Діяльність київських митрополитів у період литовського панування на українських землях у XIV-XV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність київських митрополитів у період литовського панування на українських землях у XIV - XV ст.

Вступ

Актуальність теми. Розбудова Української держави та духовне відродження потребують детального вивчення церковної історії. Вивчення історії Православної церкви, звертання уваги на взаємозв'язок церковної та політичної історії допоможе пролити світло на джерела міжконфесійних конфліктів, з'ясувати причини виникнення суперечливих ситуацій у відносинах між церквою та державою. У цьому контексті важливим є період XIV - XV ст. - часу відновлення митрополичого осідку після могнголо-татарського нашестя, діяльності великих князів литовських, розділу Київської митрополії. Це був досить непростий і суперечливий період історії Православної церкви. Важливим є вивчення діяльності київських митрополитів у цей період, так як діяльність кожного митрополита є виявом мужності, мудрості, розважливості у непростий період литовського панування на українських землях.

Історія Православної церкви у XIV - XV ст. є прикладом функціонування релігійної інституції у непростий період внутрішніх суперечок, литовської експансії на українські землі, посилення ролі Москви у православному світі.

Досліджувана тема порівняно мало представлена у вітчизняній історичній науці. Спроби дослідження історії Православної церкви ще в ХІХ ст. були здійснені вітчизняними, російськими вченими М. Бантиш-Каменським Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии / Н. Бантыш-Каменский. - Вильна: [Б.в.], 1864., М. КарамзінимКарамзин Н. История государства Российского / Н. Карамзин. - Москва: [Б.в.], 1988., П. КукольникомКукольник П. Исторические заметки о Северо-Западной России / П. Кукольник. - Вильна: [Б.в.] , 1867., С. Соловйовим Соловьёв С. История России с древнейших времён / С. Соловьев. - Москва: [Б.в.],1960., В. Антоновичем Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России / В. Антонович. - Киев: [Б.в.], 1885., М. Довнар-Запольським Довнар-Запольский. Акты Литовско-Русского государства (1340-1524 г.) / Довнар-Запольський. - Москва: [Б.в.], 1899.. Також огляд історії православної церкви у досліджуваний період у загальному контексті здійснювали польські дослідники Й. Фіялек, Fijalek J. Srednioweczne biskupstwa kosciola wschodniego na Rusi i Litwie. Czesc I // Kwartalnik Historyczny. - 1896. - R.10 Й. Длугош. Dlugosz Jan. Dzejow polskich ksiag dwanascie T.III. - Ks. IX-X. - Krakow, 1867. У загальному аспекті це питання досліджували І. Колодний, Історія релігії в Україні/ За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. - Київ: Знання, 1999. - 735 с. О. Субтельний Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. - К: Либідь, 1992. - 520 с. , В. Беднов Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве / В. Беднов. - Минск, 2002 та ін. На сьогодні в історичній науці немає комплексного дослідження, пов'язаного з історією Православної церкви XIV - XV ст. Тому тема, обрана для дослідження, є досить актуальною.

Джерельна база дослідження. Як джерела, у дипломній роботі використані матеріали з Галицько-Волинського літопису. Відомості, що наводяться у літописі, є важливими для встановлення особливостей функціонування Православної церкви у період литовського панування та діяльності православних митрополитів у досліджуванй період XIV - XV ст.

Метою дослідження є встановлення особливостей діяльності київських митрополитів у період литовського панування на українських землях у XIV - XV ст. Вона досягається вирішенням таких дослідницьких завдань:

- Дослідити історію Православної церкви у період відновлення митрополичого осідку після монголо-татарського нашестя;

- Охарактеризувати діяльність митрополита Кирила ІІІ та святителя митрополита Петра Ратенського;

- Висвітлити діяльність київських митрополитів при правлінні великих князів литовських Ольгерда та Вітовта - Феогноста, Олексія, святителя митрополита Кипріана, святителя митрополита Фотія, митрополита Г. Цамблака;

- Встановити характерні особливості церковних соборів у Новогрудку у 1415 р.;

- Вивчити діяльність київських митрополитів під час і після остаточного розділу Київської митрополії після 1458 р. - митрополитів Ісидора, Григорія ІІ Болгариновича, Мисаїла, Симеона, Іони Глезни, Святителя митрополита Макарія, митрополита Іосифа І Болгариновича.

Методи дослідження. Застосовані у дослідженні методи використовують як загальнонаукові, так і спеціальні підходи. При ознайомленні з основними дослідженнями, пов'язаними із вказаною проблемою, застосовувався аналітично-концептуальний метод. Необхідним елементом роботи з документами та літературою став критичний метод опрацювання джерел та літератури. Дослідником широко використовувався використовувався порівняльно-історичний метод. За допомогою загальнонаукових методів аналізу та синтезу авторові вдалося проаналізувати особливості діяльності київських митрополитів періоду литовського панування в Україні. Завдяки методу системного аналізу основні відмінності у становизі Православної церкви в Україні доби Великого князівства литовського панування.

Використання принципів світоглядного плюралізму, причинності, толерантності дало можливість уникнути конфесійної заангажованості, одномірності при дослідженні діяльності київських митрополитів доби Великого князівства литовського XIV - XV ст. Принцип історизму дозволив розглянути досліджуване питання у комплексі.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному дослідженні діяльності київських митрополитів XIV - XV ст.

Об'єктом дослідження є державно-церковні відносини в Україні доби литовського панування XIV - XV ст.

Предметом дослідження є діяльність київських митрополитів в Україні періоду литовського панування XIV - XV ст.

Хронологічні рамки дослідження - XIV - XV ст. - період від відновлення митрополичого осідку після монголо-татарського нашестя до кінця XV ст. - часу остаточного поділу Київської митрополії.

Географічні рамки дослідження - територія українських земель у складі Великого князівства Литовського у тих межах, які були упродовж XIV - XV ст. у контексті історичних подій, що висвітлюються у роботі.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. У першому розділі досліджується діяльність київських митрополитів у період відновлення митрополичого осідку після монголо-татарського нашестя. У другому розділі висвітлюється діяльність київських митрополитів при великих князях литовських Ольгерді та Вітовті. У третьому розділі досліджується діяльність київських митрополитів під час та після остаточного розділу Київської митрополії.

