Праця про Петра Могилу

В кінці 1634 p., чи на початку 1635 p., митрополит II. Могила заснував на католицький зразок нову установу, а саме консисторію, завданням якої було вести слідства і церковний суд над духовенством. Таким чином духовенство не підлягало світському судові. Членами консисторії були вчені ченці з довголітнім досвідом; всі рішення консисторії затверджував митрополит.

Для безпосереднього контакту з вірними і для особистої про-вірки, Петро Могила часто відбував візитації по різних осередках. Такі візитації проводив митрополит при нагоді своїх подорожей на сейми до Варшави і Кракова, коли відвідував важливіші міста. При цих нагодах Могила підбадьорював вірних, пола-годжував адміністративно-церковні справи та усував внутрішні непорядки. Візитації митрополита та єпископів мали велике значення у боротьбі з унією, тому деякі чинники адміністрації старалися не допустити до їх відбуття 207).

Великою перешкодою у здійсненні реорганізації церкви було т. зв. право патронату, яке дозволяло поодиноким магнатам втручатися у внутрішні справи церкви на території своєї посілости. Петро Могила намагався обмежити це право, чи впливати на шляхту і поміщиків, щоб вони шанували православну ієрархію, тому відмовлявся висвячувати недостойних кандидатів.

г 3. Петро Могила і братства

Для проведення всіх намічених реформ на церковному полі, Петро Могила від самого початку вимагав і дістав від патріарха Кирила ЛукарІса грамоту, яка йому давала широкі ієрархічні права : вся українська церква повинна бути під його безпосереднім віданням. Могила писав : « Аби ніхто у народу нашого російського (українського -- А. Ж.) нічого приватно і потаємно, без нашого митрополичого і всієї церкви нашої російської -- відомости і благословення, собі від святійших патріярхів діставати не ва-жився, а коли б щось такого І домігся без благословення нас митрополита і без відома всієї церкви... не важно і не прийнято зісталося » 208).

Вимагаючи подібні прерогативи від патріярха, Могила бажав насамперед унормувати дію братств і єпископів. Відомо, що з розвитком братств на Україні збільшився вплив мирян у справах церкви і часто вони наказували в церкві, підпорядковуючи собі духовенство. Про це писав К. Сакович у своїй «Перспективі»: «Non clerus populum, sed populus clerum dirigit».

Петро Могила високо цінив заслуги братств для збереження православної віри в часі найтяжчого переслідування: «Наколи б у братствах не збереглася до теперішнього часу ця дорогоцінність

Ставропігії, уже давно б апостати із своєю створеною унією всюди порозвивали б свої корогви» 209). Однак київський митрополит уважав за неприпустиме, щоб влада мирян перевищувала владу духовенства, щоб вони втручалися до керування духовними справами, до того, що «нам самим, Архисрсеві Божому і ша-фаром його таємниць, власне належить» 210).

Могила не дозволив львівським братчикам самовільно вигнати ігумена Й. Кириловича з Свято-Онуфріївського манастиря (в кінці 1634 p.), «...будучи простими лаїками, яким право Боже в церкві й в її справах наказує мовчати» 211). Під загрозою ана-теми братчики поступилися.

До спору з львівськими братчиками приходило також: у зв'язку з виданням богослужебних книг; братчики друкували книги, не питаючись дозволу митрополита («Літургіаріон» з 1637 p.), a в цих виданнях було багато поправок і помилок. Б наслідок цього Могила ввів цензуру для всіх церковних видань.

До ще більшого непорозуміння дійшло між Львівським братством і Могилою у зв'язку з відкриттям окремої друкарні Михайла Сльозки, протеже Могили, проти чого запротестували брятчики і в їх обороні став патріарх Партеній І. Останній писав 1642 р. погрозливі листи до Могили, домагаючись, щоб ставропігійні права Львівського братства не були нарушені 212). Могила, однак, надалі обстоював свої права над братствами.

Так само київський митрополит гостро виступав і проти мо-гилівських братчиків, коли вони собі без митрополичого благословення вибрали «старшим» отця Варлаама Половка.З іншими братствами -- Київським. Віленським і Луцьким Могила перебував у найкращих відносинах.

Дуже влучну характеристику відношень між; київським митрополитом і братствами подас І. Крип'якевич. Він показує, наскільки делікатно проводив Могила реформи церкви: «Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення» 213).

г 4. Митрополит Петро Могила і єпископи

Для зміцнення православної церкви, Могила вважав за потрібне домогтися також послуху єпископів. Децентралізація церковної влади, яка існувала в наслідок довголітнього періоду відсутности Ієрархії, негативно відбилася на стані усієї церкви. Діставши повноваження від патріярха, Могила намагався координувати діяльність поодиноких єпархій та мати також контроль над земельними маєтками по всіх єпархіях. Назагал. Могилі вда-лося довести до послуху спископів, але час від часу виникали також і конфлікти.

Дуже прикрим було листування між митрополитом і мстиславським епископом С. Косовим (колишнім префектом київських шкіл в 1631-1635 рр) особистим приятелем Могили. Конфлікт виник з того, що перебуваючи в 1639 р. в Мотилеві, на прохання місцевого братства, Могила назначив «старшим» братського манастиря о. Мелетія. Цьому ставив опір єпископ Сильвестр Косів і довелося вести прикре листування, яке закінчилося остаточним полагодженням.

Інший випадок незгоди створився з львівським єпископом Арсенієм Желиборським, який видавав богословські книги без благословення Митрополита. Гостра полеміка відбулася в передмовах Львівського «Требника» з 1645 р. і Київського «Требника» з 1646 р. На жаль, львівський епископ вдавався до особистих образ Митрополита.

Неприємні випадки з деякими братствами і єпископами це наслідок авторитарних заходів та строгої дисципліни, які хотів увести Могила в церковне життя, а з другого боку -- це вияв боротьби за владу на низових щаблях церковного життя. На щастя, ця боротьба не довела до гострих розходжень, а коли були деякі труднощі, то лише неминучі при всякій реформі.

г 5, Київський обласний собор 1640 р.

Великою подією в житті православної церкви був київський собор в 1640 р. У своєму запрошенні з 24 червня 1640 p., митрополит Петро Могила звертав увагу на розбіжності в справі церковних звичаїв і правопорядку, уважав, що покращення такого стану « можемо осягнути тільки через собор, на який прибувши, наші співслужителі архисреї і другі чесні духовні отці, освічені достатньо в догматах віри і випробувані у благочесному житті, пильно, з прикликанням св, Духа, нарадились би і доклали труд і старання про те, щоб уся Церква наша у всьому вище сказаному була достойно направлена і доведена до давньої краси» 214).

