Український економічний націоналізм у міжвоєнний період

Із закінченням Першої світової війни постало питання повоєнного облаштування світу. Воно було вирішене Версальсько-Вашингтонською системою договорів, суперечливий характер якої сучасною історичною наукою визнається як доконаний факт. Чи не найскладнішим завданням, яке стояло перед новою міжнародною договірною системою, стало питання врахування прагнень найбільших національних меншин при здійсненні політичної реструктуризації карти Європи (особливо центрально-східної її частини, де спостерігалась найбільша національна строкатість). Процес вирішення даної проблеми набрав дуже складного затяжного характеру через неймовірну строкатість Європи в національному плані. Враховуючи це, а також непросту геополітичну ситуацію (зіткнення намірів провідних держав Європи і загострення суперечностей між ними) зрозуміло, що задовольнити інтереси всіх націй не вдасться навіть в ідеально розробленій теоретичній стратегії нових територіально-політичних розмежувань, не говорячи вже про її практичну реалізацію. Тому у своїх діях великі держави, впроваджуючи вільсонівський принцип «право націй на самовизначення», лиш намагались досягти найбільш оптимального варіанту.

У зв'язку з цим стає зрозумілим, чому новопосталі за міжнародним статусом національні держави де-факто були поліетнічними (Югославія, Чехо-Словаччина, Польща). Вони включали багаточисельні етнічні меншини, які по відношенню до титульної нації за всіма ознаками усвідомлювали свою «іншість».

Політичні системи нових держав можна вважати цілком ліберальними. Вони мали такі демократичні риси, як поділ гілок влади, недоторканість особи, конституційно обумовлену формальну відсутність дискримінації за національною приналежністю. Малий Версальський Трактат зобов'язував їх дотримуватись демократичних принципів. Тому над молодими державами висів як психологічний, так і юридичний тягар: доводити світовій громадськості, що їх демократичні конституції не пустий звук. Окрім цього слід врахувати їх зацікавленість у внутріполітичній стабільності, яку не вдалося б забезпечити без лояльності національних меншин.

Складається враження, що в нових умовах становище останніх має значно покращитись, але ситуація виявилась надто суперечливою. Якщо в минулому вони перебували в складі наднаціональних імперій, які нерідко не спростовували факту своєї багатонаціональності і подекуди рахувалися з цим, то нові політичні утворення все ж таки вважали себе національними державами: «… оскільки міжвоєнні держави вважали за потрібне розглядати як чіткі й особливі національні держави, низка численних… міжвоєнних етнічних меншин були емоційно більш принижені та політично безнадійніші ніж раніше» [127, с. 22].

На цьому тлі в середовищі національних меншин цілком закономірно визрівають стремління до ревізій Версальсько-Вашингтонської системи договорів, що буквально дратували молоді державні нації. Досить часто останні, стикаючись з подібними проблемами подібно до своїх попередниць - імперій, «вирішували ці проблеми здебільшого в дусі цих імперій, а іноді й радикальніше…» [62, с. 218]. Відомий історик Дж. Ротшильд слідуючим чином висловив усю контроверсійність ситуації, що склалася: «з одного боку, інтерес держави у політичному «поверненні» або принаймні культурній підтримці меншиною власної національності, якій судилось географічно перебувати в іншій державі, а з іншого боку, обурлива реакція держави-господаря, аби це розглядати як протизаконні зазіхання на її територіальну цілісність» [127, с. 22].

Нації, здобувши свою державу, опинились в стані ейфорії. Їм важко було втриматись від спокуси використати важелі легітимного насильства для задоволення своїх потреб, основними з яких можна вважати культурні, політичні і особливо економічні: «рішення нової незалежної держави «націоналізувати» не лише свою культурну та політичну спадщину, але також економічне багатство було часто ключовим мотивом…» [127, с. 23]. Панування загальносвітової тенденції до модернізації національних економічних організмів, їх доведення до рівня самозабезпечення у всьому сприяло розквіту економічного націоналізму, що надавало додаткового імпульсу вищезгаданим ініціативам молодих держав. За словами дописувача «Діла», «у ділянці господарській здобуває право горожанства (громадянства - П.Д.) ідея національного господарства з головним кличем автаркії (самовистарчальности)» [115, с. 7].

