила і його співробітники хотіли показати католикам а головне уніятам, що православні були так само освічені як і латин-ники, та що вони можуть створити такі ж великі, такі ж точні і такої ж високої вартості! твори як і їхні противники; але щоб цього досягнути вони були примушені навчатися у латинників та позичати їхні методи, а навіть їхню мову. Могила златинщив також, або, принаймні, пристосував свій «Требник» до потреб часу і керувався у своїх виданнях зразком своїх противників...» 159).

Для авґустинця А. Венґера: «В требнику Могила пристрасно обороняє честь православної церкви і відстоює для неї прерогативу бути єдиною Церквою Христа. Тоді як пояснити факт, що він позичив у католицької церкви майже всі інструкції й цілий ряд обрядів? Могила приєднався до тез католицької теології в справі матерії і форми різних таїнств. Цим же він узгіднив практику Східньої Церкви з теологією Західньої. Там, де компроміс був неможливий, він не завагався ввести сміливі зміни...» 160). В іншій своїй праці про «Требник» А. Венґер, висуваючи заслугу Могили на відтинку екуменізму, пише: «Слід також захоплюватися цією зустріччю Заходу і Сходу в людині, яка була передвісником (екуменізму -- А. Ж.) і творчість якої заслуговує на наслідування всіми тими, які нині шукають духовних зв'язків між Сходом і Заходом...» 161).

Також румунський архимандрит Т. Йонеску знаходить у «Требнику» деякі відхилення від доктрини православної церкви, поданої в літургії Св. Якова та літургії Св. Василія Великого; Йонеску пише: «Требник» допускає хрищення через окроплення як також через занурення, тільки, щоб окроплення відбулося тричі в ім'я трьох божественних осіб... «Требник» ставить також питання про момент перетворення матерії (транссубстанція-ції), який визначується в хвилину, коли священик повторює слова Спасителя: «Прийміть, споживайте...», тоді, коли православна церква відносить цей момент до Епіклсзи » 162).

Для І. Огієнка -- «Требник», -- «це вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні... в якому скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» 163).

Частково відповідаючи Кулішеві, М. Костомаров згадує про деяке використання Могилою римських джерел, але Костомаров уважає, що: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом, не соромився, однак, запозичати від Західньої церкви те, що не було супротивне духу православія і було згідне з практикою первісної церкви» 164). При цьому Костомаров пояснює, що з часів Могили донині на Україні залишилися деякі місцеві різниці в богослуженні, не прийняті в Росії, як наприклад -- запозичення від Західньої церкви «Пасій» -- читання Євангелії про страждання Ісуса Христа.

О. Лотоцький, який зробив докладну аналізу «Требника» Могили, головно як нормативне джерело церковного права, так оцінює цей твір: «Требник митрополита Петра Могили мав значення історичне в церковному праві. Це найбільш повний і систематичний з усіх Требників православних, і він став основою для видання Требників надалі -- у нас, на Україні, та на Московщині... Ця монументальна праця не втратила свого значення й для на-шої церковної сучасности; це та невичерпна основа, звідки наші церковні дисципліни мають широко черпати матеріял для відновлення старої нашої практики церковної, так порушеної під час невільного полону нашої церкви» 165).

Не заторкугочи безпосередньо закидів Куліша, але визначаючи особливості української православної церкви та яскраво накреслюючи розходження, які існують між українською і московською церквами, Н. Полонська-Василенко часто посилається на догматичні й обрядові нормування Петра Могили. Ось деякі з розходжень, які зафіксував Могила у своєму «Требнику» й «Ісповіданні», відзначених авторкою:

«3 перших часів підкорення Київської митрополії Московській патріярхії почалися розходження з приводу розуміння моменту, коли саме відбувається Таїнство перетворення хліба та вина на Тіло та Кров Христову. За старим українським розумінням, яке згадано в «Гоповіданні» Петра Могили -- під час виго-лошення священиком слів Спасителя: «Сіє є Тіло Моє» та «Сіє є Кров Моя» відбувається перетворення хліба та вина. Московські богослови вважали, що Тайна перетворення відбувається під час молитви священика: «Сотвори убо хліб сей...»

