Небезпідставні побоювання, що Директорія УНР може піти на військ.-політ, союз із Польщею коштом відмови (нехай і тимчасової) від принципу соборності укр. земель, а також успіхи рос. контрреволюції та постійний тиск з боку Антанти підштовхнули дипломатію ЗО УНР до пошуків порозуміння з «білою» Росією на платформі федералізму. Ініціаторами пророс. орієнтації виступили В. Панейко, С. Томашівський і К. Левицький, які ще влітку 1919 увійшли у зв'язок із членами Російської політ, наради в Парижі. Ідея союзу з А. Денікіним поступово знаходила дедалі більше прихильників серед командування Галицької армії, що уклало 6.11.1919 перемир'я з Добровольчою армією й перейшло на її бік. 17.11.1919 з дозволу Є. Петрушевича в Одесі було підписано остаточний договір між представниками Збройних сил Півдня Росії й Начальної команди Галицької армії про перехід її в повне розпорядження А. Денікіна. Від'їзд Є. Петрушевича 16.11.1919 з Кам'янця-Подільського до Відня і формальний розрив ним Акта злуки на зборах депутатів УНРади 9-17.12.1919 започаткували останній етап дип. діяльності знову незалежної ЗУНР в умовах військ, окупації її території Польщею та невизначеності політ, статусу (за Сен-Жерменським мирним договором 1919 Австрія передала свої права суверенітету над Схід. Галичиною Антанті, а договір між останньою та Польщею, укладений 10.07.1920 на Спа конференції 1920, передбачав запрошення галицьких представників на спец, конференцію в Лондоні). Розраховуючи використати зацікавленість великих д-ав нафтою та концесіями у Схід. Галичині й брит.-франц. суперечності щодо повоєнної відбудови Центр.-Схід. Європи, 30.04.1921 Є. Пертушевич запропонував Антанті проект «Основ державного устрою Галицької Республіки», що мала стати «Швейцарією Сходу». Для популяризації ідеї самостійної та нейтральної Схід. Галичини екзильний уряд ЗУНР утримував дип. представництва й місії в 11 д-вах: Австрії (В. Сінгалевич), Бразилії (77. Карман-ський), Італії (О. Колесса, В. Бандрівський), Канаді (І. Боберський, О. Назарук), Німеччині (Є. Левицький, Я. Біберович), СІЛА (Ю. Бачинський, Л. Цегельський, Л. Мишуга), Угорщині (Я. Біберович), Франції й Великій Британії (С. Вит-вицький), Чехословаччині (С. Смаль-Стоцький, Є. Левицький), Югославії (Г. Микитей).

Зах.-укр. дипломатією також активно використовувались трибуни Ліги Націй та міжнар. конференцій, зокрема 8.11.1920 делегація ЗУНР подала до секретаріату Ліги Націй ноту з вимогами припинити польський окуп. терор у Схід. Галичині та допустити представників УНРади до участі в засіданнях Ради Ліги Націй під час обговорення «східногалицького питання»,26.12.1920 з аналогічною нотою до Ради звернувся Є. Петрушевич. Результатом цих демаршів стало одноголосне рішення Ради Ліги Націй 23.02.1921 про те, що Схід. Галичина знаходиться поза межами її фактичного окупанта -- польської д-ви; визначення держ.-прав, статусу регіону передавалось Раді послів великих д-ав у Парижі. За наполяганням делегацій ЗУНР, 2-а і 3-я сесії Ліги Націй рекомендували великим д-вам звернути увагу на потребу негайного вирішення проблеми Схід. Галичини, а 10.05.1922 за підтримки Д. Ллойд-Джорджа «сіхднога-лицьке питання» було внесене до порядку денного Генуезької конференції 1922 (хоча, польському урядові за допомогою франц. та амер. делегацій вдалось не допустити його обговорення).

Паралельно активізувались закулісні дип. контакти між урядом ЗУНР і представництвами РСФРР та УСРР, за допомогою яких Є. Петрушевич розраховував актуалізувати «східнога-лицьке питання» на міжнар. арені й одержати політ, підтримку та фінанс.-матеріал, допомогу проти Польщі (кредит у 5 млн. нім. марок, зброя, орг-ція військ, бази над р. Збручем й утримання галицького легіону), а Кремль -- перешкодити зміцненню «санітарного кордону». Під час Генуезької конференції Є. Петрушевич таємно зустрічався з X. Раковським, улітку 1922 -- з Ю. Коцюбинським, а 4.01.1923 призначив Надзвичайну дип. місію до РСФРР і УСРР (Е. Брайтер та І. Коссак), яка провела переговори в Москві. їхнім результатом були ноти урядів УСРР і РСФРР д-вам Антанти від 12.03.1923, де попереджалось про невизнання встановлення будь-якого режиму в Схід. Галичині без завчасної згоди Харкова й Москви та опитування самого населення.

Але на той час міжнар. кон'юнктура для ЗУНР катастрофічно погіршилась унаслідок зближення зовн.-політ, позицій Франції та Великої Британії й Італії. Останні виявили готовність піти на поступки Парижу та Варшаві в питанні Схід. Галичини. З огляду на ухвалення польським сеймом 26.09.1922 закону про т. зв. «воєводську автономію» для Схід. Галичини, Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії на прохання Варшави 14.03.1923 прийняла остаточне рішення про передачу Схід. Галичини під політ.-адмін. управління Польщі, поклавши кінець дип. діяльності екзильного уряду ЗУНР, що самороз пустився 30.03.1923.

