-- до кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, повяз'ані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішеннням Антанти стосовно Галичини у 1923 р.;

-- після вибуху революції в Російській імперії у березні 1917 р. Україна була поступово втягнута у російську революцію і громадянську війну; у певні моменти воєнні дії на українській території мали вирішальне значення для перебігу цього конфлікту;

-- з розпадом Російської та Австро-Угорської імерій розпочалася і швидко набрала сили українська національна революція, лідери якої стреміли до політичного самовизначення української нації по обидва боки колишнього російсько-австрійського кордону;

-- водночас в Україні розвивалася своя власна українська громадянська війна; хоча за своєю гостротою вона значно поступалася російській громадянській війні, все-ж таки в окремі моменти вона відігравала ключову роль у перебігу революції в Україні;

-- окремо від цих всіх конфліктів визрівало і розгорталося селянське повстання проти усіх режимів, які намагалися встановити свій політичний і військовий контроль над українським селом; у цьому селянському русі були відчутними елементи громадянської війни і національної революції, однак його не можна просто звести ні до першої, ні до другої.

На жаль, в історіографії української революції існує мало праць, які пробують брати до уваги усі складові частини тогочасної української політичної кон'юнктури. Історики мають схильність перенаголошувати роль одних конфліктів та іґнорувати значення інших. Радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як реґіональну версію російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, применшуючи, а то й зовсім заперечуючи сам факт існування української громадянської війни.

Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, одак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україі вони зосереджувалися на історії «соціалистично» чи «національно» свідомих еліт, які намагалися мобілізувати «несвідомі» або «малосвідомі» маси під свої політичні прапори. Успіх чи поразки революції вимірювався кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті.

Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які преставляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кровавий бунт мас, що ніби-то не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представала як українська версія Жакерії[2]. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п'яти перечисленних конфліктів, тобто селянської війни проти «міських» режимів.

З кінця 1970-х років все голосніше чуються голоси істориків, які закликають до критичного перегляду існуючих схем. Зокрема, вони закликають до синтези національного і соціального виміру революційних подій, а також повнішого врахування міжнародного контексту. Найновіші інтерпретації наголошують на тому, що за зовнішньою хаотичністю революційних подій ховається певна логічна упорядкованність, яка дозволяє трактувати революцію в Україні як окрему, українську революцію, зі своєю власною специфікою, а не просто як реґіональну відмінність російської революції[3].

Арґументи на користь автономного характеру української революції можна коротко підсумувати таким чином:

1) революція в Україні не може розгядатися як просто реґіональний варіант російської революції, тому що вона охоплювала й ту частину українських земель, які ніколи не були частиною Російської імперії, а власне Буковину, Галичину й Закарпаття; тому українська революція не було просто проблемою Російської імперії - воно було частиною ширшої проблеми геополітичної трансформації , яка охоплювала всю Центральну і Східну Європу;

2) українська революція на відміну від російської мала іншу політичну програму. У випадку Росії центральною проблемою було зміна політичного режиму в уже існуючій державі; завданням же української національної революції було створити державу для нації, позбавленої державного існування. Тому український приклад був ближче до національних революцій серед поляків, чехів, словаків, фіннів, литовців та ін. національностей у Російській та Австро-Угорській імперіях;

3) включення української революції у ширший міжнародний контекст дозволяє розширити хронологічні рамки української революції від уже звичних 1917-1921 р. (як у російському випадку), до 1914-1923 р. - часу великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі. Перша світова війна сильно прискорила процес «зі селян - у націю» і сприяла актуалізації українського національного питання, надавши йому міжнародного виміру.

Тому зрозуміти динаміку революційних змін можна лише при тій умові, якщо взяти за точку відліку не 1917 р., а 1914 р. - рік початку першої світової війни.

39. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом

Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого - на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола II змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом…..(мой)

Дипломатія УНР доби Центральної Ради.

