Український економічний націоналізм у міжвоєнний період

Дискримінація автохтонних жителів західноукраїнських земель не обмежилась лише земельною реформою, охопивши всі економічні і політичні аспекти державної політики. «Державною мовою Галичини визнається тільки польська, на державну службу приймають тільки поляків, державною підтримкою користуються тільки польські установи» [137, с. 42]. Не кращою ситуація виглядала на Волині, де поляки, зафіксувавши нижчий рівень національної свідомості українців, вирішили навіть відділити регіон від «шкідливого» впливу Галичини «сокальським кордоном».

Отже, українська національна еліта втратила будь-яку можливість політичної, економічної і культурної самореалізації в польській державі, а більшість населення зіткнулася з катастрофічною бідністю. Реакція суспільства на зіткнення з серйозними матеріальними труднощами проявилась різновекторно. З однієї сторони, відповіддю на виклик суворих часів став повний або частковий відрив від реальності та заміна раціональних основ мислення ідеалістичними образами щасливого націоналістичного майбутнього. Що характерно, відбувається кристалізація і чітке розмежування ліворадикального (КПЗУ) і праворадикального (ОУН) національних рухів: «…скристалізовуються окремі течії політичної думки…: державницько-націоналістична, соціалістично-протиінтернаціональна…» [83, с. 57].

Потреба існування в мирних умовах обумовила включення до економічної програми ліворадикальними силами ще й поміркованої стратегії. Її завданням було закладення економічної основи майбутнього ладу шляхом підтримки кооперативного руху, якому через його колективізм приписувався соціалістичний характер: «кооперація є рух протикапіталістичний, вона має творити новий лад» [70, с. 6].

У випадку праворадикальних націоналістів також простежується домінування більш емоційної мотивації економічної поведінки: «при відбудові нашого економічного життя треба… твердо усвідомити собі користь і конечність націоналістичного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем» [128, с. 199]. Тут віра у прийнятне для українців майбутнє асоціюється з національним ідеалом власної держави, яка стане панацеєю у вирішенні всіх економічних проблем: розвитку своєї промисловості, задоволення земельних потреб селян. За словами дописувача «Розбудови Нації», «унаслідок колоніальної політики окупантів декотрі галузі української промисловости були зовсім відсутні, інші були лише помічниками для метропольної промисловости. І таким залишиться стан української промисловости… доки українські землі не перетворяться з окупованої колонії в самостійну державу» [78, с. 137]. В соціальній програмі ОУН були сформульовані основні аграрні заходи майбутньої національної держави: «…прогнання польських колоністів, привернення їх земель українським селянам…» [31, арк. 36].

Проте віддаленість такої перспективи та потреба налаштування на довготривалу боротьбу в стабільних політичних умовах призводять до вироблення поміркованої економічної програми. Її головна ідея - заміна пануючих міжетнічних економічних відносин автаркією власної нації. Стратегія самоізоляції від «чужих» та розвитку матеріальних сил українського народу стає своєрідною програмою-мінімум націоналістичних сил, актуальність якої зводилася до здобуття своєї держави: «українська суспільність кинулася й зрозуміла, що поступ на економічному полі є одною з передумов здобуття державної незалежности» [114, с. 183]. Це обумовлює підтримку кооперації, руху за освоєння міст, поширення клича «свій до свого» [83, с. 69]. Діяльність у даній сфері позначалась українськими націоналістами терміном «органічна праця», яка виявилась наскрізь пронизана націоналістичною ідеологією. За словами дописувача «Розбудови Нації», метою діяльності була «організація енергії мас за їх економічне усамостійнення але - в ім'я кличів українського націоналізму» [151, с. 288]. За пріоритету соціальних переживань пауперизованого населення, організація економічної діяльності народу розглядається і як фактор національної консолідації: «…розбудова культурно-економічного національного життя приймає безпосередні конкретні форми…, тоді коли хвилювання політизації поневоленого народу не так легко вловимі…» [151, с. 285].