Особливо яскраво на цьому фоні виділялись Югославія і Польща. Перша розглядалась панівною нацією сербів як трансформація їх держави в нову, а новоприєднані території Словенії і Хорватії, як переможені частини колишньої Австро-Угорщини, які мають компенсувати економічні збитки Сербії завдані їй Першою світовою війною: «з цієї ситуації випливала короткозора але не несподівана рішучість сербів отримати відшкодування за ці справді приголомшливі жертви на видатки тим, кому визначили їх отримувати, від менш постраждалих регіонів нової держави» [127, с. 254]. Відновлена ж Польща окрім своїх етнічних територій включила західноукраїнські землі (ЗУЗ), з національною іншістю яких їй не дуже хотілось рахуватися. Нею була розроблена ціла програма оволодіння економічними ресурсами цього краю та асиміляції його жителів.

Етнічні меншини, багатьох держав Східної Європи опинились в непростому становищі. З одного боку, вістря економічного націоналізму титульних націй, спрямоване всередину, штовхало їх до зубожіння. З другого - спроби економічного оновлення державних націй створювали загрозу розчинення етнічних меншин в чужому модернізованому економічному організмові. Недержавні нації постали перед фактом потужного виклику, відповіддю на який стала їх загальна активізація і загострення економічної боротьби. За словами Ф. Фукуями, «в реаліях загрози втрати самості в модерному (секуляризованому й урбанізованому) суспільстві, відбувалася сказати б, реанімація етнополітичної відданості, яка й призвела до активізації конкуренції груп на ринку праці» [22, с. 49].

В руслі цих тенденцій здійснювалась економічна політика Другої Речі Посполитої стосовно ЗУЗ. Враховуючи слабкий промисловий розвиток регіону, її реалізація розгорнулась в сфері, яка забезпечувала контроль над місцевою економікою. Спрямовуючи потік осадників на Західну Україну, держава намагалася вирішити проблему земельного голоду на етнічних польських територіях. Водночас, її еліта виробила асиміляційну економічну концепцію: створення зразкових осадницьких господарств мало продемонструвати українцям вищість польської нації, заохочуючи їх до полонізації [137, с. 119].

Беручи до уваги низький рівень економічного розвитку Другої Речі Посполитої, слід зазначити, що її бюджет ледве покривав потреби державної нації, не говорячи вже про етнічні меншини, які автоматично виключались з об'єктів фінансування. Таким чином українці, порівняно з поляками, не мали такого важливого засобу підтримки, як дешевий кредит, що майже завжди трактувалось ними, як національна дискримінація. Цитуючи виступ посла В.Целевича в сеймі, «кредитова політика державних банків підчинених міністерствові скарбу в зовсім недостатній мірі узгляднює кредитні потреби українського зорганізованого господарського життя» [25, с. 1].

Вищезазначені фактори сприяли постійній напрузі українсько-польських стосунків. Українське населення, відсторонене від своїх земельних багатств, за умов низького промислового розвитку краю і з настанням економічної кризи, закриття заокеанської еміграції виявилось загнане в глухий кут, що нагнітало емоційну напругу села до вибухонебезпечного рівня. До цього додавалося культуртрегерство (відношення до українців, як до цивілізаційно неповноцінного елементу), яке відповідало польській концепції асиміляції «східних кресів». Така політика спонукала психологічне дистанціювання обох народів. Простому неосвіченому селянину вона не обіцяла нічого хорошого, бо «вищий» польський світ у будь-якому разі був закритий для нього, а освічені прошарки від асиміляції стримувала національна свідомість. Тому відповіддю на виклик асиміляції з боку поляків стала тактика захисного економічного націоналізму українців.

У контекст асиміляційної державної політики українське населення вписувало і єврейську меншину регіону яка, не маючи власної держави, завжди орієнтувалась на «чужу», намагаючись пристосуватись до суспільних реалій. Через це в уяві українця єврей завжди був служителем поневолювачів, асимілятором: «жиди впродовж століть живучи серед українського народу, зближались до нього хіба на стільки, на скільки можна його краще використати. Жиди зближались натомість до панівних народів…» [153, с. 4].

