Досвід дип. роботи засвоювався також, коли представники України працювали в секретаріатах міжнар. орг-цій, в окремих посольствах СРСР, із ген. консульствами низки країн (гол. ч. тих, що тоді називались «соціалістичними», а також Індії), розташованими в Україні. Працівники МЗС УРСР брали участь в орг-ції візитів делегацій з-за кордону в УРСР, спілкувались з інозем. журналістами, вивчали інозем. пресу. Із 1958 в Нью-Йорку було відкрито Постійне представництво УРСР при ООН, згодом -- при ЮНЕСКО в Парижі, при Європейському Відділенні ООН у Женеві, при орг-ціях системи ООН у Відні. За часів УРСР ці установи стали школами для укр. дипломатії. Представництва, зокрема, встановлювали контакти з укр. діаспорою.

Дип. службу УРСР складали здебільшого випускники Київ. держ. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка (див. Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (міжнародники, історики, юристи, економісти, філологи) та Моск. держ. ін-ту міжнар. відносин. «Вбудованість» дипломатії УРСР у заг.-союзну, спільні програми навчання майбутніх дипломатів мали результатом співпадіння форм практ. дип. роботи, які, у свою чергу, мало відрізнялись від світових. Коли 1991 було проголошено незалежність України, вона вже мала ядро дип. кадрів, із якого почалось створення справжньої дипломатичної служби д-ви.

68. Україна і розв'язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.

Врегулювання територіальних проблем відбувалося в основному на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 року)

Суть коніеренції полягала у розправі над державами, що програли війну, тобто тими, що пдтримували Німеччину ( Угорщина, Румунія, Болгарія, Італія і Фінляндія).

У червні 1945 року була підписана угода між СРСР та Чехословаччина про передачу Закарпаття.

Взагалі на конференції було прийнято багато рішеннь на користь СРСР, одним із них є предача стратегшічно важливої території - Закарпаття.

Радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну 1945 підписаний 29.06.1945 у Москві заст. голови РНК СРСР, наркомом закорд. справ В. Молотовим і за уповноваженням Президента Чехословач-чкни головою уряду ЧСР 3. Фірлінгером та статс-секретарем МЗС В. Клементісом. При були присутні: з чехословацької сторони -- міністри уряду ЧСР Л. Свобода, 3. Неєдли, Г. Ріпка ЙЛ. Прохазка, з радянської-- Й. Сталін, заст. наркома закорд. справ А. Вишинський, посол СРСР у ЧСР В. Зорін, представник уряду УРСР П. Рудницький. Перша стаття Р.-ч. д. проголошувала: «Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10.09.1919, укладеного в Сен-Жермені-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз'єднується в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю споконвічною Батьківщиною -- Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». У тій самій статті зазначалось, що кордони між Словаччиною і Закарпатською Україною, які існували до 29.09.1938, стануть, із внесеними змінами, кордонами між СРСР і ЧСР, згідно з мапою, яка додавалась. Окремим протоколом про оптацію особам укр. та рос. національностей, які проживали на території Чехословаччини, та особам словацької й чеської національностей, що проживали на території Закарпатської України, надавалось право вибору між громадянством СРСР і громадянством ЧСР. Цим правом незабаром скористалось бл. 10 тис. осіб з обох сторін. Р.-ч. д. означав завершення возз'єднання укр. земель у єдиній д-ві та був, незважаючи на певні тіньові моменти й прорахунки в процесі його укладання, закономірним, історично справедливим актом; був ратифікований 22.11.1945 Тимчасовими нац. зборами Чехословаччини, 27.11.1945 -- Президією ВР СРСР. 22.01.1946 Указом Президії ВР СРСР була утворена Закарпатська обл. в складі УРСР

