Український економічний націоналізм у міжвоєнний період

Згідно концепції М. Гроха, націотворення в країнах Центрально-Східної Європи відбувалося за триступеневою схемою, в якій ключову роль відіграла інтелігенція [62, с. 222]. Перший етап полягає в науковому зацікавленні інтелектуальною елітою етнічними традиціями й історією власного народу та їх детальному вивченні. В другій фазі відбувається трансформація традиційної етнічної свідомості в національну шляхом патріотичної агітації та популяризації інтелігенцією народних історії й цінностей, так зване «ходіння в народ». Завершальний етап характеризувався політизацією національних вимог та формулювання чіткої національно-державної ідеології. Політизація всіх сфер суспільного життя етносу в більшості концепцій фігурує як апогей націоналізму. Про тісний зв'язок між цими двома явищами зазначається і в сучасному політологічному словнику: «…сучасного звучання теорія націоналізму набула лише в нові часи, оскільки вона виконувала роль політики…» [117, с. 383]. Тому актуальним є розгляд українського економічного націоналізму в контексті діяльності різних національно-політичних сил.

У східноєвропейському випадку, в який чітко вписується досліджуваний нами хронотоп, політизація торкнулася в першу чергу культурно-освітніх вимог. Це відбулося внаслідок домінуючої ролі інтелігенції в націотворчих процесах, яка відповідно властивих даній професії стандартів мислення фокусувала головну увагу на вищезгаданій сфері. Національна еліта, «…виховання мас розуміла головно, як виховання гуманістично-етнографічне» [65, с. 4]. Але в силу об'єктивних чинників ця суб'єктивна тенденція виявилась не стійкою. Як наслідок - політичного впливу зазнають й інші сфери суспільного життя, зокрема соціально-економічні відносини.

Однією з перших причин, що призвела до чіткого формулювання політичних вимог в економічній сфері українською національною елітою була бідність власного народу. Проблема безземелля, що йшла в парі з низьким рівнем промислового розвитку регіону, призвела до катастрофічного зубожіння, породивши своєрідну економічну стурбованість серед українців. Тому, по-перше, гостро стояла проблема допомоги своїй пауперизованій нації, а по-друге, перспектива національної консолідації на економічному ґрунті виглядала надто спокусливо для українських політичних сил, щоб нею не скористатись: «… «органічна праця» є лише засобом для вщіплювання масам розуміння розвоєвих шляхів у боротьбі за національно-суспільне визволення…» [151, с. 290].

Другим важливим фактором, що активізував політизацію економічного руху стає проблема матеріальної підтримки культурно-освітньої сфери: «…коли народнє господарство нації є в занепаді, коли нація є убогою, то це впливає шкідливо на освіту, культуру й політичну силу нації» [126, с. 9]. Йдучи за версією Е. Сміта, значний вплив здійснював і архетпний символ батьківщини, як імператив до контролю над дефіцитними ресурсами власних територій [140, с. 36].

Особливо далася в знаки поразка в національно-демократичній революції 1917-1920 рр. викликавши потужний фрустраційний ефект інтелектуальної еліти та стимулювавши її до пошуків причин невдачі. Внаслідок цього вона усвідомлює, що одним з головних факторів слабкості українців у відстоюванні своєї державності була відсутність сильної економіки та промислового «середнього класу». В 1928 р. «Розбудова Нації» писала: «сьогодні лише та нація має право стати й залишитися державною нацією, яка зуміє раціонально організувати своє народно-економічне життя…» [128, с. 196].

Втрата державності стимулювала ще одну причину актуалізації національних економічних переживань. В умовах входження до іноетнічного польського політичного, організму економічна сила нації стає фактором тиску на «чужу» державу, засобом досягнення поступок з її сторони. В соціальній програмі ОУН була сформульована слідуюча мета: «…створити з економічного фронту один з відтинків загальнонаціонального фронту в боротьбі за незалежність» [31, с. арк. 105]. У зв'язку з цим постає потреба оновлення власних економічних відносин. Націоналістична ідеологія, як форма політичної релігії, оперуючи психологічними образами «чужого», ворога та щасливого національного майбутнього, виступає ферментом, який активізує домінуючу в традиційному суспільстві емоційну сторону поведінкової мотивації, мобілізуючи додаткові зусилля населення в економічній сфері: «…клич власними силами… має практичну вартість… Урухомлюються ці власні сили тоді, коли вони повстають і організовуються в парі з великою не раз матеріальною самопожертвою основників й коли ангажується при тому та відкликається до справді цінних… національних вартостей: своєї гідности, завзяття та протичужинецьокого наставлення…» [151, с. 288].

Великий вплив на політичну еліту українців здійснив імпорт із Заходу популярної ідеї самодостатності, як основи національної могутності [115, с. 7]. Цим же шляхом серед українського суспільства поширюються теоретичні концепції, що обстоювали зв'язок політики з економічними відносинами. Вони користувались популярністю серед української політичної еліти. Зокрема, в одному з номерів «Діла» вміщені слова О. Шпенглера: «господарське життя все й усюди відчиняється наказам політики і без сильної політики не може бути сильного й здорового господарства» [115, с. 7].