«Другим питанням Української Церкви, яке викликало засудження в Московії, було питання хрищення. Тоді, як в Україні з давніх часів обряд хрищення виконувався зануренням та обливанням, в Московській Церкві вживалося тільки занурювання у воду. Переконані в своїй правоті, москалі називали українців призирливо «обливанці» і не визнавали за хрищених, вимагаючи повторного хрищення -- зануренням у воду... В «Требнику» Петра Могили, в описанні чину заручення й вінчання підкреслено, що звертається священик до молодих «руською» мовою -- себто українською. Він повинен спитати молодих, чи не давали вони обіцянки одружитися іншим і чи добровільно беруть шлюб і чи була присяга молодих на додержання вірности...» 165а).

3) «Літос»

Широкі погляди Петра Могили, уникнення полеміки і його спроби діялогу з католицькою церквою не перешкодили йому рішуче стати в оборону української православної церкви, коли Ка-сіян Сакович нетактовно напав на останню і на уклад життя українського народу у своїй праці «Епанортосіс albo Perspectiwa у obiasnienie bledow, herezyey у zabobonow w Grekoruskiey cerkwi Disunitskiey...» (Краків, 1642). Перейшовши з православія до унії, а в 1641 р. прийнявши латинство, К. Сакович однаково атакував як православних, так і уніятів, особливо в кривому і образливому світлі представляв український обряд («але простота руська все зносить»). На цю книгу появилася в 1644 р. відповідь православних під заголовком «Lithos albo Kamien z procy prawdy cerkwie swiQtey prawos^awnoy Ruskiey... » Київ, 1644 (4, 425 стор.), під псевдонімом Евсевія Піміна. Під цим прихованим ім'ям більшість дослідників розкривали Петра Могилу, а в дійсності цей твір (як також. «Катехизис» і «Требник») був спільним твором учених з могилянського гуртка, в якому, одначе, Могила відогравав значну ролю.

Автор «Літоса» не заперечує того, що в побуті й обряді українського духовенства і народу є різні хиби, але уважає, що ці хиби це наслідок тяжкого становища, в якому перебувала пра-вославна церква під Польщею, а головним винуватцем якого була унія, яка на протязі довгих років переслідувала й утискала православних.

Основна частина «Літоса» присвячена спростуванню звинувачень К. Саковича. В першій частині розглянено «неблагопристойності» при виконанні таїнств та інших богослужень; другу частину присвячено церковному статуту -- відповідь на «абсурди» православних чинів і на кінець, полемічний твір дає відповідь на заклик Саковича до православних, щоб вони перейшли на католицизм; ця відповідь має дві частині: про походження Святого Духа і про примат папи.

Відповідаючи Саковичеві, автор «Літоса» використав різні православні, уніятські і римо-католицькі богослужебні книги, постанови вселенських соборів, писання святих отців, богословські твори католицьких вчених, церковно-історичні твори, історичні хроніки тощо. «Літос» намагається доказати, що обряд української церкви образно виявляє православну віронауку і базується На апостольських і на переказах давніх отців. Автор «Літоса» обережно і тактовно трактує римо-католицьку церкву і обряди. Він уважає, що можуть існувати різні обряди, вони не є перешкодою для вселенської сдности християнської церкви, при умові, щоб при тому не було відхилення від визнаної церквою догматики. Тому до римського обряду слід ставитися з такою ж пошаною, як і до східньої. Щось інше щодо визнання абсолютного головства папи, бо «Літос» категорично відкидав підпорядкування православної церкви папі 166). Проте, автор «Літоса» не був проти зближення з римською церквою, він так відповідав Саковичу: «Східня церква завжди просить Бога про з'єднання церков, але не про таке з'єднання, як нинішня унія, яка гонить людей до з'єднання дубинами, тюрмами, несправедливими процесами і всякого рода насильствами. Така унія викликає не з'єднання, але роз'єднання...» 167).

Щодо самого автора «Перспективи» -- «Літос» його критикує безщадно, наділяючи його найрізнородніщими епітетами. «Літос» це один з визначних творів української цєрковно-полемічної літератури.

Цей полемічний твір викликав захоплення серед православних, між іншим Сучавський митрополит Досифтей уважав його « твердою вежею православної церкви, а проти зрадників перемогою і визволенням » 168). Одночасно «Літос» створював невдоволення серед католицького табору, але вся злість була звернена в сторону К. Саковича, за його нетакт.