Поза цим слід виділити ще один аспект, що функціонував на рівні еліти і поглиблював національні протиріччя. За словами А.Колодія, «економічні інтереси націй найвиразніше виступають в міжнародних (чи міжетнічних) взаєминах… Коли в умовах багатонаціональних суспільств етнічний поділ збігається з соціально-класовим…,- стверджує вчений, - економічні інтереси набувають загальнонаціонального значення і сприяють консолідації етносу для боротьби за ці інтереси» [67, с. 29]. Саме так склалась ситуація на території ЗУЗ, де економічна діяльність автохтонної нації замикалась, майже виключно, аграрною сферою, тоді як у торгово-промисловій домінував єврейський елемент, а всі державні посади обіймали поляки.

«Експектації етнонаціональних спільнот стосовно зміни / збереження свого становища в системі координат ранжованого суспільства, - стверджує М. Гон, - слугують передумовою агрегації їхніми політичними акторами етностатусної ідеології. Вона, в залежності від прав, якими володіє група, чи навпаки - її безправ'я, фокусує основні концепти (етно)націоналізмів» [22, с. 37]. В умовах панування модерної тенденції до різновекторності економічного розвитку і самодостатньої структуризації національного господарства, аграрний статус українців породжує імператив до його зміни: «ми не були модерною нацією…, ми не мали в наших руках торговлі, ремесла, промислу, ми не опанували міст» [115, с. 7].

Економічна ізоляція українців внаслідок спеціальної політики держави і велика популярність гасла стремління до автаркійності нації призводять до того, що в ідеології їх економічного націоналізму проголошується курс на відмежування від інших націй та побудову своєрідної держави в державі на ґрунті економічних відносин. Якщо сфокусувати увагу на власне економічному аспекті, можна висловити гіпотезу, що подібні дії здійснювались на шкоду власній вигоді, виключаючи з економічного організму польський і єврейський елементи, які вже давно стали його органічною частиною. Тут підтверджується думка Ч.Бретона: економічний націоналізм завжди функціонував у вимірі позаекономічної раціональності [165, с. 35].

Стремління до автаркійності означало для національно свідомих українців також досягнення економічної повноцінності нації, а прогалини в окремих секторах економічного організму, які компенсувались іноетнічним елементом, асоціювались з її недосконалістю. На підтвердження цієї думки звучить заклик: «до господарської розбудови, щоби гідно репрезентувала велич нашої нації, є потрібен нам відповідний тривкий матеріал, котрий то матеріал архітект-будівничий зцементував би в трівку економічну будівлю - ідеал краси й сили [80, с. 2].

Додатковим чинником, що стимулював економічну модернізацію українців, став недавній гіркий досвід їхньої державності. Він показав всі недоліки соціальної неструктурованості і надав додаткового імпульсу новим економічним ініціативам.

У відповідних поривах автохтонів ЗУЗ простежується певний примордіальний підтекст, функціональність якого ніколи не припинялася. Він пов'язаний з тим, що українці, перебуваючи на своїх етнічних територіях у статусі економічно безправної національної меншини, сприймали це як парадокс: вони у себе вдома і повинні бути в статусі господаря, керуючи всіма ресурсами регіону [63, с. 6].

Оновлення і структуризація української нації не могли пройти безболісно, адже, за ситуації слабкого розвитку промисловості ЗУЗ дані ініціативи здійснювались лише в напрямку витіснення інших націй з тих сфер економіки, які вони контролювали. Польська влада не могла стерпіти такої сепаратистської господарської політики з боку національної меншини, що й спонукало відповідні санкції. Щодо євреїв, то вони зазнавали неабияких економічних збитків від цього відмежування, оскільки втрачали важливе джерело доходу від посередництва з українською нацією.

Таким чином на ґрунті українського економічного націоналізму загострюються міжнаціональні суперечності, які переростають в перманентний міжнаціональний конфлікт латентного характеру. Його головними учасниками виступають українці, поляки, євреї. Щодо інших національностей, то їх чисельність була надто малою, щоб зацікавити українську ініціативу. Каталізуючими факторами суперництва виступають, обумовлені європейськими тенденціями, економічна політика Другої Речі Посполитої, з одного боку, і модернізаційні стремління української нації з, другого.

Аналіз міжнаціональних взаємин у хронотопі ЗУЗ міжвоєнного періоду дає можливість виокремити у них наступні складові: а) боротьба за землю; б) боротьба за місто і освоєння модерних професій; в) антиалкогольна політика; г) кооперативний рух, як засіб економічного суперництва українців з іншими націями на ринку праці.