Проте ніщо не могло так вплинути на політизацію економічних відносин, як виклик іноетнічної влади в цій сфері. Друга Річ Посполита у своїй політиці стала на шлях встановлення етностатусної ієрархії доступу до цінностей добробуту, в якій національні меншини займали останні ряди. У відповідь це призвело до ще більшого зацікавлення українськими політичними силами економічною сферою: «як довго один народ порушує природні права другого, а одна верства населення хоче жити виключно коштом іншої, так довго не можна говорити про стабілізацію політичних відносин» [24, с. 1]. До того ж польські ендеки виробили асиміляційну концепцію (див. розділ І), функціональність якої мала базуватись на використанні відсталості українського господарського життя. Таким чином в автохтонів ЗУЗ з'явився додатковий стимул до піднесення матеріального добробуту народу.

Отже, основними причинами політизації українських економічних експектацій та поширення в їх сфері націоналістичних доктрин стали: а) низький рівень матеріального достатку серед українців та породжена ним їх економічна стурбованість; б) потреба економічної підтримки культурно-освітньої сфери; в) символ батьківщини, як імператив до контролю над її дефіцитними ресурсами; г) досвід національної революції 1917-1920 рр.; д) потреба використання всіх засобів боротьби за вільний національний розвиток; е) економічна політика Другої Речі Посполитої; є) вплив європейських тенденцій.

Враховуючи бездержавний статус української нації всі її політичні функції перекладались на партії: «недержавна нація не має держави і всі політичні завдання переносяться на політичні партії» [126, с. 9]. Тому пошук витоків економічного націоналізму актуалізує проблему ідеологій українського партійного представництва.

Українські політичні партії на ЗУЗ у міжвоєнний період вписуються в класичну схему класифікації на лівих, правих і центристів. Історики виділяють ще окрему категорію угодовців. Розгляд особливостей функціонування економічного націоналізму в ідеологічному вимірі національних політичних сил та в спробах практичної реалізації ними своїх основних постулатів здійснюватиметься на прикладі головних, найбільш впливових партій.

Праворадикальний націоналізм після революції 1917-1920 рр. пройшов своєрідну двоступеневу еволюцію становлення від тактики негації (заперечення) Польської держави до усесторонньої ізоляції національного життя в її складі [83, с. 171]. Стабілізація політичної ситуації змусила націоналістів визнати віддаленість перспективи виходу ЗУЗ із складу Другої Речі Посполитої та спонукала до переорієнтації на мирні методи діяльності. Ізоляційна стратегія «будування держави в державі», зачепивши й економічну сферу, стала головним легальним проявом їх націоналізму. Недієздатність соціалістичної влади в період української революції та асиміляційна політика Радянського Союзу обумовили остаточний перехід правих політичних сил на шлях ринкової орієнтації.

Найпотужнішими політичними партіями правого крила українського національного табору на території ЗУЗ в міжвоєнний період виступали Організація українських націоналістів (ОУН), Українська військова організація (УВО), Фронт національної єдності (ФНЄ). Радикальний західноукраїнський націоналізм даного періоду завжди асоціювався з терористичними актами ОУН. За цією резонансною діяльністю виявилась малопомітною більш поміркована національна політика партії в економічній сфері яка мала досить серйозні масштаби. «Розбудова Нації» в 1928 р. писала, «…треба… твердо усвідомити собі користь і конечність націоналістичного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем…» [128, с. 198]. У даній сфері діяльності ОУН можна виділити слідуючі аспекти: а) антиалкогольні акції; б) підтримка руху за освоєння міст; в) підтримка кооперації; г) боротьба за землю.

Потреба психологічної втечі від суворої буденної реальності актуалізувала проблему алкоголізму серед значної частини українців. Каталізатором її гострого болісного сприйняття автохтонами ЗУЗ стали соціально-психологічні фактори, пов'язані з національною стратифікацією в сфері алкогольного бізнесу на виробників-поляків, продавців-євреїв та споживачів-українців. Дана ситуація створювала в останніх враження національного приниження з боку поляків і євреїв, які їх «споюють» і породила на даному ґрунті негативну соціальну спрямованість по відношенню до них. ОУН намагалась використати дані ментальні тенденції, надавши їм політичного характеру. Партія підтримує ініційований знизу антиалкогольний рух, використовуючи його як засіб протиставитись «чужій» державі. Аналізуючи діяльність ОУН Є. Перепічка зазначає: «Крайова Екзекутива ОУН висунула ідею антимонопольної акції - про добровільну відмову, бойкот вживання алкоголю і тютюну, монополістом яких була Польська держава, що відчутно вдарило б по її економіці. Антимонопольна акція мала ясно виражений політичний характер» [110, с. 158].