С, Голубев, який перевидав «Літос» в «Архіві ЮЗР», (ч. І, т, IX, Київ, 1898, стор. 1-414) і написав ряд розвідок, присвячених цьому творові, уважає що « він належить до обширних і найважливіших творів не тільки за розглянений період часу (П. Могили), але за ввесь період літературної полеміки православних українців з латино-уніятами » 169).

Для М. Бозняка «Літос» виконував не тільки полемічну функцію, бож він «був для православних не тільки знаменитою обороною перед нападами сучасних уніятів і католиків, але й православною літургікою з поясненнями православного богослужения, тайн і обрядів, постів і свят, уладження церков тощо » 170).

Цю саму оцінку «Літосу» давав митрополит Макарій: «Це була повна апологетика православної західньо-руської церкви проти тодішніх нападів на неї уніятів і латинників, а почасти й її літургіка, з поясненнями її богослужения, таїнств, обрядів, її постів, свят, структури церков тощо» 171).

Католицький історик А. Аманн дає вірну оцінку унійним спробам Могили: «Попри зближення до доктрини латинської, все ж таки Могила тримався далеко від католицької церкви, що найкраще доводить полемічна книжка « Літос» »172).

Також совстська історіографія високо цінить цей твір Могили, уважаючи його «одним з найважливіших полеміко-публіцистичних та історичних праць XVII ст.» 173).

Подаючи оцінку релігійно-церковної думки, що народилася і загартувалася в Киево-Могилянській колегії, О. Лотоцький уважає, що українська полемічна література XVI-XVIII ст. була цінним джерелом для українського національного церковного права. Його загальні висновки щодо цісї літератури є одночасно вдалою характеристикою і виправданням полемічної діяльности Петра Могили. Лотоцький пише :

«Українські полемісти, маючи завдання обороняти свою віру від навали західніх конфесій та поставлені віч-на-віч з представниками тих конфесій, примушені були шукати самостійного, свосрідного ґрунту для своєї церковно-правної думки. Твердо стоючи на засадах СхІдньої церкви, вони не могли цілковито прийняти ні специфічно-візантійського освітлення тих засад, ні тим більш освітлення московського з його самовпевненим догматизмом, бо характер того й другого не давав спільної мови для поле-міки з іншим конфесіональним світом. А ту мову конче треба було знайти, бо полеміка не могла обмежитися лише формальним зазначенням різниці позицій, а мусила заглибитися до самих основ того й іншого світоглядів та переглянути їх цінність з засад-ничого, а саме з догматичного та церковно-правного погляду...» 174).

Висновки

Нині існує певність щодо співавторства Могили трьох вище розглянених творів: «Православне ісповідання віри », «Требник» і «Літос» (а до цього можна б ще додати «Служебники» з 1629, і 1639 р.) в створенні яких він брав безпосередню участь і погляди цих праць, були його поглядами. Аналогічно як і в дипло-матичних переговорах, він був ініціятором і порт-паролем куль-турно-церковної течії, яка прагнула з'єднати Україну із Західньою Европою, намагався відновити контакт, перерваний татар-ською навалою, і який у силу історичних подій натрапляв на ве-ликі труднощі внутрішнього і зовнішнього характеру, що його не вдалося цілковито знищити.

На ідейному відтинку Могила намагався насамперед усунути ті перешкоди, які відділювали Україну від всілякого зв'язку із Заходом, тому вживав латинську і польську мови, користався із здобутків західньої культури і теології. Згодом він намагався злагіднити розбіжності й зрештою проектував синтезу між Західньою і Східньою Церквами. При всьому він не копіював слі-по західні зразки, бо брав із західніх здобутків тільки те, що було корисне і не заперечувало українській духовости, традиції, обрядів. Позитивне наставления до інших церков не означало, що він недоцінював власну віронауку, чи був готовий на капітуляцію перед наступом Інших ідеологій. Зовсім ні. Ми бачили, що коли хтось нападав на українську церкву, на її обряд, національні питоменності українського народу, тоді він їх обороняв з найбільшою завзятістю («Літос»).

Трудність розпочатих заходів Петра Могили на відтинку зближення церков полягала в тому, що це зближення відбувалося на полі, де пристрасті були найгарячіші і на якому були спроби людей, заходи яких межували з відступництвом. Не зважаючи на всі ці труднощі, Могила не роззброювався і поруч оборонної акції у формі «Літосу», паралельно вів діялог для знайдення форм співпраці з католицькою церквою.

