Діяльність київських митрополитів у період литовського панування на українських землях у XIV-XV ст.

Напрямок історичного процесу в Литовсько-Руській державі було змінено політичною злукою Литви з Польщею, що була започаткована династичною унією через шлюб Великого князя Литовського Ягайла, сина Ольгерда, з польською королевою Ядвігою згідно з Кревською (місто в Литві) унією 1385 р. За цією акцією дослідники історії церкви (Власовський, Голубинський, Макарій та ін.) вбачають руку католицького Риму, який за допомогою польської корони Ягайла та руки Ядвіги намагався прокласти шлях католицизму на Схід. Відтоді припиняється християнізація Литви православною церквою. Литовці, серед котрих було ще багато язичників, приймають хрещення від католицького духовенства, що ринуло в Литву після одруження Ягайла з Ядвігою. Хрещене в православній вірі литовське боярство переходить на латино-католицький обряд.

Період княжіння Ольгерда є вельми важливим в історії Великого князівства Литовського, та й загалом Східної Європи. В цей час розпочинається потужна експансія Литви на схід та південь, і вона починає претендувати на спадщину колишньої Стародавньої Русі. Одночасно з цим, поступово зростає тиск Тевтонського ордену.

Ольгердові вдалося, маніпулюючи геополітичним становищем Литви, змінити ситуацію на свою користь - він обережно нагадав патріархові про можливість католицького хрещення, а також про порушення клятви про мир московським князем Дмитрієм Івановичем. Тому з Візантії було прислано для розбору суперечок апоксикарії, одного з яких, пролитовськи налаштованого болгарина Кипріяна було призначено митрополитом після смерті митрополита Олексія. Тепер, нарешті, задуми Ольгерда почали збуватися. Остаточній їх реалізації завадила смерть великого князя. Його наступник Ягайло, спробував було спочатку проводити політику батька, але згодом в силу обставин і деяких умов історія пішла іншим шляхом.

Зауважимо, що сам великий князь, як і переважна більшість його двору, залишалась язичниками. Це було пов'язано з двома причинами. Перша з них полягала в міцній ролі роду у тогочасному литовському суспільстві, одним з головних функцій якого було виконання обрядів, пов'язаних з культом предків Lowmianski H. Studia nad dziejami Wielkiego Ksiestwa Litewskiego / Н. Lowmianski. - Poznan, 1983..

Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли…» тощо. Тим самим князь намагався зміцнити становище Православої церкви.

Цамблак, відстоюючи православ'я, виступав за продовження діалогу між православною й католицькою церквами.

Загалом, становище православної церкви під час правління Великих князів Литовських Ольгерда та Вітовта характеризувалося посиленням внутрішніх суперечок. Церква виявилася усе більше втягнута у політичну боротьбу між литовськими князями за владу.

Розділ 3. Діяльність київських митрополитів під час і після остаточного розділу Київської митрополії

київський митрополія татарський нашестя

3.1 Митрополит Ісидор

Митрополит Київський і всієї Русі Ісидор був греком за походженням і народився у Фессалоніках. До 1437 р. був ігуменом монастиря в ім'я святого Димитрія в Константинополі, брав участь у посольстві імператора на Базельський Собор Католицької Церкви (1434 р.), де було ухвалено рішення про скликання спеціального собору для об'єднання Греко-Православної й Католицької Церков.

1437 р. митрополит Ісидор був призначений Константинопольським патріархом Іосифом на руську митрополію. Це рішення мало певну мету - схилити росіян до участі в Соборі по об'єднанню Церков. У Москві Ісидор був прийнятий неохоче, тому що на Московську митрополію вже був обраний інший кандидат, з росіян, якого відправили у Константинополь для возведення в сан. Прибувши до Москви, Ісидор відразу заговорив про майбутній Собор в Італії й висловив бажання поїхати на нього як представник Руської митрополії. Великий князь Василій Васильович Темний переконував Ісидора не їздити на латинську землю й навіть забороняв йому своєю владою. Нарешті, побачивши завзятість Ісидора, погодився, взявши з нього клятву, що той нічого не принесе від латинян і міцно стоятиме за Православ'я. Однак уже в Юр'єві (Дерпті) Ісидор став на бік латинян Енциклопедія українознавства/ - Т. 2, ст. 134.