Наступною сферою реалізації економічної політики організації стала боротьба за інтеграцію українців у міста. Проблема інонаціонального характеру західноукраїнських міст гостро постала в 1918 р., коли новоутворена державна нація не змогла відстояти Львів. У зв'язку з цим ОУН висуває гасло: «…без заволодіння містом реставрація і удержання української державности є неможливими» [87, с. 17]. Зміна національної структури міст на власну користь здійснювалась шляхом економічної інтеграції.

Аграрний характер української нації, в умовах перенаселення регіону і колонізаційної осадницької політики Польщі, зумовив особливу актуальність в її середовищі проблеми нестачі землі. Вбачаючи в селянстві, як основній масі українського народу, ядро своєї соціальної бази, ОУН не могла не усвідомити потребу політизації найбільш актуальних даній страті земельних вимог: «українська нація… - нація селян і тому українська політика в ділянці соціальній та економічній мусить опертися на інтересах цього класу…» [31, арк. 35]. Тому організація включає одним із пунктів своєї програми відстоювання земельних інтересів селян: «боротьба з визиском українського села польським двором, поділ поміщицьких земель, прогнання польських колоністів, привернення їх землі українським селянам… - основні етапи українського революційного руху на Західних Землях» [31, арк. 36]. Віддаючи перевагу силовим методам вирішення відповідної проблеми, ОУН на початку 30-х рр. ініціює ряд терористичних актів стосовно польських осадників, намагаючись таким чином зупинити колонізацію. Зокрема, в перехопленій польською поліцією інструкції членам партії планувались підпали польських фільварків [35, арк. 75].

Ще однією сферою зосередження уваги даної політичної сили став кооперативний рух. Залучення на власну сторону кооперативних установ та їх підтримка найчастіше використовувались для здійснення пропаганди власних ідей мирним економічним шляхом. Досить показовою в цьому контексті є організована ОУН кооперативна акція у Воротньові, Подебчах, Княгинені, Теремному, Звіровиці й Крупці, де «…продавались олівці блакитно-жовтого кольору і пера з тризубом» [34, арк. 40].

Націоналізм ОУН простежується і в баченні нею соціально-економічної моделі майбутньої Української держави. Остання розглядалась націоналістами як головний інституційний засіб для реалізації власної економічної програми. Її внутрішня політика, побудована на засадах націократії, мала забезпечити всестороннє економічне процвітання української нації та її контроль над економічною сферою [148, с. 93]. Задля досягнення цього, «…революційний рух…, - стверджували ідеологи ОУН, - мусить іти під гаслом соціальної революції проти ворожого капіталу» [31, арк. 36].

У зв'язку з тим, що селяни складали переважну більшість українського населення першочерговим завданням в аграрній сфері зі здобуттям державності було вирішення земельної проблеми. Тут планувалась експропріація всіх іноземних власників без викупу на користь українських селян. Подібні наміри можна знайти і в «Націократії» М. Сціборського, і в постанові Конгресу українських націоналістів 1929 р., що декларувала мету: «вивласнення поміщицьких земель без викупу» [118, с. 133]. Їхній розподіл між селянами планувалось здійснити на приватновласницькій основі [31, арк. 35]. Зрештою вони повинні були стати головним об'єктом преференцій з боку держави і, водночас, забезпечити людський ресурс для формування страти промисловців: «як довго селянство творитиме переважаючу більшість українського населення, та як довго шляхом класової диференціації ми не дістанемо свого… класу промисловців, так довго ця політика не втратить своєї актуальності» [31, арк. 35].

Політику в сфері економіки планувалось здійснювати на основі принципів національної автаркії (всестороннього самодостатнього розвитку нації) й етатизму, що посприяло б реалізації намірів економічного унезалежнення України від інших держав (оскільки здобуття політичної незалежності не гарантувало економічної) та позбавлення національних меншин їх економічних позицій. М.Сціборський досить чітко сформулював мету даної політики: «…знищення чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та створення нової суспільно-виробничої структури нашої нації…» [148, с. 94]. Фундамент даній структурі мали забезпечити націоналізація і синдикалізація. Першочерговим трактувалося одержавлення ключових промислових галузей: «підприємства найпершої державної ваги (оборонні), оборонна і добуваюча промисловості мають бути націоналізовані» [78, с. 142]. М. Сціборський пропонував ще муніципалізацію комунальних підприємств [148, с. 96].