Близькість цих ідей з основами економічного руху, що ініційований центристами, призводить до зближення цих двох сил. Була навіть розроблена концепція спільних дій: «гри на дві руки». Очолюваний центристами легальний економічний рух мав підтримуватись терористичними діями націоналістичного підпілля, що змушувало б польську владу йти на поступки поміркованим силам [83, с. 166]. Але ідеологічні розбіжності в поглядах на методи боротьби стали серйозною перешкодою в співпраці двох національних сил. Тому концепція «гри на дві руки» так і залишилась в ідеологічному вимірі не знайшовши свого практичного застосування.

В цей час, під впливом поразки революційних подій (які продемонстрували всі негативи економічної відсталості України) та геноцидної політики Радянського Союзу, в західноукраїнських націоналістів розвіюються всі ілюзії стосовно марксиських ідей і вони остаточно стають на позиції прозахідного ринкового розвитку: «…боротьба за економічне унезалежнення селянства, повернення права приватної власності та індивідуальної ініціативи є боротьбою українського селянства проти гегемонії московського робітничого пролетаріату… Український революційний рух базується на боротьбі проти соціалістичного будівництва…» [31, арк. 36]. Отже, орієнтація на ринкову економіку стає своєрідною контрідеологією у відповідь на радянський асиміляційний комунізм.

Отже, праворадикали здійснили свій внесок у розвиток українського легального економічного руху. Але в даному випадку домінує утопічна ілюзія майбутнього, а діяльність на ґрунті розбудови матеріальних сил народу вважається чимось другорядним, що по суті мало що змінює за відсутності національної держави чи комуністичного ладу. Як пише «Розбудова Нації», «…треба ствердити і підкреслити, що український націоналізм… не може зрезигнувати з культурно-економічних вартостей, хоча їм у національно-державному визволенні признає не перше, але друге місце…» [151, с. 286]. Це призводить до фокусування уваги в основному на силових методах боротьби (саботажах, підпалах, страйках). Тому економічний націоналізм у даному контексті не відіграв домінуючої ролі в піднятті матеріальних сил народу.

Ця остання належить поміркованому національному крилу, яке за умов бездержавності ставить мирні методи економічної конкуренції на перше місце, відіграючи головну роль у національній консолідації на цьому ґрунті. Виходячи з гіпотези, згідно якої матеріальний достаток, надаючи людині ширший доступ до цінностей добробуту, виховує раціоналізм мислення пом'якшуючи радикальний світогляд, припускаємо, що більшість заможного українства стала на ці помірковані позиції. За однією з психологічних версій, «…екзистенційний ваакум, до якого потрапляє особистість у критичний час, може нівелюватися шляхом самореалізації у праці, в переживанні та взаєминах» [161, с. 26]. Для української інтелігенції праця на економічному і культурно-освітньому грунті стала чи не єдиним способом самореалізації та подолання стресового стану післявоєнної фрустрації, що стало ще однією причиною її залучення до економічного руху. Досвід європейських націй і власні традиції призвели до того, що економічна діяльність національної еліти набрала форми кооперації. Як стверджує дописувач «Нового часу», «у ті роки енергійні люди, самі безробітні, що глядали (?) не лише посади, але божої служби й прожитку одночасно, створили післявоєнну українську кооперацію» [52, с. 1].

Стосовно ж пересічної громадськості, то зіткнення з серйозними матеріальними труднощами каталізувало багатовекторну реакцію. Перед нею постало три виходи: або полонізуватися, або розвивати економічний і культурний потенціал власної нації, або ж піти в підпілля і розпочати підривну діяльність стосовно Польщі. Останнє було прийнятним лише для людей сильної безкомпромісної вдачі, які становили меншість. Більшість же вибирала між першим і другим, намагаючись пристосуватись до суспільних реалій. Полонізація передбачала повний розрив з традиційними цінностями і влиття до чужого соціокультурного світу, що являлось надто складним процесом з психологічної точки зору. До того ж такий вихід означав з ціннісних позицій національну зраду. Тому більшість обрала другий варіант: розбудова власних культурно-освітніх і економічних структур при лояльному ставленні до держави. Це стало формою компромісу національної свідомості українця з потребою пристосуватися до несприятливих умов створених політикою Польщі. Як влучно висловився С. Ленкавський, «…національно-легалістичний напрямок шукав форми, як з поляками дальше жити, щоб і честь зберегти, й мати практичні можливості розвитку…» [83, с. 174].