На засіданнях Собору у Феррарі, а потім у Флоренції він був на боці латинян і підписав соборне визначення Церков. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «легата від ребра апостольського» для всіх північних країн. Дорогою додому в Будині, Кракові та Львові він повідомляв про з'єднання Церков і проводив літургії в латинських храмах.

1441 р., коли він повернувся з Італії в Москву, перед ним несли латинський хрест. На першій літургії, яку проводив сам митрополит, на єктеніях замість східних патріархів поминали папу Євгенія I. Після закінчення служби архідиякон став читати з амвона визначення Флорентійського Собору. Прихожани мовчали, але великий князь виступив із викривальним словом. Він назвав Ісидора вовком-хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ і наказав посадити його у в'язницю в Чудов монастир. Потім скликав Собор ієрархів для розгляду Флорентійських соборних постанов. Останні були визнані противними древньому православному вченню. Було вирішено закликати Ісидора до каяття й виправлення, але даремно: з ув'язнення він встиг утекти у Твер, а звідти через Литву пробрався в Рим, де одержав місце в раді кардиналів Енциклопедія українознавства. - Т. 2..

1458 р. митрополит Ісидор зрікся титулу митрополита Київського та усієї Руси. Зауважимо також, що цього ж року Константинопольський патріарх реорганізував Київську митрополію та надав українським митрополитам титул Київські, Галицькі та всієї Руси.

Ісидор був учасником оборони Константинополя 1453 р., але йому вдалося уникнути полону. Помер, за одними джерелами, 14 березня 1463 р., за іншими - 1472 р.

Це був останній митрополит, обраний і поставлений для Росії в Константинополі. З митрополитом Ісидором закінчився той період, коли наші першосвятителі обиралися в Греції, Росії або Литві, коли на Русі з'являлося одночасно два і навіть три митрополити, й відбувалися різні беззаконня від шукачів митрополичої владиІ сторія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Рік видання: 2007. Видавництво Свічадо. - С. 198..

У будь-якому випадку Ісидор був далеко непересічною людиною. Ще до призначення свого на російську кафедру він вів листування з гуманістами. Значна частина звісток про взяття Константинополя турками, що увійшла в пізніші записки та збірники, запозичена з донесень Ісидора татові, з листів його до Віссаріону та іншим кардиналам і з послань його до різних коронованих осіб. Проте його управління митрополією припадало на час початку розділу Київської митрополії.

3.2 Митрополит Григорій ІІ Болгаринович

Наступником Ісидора був Григорій ІІ Болгаринович. Був митрополитом упродовж 1458 - 1473 рр. Митрополиту Григорію ІІ патріарх надав новий титул - Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави Київської митрополії носили до приєднання Київської церкви до московського патріархату 1686 р.Дорошенко Д. Нарис історії України / Д. Дорошенко. - Київ, 1991. т.1, с.94..

Проти поділу активно виступили великий князь московський й митрополит. Вони засилали до єпископів посланців з просьбами та погрозами, але нічого не добилися. У зв'язку з цим митрополит Іона наприкінці 1459 р. скликав у Москві Собор московських єпископів, який підтвердив, що «відбувся поділ Ближніх Церков Московської й Київської, який наносить шкоду усьому Православ'ю». Учасники Собору вирішили бути «невідступними від Святої Церкви Московської» Там же.

Загалом у досліджуваний період українське православ'я не змогли захистити ніякі інші руські сили - на території України їх просто не було. Практично уся «українськість» українських земель на той час майже зійшла нанівець. Вся решта території Київської Русі була захоплена Литвою, дрібні князі призначались литовськими урядниками і боронити православних русинів не змогли. А якщо й воювали з поляками, то тільки за литовські інтереси. На жаль, у кінці XV ст. в Україні не існувало скільки-небудь потужної сили, здатної боронити українські інтереси. Тому усе більш занепадаючою Києво-Галицькою митрополією цікавилася Москва, яка щоразу набирала сили, набуваючи собі статусу «третього Риму».