Собор відбувався у катедрі Св. Софії від 8 до 18 вересня 1640 р. в присутності митрополита, чотирьох делеґатів-заступників луцького, львівського, перемиського і мстиславського єпископів, архимандритів, ігуменів, священиків і мирян. Про підготовчу роботу до собору звітував П. Могила; він же був головою, а архимандрит Самуїл Шицик маршалком собору. Отець ігумен Ісая

Трофимович-Козловський з'ясував, що основним завданням собору є розглянути катехизис -- пізніше відомий під назвою «Православного ісповідання віри», що його написав Митрополит, щоб відновити справжнє православіе. Відомо, що одним з головних співавторів цього твору був саме Ісая Трофимович-Козловський, який, на пропозицію П. Могили був на соборі удостоєний вченим ступенем доктора богословія. Обговорення катехизису відбува-лося від 9 до 15 вересня. Про самий катехизис іде мова в третьому розділі. Після обговорення катехизису на соборі в Києві, було вирішено вислати його для перевірки і апробати до константинопільського патріярха. Дальша доля цього катехизису відома.

Крім цієї основної справи, на соборі розглянено ще ряд інших актуальних питань, а саме: літургічних, канонічних і церковно-адміністративних. Заторкнено було також справу «Требника», який видано щойно в 1646 р. З організаційно-адміністративних справ проведено реформу єпархіяльного управління, на підставі якої відділено духовний суд від адміністрації. Київський собор також затвердив статут Київського Богоявленського Братства та ггілтвердив автономні права ставропігіяльних братств і манастирів 215).

За 14 років правління митрополита Петра Могили відбувся тільки Київський собор 1640 р. З самого запрошення на собор видно наскільки Могила був прив'язаний до засади соборности, а саме, щоб у засадничих справах рішення брали «всі члени Тіла Христового -- Церкви: архиереї, духовенство і світські» 216). Інший дослідник так характеризує цю добу після -- Берестейського собору:

«...Соборна засада й права братств стали джерелом відродження Української Церкви й відкрили в її історії нову добу, оздоблену іменами Йова Борецького, Петра Могили й інших ієрар-хів-просвітителів» 217).

ґ) Культурна діяльність

Культурна діяльність Петра Могили за митрополичий період продовжувала розпочаті пляни і заходи під час його архимандритства. Відсилаючи читача до попереднього розділу, тут подаємо тільки додаткові дані.

На відтинку шкільництва, переборовши початкове упередження з боку населення до заснованої ним колегії та системи навчання, Могила обороняв свою колегію перед нападами польської адміністрації та обмежень короля. В 1640 р. Могила рішуче запротестував проти безпідставного покарання на смерть студента Федора Гоголевського, на яке дав розпорядження київський воевода, щоб відстрашити студентів від навчання в колегії 218). Митрополит їздив на сейм до Варшави, щоб домагатися охорони для своєї школи. Він не переставав опікуватися цією своєю установою («єдина запорука моя»), якій у своєму заповіті залишив 81 000 польських золотих, всю свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі, а на вічну пам'ять про себе, свій срібний митрополичий хрест і сакос.

Петро Могила присвятив велику увагу розвиткові друкарства на Україні, особливо Кисво-Почерській друкарні. І. Огієнко так оцінює його вклад в справу друкарства: «Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні... Він близько працює коло друкарні -- править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п... Могилян-ська доба -- це найкраща доба в житті Пєчерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці» 219).

Також історики сучасної України високо цінять вклад Петра Могили в ділянку книгодрукування та його опіку над лаврською друкарнею. Бони пишуть: «Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав і безпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарні найкращих учених, майстрів і ху-дожників... І в новому періоді особливу увагу приділяли худож-ньому оздобленню книг з помітним посиленням західнього впливу, який однак не похитнув установленого в попередній період більш або менш гармонійного поєднання художніх стилів візантійського, західноєвропейського Відродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації» 220).

Серед визначних видань, які появилися слов'яно-українською мовою в цей період це: «Евхарістеріон, албо вдячность» (1632), «Євангеліє Учительне» (1637). «Служебник» (1639). «Тріодіон» (1640), «Краткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646) тошо. а польською: «Mnemozyne slawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Lithos albo kamen» (1644).

Своїми численними творами перевалено на перковно-релігійні теми, П. Могила займає певне місце і в українській літературі. Крім низки передмов до «Служебників» 1629 і 1639 p., «Номоканону» (1629) «Анфологіону» (1636), «Учительного Євангелія» (1637), « Требника» (1646), П. Могила є автором проповіді «Крест Христа Спасителя» (1632), яка донині може служити зразком гомілетики та свідчити про ораторський талант автора, визначного твору полемічної літератури « Літос» (1644), «Дневника», зразки -- житейської літератури та «Духовного заповіту» (1646), Аналізу деяких з цих творів подано в третьому розділі.

д) Зв'язки Митрополита Могили з Молдавією і Волощиною

Майже все своє свідоме життя П. Могила пробув поза межами своєї первісної батьківщини -- Молдавії, проте він підтримував родинні, церковні і культурні зв'язки з обома румунськими князівствами: Молдавією та Волощиною. Згодом, здобувши високі становища в українській церкві, він прийшов з допомогою для Культурного піднесення румунських князівств.

За ввесь час свого перебування на Україні, наскільки відомо, II. Могила один раз відвідав Молдавію, у лютому 1645 p., коли приїхав до Яс. щоб повінчати дочку господаря Василя Лупула -- Марію з Януиюм Радзівілом 221). Натомість Могила не брав участи в Яському Соборі 1642 р. Почавши з 1629 p., він був у добрих Зв'язках з молдавським митрополитом Варлаамом, який того року відвідав Могилу в Киеві.

Українсько-румунська співпраця була наслідком культурної допомоги, що її подав Петро Могила Молдавії і Волощині у формі друкарень, заснування шкіл тощо.

Про вплив українського друкарства П. Панаітеску пише: «З двох румунських князівств, Волощина, більш віддалена, перша (з 1635 р.) зазнала нього впливу; в Молдавії воєвода Василь був, на початку свого господарства, вороже наставлений до Польщі і до родини Могил, що на кілька років припізнило впровадження українських друкарень у його край» 222).