Між безкомпромісовим «Літосом» і податливо-згідливим проектом, що його привіз до Риму о. Валеріян Маньо, є великі розбіжності в справі догматів, але є і деякі спільні моменти, як наприклад, в справі ролі обряду.

З одного боку, різні призначення поданих вище двох мате-ріялів -- один як оборона на образливі напади Саковича, а другий як відповідь на чемне звернення папи Урбана VIII -- могли мати різну інтерпретацію однієї й тієї самої речі. По-друге, впадає в очі «анонімність» обох матеріялів: перший появився під псевдонімом Євсевія Піміна, що означає « благочестивий пастир», а другий у формі «Думки одного польського шляхтича грецької релігії». Напевне обидва матеріяли були твором колективного авторства, в першому випадку авторами були теологи з «могилянського атенея», в другому -- миряни-дипломати; але Могила близько стояв при вирішенні обох акцій. Він залишав однак собі можливість в кінцевій фазі сказати своє остаточне слово. Тому Київський Митрополит не вислав двох ченців -- теологів, як це пропонував папа Урбан VIII, а тільки був переданий проект, який лише за твердженнями самого королівського післанця, без ніяких інших потверджень, мав би походити від Могили.

Справа зближення, а згодом і поєднання церков, крім чисто релігійно-теологічного аспекту, включала також інституцїонально-адміністративно-організаційну форму, яка була тісно пов'яза-на з суспільно-політичними факторами. Треба припускати, що на цьому останньому відтинку Петро Могила виявив себе не менш здібним дипломатом, як і в першій ділянці теологом.

В) ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ

На підставі вище проведеної аналізи та ілюстрації поглядів різних авторів можна уточнити погляди Петра Могили щодо проблеми порозуміння між християнськими церквами та зформулювати його ідею -- програму тогочасного екуменізму.

І. Вступні ствердження

1) Всі дослідники епохи Петра Могили згідні в тому, що Великий Київський Митрополит з молодечих років був надзвичайно побожним і відданим своїй прабатьківській прайославній церкві та притримувався в практичному житті проголошених релігійних ідеалів. Він глибоко відчував трагедію роз'єднання братів тісї ж самої віри, а взаємне поборення є не згідне з християнською любов'ю. Сама ж церква як божеська інституція терпить через поділ християн. її універсальний авторитет втрачається, а вплив її у світі значно зменшується. Тому було цілком природно, що Могила вбачав у поділі церков знак їх слабости та що він намірявся у міру своїх сил запобігти цьому станові. Впродовж всієї своєї церковної діяльности він постійно шукав шляхів до примирення і порозуміння, передумов для пізнішого з'єднання -- унії.

2) По своїй вдачі, за деякими рідкими винятками, Петро Могила був схильний до мирного полагодження конфліктів, непорозумінь. За часів Могили продовжувалася полеміка між двома таборами, одначе він намагався надати цьому словесному двобоєві більше гідности, скерувати його на шлях об'ективности і діловос-ти, відкидаючи образи, особисті обвинувачення, причепливість, групову завзятість. Йому були чужі виключність і фанатизм; як обережний дипломат, він шукав компромісу в другорядних справах, захищаючи з завзяттям речі, які уважав єуттсвими. Саме таким підходом у спірних питаннях, від яких більшість тікала, він шукав шляхів для їхнього вирішення. Енергійно захищаючи східній обряд, внутрішню незалежність української церкви, він, однак був готовий знайти компроміс у справі догм, в тому числі також визнати примат папи серед патріярхів. Він не завагався, проти загальної думки, взяти за зразок для своєї школи систему навчання єзуїтських колегій, а за викладову мову -- латинську, тільки щоб підвищити рівень освіти духовенства православної церкви.

3) Своїми родинними зв'язками, вихованням, світоглядом та суспільно-політичною концепцією, Петро Могила був людиною західньої формації, пов'язаний, із західньою культурою і духовіе-тю. Тому він був чужий і зненавиджений Москвою та понині несприятливим для типово-російських церковників і дослідників (Е. Голубінський, Ґ. Флоровський, А. Карташев та більшість советських дослідників). Він також відкидав ідею возз'єднання України з Росією, про що так шкодував П. Куліш і про що згадують совєтські підручники. Про західню оріентацію згадус і І. Огієнко: «В своїх виданнях П. Могила так само дотримувався національного напряму, як і його попередники. Але Могила вже обома руками бере, що краще, з Заходу, перероблюючи його на своє українське. Західній вплив за час Могили дуже вже помітний на лаврських виданнях. Так само Могила перший заклав при Печерській друкарні латино-польський відділ...»175).