Не зміг виправити становища і Константинопольський патріархат, у прямому підпорядкуванні якого знаходилась Галицька митрополія. По-перше, відношення греків до нової митрополії було дуже непевним і непостійним, внаслідок чого у Галичині було відсутнє постійне наступництво митрополичої влади. Безпосередньо на Галицьку митрополію були поставлені тільки Ніфонт (1303 р.) та Теодор (1338 р.); у 1347 р. патріарх ліквідував Галицьку митрополію, а у 1371 - 1372 рр., вже після смерті Казимира Великого, піддавшись на його погрози назначив митрополита Антонія. По-друге, Константинопольський патріархат безросередньо домогти нічим не міг, бо сам знаходився у дуже скрутному становищі - імператори знову розпочали ігри з Римом на рахунок унії. Імператор Іоан Палеолог І у 1356 р. дав клятву повного підкорення папі як верховному главі Церкви, а через тринадцять років Іоан V Палеолог у Римі підписав особисту унію з Католицькою Церквою. На ділі жодного зближення не сталося, ніякої влади на Сході папа не здобув. Але такі речі тільки ганьбили православ'я і паралізовували його діяльність.

З цих подій видно, що Константинополь помалу втрачав вплив у Києво-Галицькій митрополії. У той час влада митрополита над всією Церквою виявлялась в праві його скликати церковні собори, візитувати окремі єпархії, вимагати від єпископів звітів по управлінню єпархіями, побуджуватп до праці малодіяльпнх, тягнути до відповідальності і церковного суду винуватих. Митрополит затверджував постанови про церковні прибутки, в разі незгоди поміж єпископами і їх клиросами. Він репрезентував назовні цілу Церкву; в справах Церкви: духовенства виступав перед державною владою. До нього зверталось духовенство у випадках порушення своїх прав, насильств з боку урядів і приватних власників, утисків і неправд при збиранні встановлених для духовенства засобів утримання.

3.3 Митрополити Мисаїл Пструч і Симеон

Мисаїл Пструч - митрополит Київський, Галицький та всієї Руси упродовж 1474 - 1480 рр. Походив з українського роду князів Пеструцьких, або Пестручів. З ім'ям митрополита Мисаїла зв'язане послання до папи Сикста IV у 1476 р., яке у 1605 р. греко-католицький митрополит Іпатій Потій представив Віденському магістрату для нгінсаннн його до актів на доказ давности унії українців і білорусів з Римом, під назвою: «Посольство до папєжа римского Сикста IV од духонепства і од княжат і папов руських».

Ця грамота, поруч з похвалами папі, має ряд скарг на утиски від католиків в церковному житті та просить для усунення їх і примирення православних з католиками прислати двох легатів одного грека, а другого латинянина. Можливо, що грамота була інспірована католицькими чинниками, які не залишили ще надії після невдачі з митрополитом Григорієм Болгарином активізувати справу Флорентійської унії па українських і білоруських землях. Тільки ж папа, мабуть, освідомлений, як дійсно стоїть та унійна справа на слов'янському сході Європи, нічого не відповів на це послання митрополита Мисаїла, який цією «епістодією» й скінчив стосунки з Римом Власовський І. Цит. праця. - С. 135.

Імовірно, що в наслідок цього послання митрополита Мисаїла до папи, про яке довідались в Царгороді, патріарх царгородський, ще за життя митрополита Мисаїла, поставив на київську кафедру митрополита Спиридона, перед тим єпископа Тверського, прозваного «за рєзвость» сатаною, і послав його па Русь. Заховалось свідоцтво про митрополита Спиридона видатного архиєпископа Новгородського Геннадія. що це «був стовп церковний, бо змлада навик Священного Писания», проте призначений з Царгороду без соборного обрання на місці і без відома короля, митрополит Спиридон не був принятий на Литві-Русі Енциклопедія українознавства. - Т. 3. - С. 187..

Митрополит Симеон - архієпископ Полоцький, згодом Митрополит Київський, Галицький і вієї Руси упродовж 1481 - 1488 р. Преосвященний Симеон став єпископом Полоцьким і був возведений у сан архієпископа близько 1477 року. З 1481 року він Митрополит Київський і Галицький.

З відома польського короля православні великолитовці обрали собі Митрополитом Симеона, архієпископа Полоцького. Цього разу король не вимагав від нового Митрополита прийняти унію. Константинопольський Патріарх Максим затвердив Симеона і надіслав йому свого «Благословеного листа», в якому звертався не тільки до нього, але й до всіх єпископів, священиків і вірних чад Святої Церкви. Патріарше послання привезли два екзархи: митрополит Енейський Ніфонт і єпископ Іпанейський Феодоріт, які й звершили інтронізацію нового Митрополита разом з єпископами Литовської Митрополії в Новогрудку 1481 р.

