Із початком Другої світової війни Лівицький був інтернований у Варшаві, керівництво перейшло до Прокоповича, він мав переховуватись в неокупованій частині Франції, а Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання Лівицьким 10.06.1948 Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєднались керівники емігрантських укр. політ. партій. Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та налагоджував міжнародні зв'язки з впливовими політ. і науковими колами; підтримував контакти з осередками української діаспори, брав активну участь у роботі міжнародних конференцій.

22.08.1992 М. Плав'юк ( як правонаступник голови) передав президентові України Л. Кравчуку “Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею УНР.

Дипломатія Державного Центру УНР В ЄКЗИЛІ. 14-21.11.1920 Державний Центр (ДІД) УНР (голова Директорії С. Петлюра, 65 депутатів Трудового Конгресу народу України, 14 членів Ради Народних Міністрів УНР. 1680 урядовців та більше 15 тис. козаків і старшин Армії УНР) змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі, маючи всі ознаки легітим-ності як із погляду міжнародного права, так і згідно із «Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» і «Законом про Державну Народну Раду УНР» від 12.11.1920. Залежно від місця перебування, структури й зовн.-політ, стратегії ДІД УНР в ек-зилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди: 1) 1921-23 («Тарнівський період»); 2) 1924-40 («Варшавсько-Паризький період»); 3) 1948-92. Під час першого періоду ДІД УНР (до 14.01.1922 його МЗС продовжував очолювати А Ніковський, потім Токаржевський-Карашевж, зовн.-політ, питаннями опікувався безпосередньо голова Ради Народних Міністрів А. Лівицький) жив надіями на швидке повернення на Батьківщину, розраховуючи на орг-цію заг. -народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дип. діяльність була спрямована на здо- буття міжнар. визнання УНР і пошуки зовн. допомоги для продовження б-би за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії й представництва в Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлів), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р Смаль-Стоцький), Польщі (Л. Ми-хайлов), Румунії (К. Мацієвич), Туреччині (В. Мур-ський), Франції (О. Шульгин), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). Після офіц. визнання УНР Аргентиною 5.02.1921 повіреним у справах до Буенос-Айреса 31.03.1921 було призначено М. Шумицького. З огляду на зусилля Франції щодо формування під своєю егідою блоку центр.-східноєвроп. д-ав (Польща й Антанта мала), що міг би слугувати «санітарним кордоном» від більшовизму та опорою проти нім. реваншизму, ДЦ УНР активно пропагував концепцію створення Балто-Чорноморського і/або Чорноморського союзів, де УНР мала відігравати ключову роль. Військ, поразка білої контрреволюції нарешті уможливила порозуміння ДЦ УНР із демокр. Росією в особі Російського політичного комітету Б. Савінкова та укладення Конвенції «Про міжнародно-правове об'єднання» між УНР і Донською демократичною групою 1921 сторін, а варшавська дип. місія УНР виступила посередником у розробленні аналогічної союзної угоди між орг-цією Б. Савінкова й Донською демократичною групою полковника М. Гнилорибова.

Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об'єктом його дип. діяльності стали великі міжнар. форуми й орг-ції, передусім новостворювана Ліга Націй, на 1-у сесію Асамблеї якої в Женеві в листопаді 1920 прибула урядова делегація УНР (О. Шульгин, О. Коваленко й А. Марголін), яка розгорнула активну видавничо-пропагандистську діяльність. Однак 25.11.1920 підкомісія «С», що розглядала кандидатури балт. республік, Грузії й УНР, відмовила їм у вступі до орг-ції з огляду на невизначеність внутр.-політ. ситуації; 6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте не базувала його на заг. принципі, формально зберігши за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 О. Шульгин направив голові 2-ї сесії Асамблеї Ліги Націй «Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР,які рішенням ген. секретаря орг-ції були опубліковані англ. й франц. мовами та роздані для ознайомлення делегатам. Опосередковано дип. діяльність ДЦ УНР на цьому терені здійснювалась і через Українське товариство прихильників Ліги Націй, а у квітні 1922 О. Шульгин і Р. Смаль-Стоцький зробили спробу зацікавити укр. питанням Генуезьку конференцію 1922.

Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладенні Ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ, еміграції власні повноважні представництва. Протягом 1921-22 послів УНР у Польщі, Німеччині, Австрії й Чехословаччині змінили відповідно повпреди УСРР О. Шумський, В. Ауссем, Ю. Коцюбинський і М. Левицький; найдовше (до 1924) функціонували дип. місії УНР у Парижі й Бухаресті та до 1926 -- у Швейцарії. Початок смуги міжнар. визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних зах. д-ав, які шукали шляхів торг.-екон. зближення з Москвою, неспроможність відновити контроль хоча б над частиною нац. території (невдача Другого зимового походу Армії УНР у листопаді 1921, затухання повстанського селянського руху), поглиблення суперечностей між різними угрупованнями укр. політ, еміграції та загострення фінанс. труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, розформування військ, таборів Армії УНР у Польщі й ЧСР та від'їзд наприкінці 1923 С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (А. Лівицький і Р. Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).

У «Варшавсько-Паризький період» існування ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив А. Лівицький, МЗС керували 1926-36 і 1939-40 О. Шульгин та 1936-39 В. Прокопович) його орієнтація на зах. демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувалась на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв'язків із впливовими політ, колами зах. д-ав та їхніх союзників у Центр.-Схід. Європі з метою ґрунтовного з'ясування перед ними не лише антидемокр. й тоталітарного, але й колоніального характеру сталінського режиму, ознайомлення з цілями укр. визв. руху та переконання в доцільності відродження демокр. укр. державності як центр, ланки системи регіональної безпеки.

Колишні голови дип. місій УНР (А. Марголін, К. Мацієвич, В. Мурський, М. Славинський, 0. Шульгин) продовжували вести відп. роботу за місцем проживання. Восени 1926 А. Лівиць-кий поновив союзницькі зв'язки з Ю. Пілсудсь-ким, який повернувся до влади в результаті держ. перевороту 12-14.05.1926 і плекав ідею створення військ.-політ, блоку нових незалежних д-ав від Скандинавії до Туреччини. До початку Другої світової війни Східний відділ польського МЗС сприяв дипломатії ДЦ УНР, особливо в Парижі та Празі, а Другий відділ штабу військ, мін-ва УНР співпрацював з аналогічним підрозділом польського Генштабу в здійсненні розвідки на території УСРР, міністр інформації екзильного уряду Р. Смаль-Стоцький доклав чимало зусиль для зменшення напруги в польсько-литовських відносинах після анексії Варшавою Віденської області 24.03.1922. Звичайно, за таких обставин ДІД УНР не міг претендувати на зах.-укр. землі в складі 2-ї Речі Посполитої, обстоюючи нац.-персональну автономію укр. меншини, але принаймні двічі союзні стосунки з Варшавою псувались різкими протестами екзильного уряду УНР (1926-39 його очолював В. Прокопович): щодо «пацифікації» Схід. Галичини 1930-31 та у зв'язку із суверенізацією Карпатської України 1938-39.

Зручними каналами для встановлення зв'язків ДЦ УНР із франц. колами стали: комітет «Франція -- Схід» («Ггапсе Огіепі»), до якого входили визначні франц. політики й дипломати, що спеціалізувались на проблемах Бл. Сходу та Центр.-Схід. Європи (з укр. боку його членами стали

1. Косенко, І. Токаржевський-Карашевич, О. Шульгин і М. Шумицький); заснований 1930 клуб «Осередок Українських студій» , очолюваний відставним дипломатом Ферраном і І. Токаржевським-Карашевичем. Аналогічну установу -- Болгарсько-українське товариство -- було засновано в Софії з ініціативи представника екзильного уряду УНР М. Пара-щука. За участю О. Шульгина 1932 в болг. столиці було влаштовано урочисте відкриття пам'ятника М. Драгоманову. За допомогою прихильних до укр. справи брит. політиків (лордів Дікінсона й Ноель-Бакстона, членів палати громад Дж. Гілса та Дж. Мандера й інших) Р. Смаль-Стоць-кому вдалось створити Англійсько-український комітет, заходами якого 1935 була вндакі. брошура «Українське питання і його значення для Великої Британії». Для ознайомлення амер. громадськості з укр. проблематикою Р. Смаль-Стоцький використав канали очолюваного ним же у Варшаві осередку «Прометеївського руху*. унаслідок чого 29.10.1929 сенатор Р. Коупленд поставив на засіданні відп. комісії Сенату США питання про визнання екзильних урядів УНР і Грузинської Демократичної Республіки у формі призначення для зносин із ними спец. амер. представників, що мало певний пропагандистський ефект. Наприкінці 30-х XX ст. Р. Смаль-Стоцькому вдалось увійти в приязні стосунки з послом США у Варшаві А. Бідлом і забезпечити передачу президенту Ф. Рузвельту ноти В. Про-коповича від 9.11.1937 і телеграми А. Лівиць-кого від 20.02.1939 з пропозицією, щоб уряд США зажадав негайного виведення з України «окупаційних московських військ».