Новоствореній Другій Речі Посполитій від попередніх країн передалася у спадок проблема земельного голоду на селі. Від її успішного вирішення залежала соціально-економічна і суспільно-політична стабільність країни. Особливо важке становище з малоземеллям склалось на територіях Західної України. Тут, за словами дописувача «Нового Часу», понад 362,751 господарств володіли менше ніж 2 га землі [50, с. 2]. Враховуючи інонаціональний (український) характер даного регіону Польщі, будь-який невірний політичний крок влади міг викликати суспільну дестабілізацію. Справедливий перерозподіл обмежених земельних ресурсів можна вважати ключем до внутрішньої єдності і стабільності країни.

Але польська політична еліта мала свої погляди на цю ситуацію. По-перше, молодій національній державі важко було думати про земельні потреби етнічної меншини коли своя нація потерпала від того ж малоземелля. По-друге, вона виношувала шовіністську позицію щодо українського населення, не бажаючи рахуватись з його «іншістю» і на тлі земельної реформи розгорнула реалізацію цілої асиміляційної концепції. І по-третє, під впливом європейських тенденцій до економічного націоналізму, земельна політика Польщі стає засобом «збільшення стану народного посідання» (коренізаціі) на ЗУЗ, ключем до економічного контролю над регіоном [165, с. 36].

Політика аграрного військового і цивільного осадництва поглибила міжнаціональну напругу і взаємне невдоволення. Син осадника слідуючим чином охарактеризував ставлення українців до польського варіанту «справедливої» парцеляції землі: «перед нашим приходом вони та їх предки працювали на цих землях. Тому нічого дивного у тому, що на нас дивились, як на чужинців-зайдів, а навіть як на ворогів. У тодішній Польщі для українців не було «ані нєдзі землі», вся земля «tylco dla polacov» [133, с. 8]. Польські ветерани отримували землю безплатно за свої заслуги перед державою. Українські, які її втратили, не отримали нічого і почувались ображеними. Їх зусилля покладені на війні теж заслуговували на певну компенсацію у формі економічних преференцій, тим більше, що актуальна проблема земельного голоду, припускаємо, часто виступала головним мотивом їх участі у захисті власної держави, яка розглядалася як інституційний засіб втілення власних інтересів. Але поразка в національно-демократичній революції призводить до інкорпорації ЗУЗ ворожою Польщею та встановлення дискримінаційних умов існування українців у всіх сферах, особливо учасників українсько-польської війни. Незважаючи на максимум зусиль, героїзм і патріотизм у відстоюванні державності, автохтони ЗУЗ не отримали нічого. Це стимулювало у них різко негативне ставлення до польських осадників, які забрали те, що, на їх думку, мало належати їм. Поляки ж вважали свої економічні преференції заслуженими вірною службою перед державою. Таким чином на підсвідомому рівні в обох націй укорінився стереотип взаємного образу «ворога», який в одному випадку загрожує заслуженому статусу, а в іншому - позбавив його.

Внаслідок заходів польської влади українському селу став загрожувати привид пролетаризації, що радикалізував світогляд селян. Щодо національної еліти, то вона не могла змиритись з політикою пауперизації українців. Також далося взнаки домінування в її середовищі традиційної рефлексії мислення щодо землі як основи могутності нації: « у нас кожен знає, що земля це остоя розвитку нації» [156, с. 1]. Тому радикальні націоналісти з числа ОУН у відповідь на польську земельну політику ініціює низку підпалів будинків польських осадників, побиття та залякування останніх. Кульмінації такі форми боротьби досягли в 1930 р., коли з липня по листопад в Галичині зафіксовано 218 актів саботажу [141, с. 88]. Польська держава не заставила себе довго чекати. Відповівши «пацифікаційною» акцією, вона жорстоко покарала всіх винних. Після цього терористичний рух пішов на спад. Можна припустити, що українці зрозуміли: силові методи протистояння з державою є марною справою і в народних симпатіях бере гору помірковане крило, яке виступало за мирні способи самооборони.