За управління Митрополією Симеона кримський хан Менглі-гірей у 1482 р., на догоду московському Великому Князю Івану III, несподівано напав своєю ордою на Україну, пограбував і спалив Київ, узяв велику кількість полонених, серед яких були архімандрит Києво-Печерського монастиря Феодосій Войколович і київський воєвода Іван Ходкевич з сімейством, пограбував Софійський митрополичий собор, а викрадені з нього церковні цінності відіслав до Москви Великому князю.

Митрополит Симеон керував Митрополією до 1488 р. Як говорить Супрасльський літопис, він відійшов ко Господу того ж року. Відомо, що за рік до своєї кончини він висвятив архімандрита Вассіана у сан єпископа Володимирського і Берестейського.

Під час правління митрополитів Мисаїла та Симеона у Великому князівстві Литовському проводилася в цілому толерантна щодо православ'я політика. Населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населенням коронних польських земель, а руському духовенству надавалися усі дарування, привілеї, імунітети церков головних, соборних і монастирських, яких король і великий князь буде без порушень, кривд зберігати, боронити і захищати.

В цілому Мисаїл Пструч - досить суперечлива особистість. На думку проф. О Картачова, єпископ Мисаїл був учасником секретної змови з запровадження унії, проте, чи був Мисаїл прихильником унії, ніяких даних немає Архиеп. Афанасий (Мартос), Беларусь в исторической, государственной и церковной жизни. - Минск: [Б.в.], 1990. - С. 158.

За всіма правилами було обрано митрополита Симеона. Православні виявляли бажання мати митрополита і питали на це дозволу самого короля, і далі зверталися із цим проханням до Константинопольського патріарха. У випадку, коли патріарх згідний, присилає «благословительний лист» і своїх повноважних, котрі на місці і здійснюють посвячення.

3.4 Митрополит Іона Глезна

Митрополита Іону Глезну було обрано елекційним (виборчим) собором. Про порядок його обрання і склад елекційного собору заховались цінні відомості в грамоті, посланій українськими православними князями великого князівства Литовського до патріарха в середині червня 1492 р. Після смерті митрополита Симеона Київська митрополія «не мало» вдовствовала, біля чотирьох років, до 1492 р., коли православні упросили «господаря свого (великого князя литовського Казимира IV) да повелить вибрати годного настоятеля престолу Київському і всея Руси». Коли господар повелів, то переводилось «взисканіє многое» по різних областях держави, поки не знайшли «мужа святого, в писаннях сугубо наказанного, достойного віри, сильного й інших пользовати, а противникам закону нашого возбранителя і уст таковим затикателя», -- Іону, архиепископа Полоцького. Кандидат довго відмовлявся від катедри, а виборці молили його не зрікатися, і тут в грамоті згадується, що були це князі, представники від духовенства і всього людства. Після обрання митрополит Іона, за згодою короля і з грамотою королівською, послав до патріярха за благословенням на митрополію. Митрополит Іона був достойний архипастир, але управляв Церквою тільки два роки (1492 - 94).

Про Іону також відомо, що до обрання в митрополити він був архієпископом Полоцьким і мав репутацію «чоловіка святого, суто покараного (тобто обізнаного) в Писаннях, що може та інших пользовать і противники закону нашому (тобто православної вірі; прим. наше) сильного возбранітеля «. Відомо також, що російські князі Великого князівства Литовського звернулися до Константинопольського Патріарха з клопотанням про свячення його на Литовську митрополію. «Минуло чотири роки з дня смерті митрополита Симеона, поки відбулося обрання Іони і затвердження його на митрополичому престолі» Там же., іншими словами, його затвердження доводиться на 1492 р. - рік смерті «справедливого, доброго» короля Казимира.

У цілому кінець XV ст. був досить непростий час в житті Церкви в Україні. З одного боку після Флорентійської унії в православному середовищі точилися суперечки між її прихильниками та тими. Хто залишався на позиціях Православної Церкви. Крім того, поступове зростання у силі Московського князівства спричинило намагання московських правителів змістити і центр духовного впливу із Києва в Москву.

3.5 Святитель митрополит Макарій І

Літопис оповідає про висвячення в єпископи і поставлення митрополитом Київським і всея Руси архимандрита Макарія, які священні акти довершені були єпископами: Васіяном Володимирським, Лукою Полоцьким, Васіяном Туровським та Іоною Луцьким, -- без попереднього благословення царгород-

ського патріарха.