Волоський господар Матей Басараб вислав 1635 р. своїх піс-ланців до Києва з мстою купити друкарню. Могила подарував їм друкарню з усім устаткуванням і вислав свого друкаря Тимотея Вербицького та кількох помічників, які улаштували друкарню в Довгім Полі-Камполунґ 223). За два роки пізніше Могила післав другу друкарню, яку влаштовано в манастирі Ґовора.

Ці дві друкарні перевидали деякі книжки, що були видані в Україні та випустили ряд перекладів з української на румунську мову. В 1635 р., в Довгім Полі видруковано першу книгу «Требник», у передмові якого й подано історію заснування друкарні. Серед інших видань, що появилися у волоських друкарнях, слід згадати: « Анфологіон » (1643), «Літургіаріон» -- Служебник (1646), «Тріодіон» (1649); всі вони наслідували українські видання. В цих друкарнях видавалися також румунські книжки: «Євангеліє учительне» (1642) і «Номоканон» або «Правіла де Ґовора» (1640) 224). Передмова до останнього це дослівний переклад Могилиного вступу.

Серед волоських діячів тільки боярин Удріште Нестурел стояв у близьких зв'язках з культурним центром у Києві; він же запрошував українських професорів з Києва 225), а згодом наслідував сучасних українських письменників.

У Молдавію, господареві Василеві Лупу, -- П. Могила вислав першу друкарню в 1641 р. на якій видано першу румунську книжку «Казанії митрополита Варлаама», 1643 р. Як друкарі, так і гравери цієї Яської друкарні були українці. Митрополит Варлаам був у близьких зв'язках з митрополитом Могилою і на-слідував його творчість.

Заходами Петра Могили була заснована в Яєах колегія на взірець київської. На прохання господаря Василя -- Могила вислав 1640 р. до Яс кількох українських професорів на чолі з колишнім ректором колегії Софроніем Почаським, який одночасно став «старшим» відомого манастиря «Трьох Ієрархів». Українська колегія в Ясах проіснувала до 1656 p., коли, в наслідок конфлікту з грецькими чинниками вони повернулися на Україну.

Найкращу характеристику культурного впливу Києва на румунські землі подас «Історія румунської церкви», за редакцією патріярха Юстиніяна, в якій читаємо: «Від світильника культури, запаленого в Києві, дістали й ми світло, яке світитиме згодом немеркнучим промінням і в інших сусідніх православних народів. Бо друкарні Матея Басараба з Довгого Поля, Ґовори і Тер-ґовиштів, як також ті Василя Лупу з Яє були даровані Петром Могилою, або куплені румунськими господарями в Києві...» 226).

Характеристика митрополичого періоду Петра Могили

Продовжуючи свою діяльність, розпочату під час свого архимандритства, митрополит П. Могила у цьому періоді тільки поглибив її та поширив її обсяг.

На цьому етапі до попередніх ділянок додалася ще організація церковного життя із всіма відгалуженнями, включно з відбудовою старовинних церков. Ми бачили, пю реформа в цій ділянці була інтегральна, яка себе виправдала і стала основою для організації всіх інших православних церков.

Чотирнадцятирічне правління Петра Могили на київському митрополичому престолі піднесло авторитет української православної церкви до тієї міри, що вона стала значним чинником не тільки в рамках тодішньої державної формації, але почала також суперничати з найсильнішою православною церквою, а саме з грецькою. Постійна ініціятива і здійснена праця висунула київську митрополію на чолове місце серед всього православного світу. До Киева почали приїжджати на науку представники всіх народів слов'янського і православного світу. Видання книжок, а осо-бливо «Православного ісповідання віри», примусили грецьку цер-кву визнати авторитет і високу компетентність українських теологів, як також рахуватися з добре зорганізованою структурою української церкви. Піднесений авторитет української православної церкви викликав зацікавлення нею з боку католицької церкви; в цей період були розпочаті й найсерйозніші заходи для знайдення зближення християнських церков.

На внутрішньому форумі легалізація православної церкви в Польщі дозволила провести в життя всі задумані реформи адміністративно-організаційного порядку, спинити наступ унії та уможливила заходи для унормування відношень до інших церков, призадуматись над можливостями реалізації «універсальної унії». Легалізація православної церкви не відбилася неґатив-но на суспільно-революційному чиннику-козаччині, а відроджена православна церква і культура стали духовною основою для реалізації козацького повстання 1648 р.

Про національну свідомість української православної церкви, зароджену в цей період, свідчить те, що в 1654 р. наступник Могили митрополит С. Косів виступив проти союзу з Росією, а українська церковна організація затримала свою незалежність ще ЗО років після втрачення політичної.

У культурній ділянці це -- період розбудови шкільництва, друкарства, книговидання, літератури.

Не все, створене в цей період і приписане П. Могилі, було без-посереднім ділом Митрополита. Організувавши діяльну групу людей, т. зв. «сподвижників», Петро Могила цим підніс Україну до небувалого культурного розвитку. В цей час Україна почала випромінювати своїми церковними і культурними досягненнями на ввесь православний світ, а насамперед на Молдавію і Волощину.

Назагал про Петра Могилу, як особу, знасмо мало, нам дово-диться говорити про його творчість; його біографія це частина історії української православної церкви.

4) Духовний заповіт і смерть Петра Могили

Дуже мало відомо про стан здоров'я і причину смерти митрополита Могили, який прожив тільки 50 років. Він відійшов у вічність у повному розгарі праці, залишивши багато задумів не зреалізованими, як, наприклад, його заходи на відтинку екуменізму, видання «Житія святих» і багатоілюстрованої Біблії, до якої Гравер Ілля вже виконав гравюри. Але із смертю Могили припинено розпочату роботу і це видання Біблії не появилось.

Відчуваючи наближення свого кінця, 22 грудня 1646 р. (ст. ст.), Петро Могила склав духовний заповіт, в якому зазначав: «Оскільки нічого над смерть певнішого людині нема, а година в Божих таємницях самого Бога перебуває... будучи хворобою навіщений від Господа Бога й не бажаючи зоставити в якомусь непорядку дім мій, від Господа Бога мені в зверхність доручений, всі мої наміри віддавши на всемогутню волю Божу, учиняю короткий волі моєї, коли так Господь Бог визначив, такий останній Заповіт» 227).