Перший дип. досвід модерної укр. нац. державності пов'язаний із діяльністю Центральної Ради, створеної з ініціативи укр. соціал. партій і культ.-просвітніх орг-цій 4.03.1917 в умовах перемоги Лютневої демокр. рев-ції 1917 в Росії. З огляду на особливості розвитку вітчизняного визв. руху в умовах загострення політ, б-би на теренах колишньої Російської імп. й пошуків виходу з Першої світової війни, історію дипломатії Центральної Ради можна умовно поділити на 3 періоди: 4.03-7.11.1917 -- б-ба за створення авт. укр. державності й накопичення міжнар.-прав. та орг. передумов для формування самостійної дип. діяльності; 7.11-11(24).01.1918 - вихід УНР на міжнар. арену й започаткування власного відомства закордонних справ; 11(24).01.-29.04.1918 -- нобуття дип. визнання суверенної УНР. Під час 1-го періоду, внаслідок автономістсько-федера-мапського курсу Центральної Ради, питання про класну зовнішню політику та створення відп. Зфж. апарату не стояло на порядку денному, іип. зусилля були майже цілковито зосереджені и досягненні порозуміння з рос. Тимчасовим уря-юм шодо забезпечення широкої нац.-територ. автономії для етнічних укр. земель. Із цього приводу 16-21.05.1917 у Петрограді й 29-30.06.1917 у Києві тривали переговори між лідерами Центральної Ради (В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов,Д Одинець, С. Петлюра та ін.) і представниками Тимчасового уряду (О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко та ін.), що увінчались одночасним оприлюдненням постанови Тимчасового уряду про визнання Ген. Секретаріату вищим виконавчим органом в Україні та 2-го Універсалу Центральної Ради, який відкладав вирішення проблеми автономії до скликання Всеросійських Установчих зборів. Результатом другого візиту укр. делегації (В. Винниченко, X. Барановський, М. Рафес) до Петрограда наприкінці липня 1917 стала «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» від 4.08.1917, яка значно звужувала компетенцію першого й обмежувала його повноваження Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською (без 4 півн. повітів) губерніями. Але й після цього соціал. більшість Центральної Ради обмежувала свої зовн. зв'язки відносинами з Петроградом та перебувала на автономістсько-федералістських позиціях, що засвідчили рішення скликаного за її ініціативою 8-14.09.1917 в Києві «З'їзду поневолених народів». Однак, хоча Центральна Рада до проголошення УНР своїм 3-м Універсалом фактично не розглядала Україну як суб'єкта міжнародних відносин, дедалі ширшого громад, визнання набувала ідея участі її представників у процесі повоєнного мирного врегулювання. Ще в резолюції Всеукр. нац. конгресу (6-8.04.1917) йшлось про «спеціальну вимогу на участь України в міжнародній акції» та потребу делегування її депутатів на майбутню мирну конференцію. А у виголошеній В. Винниченком 12.10.1917 на засіданні Малої ради Декларації Ген. секретаріату стверджувалось, що він «уживає всіх заходів, щоб на світовій конференції, яка обговорюватиме наслідки війни, були серед російської делегації і представники українського народу», очолюване ж О. Шульгиним секретарство міжнац. справ «має бути заступником інтересів не тільки на Україні, але і за її межами». Суттєвою обставиною, що стимулювала керівництво Центральної Ради до самостійного виходу на міжнар. арену, було зростання інтересу до України з боку провідних інозем. д-ав як до потенційно важливого фактору військ.-політ, ситуації у Схід. Європі. У липні 1917 військ, аташе посольства Японії в Росії Ашида відвідав Центральну Раду й Ген. Секретаріат із метою отримання достовірної інформації про ситуацію в регіоні. У вересні аналогічний візит здійснила франц. військ.-санітарна місія, на поч. жовтня -- керівник франц. військ, місії генерал Ніссель, який залишив у Києві для спостереження за розвитком подій генерала Ж. Табуї, що мав 9.10.1917 зустріч із С. Петлюрою. О. Шульгин наприкінці серпня відвідав Петроград і мав розмову з послом Франції Ж. Нулансом. Не випадково після розгрому більшовиками Ставки Верховного головнокомандування рос. армії в Могильові до Києва переїхали військ.-дип. місії Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Румунії й Сербії. Але «вихід» Центральної Ради на міжнар. арену після проголошення УНР 7.11.1917 відбувся не зовсім вдало, усередині її керівництва точилась гостра б-ба щодо стратегічного вибору між Антантою, яка намагалась зберегти Схід, фронт проти Німеччини, і Центральними державами, які, на думку багатьох вітчизняних політиків, були зацікавлені в становленні незалежної України. Тому під час зустрічі в листопаді 1917 у Петрограді Ж. Ну-ланса з ген. секретарем у справах фінансів УНР X. Барановським останній відхилив франц. пропозицію щодо надання позики на придбання військ, спорядження, а на поч. грудня в розмові з Ж. Табуї й брит. офіцерами В. Винниченко та О. Шульгин в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною й Австро-Угорщиною вимагали визнання де-юре Антантою укр. державності та встановлення з нею дипломатичних відносин (хоча, згідно з 3-ім Універсалом, УНР була проголошена, «не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її»). На додаток, відряджені у грудні 1917 на переговори з Антантою до Ясс (Румунія) делегати Центр. Ради А. Галіп і Є. Голіцинський заявили, що УНР відмовляється визнавати свою частку зовн. боргів царського уряду.