Колективна організація в економічних установах була найбільш раціональним способом самодопомоги. В їх діяльності найпослідовніше проявилось функціонування клича «свій до свого по своє». Причинність його функціональності пояснюється також посиленням емоційної мотивації діяльності українців у даній сфері під впливом пауперизації, що призводить до інтенсифікації ролі колективних психологічних образів і закономірно виливається у формулювання чіткої ідеології економічного націоналізму. В даному випадку елементи поміркованого етнічного націоналізму економічного руху стали ірраціональним емоційним стимулом його раціональних початків активізуючи додаткові зусилля населення. Як стверджує Я.Кофман, «…націоналістична ідея в сприятливих умовах мобілізує розумові, духовні і фізичні резерви певних кругів суспільства чи його цілості і може сприяти збільшенню національного доходу» [165, с. 36].

Проте він не був монолітним, характеризуючись розколом на лівих і правих. В суспільно-політичній сфері перші орієнтувались на модель демократичної держави: «…розгляд політичного життя в Європі показує, що людство найкраще поступає при народоправстві» [164, с. 2]. Будучи прихильниками національної ідеї, вони вважали найкращим методом її реалізації мирний культурно-економічний рух, який закладе основи освіченості і матеріального достатку нації: «розуміючи, що не може бути національного визволення без соціально-економічної незалежности… закликаємо до організації сил та праці на економічному полі» [59, с. 2]. В їх діяльності чітко прослідковується стратегія економічної самоізоляції [119, с. 14]. Фактором розмежування двох течій стало різне бачення прийнятної моделі соціально-економічного укладу. Якщо праві орієнтувались на ринкову економіку, то ліві були прихильниками поміркованого соціалізму: «головна управа закликає українські працюючі маси станути твердо при самостійницькім соціалістичнім прапорі» [54, с. 3]. В їх уяві майбутня держава мала носити патерналістський характер, надаючи максимальні соціальні гарантії кожному громадянину [164, с. 2]. Ці погляди близькі до основних засад сучасного так званого «шведського соціалізму».

Але головна роль в економічній самоорганізації українців належить прихильникам ринкової доктрини. На висвітленні функціонування цієї течії ми зупинимось детальніше. Як зазначалося вище, найяскравішим проявом економічного націоналізму стала кооперація. Під егідою прихильників правоцентризму вона набуває найбільш чіткої організації. Знаковим моментом стає утворення 1929 року Ревізійного Союзу Українських Кооперативів. Чисельність кооперативних осередків, об'єднаних цією установою, в 1930 р. становила вже 3146 [45, с. 5].

Проте лише меншість усвідомлювала необхідність надання національного характеру кооперації. Відтак слід виділяти два рівня сприйняття економічного руху: елітарний та буденний. «Простий» народ розумів його, як засіб виживання і задоволення своїх елементарних економічних потреб. За твердженням психологів, потреби вищого рівня не виступають на передній план до тих пір, поки не будуть задоволені нижчі - фізіологічні, безпека, емоційні контакти [161, с. 26]. Тому для пауперизованого українця саме ці інтереси стояли на передньому плані. Такі спрощені стандарти мислення вдало підмітив кореспондент «Діла», зазначаючи з цього приводу: «До свідомости мас… не можна промовляти аргументами національної економіки…, до переконання мас траплять лапідарні слова й короткі агітаційні вислови ясним і безсумнівним змістом» [38, с. 3].

Кооперація стала тією школою, що вплинула на еволюцію світогляду пересічних її учасників. Якщо спочатку свою роботу вони розглядали як спосіб самодопомоги, то згодом ці погляди трансформуються. Як вдало зауважив речник «Нового часу», «коли минулими роками наші товариші трактували своє підприємництво, як звичайний засіб заробітку для прожитку…, то сучасна торговельна молодь варстат праці ставить на другому місці, а на першому підкреслює правильний організований розвій української торговлі і промислу, бажаючи надати їм суспільно-громадський характер» [48, с. 7].