Після цього послали до Царгороду за благословенням для митрополита старця Діонисія і ченця диякона Германа Власовський І. Цит. праця. - С. 140. Посольство вернулось з патріяршим послом і привезло патріярші «благословенні листи» з великими оловяними печатками великому князю, княгині, митрополитові, єпископам, князям, боярам і всім православним християнам. Але патріарший посол передав заборону патріярха Ніфонта надалі поставляти митрополита собором єпископів без попереднього благословення паріярха, виключаючи тільки надзвичайну в тім потребу. Єпископи на це відповіли: «Ми не зрікаємося давніх звичаїв соборної царгородської церкви і благословення патріярха, отця нашого. Учинили ми це з необхідности, як і раніше так зробили брати паші єпископи при великому князю Литовському Вітовту…» Енциклопедія українознавства. - Т. 4. - С. 52

1 травня 1497 р. митрополит Макарій, який проживав більше у Вільні, від'їхав з Вільни до Києва, щоб навести порядок в церковному житті, що приходило там в розстрій з причини наскоків татарських, а рівно ж запитись відновленням Київської св. Софії. По дорозі татарський загін напав на поїзд митрополита в селі Скриголові на річці Бчича, за 5 миль від Мозиря Власовський І. Цит. праця. - С. 178. Митрополит Макарій був при нападі забитий татарами, що викликало, як оповідає літопис, велику тугу в цілій митрополії. Нетлінні мощі священномученика митрополита Макарія спочивали в Києво-Софійському соборі. Здається, що священномученик митрополит Макарій був в доунійну добу останнім митрополитом, вибраним на митрополію обласним елекціпним собором.

Великий Московський князь Василій Темний намагався зберегти добрі стосунки з Литовським князівством. Тому в роки митрополитства святителя Макарія сталася важлива політична подія - шлюб великого князя Олександра Казимировича з донькою Великого Московського князя Івана III Оленою. Шлюб цей був спробою влаштування миру між «Русю і Русю». У Великому Литовському князівстві духовенство на чолі з митрополитом надіялося на повернення втрачених прав і свобод, а також на піднесення ролі Православної церкви. Спочатку римо-католик Олександр обіцяв клятвено не перешкоджати своїй майбутній дружині Олені «дотримуватися грецького закону і не примушувати її до римського». У лютому 1495 р. Олена прибула зі своєю свитою для вінчання у Вільно. Митрополит Макарій зустрів її біля кафедральної церкви Різдва Богородиці. Було узгоджено з обох боків чин вінчання, яке відбувалося в костелі святого Станіслава.

Митрополит Макарій був присутній, але не служив. Роль звершення православного чину вінчання була доручена духівнику Олени - священику Фомі, який зустрів її з хрестом поряд із католицьким єпископом Войтехом Табором. Але останній не благословив Олену і не дав їй поцілувати хрест (вона поцілувала лише хрест у руках священика Фоми). Невдовзі після вінчання православне духовенство попросило в Олександра дозволу на побудову нового православного храму у Вільно, але князь Олександр відмовив, посилаючись на закони, в яких було сказано про те, щоб «церков грецьких не множити» Святитель Макарий, митрополит Московский и всея Руси [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://days.pravoslavie.ru/Life/life6711.htm. Тому всі сподівання православних на цей династичний шлюб розтанули як віск.

Митрополит Макарій був ніби опікуном княгині Олени і захисником православ'я на Литовській землі. Проживаючи у Вільно, він постійно турбувався, що його паства залишається в Києві без митрополита Там же..

Митрополит Макарій з усією ревністю намагався запровадити у митрополії порядок. Інколи навіть зустрічав опір з боку духовенства. Але все це він творив тільки для зміцнення православ'я в тодішніх литовсько-руських землях і для блага самої церкви і віри. Священномученик Макарій був ревним пастирем, тобто стежив за дисципліною духовенства, намагався підвищити моральний рівень священнослужителів своєї митрополії. Блаженним він був для всіх людей нужденних, але до порушників церковної дисципліни, християнської моралі був дуже суворим. Адже навіть в акафісті ми знаходимо про священномученика таку похвалу: «Радуйся, міцна палиця Христова» Там же..