Розділ 1. Відновлення митрополичого осідку після монголо-татарського нашестя

1.1 Митрополит Кирил ІІІ

Татарська навала 1237 - 1240 рр. закінчила історію Київської Русі. Київ, взятий і зруйнований ханом Батиєм 1240 р., у цілому втратив своє значення і як осередок культури. Разом з тим занепад Київської Русі та її столиці - Києва у 1240 р. потягло за собою великі наслідки і в житті Української Православної Церкви. Ці наслідки, які стосуються зовнішнього становища Церкви та її ієрархії, так і внутрішнього житя в цілому залежали від політичних обставин.

Київська митрополія у ХІІІ - XV ст. займала територію різних держав, з різною владою в них не тільки у відношенні племенному, але й у відношенні релігії.. Це такі держави, як Галицько-Волинське князівство, Литовська, Польська, Московська, Татарська держави.

Утворення у зв'язку з остаточним занепадом Київської державин нових держав з новими, після занепаду Києва, політичними осередками привело до міждержавної боротьби за митрополичу православну кафедру, за місце осідку православного миторполита для сходу Європи Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - репринт. вид. / І.Власовський. - К., 1998. - Т. 1-4. - С. 100.

Перед навалою монголів Батия в 1237 р. до м. Києва прибув призначений Царгородським патріархом останній митрополит Йосиф І. Цей митрополит був греком. Що сталось з ним під час нападу на Київ орд хана Батия в 1240 р., чи він загинув час з тисячами своєї пастви, чи завчасно виїхав з Києва, наразі невідомо Там же.. Після занепаду Києва Церква фактично залишилась без митрополита. Стосунки із Візантією, з причини монголо-татарської навали були перервані; сам патріарх митрополита не присилав. Фактично це означало б занепад релігійного життя в країні.

Тоді ж турботи про функціонування Київської митрополичої кафедри взяв на себе князь Данило Романович Галицький. Київ у важкий час монголо-татарської навали був під керівництвом воєводи Дмитра. Галицько-Волинський літопис під 1243 р. вже називає митрополита Кирила, коли пише, що князь Данило, одержавши вісті про наближення татар, «зачинив Холм і поїхав до брата свого князя Василька, взявши з собою і Кирила митрополита» Галицько-Волинський літопис. / Пер. Теофіль Коструба. -- Львів, 1936. -- Ч. I. -- 128 с - С. 52. Потім, не пізніше 1250 р., митрополит Кирил ІІІ побував в Нікеї, де отримав поставлення на митрополита Київського від Царгородського патріарха Мануїла II; в Нікеї патріарх мав тоді свою резиденцію разом з грецьким царем і царським двором з тої причини, що Царгород знаходився тоді в руках Латинського царства 1204 - 1261 рр.

Відмітимо, що Київський митрополит Кирил III майже сорок років (упродовж 1243 - 1281 рр.) перебував на Київській митрополичій кафедрі. У цей час державно-політичне життя українських земель представлялось в слідуючому етапі. На захід і північний захід від Києва була Галицько-Волинська українська держава, утворення якої при князі Романі Мстиславовичі підноситься до кінця XII -- початку XIII ст. У часи правління митрополита Кирила III тут правили Данило Романович Галицький (помер 1264 р.) з братом Васильком, потім Лев І Данилович (1264 - 1301 рр). Подпіпров'я, а саме Київщина і Переяславщина, не були вже князівствами, а громади в тих землях підлягали переважно просто татарами, і літописець зве їх «людьми татарськими» Там же. - С. 62. На Чернігівщині князівські родини ще задержались, але, множачись далі, все ділили на дрібні шматки свої волості Кирилл ІІІ Кевский [Електронний документ]. - Режим доступу:// http://drevo-info.ru/articles/10800.html.

Вважаємо, що князі Данило й Василько (галицько-волинські), коли обирали й посилали до патріарха на поставлення митрополита Кирила III («Кирил бо митрополит ідяше послан Данилом і Васильком па поставленіє митрополіи руської») Галицько-Волинський літопис / Пер. Теофіль Коструба. -- Львів, 1936. -- Ч. I. -- 128 с. - С. 68, дбали найперше про церковні справи для блага свого народу та своєї держави, а не для Суздальської півночі Русі. Але митрополит Кирил III, який був родом з Галичини, ієрарх видатний, не справдив одначе сподівань і намірів галицько-волинських князів Власовський І. Цит. праця. - С. 104 .

Наразі немає точних даних в пояснення цього факту, але митрополит Кирил III започаткував своєю діяльністю ряд тих церковних ієрархів з українців, що впродовж історії взаємовідносин України з Московщиною відограли значну ролю в політичному зміцненні і культурному піднесенні Московського князівства.

Митрополит називався по-старому Київським, і кафедрою митрополії вважався Київ, одначе Кирил III дуже мало навідував Київ, проживаючи переважно у Володимирі над р. Клязьмою. Коли російські історики пояснюють це занепадом Києва і вічним неспокоєм на півдні від татар та потребою порад і управління митрополичого на півночі, де поставало й ширилось в новій державі церковне життя, то з таким же правом потреби церковного життя і в Галицько-Волинській державі, де теж не було так небезпечно від татарського панування, вимагали присугности митрополита, тим більш, що вже у ці часи XIII ст. почався тут тиск на православ'я з боку католицької церкви.

На Суздальщині, в Переяславі Залеському, митрополит Кирил ІІІ помер у 1281 р., хоч тіло покійного митрополита Київського й перевезено було для похорону до Києва. Фактичним перебуванням більш на півночі та присвяченням більш уваги церковному життю тієї ж півночі митрополит Кирил III підготував і формальне перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира Суздальського, а далі до Москви. Бо ж слідами митрополита Кирила III пішов його наступник, митрополит Максим, якому тим легче було це зробити, що він був присланий з Константинополя греком, а тому пе був зв'язаний походженням і моральними зобов'язаннями у відношенні до українського народу.