52. Акт злуки 22 січня 1919р. і міжнародні аспекти діяльності соборної України

Акт злуки УНР і ЗУНР 1919 (Акт соборності України 22 січня 1919) -- об'єднання в одне держ. утворення Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), які виникли на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій у результаті нац.-визв. б-би й рев. процесів.

Упродовж віків етнічні укр. землі, починаючи із занепаду Київської Русі, були роз'єднаними та входили до складу сусідніх д-ав -- Литви, Польщі, Туреччини, Молдови, Угорщини, Мос-ковії. На поч. XX ст. вони знаходились у складі двох тогочасних найбільших материкових імперій -- Російської та Австро-Угорської. Відновлення цілості нації, здобуття незалежності були можливі лише за умови істотних геополіт. зрушень, створення та зміцнення власної державності. Після повалення рос. самодержавства процеси нац. відродження призвели до утворення УНР у листопаді 1917. її лідери прагнули, не зазіхаючи на сусідні території, не заселені укр. людністю, на основі ґрунтовних наук, (етнографічних, статистичних) даних у ряді док-тів (3-й Універсал Центральної Ради тощо) чітко окреслити кордони своєї д-ви. Під час Брестських мирних переговорів 1917-18 делегація УНР домоглась ухвалення таємних протоколів, згідно з якими Холмщина й Підляшшя, окуповані на той час австр.-угорськими та нім. військами (на них претендувала Польща), мали бути включені до складу УНР. Уряд Австро-Угорщини взяв на себе зобов'язання до 20.07.1918 ухвалити закон про об'єднання в адмін. одиницю (коронний край) Схід. Галичини та Півн. Буковини як гарантію протидії польським зазіханням.

Однак австр.-нім. окуп. влада пішла на держ. переворот 29.04.1918 і відмовила режиму П. Скоропадського у виконанні брестських домовленостей із Центральною Радою. Тому опозиційний гетьманату Український національний союз виступив з ініціативою скликання 17.11.1918 у Києві Всеукраїнського нац. конгресу (із представництвом і від зах.-укр. теренів) для розв'язання найнагальніших питань заг.-нац. розвитку. Скликання Конгресу було властями заборонено, а створена УНС Директорія очолила антигетьманське повстання за відновлення УНР. У цей момент соборницький рух одержав новий імпульс, набувши двостороннього, зустрічного характеру. У процесі розпаду Австро-Угорщини восени 1918 на зах. землях була проголошена ЗУНР, яка відразу ж стала об'єктом польської агресії. Тому провід ЗУНР (Українська національна рада), опинившись у скрутному становищі (під натиском поляків одразу ж довелось відступати з власної території), змушений був форсувати кроки щодо об'єднання з відроджуваною УНР.

Проте повалення режиму П. Скоропадського затяглось і 1.01.1918 повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про май-Ібутнє об'єднання двох республік. У док-ті висловлювався «непохитний намір Західно-Ук-раїнської Народної Республіки злитись у най-коротшім часі в одну Велику державу з Українською Народною Республікою» -- «намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина держ. цілости, в Українську Народну Республіку». Про зустрічний намір заявила й УНР. У док-ті зазначалось, що до практ. реалізації обопільного наміру ЗУНР одержує територ. автономію, межі якої мала виробити спец, комісія.

Усупереч прагненням керівництва ЗУНР, якнайшвидшій ратифікації Передвступного дог-ру перешкодив несприятливий хід воєнних дій. Зах.-укр. уряд змушений був невдовзі залишити Львів і переїхати спочатку до Тернополя, а згодом -- до Станіслава. Саме там 3.01.1919 на першому ж засіданні УНРади була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, -- зазначалось у ній, -- виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку». Затвердивши Передвступ-ний договір, документ визначав, що до моменту скликання спільних Установчих зборів законодавчу владу на території колишньої ЗУНР має виконувати УНРада, а цивільну та військ, владу -- Державний секретаріат. Із цілями урочистого нотифікування Ухвали УНРади, завершення оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового конгресу України до Києва була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом УНРади Л. Бачинським. До її складу ввійшли О. Бура-чинський, Д. Вітовський, С. Вітик, С. Витвицький, І. Мирон, Я. Олесневич, І. Сандуляк, Т. Ста-рух, В. Стефаник, Л. Цегельський та ін. -- усього 36 чоловік. Делегація прибула до столиці УНР 18.01.1919, а наступного дня відбулась урочиста нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР з приводу об'єднання республік за участі президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили Директорії вірчу грамоту УНРади про об'єднання ЗУНР з Великою Україною. Були заслухані й, після обговорення, затверджені всі акти соборності, у т. ч. текст Універсалу Директорії.

Тим часом прагнення до соборності зростало, захоплюючи найвіддаленіші укр. землі, у т. ч. Закарпаття, що в той час стало об'єктом б-би відразу кількох д-ав за володіння краєм. Всенародні збори закарпатських українців, які відбулись у Хусті (21.01.1919) за участю 420 делегатів від 175 міських та сільських громад і понад 1,5 тис. чол. без мандатів, висловились за приєднання краю до соборної України. Представники ЗУНР (Л. Бачинський) і УНР (В. Винни-ченко) 22.01.1919 в урочистій обстановці вручили один одному соборні док-ти. В Універсалі Директорії зазначалось: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України -- Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо й щастя всього її трудового люду». Наступного дня Трудовий конгрес України, заслухавши й обговоривши Акти соборності, схвалив їх, надавши їм законної юрид. чинності. ЗУНР офіційно оголошувалась Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР). Президент УНРади Є. Петрушевич незабаром був обраний до складу Директорії.

