Праця про Петра Могилу

3) Лист гетьмана Івана Петражицького і всього запорозького війська з 17 березня 1632 р.. в якому військо зі своєї сторони запрошус печерського архимандрита засновувати школи при братстві, обіцяючи служити їм своею охороною і стояти за них до самої смерти: «Яко завше з предков своих войско запорожское звикло чинити стараніе о добрим и пожитечним церкви божой, не мней и тепер в том не уставаючи, звлаща видячи знать зезволенье Духа Святого, тудеж згодное застановленьс всего народу нашего россійского, духовного и свецкого -- их милости панов шляхти яко и иосполитства, абы науки або цвиченя в писме святом ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанем. коштом и накладом в Бозе превелебнаго отца е. м. П.Могили, -- теды и мы видечи барзо речь слушную и цер-квом божіим пожитечную, -- тосюж милостю братерскою обо-вязанные будучи, зезволясм и на то припадаем, и при той церкви братской яко и при школе новозаложеной и при шпитале до ней належачом обовязуем стоять и опоновать до горл своих» 130).

Могила обіцяв провести поєднання лаврської школи з братською в кінці 1Й31 p., яке вдалося зреалізувати щойно восени 1632 р. Отже навчання в лаврській школі, що відбувалося у Троїцькому манастирі, тривало один рік. За цей короткий період основну увагу звернено на вивчення латинської мови, що С. Ко-сів виправдус у своїй «Ексеґезіс» тим: «Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Руси не називали глупою (дурною) Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецькому, а не-полатинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, -- bez laciny placi winv...« 131).

Серед вчителів могилянської школи знаходимо запрошених із Львова Ісаію Трофимовича-Козловського -- ректора колегії і професора філософії та Сильвестра Косова -- професора реторики; крім того Софронія Почапського, що викладав реторику і Пацевського, що викладав поетику, та інших 132).

На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли Петрові Могилі панегірик -- «Евхарістеріон альбо вдячність», який є цікавим літературним твором того часу, а також документом існування печерського « гімназіюму». У передмові «Евхарістеріону » Софроній Почапський, викладач школи, ставить питання, з ким можна б порівняти Петра Могилу : « Із золотом? Але ти сам разом із золотом віддав себе науці... З дорогоцінним камінням? Але ти сам неоцінимий камінь, алмаз » 133). Тому найбільш пристойним символом для Петра Могили автор вважає гори Пар-нас і Гелікон, « щоб піднесена на них слава була видна всьому світові ».

Після цієї передмови зображено на горі Гелікон Петра Могилу в убранні архимандрита, з хрестом і посохом у правій руці та віткою мудрости у лівій. Біля ніг його кинуті на землю корона і скіпетр, мабуть, молдавські : символ того, що Петро Могила добровільно віддав перевагу служінню церкві над політичною владою у Молдавії 134).

Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляються 8 наук : граматику («учить слов і мови»). реторику («учить слов і вимови »), діялектику («учить розумнаго в речах познаваня»), аритлтетику («учить лічбу»), музику («учить співання»), геометрію («учить землі розміреня»), астрономію («учить бігов небесних»), теологію («учить Бозских речей») 135), що їх викладали, чи мали викладати в « гімназіюм »-і, та Парнасу, де прославляється 10 муз.

Цей «Евхарістеріон» підписали 23 учні к ляси реторики, на всього близько 100 учнів 136).

Проведена П. Могилою реформа братської школи на Киево-Могилянський колеґіюм на зразок західньоевропейських шкіл, не обмежувалася до введення латинської мови. За свої власні кошти він відновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав для неї начальників і професорів, він допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словами звертався Петро Могила до вихованців колегії: «3 Божією поміччю, постаравшись, в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназіюм. тобто київські школи, частково вже підупалі і опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесною, до кін-ця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всяка мудрість є глупотою леред Богом, як справедливо вона і називається...» 137).

До кінця свого життя Петро Могила по-батьківськи опікувався своею колегією, про яку не забув і у своєму заповіті, назива-ючи ЇЇ «unicum pignus meum» і якій записав досить великі суми в грошах і в доходах, від залишених колегії маєтків 138).

Головною турботою Петра Могили на шкільному відтинку було перетворення колегії у вищий навчальний інститут, тобто з академію. Він намагався здобути від короля Володислава IV відповідну для цього грамоту. Ллє під впливом своїх дорадників, :-::роль ставив труднощі в цьому. Володислав IV своїм привілеєм 2 14 березня 1633 р. затвердив школи на українських землях та-:-:;:ми. якими вони були до того часу, тобто з середнім рівнем. Ко-.-;: Могила продовжував провадити навчання за західньоевропей-:ьхнм зразком, тоді в 1634 р. король суворо заборонив мати в Києві та інших містах латинські школи 139). Але й на цю забобону Петро Могила не звертав уваги, він продовжував розпочату шкільну програму і в додатку ще створив школи-колеґії в Гоші і Вінниці. Знову під впливом противників православія Володис-лав IV видав 18 березня 1635 р. універсал, в якому підкреслювалося: «In scholis etiam Kijoviensibus el Vilnensibus graece et la-tine docere nonunitos permittimus, ita tamen, ut humaniora non ultra dialecticam et logicam doceant...» 140). Тобто, в київській Могилянській колегії дозволялося з навчанням не йти далі діялектики і логіки, а саме, філософського курсу. З цим правом Київська Ко-леґія залишилася до кінця польського панування над Києвом.