Кирил ІІІ умів відстоювати права православ'я. Митрополит часто відстоював православ'я у константинопольського патріарха. Вирізнявся відомим красномовством. Кирило ІІІ також домагався недопущення зловживань серед православного кліру. Та й саме досить тривале перебування Кирила ІІІ на посаді митрополита сприяло становленню митрополичого осідку, подальшому зміцненню православної церкви у Київській державі після монголо-татарського нашестя. Додамо також, що зміцненню позицій православ'я сприяло вміння митрополита Кирила ІІ відстоювати православ'я перед монгольськими ханами.

Немає підстав стверджувати, що Кирило ІІІ переніс митрополичу кафедру у Володимир-на-Клязьмі. Адже його правління характеризувалося частими поїздками по єпархіях, і тому Володимир-на-Клязьмі став для нього лише резиденцією. Задовго до смерті Олександра Невського митрополит керував митрополієюз Володимира. Кирило ІІІ мислив себе як єпископ з великою повнотою влади.

1.2 Святитель митрополит Петро Ратенський

Відомим митрополитом Київським і всієї Руси був святитель митрополит Петро Ратенський. Своїм походженням, святительськими подвигами і діяльністю він став величним свідком православної віри на західноукраїнських землях, уособленням нерозривних зв'язків нашого народу з братнім народом північної частини Русі, і цим назавжди лишився в пам'яті свого віруючого люду Святитель Петро Ратенський, Митрополит Київський і всієї Русі чудотворець [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://hram.lviv.ua/1015-svjatitel-petro-ratenskijj-mitropolit-kiyivskijj.html. Петро Ратенський народився близько 1260 р. на Волині в благочестивій боярській родині. Існує переказ, що місце народження Петра пов'язують із містечком Ратне - районним центром Волинської обл Там же.. Через брак джерел неможливо точно вирахувати час народження майбутрнього митрополита. Дванадцятирічним підлітком він пішов у монастир і декілька років трудився в обителі. Юнак з благоговінням і великою майстерністю писав ікони. Одного разу Петро побачив мужа, вдягнутого в святительські одежі, котрий став біля нього і сказав: «Чадо, відкрий свої вуста!». Отрок виконав повеління. Тоді цей святитель доторкнувся до його язика і благословив, наче влив у вуста якусь солодість. З того часу уже нічого тяжкого не було у навчанні Петра: він вчився краще за всіх у школі. Маючи дванадцять років, попросився до монастиря, де виявив високі чесноти монашого послуху та побожності. Там навчився також іконописання «і бисть іконник чуден». В Успенському соборі Московського Кремля збереглося два образи, написані Святителем Петром: Пречистої Божої Матері та ікона Пресвятої Богородиці, іменована «Петровською».

Петро віддалився в пустельне місце на березі ріки Рати, де заснував монастир. Невдовзі його обрали ігуменом, а згодом про подвижника стало відомо далеко за межами обителі.

Після смерті митрополита Галицького Ніфонта, галицькі епископи обрали Петра його наступником, та відправили до Константинополя на затвердження. Але в той же час, помер митрополит Київський Максим. Тому, одночасно до Константинополя прибув із півночі ігумен Геронтій, кандидат від тверського князя Юрія. Через суперечки та вимоги північно-руських князів скасувати Галицьку митрополію, справа про затвердження митрополита тривала кілька років. Зрештою, Патріарх вирішив об'єднати разом дві митрополії. Петру було надано титул -- митрополит Київський і всієї Русі.

Після об'єднання патріархом Константинопольським Афанасієм алицької і Волинської митрополії Петра Ратенського було наставлено митрополитом Київським і Галицьким. Він керував Руською Православною Церквою в період монгольського свавілля та княжих усобиць. Він мирив ворогуючих князів і ставав на перешкоді братовбивчим розбратам Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 3. - К.: Либідь, 1993. - С. 534..

Зауважимо, що тоді Київ перебував у надзвичайно важкому стані. У 1299 р. були повністю зруйновані Софійський собор, митрополичий дім. Через загальний занепад культурного та церковного життя центр останнього переходить на північ Русі. Тому і св. Петро, враховуючи тогочасні обставини, обрав у 1309 р. місцем перебування не Київ, а місто Володимир на Клязьмі, столицю великого князівства.

Підсумовуючи діяльність Петра Ратенського, зауважимо, що його керування митрополією припадало на досить важкий час становлення православ'я в умовах монголо-татарської навали. Він керував Православною Церквою в період монгольського свавілля. Додавали нестабільності і постійні княжі усобиці. Позитивною стороною діяльності митрополита Петра Ратенського було те, що він мирив ворогуючих князів і тим самим ставав на перешкоді братовбивчим розбратам.

Після татарської навали й занепаду Києва церкві довелося встановлювати взаємовідносини з іноземною державною владою, до того ж спорідненою з іншою, ніж православна церква, конфесійною системою. Це була влада -- і християнська православна (Галицько-Волинська держава), -і християнська католицька (під час польсько-литовського панування), і мусульманська (татарське іго), і поганська (на початку татарської навали на першому етапі Литовсько-Руської держави). При цьому церковно-державні відносини в умовах іноземного панування все більше залежали від самої державної влади. Церква не мала такої рівноправності, як у попередні роки її існування в Київській Русі-Україні.

У той період український народ не мав такої потужної політичної та державницької сили обороняти церковне прагнення своїх предків -- мати свою самоуправну (автокефальну) церкву, незалежну вже тепер не так від Візантії, як від Москви й Литви. Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивником Русі-України, яким була раніше. Нові обставини -- політичні й церковні -- підштовхували український православний народ під церковний протекторат Константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм особливим устроєм давала змогу українському народу зберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а на церковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців, оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майже всього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, що сповідували язичництво. Тому православні митрополити зробили надзвичайно багато для становлення литовсько-руської державності і загалом для збереження православ'я у непростий період міжкнязівських чвар.