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну д-ву через ряд обставин не було доведено до кінця. Головна з них -- скрутне становище, у якому незабаром опинились Директорія та її уряд, що були змушені під натиском рад. військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗОУНР. Півн. Буковину загарбала Румунія, Закарпаття окупувала Чехословач-чина, Схід. Галичина вела важку й нерівну б-бу проти агресії польських мілітаристів. Практично Ухвала УНРади від 3.01.1919 та Універсал Директорії від 22.01.1919 лише декларували проведення держ. об'єднання в майбутньому, що мали закріпити Всеукраїнські установчі збори, скликати які в тих умовах виявилось неможливим. До того часу встановлювався держ. зв'язок між двома укр. держ. орг-ціями, близький до конфедеративного, з окремими урядами, системами держ. адміністрації та збройними силами. Ця орг. окремішність збереглася навіть тоді, коли територію ЗОУНР було повністю окуповано польськими військами, а її уряд разом з армією опинились на теренах, підконтрольних безпосередньо Директорії. Усе зазначене негативно позначилось на заг.-укр. державотворчому процесі. Особливо ж згубними для долі соборної д-ви виявились протилежні зовн.-політ, орієнтації лідерів українства. Провід ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем прагнув будь-що завоювати прихильність Антанти, у волі якої було обмежити польські зазіхання. Зусилля в цьому напрямку врешті вилились у зрив єдиного фронту й перехід головної укр. формації -- УГА -- у табір союзника Антанти А. Денікіна -- ворога будь-якої укр. державності, що стало справжньою катастрофою. А Директорія УНР під зверхністю С. Петлюри, не знаходячи міжнар. підтримки, дедалі зближалася з Польщею, яка не допускала перспективи будь-якої непольської влади на зах.-укр. землях. Безпосередньою реакцією на переговорний процес, що відбувався наприкінці 1919 у Варшаві між С. Петлюрою та Ю. Піл-судським і наочно виявляв тенденцію до відмови від укр. суверенітету над Схід. Галичиною, іншими зах. теренами на користь Польщі, стало одностороннє скасування зібранням членів УНРади та уряду ЗОУНР Акту злуки від 22.01.1919, відновлення старої назви практ. неіснуючого держ. утворення -- Західно-Української Народної Республіки, яке відбулось 20.12.1919 У ВІДНІ.

53. Місія С. Мазуренка до Москви

17.01.-4.02.1919 за дорученням В. Винниченка та В. Чехівського була відряджена надзвичайна дипломатична місія на чолі із С.Мазуренко. Він вів у Москві українсько-російські мирні переговори 1919 щодо припинення агресії проти УНР та визнання її незалежності Кремлем. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Але ці пропозиції були блоковані більшовицькою стороною, що наполягала обмежитись угодою про спільну боротьбу з експедиційними військами Антанти, Військом Донським й А. Денікіним без визнання де-юре УНР. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, -- 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Українська делегація, очолювана соціал-демократом Семеном Мазуренком, домоглася поставленої мети. Після тривалих дискусій Ленін схилив більшість керівних органів Компартії прийняти умови, висловлені українською стороною: самостійність і незалежність України було офіційно визнано у відповідній резолюції, а мирний договір підписали голова російського уряду В. Ленін та нарком іноземних справ Чичерін. З українського боку договір підписав керівник делегації С. Мазуренко і повідомив про це телеграфом Київ. Цей документ як акт державної ваги підлягав ратифікації Директорією.

Як стверджує Винниченко, повідомлення військовим телеграфом, яке надіслав С. Мазуренко, прийняв С. Петлюра, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору не відбулося. Намагання Мазуренка одержати відповідь були марними - ніякого погодження він так і не одержав, а тому вирішив повертатися в Україну, не довершивши важливої справи, щоб особисто вручити Директорії укладений договір. Але його... не пустили в Україну.

Коли в 1920 р. В. Винниченко проїздом із Відня в Україну зупинився в Москві, С. Мазуренко офіційно доповів йому і про підписаний договір, і про всі події, пов'язані з його підписанням та спробами подати на ратифікацію Директорії.

54. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року

22 січня 1919 року УНР отримало ноту Паризької мирної конференції, звернуту до України, як і до інших держав, що утворились на території почилої в Бозі Російської імперії, з пропозицією скликати конференцію представників урядів, що виникли на території колишньої Росії. Конференцію пропонувалося провести на Принцевих островах (Туреччина), тих самих, де згодом на початку своєї еміграції оселиться висланий з СРСР Лейба Троцький, 15 лютого 1919 року. І доки тривали мітинг і парад та прийом з нагоди Акта Злуки, до Одеси вирушили представники поважної дипломатичної місії УНР -- міністри Осип Назарук і Сергій Остапенко.

Вже наступного дня в Одесі розпочалися переговори цієї місії з начальником штабу французьких військ в Одесі полковником Полем Фрайденбергом. На переговорах йшлося про можливе порозуміння Антанти з Директорією УНР. Але триденні переговори так ні до чого і не привели. На думку української делегації, представник Франції запропонував абсолютно не прийнятні для уряду УНР умови: зміна складу Директорії, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери, над Україною встановлюється тимчасовий французький протекторат.