Радянсько-чехословацький тимчасовий ДОГОВІР 1922 -- двостороння угода, підписана 5.06.1922 у Празі (набула чинності 9.08.1922); встановлювала основи двосторонніх відносин у політ, та екон. галузях. Сторони домовились обмінятись представництвами з функціями дип. місій, зобов'язалися припинити будь-які зв'язки з орг-ціями та особами, що ведуть підривну діяльність проти уряду іншої сторони. У разі війни однієї сторони з третьою державою інша сторона зобов'язувалася дотримуватись нейтралітету. В екон. відносинах сторони домовились керуватися принципом найбільшого сприяння; Чехословаччина визнавала держ. монополію уряду РСФРР на зовн. торгівлю. Договір не містив офщ. визнання РРФСР з боку Чехословаччини; його положення залишались чинними до встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Чехословаччиною в червні 1934 та підписання рад.-чехословацького дог-ру про торгівлю та мореплавство 25.03.1935.

69. Досвід розв'язання проблеми Закарпаття між УРСР і Чехословаччиною

Чому ми говоримо про «досвід»? Цей процес врегулвання територіальних проблем з Чехословаччниою варто порівняти з тим, що також виникав між Україною і Польщею..

Суть поляга у тому, що якщо конфлікт з Польщею став кривавою суперечкою, то свого часу з Чехословаччино питання врегулвалося досить мирно.

За Сен-Жерменським (входить до сукупності договорів Паризької мирної конференції ще після 1 світової війни) договором Закарпаття мало відійти до Чехословаччини, і вона визнала це несправедливим. Важливо те, що з цих переконань переселення звідти значної частини населення(8 тис. українців) пройшло досить лояльно і некриваво.

Як відомо після 2 світової війни територія Закарпаття повертається владі СРСР.

70. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х - 80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки

Причини дисидентського руху

Ущемленість української інтелігенції (тираж російських книг, наприклад, був більшим ніж тираж українських

Русифікація та утиски культури

Недемократичний характер радянського режиму

Здатність будь-якого суспільства чинити опір з боку держави

Течії

Правозахисна (гелсінська група, на чолі з Руденко. Керувалися ідеалом прав людини)

Релігійна ( Православна, католтцька і грекокатолицька)

Націонал-комуністична

Інтегральний націоналізм (за співіснування всіх народів і націй)

Поділ на течії дисидентів умовний.

Загалом учасники дисидентського руху виступали проти деформованої радянської системи, доводили безплідність апаратних методів реформування економіки, вимагали реалізації права українського народу на самовизначення, ставили питання про вихід України з СРСР мирним шляхом.

Періодизація дисидентського руху:

Зародження. 50-60 роки. Формується підгрунтя світогляду, групуться лди на ідейнів основі(здебільшого це - «шестидесятники»), налагодження самвидаву. Поряд із націоналістичною течіє формується і комунвстична.

65 - 1972 року. Злет активної діяльності. Після публічного виступу Дзби і Стуса в кінотеатрі України, дисиденстський рух стає організованішим. Разом із цим посилється націонал-визвольний рух. Отже, у цьому періоді дисиденти розпочинать свою активну громадську діяльність.

1972- середина 70х років. На цьому етапі дисидентів спіткало жорстке придушення зі сторони радянського режиму з однієї сторони. З іншої, зявляється ідейна криза тому, що серед народу немає підтримки. Цей етап ознаменувався тим, що значна частина дисидентів перейшли на антикомуністичні та самостійницькі засади.

Середина 70х років - кінець 70х років. (характеристика цього періоду розкриває питання про вплив дисидентів на міждержавні та міжнаціональні стосунки)

Відбувається незначне послаблення репресій, що дозволяє подальший розвиток дисидентського руху.

У 76 році формується «Гельсинська група». Відповідно відбувається переорієнтація від спирання на власні сили до спирання на світову громадську думку та уряд. Таким чином Україна стає учасницею Гельсінського процесу. З цього випливає що основний акцент ставився на дотримання базових прав лдини.