Так само цто орієнтацію Могили відзначає М. Возняк, характеризуючи значення київської колегії для України: «Тут усе клали натиск на знання латинської мови й це з одного боку давало українцям ключ до скарбниць західньо-европейської думки, з другого давало їм сильну зброю в боротьбі з ворогами православія. В усякім разі київська колегія вливала в своїх вихованців симпатії до європейської літератури й науки» 176). Ця західня орієнтація П. Могили сприяла у його посередніх контактах з Римською церквою, а остання покладала надії саме на особу київського митрополита. Цю обставину згодом використали деякі несумлінні дослідники (Я. Суша, А. Ґепен) щоб приписувати Могилі відступництво від православія.

4) Позитивне наставления Петра Могили до здійснення по-розуміння з католицькою церквою та його контакти по цій лінії в ніякій мірі не захитали його відданости та посвяти Православній Церкві, для якої він віддав всі свої сили і знання та постійно змагався за її зміцнення. Це підтверджують ряд дослідників. Румунський історик П. П. Панаітеску пише: «Західня культура не означала в концепції Могили зближення до католицизму, але була зброєю, яку йому позичалося, щоб йому (католицизмові -- А. Ж.) ставити опір» 177). Такого самого погляду притримується і А. Аманн, який уважає що Могила: «Стояв в середині польсько-західньої культурної течії, яка тоді розливалася на східньо-сло-в'янські країни цієї держави (Польщі); але проте ця течія його не захопила, тільки як розважливий розум, він старався нею оволо-діти та її зробити корисною для « Православія », якого він кріпко тримався» 178). Не засуджував Могилу за його запозичення в католицькій церкві і митрополит Василь Липківський, який у своїй новорічній проповіді закликав: «Приклад Петра Могили навчає нас далі: непохитно стоючи на ґрунті Православної Віри, сміливо користуватись для життя й піднесення всіма кращими здо-бутками людства, навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам митрополит Петро Могила, хоч вперто боровся з католицтвом, але вільно перейняв від нього багато, що вважав корисним для життя Православної Церкви...» 179).

Про свою довічну вірність Православній Церкві згадує сам Могила у своєму заповіті: «В святій вірі, в якій народився, виховався і з волі і ласки Божої достоінство митрополиче на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед масстатом Господа моего » 180).

Найбільш розсудливу і вірну оцінку розгляненої поведінки Могили подав О. Оглоблин у своїй енциклопедичній синтезі: «Могила зумів поєднати щиру відданість ідеалам і традиціям Православного Сходу з глибоким розумінням історичних і культурних заслуг Католицького Заходу і прагнув створити синтезу вселенськости на базі Руської (Української та Білоруської) Церкви» 181).

II. Моменти, які спонукували до порозуміння церков

1) Насамперед ідея едности випливала із самої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано, «щоб було одно стадо і один пастир». Про єдність православні моляться при кожному Богослуженні. На пропозиції латино-уніятів про з'єднання Могила відповів: «Ми самі цього бажаємо. Свята Східня Церква щодня просить Господа, щоб Він шляхами, Йому відомими, довів розділені церкви до того єднання, яке існувало між ними майже впродовж тисячоліття» 182).

Послідовність вимагала від кожного християнина перейти від деклярації до реалізації. Напевне Петро Могила був надхнений також цією божественною волею у своїх заходах порозуміння.

2) Розбиття Христової Церкви та взаємне поборювання ослаблювало саму Христову віру, через що поставали різні єресі, які баламутили вірних, доводячи їх до збайдужіння. Розбиття церков негативно впливало на організаційну дисципліну духовенства та сприяло своєрідній анархії. Цих відосередніх проявів Могила був постійним противником.