Подальший розвиток подій привів до певного уточнення позицій з обох боків. Цьому сприяло кілька факторів. Під тиском більшовицьких військ, побоюючись падіння Києва, вже 2 лютого Директорія та уряд УНР переїздять з Києва до Вінниці. Фрайденберг у свою чергу проводить телефонні переговори та консультації через пошту з своїм урядом та представниками інших країн Антанти -- США, Великобританії, Італії. В результаті він отримує статус представника командування військ вже не лише Франції, а цілої Антанти і роль глави дипломатичної місії на переговорах з Україною. На переговори з союзниками прем'єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з прем'єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії, допомоги в боротьбі з більшовиками. Утопічність викладених претензій очевидна. У відповідь Фрайденберг несподівано заявив, що він уповноважений прийняти всі умови української делегації, але в такому разі УНР повинна виконати кілька умов Антанти. За виконання цих умов Українська Народна Республіка стає повноправним учасником Паризької конференції і отримує значний шанс на колективне визнання її державного суверенітету з боку держав-переможниць у Першій світовій війні.

А умови Антанти, викладені устами французького полковника, який, до речі, мав коріння в Галичині, були такими: виведення зі складу Директорії із п'яти її членів чотирьох -- Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця і Панаса Андрієвського, яких уряди Антанти вважали «занадто соціалістичними», навіть сповненими комуністичних ідей, заміна соціалістичного уряду Володимира Чехівського більш поміркованим, утворення української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, оскільки українські національні формування не мають необхідного досвіду ведення військових операцій, здійснення контролю Франції над українськими фінансами, оскільки вважали, що держава стоїть на межі краху, передача залізниць, де відбуваються військові операції, також під французький військовий контроль.

Зрештою, останні вимоги про контроль над фінансами і залізницями було знято. Лишилася вимога відставки Винниченка і Петлюри (на відставці Швеця і Андрієвського наполягали не так рішуче) і заміна уряду Чехівського. Ось тут і розгорнулося найцікавіше. Терміново були скликані засідання центральних комітетів двох українських соціалістичних лівих партій -- Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії революціонерів-соціалістів. Вони після гострої дискусії ухвалили рішення, в якому «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликали з уряду і Директорії своїх представників.

Але ці представники повели себе зовсім по-різному. Володимир Винниченко заявив, що з огляду на державні інтереси і аби зберегти можливість міжнародного визнання України, він виходить зі складу Директорії. А ось Симон Петлюра 11 лютого звернувся з листом до ЦК УСДРП, в якому лише повідомляв, що тимчасово виходить зі складу цієї партії, але залишається на всіх державних посадах. Слідом за Петлюрою лише про вихід з своєї партії революціонерів-соціалістів заявив Федір Швець. Андрієвський взагалі ж зробив вигляд, що це його не стосується.

У 1919 році доскіпливих французів обдурити не вдалося. Фрайденберг писав своєму уряду: «Складається враження, що нас українці мають просто за дітей. Але хіба Петлюра змінив свої погляди, вийшовши із своєї соціалістичної партії? Події останніх тижнів, декрети їхнього уряду переконують, що цей вихід був лише формальним».

Українсько-антантівські переговори 1919 -- низка заходів, здійснених Директорією УНР із метою досягнення визнання міжнародно-правового незалежності України з боку держав Антанти, нейтралізації рос. фактору в їхній схід.-європ. політиці та одержання підтримки в б-бі проти збройної агресії РСФРР. Оскільки Директорія прийшла до влади в результаті перемоги 14.12.1918 всенародного повстання проти гетьмана П. Скоропадського, організованого Українським національним союзом на чолі з Б. Винниченком, у лідерів д-ав Антанти склалось враження, що нова укр. влада є пробільшовицькою та здатною зруйнувати «санітарний кордон» проти радянської Росії у Схід. Європі за участі відродженої Польщі, Дону, Кубані й «білого руху». Суперечливими виявились і перші міжнар. кроки Директорії, що 19.12.1918 направила відверто недружню ноту урядам країн Антанти, у якій попередила, що «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман», і вимагала з'ясування від них «цілі висадження їхніх військ на Україні», здійсненого 15-17.12.1918 в Одесі без узгодження з Директорією. А вже через тиждень Директорія запевняла Антанту в своїх намірах виконувати «всі міжнародні зобов'язання», що успадковувались УНР від колишньої Російської імп. «пропорційно силам України».

Значною мірою це пояснювалось глибокими розбіжностями в укр. керівництві щодо пріоритетного зовн.-політ, курсу відновленої УНР: В. Винниченко й В. Чехівсь-кий виступали за порозуміння з ленінським урядом, їм опонував С. Петлюра. Але суперечності між франц. командуванням в Одесі й Добровольчою армією А. Денікіна та прагнення Парижа об'єднати всі антибільшовицькі сили у своїй «зоні відповідальності» (Крим й Україна), зрештою, змусили їх сприйняти Директорію УНР, що до лютого 1919 контролювала більшу частину України, як потенційного союзника. З іншого боку, для дипломатії УНР доби Директорії, з розгортанням наступу Червоної армії на Лівобережжі та з огляду на невдачу українсько-російських мирних переговорів 1919, порозуміння з Антантою набувало першорядного значення. Прибуття до Одеси 14.01.1919 головнокомандувача силами Антанти на півдні Росії генерала д'Ансельма і нач. штабу полковника А. Фрайденберга, які негайно позбавили коне, і дип. повноважень антиукр. налаштованого Е. Енно, уможливило початок переговорного процесу.