Одним із них були легальні спроби добитись зміни аграрного законодавства через сейм, застосовуючи обструкційні акції [154, с. 1]. Також майже скрізь практикувалось створення психологічної атмосфери ізоляції і недоброзичливого ставлення до польських осадників. Останні ніколи не почували себе комфортно на українських територіях.

Антиколонізаційна акція автохтонів ЗУЗ поширилась не лише на поляків, але й євреїв, які до державної шовіністської політики не мали ніякого відношення. Далася взнаки одвічна негативна ідентифікація єврея, як служителя «чужих» держав. Це призводило до того, що незначну кількість євреїв, які займались землеробством, легальними і нелегальними засобами намагались витіснити з села: «українці є так добре зорганізовані, що коли витравлений жид дицидується опустити село, в якому він і його рідня працювали, то вони (українці) змагають до того, щоби його (жида) випустити без гроша. Від нього на тільки не купують товару, але й його кусника землі, на якому він сидить» [56, с. 3].

Але каталізаторами українсько-єврейських суперечностей на економічному ґрунті стали й інші чинники, що не пов'язані з боротьбою за землю. Йдеться про модернізаційні стремління української нації. Спричинені пауперизацією і реанімацією національної свідомості в умовах модерну, вони стимулювали нові економічні ініціативи найбільшої етнічної меншини Польщі до освоєння міста і торгово-промислових видів діяльності. З одного боку - це стає альтернативою для малоземельного пауперизованого села. З другого - в умовах актуалізації проблеми економічної модернізації торгово-промислові професії давали більше шансів на її здійснення ніж аграрна діяльність. За словами Ф.Броделя, «…ґенеза капіталізму чіпко прив'язана до обміну…» [10, с. 9]. Дану закономірність помітили й українська національна еліта. Зокрема, дописувач «Нового Часу» зазначає: «великий західноєвропейський промисл зродився з дрібного ремісництва» [51, с. 2].

Аналіз міжетнічних взаємин на ЗУЗ дає можливість постулювати, що місто було одним з головних суб'єктів конкуренції українців, поляків та євреїв. Неукраїнський характер останнього перетворював його на потужний асиміляційний фактор. В умовах європейських урбаністичних тенденцій постає загроза посилення асиміляційного впливу міст, що стимулює рух за їх освоєння і нейтралізацію негативних впливів: «міста, що з давен давніх були в нас оазами й розсадниками чужинець кого живла, промінюють навколишні села не тільки своєю деморалізацією. Мов стоногі поліпи, всисають вони в себе всі здорові сили найближчої околиці, рівночасно деформуючи її культуру, традицію, етнічний склад, а вслід за тим і політичне обличчя» [94, с. 1].

Слід виділити ще одну проблему, що стосується даного аспекту. Місто завжди виконувало роль лідера в економічних відносинах з селом. За ситуації таких нерівноправних стосунків, вищий в ієрархії, багатший часто сприймається на рівні соціальних стереотипів нижчого, як визискувач, головний винуватець матеріальних труднощів («чуже національно місто використовує українське село…») [112, с. 4]. А коли цей перший ще й представник іншої національності, то напруга викликана цією негативною позицією посилюється і може вилитись в міжнаціональний конфлікт.

Таким чином, місто в міжвоєнний період у Західній Україні стає об'єктом селянської міграції. Його освоєння в рамках перейняття міського способу життя тісно пов'язане зі зміною аграрних видів економічної діяльності українців на торгово-промислові. Чимало української молоді відкриває в містах свої магазини, створює невеликі підприємства легкої промисловості. Зокрема, в цей час у Львові діє українська фабрика солодощів «Фортуна Нова», фабрика з виробництва мила «Мута». За словами речника «Нового Часу», «в останньому часі можна замітити дуже цікаве й корисне для нас явище: меткіші одиниці із сіл відкривають по містах склепи, головно із товарами першої потреби для села…» [58, с. 2].

Виявом міжнаціональної конкуренції в містах серед інтелігенції стала й адвокатура. Українці цілком закономірно намагались заволодіти ініціативою в сфері юриспруденції, яка давала можливість легально відстоювати свої інтереси в Польській державі: «в час коли нам як бездержавному народові замкнена дорога до державних верстатів праці, коли доступ до адміністрацій них і самоврядних установ стає для нас чим раз трудніший, адвокатура є один з останніх способів туди «ввійти» [4, с. 2]. Та, знову-таки, подолати конкуренцію юристів-євреїв виявилось справою не з легких. Клич «свій хай дає заробіток своєму» не завжди допомагав: українські селяни частіше користувалися їх послугами, оскільки євреї вважались кращими за українців спеціалістами.