Про кристалізацію національної ідеології в кооперативному русі свідчить пропаганда його лідерів. Зокрема, дир. Луцький у своїй промові на кооперативному з'їзді в Косові, «…проаналізувавши докладно системи: християнського універсалізму, лібералізму, економічного націоналізму й соціалізму…, подав на їх тлі… теорію кооперативної доктрини» [111, с. 5].

Оскільки українці не мали власної держави, отже - не могли реалізувати політику протекціонізму, то їхні ініціативи в соціально-економічній сфері базувалися на засаді «свій до свого» (заклик до здійснення всіх економічних операцій, навіть таких буденних, як купівля-продаж побутових товарів, через власні економічні структури). За словами сучасника, «ми не можемо шляхом законів будувати митні барикади. Але можемо, натомість, шляхом практики допровадити до того, щоб по змозі як найменше грошей втікало поза межі нашого національного організму» [103, с. 1]. Така економічна ідеологія - не винахід українців, до неї спонукав досвід європейських недержавних народів: «Так поступали чехи за австрійських часів. Так поступали поляки в прусській займанщині перед війною» [72, с. 4].

Національна еліта вважала своїм обов'язком спрямувати надлишок робочих рук з землеробства на освоєння нових фахових спеціальностей. Здійснюючи відповідну агітацію серед громадськості, вона подавала це виключно як засіб вирішення проблеми безземелля. Проте рух українських селян за освоєння різноманітних освітніх кваліфікацій розпочався раніше. Це була їхня відповідь на виклик суспільних реалій. Відрив селянина від його найбільшої матеріальної цінності - землі, з одного боку, викликав сильний депресивний стан в суспільстві, а з другого - стимулював його до нових ініціатив у пошуках виходу з матеріальної скрути. Останні й спонукали українців до освоєння неаграрних форм самореалізації в праці, що, окрім всього, стало ще й способом подолання суспільної депресії.

Цей рух характеризувався традиційною орієнтацією на здобуття гуманітарних спеціальностей, найчастіше педагогічного профілю і особливо фахів, що давали шанс на чиновницьку кар'єру. Однак, по-перше, такі стремління йшли врозріз з кон'юнктурою на ринку праці. Як пише «Новий час», «кожен хоче здобути освіту, яка дасть можливість бути чиновником на теплій посаді. Але за нових умов потреба в чиновниках все зменшується» [147, с. 2]. По-друге, вони стали рефлексією стандартизованого патерналізмом Австро-Угорщини мислення, яке явно не відповідало реаліям польської державності. Гуманітарна ж освіта виховувала українську молодь в дусі «класичної ідилії», відриваючи її від життя: «…молодому «класично» вихованому чоловікові є незрозумілим буденне життя села…, злободневні питання його соціяльно-економічного життя» [146, с. 1]. Усвідомлюючи ці проблеми, лідери українців намагались взяти під контроль стихійні пориви селянської молоді до вищої освіти, спрямувавши їх на освоєння промислово-технічних спеціальностей.

Але їм це не завжди вдавалося, що призвело до стрімкого зростання безробіття серед нових освічених кадрів. Врешті виявилось, що й фахові спеціалісти опинились не в кращому становищі за умов аграрного характеру регіону і економічної кризи 30-х років. Міністр внутрішніх справ Польщі Перацький, констатуючи відповідні факти, підкреслював особливу актуальність проблеми безробіття інтелігенції в Польщі [57, с. 5]. Поява когорти безробітної молоді суттєво змінила структуру українського суспільства. В ньому став домінувати маргінальний тип особистості: людини нестабільного психологічного стану, вирваної з власного соціального середовища, схильної до самотності [161, с. 26]. Чи не єдиною можливістю подолання емоційного дискомфорту для неї стає самореалізація в праці. До останньої безробітну молодь також спонукали елементарні матеріальні потреби. Тому не дивно, що саме цей маргінальний прошарок склав ядро соціальної бази економічного націоналізму.