15-19.01.1919 в Одесі відбувся перший тур переговорів між О. Трековим і д'Ансельмом, під час якого сторони проінформували одна одну про свої наміри. Франц. сторона у відповідь на прохання делегації УНР про надання підтримки з боку Антанти для опору більшовикам зажадала підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Ним стало зняття блокади Одеси укр. військами. 23-25.01.1919 в Одесі пройшов другий тур переговорів між А. Фрай-денбергом і місією УНР у складі О. Назарука й С. Остапенка, що мали від В. Винниченка інструкції погоджуватись на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох пунктів: у справі незалежності України та аграрної реформи. Франц. сторона зажадала: усунення від влади В. Винниченка і В. Чехівського за їх «збільшовичення» і тимчасового виходу з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»; створення для б-би з більшовиками 300-тис. армії під верховним франц. командуванням; залучення до її формування денікінських офіцерів; передачі під контроль Франції фінансів і залізниць УНР; припинення українсько-польської війни 1918-19; перенесення справи держ. незалежності України та її зах. кордонів на розгляд Паризької мирної конференції 1919-20; звернення Директорії до Франції з проханням встановлення над УНР протекторату. А. Фрайденберг відмовився від попереднього визнання УНР, наголосивши, що «ви надто маленька д-ва, щоб існувати самостійно». Після повернення місії 0. Назарука і С. Остапенка до Києва переговори в Одесі продовжував А. Галіп, до якого 28.01.1919 приєднався А. Марголін, що з метою активізації пошуків порозуміння запропонував франц. стороні принцип «федералізації знизу», «побудованої на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах старої Росії». Відп. декларація за підписами представників УНР, Білорусі, Дону й Кубані була передана військ, командуванню Антанти 5.02.1919 та дістала його схвалення. У розмові з рос. представниками А. Фрайденберг тоді заявив: «Формулу петлюрівців -- через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації».

Наступна зустріч А. Фрайденберга з делегацією УНР (О. Греков, І. Мазепа, С. Остапенко і Ю. Бачинський) відбулась 6.02.1919 у Бірзулі (тепер Котовськ Одеської обл.). Укр. представники мали письмові повноваження на підписання угоди з Антантою за умови визнання нею самостійності УНР і допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію, забезпечення народного ладу й соц. реформ, визнання автономності Республіканської армії УНР і продовження б-би з більшовиками лише до етнографічних кордонів. Франц. сторона знову наполягала на формуванні поміркованішого уряду УНР й виході з Директорії С. Петлюри, а також звільненні заарештованих гетьманських міністрів, що було розцінено делегацією О. Трекова --Мазепи як втручання у внутр. справи України. Але вихід із Директорії В. Винниченка та призначення 13.02.1919 центристського уряду УНР С. Остапенка, катастрофічне становище на більшовицькому фронті як для українців, що втратили Лівобережжя й Київ, так і для фран-цузів, які були затиснуті повстанцями в трикутнику Одеса -- Вознесенськ -- Миколаїв, стимулювали відновлення переговорів. 14.02.1919 генерал Бертело, що прибув від бухарестської місії Антанти, прийняв в Одесі А. Марголіна і К. Мацієвича, а представник франц. військ, командування при Директорії у Вінниці капітан А. де Ланжерон надіслав С. Остапенку листа, в якому вказувалось на необхідність прийняття Директорією маніфесту про опіку з боку Франції та пропонувалось негайно прибути до Одеси комісії з підписаним док-том для детального врегулювання умов союзної угоди. 17.02.1919 Директорія ухвалила Декларацію, в якій просила представників франц. військ, командування «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній і фінансово-економічній впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками».

1.03.1919 генерал д'Ансельм повідомив С. Оста-пенка, що Декларацію Директорії про встановлення над Україною франц. протекторату він надіслав генералу Бертело в Бухарест (проектовані умови угоди виходили за межі повноважень антантівського командування в Одесі й вимагали згоди з боку уряду Франції), а сам він, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», готовий, не чекаючи відповіді з Бухареста, надати певну реальну допомогу Директорії, як тільки з неї вийдуть С. Петлюра та П. Андрієвський. Проте ця вимога не була виконана, а франц. допомога так і не надійшла (десант в Одесі був настільки незначний, що через місяць не зміг утримати навіть саму Одесу). До того ж, після залишення Директорією й урядом УНР 6.03.1919 Вінниці та відступу до Жмеринки, а потім до Проскурова укр. армія переставала бути для антантівського командування принадним союзником. Наприкінці березня 1919 франц. представники в Одесі повідомили А. Марголіна, що переговори про союзну угоду за телеграфним розпорядженням із Парижа призупиняються. Через кілька днів відбулась евакуація антантівського десанту з міста.

55. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків

Варшавський договір УНР з Річчю Посполитою 1920 -- пакет документів, що складався з: 1) Політичної конвенції між Польщею і УНР, підписаної 21.04.1920 у Варшаві міністром юстиції та керуючим МЗС УНР А. Лівиць-ким і керуючим МЗС Польщі Я. Домбським і 2) Військової конвенції, підписаної 24.04.1920 у Варшаві генерал-хорунжим Ген. штабу Армії УНР В. Сінклером, підполковником М. Дідковсь-ким і майором Війська Польського В. Славеком та капітаном В. Єндржевичем.

З геополіт. і військ.-стратегічного погляду УНР і 2-а Річ Посполита об'єктивно були зацікавлені у встановленні союзницьких відносин. Варшава у разі віднайдення Директорією УНР компромісного та прийнятного для обох сторін варіанта вирішення проблеми кордонів стала б не лише могутнім спільником України в б-бі зі спробами відродження «єдиної й неділимої» Росії (під керівництвом більшовиків чи лідерів білого руху) та ще одним ключовим осередком Балто- Чорноморського союзу, а й виступила б у ролі дип. «вікна в Європу» для УНР. «Начальник» відродженої Польської д-ви Ю. Пілсуд-ський і його прибічники -- представники демокр. лівиці у Сеймі, зі свого боку, обстоювали ідею створення федерації з визволеними від рос. панування Україною, Білоруссю та Литвою, що призвело б до утворення «коридору», який мав оберігати 2-у Річ Посполиту від безпосередньої агресії з боку Кремля чи «білої» Росії, коли б остання перемогла в громадян, війні.