Ще більшу недовіру й занепокоєння, ніж у питаннях збереження держ. єдності Росії, у країн Антанти викликало задеклароване Центральною Радою (як головний напрям дипломатії УНР) досягнення заг. миру без анексій і контрибуцій шляхом скликання міжнар. конференції за участі всіх сторін на засадах визнання права націй на самовизначення. Нота такого змісту була схвалена 9.12.1917 Малою радою та відправлена 11.12.1917 Ген. Секретаріатом усім воюючим і нейтральним д-вам. У док-ті також зазначалось, що УНР «стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії». На відміну від країн Антанти, Німеччина та її союзники вже 13.12.1917 погодились на участь «повноважних представників УНР» у Брестських мирних переговорах 1917-18 (ще 3.12.1917 депутати Центральної Ради М.Любин-ський і М. Левитський, перебуваючи формально в складі рос. делегації, мали неофіц. зустріч у Бресті з нач. штабу нім. Схід, фронту генералом М. Гофманом і принцем Леопольдом Баварським). 15.12.1917 VIII сесія Центральної Ради ухвалила запропоновану фракцією УСДРП резолюцію про участь у мирних переговорах «нарівні з іншими державами» і затвердила урядову постанову про негайне відрядження делегації. Вона стала першим закорд. дип. представництвом УНР і була сформована шляхом висування кандидатів від провідних парт, фракцій Центральної Ради: В. Голубович (голова до 15(28).01.1918, УПСР), М. Любинський (УПСР), М. Полоз (УПСР) і М. Левитський (УСДРП), а також екон. радник проф. С. Остапенко.

Із 29.12.1917 делегація Центральної Ради як самостійна договірна сторона брала результативну участь у Брестських мирних переговорах, рішуче обстоюючи нац. інтереси УНР й успішно використовуючи суперечності між представниками більшовицької Росії та Центральних держав. Паралельно активізувались переговори про надання Антантою фінанс.-техн. допомоги УНР з Ж. Табуї та 77. Багге, які отримали офіц. призначення до Ген. Секретаріату від урядів Франції й Великої Британії (вручили відп. ноти В. Винниченку 21.12.1917 і 24.12.1917). Керівництво Центральної Ради розглядало цю обставину як визнання де-факто укр. державності, хоча насправді єдиною метою антантівських дипломатів було утримати УНР від сепаратних мирних переговорів із Німеччиною та її союзниками. До того ж, перші дип. успіхи Центральної Ради були затьмарені її військ.-політ, конфліктом із ленінським Раднаркомом, коли керівництво УНР відмовилось із принципових міркувань визнати останній за легітимний заг.-рос. уряд. Особливе роздратування в Петрограді викликало звернення Ген. Секретаріату УНР від 23,11.1917 до крайових органів влади Башкирії, Півд.-Схід. союзу козачих військ, Півн. Кавказу, Закавказзя, Криму, Молдови, Сибіру та до ленінського Раднаркому з пропозицією негайно вступити в переговори щодо формування заг.-рос. соціал. уряду на платформі укладення заг. демокр. миру та своєчасного скликання Всеросійських Установчих зборів. У разі згоди уряд УНР прохав повідомити про готовність прибути до Києва відп. представників для участі у спец, нараді. Засади майбутнього федерат, ладу Росії були уточнені в урядовій телеграмі (за підписами В. Винниченка і О. Шульгина) з Києва до Петрограда, Новочеркаська, Омська, Тифліса, Сімферополя, Мінська й Кишинева від 25.11.1917: «республіканський і дійсно демократичний політичний устрій», а також «повне взаємне невтручання в політичне життя Республік, які федеру-ються». Проте обидві ініціативи не принесли очікуваних результатів, лише від уряду Південно-Східного союзу ЗО. 11.1917 до Києва прибула делегація для переговорів.

Заходи Центральної Ради щодо формування заг.-рос. федерації (з центром у Києві) призвели до прямо протилежного наслідку -- збройного конфлікту з ленінським Раднаркомом (див. «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради») і запрошення нім.-австр. військ для порятунку УНР від більшовицької агресії. Лише в критичній ситуації, коли більшовицькі війська вже стояли на підступах до Києва, а представники Німеччини й Австро-Угорщини відмовлялись укладати мирний договір із УНР без формального проголошення її незалежності, Центральна Рада наважилась на повний держ. розрив із Росією у 4-му Універсалі (датований 9(22).01.1918, ухвалений 11(24).01.1918), задекларувавши своє бажання «жити у злагоді й приязні» з усіма сусідніми народами. Цим же док-том вона доручала Раді Народних Міністрів УНР підписати мирний договір із Центральними державами (див. Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918), що сталось у ніч на 27.01 (9.02). 1918; 23.04.1918 він був доповнений «Господарським договором між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною» (див. Економічні договори УНР і Української Держави з Німеччиною і Австро-Угорщиною).