79 - 89 рік. У цей період загострться стосунки між СРСР та США, розгортається війна в Афганістані, тобто становище держави стає нестабільним. Вважається недоцільним зважати на думки заходу(Гельсінські процеси) і відтак дисиденстський рух придушуюється режимом остаточно. Причини придушення наступні: по-перше, ЗМІ були в рукох Радянського режиму, що значно звужувало можливості політичної та громадської діяльності; по-друге, дисиденти не змогли залучити до боротьби широкі народні маси.

Історичне значення

Історичне значення полягає у тому, що дисидентський рух став доведенням того, що Україна здатна вести боротьбу з режимом. І незважаючи на те, що цей рух придушили, він готував людей до майбутніх кардинальних змін. Також він став основою для подальшого руху за незалежність України.

71. Назрівання суперечностей всередині СРСР і формування передумов завоювання Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб'єкта міжнародних відносин

Розпадався Радянський Союз поступово і причина полягала у внутрішній нестабільності самоїсистеми. З приходом до влади нового генерального секретаря Гобачова починається новий період в історії, що отримав назву перебудова.

Перебудова - спроба партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопола всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого системного характеру, а також подолання застійних процесів. Перебудова мала забезпечити оновлення, модернізаці та зміцнення СРСР. Метою було удосконалити сутність радянської системи, вивільнити її від деформацій.

В суспільно-політичному житті ідеї «перебудови» вітлилися у іигляді політики «гласності». Це - дозвіл влади прилюдно обговорювати гострі проблеми.

Прямими наслідками такого роду політики стали викриття злочинів Сталіна та інших діячів у ЗМІ, створення історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке мало на меті викриття білих плям історії, розкриття архівів карально-репресивних установ, вимоги визнати незаконно фабриковані судові процеси, повернути репресованим їх майно ітд...

Масове створення товариств такого тапу(Український культорологічний клуб, студентська організація «Громада», «Товариство Лева»)

Розгортаться несанкцоновані мітинги, в результаті яких утворється одна з найпотужніших національних політичних сил, що власне і привела до незалежності - народний рух україни. Він виступи за перебудову, але проти Компартії.

На цьому етапі СРСР переживає поверхневу демократизацію, людям дозволяється казати вголос власну думку і цим самим створювати опозиці існуючої влади. Це і є тією внутрішньою суперечкою із-за якої пізніше розпадається Радянський Союз.

Пробудження української сили(періодизація від початку «Перебудови» до проголошення незалежності)

85 - 88 рр. Поки, що суспільно-політичне життя ще визначається рішеннями Москви. В Україні досі панує партійна бюрократія верхівки на чолі з Щербицьким. Але проростають перші паростки демократизації, наприклад активізується прогресивна преса(журнал «Огонек»)

Березень 1989р. - березень 1990р). Цей період ознаменувався пробудженням народних мас, їх активноюю участю в суспільно-політичному житті, утворення масових суспільно-політичних організацій. Найважливіші події цього періоду це відставка генерального секретаря ЦК УРСР Щербицького, а також прояв масових демонстрацій. І що важливо ці демонстрації відбувалися не лише у західній Україні, а по всій країні. Утворилася офіційна демократична опозиція до існуюючої. Сформувалися провідні партії України - демократична, республіканська, ПЗУ, та ін.

16 липня 1990 року - прийнята декларація про державний суверенітет.

Отже, відбувається значне піднесення масового опозиційного руху, що доводить до формування револційного стану у державі.

Березень 1991 року - Українське суспільство дійшло до консенсусу щодо необхідності державного суверенітету України.

Основним поштовхом народних мас до ідеї створення незалежної України стала політика «перебудови» Горбачова, що відзначилася певними демократичними тенденціями.

72. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені

16 липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу - епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.

Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії нашого народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку Української держави В Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини. Вона стала тією цінністю, яка об'єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.