Розділ 2. Діяльність київських митрополитів при Великих князях Литовських Ольгерді та Вітовті

2.1 Боротьба за митрополичу кафедру при князі Ольгерді і святителі митрополити Феогност і Олексій

У середині XIII ст. на історичну арену в Східній Європі виступив литовський народ, племена якого здавна жили по річках Німані, Західній Днині, понад Балтійським морем Власовський І. Цит. праця. - С. 106.. Литовці починають поширюватися на південь, захоплюючи й підбиваючи словянські землі й племена, спочатку білоруські, а далі й українські. При останніх князях Даниловичах галицьких литовські князі володіли вже землями туровсько-пінськими, берестейською, а при князі литовському Гедиміні (помер близько 1341 р.), що був основоположником литовської династії князів Гедиминовичів.

Князя Дмитра-Любарта галицькі та волинські бояри самі вибрали собі на князя у 1340 р., з припиненням у них роду князів Романовичів. Другий син Гедиміна Ольгерд, як великий князь литовський (1341 - 1377 рр.), об'єднав під Литвою Київщину й Поділля, Чернігівщину й Сівершину, посунувшись далеко на схід (князівства Смоленське, Брянське).

Можна сміливо стверджувати, що після занепаду Галицько-Волинської держави український народ, за винятком на заході Галичини й Холмщини, потрапив під політичний протекторат Литовської держави аж до другої половини XVI ст. Українська культура була набагато вища від примітивного життя литовських племен, які, будучи в основному язичницької релігії, тільки що стали на шлях християнізації. Тому українські культурні впливи на Литву були досить потужні, особливо з приєднанням великих українських територій під час правління князя Ольґерда Історія релігій в Україні… - С. 123.. Литовські княжата, що сиділи по різних містах під великим князем Литовським, приймали православну релігію, місцеву культуру, мову, ставали українськими чи білоруськими (на півночі) князями, тільки з нової литовської династії. Тому, на думку дослідника Православної церкви І. Власовського, назва держави «Литовсько-Руською» цілком оправдана, як з погляду територіального й етнографічного, так і з погляду культурних впливів Власовський І. Цит. праця. - С. 108.

В період правління князя Гедиміна митрополитом Київським був митрополит Петро (помер в 1326 р.), а після нього - Феоґност-грек (помер у 1353 р.); останній з московським князем Семеоном Гордим домігся у 1347 р. скасування галицької митрополії, тому дуже можливо, що і в справі закриття першої литовської митрополичої катедри в Царгороді доклав рук той же митрополит Феоґност. Певні відомості про широку акцію литовської державної влади за унезалежнення Православної Церкви від митрополита Києво-Московського є уже від часів великого князя литовського Ольґерда Гедиминовича, який, як і брат його Любарт-Дмитро, був православної віри.

Незважаючи на те, що митрополит Феогност був митрополитом Київським, його осідок і надалі був у Москві.

Феогност за походженням був грек. Наприкінці 1327 (або ж на початку 1328) р. Константинопольський Патріарх Ісая призначив його на Київську митрополію. 1328 р. Святитель прибув до Русі. У 1328 р. Феогност відвідав західно-руські єпархії, які, на прохання галицьких і литовських князів, були виділені в окремі Митрополії Святитель Феогност [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://archiv.orthodox.org.ua/page-2045.html.

Святитель завчасно заручився підтримкою Константинопольського Патріарха на відновлення єдиної спільноруської Митрополії. У травні 1328 р. він зібрав на Волині Собор єпископів скасованої Митрополії і з їхньою участю висвятив єпископа Володимир-Волинського Афанасія і єпископа Галицького Феодора. Після цього Митрополит вирушив до Москви, щоб зробити її своєю постійною резиденцією Там же..

Діяльність митрополита Феогноста тією чи іншою мірою сприяла піднесенню Москви. Святитель закінчив будівництво Успенського храму в Москві. 1329 р. побудував дві кам'яні церкви -- в ім'я святого апостола Петра і преподобного Іоанна Ліствичника. Зміцненню Москви як центру Митрополії сприяло прославлення мощей святого Петра і приєднання його до лику святих.

Святитель Феогност цілком став на сторону Московського князя і всіляко сприяв йому в реалізації його планів щодо підпорядкування інших князівств Москві. Щоб затвердити централізацію церковної влади, Митрополит Феогност звершував складні поїздки по своїй Митрополії, вирушаючи навіть до Константинополя.

Важке випробування довелося витримати святителю в 1341 р. Тоді в Золотій Орді змінився правитель. Зміна хана супроводжувалася посиленням утисків Церкви з боку татар. Від нового володаря вимагалося одержати ярлик, що захищав би Церкву. З цією метою і поїхав Святитель у Золоту Орду. Але новий хан Чанібек, посилаючись на інформацію своїх слуг, які докладали про нібито великі прибутки Руської Церкви, зажадав від Святителя щорічної данини у великих розмірах. Відстоюючи незалежність Церкви, святий Феогност був підданий суворому катуванню і тортурам. Він із доблестю мученика стерпів усе. Хан був зламаний мужністю Митрополита і згодився надати Церкві право розпоряджатися своїми прибутками. Ці прибутки при Митрополитові Феогності і його попередниках йшли в основному на ліквідацію страшних збитків від Батиєвого нашестя, церковно-монастирське будівництво і християнську благодійність у піклуванні про церковний благоустрій, минуло життя Святителя Там же..

Митрополит Феогност сприяв відбудові зруйнованих храмів, особливо в північній частині Київської митрополії, були відкриті храми в самій Орді -- Сарайській єпархії Святитель Феогност, митрополит Київський і всієї Русі [Електронний документ]. - Режим доступу:// http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/zhyttya-svyatyh/svyatytel-feohnost/.

Митрополит Феогност готував собі гідну зміну в особі святого Олексія, який при Митрополитові Феогності за 14 років пройшов усі ієрархічні ступені і під його керівництвом отримав прекрасну церковну та світську освіту. 1352 року Митрополит Феогност поставив Святителя Олексія єпископом Володимирським, а після своєї смерті благословив його зайняти Митрополичу кафедру.