Також слід підкреслити ще один важливий аспект даної проблеми. Вихід нашого народу на рівень економічної конкуренції і боротьби за місто з іншими націями, що проживали в регіоні, та його психологічна і матеріальна неготовність до неї, призвів до визрівання негативної поведінкової рефлексії українців в міжетнічних взаєминах: почуття національної меншовартості. Цей психологічний недолік, що автоматично породжував внутрішній імператив довести протилежне, став додатковим стимулом до економічної самоорганізації автохтонних жителів краю.

Підсумовуючи все вищесказане, можна виділити слідуючі причини, що призвели до кристалізації в українському суспільстві ідеології економічного націоналізму в його поміркованому варіанті:

· усвідомлення ролі економічного фактору в міжнаціональній конкуренції після падіння ЗУНР і УНР;

· необхідність подолання стресового стану післявоєнної фрустрації;

· потреба вироблення адекватної захисної реакції на економічну політику Другої Речі Посполитої;

· необхідність задоволення елементарних економічних потреб нації в умовах пауперизації;

· пошук засобів до подолання суспільної депресії, спричиненої відривом від найбільшої матеріальної цінності (землі) і масовою маргіналізацією викликаною безробіттям.

Особливість українського економічного націоналізму на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду полягає в тому, що він визрів як стихійне явище в процесі економічної діяльності автохтонних жителів західноукраїнських територій. Розглядаючи його ідеологію можна виділити ряд завдань, які він ставив собі за мету і від досягнення яких залежало майбутнє української нації. Отож, економічний націоналізм розглядався як засіб:

· захисту і виживання в умовах пауперизації;

· подолання поділу українського суспільства на економічно самоізольовані одиниці;

· модернізації та розбудови культурно-освітньої системи нації.

· розбудови повної соціальної структури українського суспільства (формування середнього класу);

· національного визволення.

Економічний націоналізм розглядався його ідеологами передусім як засіб захисту і забезпечення зростання рівня добробуту українського народу, не тільки позбавленого будь-якої патерналістської опіки з боку держави, але й доведеного до катастрофічної пауперизації її економічною політикою. Обезземелені селяни опинились в жахливій матеріальній скруті і чи не єдиною можливістю допомогти їм було спрямування надлишкових робочих рук в торгівельно-промислову сферу. Ідеологи економічного руху вважали своїм обов'язком вказати селянам на цей вихід і надати йому організованого характеру, бо «цього вимагає життя - брак інших варстатів праці» [108, с. 4].

Але аграрний характер регіону ставив перед ними фактично нерозв'язуване завдання: бодай частковий розвиток легкої промисловості в ньому. Для цього потрібні були знання і капітали. Роль знань у модерному виробництві чітко усвідомлювалась інтелектуальною елітою. Як пише «Новий час», «…першим і основним чинником виробництва в модерному підприємстві є не капітал і не праця фізична, але знання…» [40, с. 3]. Тому важливим аспектом ідеології вважалось економічна освіта народу (що, до речі, є складовою ідеології Ф.Ліста), реалізація якої покладалась на національні культурно-освітні структури. Задля цього передбачалось їх структурне оновлення: розширення мережі фахових шкіл, створення кооперативних курсів для дітей та вчителів тощо. Дописувач «Нового часу» В.Дмовський порушує це питання у статті «За розбудову нашого технічно-господарського і кооперативного шкільництва» [40, с. 3]. В даному контексті здійснювалися наукові й аматорські розвідки з метою виявлення промислового потенціалу окремих регіонів Західної України. Результати цих розвідок, що публікувались у пресі, містять цикл публікацій присвячених Лемківщині [139, с. 6; 138, с. 6] і Мерану (території Станіславщини, Коломиї) [144, с. 3; 143, с. 3]. Та найголовніше завдання відводилось безперечно поширенню та впровадженню в життя кличу «свій до свого», вихованню громадської солідарності на економічному грунті, як пише «Новий Час», «…організованої боротьби… за працю серед і для свого народу й за можливість жити з тієї праці» [7, с. 2].