Декларацією проголошено самовизначення української нації, народовладдя, принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, територіальну цілісність України в межах наявних кордонів, економічну самостійність, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, захист усіх форм власності в державі, гарантії екологічної безпеки і культурного розвитку. Ці базові положення лягли в основу законодавчих актів державного значення - Конституції, законів України.

Цим документом декларується також право держави на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Україна урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх зносин України як суб'єкта міжнародного права. В розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці основні засади, розроблені ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, й зараз визначають спрямування нашого зовнішньополітичного курсу. Визнавши перевагу загальнолюдських цінностей над класами, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньо-державного права, Декларація заклала необхідну базу виходу України - остаточного і незворотного - на міжнародну арену, починаючи з грудня 1991 року.

Дату прийняття декларації слід вважати датою народження новітньої зовнішньої політики, оскільки цією декларацією колишню республіку СРСР було проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноцінним учасником міжнародних відносин. До прийняття Декларації республіка фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й була наділена таким правом відповідно до Конституції УРСР та конституції СРСР. Але це право, як і чимало інших, мало суто формальний характер. З осені 1990 року становище стало змінюватися. «Першою ластівкою» став підписаний 19 листопада 1990 року Договір про основи відносин з Російською Федерацією. Всі наступні угоди, що укладалися до референдуму 1 грудня 1990 року, також були підписані з республіками СРСР. Винятком були дві угоди з Угорщиною.

73. Акт Проголошення незалежності України та його міжнародне значення

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 року розглянула надзвичайно важливе для майбутнього долі народу питання про політичні ситуацію в республіці, а також прийняла історичний Акт проголошення незалежності України.

Акт проголошення незалежності український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню історію державотворення в Україні із врахуванням права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет (і далі ж в такому дусі, можете розказати все що знаєте про цей акт - я розписувати не буду, дуже довго).

Поява незалежної України викликала в світі геополітичний вибух. Її відродження та становлення випало на період «холодної війни» та між блокового протистояння до виникнення нового світопорядку, що тільки спинався на ноги. Створювалася нова архітектура європейської безпеки. Цей процес виявився багатовимірним, суперечливим. Співіснували елементи нової епохи із залишками попередніх, що зумовило особливості становлення зовнішньої політики України, вироблення головних засад, завдань і пріоритетів, визначених у відповідних документах ВР України. Головний зміст діяльності України на міжнародній арені -- добитись створення такої системи міжнародних відносин, яка могла б забезпечити стабільність міжнародного становища та національної безпеки держави, сприяти здійсненню соціально-економічних реформ.

З прийняттям Акта проголошення незалежності України український дипломатичний корпус розпочав роботу над утвердженням міжнародно-правової суб'єктивності республіки. Відразу після проголошення офіційний текст Акта, підписаний головою ВР, був негайно розісланий у генеральні консульства іноземних держав, розташовані у Києві, і в постійні представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН. Упродовж перших років після проголошення незалежності основні зусилля зовнішньої політики України спрямовувались на: забезпечення В. У. д., утвердження міжнар. правосуб'єктності України, встановлення рівноправних відносин з іншими д-вами світу, створення зовн. умов безпеки д-ви, забезпечення присутності на світовій арені шляхом розгортання мережі дипломатичних представництв.

Основне, що треба сказати по цьому питанню:

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну карту світу, оскільки на ній з'явилася нова велика держава. З перших днів Україна активно перетворилася з об'єкта на суб'єкта міжнародних та геополітичних процесів. Особливе геополітичне положення України зумовило її подальші шляхи розвитку. Інші держави були змушені визнати та рахуватися з новою державою, так лише за перший місяць Україну визнало 68 країн світу. (визнання почалося не після акту, а після референдуму 1грудня!!!). ну ось здається і все….

74. Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.