В цьому заповіті знаходимо два аспекти: духовний, в якому Петро Могила висловлює кредо свого віровизнання, робить підсумки своєї діяльности та дає напрямні, побажання, для найважливіших ділянок на майбутне. У другій частині Митрополит висловлює свое останнє бажання щодо розподілу свого маєтку, при цьому знову дбаючи про « дім мій, від Господа Бога доручений», під чим розумів Київську Митрополію. З останньої частини видно, до чого Могила був найбільш прив'язаний і кому доручав виконати цей заповіт. Найбільшу увагу присвячено Київській колегії, далі ; Печерський манастир з церквою святого Спаса, Свята Софія, Богоявленська церква Київського братства, Десятинна церква, Видубицький манастир та ряд інших спільного перебування манаєтирів та шпиталів. Частину свого мастку, « набутого в світському моему стані», Петро Могила записував своєму рідному братові Мойсееві Могилі.

Останній твір Петра Могили -- це його заповіт. Дуже слушно зазначав єпископ Сильвестр Гасвський у передмові до українського перекладу з польської мови цього заповіту: «Ніщо так повно не характеризує Петра Могилу, як його заповіт, складений ним самим за кілька днів до смерти. То велична програма закінченої роботи й мистецький плян закріплення проробленого на наступні необмежені часи» 228).

Щодо самої дати ємерти Петра Могили, то є деякі розходження через старий і новий стиль, як також тому, що смерть наступила вночі під Новий Рік, тобто на пограниччі 1646 і 1647 років.

Митрополит П. Могила помер під Новий Рік, тобто 1 єічня 1647 р. (ст. ст.), або 11 січня 1647 (н. ст.) о 4 годині вночі. Цю дату подає Макарій Булгаков: «Цей рідкий поборник освіти і пра-ізославія скінчився в ніч на 1 єічня 1647 р., на 50 році свого життя» 229). Згодом цей же автор повторяв: «П. Могила помер 50 років після народження, о четвертій годині вночі під 1 січня 1647 р. За дев'ять днів до своєї смерти, почуваючися хворим, він напи-сав свій духовний заповіт» 230). Так само В. Аскоченський пише: «В ніч з 31 грудня на 1 січня 1647 р. віддав він праведну душу свою в руки Божі» 231). Більшість пізніших істориків тримались цієї дати: М. Костомаров 232), Ф. Терновський 233), М. Грушевський 234), М. Возняк 235), «Українська Радянська Енциклопедія»236), О. Оглоблин237).

Ряд інших істориків подають дату смерти Могили на рік піз-ніше. Джерело цього датування походить з одного з рукописів Румянцевського музею, які видав А. Востоков. У цьому рукописі написано:

«Року 1647 представився (помер) пресвятійший архиепископ і митрополит Київський і благочестивий Галицький і всієї Русі Петро Могила, архимандрит печерський місяця грудня, 31 дня в четвер перед св. Василісм. Година третя вночі: стояв в св. Софії аж до 9 березня, тоді був день вівторок, другий тиждень посту. В цьому ж році 25 лютого вибраний на митрополію київську Сильвестр Косів, тоді був четвер сирного тижня »238). Слідом за цим джерелом дотримувалися цієї дати: С.Р.(ождественський) 239), Е. Кіммель240), Бухберґер 241). Тоді як А. Мальві і М. Віллер беруть дату написання заповіту за дату смерти, а саме -- 22 грудня 1646" (ст. ст.) 242).

Тлінні останки П. Могили перенесено до Собору Св. Софії, де вони перебували до 19 березня 1647 p., коли їх поховано «на вказаному ним самим місці у великій Печерській церкві у лівому крилосі, між двома стовпами. Над прахом його немає ні монумента, ні надгробника: але Академія служить живим пам'ятником цьому великому ієрархові» 243).

На похороні проповідь виголосив один з вихованців колегії -- Йосип Калимон, який видав її польською мовою під назвою: «Поновлений жаль» 244).

Па місце Петра Могили київським митрополитом був вибраний на соборі 25. 2. 1647 р. один з його близьких співробітників Сильвестр Косів 245), а на печерського архимандрита вибрано 25. 1. 1647 р. Иосифа Тризну 246).

НововибранІ наступники продовжували намічений своїм Великим попередником шлях; могилянська доба вступала в нову фазу свого існування, але відсутність самого Могили відчувалася. Про цс й писав 24 роки пізніше ректор Колегії, Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу : був він нам отець і пастир любий. Любовного любо прийняли в небі, а нам би потрібен був другий Могила» 247).

РОЗДІЛ III

ІДЕЯ ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ! В ТВОРЧОСТІ ПЕТРА МОГИЛИ

Петро Могила увійшов в історію як велика постать української православної церкви, яка не тільки продовжила діло своїх попередників -- Єлисея Плетснецького, ЗахарІЇ Копистенського, Йова Борецького -- у відродженні прадідівської віри, але також створила для неї солідну основу, даючи високу освіту для духовенства та виробленням ідеологічної основи -- «Православного віроісповідання».

Але, не зважаючи на свою відданість православній справі, він не був засліпленим конфесійним фанатиком, його всебічна освіта та широкий світогляд дозволили йому цінити все, що було добре у інших віровизнаннях. Тому він не побоявся взяти за зразок систему навчання езуїтів для своєї школи. Він розумів, що поодинокі віровизнання і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віровизнань. Петро Могила добре розумів шкоду, яку приносить розбиття і взаємне поборювання поодиноких церков, а тим більше, що події з 1596 р. внесли роздор і ворожнечу між населенням українського і білоруського народів. Перейнятий саме таким розумінням ролі православія і християнства, Петро Могила залишаючись вірним своїй прадідівській вірі, на протязі усього свого життя робив намагання для узгіднення дії зближення, а в майбутньому і з'єднання з іншими християнськими церквами, насамперед з католицькою, з якою безпосередньо стикалася українська церква на Західніх Українських Землях.

Таке наставления Могили випливає з усіх його актів на становищі києво-печерського архимандрита та пізніше київського митрополита, тема, над якою слід докладніше зупинитися.

Не зважаючи на вище вказане становище нашого церковного ієрарха щодо проблеми зближення і едности церков, на протязі віків різні історики по-різному пояснювали його наставления, що й призвело до розходження в оцінці й самої постаті Великого Митрополита, питання, яко не знайшло свого остаточного вирішення дотепер. На наш погляд, само ця діяльність Петра Могили розкриває ще одну важливу ділянку його діяльності, ділянку, якою він, не зважаючи на несприятливі тодіигні умови, випередив на більш як три століття екуменічну акцію і завдяки якій його постать набирає тільки актуальности й величі.