3) Релігійна распря найбільшої шкоди наносила українському народові, де духову ворожнечу і боротьбу «Руси з Руссю» підсилювали чужинецькі політичні чинники, тримаючи український народ у своїй залежності. Вже тоді назрівала ривалізація між Варшавою, Московщиною і Туреччиною, які використовували для своїх цілей Константинопіль і Ватикан та намагаючись заогнювати суперечності між православними й уніятами. Тому й потреба порозуміння і внутрішньої релігійної едности саме для українців була найбільш імперативною. Цю потребу, разом з іншими тодішніми провідними індивідуальностями, відчув і Київський Митрополит.

4) На хід тодішніх церковних справ значний вплив мали також і деякі безпосередні політичні пляни Речіпосполитої. Після війни, що її вів Володислав IV проти Москви, він приготовлявся воювати з Туреччиною. Для цих плянів йому було потрібно мати допомогу козаків, які, як відомо, ставили насамперед вимоги церковного порядку. Тому намаганням короля було відділити православних українців від Константинопільського і Московського патріярхів, протиставляючи їм український патріярхат. А для цього було потрібно мати згоду Апостольського Престолу, тому були й заходи Володислава IV для порозуміння православних з уніятами. Петро Могила, який співчував державним плянам Речіпосполитої, родинно був зв'язаний з впливовими людьми Польщі й був зобов'язаний Володиславу IV за часткові уступки православним з 1632-35 pp., не міг не взяти участи у спробах порозуміння між двома церквами. Не забуваймо, що Могила, як нащадок молдавських воєвод мав державницьку концепцію і тому прагнув до легальних форм існування української церкви, сподіваючись здобути для неї права, однакові з католицькою церквою. Бажання легального становища та визнання існуючого політично-державного стану на Сході Европи й були причиною початкового непорозуміння і зіткнення Могили з революційною козаччиною.

5) Для Могили, як і для деяких інших тодішніх керівників церковного життя, було ясним, що Польща не може піти на vc-тупки православним без згоди Апостольського Престолу. А формальне визнання останнього могло забезпечити цілком леґальне становище православній церкві супроти Речіпосполитої та здобути для Ієрархії і кліру права, яких не добились навіть уніяти.

6) Мабуть, не чужою була для Могили і перспектива патрі-яршого сану, за посередництвом якого він міг відограти провідну ролю для всього православного світу. Присмерк Константинополя та на відповідному рівні поставлена освіта й релігійні видання у вееправославному розмірі («Православне ісповідання віри», «Літургіаріон», «Требник») напевне заохочували енергійного і молодого ще відносно київського митрополита. Цю гіпотезу підбудовує польський історик Я. Волінський в ствердній формі: «Могила, від початку виконування обов'язків митрополита, виявив виразно намагання звести до мінімуму фактичні зв'язки польської митрополії з царгородським патріярхом: амбітний митрополит напевно в душі мріяв, що патріярша мітра прикрасить його голову» 183).

7) Бувши людиною, яка прийшла на український ґрунт іззовні, людиною, яка не пережила наслідків Берестейської унії безпосередньо, митрополитові П. Могилі було легше, ніж іншим, приступати до переговорів.

III. Умови переговорів

1) Уся трудність переговорів між православними і католиками полягала в тому, що останні уважали, що вони єдині зберігають справжню Христову науку і тільки вони покликані її пояснювати і проповідувати, що тільки католицька віра веде до спасіння. Тому вони дивилися на інших як на блудних людей, які для свого спасіння му сі ли покаятися і навернути на лоно істинної віри за традиційного формулою: «прийдіте і поклоніться».

Навчені таким досвідом, православні ставилися з великого обережністю і недовір'ям до всього, що походило з Риму.

Починаючи свої заходи в справі порозуміння між двома сторонами, Могила виступав з становища рівнорядних чинників, як рівний з рівним, не маючи ніякого почуття меншовартости. Бувши людиною практичною, він розумів, що переговори можна вести тільки з позиції сильного. Тому Могила намагався зміцнити становище православної церкви щодо освіти, науки та організованости.

2) Якщо йде мова про шляхи здійснення порозуміння, то київський митрополит не думав їх проводити авторитарно, чи тільки разом з ієрархією, але до співвідповідальности хотів притягнути також найактивніші верстви українського народу, намагаючись загально-прийнятим в українському суспільстві -- соборним способом вирішувати важливі справи. Саме ця соборність, на відміну до суворої авторитарности папи, характеризувала два підходи : західній і східній.