Ці вимушені кроки Центральної Ради призвели до розриву відносин з Антантою, а згодом неодноразово використовувались антиукр. силами для дискредитації нац. державності на Заході; тому у довгостроковій перспективі зроблений Центральною Радою в січні 1918 зовн.-політ. вибір на користь Німеччини та її союзників, що згодом зазнали поразки в Першій світовій війні, виявився помилковим. Але водночас укладення Брестського мирного дог-ру між УНР і Центральними державами та дип. визнання України з боку останніх відкрило нові можливості для розбудови вітчизняної дипломатичної й консульської служби, змусило РСФРР погодитись на початок українсько-російських мирних переговорів 1918 та забезпечило Києву сприятливі позиції на українсько-білоруських переговорах про державний кордон 1918. Україна поступово перетворювалась на притягальний центр для нових незалежних нац. д-ав на території колишньої Російської імп.

40. Створення УНР і початки її дипломатичної діяльності

Лютий 1917 приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенну. Надзвичайно зросла активність політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. Складалося враження, що за час імперського правління забулося власне державництво періоду Київської Русі, славетна Українська козацька держава Богдана Хмельницького. Ніби зациклило провідні політичні сили України на тому останньому, що було втрачене за імперського панування,-- на автономії.

За автономію у складі Росії виступала і ЦР створена І7 березня 1917 року і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій.

Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий політичний діяч і письменник В. Винниченко. Сподівання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, введення «посади постійного* комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога ширшого представництва українців у керівних о місцях.

Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам формувати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.

Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим -Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України - Генеральний Секретаріат на чолі з Винниченко.

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів -- Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж» таки визнали право України на автономію. Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження.

Тоді 16 липня 1917 року ЦР ухвалює свій Другий Універсал. В цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії.

Прийнятий 20 листопада 1917 року Третій Універсал проголосив створення Української Народної Республіки. Суперечлива думка про федерацію з Росією, попри всі нові політичні реалії, червоною ниткою проходить і через цей універсал. Хоча певні зміни до федеративності Росії все ж були внесені. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Кубань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина. Третій універсал декларував дуже широке коло різноманітних політичних і соціальних свобод. Чи не вперше в такому програмному документі було заявлено про прагнення до миру. Але тут вибухнула війна з Радянською Росією. Росія визнала УНР, прихильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці.

Участь України а цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція.

41. УНР і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр

На початку I світової війни Україна не входила в плани воюючих сторін (Антанти та Четверного Союзу). Обидві сторони мали в своїх планах Польщу і тому намагалися здобути прихильність поляків. Стосовно ситуації в Україні, Антанта довго нічого не розуміла. Дипломатичний аґент французького уряду Жан Дульсе повідомив, що згідно із свідченнями росіян та французів, які живуть у Києві, український рух - це фікція, а резолюції, прийняті на з'їздах не мають нічого спільного з переконаннями овечого натовпу, який бере участь в тих з'їздах.

Однак між членами французької амбасади в Петрограді є також об'єктивні люди. Один з них писав, що «тепер, коли українська національність пробудилася, український націоналізм став фактом і наша політика і дипломатія не сміють того забувати». Та Антанта не думала брати до уваги таких думок.

З'являються арґументи, що українці є «германофілами» та що українське питання це «німецька інтриґа», спрямована на послаблення Росії (і майбутьньої Польщі), або ж упевненість, що нову національність, українську, створила Австрія. Всі ці арґументи вживали з метою не допустити, щоб Франція, яка стояла на чолі Антанти, визнала право України на самовизначення.

Ситуація докорінно змінилася після державного перевороту Леніна (7 лист.) і в наслідок політики більшовиків припинити війну. Антанта перестала вірити в допомогу Росії у війні проти Німеччини.

Тим часом Українська Центральна Рада в половині листопада, під час зудару трьох сил у Києві (військ тимчасового уряду, російсько-більшовицьких військ і українських військ) опановала повністю ситуацію в Україні, вся влада - військова і цивільна - перейшла до рук Центральної Ради. Тому 20 листопада Центральна Рада, яка відмовилась визнати російську центральну владу Леніна, могла проголосити Третім Універсалом Українську Народню Республіку (УНР). Хоча, під впливом секретних кіл Антанти у Києві, в Універсалі було вжито фразу «Не відділяючись від Російської Республіки», однак Україна отримала повноту незалежної влади на всій території Української Народної Республіки і стала де факто незалежною.

Уряд УНР, намагаючись заручитися підтримкою Антанти і розв'язати зовнішньополітичні проблеми, надсилав до європейських країн т.зв. надзвичайні місії. Їх очолювали здебільшого відомі в Україні люди: професори вищих учбових закладів, адміністратори різних рангів, які співробітничали з Центральною Радою, гетьманом, Директорією. Місії перебували в Німеччині, Італії, Румунії, Польщі та ряді інших країн. Подекуди вони виконували в цих державах функції посольств. Серед керівників представництв: Д.Антонович - в Італії, К.Мацієвич - у Румунії, А.Яковлів - у Бельгії, Г.Сидоренко - у Відні, М.Тишкевич - у Ватикані. Г.Сидоренко певний час був керівником делегації УНР, надісланої до Франції, де проходили засідання Паризької мирної конференції. О.Шульгін представляв УНР у Болгарії, В.Кедровський - у Прибалтиці і т.д.