Структурування національного економічного організму планувалось здійснити на основі синдикалізації. Не націоналізовані промислові підприємства в цих умовах підлягали б об'єднанню у великі контрольовані державою синдикати [78, с. 142]. При цьому, згідно програми, допускалась вільна ініціатива в кооперативній діяльності і сфері дрібного бізнесу [118, с. 133]. Втілення цих умов призвело б до виведення на контролюючі економічні позиції національної держави, що автоматично вирішувало проблему панування «чужих» у даній сфері. Низький рівень промислового розвитку українських земель актуалізував потребу індустріалізації. При цьому вирішення проблеми нестачі капіталів покладалось на державу, а притік іноземних інвестицій вважався негативним явищем, що суперечить засадам автаркії [78, с. 138-140]. Такий курс, припускаємо, зумовлений тривалою дискримінацією на національному ґрунті в умовах належності до іноетнічних держав, що посприяло виробленню в українських націоналістів фобії до всього «чужого». Тому їх орієнтацію на побудову національної економіки без будь-яких іноетнічних «домішок» можна вважати закономірною.

Незважаючи, на певний вклад ОУН в розвиток національної економіки у міжвоєнний період, прерогативою її економічного націоналізму став пріоритет ідеології над практичною діяльністю. На практиці домінували силові методи боротьби: «…визволення України можна здійснити лише шляхом повстання» [82, с. 35]. Здобуття власної держави з його допомогою вважалось головною передумовою реалізації національної програми.

Діяльність УВО також характеризувалась приматом силових методів боротьби. Дана політична сила за класифікацією належить до числа організацій військового типу. Її можна вважати своєрідною підпільною українською армією. Тому головну увагу вона фокусувала на терористичній діяльності. Була лише одна невдала спроба УВО скоординувати свої дії в напрямку співпраці з легальними силами: вироблення так званої концепції «гри на дві руки» (детальніше - див. І-ий розділ). Але в силу розбіжностей центристів і радикалів у поглядах на методи боротьби і першочергові завдання, вона так і залишилась на папері. Молоді революціонери вважали, що «…головним завданням є широкий ріст революційних сил, тобто їх числове збільшення і підвищування їх боєздатности» [83, с. 166]. Тому дієвої економічної політики організація не здійснювала.

Ще однією потужною національною партією на ЗУЗ був ФНЄ. Його виникнення стало наслідком розколу УНДО. У відповідь на нову політичну стратегію національних демократів, яка ґрунтувалась на співпраці з владою, найбільш радикальні члени об'єднання на чолі з Д.Палієвим відкололись і створили власну партію правого спрямування. Припускаємо, що наслідком колишньої належності більшості її членів до УНДО стало домінування в їх мисленні рефлексій економічного націоналізму. Це позначило діяльність ФНЄ домінантою економічних методів національної боротьби над силовими.

Партія виробила досить чітку стратегію економічної діяльності. Домінуючим у ній виступає вектор аграрної політики: «…хліборобство - це перша основа українського національного господарства» [112, с. 4]. Відтак, головною вимогою стає справедлива парцеляція землі на користь українських селян [112, с 4]. У силу неможливості її втілення за відсутності власної держави, вона не знайшла своєї практичної реалізації, залишаючись хорошим побажанням на майбутнє.

Значимим елементом діяльності ФНЄ в економічній сфері стала підтримка руху за освоєння українцями торгово-промислових професій, що сприяло б формуванню заможної національної страти власників: «майже не маємо свого промислу, своїх фабрик, а торгівля… майже всеціло в чуженаціональних, головно жидівських руках… Ці болючі господарські занедбання ми мусимо надробити. Це одне з найважливіших завдань українських фронтовиків націоналістів» [112, с. 4]. Зважаючи на вузькість даної сфери зумовлену низьким промисловим розвитком регіону, дані ініціативи йшли в напрямку витіснення інших націй з їхніх позицій. Для підтримки ідей національної промисловості і торгівлі, ФНЄ здійснював відповідну агітаційну діяльність. Зокрема, 1938 р. у Дубинському, Кременецькому і Рівненському повітах «члени ФНЄ розповсюджували листівки «Фабрики шапок Союзу Українських Інвалідів Війни» [34, арк. 70]. В іншому випадку члени партії займались оптовою закупівлею сільськогосподарських продуктів, «одночасно здійснюючи на селі господарсько-політичну агітацію» [34, арк. 70].

В контексті даних ініціатив прочитується інший аспект економічного націоналізму партії: підтримка руху за українізацію міст шляхом інтеграцію в їх торгово-промислову сферу. Як зазначалося в постанові Конгресу ФНЄ 1936 р., «друге важне завдання, це організація українського ремесла, фабричного промислу та торгівлі. Це справа опанування українським елементом міста» [112, с. 4]. Оскільки за низького промислового розвитку число робочих місць тут було незначним, то стратегія українців полягала, згідно ФНЄ, у захопленні польсько-єврейських економічних позицій. Капітали на реалізацію даних планів мала надати кооперація. Тому четвертим об'єктом економічної політики партії стає підтримка кооперативного руху: «у започаткованій вже у нас національній акції за опанування міста мусить солідарно йти українська кооперація й українські приватники…» [112, с. 4].