Подолання бідності українського народу суттєво ускладнювалося браком капіталу. І, знову ж таки, європейський досвід підказав вихід у формі ощадності. Як висновок - твердження про те, що «для слабкої української нації це єдиний шлях підняття національної економіки» [38, с. 3]. Враховуючи це, за ідеологією українського економічного націоналізму передбачалося створення низки товариств, що займалися б організацією акцій заощадження в різних регіонах Західної України на потреби власного господарського розвитку. Звучали навіть пропозиції заснувати спеціальний «Фонд розбудови рідного промислу» [163, с. 6].

Важливим аспектом на цьому шляху слід вважати українську антиалкогольну пропаганду 20-х-30-х років. «І.Витанович підкреслював, що рух тверезості… став першим відрухом акції «економічної самодопомоги» [130, с. 108]. На думку ідеологів акцій тверезості, зниження рівня пияцтва мало призвести до зменшення витрат українців, а отже й покращення їх «бюджетного балансу».

Оновлення господарської структури нації розглядалось її провідниками і як фактор підняття національної свідомості мас, подолання стандартизованого мислення села, замкненого в своєму економічному і соціокультурному «гетто», та досягнення його членами вищого загальнонаціонального рівня самоідентифікації. Українські економічні лідери прийшли до усвідомлення ролі ринкових відносин у створенні особливого комунікативного простору, який руйнує традиційний поділ на автаркійні господарські одиниці, сприяючи консолідації націй. Як вдало зауважив сучасник, «свій до свого: ті три слова - це просто велика й далекоглядна програма, по якій має піти ціле життя українського народу. Це - розбудова національного організму; це національний солідаризм; це тісна співпраця усіх станів і верхів народу для одної спільної всім мети: витворення внутрішньої сили нації» [105, с. 1].

Герметизація інтересів селянина призводила до того, що його світогляд і мислення не виходили за межі власного соціального середовища. Постає питання, як розірвати замкнене коло? Ключовою проблемою являлася бідність українця, що заважала йому думати про національні потреби, «…на дні нужди нема думання, нема льогіки, нема бажання, але є страх перед життям, є там отупіння і байдужість до нього… Тут тернисте поле для праці. Але його тим більше треба орати, коли хочемо піднести село до уровення важливого на всі потреби нації» [21, с. 2].

Таким чином, від покращення матеріального добробуту залежала внутрішня сила і єдність нації. Досягти відповідної мети можна було лише шляхом модернізації соціально-економічних відносин на основі торгівельно-промислової моделі, що й ставилося за мету ідеологією українського економічного націоналізму (як і європейського взагалі). За словами речника «Нового часу», «хто з нас не розуміє яку важну ролю відіграє власний промисл в національному життю?» [90, с. 3]. Можна припустити: лідери економічного руху вважали, що зміна сфер економічної діяльності призведе до еволюції стандартів мислення, а отже, виходу українців на вищий рівень національної самоідентифікації.

Третім важливим елементом ідеології українського економічного націоналізму є розбудова культурно-освітніх структур відтворення нації. Питання збереження культурної ідентичності останньої в умовах бездержавності - надзвичайно актуальне. Але брак коштів для розвитку культурно-освітньої сфери робила її бранцем соціально-економічних відносин. В свою чергу, ефективність соціальної модернізації українського суспільства залежала від рівня розвитку економічного виховання, яке могли забезпечити тільки культурно-освітні структури. Але вони працювали не ефективно, орієнтуючись на традиційну модель виховання: «Школа виховує по більшій части людей без ініціативи, організаційного хисту» [75, с. 5]. У зв'язку з цим ставиться питання часткової вестернізації української школи: «В американській середній школі… вчиться ученик побіч книговодства і т.д. економіки, а професор старається заінтересувати молодь дебатами, актуальними питаннями господарського життя» [146, с. 1]. Тому господарське оновлення на західний зразок мало стати поштовхом і, одночасно, забезпечити економічну основу для культурно-освітньої модернізації. Окрім цього, зростання матеріального рівня життя українського народу створило б фінансові можливості для розбудови і всестороннього розвитку його культури - цього важливого засобу відтворення нації. За словами дописувача «Нового часу», «Український нарід, що живе під Польщею, вже від давніх літ… звернув пильну увагу на розбудову свого господарського життя… Вона причинилася не лише до господарського розвитку українського народу, але теж до його культурного подвигнення» [150, с. 1]. З вище сказаного видно як тісно переплітались культурна і економічна сфери в ідеології українського економічного націоналізму. За влучним висловом речника «Нового часу», «…кожна ділянка нашого господарського і культурного життя є для нас сьогодні справжнім відтинком одного великого фронту» [92, с. 1].