Франція, яка потребувала союзників, щоб втримувати східний фронт, також почала шукати домовленості з українським урядом (з 18 грудня). Однак ситуація різко змінилася, коли Україна відкинула ультиматум російського уряду. Радянська Росія розпочала свою першу агресію проти України (20 грудня).

Але Україна, не отримавши жодної допомоги від Антанти і не маючи можливості опиратися російсько-радянським військам, була змушена шукати виходу з тяжкої ситуації шляхом переговорів з центральними державами у Бересті-Литовську.

Та і тут виникли труднощі: німці й австрійці повідомили, що український уряд може взяти участь у переговорах лише тоді, коли українську делегацію офіційно визнає російська делегація як делегацію незалежної держави.

10 січня 1918 року Л. Троцький, голова російської делегації, офіційно визнав українську делегацію.

Два дні пізніше, 12 січня 1918 р., Україна була визнана центральними державами, що дало їй можливість розпочати переговори. Одночасно українці продовжували вести переговори з державами Антанти в Ясах. Ці переговори не дали очікуваного результату. З метою покращення міжнародної ситуації та підкреслення, що інвазія російсько-радянськими військами є звичайною агресією чужої держави, український уряд Четвертим Універсалом вже формально проголошує незалежність 22 січня 1918 року.

Німці і австрійці приспішили переговори і мирний договір був підписаний 9 лютого у Бересті. Але цього ж дня російсько-совєтські війська зайняли Київ.

Щоб примусити Росію підписати мир, 16 лютого 1918 року австро-німецькі війська розпочали наступ на всій лінії фронту від Балтійського до Чорного моря. Російсько-радянські окупаційні війська вкоротці були вигнані з України.

Підписавши мир, Україна опинилася в таборі ворогів Антанти. Хоч Україна опинилося в таборі ворогів Антанти (дехто уважав, що вона зрадила Антанту), у військовому розумінні вона не принесла великої шкоди Антанті, бо німці і австрійці були примушені тримати в Україні понад півмільйонну армію.

Особливе місце у пошуках підтримки з боку іноземних держав посідають Сполучені Штати Америки, які тривалий час намагалися діяти в Україні руками своїх союзників і не давали вичерпних відповідей на неодноразові прохання як офіційних, так і неофіційних представників УНР.

У жовтні почала розпадатися Австро-Угорська імперія. 14 жовтня чехи проголосили незхалежність, 24 жовтня це ж саме зробили мадяри, а 24 жовтня - хорвати і словінці. 1-го листопада українці взяли владу у Львові і проголосили Західну Українську Народну Республіку.

Падіння Австро-Угорської імперії і близькість загального наступу (офензиви) Антанти на всіх фронтах викликав у німців, які побачили військову перевагу Антанти, страх зазнати повної катастрофи та примусили Німеччину і Австрію шукати замирення. 11 листопада 1918 р. німці підписали капітуляцію, а Польща проголосила незалежність. Перша світова війна закінчилася.

Маючи надію врятувати некомуністичну Росію і перетворити її на федерацію, Антанта не бажала підтримувати незалежность України. Впливаючи секретно на Скоропадського, вона досягла того, що він грамотою з 14 листопада 1918 р. проголосив федерацію України з Росією. Місяць пізніше він був примушений віддати владу та покинути Україну.

Події на території України розвинулися інакше, як цього хотіла Антанта

42. Прийняття IV Універсалу ЦР, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави

Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.
Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури вставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки». Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

43-44. Україна і Брестська мирна конференція. Брестський мирний договір та його наслідки

Представники УНР на переговори у Брест-Литовську спочатку не були запрошені, хоча делегація ЦР вела з 22 листопада (5 грудня) 1917 р. переговори на Румунському і Південно-Західному фронтах про перемир'я як представник самостійної держави. Коли мирні переговори у Брест-Литовську почалися, Генеральний секретаріат звернувся з нотою до усіх воюючих і нейтральних держав. У ноті було оголошено, що УНР буде проводити самостійну міжнародну політику, а оскільки влада Раднаркому не поширюється на Україну, уряду УНР необхідно взяти участь в мирних переговорах у Брест-Литовську.

У відповідь на ноту УНР учасники мирних переговорів запросили наприкінці січня делегацію України в Брест-Литовськ. Українська делегація негайно відправилася на мирні переговори. Делегацію очолював український есер В. Голубович. ЦР поставила перед делегацією такі завдання:

Підписати мирний договір з державами Четверного союзу.

Домогтися включення Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини до складу УНР.

Делегація ЦР ознайомила учасників мирних переговорів з текстом Четвертого Універсала. Четверний союз схвалив цей документ і визнав незалежність УНР.