Характеристика періоду архимандритства Петра Могили

Назагал цей пробний період їв житті Петра Могили, поза деякими відтинками (шкільництво) є ігнорований більшістю істориків. Причину цього слід шукати в тому, що діяльність цього періоду стосується внутрішнього церковного життя, яким цікавилися переважно тільки дослідники історії церкви, а не дослідники загальної історії. Якщо останні й висловлювали думку до цього періоду, то хіба тільки, щоб вказати на неясність способу вступления на архимандритське становище та на авторитарність Могили. Єдині джерельні дані про цей період зібрав С. Голубев у «Матеріалах для исторіи Западно-русской Церкви», як «Приложеніе к 1-му тому сочиненія «Киевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники», Київ 1883. Тому й ми так часто покликаємося на це джерело.

Великим ділом Петра Могили в цей період була культурно-освітня діяльність, яку розпочав із постанням у Києві школи, що її згодом названо «Могилянською колегією», яка стала найзначнішим навчально-науковим центром усієї Східньої Европи. При школі Могила згуртував визначних учених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атеней (С.Косів, І. Трофимович-Козлов-ський, А. Кальнофойський тощо), який розпочав важливу теологічно-наукову діяльність, ставлячи тверді підстави для православного віровизнання.

Від самого початку своєї церковної діяльности, Петро Могила багато спричинився до розквіту друкарства на Україні, яке згодом відограло також важливу ролго для Молдавії і Волощини.

Вся ця релігійно-культурна діяльність Петра Могили за короткий час висунула його на передове становище в українській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищого щабля -- престолу митрополита Київського.

3) ПЕТРО МОГИЛА -- КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ

а) Участь православних на конвокацІйноліу і елекційному сеймах 1632 р.

Із смертю короля Сігізмунда (30 квітня 1632 р.) закінчується важкий період в житті православних українців, а вибір нового короля був доброю нагодою, щоб висунути домагання для повернення прав, які втратили православні в наслідок Берестейської унії 1596 р.

Підготовка до вибору нового короля розпочалася відбуттям провінційних сеймів (в Луцькому відбувся 3 червня 1632 р.), на яких висувалися різні домагання, насамперед на відтинку церковному. Зібрані в Прилуці 9 червня 1632 р. запорозькі козаки виготовили своїм делеґатам-послам інструкцію, в якій між іншим говорилося: «Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків, а вільно користувався приналежними йому правами і вольностями... щоб наші православні священики, а не уніяти, володіли приходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми...» 141).

А в письмі до депутатів конвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої побажання в церковній площині, обіцяючи свою жертвенність у випадку позитивного вирішення домагань православних, в противному випадку козаки загрожували: «...Тоді нам прийшлось би шукать інші шляхи для заспоко-єння своєї совісти» 142).

Аналогічні зібрання відбули і братства, насамперед Львівське ставропігіяльнс братство, як також Віленське і дали такі самі інструкції своїм послам. Крім цього, Віленське братство виготовило до конвокаційного сейму брошуру польською мовою «Синопсіс», або «короткий опис прав, свобод і вольностей преславного, древнього руського народу, що знаходиться у залежності від константинопільського патріярха, наданих йому (народові) і підтверджених присягою найясніших св. пам'яти польських королів і великих литовських князів» 143).

Перед такою всебічною підготовкою всіх верств українського народу під Польщею в справі оборони своєї віри, не могла не включитись у це духовна ієрархія, насамперед одна з чільних постатей православія, архимандрит Петро Могила.

Відразу після смерти Сіґізмунда III, Могила встановив зв'язки з всіма визначними українськими особистостями і установами, щоб спільними силами домагатися відновлення прав української православної церкви. Крім зв'язків архимандрита з братствами, С. Голубев твердить, що «Могила в цей час увійшов в тісні зв'язки в релігійній справі також з військом запорозьким» 144), але на це припущення не подав ніяких документальних потверджень.

Тодішній релігійний поділ в Польщі не запевняв ніякій групі можливості! здобути більшість в сеймі, тому П. Могила зрозумів, що успіх православних залежатиме від союзу з іншою групою. А тому, що православним доводилося змагатися проти ка-толицько-уніятського союзу, природним союзником у змаганні за повернення релігійної свободи для перших були протестанти. Петро Могила зв'язався з князем Христофором Радзівілом, одним з найвпливовіших представників протестантів, запропонувавши йому політичний союз, без того, щоб заторкувати питання ре-лігійних розходжень з протестантами. В одному зі своїх листів він просить князя приєднатися до заходів православних, «щоб з'єднаними силами повернути те, що несправедливо і насиллям було відібране» 145).

Занепокоєна такою всеохоплюючою підготовкою православних, католицько-уніятська сторона й собі готувалася до конвокаційного сейму. Почавши від Ватикану, почерез папського нунція, уніятського митрополита Й. Рутського, а на єпископах і шляхті кінчаючи, підготовлявся протинаступ. Загальною директивою для цісї групи було -- не допустити до обговорення на сеймі церковних питань.

Конвокаційний сейм розпочався 22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому вибрано маршалком Христофора Радзівіла, литовського князя і союзника православних. З самого початку православні і протестанти заявили, що вони не приступлять до сеймових нарад доки не буде їм забезпечена свобода віровизнання, тоді, коли друга частина настоювала на тому, щоб релігійні питання відкласти до елекційного сейму.

Православні, порозумівшись з протестантами, передали на розгляд сеймові свої домагання т. зв. «puncta dissidentium de religione» сформульовані в 14-ох точках 146), в яких вимагалося повороту відібраних від православних і протестантів прав і зрівняння їх у правах з католиками.