При цьому, на їхню думку, до Польщі мала відійти Холмщина, Зах. Волинь до р. Стир і Львівщина. Але впливова Національно-демократична партія Р. Дмовського, якій належала відносна більшість у Сеймі, вважала українців нездатними до самостійного держ. існування та прагнула інкорпорувати, крім Холмщини та Зах. Волині (до річок Случі й Горині), всю Схід. Галичину та Зах. Поділля (до річок Збруч і Смотрич), віддаючи перевагу на Сході безпосередньому кордонові Польщі з Росією. У Директорії УНР також не було єдності в питаннях польської політики, лише С. Петлюра чітко усвідомлював потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих зах.-укр. територій, що наприкінці 1918 -- навесні 1919 вже були окуповані польськими військами. Є. Петрушевич, навколо якого гуртувалась абс. більшість галицьких політ, діячів, виступав проти будь-яких територ. поступок Польщі у Схід. Галичині. Його активно підтримувала значна частина наддніпрянського керівництва, що вважала відхід від етнічних кордонів зрадою укр. нац. ідеї й Акта злуки УНР і ЗУНР 1919. Усе це постійно зривало спроби С. Петлюри і посередницькі зусилля Антанти щодо припинення українсько-польської війни 1918-19 та переведення польсько-укр. суперечки в дип. площину.

Але з огляду на загальне погіршення військ. -політ, становища УНР і неминуче зіткнення з Добровольчою армією В. Май-Маєвського, 22.09.1919 на спільному засіданні Директорії УНР і Ради народних міністрів було схвалено рішення про відрядження до Польщі дип. місії на чолі з А. Лівицьким. Вона мала забезпечити визнання де-юре УНР Варшавою шляхом підписання коне, конвенції, що гарантувала б нац.-політ. та культ, права українців у Польщі та поляків в Україні; врегулювання спірних фінанс. питань, курсів нац. валют, проходження міждерж. кордонів. До складу місії увійшли й представники уряду ЗО УНР: С. Витвицький, А. Горба -чевський та М. Новаковський. За найгіршої ситуації дип. місія УНР могла піти на визнання втрати Холмщини й Підляшшя, і то умовно -- до скликання укр. парламенту, що мав остаточно вирішити цю проблему; делегація А. Лівицького принципово не повинна була погоджуватись на належність Схід. Галичини Польщі з огляду на виключну компетенцію в цій справі Паризької мирної конференції 1919-20. Однак укладення командуванням Галицької Армії 5.11.1919 сепарат-ної угоди з білогвардійцями та її перехід у повне розпорядження А. Денікіна спричинило воєнну катастрофу УНР і змусило уряд останньої 15.11.1919 дати згоду на встановлення укр.-польського кордону по «Бартелемі лінії» й далі по р. Стир через Волинську губернію. Проте польська делегація на варшавських переговорах (28.10-22.12.1919, 11.03-21.04.1920) домагалася значно більших територ. поступок і забезпечення прав польських землевласників на Правобережжі. Після консультацій у Львові й Тернополі з провідними діячами УНР (члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець, а також В. Кедровський, М. Ковалевський, В. Старосоль-ський та ін.) А. Лівицький змушений був 2.12.1919 подати декларацію зі згодою на проходження укр.-польського кордону по р. Збруч і далі через півн.-зах. Волинь. Східногалицькі представники на знак протесту вийшли зі спільної місії. Дізнавшись про зміст декларації, Ю. Пілсудсь-кий того ж дня дав згоду на прийняття на контрольованій польськими військами територіях решток розгромленої денікінцями Армії УНР і її урядових установ, а також створення бази для їхньої реорганізації. УНР отримувала можливість транзиту будь-яких товарів через територію Польщі.

У ході подальших переговорів щодо п. 1 Політичної конвенції (лише він підлягав публікації) виявилися певні розбіжності в запропонованих сторонами формулах визнання УНР: делегація А. Лівицького наполягала на тому, що «Польща визнає УНР незалежною суверенною державою, з якою вступає в заприязні і добросусідські зносини, як з рівною стороною», а польським проектом передбачалось лише визнання де-факто. В остаточному варіанті делегації зійшлися на компромісній формулі: «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної УНР, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну владу УНР». Вдалося досягти компромісу й щодо визначення складу місцевої адміністрації на укр. території, зайнятих польським військом. Було вирішено, що «влада на дотепер занятих теренах, які, на підставі політичної умови, признаються УНР, полишається тимчасово в руках Польської влади, а Український уряд організує свій адміністративний апарат, і по мірі того організування, влада на тих теренах, по порозумінню з Польським урядом, переходить до рук Українського уряду» (п. 8 Військової конвенції). Але укр. сторона принципово відмовилась від запропонованої поляками в п. 2 проекту Політичної конвенції лінії міждерж. кордону, що прилучала до Польщі 7 із 12 волинських повітів. Лише під загрозою остаточного зриву варшавських переговорів 20.04.1920 нарада місії УНР ухвалила рішення підписати угоду в польській редакції п. 2 про міждерж. кордони. Проблема польського землеволодіння відносилась до компетенції майбутніх Українських установчих зборів (п. 6). Згідно з п. З Політичної конвенції польський уряд визнавав за УНР «територію на схід від кордону, зазначеного в артикулі 2-м», тобто від лінії р. Збруч -- Вишегру-док -- Кремінецькі узгір'я -- Здолбунов -- схід, адмін. межа Рівненського повіту -- схід, адмін. межа Мінської губернії -- р. Прип'ять «до кордонів Польщі 1772 (передрозборових), які Польща вже посідає, або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним». У разі військ, поразки УНР саме окреслені в п. З терени Правобережжя стали б осередком укр. державності. За даними МЗС УНР вона охоплювала б усю Подільську губернію й більшу частину Волинської та Київської, окремі повіти Мінської, Могильовської та Херсонської губерній, її площа перевищила б 160 тис. км2, а населення -- 12 мли. чол. Цілком відповідав нормам міжнародного права і п. 4 Політичної конвенції, що зобов'язував обидві сторони «не заключати жадних міжнародних умов», спрямованих проти кожної з них. УНР зберігала повну суверенність у своїх зовн.-політ, справах, як на регіональному, так і заг.-європ. рівнях. Але польська сторона дістала суттєві переваги у Військової конвенції, зокрема бойові операції на Правобережжі мали відбуватись «по взаємному порозумінню начальної команди Польських військ і головної команди Українських військ», але «під загальним керуванням начальної команди Польських військ» (п. 3). Передбачались польський військ, контроль над укр. залізницями, участь польських офіцерів в орг-ції й становленні владних структур тощо. Уряд УНР мав забезпечувати польські війська продуктами харчування та гужовим транспортом (п. 6-8).