У зв'язку з необхідністю втілення своїх економічних завдань ФНЄ ставить питання реорганізації національної освіти відповідно господарських потреб: «…у ділянці… національного виховання, у структурі і типі нашого шкільництва творяться факти, які йдуть кардинально врозріз з нашою господарською структурою» [113, с. 5]. Втілення вище висвітлених економічних завдань розглядалось партією в контексті загальнонаціональної мети - забезпечення добробуту всіх членів нації та створення фундаменту для практичного втілення державницьких намірів [112, с. 4].

Розглянута нами діяльність правих політичних сил характеризувалась поєднанням силових і легітимних методів боротьби за витіснення інонаціонального елементу з економічної сфери. Методи ж виключно мирної економічної конкуренції можна вважати прерогативою центристських і лівоцентристських партій. Репрезентантами цих двох напрямків були УНДО і Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП).

УСРП утворилася 1926 р. внаслідок злиття Української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів Волині. Її політична програма йшла в руслі основних ідей європейського демократичного соціалізму. М. Міщук констатує: «…члени партії поєднували національні, ліберально-демократичні та соціалістично-народницькі ідеї» [89, с. 9]. В середовищі даної політичної сили простежується жорстка критика основних марксистських догматів про диктатуру пролетаріату та спроб їх реалізації Радянським Союзом.

Ідеологія партії чітко перепліталась з економічною сферою розглядаючи останню як ключ до вирішення всіх національних проблем. У поліцейських звітах про суспільно-політичне становище зазначається, що УСРП «…концентрує свої зусилля переважно в господарському напрямі…» [34, арк. 70]. Радикали вважали, що коригування економічного розвитку призведе до поступового зросту рівня народного добробуту та політичного визволення [43, с. 73]. За словами Л.Дрогомирецької, «свої програмні вимоги УСРП будувала на об'єктивній дії економічних законів» [43, с. 73]. До того ж національне визволення вважалось неможливим без соціального: «розуміючи, що не може бути національного визволення без здобуття соціально-економічної незалежности… закликаємо до організації сил та праці на… економічному полі» [59, с. 1].

Дотримуючись даної еволюційної тактики, УСРП розробила стратегічну економічну програму наскрізь пронизану поміркованим націоналізмом. Останній проявився в намаганні не допустити інтеграції ЗУЗ до польського економічного організму: «…збереження нашої господарської независимости є непорушною засадою, догмою» [159, с. 2]. У зв'язку з цим, партія підтримує популярний пропагандистський клич «свій до свого». Як пише «Громадський Голос», «…купувати вироби рідного кооперативного промислу це значить збагачувати господарську силу всього українського працюючого народу» [119, с. 14].

Найкращою формою організації господарства соціалісти-радикали вважали кооперацію фокусуючи на ній свою головну увагу [89, с. 13]. Особливу актуальність в їх ідеології займають проблеми земельного голоду та перенаселення сільської місцевості. Першочерговим ключем до їх вирішення вважалась справедлива парцеляція землі [33, арк. 53]. Проте віддаленість такої перспективи актуалізувала завдання інтенсифікації методів аграрного господарювання шляхом розширення кооперативної мережі [164, с. 5]. Активна участь в розбудові останньої також зумовлена поглядами, згідно яких кооперація - це оптимальний шлях до зміни суспільного ладу на соціалістичних засадах. У зв'язку з цим вектор про-ринкової орієнтації тут піддається жорсткій критиці: «…прийшовши в кооперацію не з внутрішніх переконань, а хліба ради… інтелігенція нарозносила сюди чужого кооперації приватно-купецького духа» [159, с. 2]. Подібні погляди були спорідненими з кооперативними ідеями Б.Лавеля, який зазначав: «для того щоб розв'язати соціальну проблему не треба шукати багато шляхів. Шлях кооперації є єдино правильним» [107, с. 54]. УСРП також послідовно відстоювала інтереси найпотужнішого національного економічного руху перед владою, намагаючись захистити його від утисків та вимагаючи державних кредитів [43, с. 73; 79, с. 2]. Кооперативний контекст діяльності партії відзначився серйозними успіхами. У кінці 20-х рр. третина членів Ради РСУК представляла інтереси УСРП [43, с. 75].

Популярність автаркійних тенденцій та нестача землі на селі скоригували діяльність партії в напрямку підтримки розвитку національної торгово-промислової сфери. Основним рушієм тут також вважалась кооперація: «…члени партії закликали українське населення міст та сіл власними силами з допомогою кооперативів будувати нові фабрики й заводи» [89, с. 13].