Проголошення Україною 24 серпня1991 р, політичної незалежності викликало активізацію її міжнародної діяльності. Однак, тільки після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., в ході якого народ України підтвердив Акт проголошення незалежності України, почалося дружне визнання нової держави світовим співтовариством. За грудень 1991 р, незалежність України визнали 68 держав: на другий день після референдуму про це оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу 5 країн - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Xорватія. 25 грудня 1991 р* визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини США, Велика Британія, Ізраїль, Італія, Німеччина, Франція, КНР, Японія. Особливо велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії, хоч загалом відносини нашої держави зі своїм найближчим і наймогутнішим сусідом складаються нелегко.

Взагалі після проведення референдуму, за короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для України час надали їй помітну гуманітарну допомогу. Міжнар. спільнота стала розглядати незалежну Україну як запоруку стабільності та гарантію незворотності демокр. процесів на теренах колишнього СРСР. 30.01.1992 Україна стала членом НБСЄ (ОБСЄ), приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва За станом на початок березня 1992 року 104 країни світу визнали незалежний статус нашої держави, а 47 - встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини. До кінця 1992 Україну визнали 132 д-ви світу, 110 з них встановили з нею дип. відносини; в Україні було відкрито 38 інозем. посольств, 1 повноважне представництво й 8 ген. консульств. Станом на 1.01.2004 Україну визнали 173 держави.

На поч. 1992 Україна мала лише 3 постійні представництва при міжнар. орг-ціях. Упродовж 1992 було відкрито 8 закорд. представництв і 18 посольств України: у Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині, США, Польщі, Росії, Австрії, Бельгії, Білорусі, Греції, Грузії, Ізраїлі, Ірані, Румунії, Угорщині, Фінляндії, Чехії.

P.S. Сьогодні Україну як незалежну суверенну державну вже визнали 167 країн світу, 164 з них встановили з Україною дипломатичні відносини. За кордоном Україна представлена своїми дипломатичними представництвами і консульськими установами в 62 країнах світу, в яких функціонує 81 закордонна установа: 61 посольство, 12 генеральних консульств, 6 постійних представництв при міжнародних організаціях та 12 відділень посольств.

Визнання України дипломатичне - це акти держав світу, якими вони визнали за доцільне вступити у дип. відносини з Україною; ствердження міжнар. співтовариством незалежності України. Міжнар. визнання України як суверенної незалежної д-ви розпочалось одразу після референдуму 1.12.1991. Першими, вже наступного дня, незалежність України визнали Польща й Канада. 4.12.1991 Україну визнали Литва і Латвія, 5.12.1991 -- Росія та Болгарія. За 1 місяць Україну було визнано 68-ма д-вами світу, у т. ч. Великою Британією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, Францією, США, КНР, Японією. Міжнар. спільнота стала розглядати незалежну Україну як запоруку стабільності та гарантію незворотності демокр. процесів на теренах колишнього СРСР. 30.01.1992 Україна стала членом НБСЄ (ОБСЄ), приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва.

Упродовж перших років після проголошення незалежності основні зусилля зовнішньої політики України спрямовувались на: забезпечення В. У. д., утвердження міжнар. правосуб'єктності України, встановлення рівноправних відносин з іншими д-вами світу, створення зовн. умов безпеки д-ви, забезпечення присутності на світовій арені шляхом розгортання мережі дипломатичних представництв. Важливе місце відводилось створенню внутр.-держ. прав, основ зовн. політики та відп. міжнар.-прав. бази. До кінця 1992 Україну визнали 132 д-ви світу, ПО з них встановили з нею дип. відносини; в Україні було відкрито 38 інозем. посольств, 1 повноважне представництво й 8 ген. консульств. Станом на 1.01.2004 Україну визнали 173 д-ви.