Трохи іншу оцінку екуменічній діяльності Петра Могили давали більшість істориків. Так:

-- Багато православних дослідників замовчували, відкидали як провокативні вигадки з боку католиків, або щонайменше применшували вагу починань в цій ділянці (М. Костомаров, Макарій Булгаков, В. Аскоченський, С. Голубев, Хв. Тітов, І. Міхальческу, І. Власовський).

-- Деякі католицькі та російські історики перекручуючи історичні дані з життя Митрополита, намагалися представити його як своєрідного агента Ватикану, який нещиро трактував православне віровчення і потай ісповідував католицизм (Я. Суша. А. Ґепен, Г. Флоровський, А. Карташев).

-- Приймаючи останню тезу за правдиву, деякі православні історики уважали Могилу за зрадника православія «поляка в православній рясі» (П. Куліш, М. Василенко). До цієї категорії можна зачислити і частину совстських істориків, які з інших причин (атеїстично-москвофільських) трактували Могилу, як зрадника православія та як запроданця Ватикану і Польщі (Е. Мединський).

-- Окрему групу становлять історики, які байдуже ставилися до релігійно-церковної діяльности Могили і тукали в ньому не первоіерарха української церкви, а тільки реформатора культурного життя (М. Грушевський, М. Возняк).

-- Тільки мала група істориків, на підставі провірсних джерел, аналізувала як позитивну екуменічну діяльність Петра Могили (Е. Шмурло, Т. Йонеску, О. Оглоблин).

-- Очевидно, що між поданими категоріями було багато посередніх, де точка зору авторів різних світоглядів збігалася, (Т. Йонеску, о. А. Великий, більшість французьких і німецьких дослідників).

Важливо ще раз підкреслити, що ідея церковної едности не була ефемерним епізодом в діяльності Петра Могили, вона золотою ниткою пронизує усе його церковне життя, почавши від 1627 р. аж до самої смерти.

Говорячи про екуменізм та ідею едности церков, ми насамперед думаємо про заходи Митрополита знайти узгіднення з католицькою церквою, яка за посередництвом унії активно простягала свою сферу впливів на українські землі і була на той час єдиним значним релігійним чинником, з яким зустрічалося українське православіє.

Протестантизм тільки посередньо впливав на українські землі за посередництвом польсько-литовської шляхти (Хр. Радзівіл), через Семигород, Кенігсберзький університет, чи навіть збочення патріярха Кирила Лукаріса.

Українці мали безпосередній контакт з жидівським населенням юдейської релігії. До останньої П. Могила відносився надзвичайно толерантно і прихильно, про що свідчить одне з розпоряджень Київського Митрополита, яке наводить І. Талант, як документ, щоб заперечити твердження редакції «Нового Времени», яка намагалась довести ворожість всього населення Російської Імперії до жидів. Могила у своему розпорядженні писав:

«Усім священикам і християнам набожним людям, кому це буде потрібне, ми заявляємо смиренно прийняти до відома: 1) свободу християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних, які під страхом прокляття зобов'язані притримуватися записаних у законі Мойсеевім обрізання й обмеження щодо страв, тоді коли, християни вільні від тих обмежень і їм дозволено і благословенно всі харчі, що на торгу і в крамницях продаються; 2) що християнам, які із старозавітними людьми ведуть мирно торгівлю іншими предметами, -- дозволяється і благословляється їм, синам нашим духовним, з благословення Божого купувати і з благодарністго Господа Бога за Його дари уживати харчі, м'ясо ялове і бараняче жидівського різання. Крім цього ми закликаємо всіх, що живуть під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні, а челяді християнській, яка служить у жидів, дотримувати закони і обряди християнські, дотримувати неділю, що їх господарі старозавітні не повинні забороняти; ми спонукуємо їх учити челядь свою страху Божого» 1).

Перед тим, щоб дати характеристику і оцінку цій діяльності, слід насамперед докладно розглянути, яке було наставления Петра Могили до зближення з католицькою церквою та яка його участь у цій акції у різні періоди.

А) УЧАСТЬ МОГИЛИ В АКЦІЇ ЗБЛИЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ

На протязі двадцятирічної церковно-релігійної діяльности Могили відзначаємо ряд спроб, більше етапів в ділянці узгіднон-ня, зближення, координації дії в аспекті майбутньої єдности з католицькою церквою. Цю акцію замирення православних з католицькою церквою названо у ватиканських документах першої половини XVII ст. «універсальною унією », хоч назва не є цілком вдалою, бо йдеться тільки про дві вітки християнської церкви, залишаючи на боці протестантську. Розглянемо п'ять періодів православно-католицького примирення і узгіднення, які творили етапи в ланцюгу екуменічної діяльности Петра Могили.

1) Перед-могилянські спроои перемир'я, період 1623-1627 pp.

Ворожнеча на релігійному полі між православними й уніята-ми сильно ослаблювала польську державу, тому перші спроби полагодження між обома сторонами були спричинені політичними моментами і розпочаті політичними чинниками в порозумінні і за згодою короля. Вже в 1623 р. відбулося перше намагання полагодити релігійний конфлікт, коли на сеймі порушувалася скарга православних у зв'язку з утисками, що вони їх зазнавали 2). Тоді створено при варшавському сеймі спеціяльну комісію, яка запросила на наради і митрополита Й. Борецького, і архиепископа М. Смотрицького, і завданням якої було знайти способи замирення. Однак це перше намагання не дало ніяких наслідків, бо православні владики заявили, що: «собор цей не може відбутися інакше, як під проводом царгородського патріярха. властиво немає про що й дебатувати, бо для релігійних диспутів нема ніякої підстави » 3).

Але й після цього, в 1623-24 pp. не припинилися заходи для привернення миру на релігійному полі. «Для цього світські люди литовсько-польської держави уклали досить оригінальний плян релігійного замирення : православні й уніяти повинні були зібратися на спільний собор і спільно вибрати патріярха. Ініціятори цього пляну мали насамперед політичні цілі. Вибір спільного патріярха значно улегшив би зв'язки литовсько-руського на-роду як з Росією, так і зі Сходом. Релігійна самостійність Західньої Росії (України -- А. Ж.) служили б тоді додатковою Гарантією нерозривности її з Польщею» 4).