27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація ЦР підписала з Німеччиною та її союзниками сепаратний мирний договір. Він складався власне з договору мирного(основного документа), 4 додаткових договорів до нього - укр.-нім., укр.- болг., укр.-тур., укр.-австро-угороського і ряду таємних додатків(протоколів).

Зміст мирного договору між УНР і державами Четверного союзу:

- УНР відновлювала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу.

- УНР і Австро-Угорщина встановлювали кордон по лінії Хотин - Гусятин - Збараж - Броди - Сокаль (тобто Холмщина і Підляшшя включалися до складу УНР).

- Західноукраїнські землі було вирішено виділити у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край з наданням українцям широкої автономії.

- Були визначені умови обміну військовополоненими і взаємних постачань промисловою і сільськогосподарською продукцією, Україна зобов'язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині тільки в першій половині 1918 р. 60 млн. пудів хліба, 2750 пудів м'яса (у живій вазі) та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сировину.

- У разі потреби держави Четверного союзу гарантували надання ЦР військової допомоги.

Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австро-німецьких військ, попри відновлення влади ЦР, додало нових суперечностей у розвитку Української революції, що призвели до державного перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади П. Скоропадського. Отже, перша широкомасштабна зовн.-політ. акція УНР - участь у Брестських мирних договорах- ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. держави на повноправного суб'єкта міжнар. відносин і практично миттєвим європейським визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх - укладення мирного договору - надав такої зловісної ролі зовн.-політ. чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.- демокр. етап Української революції, поставив народ, націю перед необхідністю подолання нових складних випробувань.

Брестські мирні переговори 1917-18.

З часу приходу до влади в Росії більшовиків до поч. березня 1918 вони 6 разів зверталися до всіх країн, що воювали, з пропозиціями про мирні переговори. Однак уряди англ.-франц. коаліції незмінно відхиляли всі ініціативи. Країни ж Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина) погодились спочатку на перемир'я на фронті, а потім і на переговори про укладення миру, які розпочались 9(22). 12.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював спочатку А. Йоффе, якого невдовзі змінив нарком зак. справ Л. Троцьшп, німецьку -- М. Гофман (згодом Р. Кюльман), австро-угорську -- граф О. Чернін. Змушені піти на сепаратні переговори з рад. Росією через критичне внутр. і воєнне становище, країни Четверного союзу, однак, не поспішали здійснювати рішучі кроки, сподіваючись на зміну ситуації в Росії, принаймні послаблення позицій останньої. Особливо пильно вони стежили за розвитком подій у нац. регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади Рад, факти кофронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи рос. делегації, змусити її погодитись представляти не країну в колишніх імпер. рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася сприятливою для тиску на РНК. Однак представники рад. Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності як рівнодіючої цілого клубка міжнар. чинників, згоджувались на вилучення зі свого впливу і, відп., меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі. Тоді уряди Центральних держав звернулися безпосередньо до керівництва нових нац.-держ. і адмін.-територ. утворень на теренах Росії, у т. ч. й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада й Генеральний Секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь у міжнар. житті, а не через посередництво рад. Росії; сигналізували про готовність прилучитися і до мирної конференції, позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста та спричинили укладання 28.11(11.12). 1917 у Фокшанах перемир'я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії і нім.-австр. блоком (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та остаточне рішення довго не приймалось. Хоча дедалі ясніше усвідомлювалось, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, а й юрид. держ. самостійність, її досягненню заважали інерція політ, мислення, віра у федералістичні ідеали, надія на замирення з більшовиками. Негативно сприймався й відвертий тиск Центральних держав щодо форсування Україною усамостійнення -- у цьому вбачалась перспектива австр.-нім. окупації України в разі війни з потенційно могутнішою Росією.

Об'єктивних можливостей для маневрів, сприятливого перебігу переговорів у представників України було небагато. За повної відсутності укр. дипломатів бодай із якимось фаховим досвідом, необхідною освітою, делагація виявилась дуже молодою за віковим цензом: В. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк. Певною мірою це компенсувалось тим, що новопризначених дипломатів двічі консультував М. Грушевський, який не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб'єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто укр. проблемах, нац. інтересах, імовірних шляхах їх реалізації.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л. Троцький одразу ж, 28.12.1917(9.01.1918), заявив, що рос. представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то зах. дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва -- чи вони є самостійною делегацією, чи складовою радянської. Невдовзі й Л. Троцький, дізнавшись про таємні контакти українців і з німцями, що на ділі вело до розколу конференції на офіц. й неофіц. переговори, після консультацій з Петроградом вдався до кореляції заявленої позиції. До цього спонукало й рішення Народного Секретаріату про направлення до Бреста Ю. Медведєва, В. Затонського і В. Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної рос. делегації. З іншого боку, дедалі жорсткіше виявлялася»протокольна» позиція країн Четверного союзу: вони не погоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи. Окрім дотримання формальностей міжнародного права, дип. традицій, Німеччина й Австро-Угорщина прагматично намагались створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на «законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнар. становища в післявоєнній розстановці сил в Європі. Разом з іншими чинниками це зумовило проголошення УНР 4-м Універсалом Центральної Ради «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», що стало надзвичайно важливою віхою нац. державотворення, відкрило перед нацією якісно нові можливості на міжнар. арені.