Недовго довелося керувати Київською церквою митрополиту Макарію. Йому судилося стати жертвою набігів перекопських татар. Тоді київські митрополити жили у Вільно, але їх кафедральним містом залишався все-таки Київ. Саме цю православну столицю, матір міст руських, постійно плюндрували нечестиві агаряни, які, до речі, інколи це робили із намови і Московського князя. Так, як це сталося через союз Івана ІІІ з руйнівником Києва татарським ханом Менглі-Гіреєм. 1482 р. цей татарський провідник пограбував Київ, його святині і післав Московському князю Івану ІІІ як трофей золоту чашу і дискос із Софійського собору.

Митрополит Макарій був мудрим пастирем. Він докладав багато зусиль до ослаблення внутрішніх чвар серед духовенства й мирян, дбав про розвиток Київської митрополії. На свої особисті кошти впорядкував і прикрасив багато храмів та монастирів. Він оберігав і захищав права православних від латинян. Для цього вживав заходів, щоб прихилити литовського великого князя Олександра до православних.

Святитель мешкав у столиці Литви, тому що в Києві було небезпечно жити через постійні набіги кримських татар. Тисячі руських людей гинули від меча й потрапляли у полон, татари грабували й палили храми.

Дотепер пам'ять Київського святителя вшановується нашою Православною церквою. Ці святкування припадають завжди на пасхальні дні, коли Свята Церква прославляє Воскреслого Спасителя, його перемогу над смертю і злом. Кожного четверга за вечірнім богослужінням у Володимирському кафедральному соборі Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет читає акафіст священномученику Макарію, в якому прославляються його подвиг і чудеса як світильника Церкви Української.

3.6 Митрополит Іосиф І Болгаринович

Іосиф І Болгаринович був родич Івана Сапеги, канцлера великого князя і княгині Олени. Йосифа I Болгариновича поманили рівнянням прав православного духовенства з латинським, що, звичайно, було потрібно для привабливості та здійсненності унії.

Що ж дало агентам Литви в Константинополі раптом повірити, що вони саме через патріарха Нифонта здійснять уніатську інтригу? Патріарх Нифонт II займав Константинопольську кафедру двічі (у 1486 - 89 і в 1497 - 98 рр.), Помер в 1508 р. на Афоні. В його дитячі роки він пережив трагедію захоплення Константинополя турками. Православні греки в безлічі бігли від турок ближче до Адріатичним берегів і через острова переселялися до Італії. В 1455 - 1460 рр. бачимо Нифонта в морейському місті Арта, тобто на батьківщині знаменитого для нас російських Максима Грека. Припускають не тільки знайомство, але і спорідненість Нифонта з Максимом. Сам Максим у свої зрілі роки вже в Москві звертається до латинян з теплим сердечним закликом: «Давайте виженемо стару сварку і знову обіймімо світ - цей дар Божий і радість Христову. Єдиним серцем співаймо член Символу Віри про похождення Св. Духа від Одного Отця, як це було встановлено багатьма рішеннями соборів. Митрополит Иосиф Болгаринович [Електронний документ] . - Режим доступу: http://days.pravoslavie.ru/Life/life6841.htm Тим більш зрозуміла жива кровоточива рана в серці патріарха Нифонта, який народився ще при сяйві хреста на куполі Св. Софії.

Державні і церковні розвідники Литви в Константинополі, обізнані про цю патріотичної романтику серця патр. Нифонта, поспішали грубо використовувати її в своїх цілях, «кувати залізо, поки гаряче.» B наступному 1498 р. патріарх Нифонт був уже позбавлений кафедри і відбув на Афон. A в Литві квапляться - «прибирають зі сцени,» тобто провокаційно вбивають, митр. Макарія і помилково видають вибрав Йосипа Болгариновича за вступило вже в права митрополита. Йому обманутий патріарх і адресує нижченаведене своє послання:

«Нифонт, Божою милістю архієпископ Константинополя, Нового Риму і Вселенський патріарх благочестивому і боголюбивому Йосипу, брату і співслуга, митр. Київському і всієї Русі ...» Там же. Таке звернення датоване 5-м квітня 1497 р., тобто ще при живому митрополиті Макарію. Йосип тут же уже іменується митрополитом. Це походить на реалізацію патронатських інтриги, обміну та підкупу патріархії і таємного захоплення місця митрополита. Все це було в дусі того часу. Може бути, цієї закулісної боротьбою і пояснюється той поспіх і то формальне порушення порядку зведення на митрополита Макарія, яке сам грецький апокрісіарій, який прибув до Вільно в 1494 р., визнав досконалим «по нужді» Православна середу знала і розуміла, що розуміється під цим умовним вираженням. Ще одна додаткова риса до мотивів канонізації митрополита Макарія.