Однорідність соціальної структури українського суспільства, селянський характер нації трактувались її лідерами як фактор слабкості і недосконалості в умовах модерну: «Модерна нація мусить розвиватись в усіх напрямах, поруч рільництва мусить вона дбати про розвиток свойого ремісництва промислу і торгівлі» [100, с. 1]. Тому одним з ключових завдань ідеології економічного націоналізму виступає досягнення повної соціальної структури народу та його господарської самодостатності в модерному варіанті (розвинення всіх структур ринкової економіки, що перегукується з ідеологією Ф.Ліста): «і якщо ми глибше застановимося, чому теперішня кріза так дуже вдарила в наше село, то побачимо, що найперша причина цього, то недостача самовистарчальности. Відтак - актуалізація завдання боротьби за опановане іноетнічним елементом місто, за словами Р.Раковського «чужинецький остров» [121, с. 2]. Розглядаючи його як форпост культурного, економічного і політичного життя краю, українська інтелігенція ініціює рух за «оволодіння» містом, за зміну його етнодемографічної структури на власну користь, бо, як зазначає кореспондент «Національної думки», «…без заволодіння містом реставрація і удержання української державности є неможливими» [87, с. 17].

Ще одним важливим аспектом функціональності економічного націоналізму була незадовільна, з погляду націоналіста, поведінкова рефлексія українця в міжетнічних взаєминах, яка проявлялась у формі заниженої національної самооцінки. Констатуючи відповідну проблему, національна еліта не могла не усвідомлювати, що ключем до її розв'язання було підняття матеріального добробуту народу. Тому, за задумом провідників економічного руху, розбудова власного сильного економічного організму мала привести українців до подолання психологічного рубікону: «Хто матеріяльно сильніший, цей не боїться і може виявити свою національну приналежність» [5, с. 2].

Досягнення всіх вище названих завдань у кінцевому варіанті має призвести до реалізації максимальної мети - створення власної національної держави, адже цитуючи діяча української кооперації С.Біляка, «…господарське життя народу має дальшу мету, а саме політичне визволення та досягнення найвищого ідеалу нації» [14, с. 3].

Отже, економічний націоналізм став якісно новим явищем в суспільно-політичному житті західних українців, принесеним духом європейської модернізації і адаптованим до місцевих реалій. Його праворадикальний варіант обстоював переважно силові методи економічної конкуренції українців з іншими націями. Головними ж координаторами мирної економічної діяльності нації виступають центристські сили. В їх середовищі простежувався розкол на правих і лівих, різниця між якими полягала в тому, що перші орієнтувались на суспільно-політичну модель ринкової демократії, а другі - на соціалістичну демократію.

Домінуюча роль належить прихильникам капіталістичного шляху розвитку. Економічний націоналізм в даному варіанті актуалізував наступні завдання: захист нації від асиміляційної політики Польщі, боротьба з пауперизацією українців, досягнення соціально-економічної структурованості народу в модерному варіанті, оновлення культурно-освітніх національних структур, подолання психології аутсайдера в міжетнічних взаєминах. Досягнення всіх цих цілей мало підготувати українську націю до нового раунду боротьби за реалізації національного ідеалу.З-поміж варіативності українських націоналізмів, даний був найбільш раціональним, що дозволяє віднести його, за типологією Г.Кона, до націоналізму західного типу [62, с. 186].

РОЗДІЛ ІІІ. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 - 1920 рр.)