Однак закріплення в найвищому держ. акті нового статусу УНР сталося в надзвичайно скрутний момент. На Київ наступали спільні війська рад. України і рад. Росії і, як з'ясувалось, чинити їм опір було нікому. Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування Л. Троцького у Петрограді (у Бресті за заг. згодою було зроблено перерву) там спланували домогтись усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із зах. партнерами про участь у конференції делегації рад. України. Розрахунок базувався на тому, що Центральні держави, поставлені перед реаліями -- повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політ, арени взагалі -- змушені будуть погодитися з пропозиціями рад. сторони. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, відкидаючи всілякі домагання делегації РСФРР, спростовуючи її аргументи, різні хитрощі тощо.

Не менші витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з нім. та австр.-угорською делегаціями. їхнє прагнення укласти мир з Україною зумовлювалось не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати продовольство, без якого вибухонебезпечна ситуація, що склалась, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Однак досвідчені дипломати центр.-європ. д-ав наполегливо шукали можливості досягнення таких угод, за яких відверто слабка

у військ.-політ, відношенні УНР «заплатила» б за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Українці навпаки прагнули якомога скористатись вигодами свого становища (наявність ресурсів, зокрема, лишків товарного хліба) і скрутою урядів Німеччини та, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх укр. територ. домагань: з'єднання з матірною Україною її зах. теренів.

За конкретно-істор. розкладу сил на поч. 1918 можна було сподіватись, що укр. домагання підтримають німці, щоб ще раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою страшного голоду, що насувався, можуть відступитись від своїх симпатій та обіцянок полякам, сторгувавшись з українцями. Проте з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австр.-нім. сторона з обуренням і глумом відкидала укр. пропозиції, високо-мірно заявляючи, що не допустить втручання у «свої внутрішні справи», нізащо не згодиться на «територіальні аспекти». Ніяких розмов про Карпатську (Угорську) Русь (Закарпаття) й чути не хотіли, категорично протестували проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині для з'ясування настроїв населення про самовизначення цих регіонів. Визнання незалежності УНР ставилось у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією й Австро-Угорщиною на початок Першої світової війни.

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Укр. ж делегати, хоч і самі представляли країну, шо потрапила у вкрай критичний стан, отримували інформацію про ситуацію в Центральних державах і непохитно стояли на своєму. Тоді, підтвердивши 18(31).01.1918 спец, заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну д-аву, що має права на самостійне укладання міжнар. договорів, австр.-нім. сторона на сепаратній нараді з укр. представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Мін. зак. справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені обох д-ав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготований проект дог-ру. У ньому пропонувались лише три позиції: заг. констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних відносин і консульських відносин між Центральними д-вами й УНР; зобов'язання УНР доставити Центральним державам 1 млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладались до пізнішого спец, погодження між урядами.

Наступного дня укр. дипломати запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етногр. принципом; зобов'язання УНР надати Центральним державам збіжжя й сировину має бути зафіксоване окремою додатковою умовою; Австро-Угорщина зобов'язується провести на етногр. підставі поділ Галичини на Західну і Східну і створити зі Схід. Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода). Значних зусиль до того, щоб не розірвати контакту з автр.-нім. стороною, доклав чл. СВУ М. Залізняк, який не мав на конференції офіц. статусу й діяв як приватна особа, однак зміг запропонувати формулювання док-тів, що влаштовували обидві сторони, а на практиці врешті виявились значно вигіднішими Центральним державам. Виконуючи категоричні інструкції урядів, австр. і нім. делегації змушені були врешті-решт погодитись на запропонований варіант, проте домоглися, щоб таємні протоколи були поставлені в абс. залежність від виконання всіх домовленостей у цілому. Оскільки основна екон. вимога -- поставка 1 млн. т збіжжя до Центральних держав була дуже проблематичною, апріорі під загрозу нездійсненності потрапляли основні нац. вимоги укр. сторони.