Ще однією партією, в теорії і діяльності якої простежується економічний націоналізм було УНДО. Новоутворена в 1925 р. організація одразу ж заявила про свої наміри зосереджувати основні зусилля в культурно-освітній і економічній сферах. Це видно зі звернення об'єднання до українських громадян 12 липня 1925 року [43, с. 72]. Фокусування на економічній політиці випливало з особливостей соціальної бази партії, яка орієнтувалась в основному на інтелігенцію та заможні верстви українства: «УНДО має активних прихильників серед інтелігенції…, священиків, самоврядних працівників, залізничних і приватних працівників» [37, арк. 1]. Виходячи з такого стану речей, економічна стратегія УНДО відзначилась про-ринковим вектором спрямування. Національні демократи, репрезентуючи інтереси найзаможніших верств, чітко усвідомлювали роль економічного фактору в його житті. Тому забезпечення матеріального добробуту та політичної свідомості розглядається як основна передумова здобуття незалежності: «…партія брала на себе зобов'язання працювати в усіх сферах життя з метою виховання політично свідомих та економічно забезпечених громадян. Лише за таких умов вона вважала можливим досягнення найвищого ідеалу нації…» [42, с. 287].

Трактування економічної сили нації як основи психологічної стійкості і гаранту політичної свідомості її членів стає спрямовуючою силою політичної діяльності об'єднання: «матеріальна культура - це… добробут народа при якім… кріпчає та розвивається народний дух і стійкість» [99, с. 1]. Відповідно економічно слабка українська нація вважалась нестійкою до асиміляційних впливів. Звідси випливає негативне ставлення УНДО до інтеграції в національний економічний організм іноетнічного бізнесу: «…будова неукраїнської промислової станиці приносить не добробут місцевого населення, лише чужинецьку колонізацію» [98, с. 6]. Тут економічний націоналізм партії, який був закономірною реакцією на господарську слабкість народу, покликаний сприяти його оновленню у виробничій сфері. Відповідні ідеї йдуть в руслі європейських тенденцій державного економічного націоналізму. Проте функціонування останнього за відсутності української держави позначилось контекстом міжнаціональних суперечностей.

Тактика УНДО полягала в створенні уявних мирних барикад шляхом відмежування українців від інших націй, що проживали в регіоні, та замикання всіх торгівельних, промислових, кредитних операцій на власній нації. Методом досягнення такої самоізоляції була пропаганда серед представників власної нації автаркійних ідей. Вона здійснювалась головним чином партійною пресою. Зокрема, «Новий Час» писав: «кожний грош виданий на куплю чужого товару… - національна втрата… бо таким чином ми збагачуємо чужий національний організм і ослаблюємо свій власний» [103, с. 1].

Основним засобом втілення відповідних намірів стає кооперація. Про підтримку даного руху УНДО заявило одразу у своєму зверненні до громадян з приводу створення організації, в якому зазначалось, що об'єднання «велику увагу кластиме… на створення міцних основ під українську кооперацію» [43, с. 72]. Боротьба УНДО за поширення свого впливу на даний вид економічної діяльності українців мала суттєві успіхи. Члени партії зайняли провідні посади у більшості крайових кооперативів, зокрема РСУК, «Центробанку», «Центросоюзі». Зокрема, «…О.Луцький - член ЦК УНДО, одночасно був директором РСУК, членом Наглядової ради «Центробанку», у 1928-1939 рр. очолював «Центросоюз». Ю.Павликовський - член президії УНДО, у 1922-1929 рр. - президент «Сільського Господаря», директор «Народної Торгівлі», «Маслосоюзу», у 1922-1944 рр. - президент РСУК» [43, с. 74].

УНДО належить велика роль у поширенні кооперативного руху на Волині. Завдяки йому до 1927 р. у регіоні почав діяти інспекторат РСУК, відкрили свої філії галицькі кооперативи «Народна Торгівля», «Маслосоюз», «Сільський Господар». Таким чином об'єднання сприяло закладанню економічного фундаменту в національному русі краю. Як зазначає М.Кучерепа, «розвиток кооперативів на Волині допомагав народу розбудувати економічну базу боротьби за національні права» [82, с. 30].

Партія також сприяла розвитку українських торгівлі і дрібнотоварного виробництва. У даному випадку національні демократи виходили з поглядів, що від рівня їх розвитку залежатиме успішність реалізації політичних вимог українців: «доцільно і на добрих основах опертий промисл… перекидає своє господарське значення і на політичні відносини…» [88, с. 3]. Розвиток даних видів економічної діяльності в регіоні мав також посприяти соціальній структуризації західних українців. Сформована власна реміснича верства могла стати серйозним чинником в національно-політичному житті: «…наш народ вже дозрів настільки, що розуміє яку вагу має сильний український ремісничий стан…» [51, с. 2]. Діяльність партії у даній сфері йшла в напрямку витіснення інонаціональних торгових посередників: «відсунення чужих посередників… дало б змогу прожити не одному з наших безробітних» [49, с. 3].

Для підтримки власних промислових підприємств пресові органи УНДО «Діло», «Новий Час» постійно рекламували їх вироби, апелюючи до національних почуттів українців. Також планувалось створення Українського Бюро для пропаганди «рідного промислу» [108, с. 4]. Розвиток торгово-промислової сфери мав стати фактором, що сприяв би економічній інтеграції українців до міст з метою зміни національно-демографічної структури останніх на власну користь: «…реміснича молодь має бути основою українських міст» [123, с. 3].