В цей час ідеєю українського патріархату захопились і церковні кола уніятів (митр. Й. Рутський) і православних (архиеп. М. Смотрицький), вони також намітили конкретніші умови узгіднення і вирішили, що «українському патріярхові ні від кого не треба буде брати благословення» 5). З архівів Конґреґації Пропаганди Віри довідуємося, що в січні 1624 р. митр. Й. Рутський вислав на переговори з митр. Й. Борецьким і архиеп. М. Смотрицьким отця Івана, василиянина, який у своему звідомленні зазначав про труднощі унії, головне в справі визнання папи, бо православні не хочуть цілковито зривати з Константинополем. Тоді уніятська сторона запропонувала створити патріархат «на зразок того з Москви ». Православні мали звернутися до папи в справі номінації першого патріярха, з пропозицією, що наступників будуть в майбутньому обирати українські собори, а санкція папи буде тільки формальна 6).

Проте всі ці проекти не знайшли ніякого остаточного вирішення, з уваги на розходження між двома сторонами в наслідок ворожнечі, яка створилася після вбивства Й. Кунцевича (12. 11. 1623 p.).

Ще раз справа примирення православних з уніятами постала знову ва варшавському сеймі в січні 1626 p., коли король Сіґіз-мунд III, відповідаючи на прохання православних, щоб їм була дана релігійна свобода, рекомендував скликати собор з представників православних і уніятів, назначивши дату 26 вересня 1626 р. в місті Кобрині. У своїй грамоті Сіґізмунд III відзначав, що завданням собору є обговорення «потреб і спокою церковного» 7), не уточнюючи хто в ньому мав би взяти участь, що й було причиною, що православні на намічений собор не прибули 8).

2) Період 1627-1628 pp.

Третя спроба зближення між православними й уніятами, що в ній активну участь взяв вже і Петро Могила, відбулася в 1627-1628 pp. Ініціятором цісї чергової спроби був архиепископ Мелетій Смотрицький, який потай в цей час (б червня 1627 р.) вже перейшов на сторону католицько-уніятську 9), Він був у близьких і дружніх зв'язках з митрополитом Й. Борецьким і з П. Могилою, спершу ще як світська людина. Про ці відносини М. Коялович пише :

«Смотрицький був у дуже близьких стосунках з православним митрополитом Й. Борецьким і П. Могилою, який тоді приготовлявся в монаший стан. У 1627 р. деякі ієрархи західньо-руські зібралися на собор в Києві... На підставі сучасних свідчень і самим розвитком тодішніх подій можна думати, що ні Й. Борецький, ні П. Могила не цурались зближення з уніятами. Але обидва добре розуміли, що без точного визначення умов цього примирення і без належної підготовки народу до цього, не можна очікувати ніякого успіху... Само собою, що ні Борецький, ні Могила нічого не знали про зраду М. Смотрицького, а цей, між іншим, ішов все далі шляхом підступництва і самоспокуси » 10).

Саме ці знайомства хотів використати Смотрицький, щоб перевести православну ієрархію на унійну сторону. При цьому слід пригадати, що на початку 1626 p. M. Смотрицький вернувся з своєї подорожі на Схід, звідки привіз від Константинопільського патріярха грамоту про скасування ставропігій, наданих братствам, братським церквам І манастирям у Київській Митрополії, через що став зненавидженою постаттю серед православних, особливо серед Львівського і Віленського братств.

М, Смотрицький познайомився з Петром Могилою літом 1627 p., у якого пробув два тижні у Києві, намагаючись схилити Могилу в бік унії. На підставі заяви Смотрицького, вже тоді Могила « дивився на розбіжності між Східньою і Західньою церквами вельми поблажливо» а навіть закликав: «Що ж воно таке, що могло б так дуже відділяти нас від римських католиків!» 11).

Перейшовши на унію, М. Смотрицький поставив собі за завдання перетягнути також і всіх православних, для чого кинув притягаючий клич «поєднання Руси з Руссю» 12). Щоб здійснити свій плян, Смотрицький звернувся насамперед до царгородського патріярка (серпень 1627 p.), а коли цей не відізвався, він задумав з'ясувати свої погляди на церковному соборі, на якому сподівався мати підтримку українських ієрархів. Такий вужчий собор відбувся 8 вересня 1627 р. у Києві, в присутності Смотрицького, Борецького і Могили (вже печерського архимандрита), що на ньому заторкнено унійну справу, для підготовки якої Смотрицький мав виготовити відповідний « катехизис »: сам факт, що Борецький і Могила вимагали, шоб цей катехизис пройшов « церковну цензуру», вказує на те, що Смотрицький ішов надто далеко у своїх унійних плянах. Однак, щоб легше пройти цензуру, Смотрицький запропонував насамперед видати свої міркування щодо «шости різниць між церквою Східньою і Західньою»13), що й було прийняте собором.

Щоб підготовити прилюдну думку до унійної акції, Смотрицький у своїх листах пускав поголоски про тенденцію уніятів відірватися від Риму та їхню готовість з'єднатися наново з православними, як також про заходи короля для утворення спільного патріярхату 14).

Довідавшись про ці укійні заходи, архиєп. Ісая Копинський розписав листи до православних, в яких остерігав їх перед Борецьким і Смотрицьким, що нанесло немало шкоди українському митрополитові. Однак і ці заходи не припинили розпочатої акції зближення церков.

Паралельно з підготовкою ієрархії, також у польському сеймі (листопад 1627 р.) велися переговори між уніятами й православними, на яких обидві сторони наближувалися до узгіднення, головне завдяки умілій роботі волинського депутата Л. Древинсько-го 15).

В лютому 1628 р., у своїй подорожі до Перемишля, Петро Могила склав візиту Смотрицькому у Дермані, де порушив справу чергового собору української ієрархії. Ось як характеризує М.

Смотрицький у своему звідомленні до митрополита Й. Рутського погляди П. Могили:

«Його милість Отеїль Архимандрит печерський, два тижні перед м'ясопущенням, їдучи до свого маєтку в перемиському повіті, був у мене в Дермані два дні. Після чого с добра надія на церковний спокій. Він с людина чиста, побожна, покірна, розумна, з ним, ще світською людиною, перебуваючи в його домі улітку, досить багато ми розмовляли про св. Петра і я йому відкрив соincidentiam sеnsus in controvcrsis dogmatibus quae intersunt inter orienlalem el occidentalem Ecclesiam. Я жив у нього десять днів, і кілька днів він був дуже стійкий... але після цього видно було захитання... він сказав : quid est propter summum Deum, quod nos in tantum a RomanLs disterminat? І відтоді був значно лагіднішим у розмові про Римську Церкву і про її догматичні різниці...» 16).