Митрополит Феогност помер 11 березня 1353 р. від «чорної смерті» -епідемії чуми Енциклопедія українознавства // За ред. В. Кубійовича. - Париж, Нью-Йорк: Молоде життя, 1954 - 1989. - Т. 3. - С. 112. Православна церква у церковних календарях згадує Феогноста як святого. Пам'ять святителя Феогноста, митрополита Київського і всієї Русі вшановується 27 березня (14 березня за ст. ст.).

Митрополит Олексій Бяконт (Святий чудотворець Олексій) -- виходець із боярського роду. Батьки його -- Федір і Марія -- були боярами Чернігівського князівства, потім переїхали до Москви, де в 1300 р. народився Олексій. Його хрестили ім'ям Єпевферій Олексій - митрополит Київський і всієї Русі, чудотворець [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/zhyttya-svyatyh/svyatytel-oleksij/. У 1354 р. Олексія поставили митрополитом Київським і всієї Русі. Прийнявши управління церквою, він ще більше служив їй, подавав приклад словом, вірою і чистотою, духом і любов'ю. Слава про нього поширювалася не тільки серед християн, а й серед мусульман Святитель Олексій, митрополит Київський і всієї Руси, чудотворець (1378) http://cerkva.if.ua/index.php?id=491&action=art.

Тимчасово Московським князівством управляв суздальський князь Дмитрій Константинович (1359 - 1363 рр.). В 1362 р., коли підріс князь Дмитрій Іванович, святитель Олексій поблагословив його на престол чудотворною іконою Володимирської Божої Матері. При митрополиті було побудовано нові храми й монастирі: на річці Руза храм на честь нерукотворного образа Ісуса Христа, у Москві церкву Св. Архістратига Михаїла, відкрив монастир, названий Чудним (на честь чудесного зцілення татарської цариці Тайдули). У цьому монастирі він заповідав себе поховати. Багато інших добрих справ зробив святитель.

У 1361 р. були відновлені Чудновий, Спасо-Андроніковий, Олексіїв монастирі у Москві, у наступні роки - Симонів, Серпухівський та ін Див.: Олексій - митрополит Київський….

Святителю Олексію довелося вести напружену боротьбу за єдність Церкви. Завдяки своїй наполегливості, енергії й твердості характеру в поєднанні з інтелектом та освітою він зміг піднести архіпастирську владу на небувалу висоту. Як першоієрарх завжди залишався першомолитвенником за православних людей, церковним пастирем, людиною бездоганного чернечо-подвижницького життя.

Митрополит Олексій помер 12 лютого 1378 р.

Великий князь підкреслював особливу політичну роль митрополита Олексія, який благословляв московського князя і москвитян на пролиття крови, до Києва не приїздитв, на Литві не появляється, навіть коли його просили. Константинопольський патріарх Філофей виготовив уже був грамоту, в якій писалось про те, що «литовська земля на всі наступні часи не повинна відокремлюватись від духовного управління Київського митрополита, бо подібний випадок викликав вже замішання і багато непристійного» Власовський І. Цит. праця. - С. 110.

Діяльність митрополита Олексія сприяла подальшому зміцненню Київської митрополії. Видатну політичну роль митрополита підкреслював і Великий князь Литовський. Цим можна стверджувати, що діяльність митрополита Олексія сприяла подальшому зміцненню Великого князівства Литовського, посиленню становища українських земель, інтеграції литовського суспільства у християнський світ.

2.2 Святитель митрополит Кипріан

На думку І. Власовського, важко встановити, чи поставлення Кипріяна означало усунення з катедри Київської митрополита Олексія. Є припущення, що Кипріян був поставлений на митрополію з тою умовою, що після смерті митрополита Олексія він має обняти в управління всі єпархії, що входили в склад Київської митрополії; до того ж часу йому підлягали б єпархії на території Литовсько-Руської держави. Митрополит Кипріян патріаршу грамоту про своє призначення на митрополита Київського і всієї Русі вже зараз по висвяті особисто представив московському великому князю Дмитрію Івановичу, який у відповідь мав заявити, що Москва не потрібує іце нового митрополита, доки живе митрополит Олексій. I митрополит Олексій залишався на митрополичій катедрі ще більше двох років, до самої смерті в 1378 р., в пізнішихпам'ятках іменований то Київським, то Московським (Московської митрополичої кафедри формально і канонічно тоді ще не було) Там же. - С. 111.

Митрополит Кипріан (1330 - 1406 рр.) був разом з тим відомим письменником, редактором, перекладачем і книжником. За походженням - болгарин.

У 1375 р., коли відновилася ворожнеча Литви і Москви, литовський князь Ольґерд відправив Кипріана із грамотою в Константинополь, у яких просив Патріарха посвятити Кипріана митрополитом Литовським, інакше погрожував просити собі митрополита в латинської Церкви Святитель Киприан, митрополит Киевский и всея Руси [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://www.pravoslavie.ru/put/060919170921.htm.

Патріарх Філофей задовольнив прохання литовського князя й 2 грудня 1375 р. звів Кипріана в сан Митрополита Київського й Литовського з правом на всю Русь після смерті Митрополита Олексія. Він мав титул «Митрополита Київського, Руського і Литовського», а згодом мав стати «Київським і всієї Русі». 6 червня 1376 р. Кипріан прибув до Києва і відтіля через послів марно намагався домогтися визнання свого права від московського князя, Новгорода і Пскова Власовський І. Цит. праця. - С. 110.