І хоч ці домагання зустріли сильний опір католицької партії, обставини примушували останніх піти на певні поступки «по можливості без порушення прав католицької церкви» для чого були створені дві комісії. Одна мала розглядати домагання протестантської церкви, а друга зайнялася проблемою православних і уніятів. Останню комісію очолив сам королевич Володислав, а членами її були 11 визначних особистостей польської держави (католики і протестанти) 147). В засіданні цієї комісії з боку православних брав участь і архимандрит Петро Могила, який спростував всі аргументи уніятів. від імени яких виступав митрополит Й. Рутський, мовляв, не православних переслідується і утискається в польській державі, але уніятів. Словесний поєдинок між: митрополитом Й. Рутським, з одного боку, і різними православними промовцями, з другого, тривав впродовж кількох днів, кожна із сторін захищала свої права і доводила зв'язок української церкви від прийняття християнства або з Римом, або з Константинополем. Докладні відомості про ці дебати знаходимо в додатку до «Синопсису», виданому Віденським братством в 1632 р. В цих дебатах члени комісії не брали участи, будучи своєрідними суддями між двома сторонами. Через політичні причини члени комісії намагалися знайти між ними якийсь компроміс і для цього опрацювали проект узгіднення православних з уніятами, сформульований у 9 пунктах 148). Однак цей проект не задовольняв православних, а тому, що настав час закінчити конвокаційний сейм, маршалок запропонував, щоб уніяти виготовили два списки : один, в якому повинні фігурувати поступки православним, а другий -- поступки на майбутнє. На цьому закінчено наради конво-каційного сейму.

З його наслідків православні були дуже незадоволені, тому відразу почали підготовку до виборчого сейму, в якій виявили себе активно волинська шляхта, братства, особливо Віл енське, що надрукувало « Доповнення до Синопсису», а найбільше запорізьке військо, яке вислало на вибори своїх депутатів із категоричними домаганнями в справі відновлення прав для православної церкви. Знову в центрі підготовки православних був архимандрит П. Могила, який «розсилав по всіх руських воєводствах листи, що в них закликав православних не приймати умов «проекту згоди», а радив взяти якнайактивнішу участь у майбутньому виборчому сеймі, щоб таким чином здобути повне задоволення своїх потреб» 149).

Паралельно з підготовкою православних, так само готувалися і католики, які дістали з Ватикану директиву не приймати «проект згоди». Також і уніяти на чолі зі своїм митрополитом Рутським та своїм Віденським братством вели підготовчу акцію.

Виборчий сейм розпочався 27 вересня 1632 р. при величезній кількості православних делегатів. їхні представники -- Л. Древинський, А. Кисіль, Ф. Воронин -- від самого початку заявили, що вони не приступлять до ніяких нарад так довго, поки не буде забезпечена свобода віровизнань, а православній церкві не будуть забезпечені її права. На самому сеймі православним допомагав князь Христофор Радзівіл. Після поновних дебатів між православними і католико-уніятами, створено окрему комісію з 4 депутатів і 2 сенаторів для вирішення релігійного спору. Цю комісію знову очолив королевич Володислав. Підготовані цією комісією «Пункти заспокоєння народу руського» 150) повертали православним втрачені права після Берестейської унії. Тому католицька сторона гостро зарєаґувала, домагаючись від королевича, щоб він їх не затвердив. Однак він уважав, що православні мають право на релігійну свободу, тому не відступав від устійне-них « пунктів заспокоєння».

Після вибору Володислава королем Польщі й Великого князівства Литовського 13 листопада 1632 p., він склав присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі. Від імени православних дякували Володиславові IV архимандрит Могила і Михайло Кро-пивницький за те, що «розумно розглянув наші просьби і справедливо їх розсудив» 151).

б) Вибір Петра Могили митрополитом і хіротонія його

У «Пунктах заспокоєння» надавалося православним між іншим право мати свою, затверджену урядом, ієрархію -- митрополита і чотирьох спископів : львівського, луцького, перемиського і мстиславського. Згідно з цісю статтею, здавалося, що православні посли будуть просити короля затвердити на єпархіях ту ієрархію, що її в 1620 р. встановив патріярх Теофан і яку польська влада уважала незаконною. Однак православні депутати цього не зробили, вони вирішили, ще перебуваючи у Варшаві, ще перед вибором нового короля, а саме З листопада 1632 p., вибрати на намічені становища нових людей, між іншим на митрополита -- Петра Могилу 152). Під протоколом, складеним з цього православного зібрання, підписалися 49 учасників сейму, між іншим Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, С. Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі та ін. Протокол цей із 49-ма прізвищами опублікував М. Максимович 153) і з нього довідуємося, що разом з Могилою, на випадок нсзатвердження його королем, був поданий і другий кандидат, а саме Михайло Лозка, підстароста вінницький, син Єлисавети Лозки-Гулевич, фундаторки Київського братства. У виборчому акті зазначалося, що Могилу вибиралося під умовою «що коли він отримає привілей на сан митрополита, то лечерська архимандрія буде нерозлучно з'сдна-на з митрополією до кінця його життя, або до того часу, коли митрополія дістане матеріяльне забезпечення (бенефіції)» 154).

Під цим актом підписалися 49 православних шляхтичів, але не всі, що брали участь у варшавському сеймі, а серед підписів немає духовних осіб.

Рішення православних вибрати нових кандидатів на митрополита І на єпископів, викликало ускладнення через існування ієрархії з 1620 p., що пізніші дослідники пояснювали різними гіпотезами.

Посилаючись на Єрлича. який твердив, що Петро Могила був вибраний митрополитом своїми «приятелями» 155), деякі історики твердять, що такий вибір був наслідком інтриґ Могили, який бажав стати митрополитом. Цю гіпотезу намагався обґрунтувати Е. Е. Голубинський різними аргументами : свідченням сучасника Єрлича, фактом, що підписались тільки 49 людей, поспіхом висилки послів до Константинополя, тим що висвята відбулась у Львові, а не у Києві, щоб прийти до висновку: «Ледве чи можна сумніватися в тому, що при співпраці своїх прихильників і, як висловився Єрлич, приятелів між руською і польською шляхтою, він сам зумів добитися, щоб Ісая звільнив йому місце на ка-тедру митрополичу, був віддалений з останньої» 156).