На поч. 1992 Україна мала лише 3 постійні представництва при міжнар. орг-ціях. Упродовж 1992 було відкрито 8 закорд. представництв і 18 посольств України: у Великій Британії, Італії, Канаді, Німеччині, США, Польщі, Росії, Австрії, Бельгії, Білорусі, Греції, Грузії, Ізраїлі, Ірані, Румунії, Угорщині, Фінляндії, Чехії. Станом на 1.01.2004 у системі Міністерства закордонних справ України налічувалось 115 закорд. дип. установ. Повноцінне функціонування закорд. дип. інфраструктури ставало можливим за умови забезпечення достатності кадрового корпусу, створення системи підготовки працівників дипломатичної служби. Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноважного суб'єкта міжнар. відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема: встановлення громадянства України, нац. символіки, введення власної грошової одиниці. Особливе місце в цьому процесі належало фіксації та визначенню прав, статусу держ. кордону: 4.12.1991 ВР України ухвалила Закон «Про державний кордон України» та створення Збройних сил України. У 1992 було затверджено «Положення про дипломатичне представництво України за кордоном», розроблено головні критерії, за якими визначалась доцільність відкриття закорд. дип. установ: територ. наближеність країн до України (країни-сусіди); ступінь впливу країни на міжнар. арені; наявність у країні перебування представництв потужної укр. діаспори; країни-центри багатосторонньої дип. діяльності; країни, що утворились на території колишнього СРСР. Функціонування згаданих док-тів, їхня наук.-прав. чіткість дає можливість д-ві розвивати різні за обсягом і формами міжнар. правовідносини. Протягом 2004 планується відкриття таких закорд. установ України: Посольства України в Анголі, Боснії і Герцеговині й коне, пункту в Неаполі (Італія). Передбачається перетворення існуючих дип. представництв України в Данії, Норвегії та Словенії на посольства.

На поч. 1990-х основна увага приділялась відносинам із найвпливовішими д-вами світу, країна-ми-сусідами та країнами пострад. простору як на двосторонній основі, так і в рамках новоство-реної Співдружності Незалежних Держав. Такі пріоритетні напрями випливали, передусім, із необхідності гарантування нац. безпеки, цілісності та недоторканності території, створення сприятливого для України оточення. Основи політики України щодо розвитку відносин у межах СНД, яка й далі послідовно проводилась нею фактично впродовж усіх років, були закладені відразу ж після утворення цього об'єднання. Підписавши угоди щодо виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, Україна зробила крок до зміцнення статусу країни, яка дотримується миролюбного курсу. Приєднання до дог-рів щодо статусу ядерної зброї 1992 стало кроком у напрямку до зміцнення режиму нерозповсюд-ження ядерної зброї, а також до повної «денуклеа-ризації» укр. д-ви. У червні 1996 зазначене рішення України отримало високу оцінку з боку світового співтовариства та заклало передумови для позитивних зрушень у поглибленні двосторонніх відносин із його провідними членами. Іншим важливим напрямком зовн. -політ, діяльності України стали заходи, спрямовані на її вступ до міжнар. орг-цій та фінанс. інституцій -- Всесвітнього банку. Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку. Ставши членом НБСЄ, укр. д-ва активно включилась до процесу формування заг.-європ. системи безпеки та зміцнення стабільності в Європі, зокрема, обстоюючи ідею поглиблення взаємодії НБСЄ з Організацією Об'єднаних Націй, ЯЛТО, Західноєвропейським союзом, Європейським Союзом, Радою Європи. Важливим напрямком було також набуття Україною членства в РЄ. 1992-93 проводилась діяльність, спрямована на здобуття укр. д-вою належного місця на регіональному рівні. За ініціативи України підписано Декларацію про створення Парламентської асамблеї Чорноморського економічного співробітництва. Було ухвалено рішення про створення Координаційно-консуль-тативного к-ту СНД. 1993 започатковано принципово нову форму регіональної багатосторонньої взаємодії для України -- участь у транскордонному співробітництві: 3 області України (Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька) увійшли до створеного Польщею, Угорщиною та Україною Єврорегіону «Карпати». Визначеність та послідовність позиції України в підходах до кризових і конфліктних ситуацій, які мали місце в перші роки її незалежного існування (Придністровський конфлікт, ситуації навколо Криму й Севастополя, Чорноморського флоту), сприяли зміцненню статусу д-ви, яка чітко дотримується своїх міжнар. зобов'язань, принципу врегулювання існуючих конфліктів винятково мирним політ, шляхом. Участь у врегулюванні кризових ситуацій сприяла набуттю досвіду «кризової дипломатії», що стало важливим чинником для подальшої діяльності України як контрибутора безпеки на світовому, європ. та регіональному рівнях. Одним із найпомітніших прикладів ефективного забезпечення зовн.-політ, засобами нац. інтересів України в галузі безпеки стало ухвалення в липні 1993 консенсусом Заяви Голови Ради Безпеки 00Н (у якій підтверджувалась територ. цілісність України) після звернення МЗС України до РБ ООН у зв'язку з рішенням колишньої Верховної Ради РФ щодо статусу Севастополя.