Великий князь Дмитро Донський не захотів визнати Кипріана, оскільки мав свого кандидата на руську митрополію -- Михаїла (Митяя). Кипріана не визнали в Москві, поглумилися й вислали за межі Московської держави. Митрополит Кипріан повернувся знову до Києва й керував литовським духовенством. Лише після загибелі Мамая у 1380 р. князь Дмитрій Донськой змінив своє ставлення до Кипріана. 1383 р. митрополит Кипріан відбув до Константинополя на патріарший суд. Далека подорож виявилася даремною; за життя великого князя Дмитра він так і не зміг домогтися Київської Митрополії. Собор Патріарха Ніла поставив у Митрополити Київські і Великої Русі Пимена, за Кипріаном залишив звання Митрополита Малої Русі і Литви, а у випадку його смерті дав Пименові право поширити свою владу на Малу Русь і Литву і стати у такий спосіб митрополитом «Київським і всієї Русі». Тільки Собор 1389 р. в Константинополі підтвердив права Кипріана як митрополита всієї Русі Див.: Святитель Кипріан….

Кипріан займався розмежуванням церковних і світських прав і володінь, намагався домогтися відновлення втраченого в 1385 р. при Пимені митрополичого права на апеляційний суд у Новгороді. Сприяв урятуванню церковних святинь від монголо-татар.

Найголовніше, що вдалося зробити Кипріану - об'єднати під своєю владою Московську та Київську митрополію. Увесь час святительства управляв одноосібно. Збереглися три його послання до ігуменів Сергія і Феодора, з яких і відомо про його вигнання з Москви Дмитром Донським у 1378 р. Друге з них, написане відразу після вигнання, є публіцистичним твором, розрахованим на те, щоб читачі -- під погрозою церковного відлучення -- зберігали його і поширювали. У ньому Кипріан обґрунтовує свої права і піддає прокльонові князя Дмитра Івановича, якого проте продовжує розглядати як великого князя.

Очевидно, в останні роки свого життя Кипріан зробив незначні доповнення до свого «Житія митрополита Петра» Дмитриев Л. А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы: К истории русско-болгарских литературных связей XIV--XV вв.//ТОДРЛ. 1963. Т 19. С. 215--254. Безсумнівний вплив Кипріана на місцеві і загальноруські літописи, що оживилися при ньому. З його ім'ям зв'язують, зокрема, завершений вже після його смерті (статтею 1408 року) Троїцький літопис.

За чотири дні до смерті Кипріан продиктував Духовну грамоту, яку велів прочитати при своєму похованні.

Загалом, Москва визнала митрополита Кипріана через його служіння останній. Митрополит перебував у Москві, намагаючись тим самим підтримувати добрі відносини з польським королем Ягайлом, і з Великим князем Литовським Вітовтом. Кипріан мусів також рахуватися і з умовами Кревської унії 1385 р., адже вона фактично означала політичне зміцнення Польщі.

2.3 Святитель митрополит Фотій

Митрополит Фотій (1408 - 1431) - грек родом з Пелопонесу; призначений Патріархом Константинопольським, жив у Москві і не був визнаний великим князем Литовським Вітовтом. Фотій підлітком поступив у монастир і був пострижеником старця Акакія, великого подвижника (згодом Митрополита Монемвасійського). 1408 р., коли Фотій знаходився в Константинополі з дорученням від Митрополита, встало питання про заміщення Руської кафедри після кончини Святителя Кипріана. Вибір Патріарха Матфія впав на Фотія, відомого своєю вченістю і святістю життя Святитель Фотий, митрополит Киевский и всея Руси [Електронний документ]. - Режим доступу: // http://days.pravoslavie.ru/Life/life4139.htm.

За складних умов воєн, міжусобиць, грабіжницьких набігів татар митрополит Фотій зумів високо підняти духовне життя, матеріальну забезпеченість і благоустрій храмів Московської кафедри. Добробут Церкви дозволяв Святителю Фотію надавати значну допомогу Константинопольському Патріархату, що перебував тоді у скруті, укріплювати міжнародне значення Руської Православної Церкви і Російської держави.

Стараннями святого митрополита Фотія була відновлена єдність Руської Церкви: окрема Литовська Митрополія, встановлена під тиском князя Вітовта для південних і західних православних єпархій, 1420 р. була скасована. Того ж року святитель відвідав повернені єпархії і привітав паству учительним посланням.

Митрополит перейнявся питаннями церковної дисципліни пастви і пастирів. Посланням від 29 серпня 1410 р. у Новгороді він переконав уникати пияцтва і бенкетів, здійснювати молебні за православних царів і князів, не дозволяти співмешкати чоловікові і дружині невінчані , четверті шлюби розривати, відучувати людей від лихослів'я, забобонів, ворожби, забороняв особам духовного звання займатися лихварством, вінчати «дівок Менша двунацаті років», учасників поєдинків («поля») велить розглядати як самогубців і душогубів (багато в чому він повторює тут повчання митрополита Кипріяна). Те ж саме він писав в Псков, додаючи лише, що тих, кого хрестив світська особа, повинен знову хрестити священик. Можливо, це перша його реакція на діяльність єретиків стригольників, що відкидали духовенство Фотий, митрополит Київский и всея Руси [Електронний документ]. - Реежим доступу: // http://www.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4694.

Фотій залишив після себе надзвичайно велику в порівнянні з попередниками і наступниками літературно-учительне спадщину. Усього його ім'ям надписується тридцять п'ять грамот і повчань. В основних своїх установках він був послідовником свого попередника, митрополита Кипріяна. Фотій намагався триматися незалежно від усіх князів, землі яких об'єднувала його церква, спонукав їх поважати й охороняти її права і керуватися її вченням. На ділі він був останнім митрополитом «всія Русі», що об'єднував Велику і Малу Русь.

2.4 Церковні собори в Новогрудку 1415 р. Митрополит Г. Цамблак та його діяльність

В той період, коли, по виразу літописця, була «смута» в митрополії, і Київський митрополит Кипріян не був ще, з причини боротьби за митрополичу катедру між Москвою і Литвою, єдиним митрополитом «всієї Русі» Власовський І. Цит. праця. - С. 111, в Литовсько-Руській державі сталась подія, що мала надзвичайно великі наслідки для православних громадян тої держави, для Української Православної в ній Церкви. Це - Кревська унія (1385 р.), у результаті якої були династично об'єднані Велике князівство Литовське з Польщею через шлюб великого князя литовського Ягайла (сина Ольгерда), з польською королевою Ядвігою (донькою Людовика Угорського), він же і король польський після Казимира Великого. За руку Ядвиги і признання його по цьому шлюбі королем польським, Ягайло сам переходив з православ'я, в якому був охрешений, на католицтво і зобов'язувався поширювати на території Великого князівства Литовського католицьку релігію поміж боярами і «земянами, знатними і простими»Там же. - С. 133; обіцяв назавжди прилучити до Польщі свої литовські і білоруські та українські землі Литовсько-Руської держави.