Цей собор відбувся перед Великоднем 1628 р. в Городку на Волині, де був маєток Пітерської Лаври, і на якому взяли участь Борецький, Смотрицькпй. сгт. луцький І. Борискович і сп. холмський П. Іполітович та архимандрит Могила. На соборі М. Смотрицький предложив свій обіцяний меморія л в справі різниць між східньою і західньою церквами, а саме : 1) про походження св. Духа і від Сика; 2] про чистилище; 3) про блаженство правед-них після розлуки душі з тілом; 4) про вживання оплатків при причасті; 5) про причастя мирян без чаші; 6) про примат папи 17). Ці різниці він трактував як маловажливі. до чого мали, за словами Смотрицького, приєднатися й зібрані ієрархи, які обдумували, як би « без порушення віри нашої православної і привілеїв знайти спосіб поєднання Руси з Руссю», себто уніятів з православними. Уважаючи питання зговорення за надзвичайно важливе, присутні іерархи вирішили скликати поміслий собор, на який мали запросити представників духовенства і мирян, шляхту і міщан. Організацією цього собору зайнявся сам митрополит Борецький, який грамотою з 26. 5. 1628 р. запрошував на собор до Києва, на храмове свято Печорської Лаври -- Успіння -- 15. 8. 1628 р. -- зацікавлених духовних і світських людей 18). Щоб надати цьому соборові також державне схвалення, було знайдено посередню форму, а саме? -- сеймовим універсалом закликалося православне духовенство відбути собор, на якому мали рішити, щоб також «руські не-уніти» взяли участь в субсидіях на державні видатки « ведлуг здольности п рил ожил ися до рятунку Речіпосполитої» 19).

Як було вирішено в Городку Волинському, М. Смотрицький мав виготовити для цього собору проект згоди між православними й уніятами, який мали видрукувати і розіслати ще перед собором. Але замість цього. Смотрицький підготовив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за претекст свою подорож на Схід, а тільки е додатку додав розділ про різниці між Східньою і Західнього церквами. У цьому творі, названім «Apo-logia peregrinatieyi do kraiow wschodnych» Смотрицький обвинувачує українську православну церкву, що вона відійшла від справжньої віри, що вона переповнена єресями і всю критику вів з погляду католицької науки. Причину упадку православної церкви Смотрицький вбачав в тому, що вона противилась унії, що вона у своїй полеміці з католицизмом користалася аргументами протестантів. Тому для Смотрицького єдиним рятунком є унія з римською церквою. А щоб заохотити православних до цього переходу, він одночасно вабив їх матеріальними перспективами, зв'язаними з унісю:

«Бог буде тоді з нами й подасть нам гойно всі духовні й світові благодаті, нами так давно втрачені : церкви піднесе з упадку, народові руському верне давні вільності; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустять до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, манастирі приведе до кращого порядку. Пресвітерів увільнить від тягарів неволі. Нарешті всьому народові руському, бідному і замученому з цеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на цім світі дасть нам тішитися плодами небесними, а після цього минущого щастя удостоїть бічної утіхи в царстві небеснім» 20).

На початку Петрівки «Апологія» була закінчена і Смотрицький вислав її в українському тексті у двох списках митрополитові Й. Борецькому і П. Могилі до Києва з проханням надрукувати і випустити в світ ще перед собором. Як митрополит, так і архимандрит відповіли Смотрицькому, що прочитавши рукопис, подадуть свої завваги, але переглянувши його не поспішали з друком. Тим часом Смотрицький вислав один примірник своєї «Апології» Касіянові Саковичу до Кракова, який надрукував її польською мовою і ще перед собором розіслав до поодиноких православних діячів.

«Апологія» зробила гнітуче враження, викликаючи серед православних одностайне обурення. Цей нетакт і велика зневага найглибших почувань православних, відштовхнули Борецького і Могилу від Смотрицького й одночасно звели нанівець запроектова-не зближення двох церков. Щобільше, собор перетворився на суд над архиепископом Смотрицьким, якого обвинувачували у відступництві і зраді православія.

Ще перед початком собору Митрополит і Архимандрит передали « Апологію » на розгляд духовному судові, а саме -- визначним богословам Лаврентієві Зизанієві і Андрієві Мужиловському, які разом з Борецьким І Могилою на протязі чотирьох тижнів студіювали твір Смотрицького і в ньому знайшли 105 неправос-лавних тез, тому визнали його неправославним і засудили 21).

Коли М. Смотрицький прибув до Києва (13. 8. 1638 p.), тоді вже засідав собор у Печорському манастирі (хоч офіційно він був назначений на 15. 8. 1638) І саме обмірковували «Апологію». Смотрицького не впустили до Печерського манастиря, куди він був запрошений П. Могилою, для нього визначено мешкання у Михайлівському манастирі. Сюди прибула дєлеґація собору на чолі з протопопом А. Мужиловським, вимагаючи від Смотрицько-го, щоб він відрікся від своєї «Апології». Про перебіг розмови і хід собору є дві реляції : одна православна «Аполлеіа Апології» 22), а друга -- «Протестація»-Смотрицького, які подають дещо інший зміст про зустріч, як і про самий собор.

Смотрицький настоював, щоб його було допущено на наради собору, але під тиском загальної думки, а головне в наслідок погроз козаків, він підпорядковувався рішенням собору, про що повідомив митрополита Борецького листовно. Того ж дня, 14 серпня 1628 р., до Смотрицького прийшла друга дєлеґація собору на чолі з митр. Борецьким, трьома єпископами і декількома священиками, вимагаючи від нього, щоб він зрікся своєї « Апології», прилюдно покаявся та не повертався більше до Дермані. Після довгого обстоювання своїх поглядів, Смотрицький погодився і на другий день, на свято Успіння Божої Матері, під час літургії, відбулася анатема « Апології » та прилюдне покаяння Смотрицького, деталі якого знаходимо в «Аполлеія Апології», в «Протестації» та в митр. Макарія 23).

На другий день собор продовжував свої наради, обмірковуючи справу допомоги на державні потреби, але більше не затор-куючи унійного питання, як це планувалося у Городку. 24 серпня 1628 р. на додатковому соборовому засіданні Митрополит разом з єпископами, серед яких був і архисп. Копинський, але без М. Смотрицького, підтвердили засудження «Апології» видаючи відповідну грамоту.