Цієї думки придержувався і М. П. Василенко, який писав: « Петро Могила вів свою політику, сам хотів зробитися митрополитом. Тому він, користуючись своїми зв'язками, настоював, щоб були проведені нові вибори і при тому невідкладно у Варшаві... » 157). Більшість совстських істориків представляють вибір П. Могили на митрополита як потаємну інтриґу самого архимандрита: «Обрання Петра Могили на катедру митрополита викликало великі протести киян, в тому числі частини духовенства. Він не користувався довір'ям українського населення, заплямував себе угодництвом перед польськими маґнатами, не мав сану епископа. «Обрання» на посаду митрополита він добився в той час, коли ця посада була зайнята обраним лише рік назад і дуже популярним у масах прихильником Росії Ісасю Копинським» 158).

Протилежну думку відстоювали інші історики. М. Костомаров уважав, що: «Православні шляхтичі, які були на сеймі, тоді ж вирішили віддалити від митрополії Іеаю Копинського, як людину стару і хвору, і вибрали, разом з перебуваючими там духовними людьми в митрополити Петра Могилу» 159).

Митрополит Макарій писав, що православні були примушені вибрати нового митрополита і єпископів через неприхильність короля, який не хотів визнати попередніх ієрархів, бо їх не признавав попередній король і уряд 160). С. Голубев, натомість, пояснював, що православні вирішили це без примусу короля, та що вибір нової ієрархії був «ділом найбільш вигідним і корисним», а зміна була потрібна, бо попередні ієрархи були старші віком, а між іншим «обставини часу вимагали, щоб на чолі церкви були люди... енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками, які могли б твердою рукою втримувати надані православним права і з успіхом відбивати напади з боку противників» 161).

Посереднє становище займав М. Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», але до цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі з єпископів... могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою і агітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, не була секретом для правительства» 162). Цей же аргумент наводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митро-полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомим з свого москвофільства...» 163).

Вже сам факт, що вибір Могили на кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійного компромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшість з православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина, бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своє рішення.

З двох, запропонованих православними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10 листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якому зазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени роду Могил завжди відзначались відданістю польській короні... 164).

Після затвердження нової православної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією, видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловському і настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд до Константинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » для Могили; в цій гра-моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн. Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165). Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополії його попередника 166).

Посольство Могили було прийняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополита титулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). На початку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почав підготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хомину неділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіх православних... коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею його королівської милости, ми-лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашого патріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могила разом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі, де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича. Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.

Чому саме вибрано Львів, а не Київ, як треба було сподіватися, для урочистої хіротонії? Причини слід шукати у конфлікті Могили з Копинським. Напевне деякий вплив мало також напруження, яке існувало між ліберальним табором, що толерантно ставився до інших віровизнань, та консервативним, вороже наставленим до нових шляхів та до світської науки.

Попри це, що вибір був здійснений православними послами, згодом підтверджений королем і патріярхом, все ж таки Могила побоявся відбути церемонію в Києві, де Ісая Копинський не збирався уступити з митрополичого престолу, і урочистий акт міг викликати неприхильні демонстрації з боку сторонників Копинського і навіть козаків. Крім цього київська митрополича катедра -- Св. Софія -- була ще в руках уніятів.

Натомість у Львові Могила користався великими симпатіями, які існували ще з часів його батьків -- добродіїв братства, тут не було конфесійної непримиримости, не дратувала орієнта-ція на західноєвропейську культуру.

При великій кількості народу і православного духовенства відбуто акт висвячення в новій братській церкві трьома фазами : першу висвяту звершено в світлу середу, другу (в сан епископа) в суботу, і третю (в сан митрополита) в неділю. 28 квітня 1633 р. Висвяту провели львівський єпископ Єремія Тисаровський, як екзарх константинопольського патріярха, з трьома єпископами Тео-фанової висвяти: Тсакій Борріскович (кол. луцький), Паїсій Ілполітович (кол. холмський) і Аврамій Страгонський (кол. пинський і туровськии) 169). Твердження деяких дослідників 170), що Могила був висвячений волоським митрополитом не мають ніякого документального підтвердження.

Львівські братчики були задоволені з приводу хіротонії Могили і привітали його панегіриком польською мовою «Aurora na horyzoncie lwowskim swiecqea», який був виданий брошурою, яку, однак, згодом сконфіскувала католицька консисторія, через те, що ця брошура могла б пошкодити папському престолові.

У Львові митрополит Могила залишився близько двох місяців, підготовляючи свій переїзд до Києва. Він розсилав зі Львова свої листи-універсали до всіх православних воеводств, в яких повідомляв про перебрання київської митрополії згідно з всенароднім вибором, за королівським привілеєм і патріяршим благословенням 171).

На початку Могила намагався мирно добитися зречення Ісаї Копинського, а коли цей чинив опір, Могила застосував силу. Але про це згодом.

В'їзд до Киева і посвячення собору Св. Софії «єдиної народу православного оздоби, голови і матері всіх церков» 172) назначив Могила V липня 1633 р. Тим часом прихильники Могили зайнялися відібранням Собору Св. Софії від уніятів. 2 липня 1633 Мужиловський, С. Косів і Почаський зібрали міщан, шляхту, козаків і селян, і силою відібрали від уніятів Софійську катедру й інші сусідні церкви. Цей відважний і рішучий крок позитивно вплинув навіть на противників нового митрополита, тому йому зорганізовано тріюмфальний в'їзд до Києва. Його вітали двома панегіриками: один польською мовою «Мнемозіна» 173) від імени студентів Колегії, фундатором якої був Могила і другий «Евфонія веселобрмячая» 174) від кисво-печерських друкарів.

У «Мнемозіні» восхвалясться Могилу -- «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи для відновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, автори висловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньої діяльносте:

«О Петре, здавна гостю пожиданий,

Витай Россіи на утЬху даный.