3) Могила надавав велике значення тому, щоб у вирішенні релігійної справи брали участь також миряни, насамперед шляхта, яка в ті часи відогравала значну ролю в суспільно-державному організмі. Відсутність саме шляхти на Берестейському соборі, Могила уважав за великий мінус.

4) У кінцевій фазі релігійне узгіднення мало дістати санкцію державного чинника за посередництвом державного сейму. Співучасть державних інстанцій не була тільки для престижу, а насамперед мала зобов'язувати Речіпосполиту, щоб вона шанувала прийняті на соборі-ссймі рішення.

5) Шукаючи причин невдачі Берестейської унії, яка не досягнула поставлених перед нею завдань, бо як Польща, так почасти і Апостольський Престіл трактував українських уніятів як другої категорії вірних, Могила уважав, що спонукою до переговорів не повинні бути матеріяльні полегші, чи відзначення ієрархії, а тільки моральні моменти, за які визнавці повинні бути готовими на найбільші жертви.

6) Бувши позитивно наставленим до початкових ідей М. Смотрицького, згодом Могила з найбільшим обуренням поставився до спроб пониження престижу православія та методів потаємно підпорядкувати православну церкву -- католицькій. Смотрицький потаємно прийнявши унію, послідовно понижуючи все, що було православне, хотів викликати в православних почуття меншевартости, щоб, згодом, вони прийняли унію. Могила ж прагнув до порозуміння з позиції сильного, скріплюючи православіе та захищаючи його віронауку, обряд, традицію.

IV. Концепція зближення і порозуміння церков

Визнаючи зближення і порозуміння між православними і католиками за потрібні й корисні для Христової церкви, визначивши шляхи, якими вони повинні відбуватися, П. Могила накреслив також концепцію свого з'єднання, союзу-унії.

1) Петро Могила притримувався погляду, що між православною і католицькою церквами, щодо віронауки, є багато спільного, а відмінності, які існують, є більш формальними, стосуються до самого пояснення. Виходячи з цього принципу, Київський митрополит міг визначати відтинки, на яких було потрібно знаходити узгіднення-компроміс, а з другого боку -- відмінності, які були недоторканими.

2) Бож концепція Могили воліла своєрідний союз, названий унією, в якому шукалося співжиття різних церков, які визнавали б загальні віроісповідні засади -- догми, загальний авторитет первоіерархів Західньої і Східньої Церков, при збереженні їхньої внутрішньої нєзалежности -- автокефалії. Тому й настоював П. Могила на тому, що унія, в його розумінні, це не є «unitas» -- єдність, поглинання, злиття, тільки -- співжиття рівнорядних і незалежних одна від однієї церков, зв'язаних в одне ціле, за принципом «злука не нарушус злучених частин». Унія в розумінні Могили це своєрідна ідентифікація -- ототожнення православія з римським католицизмом, а не підкорення адміністративне і догматичне.

3) Київський митрополит шукав узгідпення-компромісу на відтинку догм, злагіднюючи становище православної церкви в тих пунктах, в яких були розбіжності з католицькою церквою, одночасно очікуючи від другої сторони певних концесій. З виданих підставових тсологічно-обрядових праць («Катехизис», «Требник») видно, що Могила знаходив узгіднюючу форму в справі Св. Євхаристії, в справі існування третього місця між раєм і пеклом (чистилище), не загострював питання про походження Св. Духа, а в здогадному його листі -- визнавав примат Римського патріярха, примат, який визнавали у своїх початках, всі християни. Це були далекосяжні -- максимальні поступки, які могли стати базою до реалізації тривкого союзу; було потрібно тільки аналогічного кроку з другої сторони.

4) Мавши узгіднюючий погляд щодо догматичних розходжень, Могила був непримиренним, якщо йшла мова про обряд Східньої Церкви, про її соборний устрій, як специфічні прояви душі східнього християнства. Історичний розвиток східнього християнства був таким, що він витворив свої специфічні форми, глибоко пов'язані з його духовістю і відмінні від латинської обрядности. Спроба підпорядкувати один обряд другому є проти-природна і шкідлива. Для Могили «Обряд -- це образовий вияв церковної думки, витвореної різними історичними умовами, тому в нього вноситься елемент національний» (Літос, Архив ЮЗР, ч. І, т. IX, стор. 22). Могила добре розумів, що віра всіх

207християн с тотожна, тільки кожний народ має свої власні форми для вияву цієї віри. Захищаючи східній обряд, встановлений на українських землях, Могила обороняв специфічності вірування українського народу, і на цьому відтинку не допускав ніяких зовнішніх втручань. Поєтупаючись у догмах, а захищаючи обряд, Могила виявився податливим в тому, що має загальноінтер-національний характер, а з завзяттям обороняв обряд, який єдиний в церкві носить національний характер. Це додатковий момент для тих, хто посуджують митрополита в його байдужому, чи навіть негативному ставленні до українського народу.