Вважаємо, що ця унія у цілому негативно відобразилася на становищі Української Православної Церкви, але ж далеко ще не прийшов час, щоб акцію окатоличення населення провести негайно. Зниження статусу православ'я, з огляду на велику перевагу в Литовсько-Руській державі православної релігії та її культурних впливів, було небезпечним для ідеї унії Литви з Польщею, викликуючи незадоволення посеред вищих верств українського суспільства. Вони залишалися вірними православній церкві. Тому князь Вітовт Кейстутович, якому Ягайло передав верховне управління Великим князівством Литовським до своєї смерті, вів більш стриману політику стосовно православ'я в Великому князівстві Литовському.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польського загарбання на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать -- надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

Говорячи про діяльність князя Вітовта, зауважимо, що будучи доволі байдужим до релігії, він чотири рази міняв віру: спочатку був православним, в 1386 р. перейшов на католицтво, потім повернувся до нравослав'я, а помер в католицтві), князь Вітовт з чисто політичних мотивів виходив у своїх стосунках і до православ'я і до католицтва. Політичні міркування були і в основі боротьби Вітовта за окремого литовського православного митрополита, тим більше що в рік смерти митрополита «всеї Руси» Кипріяна (1406 р.) дуже загострені були відносини поміж кн. Вітовтом і московським князем Василем Дмитровичем (зятем Вітовта), які привели до війни між Литвою і Москвою Там же. - С. 133-134.

Вітовт, після смерти митрополита Кипріяна, посилає до Константинополя, як кандидата на Київську митрополичу кафедру, полоцького єпископа Феодосія (грека). Московський князь не посилає свого кандидата, а просить прислати святителя, якого нехай «по старому звичаю» виберуть в самому Константинополі. В Константинополі 1 вересня 1407 р. на митрополита Київського і всієї Руси було висвячено грека Фотія. Вітовт не хотів було приймати Фотія, але, з огляду на його приречення проживати в Києві та турбуватися, як належить, про Православну Церкву в Литві-Русі, підпорядкувався волі Царгородського патріарха.

У Києві, куди прибув відразу з Царгороду, митрополит Фотій прожив з місяць і під'їхав до Москви. Взагалі ж за цей час виявив відношення до Української Церкви як звичайне для митрополитів після переселення їх на північ: це значить - найбільше турботи віддавав на «збори данини». Вітовт же, як пише літопис, «не любив цього, щоб з його области в іншу області, данини виносили, і розгнівався на Фотія-митрополита та наказав зі всього його ограбувати та ні з чим на Москву відпустити», коли митрополит Фотій збирав на Литві-Руси данину.

Призначення митрополита Фотія викликало нову акцію Вітовта у справі утворення окремої литовської митрополії. Кандидатом на митрополита був тепер вчений ієромонах Григорій Цамблак, болгарин, якого викликав до Москви дядько його митрополит Кипріян.

У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …» Енциклопедія українознавства. - Т. 3. - С. 127.

Григорій Цамблак залишився в Литві і здобув, видно, симпатії до себе з боку князя Вітовта. Рішивши на початку 1414 р. видалити митрополита Фотія з Київської митрополії, Вітовт послав посольство до Константинопольського патріарха з проханням поставити на Київську митрополію Григорія Цамблака, мотивуючи просьбу «жалобами» на митрополита Фотія. Але митрополит Фотій, довідавшись про цю акцію, посилає з Москви своє посольство до Константинополя, щоб попередити натріирха не слухати наклепів Вітовтового посольства.

Патріярх Євфимій рішучо став на сторону митрополита Фотія, якого підтримував візантійський імператор Мануїл, будучи свояком великого князя московського Василя Дмитровича (донька князя Анна була замужем за сином імп. Мануїла Іваном). Патріарх не тільки що не поставив на кафедру Григорія, який теж був в складі посольства, а ще позбавив його сану свящепицького та піддав анафемі.

Вітовт в боротьбі проти рішень патріарха скликав в 1415 р. церковні собори в Новогрудку в справі виборів нового митрополита; цих соборів було три: в березні, серпні і листопаді вказаного року. Заслуговує на увагу, що в історії боротьби в цю добу за утворення окремих митрополичих кафедр, чи то галицької, чи литовської, це в перший раз бачимо звернення до соборного голосу Церкви в цій справі. До того часу, чи в справі просьб і домагань перед патріярхією відносно відкриття кафедри, чи у справі осіб - кандидатів на митрополитів - галицьких, литовських, київських - бачимо діючим і рішаючим чинником саму державну владу, без церковних соборів, навіть без соборів єпископів тих єпархій, для яких мав би бути поставлений митрополит. Зауважимо, що такі вибори митрополита були досить вагомою подією у церковному житті України.