Давай ратунку россійской оздобЬ

В мизерной добЬ.

Помнишь, як перед тымъ Россія бывала

Славна, як много патроновъ мішала,

Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти

В сарматскомъ свіїти...» 175).

Крім парад і панегіриків Могилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова про жорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі. Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, який завдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкоду православній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.

в) Боротьба з митрополитом Ісаею Копинським

Митрополит Ісая Копинський заперечував законність вибору Могили на митрополичий престіл і не хотів уступити йому своїх прав. Могила вирішив застосувати й проти Ісаї суворі заходи : він наслав своїх слуг і вояків, які вхопили Копинського і силою відвезли його до Печерського манастиря. Тут Копинський пробув недовго, поки він не відмовився від своїх прав на митрополію і не дав Могилі заяву на письмі про своє зречення. Маючи цей документ, Могила звернувся листом до духовенства і вір-них, зазначуючи, що єдиним законним митрополитом с тільки він, бо «Ісая Копинський, будучи викиненим на підставі листа від святішого патріярха, зрікся добровільно як посту, так і титулу митрополичого...» 176) Однак ці два документи: грамота патріярха про позбавлення сану митрополита і добровільне зречення І. Копинського не збереглися.

Щоб нав'язати контакт з духовенством, Могила скликав діє-цезальний собор на перший тиждень посту. Тим часом, він старався помиритися з козаками, які співчували І. Копинському. але не стали активно в його обороні. В замиренні з козаками Могилі допоміг А. Кисіль. Про переговори між Могилою і козаками, що відбулися літом 1633 p., зберігся цікавий звіт, в якому пишеться:

«Той Ісая, що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед Військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміння. Тоу Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисіля, юстифікацію про себе і порядно виправдався у всім, а той (Ісая) зістався в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що іде до обозу, -- тоді гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилі від обозу привітали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрався коштовно як арпи-біскуп, попи цілу годину відправляли співання, а ціле військо потім (приступило) до нього для поцілувания хреста і руки. Від-правивши це, пішов з великою процесією до армати. посвятив їм армату і благословення дав на сю війну в гарних словах, так що ця церемонія простяглася цілий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, -- бо вони ж його самі всадили на ту митрополію. Тому прислали потім до п. Кисіля і до мене, і просили, щоб ми їх погодили, аби вже тих замішань між ними не чинили. Ми на те стратили цілий день і вчи-нили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому манастир св. Михаїла з усіма доходами його, відповідно до кор. при-вилея, а Ісая дав йому запись на те, що ніколи тим титулом він не має титуловатися, ані в його діла втручатися, тільки мешкати спокійно в манастирі ігуменом. За це ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили» 177).

Згідно з поданою вище реляцією в другій половині 1633 р. ми бачимо І. Копинського настоятелем Києво-Михайлівського манас-тиря, але його зречення не було щире і він продовжував боротьбу з Могилою до кінця свого життя. У цій боротьбі І. Копинський часто звертався до судових розправ, шукав допомоги у польського короля Володислава IV, а нарешті у московського царя.

Вже в серпні 1635 р. створився конфлікт між Ісаєю і ново-вибраним ігуменом Михайлівського манастиря, протеґованим Могилою, в наслідок чого Ісая вніс скаргу до короля, а Могила скориставши з відсутности Ісаї зайняв манастир і встановив ігуменом Ф. Кизареїзича 178).

В цей же час Петро Могила за допомогою кн. Єремії Вишневецького відібрав з-під опіки Ісаї також манастирі Густинський і Мгарський Лубенський, через що Ісая вніс чергову скаргу до короля. При кінці 1635 р. від імени короля прийшли три листи: один до митрополита П. Могили, в якому наводилися кривди, заподіяні Ісаї і дано пораду, щоб Могила увійшов у порозуміння з колишнім митрополитом та віддав йому відібраний маєток і документи, не вносячи справу до суду 179). Другий лист до київського воєводи Яна Тишкевича, і третій до кн. Єремії Вишневецького з порадою не ображати старця, а віддати під його опіку відібрані задніпровські манастирі. Одночасно в листах повідомлялося, що король назначив Ісаго «архиепископом сіверським задніпровським» 180).

В березні 1636 р. Ісая виклопотав у короля новий пригадуючий лист до Петра Могили, в якому знову наводилися кривди, завдані старому та перестерігалося Могилу, щоб він віддав першому Киево-Михайлівський манастир зі всіма маєтками 181). Але й на цей раз Могила відмовився виконати королівський наказ, в наслідок чого Копинський вніс поновлену скаргу і тоді почалася звичайна судова розправа.

Але тим часом, в лютому 1637 p., Могила, відвідуючи Луцьке, скористався з нагоди, щоб відвідати свого противника, який перебував в цьому місті. Зустріч між двома митрополитами відбулася у луцького єпископа Атанасія Пузини, в приявності багатьох ченців. При цій зустрічі І. Копинський склав « добровільну » заяву, яка була вписана у луцькі городські книги, де писалося, що Ісая: «Звільняє Петра Могилу від всіх своїх несправедливих протестів, від всіх коли-будь і де-будь вчинених позовів, назавжди відмовляючись від всяких протенсій як в кривді, так і в титулі» 182).

Як пізніше виявилося, ця заява не була щира і добровільна, бо вже 24 квітня 1637 р. Ісая доручив внести від його імени черговий протест проти Петра Могили у городські володимирські книги. Він знову звернувся із скаргою до короля, в наслідок чого останній призначив комісію, яка мала простежити вчинки Могили супроти Копинського. В інструкції короля до членів комісії подавалося всі обвинувачення Ісаї і наказувалося, щоб назначені члени комісії уважно провірили скарги сіверського архиепископа і задовольнили його законні претенсії 183). Про працю і рішення комісії нам нічого невідомо, однак Ісаї не повернено Михайлівського манастиря.