5) Щодо внутрішньої організації православної церкви на Україні, Могила волів, щоб вона розвивалася незалежно від зовнішніх церковних чинників, він писав: «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму... ні до Константинополя... але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиєпископів і єпископів». Так само єпископів назначуватиме київський митрополит і вони складатимуть тільки йому свою присягу. Це ясне зформулювання автокефалії української церкви сприяло ідеї українського патрі-ярхату, яку кілька разів висувалося в цей період, але яку поборював як Рим, так і Царгород.

6) Внутрішня автономія не виключала визнання вселенськос-ти християнської церкви і тому Могила уважав за вказане бути в безпосередньому зв'язку з Константинополем, а також в посередньому з Римом. Форми цих взаємозв'язків мали бути визначені залежно від вільного діяння Константинопільського па-тріярха та від порозуміння між останнім і папою.

Намічена вище концепція була на той час досить революційною і вона знаходила опір як серед українського суспільства, так і зовнішніх чинників. Не маючи змоги її проводити в цілості, Могила намагався хоч частково злагіднити ставлення православної церкви до католицької. Він оминав сутичок, злагіднював розходження, не допускав до загостреної полемічної боротьби. Це й була програма мінімум екуменізму Київського Митрополита.

V. Ставлення до уніятсько'і церкви

Боротьба за відновлення прав української православної церкви під Польщею, почавши з 1620 р. велася саме під кутом повернення відібраних уніятами православних церков, дібр чи адміністративно-церковних посілостей. Наскільки ця боротьба набирала загострених виявів, може свідчити факт, що після трьох століть знаходимо ще тепер таке пояснення цих співвідношень: «Рутський мусів в архиєрейських ризах ставати на порозі церков і так боронити їх перед загарбниками» (православними, які відбирали свої власні Божі храми -- А. Ж.), та що «в Римі прийняли ці пункти (пункти замирення -- А. Ж.) з обуренням, як противні Божим і людським законам» 184).

Часткові успіхи православних в 1632-33 pp. були здобуті завдяки вдалій коаліції з протестантами проти консервативних намагань латино-уніятської групи на Варшавському сеймі.

Ще за часів архимандритства Могила був у добрих відносинах з митрополитом Иосифом В. Рутським, спільно змагаючись, щоб «Русь не нищила Русь », доки ці заходи не були розладнані невідповідною поведінкою М. Смотрицького.

Наскільки відповідас правді твердження М. Грушсвського, що Могила мав уложити компроміс з Римом ціною уніятів, в наслідок якого « Могила мав одержати зверхність над уніатськими владиками і повернути уніятів назад до руської церкви » 185), ---на це не маємо достовірних документів. Натомість багато документів свідчать, про подібні пляни польського короля.

Не зважаючи на суперництво і взаємне поборювання уніятів з православними в справі посідання церков, манастирів та їхніх дібр, траплялися й виняткові випадки, коли обидві сторони порозумівалися між собою, наприклад в 1635 p., коли наступило між ними добровільне згопорення, згідно з яким православні уступили уніятам Гродненський манастир, а останні -- православним Киево -Видубицький.

Передчасна смерть митрополита Петра Могили, яка забрала його в повному розгарі творчих сил, бо він прожив тільки 50 років, не дозволила йому здійснити багато розпочатих заходів і плянів, між: іншим також його акцію для зближення церков. Впродовж довгого періоду часу ця ідея залишалася забутою, а розпочате діло Петра Могили зазнавало найрізнорідніших пояснень і осудів. Але три століття після екуменічних спроб Могили, ця акція знову стала актуальною і тепер різні чинники прагнуть до її вирішення. У цих новітніх спробах цінним досвідом повинна послужити й ініціатива Великого Київського Митрополита.