В даній ситуації слід виокремити суттєвий психологічний момент: успішне функціонування сфери юриспруденції націоналісти ставили в залежність від національного аспекту. Домінування там «чужих» сприймалось ними, як джерело дискримінації українців. «Чужа» людина, яка не розуміє і не вболіває за юридичну справу якою займається, на їх думку, не може успішно її завершити: «…наші люди обступили адвоката жида, мов рідного тата і стараються вияснити йому «як то було з тим полем» (таж справа чужа йому навіть по дусі)» [131, с. 2]. Національно свідомі українці не розуміють і не оперують в своїй діяльності стереотипами ділового середовища, не усвідомлюють значення професійної етики для ринкових відносин. Українському націоналісту властиво мислити в рамках традиційної трудової етики, яка ґрунтується скоріше на особистій довірі, ніж на економічній вигоді. Але на практиці все ставало на свої місця і єврейські адвокати користувались більшим попитом. За словами дописувача «Нового Часу»: «що провадить нашого селянина до «чужої» канцелярії?... Переконання, що адвокат-українець не має в суді прав та поваги…» [66, с. 2].

В контекст даних модерних ініціатив вписуються і анлогічні тенденції на селі, де українці також намагались витіснити інонаціональний елемент зі сфери торгового посередництва і кредитування.

Але, самореалізуючись у цих видах трудових відносин, вони зіткнулись з невід'ємним елементом ринку: соціальним дарвінізмом. Їм довелось долати шалену польську і єврейську конкуренцію. Тягатись з полякати виявилось непросто: за їх плечима стояла держава. Згідно з твердженням сучасних дослідників: «…не маючи шансів суттєво похитнути позиції поляків - результат протегування їм Варшави і місцевої влади, та частина українців, що зайняла активну громадсько-політичну позицію вдалася на зосередженні сил на економічній конкуренції з євреями» [23, с. 56]. Вона проявилась у формі бойкоту єврейських торгово-фінансових закладів. Але витіснити останніх зі своїх позицій виявилось непросто: дався взнаки великий досвід «торгової нації». Тому іноді легальне протистояння доводило українців до відчаю. Тоді гору брали емоції і в ужиток вступали силові акції та саботаж. Зокрема, в червні 1937 р. відбувся судовий процес у Рівному над дев'ятьма підсудними, яких обвинувачували в організації низки підпалів єврейських будинків і магазинів у Костопільському повіті [13, с. 9].

Міжнаціональна економічна конкуренція функціонувала і на рівні кооперативного руху. Одним з його основних завдань можна вважати відособлення українців в економічній діяльності від інших націй і конкуренцію з ними, спрямовану на підвищення соціального статусу, соціальну структуризацію. Як пише популярний часопис, «над повітами Східної Малопольщі розтягнено густу сіть кооперативів, які боронять свій сепаративний характер, а навіть маніфестують свою окремішність…» [150, с. 2].

Серед усіх економічних ініціатив українців кооперація виявилась найбільш успішною, їм дійсно вдалося побудувати своєрідну «кооперативну республіку». Метою даного руху було витіснення поляків і євреїв з позицій торгово-фінансових посередників, що йому досить успішно вдавалось здійснювати в окремих сферах. Зокрема, кооперативна сітка «Маслосоюзу» монополізувала переробку і торгівлю молочною продукцією.

Але подібний сепаратизм з економічної точки зору мав чимало негативних наслідків. Витіснення з економічних процесів інонаціонального елементу, який вже давно став його органічною частиною, призвело до утворення своєрідного ваакуму, який автохтонам ЗУЗ нічим було заповнити через брак досвіду і капіталів. На підтвердження цієї думки звучать слова речника «Нового Часу»: «…кооперативний ринок збуту є замалий і невистарчальний… Цей ринок не поширюється рівномірно зі зростом рідного промислу. Кооперація, основуючись на твердженню, що вона єдина має зорганізований збут на вироби рідного промислу, запровадила свого роду збутовий монополь» [4, с. 2]. Відповідну ситуацію можна вважати закономірною враховуючи позаекономічну раціональність економічного націоналізму.