Ці постійні невдачі колишнього митрополита викликали в нього ще більшу ненависть до Могили. Копинський почав поширювати непровірені, провокативні вістки про Могилу. Перебуваючи далеко поза Киевом на Поліссі, він писав 1638 р. до лубенських і пустинських ченців :

«Одноконечно король польской и паны радныс и лацкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и в Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьян-ские церкви поломать, и книги руекие вывссть. А киевской де митрополит Петр Могила веры хрестьянской ныне (5. 6. 1638) отпал, и благославлсн де митрополит Петр Могила от папы римского ныне в великой пост в патриархи. Бутто быть ему патриархом хрестьянские веры. А присегал дс он, Петр Могила, королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать и уставить всее службу церковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви крестьянские во всех польских и литовских городех превратить на костелы ляцкие, и книги руекие вес вывесть. А в митрополиты де в Киев в Печерской монастырь на петрово место Магилы благословлен ныне Корсак, бывшей владыка пинский. А быть де в Киевом Печерском монастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольском Киевском монастыре быть приговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом» 184).

Трохи іншу редакцію цього листа Копинського подав путилівський воевода Н. Плещеев у свому звідомленні з 29. б. 1638 p. московському цареві 185).

Через поширення таких тривожних вісток багато монахів повірили в їх правдивість і почали зі страху переселятися із своїми маєтками до Московшини. В червні 1638 р. переселилось до Путивля з Густинського манастиря, на чолі з ігуменем, близько 70 старців, 20 слуг і 11 селянських родин, а також близько 70 сестер з жіночого Ладинського манастиря 186).

Становище самого Копинського ставало чимраз труднішим. Будучи позбавленим всякого посту і не маючи ніяких матеріяль-них засобів, він проектував самому «преклонить главу к православной Восточной державе». Однак зреалізувати цей проект Йому не вдалося. Коли він готувався переселитися до Московщини, І. Копинського зловили прихильники Могили і привезли до Києва. Тут він перебував під суворим наглядом до кінця свого життя (5. 10. 1640 р.) 187).

Конфлікт, який виник між Могилою і Копинським мав, крім інших, світоглядову основу: розходження між ліберальною і консервативною групами. Перша прагнула піднести освітній рівень населення за допомогою методів і зразків, взятих від своїх конфесійних противників, прямувала до зв'язку з культурою західньої Европи, уважала за можливе втримувати взаємоспілкуван-ня з католицькою церквою. Натомість консервативна група відкидала будь-який контакт з іновірцями, вороже ставилася до світської науки, особлива гостро поборювала латинську науку. Одним з представників останнього табору й був І. Копинський.

До цієї ідеологічної боротьби згодом додалися особисті моменти і саме ці останні шкідливі не тільки для української православної церкви, але також кидають тінь на світле, назагал, минуле Київського Митрополита.

г) Організація церковного життя

З великим трудом та при наявності різних перешкод, очоливши київську митрополію, Петро Могила намагався виправдати сподівання своїх приятелів, бажаючи довести своїм противникам, що він не шукав цього становища для власної користи, а лише для добра православної церкви.

Завдання були величезні, бо православна церква ще не вигоїла своїх ран, завданих унісю та переслідуваннями польською державою, а проголошені «Пункти заспокоєння релігії грецької» залишилися б мертвою буквою, якщо б Могила не застосовував якнайрішучіших заходів. Не слід забувати, що Могила перебрав київську митрополію в дуже невідрадному стані. Напівлегальне існування ієрархії, непризнаної державною владою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, брак дисципліни серед священиків і ченців, ривалізація між духовенством і братствами, а -- з другого боку -- постійний наступ і перешкоди від католиків і уніятів та державних установ -- все це не створювало сприятливих обставин, тому, коли молдавський восво-дич зважився на цей крок, то не задля кар"єри. а з покликання.

Пригляньмося поодиноким відтинкам церковного життя, в яких на протязі 14 років. Могила ввів кардинальні зміни.

Змагання за повернення церковних дібр

В « Пунктах заспокоєння » визначалося церкви, манастирі та інші добра, які повинні були бути передані православним. Знаємо, що католицька сторона відмовилася виконати постанови елекційного сейму, а король Володислав також не поспішав затвердити ці постанови. Православним довелося тепер вести боротьбу за здійснення «Пунктів заспокоєння». Вони висунули клич «pacta conventa -- lex publica» і вимагали від короля реалізувати зобов'язання, на які він присягав. Але Могила довго не чекав і в певних випадках, а саме: Києво-Софійського собору, церков Св. Миколая Десятинного, Св. Симеона і Св. Басилія в Києві, -- відобрав пі святині від уніятів силою, без більшого опору з їхнього боку. Пізніші протести митрополита Й. Рутського не дали ніяких наслідків.

Після довгих домагань, щойно на сеймі в 1635 p., були потверджені «Пункти заспокоєння» і тоді король назначив дві комісії: одну для коронних земель, а другу -- для Князівства Литовського, які мали зайнятися розподілом церков і дібр між православними і уніятами. Ці комісії почали діяти з червня 1635 p., але вони зустріли опір з боку уніятів. Митрополит Могила відразу потвердив назначених королем комісарів для передачі православ-ним церков -- кн. Г. Четвертинського і С. Гулевича і уповноважив їх занести в городські луцькі книги список тих міст і містечок, де було обіцяно православним церкви 188).

Щоб приспішити перебраний церков від уніятів, Петро Могила розіслав православним грамоти, в яких вихваляв їхню стійкість у прабатьківській вірі, дозволяв та благословляв відправу богослужень без посвячення в тих церквах, які будуть передані королівською комісією, не вважаючи їх оскверненими, тільки тому, що перед тим в них відправляли Богослужения упіяти 189).