В. д. фактично так і залишився «персональним союзом» двох глав д-ав С. Петлюри і Ю. Пілсудського -- та ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях (як таємна угода він не потребував ратифікації парламентами). Не став він і консолідуючим фактором, адже обидва лідери зіткнулись із потужною опозицією своїм планам усередині власних країн. Польські ендеки та центристські партії, які мали більшість у Сеймі, були стурбовані тим, що проукр. політика «начальника держави» лише антагонізує Москву, вважали наддніпрянських українців потенційними союзниками Німеччини та конкурентами в б-бі за Схід. Галичину й тому рішуче виступали проти підтримки укр. державності в будь-якій її формі. С. Петлюра, у свою чергу, потрапив під вогонь нищівної критики майже всіх відомих із дорев. часів діячів укр. руху (В. Винниченко, М. Грушев-ський, М. Шаповал та ін.), які вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України.

Ризький мирний договір 1921, на укладення якого укр. дипломатія вже не мала ані найменшого впливу, фактично скасував Варшавську союзну угоду, хоча Польща офіційно заявила про це лише 1923. Укр.-польський військ.-політ, союз виявився нетривким і під тиском непереборних зовн.-політ, і внутр.-політ, факторів протягом жовтня 1920-21 спершу формально, а потім і фактично розпався. Він був запізнілим принаймні на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Але водночас В. д. 1920 мав велике значення не лише для укр. народу, який завдяки допомозі з боку Польщі продовжував збройну б-бу за незалежну УНР до кінця 1921. Коли б не спільний укр.-польський опір улітку -- восени 1920, то запланований Кремлем під гаслом «світової революції» похід на Польщу, Румунію та Німеччину виявився б цілком успішним і неминуче обернувся б трагедією для усіх цих країн та Європи В ЦІЛОМУ.

56. Дипломатична діяльність УРСР в 1920-22рр.

Дипломатія УСРР. Радянська Україна була єдиною республікою договірної федерації 1919-22, яка широко користувалась правом здійснювати власну зовнішню політику, а саме: укладати договори міжнародні з д-вами, що визнали УСРР, відкривати власні торг, й дипломатичні представництва. Походження цього феномена пояснюється тим, що на чолі НКЗС УСРР 1919-23 перебував за сумісництвом голова Раднаркому X. Ра ковський, якого Кремль відрядив свого часу керувати Україною та якому цілковито довіряв. У тому, що УСРР дістала вихід на міжнар. арену, відіграли свою роль не тільки дип. здібності, зв'язки та особисті знайомства Раковського з багатьма європ. політиками, а й відсутність у нього коренів в укр. парт.-держ. середовищі. Вважаючи Раковського своїм, Москва могла не турбуватись про небезпеку пожвавлення укр. сепаратизму.

Уже на сер. 1919 НКЗС УСРР був розгалуженою установою у складі 9 відділів, зокрема дип.-конс, прав., інозем. агентств, дипкур'єрів, загального, інформаційного, архівного. Перша місія дипломатична УСРР у складі Ю. Коцюбинського (голова), В. Ауссема і В. Ляха була утворена при уряді РСФРР на поч. січня 1921. 14.01.1921 представник УСРР на Ризькій мирній конференції 1920-21 Е. Квірінг надіслав на розгляд політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку «Про дипломатичні представництва УСРР», у якій пропонував їх відкрити у Польщі, країнах Балтії та д-вах, де розташовувались етнічні укр. землі й де була зосереджена укр. еміграція, зокрема в Чехословаччині, Румунії та Австрії. Щодо інших країн було висловлено побажання, щоб представники НКЗС УСРР працювали в рос. посольствах у ранзі радників або секретарів. Свої пропозиції Е. Квірінг мотивував тим, що «ми не можемо відвовлятися від самостійних посольств УСРР, оскільки передача повноважень УСРР російським послам означала б для цих держав фіктивність усіх розмов про суверенну Україну, давала б дуже сильну зброю нашим ворогам». Тобто, йшлось про елементарний камуфляж, витіснення зі свідомості зах. політиків «тіні уряду УНР», яка продовжувала існувати у вигляді його дип. представництв при більшості урядів європ. д-ав. ЦК КП(б)У підтримав цю пропозицію та видав директиву щодо можливих керівників укр. рад. дип. представництв.