Проблему нестачі капіталів на розвиток національної економіки партія пропонує вирішити шляхом організації масових акцій ощадності аж до створення спеціального фонду для потреб промислового розвитку. Проблема нестачі коштів також спричинила підтримку з боку УНДО антиалкогольного руху. Сеймові партійні представники намагались лобіювати його в парламенті, захищаючи від контракцій з боку влади: «посли УНДО подали в соймі ряд звернень. Зокрема інтерпеляцію у справі переслідування адміністративними властями протиалкогольного руху…» [39, с. 1]. Якщо ОУН використовувала останній як засіб протиставлення Польській державі та нанесення їй шкоди, то, припускаємо, помірковані національні демократи розглядають його скоріше як шлях до посилення економічного потенціалу народу шляхом зменшення його витрат на спиртне. Увага УНДО не оминула дуже актуального для селян земельного питання. В даній сфері партія виступала за приватну власність на землю та передачу її селянам без викупу [82, с. 30].

В партійному середовищі виділяють окрему підгрупу угодовських партій. До них відносять пропольсько зорієнтовані політичні сили, які йшли на крайні форми компромісу з «чужою» владою, тобто «угоджали» їй. Приклад Волинського Українського Об'єднання (ВУО), найпотужнішої угодовської партії, показує, що в її економічній діяльності не простежуються елементи українського економічного націоналізму. Сприяючи розвитку кооперативного руху, ВУО виступає за активну міжнаціональну співпрацю на даному ґрунті: «…кооперативну ідею, ідею дружньої співпраці було втягнено до боротьби національної і політичної всупереч самій суті тієї ідеї» [19, с. 2]. При об'єднанні існувала господарсько-кооперативна секція. З приводу її діяльності Р.Давидюк зазначає: «…аналіз роботи господарської комісії переконує, що вона… підтримувала всі дії адміністрації щодо господарських справ» [81, с. 48]. Створений за підтримки партії, а якщо точніше - польської влади, кооперативний союз «Гурт» став економічною установою, в якій функціонувала міжнаціональна співпраця, а не націоналізм. Про це свідчать українсько-польський керівний склад кооперативу «Гурту» та двомовність пресового органу «Спільна праця». Отже, діяльність ВУО стала активним чинником міжнаціональної співпраці на Волині у міжвоєнний період не випромінюючи економічного націоналізму.

Функціонування елементів економічного націоналізму також простежується в діяльності легальних партій ліворадикального спрямування. До їх числа належало Селянсько-робітниче об'єднання (Сель-роб) [35, арк. 41]. В аграрній сфері організація виступала за наділення селян землею без викупу [36, арк. 28-30]. Враховуючи зосередження більшості сільськогосподарських земельних угідь у руках польських поміщиків, ця вимога набула національного характеру. В програмі Сель-робу окреслено й завдання сприяти розвитку української сільськогосподарської й споживчої кооперації [36, арк. 30]. Окремим елементом практичної економічної діяльності Сель-робу стала боротьба з осадництвом: «партія бореться проти колонізації мотивованої політичними цілями: зокрема проти польського осадництва на західноукраїнських землях» [36, арк. 36].

Досить впливовою легальною ліворадикальною партією було Українське селянське об'єднання (УСО) [35, арк. 79]. Його політична програма виявилась спорідненою з сельробівською. Підтримка кооперації, критика осадництва стали невід'ємною частиною основних принципів діяльності організації. Організація виступала за участь у виборах та відстоювання економічних інтересів робітників і селян у місцевих самоврядних радах. Виборча активність членів УСО виходила з слідуючого обґрунтування: «свідомі члени рад… подбали б про те, щоби всі грошеві видатки йшли на користь українського населення» [132, с. 2]. Певною новизною в середовищі даної політичної сили стала активізація антиєврейських тенденцій. У 1932 р. в окремих регіонах партія ініціює серед селян акції економічного бойкоту євреїв [47, с. 2].

Але відповідний концепт економічного націоналізму характеризувався симбіозом комуністично-національної ідеології, яка однаково виступала як проти домінуючих позицій інонаціональної буржуазії в торгово-промисловій сфері, так і проти своїх дрібнотоварних підприємців і торговців: «…ми виповідаємо [боротьбу] тому «рідному» націоналізмови, який обурює українські селянські і робітничі маси кличами про всеспасаємість понадклясової національної ідеї... . Це змагання за пансько-попівську Україну» [96, с. 1]. Подібні твердження дають право класифікувати економічна діяльність ліворадикальних партій як таку, що носила класовий характер. Лише переважання в соціальній структурі ЗУЗ польсько-єврейської буржуазії надало їй національного забарвлення.