У цьому листі патр. Нифонта немає ніякої зради православ'ю. Воно лише не дихає полемікою і лише співчутливо зітхає п з'єднанні церков. Мета його утилітарна - звільнення своєї священної теократичної батьківщини. A Польща, без всякої болі серця, як лихвар, прагнула використати це для своєї уніатської фальшивки.

Ставши митрополитом, Йосип відразу ж почав працювати на користь церковної унії з Римом - спершу конспіративно, а потім і відкрито. У 1500 р. він направив Папі Римському Олександру VI послання, в якому запевняв Папу в своїх вірнопідданих почуттях, у визнанні їм вчення Католицької Церкви і просив благословення на своє служіння і покровительства. Папа самого митрополита Йосипа відповіді не удостоїв, але в листах Великому князю і католицькому біскупу Войтеху суті цього послання торкався. Він, наприклад, писав, що Риму відомо про те, що православні Литви не виконують латинського закону, а в щирості митрополита Йосипа він сумнівається і взагалі його митрополитства не визнає законним. «І ми не знаємо, - пише Папа, - як міг Йосип без його (тобто греко-уніатського патріарха, що знаходиться в Римі; прим. Наше) і моєї згоди отримати Київську митрополію? А тому не інакше можемо виконати його прохання, якщо тільки, відкинувши поставлення та посвячення на згадану митрополію, отримане ним з іншого місця, візьме поставлення від нас і Апостольського престолу. Архиеп. Афанасий (Мартос). Цит. праця. - С. 177.

Размещено на Allbest.ru « Втім, - додає Папа, -якщо Йосип згоден прийняти визначення Флорентійського собору , і визнати й інші вселенські собори і не різнитися ні в чому від католицької віри, утримуючи тільки грецьку обрядовість ..., якщо він обіцяє і буде сприяти, щоб весь російський народ прийняв Флорентійський собор і відрікся від своїх помилок ..., тоді ми пробачимо Йосипу колишні його гріхи і затвердимо його ... «. Зробити це митрополиту Йосипу було не під силу, та й дні життя його були полічені: в 1501 р. митрополит Йосип I (Болгаринович) помер.

Йосиф Болгаринович (1498 - 1501 рр.) був першим митрополитом, якому вел. князь литовський, потім і король польській, Олександер «даде», за виразом літописця, митрополичу кафедру, перед тим єпископ Смоленський. Через єпископа Йосифа великий князь впливав на свою православну дружину княгиню Олену, щоб навернути її на латинську віру, а ставлячи його ж митрополитом, вел. князь сподівався від нього ширення в Українській Церкві Флорентійської унії. Бо ж митрополит Болгаринович, зраджуючи православіє, погоджувався на приняття унії. 1500 р. він вислав до римського папи Олександра VI грамоту про готовність ніби Української Церкви підпорядкуватися Римові. Але папа відповів не митрополитові, а великому князю Олександру і Віленському біскупові Альберту Войтехові, в листах до котрих висловлює свою радість з приводу їх старань навернути православних до Римської церкви, бо вони, очевидно, були й промоторами в унійній пропозиції митрополита Болгариновича.

1458 р. на соборі в Москві де-факто було утворено самостійну Російську православну церкву (хоча остаточно цей процес дістав канонічне завершення 1589 р., коли було утворено Московський патріархат). Відтоді митрополитів Московських та всієї Русі почали обирати без огляду на Царгород (хоча обраний митрополит Іона був останній з тих, хто, прийнявши сан митрополита Київського, мав кафедру в Москві).

У XIV -- середині XV ст., коли процес централізації російських земель навколо Москви активізується, і водночас після Кревської унії (1385 р.), коли почалося об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського, обидві держави намагаються мати власних митрополитів Православної церкви, щоб зміцнити основні важелі влади. Перебування Київського митрополита в Москві вже не можна було пояснити татаро-монгольською загрозою та руйнацією Києва.

Напередодні остаточного розколу єдиної Київської митрополії на Московську і Київську боротьба навколо обсадження й контролю митрополичого престолу надзвичайно драматизувалася.