Праця комісій виявилася надзвичайно трудною, майже в кожному осередку чинили опір, а згодом подавалися протести і тяглися судові розправи. Відібрання церков і церковних дібр викликало велике занепокоєння серед населення і ненависть між двома таборами. Ця боротьба була особливо завзятою на Холмщині, де єпископ Методій Терлецький фанатично обороняв уніятські церкви. Щоб заспокоїти своїх вірних, а одночасно, щоб підтримати їх на дусі. П. Могила створив знамениті молитви «для примирення православної віри», які видано 1G34 р. під заголовком «Парафимія» 190).

Дуже неприємних наслідків набрав в 1637 р. інцидент при відібранні від уніятів манастиря св. Спаса у Перемишлі 191), в наслідок чого осуджено перемиського сп. Сильвестра Гулевича на «інфамію», позбавлення всіх громадських прав. Митрополит Могила і інші православні діячі добивалися перед королем і на сеймах скасування ідісї інфамії, яке наступило щойно в 1641 р.

Подібні сутички відбувалися і по інших осередках, наприклад, у Луцькому, на Холмщині. які згодом продовжувалися по судах і витворювали надзвичайно напружену атмосферу. Часткове відпруження внесла постанова сейму з 1638 р., в якій визначувалося, щоб «на майбутнє декрети, які мають силу закону, не бу-ли предметом судових розправ у трибуналах» 192).

Акція відібрання церков виявила, що «Пункти заспокоєння » не внесли миру між православними і уніятами. тому король і два митрополити шукали інших шляхів для досягнення згоди (про що буде мова в III розділі). Однак ця акція -- відібрання церков -- зміцнила організаційну мережу православної церкви, а також: створила внутрішню спаяність між самими православними, головне здобула для Могили прихильне наставления козацтва.

г 1. Відбудова церков

Паралельно з відібранням церков та унормуванням правного становища православної церкви, йшла широко заплянована діяльність Петра Могили по відбудові і відновленні церков.

Є ряд документальних даних, які свідчать про турботу та допомогу київського митрополита для віднови церков і манастирів у Луцьку, Куп'ятичах, Турині тощо 193), однак основну увагу він зосередив на відбудові київських храмів. Щоб хоч частково усвідомити собі величезну вагу всісї діяльности Петра Могили, вистачить пригадати, що деякі дослідники уважають, що саме завдяки йому Київ знову здобув свою гідність й ролю столиці 194).

При кінці XVI ст. українські церкви й манастирі були в дуже поганому стані, деяким з них грозила цілковита руїна. Перебрання після 1596 р. деяких храмів і манастирів уніятами довело до ще більшого занедбання. П. Могила болів таким станом, тому, відразу після його висвячення на митрополита, він взявся за відбудову і обнову. Завдяки його заходам були відбудовані чи відновлені такі храми :

1) Киево-Софійський Собор, митрополича катедра, споруджена Ярославом Мудрим, яку Могила вважав «единою народу нашого православного оздобою, головою і маткою всіх церков» 195). Перебравши від уніятів в 1633 р. в напівзруйнованому стані 196), Могила до кінця свого життя трудився над відновою і окрасою

Св. Софії, але не зміг докінчити її реставрацію повністю. До якого стану довів відбудову і окрасу нісї святині, довідуємося з опису, що його зробив архидиякон Павло Алепський в 1655 p., з якого видно, що цей напівзруйнований храм завдяки трудам Могили знову почав викликати похвалу і подив та що «вона не має собі подібної, крім її одноіменниці» 197) -- (у Константинополі).

2) Десятинна Церква збудована Володимиром Великим, була зруйнована в 1240 p., але в кінці XV ст. біля неї збудовано нову церкву, яку названо Миколая Десятинного. Відобравши її від уніятів в 1633 p., Могила почав реставрувати, намагаючись хоч частково використати старі мури первісної церкви. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому, у своєму заповіті він записував: «На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчене було, з мосї шкатулки готових тисячу золотих призначую й записую» 198).

3) Василівська або Трьохсвятительська Церква була відновлена і передана під опіку Києво-Братському манастирсві.

4) Церква Спаса на Берестові, споруджена в XII ст. була перебудована в 1638-1643 pp. He забув про цю церкву Могила і в своєму заповіті, на яку призначив частину залишеного срібла 199).

5) Михайлівська Церква в Киево-Видубицькому манастирі, яка датується XI століттям. Разом із манастирем Могила дістав цю церкву від уніятів 1635 р. на підставі добровільного обміну за Гродненський манастир. Він відновив цю церкву, а в своєму заповіті дарував для неї 500 золотих.

Крім віднови цих старовинних святинь, Могила спричинився також; до покращення пізніше збудованих церков.

Відбудова цих історичних пам'яток вимагала величезних матеріяльних засобів. Гідне уваги, що велику частину цих засобів Могила покривав із своїх власних джерел. Так само він заставляв і інших багатих людей до пожертв. Він звертався за пожертвами до могилівських братчиків та до московського царя Михайла Феодоровича 200].

Зберігаючи від знищення старовинні святині, Могила зберігав частину нашої славної історії княжої доби, й відновлюючи їх, він хотів показати тяглість української історії від початків княжої доби.

Цей відтинок діяльності! Петра Могили високо оцінювали не тільки православні, але також противники, іншого віровизнання. У передмові до своєї «Перспективи», Касіян Сакович писав 1642 р.: «Взяв отець Могила Св. Софію в Києві, багато століть перед тим опущену, а в даний час так її відновив, що від усіх дістав похвалу. Також відбудовує манастирі, засновує школи І багато робить добра в інтересах свого народу, так що якби захотів розпрощатися із схизмою і вступити в унію з св. костьолом римським, без сумніву, не тільки митрополичого, але й патріяр-шого сана був би достойний» 201).