Після цього М. Смотрицький таки випросився до Дермані, де видав «Протестацію» (8. 12. 1628), в якій писав про примусове відречення від «Апології» та апелював до скликання нового собору. Однак явно перейшовши тепер на унію, він був позбавлений всякої можливосте впливати на процес унійної акції і крім полемічних видань («Prolestacya» -- 1628, і «Paraenesis albo Na-pomnienie... do bractwa wilenskiego» --- 1629) -- він перестав відогравати будь-яку ролю; ініціативу перебрали інші.

Назагал архиепископ М. Смотрицький своїм переходом від однієї до другої церкви, своїми скритими ходами та своєю гострою полемікою не сприяв самій ідеї зближення церков, а скоріше її захитував.

Залишається нам і це з'ясувати погляди архимандрита М. Мо-гили під час цієї третьої фази підготовки до «універсальної унії». Як це було вище подано, Могила напочатку ставився з великим Зрозумінням до проблеми зближення, чи навіть поєднання двох церков. Він разом з митр. Борецьким стояв дуже близько до Смотрицького, який ініціював цю чергову спробу порозуміння православних з уніятами. І треба припускати що у Могили, як також у Борецького, ця проблема не була конъюнктурною, але випливала з глибокого відчуття потреб церкви та українського народу. Що це припущення мас певні основи, про це свідчить увесь дальший шлях архимандрита, а згодом митрополита Могили. Якщо ставлення Могили раптово змінилося до М. Смотрицького, відразу після прочитання його «Апології», а разом і до його плянів, то причина цього в двох різних площинах бачення «універсальної унії ».

Для Смотрицького, як також для деяких католиків того часу, єдиною справжньою с тільки католицька церква (дивись тези «Апології»), всі ересі є по другій стороні, тому унія уявляється тільки як безапеляційне підпорядкування Римській церкві. Як вірний син своєї православної церкви. Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, тому ніхто інший як Могила 14 серпня 1628 р. енерґійно вимагав від Смотрицького, щоб цей підписав анатему на свою «Апологію », що він і зробив, а 15 серпня також Могила роздавав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології» для її спалення, на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні плянів Смотрицького -- це протест проти приниження і невірного трактування православної церкви та проти її підпорядкування католицькій. Проблема зближення церков у понятті Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та з потреби релігійного миру, а не взаємного поборення і самознищення. Це мало бути не опанування однієї церкви іншою, тільки добровільне зговорення для зміцнення загальної Христової церкви.

3) Період 1629 р.

Попри великий удар, що його зазнала ідея примирення і зближення православної і католицької церков в наслідок заходів М. Смотрицького, до цієї ідеї ще нераз доводилося повертатися, її ініціювали інші люди, вона знаходила захисників з обох сторін. Чи не найдалі були зроблені заходи саме в 1629 p., з нагоди трьох соборів.

Новум у теперішніх заходах полягав в тому, що ініціатива виходила з трьох сторін: уніятської, православної, до яких приєднався король Сіґізмунд III, якому потрібний був мир на церковному відтинку у зв'язку з його політичними плянами (шведська війна). Тоді, коли впродовж кількох років православні відмовлялися від безпосередньої зустрічі з уніятами, тепер вони погодилися на спільний собор. Мабуть, таки ініціатива і на цей раз вийшла з уніятської сторони, а саме від митрополита Й. Рутського, але він діяв за посередництвом архимандрита Иосифа Баковецького, уніятського делеґата на Варшавському сеймі.

Про унійну акцію 1629 р. масмо докладні документи, які походять з різних джерел: С. Голубев подас матеріяли православні 24), П. Жукович опублікував акти з колишнього архіву уніятських митрополитів, що переховувалися в архіві св. Синоду в Петербурзі 25), І. Крип'якевич опублікував акти, ідо належали колись папському нунцієві Антонісві Санта Кроче, що перебував у Польщі в 1627-1630 pp. 26), Е. Шмурло опублікував документи з архівів Конґреґації Пропаганди Віри 27); це саме зробив А. Великий 28).

На варшавському сеймі, що відбувся в лютому 1629 p., православні посли М. Кропивницький і Л. Древинський домовилися з уніятським послом архимандритом Й. Баковецьким про спільний собор, про иго король радо видав при кінці березня 1629 р. універсал, в якому визначав спільний собор православних з уніятами 28 жовтня 1629 р. у Львові. Перед тим мали відбутися два окремі собори 9 липня 1629 р. (на день Петра і Павла) : православний у Києві й уніятеький у Володимирі.

Православна іерархія, яка не брала участи у варшавському сеймі, поставилася прихильно до собору; митрополит Й. Борецький від себе видав універсали, в яких заохочував православних прибути на київський собор «для милости Христовы и для ласки найяснейшего господаря короля». щоб осягти «пожадану милость покою» 29). Ця велика поступливість і прихильність митрополита Борецького порівняно з дотеперішнім наставлениям православних викликали велике обурення і протести різних верств, а зокрема православних шляхтичів, що були на війні зі шведами під Мальбурґом, які заявляли свою готовість «кров свою пролити за віру і правду» 30). Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які, хоч і не запрошені, на собор вислали двох депутатів : А. Лагоду і С. Сосимовича. Тхнім завданням було контролювати діяльність собору. Вкіниі. також: православна шляхта гостро протестувала проти зловживань короля, який мету собору із «успокосння » релігійної справи перетворив на об'єднання з римською церквою. Шляхта забороняла митрополитові Борецькому «синодувати», а короля просила «щоб релігійна справа була вирішена сеймом, а не тими синодами» 31). Ці протести вплинули на перебіг київського собору, який розпочався в соборній церкві Успіння на Подолі, в присутності митрополита, спископів та великої кіль-кости духовенства; за реляцією А. Кисіля -- «щонайменше 500». Однак на собор не прибула православна шляхта і миряни, за винятком послів Кропивницького, Древинського і Проскури. Королівським комісаром на соборі був Адам Кисіль. Собор проходив у великій метушні і погрозах, так, що не було можливості! обговорювати саму тему : примирення з уніятами. В такій атмосфері трудно було вести наради й присутні не знали, як виправдатись перед королем. Остаточно вирішили, що через відсутність шляхти собор не може нічого рішати і про не повідомлено короля листовно 32), а про перебіг київського собору звідомлення внесено до київських міських актів 33).