У ніч на 27.01(9.02). 1918 договірні док-ти між УНР і Німеччиною, Угорщиною, Болгарією та Туреччиною були підписані. Позиція рад. сторони була проігнорована. Відчувши себе впевненіше, Німеччина й Австро-Угорщина 27-28.01(9-10.02). 1918 вели переговори з делегацією РСФРР в ультимативному тоні, хоча формально ультиматуму не висували. Вони домагались відторгнення від Росії території понад 150 тис. км2. Польща, Литва, частина Латвії та частина Білорусії мали перейти під контроль Німеччини. Південніше Бреста кордон мали визначити уряди Німеччини, Австро-Угорщини й Генеральний Секретаріат УНР. В.І. Ленін вважав за необхідне підписати мир на будь-яких умовах заради збереження рад. влади, вів наполегливу б-бу з «лівими комуністами» -- прихильниками «революційної війни». Однак нарком інозем. справ Л. Троцький, знехтувавши одержаними в Москві інструкціями про затягування переговорів і негайне прийняття умов у разі ультимативної вимоги, 28.01(10.02).1918 виступив на конференції з декларацією, за якою рад. Росія війну припиняє, армію демобілізує, а миру не підписує. У відповідь Р. Кюльман заявив, що непідписання Росією мирного дог-ру автоматично тягне за собою припинення перемир'я. Рад. делегація залишила Брест. Австр.-нім. війська розпочали наступ 18.02.1918 (н. ст.) по всьому фронту, який вдалося зупинити лише ціною неймовірних зусиль. Незважаючи на телеграму В.Леніна 19.02.1918 про готовність підписати мир, воєнні дії точились до 23.02.1918. У надісланій нім. урядом телеграмі містились значно тяжчі умови миру: негайне звільнення від рос. військ Ліфляндії, Естляндії, України та Фінляндії, демобілізація рос. армії, відновлення рос.-нім. торг, дог-ру (1904). На прийняття ультиматуму давалось 48 годин.

У критичній ситуації В. Леніну вдалося схилити на свій бік більшість чл. ЦК РСДРП(б), ВЦВК. У ніч на 24.02.1918 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли нім. умови й негайно повідомили про це нім. уряд. 3.03.1918 рад. делегація, яку було доручено очолювати Г. Сокольникову, підписала Брестський мирний договір між: РРФСР і Центральними державами 1918 (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина). Виконавши свою місію, конференція на цьому завершила роботу.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підписаний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне договору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього -- укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних додатків (протоколів). Головний документ засвідчував завершення стану війни між УНР з одного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. -- з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони щдмовились від взаємних територіальних пре-шшаій та матеріальних, обмінювались військово-толоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Це був акт геополіт. масштабу, перший договір Першої світової війни, що юклав край кривавій різанині на велетенських просторах із десятками мільйонів населення. На дип. фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції 1917-20, яке було асом співзвучним жаданням народів воюючих країн, всього людства. Водночас патріо-тично-демокр. сили одержували ще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовн.-політ, чинника, процес укр. державотворення, нац. відродження. Підписані док-ти не вповні однозначно розв'язували територ. та нац.-політ, проблеми.

Кордон між Австро-Угорщиною й УНР мав залишатись таким самими, як до війни з Російською імп. Кордон між Польщею та УНР мав пролягати приблизно по лінії Тарноград -- Білгорай і далі вздовж зах. межі Холмської губернії. Заг. орієнтир зводився до того, що зах. частина Холмщи-ни, яку заселяли переважно поляки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні українці, -- до України. Однак остаточне вирішення питання про лінію розмежування мала вирішити спец, змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення», тобто за принципом нац. самовизначення. При цьому евакуація окуп. територій, передусім Волині й Холмщини, мала проводитись пізніше та поступово (взагалі без зазначення термінів), а це позбавляло укр. сторону впевненості в тому, що обіцяне буде реалізовано. В іншому таємному документі, на який погодилися делегації УНР й Австро-Угорщини, мова йшла про те, що майбутні приязні міжнац. відносини будуть скріплені наданням польській, євр. і нім. меншинам в Україні та укр. населенню в Австрії можливостей для повноцінного розвитку. В УНР відп. закони почасти були вже схвалені (про нац.-персональну автономію). Укр. делегати взяли до відома обіцянку австр. уряду не пізніше 20.07.1918 внести до парламенту (рейхсрату) законопроект, згідно з яким «частини східної Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і залучені з Буковиною в один коронний край» та «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпоряди-мости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону». Дана таємна декларація мала втратити чинність, якби Україна не виконала якоїсь з умов договору. Т. ч., створення коронного краю передусім було «зв'язане» на умову, що до 31.07.1918 Україна надасть у розпорядження Центральних держав 1 млн. т збіжжя. Зрештою, цей пункт перетворився на центральний, у звязку з чим Брестський мир одержав назву «хлібного миру». Про наявність в Україні лишків хліба, що перевищують 1 млн. т, і готовність надати їх партнерам за еквівалентну масу пром. товарів, а також допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено протокольну заяву укр. сторони ще за 2 дні до підписання основного договору. Документ, т. ч., передував усім іншим, виявився висхідним, увійшов як визначальний до «пакету» брестських домовленостей.