Отже, в ідеології і практичній діяльності західноукраїнських національних партій міжвоєнного періоду чітко простежуються елементи економічного націоналізму. Вони полягали в обстоюванні тактики витіснення інших націй з їх економічних позицій задля досягнення національної автаркії і контролю над економікою регіону. Реалізуючи дану боротьбу радикальні націоналісти з числа ОУН поєднували силові методи боротьби з мирною економічною конкуренцією. Частково їх економічний націоналізм існував в ідеологічному вимірі програмних документів де головною метою було встановлення позицій економічного контролю української нації шляхом революційних дій та будови націократичної синдикальної моделі економіки в умовах якої національна держава ставала інституційним засобом витіснення інших націй з економічної сфери. ФНЄ більше фокусував увагу на мирних методах економічної конкуренції. Легітимний національно-економічний руху був також прерогативою лівоцентристських (УСРП) і центристських (УНДО) партій. Діяльність ліворадикальних легальних політичних організацій (Сель-робу і УСО) теж частково характеризувалась проявами економічного націоналізму. Вплив політичних партій, взагалі, став головною причиною надання економічній діяльності українців національного змісту. Враховуючи те, що основним каталізуючим чинником українського економічного націоналізму була асиміляційна політика Польщі в соціальній сфері, його можна вважати захисною експансією.

4.2 Кооперативний рух як засіб національної самоорганізації українців

Економічні процеси другої половини ХІХ ст. привели до суттєвих змін у соціальній стратифікації європейських суспільств. Злет промислової революції призвів до все більшого нівелювання станового поділу в суспільних зв'язках. В міру поступової втрати ним свого значення руйнувалися й старі механізми соціального захисту. На зміну явищам патерналізму в державній політиці та колективної взаємовиручки в економічній діяльності приходить соціальний дарвінізм. Найбіднішим верствам населення він не ніс нічого хорошого. Позбавляючи всіх форм традиційного економічного захисту, він ставив їх один на один з життєвою стихією в якій виживав тільки сильніший. Серед пересічної пауперизованої громадськості виникла нагальна потреба створення нових форм соціального захисту, що забезпечили б виживання в умовах ринку. Ними стають кооперативи - продукт поєднання традиційного колективізму з модерною економічною діяльністю. Побудовані на засадах взаємодопомоги, ці неприбуткові організації, за словами сучасних кооперативних теоретиків, «…виконують місію адаптації людини до ринку, пом'якшують наслідки трансформації економічних відносин…» [107, с. 7].

Батьківщиною кооперації цілком закономірно стала країна, в якій швидше ніж в інших відбулась промислова революція - Англія. Перший кооператив тут утворився в 1844 р. у місті Рондель («Товариство чесних піонерів») [107, с. 33]. У міру поширення промислової революції на інші європейські країни, поширювався і даний вид економічної діяльності, допомагаючи вижити найбіднішим верствам населення в реаліях соціального дарвінізму.

Проникнення кооперації в Центрально-Східну Європу та колоніально залежні країни призвело до надання їй якісно нових рис. Місцеві еліти бездержавних націй, прагнучи до реалізації свого національного ідеалу, перетворили кооперативний рух в інституційний засіб поміркованої економічної боротьби за незалежність: «розгортання кооперації в багатьох колоніях безпосередньо пов'язане із піднесенням у них національних рухів, боротьби за звільнення від колоніальної залежності. Зокрема, найсильнішим в Азії був кооперативний рух Індії, підтриманий партією Індійський Національний Конгрес» [107, с. 141].

Але особливо велике значення він мав для переважно селянських народів Центрально-Східної Європи, де «сільське господарство було примітивнішим, а розрив між великими маєтками та селянським господарством більшим» [12, с. 210]. У зв'язку з цим, для місцевого населення найоптимальнішим варіантом адаптації до ринку стає кооперація. Окрім іншого, вона також слугує формою національного економічного самопосилення. Внесення в кооперативну діяльність ферменту економічного націоналізму ми вважаємо типовим явищем для більшості національних меншин Центрально-Східної Європи, які боролись за свою незалежність. Зокрема, це було характерно для чехів і, особливо, для поляків, що проживали на анексованих Німеччиною етнічно польських територіях. Частково завдяки методам кооперативної економічної конкуренції з іншими націями, їм вдалося полонізувати міста Познаньщини і Помор'я [72, с. 4].

Модернізаційні процеси в Австрійській і Російській імперіях принесли даний вид економічної діяльності і на Україну. Зважаючи на переважно селянський характер української нації, вона вперше зіткнулась з ними в аграрній сфері. Традиційні методи господарювання українців характеризувались общинною взаємовиручкою та поміщицьким патерналізмом. Існувало два паралельні світи: поміщиків і селян, які взаємозалежали один від одного. Перші отримували свою частку з селянського виробництва, не втручаючись в саму структуру їх господарювання. Одночасно поміщики, будучи економічно залежними від господарської діяльності останніх, виступали гарантом їх відносної економічної стабільності.