Очевидно, що рішуча відмова патріарха поставити Григорія Цамблака на митрополита, з наложениям навіть прокляття на цього княжого кандидата, утворила ситуацію, виходом з якої стала пригадка, що «по правилам нам годиться митрополита збором (собором) поставити'', як про це говориться в окружній грамоті Вітовта, при чому прецедент такого поставлення вказується за 268 років тому назад: «як і нерво сего також було, - при великому Ізяславі Київському (1147 р.) собравшимся єпископам збором і поставиша митрополита Києву і всея Руси, а то нашли ми єсмо написано стоїть і в літописцях Руських, в Київському і в Володимирському і в інних…» Власовський І. Цит. праця. - С. 133 - 134

Перший собор 1415 р. був в березні. В складі його, як видно з окружної грамоти про собор кн. Вітовта, були, крім самого князя, українські єпископи і архимандрити. Там же. - С. 134 - 135 В питанні про необхідність поділу митрополії «всея Руси» були на соборі всі згідні, бо ж ясно бачили єпископи і духовенство, як «церква зубожіє» без будівничого, а «цар і патріярх (Царгород) нам доброго строїтеля не дають» («се нині митрополит Фотій все узороччє церковне і сосуди переносить на Москву, і увесь Київ пусто сотвори тяжкими пошлинами», казав Вітовт) Там же.. Але відносно поставлення митрополита «собором», без волі патріярха, не було на соборі консенсусу, а тому рішнлн ще раз послати до патріярха посольство з просьбою про відкриття окремої митрополії, без подачи певного кандидата. Посольство мало триматися твердо і заявити в Царгороді, що як не дадуть митрополита «по правилах», то «учинимо так, як перше бувало», тобто «поставимо митрополита собором». Посольству даний був термін для повернення з Царгороду додому - 2 серпня 1415 р. Не отримуючи відповіді на цей день, Вітовт скликає в серпні 1415 р. другий собор, на якому мали бути вибори і поставлення митрополита собором. Але діяння цього собору не розпочались, як явились в Литві, повертаючись з Москви, посли патріарший архимандрит Гавриїл і царський Дасипат; вони намовили Вітовта ще почекати і відложити справу з митрополитом до Пилипового дня (27 листопада 1415 р.).

Відповіді з Константинополя не було і в день пам'яті св. ап. Филипа, 27 листопада 1415 р. Тоді відбувся третій, скликаний Вітовтом, собор Ноногрудку у великому числі учасників. На соборі були присутні архиєпископ Полоцький Феодосій, єпископи: Ісаакій Чернігівський, Діонисій Луцький, Герасим Володимирський, Геласій, Севастян Смоленський, Харитон Холмський і Євфимій Туровський; архимандрити, ігумени, інші чепці і біле духовенство; князь Вітовт і всі князі литовських і українських земель, бояри і вельможі. Іпатіївський літопис дає підстави вважати, що кліриків на соборі було дуже багато. ,,В літо 6923 (1415 р.) Вітовт, великий князь литовський, видячи, як св. Софія, стольна церква митрополича, не маючи господаря, як вдова осиротіла країн своєї полишена є… , ще ж і те роздумавши, щоб не маліло багатство в землі Руській, того ради наказав усім єпископам і всьому освяченому їх клирові зібратися на собор…» Федорів Ю. Історія Церкви в Україні / Ю. Федорів. - К.: Свічадо, 2007. - С. 223

На соборі єпископи найперше зреклися митрополита Фотія, як первоієрарха в області, а потім, за радою і волею усіх присутніх на соборі, вибрали і поставили митрополитом Київським Григорія Цамблака, про що й видали до пастви соборну єпископську грамоту, датовану 15 листопада 1415 р. В цій грамоті говориться про те, що «цих всіх (вище в грамоті названих учасників собору) радою і волею і нашим обранням і хотінням, зібравшись в Новім граді Литовським, в святій церкві Пречистої Богородиці, по благодаті, даній нам від Святого Духа, поставили митрополитом святої нашої Церкви Київської і всеї Руси, іменем Григорія» Галицько-Волинський літопис. - С. 72. Ясно в цих словах грамоти видно, що до єпископів на Новогрудському соборі належало обрання і потім ієрархічне поставлення Григорія, після того, як інші учасники собору, духовні і світські, дали свою «раду і волю» на нього, тобто рекомендували його, як кандидата па митрополичу кафедру. Грамота згадує, що «стародавнє правило дозволяє єпископам поставляти першого єпископа»; в пій є рівиож натяк на роль імператора Мануїла в поставленні на митрополію й підтримці далі митрополита Фотія: «Ми заховуємо правила отців, виклинаємо єресі, почитаємо патріярха Миргородського і других, ісповідуємо з ними одну віру, але відкидаємо беззаконну в церковних ділах владу, привлащенну царями грецькими».З вищенаведеного видно, що не зовсім є правильним, як зустрічаємо іноді в церковно-історичній літературі, 1415 р. вважати роком розподілу Київської митрополії на Київську і Московську. І після смерті митрополита Фотія були ще, як зараз побачимо, спільні митрополити на кафедрі Київській для національних церков - Української і Московської.

Говорячи про діяльність митрополита Григорія Цамблака, слід зауважити, що у 1418 р. він був присутнім на соборі у Констанці, де, серед іншого, було подолано результати великого розколу католицької церквиви та вирішувалась справа Яна Гуса. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цар Сигізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та князі Ягайло і Вітовт. Але, -- казав він, -- провести унію можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака Антонаў В.В. Цамблак Грыгорый // Рэлігія і царква на Беларусі: Энцыклапедычны даведнік. - Мн., 2001. - С. 348.

Григорій Цамблак - найбільш відомий представник церковного красномовства того часу в Великому князівстві Литовському. Він продовжував і розвивав традиції урочистого красномовства, закладені Кирилом Туровським. Він вважається автором понад 40 творів, з яких збереглися і відомі близько 26. Близько 10 творів написано в так званий «литовський» період його життя. Це переважно дидактично-панегіричні, урочисті слова, проповіді на різні свята та окремі події релігійного життя. Серед них «Похвальне слово Євфимію Тирновського», «Како тримають віру німці» та ін Його літературна спадщина збереглося в численних рукописних збірках ХV - XIX ст. Його твори активно переписувалися в білоруських монастирях (Супрасльському, Слуцьк, Жировицькому, Оршанському, Лавришевського) і були своєрідним зразком для місцевих книжників і проповідників. Твори Григорія Цамблака церковнослов'янською мовою ставлять його в ряд видатних діячів болгарської, сербської, молдавської, румунської, давньоруської і старобілоруської культур Хаўратовіч І.П. Цамблак Грыгорый // // Мысліцелі і асветнікі Беларусі: Энцыклапедычны даведнік. - Мн., 1995. - С. 151-154..