Друга Річ Посполита не хотіла миритися з національним характером найбільш успішної ланки економічної діяльності українців постійно намагаючись його викорінювати. Особливо чітко і планово відповідна політика прослідковувалась на території Волині, кооперативний рух якої намагались «відірвати за всяку ціну від єдиного ідейного й організаційного осередка у Львові» [32, арк. 52]. Ці дії влади тільки накаляли емоційну напругу в українсько-польських стосунках. Отож український кооперативний рух став каталізатором акумуляції негативної енергії в сфері міжнаціональних взаємин.

Останнім і досить унікальним аспектом міжнаціональних стосунків на західноукраїнських землях у міжвоєнний період став антиалкогольний рух. Він цілком закономірно випливав з потреби економічної самодопомоги катастрофічно пауперизованого українського народу: без перемоги над алкоголізмом неможливо було протистояти злидням. Як пише «Новий Час», «алкоголізм в сучасну економічну скруту є для нашого народу найбільшим внутрішнім ворогом і то з таких причин: витягає велетенські матеріальні засоби в той час, коли їх немає в нас на найконечніші життєві потреби родини, громади, краю та для економічних, освітніх, культурних потреб нації» [160, с. 3].

Ідейним осередком боротьби з алкоголізмом стало товариство «Відродження», яке здійснювало відповідну пропаганду. Багато в чому йому допомагала «Просвіта», створюючи альтернативу корчмі читальнею.

Антиалкогольний рух посилювався, набираючи подекуди агресивних форм, фактором іноетнічної присутності. Власниками більшості корчем були євреї, частково поляки і майже не спостерігалось українців. До того ж польська держава монополізувала виробництво горілчаних напоїв, як дуже прибуткову бюджетну справу. Етнічна «стратифікація» даного бізнесу на виробників, продавців і споживачів створювала в середовищі останніх враження, що український народ споюють.

Державна горілчана монополія існувала в різний час у багатьох країнах. Цілком закономірна її особлива актуальність для країн з низьким економічним розвитком. Згідно з даними Ліги Націй, індекс промислового зростання Польщі (якщо прийняти 100 одиниць на 1913 рік) з 35,1 у 1926 році зріс до 95,5 у 1938 [130, с. 142]. Отже, вона залишалась на низькому щаблі економічного розвитку, не досягнувши навіть довоєнного рівня. Тому не дивно, що прибутки від продажу алкоголю складали 10-20% бюджету країни [130, с. 174].

Враховуючи національний характер розмежування на виробників і споживачів, українці трактували алкогольний бізнес, як засіб цілеспрямованої кампанії, покликаної тримати їх на низькому рівні економічного і культурного розвитку. Подібна позиція була також спричинена пануванням образу українця на ментальному рівні поляків як пияка і гульвіси. Звісно, вищезгадані погляди автохтонів ЗУЗ на горілчану монополію не можна відкидати, але, думається, що головним її мотивом завжди була економічна вигода.

На ґрунті антиалкогольного руху дуже чітко прослідковується негативна ідентифікація євреїв, як служителів «чужої» держави. Вони були монополістами торгівлі алкоголем, справи, яку «шляхетні» поляки вважали ганебною. Для євреїв вона стала прибутковим бізнесом у промислово нерозвинутій Польщі. Українці ж ірраціонально сприймали їх за «агентів» держави, покликаних споювати народ: «для пересічного українця жид - це коршмар, русифікатор, полонізатор» [153, с. 4].

Широкий розмах кустарного виробництва горілки став одним з факторів, що посилював незадоволення державною горілчаною монополією. Закриття польсько-єврейських корчем позбавляло конкуренції, що зумовлювало активну участь українців в антиалкогольних плебісцитах. Як пише «Новий Час», «самогоноваріння ставало важливим джерелом доходу і через малоземелля та нерозвинутість інших видів промислу» [130, с. 147]. Таким чином антиалкогольний рух слід трактувати не стільки боротьбою з пияцтвом, скільки намаганням похитнути польсько-єврейську монополію в даній галузі. Даний аспект можна вважати і проявом протиставлення Польській державі, який ускладнював стосунки з титульною нацією. На підтвердження цьому звучать слова віце-міністра Старшинського: «мушу з притиском зазначити, що згадані громади, у яких обов'язує погрібіція не визначаються абстиненцією проти алкоголю. В тих громадах населення п'є так само, або навіть більше, одначе замість пити польську горілку, оподатковану на річ польської держави, п'є горілку симульовану, нелегально вироблювану» [97, с. 1]. Звісно, ніхто не піддає сумніву істинність намірів еліти руху, але його функціональність на буденному рівні мала дещо інше забарвлення.