1993 позначився процесом поглиблення відносин із ключовими країнами Європи, насамперед із ФРН та Великою Британією. СІЛА та Росія погодились надати Україні гарантії безпеки й допомогу в ліквідації ядерної зброї. Активізувалось співробітництво з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». 1994-95 у зовн.-політ, діяльності України відбулась певна еволюція акцентів: екон. аспект набув такого ж значення, як і питання захисту політ, та безпекових інтересів д-ви. Дедалі більшого значення почали набувати такі напрями зовн.-політ, діяльності, як забезпечення сприятливих зовн. умов для соц.-екон. перетворень у країні та становлення України як впливової регіональної д-ви Центр, та Схід. Європи, а також активізація зусиль, спрямованих на залучення до заг.-європ. процесів. Прагматизм, екон. й політ, доцільність були оголошені основою зовн.-політ, курсу д-ви.

Із 1994 через механізм «Трійки» ЄС було встановлено регулярний політ, діалог між Україною та ЄС. Підписання Хартії українсько-американ-ського партнерства, дружби і співробітництва, яка стала основоположним політ, док-том нового етапу укр.-амер. відносин, стало одним із перших кроків до формування належної прав, бази міждерж. співробітництва між СІЛА та Україною. Проголошення Спільної заяви «Україна -- НАТО» засвідчило перехід відносин між Сторонами на рівень «розширеного і поглибленого партнерства», що стало вагомим досягненням у розвитку відносин із НАТО. 1996 ознаменувався досягненнями в залученні України до міжнар. механізмів у галузі нерозповсюдження зброї масового знищення та експортного контролю. У квітні 1996 Україна стала повноправним учасником Групи ядерних постачальників -- міжнар. режиму контролю за експортом ядерних матеріалів, обладнання й технологій. У липні того ж року укр. д-ва приєдналась як країна-засновниця до Вассе-нарських домовленостей -- авторитетного клубу технологічно розвинутих країн та найбільших експортерів зброї, що стало визнанням наук.-техн. та пром. потенціалу України, її впливової ролі у формуванні міжнар. політики, спрямованої на зміцнення глобальної безпеки та запобігання неконтрольованих передач озброєнь і товарів «чутливого» характеру. Завдяки дип. зусиллям попередніх років у 1995 Україна стала повноправним членом Ради Європи, зробивши т. ч. важливий кроку сфері залучення до заг.-європ. процесів. Одна з особливостей, що вплинула на зміст тенденцій розвитку визнання -- ініціативи міжнародні України. Найважливіші з них були висунуті 22.10.1995 Президентом України Л. Кучмою на урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-річчя ООН. Ними започатковано програму ООН «Світ XXI ст. -- без ядерної зброї», один з елементів якої -- встановлення статусу з міжнар. гарантіями безпеки для країн, що відмовляються від ядерної зброї. Подібні ініціативи працюють на авторитет України у СВІТІ.

75. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України -- це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Сьогодні зовнішня політика України багатовекторна, та все ж спостерігається певне напруження у відносинах з Росією та більша орієнтація на Захід. В принципі, головним орієнтиром зовнішньої політики України на сьогоднішній день є євро інтеграція, однак велика увага приділяється розвитку відносинам з з іншими країнами.

76. Проблеми стосунків України з державами СНД

8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть -- у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки.

Проблема Україна -- СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 р., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (ЕС). Трохи пізніше -- у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України: підкреслене піклування про збереження національ ного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союз них органів; еволюційний характер економічної інтеграції, по ступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і висо ких (спільний ринок, економічний і валютний союз); пріоритет національних економічних інтересів, га рантування економічної безпеки держави; розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу; недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях; характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавств.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві.

На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС -- Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

7--8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.

Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плинам часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, тукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв'язанні таких глобальних проблем;, як екологія та енергетика. З іншого -- все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Роїсії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженос-ті в діях політичних сил, єдності та віри ніароду в свої сили

77. Україна і проблема ядерної зброї

Україна проголосила своє прагнення стати без'ядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від величезного ядерного потенціалу, наша держава прагнула твердих міжнародних гарантій своєї безпеки.

Питання про без'ядерний статус України пов'язувалося з реалізацією нею положень трьох документів - Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ-- 1) від 31 липня 1991 р., Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США 23 травня 1992 р., і приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першочергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилася після березня 1992 р., коли Україна .завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію. На той нас деякі політики порушили питання про недоцільність безплатної передачі дорогого обладнання Росії і, відповідно, про матеріальну компенсацію Україні, надання їй гарантій безпеки. Чи, виконуючи підписаний М. Горбачовим договір «СТАРТ-1», Україна не подарувала північному сусідові тактичну ядерну зброю? Чи не стануть новим подарунком Росії інші види ядерних роззброєнь за договором «СТАРТ-2». підписаним за Україну російським президентом Б, Єльциним?- ці проблеми хвилювали українських державних діячів, суспільство в цілому.

Відповіді на ці запитання були найрізноманітніші: від закликів найшвидшого повного ядерного роззброєння до повного збережешся ядерної зброї та вступу до НАТО. 18 листопада 1999 р. на закритому засіданні Верховної Ради було ратифіковано Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «СТАРТ--І», Згідно з ним Україна скорочувала 36% загальної кількості ракетоносіїв і -12% ядерних бойових зарядів. Водночас визначено ряд умов, при виконанні яких Україна погоджувалася додержуватись зазначених домовленостей,

Україна, керуючись міжнародним правом, оголосила все майно розташованих на її території стратегічних і тактичних ядерних сил своєю власністю. Перебуваючи н тяжкому економічному становищі, республіка не мала відповідних можливостей для демонтажу майже двох тисяч тактичних ядерних боєголовок і 176 міжконтинентальних балістичних ракет та їхніх стартових майданчиків. Потрібне була допомога світового співтовариства.

Окрім фінансових виникли політичні складнощі. Непродумана позиція Верховної Ради Росії стосовно Криму була розцінена окремими політичними силами в Україні як зазіхання на територіальну цілісність української держави. А це спричинило нові дискусії щодо збереження ядерного статусу,

Україна за таких умов вимагала не лише відповідних грошових компенсацій, а й гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р, у Москві були підписано тристоронню угоду між Україною. Росією та США. Нею визначалися умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги нашій державі. США і Росія фактично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна с першою серед держав світу, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї,

Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стяло приєднання України 16 листопада 1994 р, до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконливо підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політики, статус без'ядерної держави. Приєднання до договору зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило можливість додаткових інвестицій розвинутих країн в українську економіку.

78. Проблеми і перспективи стосунків України з НАТО

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. наслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав -- членів альянсу -- було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994--1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство наради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого і 1 !)94 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру-99», у якому [брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини.

Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис, Українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 року з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами.

Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки як основа співробітництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умовах трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія -- НАТО.