Вклад Могили на відтинку української архітектури і мистецтва є також високо оцінений фахівцями в сучасній Україні. Ю. П. Нельговський відзначає, що: «При відбудові багатьох давньоруських храмів Киева, особливо за митрополита Петра Могили, зберігалися властиві культовій народній архітектурі прийоми. Відновлені в той час давні споруди мали характерні форми верхів (Софійський собор у Києві, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський собор), часто вони були п'ятиверхими (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові та інші)» 202).

Про іконостаси згадус Ф. С. Уманцев: «Новим кроком уперед було створення Петром Могилою іконостаса в Софійському соборі в Києві після вигнання уніятів (не зберігся)» 203).

г 2. Внутрішня організація церкви

Перебравши відповідальність за долю православної церкви, Могила був свідомий тісї великої ролі, яку вона відогравала в житті народу. В той час православна церква, під певним поглядом, була синонімом українства. Але Могила добре знав і слабі сторони православної церкви, та труднощі, які його чекали. Він мав велике бажання і рішення піднести православну церкву з її упадку та вивести на нові шляхи. Для цього потрібно було провести ряд ґрунтовних реформ на різних відтинках. На іншому місці ми вже бачили ужиті заходи для піднесення освіти в цілому, а серед духовенства зокрема. Крім того потрібно було насамперед відновити моральну силу та зміцнити організаційну структуру православної церкви. А тому, що в кожній церкві ці два аспекти залежні від якости духовенства, Могила звернув велику увагу на зміцнення цього чинника. Як добрий організатор, він знав, що сила інституції залежить від якости кадрів: ченців, свя-щеників, єпископів.

1) Свою реформу Могила розпочав від введення дисципліни і суворої моральности серед ченців. Київський митрополит дуже високо цінив чернече життя. У своїх власноручних записках він писав: «Монаше життя -- це досконалість християнського життя» 204). А щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям, насамперед -- повне відречення від всяких матеріяльних дібр: «Відмовлення від всякого набуття це засада і основа монашого життя».

Введення суворої дисципліни зустріло в поодиноких випадках невдоволення, а навіть опір, які, однак, Могила карав якнайсуворіше.

2) Високі вимоги морального й освітнього порядку та додержання дисципліни вимагав київський митрополит і від священиків. В наслідок нелегального стану православної церкви під Польщею та довгого часу відсутности ієрархії, стан священства був незавидним. Про це дещо перебільшено писав К. Сакович у своїй «Перспективі» (1642 p.). Дещо сприятливіші умови і можливості настали після прийняття «Пунктів заспокоєння».

Кандидати на священиків набиралися серед учнів київської колеґії чи братських шкіл, які не були спеціяльно духовними школами. Тоді висвячувалося також священиків з самоосвітою. Останніх приділялось до манастирів, де впродовж 6 місяців, чи одного року, спеціяльно вибрані монахи підготовляли їх до свя-щенства.

Петро Могила подбав насамперед про моральний стан духовенства. Він повів рішучу боротьбу проти двоєженства. Він наказав протопопам постійно стежити за моральним станом священиків, а єпископів при хіротонії зобов'язував не рукополагати двоєженців, а вже рукоположених священиків двоєженців позбавити духовного стану. У своїй « Інструкції » протопопам Могила доручав стежити за моральністю духовенства, особливо дбати, щоб « жоден двоєженець, вдовоженець, збойца, звадца, нечистий, блудний, п'яниця, гандлговник, лихвяр, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляеться, на рік 12 разів не сповідається, -- жодною мірою не знаходився і терпим не був» 205).

Могила бажав, щоб священики вели зразкове життя і були підготовлені до виконання своїх пастирських обов'язків. Він вимагав, щоб вони сповідалися не менше 12 разів річно, а посвідчення на письмі висилали митрополитові.

Нагляд над священиками здійснювали протопопи (протоієреї), які були вибрані з-поміж достойніших священиків; їхнім завданням було також переводити річний дохід на потреби митрополії.

За роботою протопопів доглядали візитатори, вибрані серед учених ченців.

З уваги на великі простори, які охоплювала Київська митрополія, Петро Могила мав до допомоги двох постійних митрополичих намісників -- одного для литовських земель, другого для українських земель «коронних». Крім цього, ще були намісники для спеціяльних термінових завдань. Постійними намісниками були Самуїл Шицик Залиський в Литовському Князівстві, а на українських землях: Леонтій Шицик Залиський. Обидва користалися великим довір'ям П. Могили і мали широкі повноваження від митрополита. Вони займалися також судовими справами і стежили за охороною юридичних прав церкви у своему секторі, їхні повноваження простягалися і на чернече духовенство.

Протопопи, візитатори й намісники виконували владу індивідуальну, поряд якої була ще збірна влада : епархіяльні собори і консисторія.

Єпархіяльні пастирські собори відбувалися щорічно, в них брали участь, у міру можливостей, всі священики. Очевидно, що для найвіддалоніших сторін це було трудно, однак всі протопопи були зобов'язані брати участь. На таких соборах провірговалося кандидатів на висвяту в священики з точки зору канонічности, проводилися іспити з метою довідатися про їхню підготовку для виконання пастирської діяльносте; давалися розпорядки морального і духовного порядку та вирішувалися питання канонічної практики.

За часів П. Могили, такі епархіяльні собори місцевого значення відбувалися досить часто і дехто з дослідників уважає добу митрополита Могили «часом найбільшого оживлення спархіяльного життя, а розом і спархіяльних соборів..., на яких мали бути присутні по можливості усі священики» 206). Натомість за часів правління митрополита П. Могили (1633-1647) відбувся тільки один митрополитальний або загально-церковний собор української церкви, а саме в 1640 р. Це був останній помїений собор української церкви до її з'єднання з Московською патріярхіею в 1686 р.