А вже 14.02.1921 Ю. Коцюбинський та спец, посланник уряду УСРР Ф. Кон уклали в Москві перший у короткій історії незалежної дипломатії УСРР договір про встановлення дипломатичних відносин із Литвою. 3.08.1921 УСРР уклала мирний договір із Латвією, а 25.11.1921 -- з Естонією, того ж року її повноважним представником у країнах Балтії було призначено колишнього лівого есера й наркома юстиції УСРР Є. Тер-лецького, а послом у Варшаві -- колишнього боротьбиста О. Шумського. У грудні 1921 Повноважним представником УСРР в Австрію направлено Ю. Коцюбинського. Після злиття в єдине представництво дип. місії УСРР в РСФРР і повноважного представництва УСРР у справах народного госп-ва керівник останнього М. Полоз очолив цей об'єднаний орган. Дип. зв'язки УСРР з іншими д-вами давали можливість налагоджувати екон. співробітництво. За ініціативою X. Раковського у складі РНК УСРР було утворено наркомат зовн. торгівлі, а з кінця 1921 утворено експортний фонд в 60 млн. крб. золотом. Голова укр. уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ, до сфери інтересів якого увійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, балканські д-ви.

Із 1922 ініціативи уряду Раковського в галузі зовн. відносин все частіше не знаходять підтримки у Кремлі, який все частіше діє у протилежному напрямі. Зокрема, УСРР не дозволили відкрити повноважне представництво в Італії, на поч. квітня 1922 укр. уряд змушений був ліквідувати свою дип. місію в країнах Балтії. Щоправда, у вересні 1922 Москва прийняла рішення про заснування укр. місії в Туреччині, а в листопаді 1922 відкрито місію УСРР у Німеччині, її очолив М. Левицький, який до цього керував місією УСРР у Празі. Однак ще 18.10.1922 у зв'язку з утворенням майбутньої союзної д-ви ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС» і доручає заст. наркома закорд. справ УСРР В. Яковлєву розпочати переговори з НКЗС РСФРР про об'єднання наркоматів. Таке рішення, як і постанова сесії ВУЦВК про намір України ініціювати утворення Союзу РСР, зі слів останнього посла УСРР у Польщі М. Хур-гіна, стали повною несподіванкою для тих країн, із якими Україна підтримувала дип. відносини. У серпні 1923 консулати й дип. служби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС. Остаточно апарат НКЗС УСРР припинив своє існування 20.09.1923, натомість при уряді УСРР було створено представництво уповноваженого НКЗС СРСР, яке очолив О. Шліхтер.

Деякий час ще за інерцією представники парт.-держ. номенклатури УСРР були представлені в союзних повпредствах Польщі, Австрії, Німеччини, Великої Британії, Франції та інших країн, як правило, на посадах радників посольств або торг, представників. Так, П. Жигалко протягом 1924-27 працював торгпредом у Німеччині, Новаковський, а потім Барський -- у Лондоні, М. Лебединець -- у Польщі, а М. Калюжний 1926 був призначений радником посольства СРСР у Празі, представляючи інтереси УСРР. У 1930 Радянська Україна мала своїх радників у складі посольств СРСР у Польщі, Чехословаччині та Німеччині та власного консула у Львові.

57. Входження УРСР до складу СРСР і звуження можливостей для зовнішньо-політичної діяльності

Курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів -- від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий--березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій -- УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, -- Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. -- Інститут міжнародних відносин).

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, «добровільно» передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

58. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру УНР в екзилі

14-21.11.1920 Державний Центр(ДЦ) УНР змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі. Залежно від місця перебування, структури й зовнішньо-пол. стратегії ДЦ УНР в екзилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди:

1) 1921-1923

2) 1924-1940

3) 1948-92

Під час першого періоду ДЦ УНР жив надіями на швидке повернення на батьківщину, розраховуючи на організацію загально - народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дипломатична діяльність була спрямована на здобуття міжнародного визнання УНР і пошуки зовнішньої допомоги для продовження боротьби за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії і представництва в Австрії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Чехословаччині і Швейцарії. Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об'єктом його дипломатичної діяльності стали міжнародні форуми й організації, передусім новостворювана Ліга Націй. На першу її сесію в Женеві (листопад 1920) прибула урядова делегація УНР (Шульгин, Коваленко, Марголін), однак їм було відмовлено у вступі до організації з огляду на невизначеність внутрішньо - політичної ситуації.6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте формально зберегла за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 Шульгин направив голові 2ї сесії Асамблеї ліги Нації “Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР, які рішенням ген. секретаря були опубліковані англ.. й франц. мовами та роздані ля ознайомлення делегатам. Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладанні ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ. еміграції власні повноважні представництва. Початок смуги міжнародного визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних західних держав, які шукали шляхи торгово-економічного зближення з Москвою, поглиблення суперечностей між різними угрупуваннями української політичної еміграції та загострення фінансових труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, та від'їзд наприкінці 1923 р. С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (Лівицький і Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).

У другий, “Варшавсько - Паризький період» ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив Лівицький, МЗС керували Шульгин та Прокопович) його орієнтація на західні демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувались на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв'язків із впливовими політ. колами зах. держав з метою ґрунтовного з'ясування перед ними колоніального, антидемократичного характеру сталінського режиму, а також цілей укр.. визвольного руху. Як і попереднього періоду, досить активною в цей час була дип. діяльність укр. ДЦ УНР в Лізі Націй. 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР “У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась економічна доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої А. Бріаном (мін. зак. справ Франції) Європейської федерації. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-1934 в Женеві, у якій містився протест щодо узурпації прав української нації делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30х.