На думку економічних соціологів «господарча дія виступає в підсумку як складне сполучення раціональності і нераціональності» [85, с. 101]. Тому серед факторів, що каталізували міжетнічну напругу, слід виділити ірраціональний психологічний момент пов'язаний з упередженим ставленням і дискримінацією. Згідно психологічних теорій, основу упередженого ставлення становлять негативні стереотипи - «…найкоротші ментальні шляхи до розуміння інших людей чи формування суджень про них» [145, с. 220]. Людям властиво вибирати найпростіші способи тлумачення подій, явищ, інших людей, оскільки подібна стратегія економить когнітивні зусилля. Основними джерелами форсування стереотипів вважають:

· соціальну категоризацію «ми» - «вони»;

· вплив соціального середовища;

· суперництво за «дефіцитні» ресурси;

· вплив емоційних станів [145, с. 225].

Найпершим фактором упередженого ставлення до окремих груп є дистанціювання на рівні самоідентифікації «ми» - «вони». «Основу антитези «ми» - «вони» зазвичай складають одна чи кілька найбільш яскраво виражених зовнішніх ознак, характерних для «них» на відмінну від «нас»… Це можуть бути релігійні вірування… чи соціально-економічний уклад» [106, с. 346]. В українсько-польських і українсько-єврейських взаєминах однією з основ дихотомії «ми» - «вони» став соціально-економічний фактор: збіг соціальної стратифікації з національним поділом.

Не слід недооцінювати і ролі українського національного середовища в даній проблемі, яке акумулювало ряд стереотипів по відношенню до поляків і, особливо, євреїв. «Чужий» єврей з давніх-давен являвся частиною економічних структур українців, ніколи не вливаючись, при цьому, в етнічне середовище автохтонної нації, залишаючись культурно відособленим, що зумовлювало стан дискомфорту українців в спілкуванні з цією нацією. Поляки ж споконвіку вважались поневолювачами українців. Це посприяло тому, що в свідомості аграрної української нації історично вкорінився стереотип євреїв і поляків, як визискувачів, який консолідував її на боротьбу з зовнішнім ворогом за його витіснення зі свого економічного організму. Як стверджують сучасні вчені, «стереотипи… вирішують завдання консолідації спільноти проти негативно уявлених інших націй» [145, с. 348]. Таким чином українська національна група акумулювала в собі великий заряд негативної енергії стосовно поляків і євреїв, який, згідно концепції соціального научіння, не міг не впливати на її членів. За словами соціальних психологів, «…більшість людей віддають перевагу пристосуванню до соціальних норм тої групи, до якої вони належать» [145, с. 228].

Дотримуючись положень теорії реалістичного конфлікту, «…упереджене ставлення виникає в результаті суперництва між групами за цінні товари чи можливості» [145, с. 226]. В процесі суперництва воно переростає у ворожість до опонентної групи і загрожує конфліктом. Суперництво української нації з поляками і євреями за обмежені ресурси і модерні професії сприяло посиленню ролі стереотипів у стосунках між цими націями і їх серйозному загостренню.

На думку соціальних психологів, нераціональні упередження часто утворюються і під впливом певних емоційних станів [145, с. 234]. Катастрофічна пауперизація автохтонної нації ЗУЗ, спричинена етнополітикою держави, демографічним зростом за умов низького економічного розвитку краю, економічною кризою 1929-1933 рр. і закриттям заокеанської еміграції, викликала в її середовищі стресовий емоційний стан, що призвів до звільнення всіх негативних емоцій в міжнаціональних стосунках. Відповідні думки підтверджує і відомий дослідник міжнаціональних суперечностей В.Хеслі: «при економічній скруті роль етнічної приналежності… зростає. У важкі часи посилюється тенденція до внутрішньої замкнутості» [155, 51].