1458 р. згідно з розпорядженням папи Каліста III Константинопольським патріархом Григорієм Маммою на київську кафедру було висвячено учня митрополита Ісидора Григорія Болгарина, абата монастиря святого Димитрія в Константинополі. Протягом десяти років Григорій Болгарин зміцнював свій митрополичий престол і намагався утвердити унію в Українсько-білоруській церкві. Становище його було складне. На українсько-білоруських землях володарювала Католицька церква.

Після поділу Київської митрополії Московська митрополія і московська князівська влада всіляко відмежовуються від Рима й від Константинополя, який визнав унію 1439 р. Українсько-білоруська церква в межах Великого князівства Литовського, зберігаючи канонічні зв'язки з обома центрами Вселенського християнства -- Константинополем і Римом, засвідчила віковічне положення України між Сходом і Заходом.

Висновки

У ході проведеного дослідження ми прийшли до таких висновків.

Утворення у зв'язку з падінням Київської Русі нових держав з іншими політичними центрами призвело до міждержавної боротьби за митрополичу кафедру, за місце перебування митрополита. Ця боротьба точилася два століття і скінчилася поділом єдиної для всього православного слов'янського Сходу Київської митрополії під юрисдикцією Константинопольського патріарха на дві окремі митрополії: Київську і Московську.

Після перенесення місця перебування митрополита з Києва (внаслідок його зруйнування татаро-монголами та постійної загрози з їхнього боку) до Володимира-над-Клязьмою (1299 р.), а потім до Москви (1325 р.) великі литовські, галицькі й київські князі неодноразово намагалися здобути собі окремого митрополита з осідком у Києві чи іншому місті -- Новогрудку, Львові.

У другій половині XIV ст. між литовськими й московськими князями точилася жорстока боротьба за Київську митрополичу кафедру. Події розгорталися за вже відомим сценарієм: кожен з князів-претендентів висував свою кандидатуру. Константинополь намагався нав'язати свого ставленика, який до того ж був активним сподвижником московських князів.

1414 - 1415 рр. -- період особливо гострої боротьби за Київську митрополію у трикутнику Литва -- Москва -- Візантія. Собори єпископів православної церкви 1415 р. в Новогрудку (березень, серпень, листопад), внаслідок яких було поставлено митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» Григорія Цамблака, продемонстрували явну антивізантійську й антимосковську політику. Опір Московського митрополита Фотія, який намагався подати обрання Цамблака як незаконне, не мав успіху.

Упродовж усього XIV і першої половини XV ст. єдність митрополії всієї Русі неодноразово порушувалася. Врешті-решт це не могло не завершитися повним розривом, який був зумовлений, закріплений і забезпечений розчленованим існуванням Руської церкви у складі двох різних держав, різних політичних систем та етнічних спільнот. Тому шляхи Православної церкви у московській і польсько-литовській державах, таким чином, розійшлися.

Уже задовго до обрання власного митрополита в Москві митрополити в Києві й Москві обиралися окремо; між ними точилася жорстока боротьба, що завершувалася взаємним викляттям. Московські митрополити, які й досі іменувалися «київськими», постійно перебували поза Україною, поза кафедрою й не дбали про духовне життя головної частини митрополії.

У Константинополі без жодних зносин з Москвою й Литвою на Київську митрополичу кафедру було висвячено Ісидора, прихильника унії з Римом. 1439 р. митрополит Ісидор взяв участь у Флорентійському соборі, де було ухвалено унію Східної православної церкви із Західною католицькою церквою. Митрополит Київський Ісидор активно обстоював ідею цієї унії, виступав на соборі її ініціатором і головним ідеологом з боку Константинопольської патріархії.

Слід зауважити, що ідея унії, яка активно почала обговорюватися у вищих колах Православної церкви з XV ст., вносила розкол у Київську митрополію.

Зауважимо, що у той час Московська Церква була фактично відокремленою від православної Церкви в Литві-Україні, хоч її первосвятитель титулувався митрополитом Київським і всієї Руси. Московські і литовсько-українські землі були у двох різних державах, які ворогували між собою. Здійснюючи свою традиційну політику експансії, Москва постійно розширювала свою територію і ставала дедалі могутнішою.

Звільнившись від московської опіки, українське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і називалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку.

Загалом XIV - XV ст. в історії Православної церкви - складний, суперечливий період. Протягом цього періоду православні митрополити продемонстрували свою мудрість, розважливість у вирішення складних політичних питань.

Примітки