Як і попереднього періоду, досить активною напр. 20-х -- у 30-і була дип. діяльність ДЦ УНР у Лізі Націй, на ім'я голови Асамблеї та Ради якої за підписами В. Прокоповича й О. Шульгина надсилались меморандуми, листи та заяви з приводу тих чи інших питань. Зокрема, 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР «У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась екон. доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої франц. мін. зак. справ А. Бріаном Європ. федерації. До урядового меморандуму О. Шульгин доклав свого листа від 10.09.1930, у якому звертав увагу лідерів Заходу на порушення військ.-політ, й госп. рівноваги в Європі внаслідок відновлення Російської імп. у формі СРСР та здійснення ним курсу на світову рев-цію каналами Комуністичного Інтернаціоналу. Коли ж під тиском лівих сил Ліга Націй змушена була запросити СРСР до участі в обговоренні проекту А. Бріана й М. Литвинов 18.05.1931 з'явився на засіданні Європ. комісії в Женеві, О. Шульгин заперечив його право говорити від імені України та викрив імперську сутність політики Кремля. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-34 в Женеві, у якій містився протест щодо «узурпації прав української нації» делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. 25-27.09.1933 О. Шульгин вручив головам Ради Ліги Націй і 14-ї сесії Асамблеї листи у справі голодомору в УСРР із закликом організувати міжнар. допомогу голодуючим. Попри формальний опір секретаріату, голова Ради Ліги Націй Мовінкель порушив проблему на приватному засіданні, що ухвалило звернутись у справі допомоги до Міжнародного к-ту Червоного Хреста. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30-х.

Із початком Другої світової війни А. Лівиць-кий був інтернований у Варшаві, керівництво ДЦ УНР перейшло до В. Прокоповича. Після взяття вермахтом Парижа він змушений був переховуватися в неокупованій частині Франції, а О. Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання А. Лівицьким 10.06.1948 в Аугсбурзі (Зах. Німеччина) Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєдналися керівники емігрантських укр. політ, партій. За міжнар. діяльність у реформованому ДЦ УНР відповідали президент УНР в екзилі як правонаступник Голови Директорії (1948-54 -- А. Лівицький, 1954-65 -- С. Витвицький, 1967-89 -- М. Лівицький, 1989-92 -- М. Плав'юк) і голова уряду УНР (1948-52 -1. Мазепа, 1952-53 - С. Баран, 1954 -- С. Витвицький, 1954-57 С. Созон-тів, 1957-67 -- М. Лівицький, 1967-69 -- А. Фіголь, 1969-72 - С. Довгаль, 1972-74 -- В. Федорончук, 1974-80 - Т. Леонтій, 1980-89 - Я. Рудницький, 1989-92 -- І. Самійленко). Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період засобами «персональної дипломатії» продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та історію нац.-визв. змагань укр. народу; налагоджував міжнар. зв'язки з впливовими політ, і наук, колами; через свої представництва підтримував контакти з осередками укр. діаспори; брав активну участь у роботі міжнар. конференцій (так, віце-прем'єр екзильного уряду УНР І. Самійленко 1987 був рад-ни-ком Комісії Конгресу США у справі голодомору в Україні 1932-33). Згідно з постановами 10-ї сесії УНР від 19.06.1989 та Надзвичайної сесії 14-15.03.1992 М. Плав'юк передав 22.08.1992 Президентові України Л. Кравчуку «Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що «проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступ-ницею УНР».останніх можна визначити низку суб'єктів зовн.-екон. діяльності. Із цих позицій конкретний її зміст полягає у міжнар. госп. діяльності суб'єктів різного рівня, яка характеризується заздалегідь виваженим розрахунком і спрямована на досягнення поставленої мети. У практ. площині Д. є. знаходить свій прояв у сукупності екон.-прав. норм, принципів, методів, форм, інституційних інструментів, вартісних важелів, які використовуються операторами при здійсненні міжнародних економічних відносин. Д. є. -- багатогранна діяльність, яка в сучас. умовах розвивається на двосторонній та багатосторонній основах і функціонує на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях, відповідно віддзеркалюючи матеріал, інтереси міжнар. екон. та валютно-фінанс. орг-цій, регіонів, д-ав, галузей нац. економіки, транснаціональних корпорацій, госп. об'єднань, підприємств. З точки зору об'єкта Д. є. зорієнтована на реалізацію зовн.-торг. зв'язків, міжнар. валютно-фінанс. та виробничих відносин, екон. стосунків у сфері реалізації сукупного екон. та наук.-техн. потенціалу країн світу, вирішення глобальних Проблем.

59. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії, та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

Ще всередині 1922р. польське посольство в Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи римського щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки Шептицького (митрополит УГС) та уряду ЗУНР.

У цей період змінює акценти у свій політиці щодо укр.. земель і Англія. На початку 1923 р. за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході, англійський уряд погодився на анексію Східної Галичини Польщею (союзницею Франції).

14.03.1923 в Парижі зібралася рада послів Англії, Франції, Італії, Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Не зважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питані, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) не змінювалася. Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський курс стала активна протидія, що виявлялася в різних формах. Найвпливовішими чинниками, що забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі, таємний Український університет та НТШ, греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом, ОУН- чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

В українських землях, підвладних Румунії, наростав політичний рух. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

Комуністична партія Буковини. Боролася за возз'єднання з радянською Україною.

Українська національна партія. Виступала за компроміс з існуючим режимом.

Революційний, або національний табір. Сформувався в середині 30х років.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Чехізація йшла в Закарпатті, так за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 шкіл.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом'якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорстокій формі виявилися в українській політиці Румунії.

60. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали визнавати його не лише де-факто, але й де-юре. Приклад подала Великобританія. Загалом 1924 р. увійшов в історію як “рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Але це зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській владі сил. Вони дуже активно спряли українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві.

Англійців найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану “Чорноморську Антанту» , до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще в 1918 “Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР та приєднання її до Німеччини.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. ((Заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі )) Ці плани ґрунтувалися на українському питанні, без розв'язання якого не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

На новий рівень міждержавних відносин вийшло українське питання в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні держави розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. У цих планах чільне місце посідало деклароване прагнення створити незалежну українську державу, яке всебічно рекламувалося. Значно посилилася підтримка уряду УНР, багатьох емігрантських організацій.

Як підкреслював прем'єр УНР Левицький у своєму листі Токаржевському, “українським питанням цікавляться майже всі європейські держави…Воно стало проблемою європейської політики».

Отже, за перші десятиріччя свого існування УСРР зуміла подолати опір різних сил щодо її визнання, змогла налагодити нормалі дипломатичні відносини з більшістю провідних європейських держав. Змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж усього довоєнного періоду, воно використовувалося різними політичними силами за кордоном передусім для задоволення їхніх власних інтересів.

61. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання:

Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові.

Друга група - Англія, Франція, частково США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група - Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920, домагалася повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Українське питання у структурі міжнародних відносин напередодні Другої світової ВІЙНИ. Зах. лідери в особі Д. Ллойд Джорджа та Ж. Клемансо, перебравши на себе керівництво Паризькою мирною конференцією 1919-20, відкинули « Чотирнадцять пунктів» В. Вільсона, який пропонував облаштувати кордони повоєнної Європи за принципом права націй на самовизначення (п. 9, 14). Відмова від урегулювання територ. проблем на цих засадах призвела до вкрай несправедливого встановлення кордонів переможених і новоутворених у підсумку Першої світової війни д-ав. Чимало народів залишалися розподіленими між кількома країнами. Так, на території Польщі опинилося бл. 2 млн., а на території Чехословаччини -- понад 2 млн. німців. Більше як 2 млн. угорців відійшли до складу споконвічно ворожого їм Румунського королівства, а також до раніше пригнічуваного угорською короною півд.-слов. анклаву, що став частиною Королівства сербів, хорватів і словенців. Але в найгіршому становищі опинився укр. народ. Зацікавлені у створенні на схід, кордоні Німеччини сильної польської д-ви як нової противаги Берліну після більшовизації Росії та її зближення з режимом Веймарської республіки, лідери Антанти віддали Варшаві Схід. Галичину, Зах. Волинь, Холмщину, Берестейщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину. Після завершення польсько-укр.-рос. війни 1920-21 за Ризьким мирним договором 1921 Наддніпрянщина залишилася в складі більшовицької Росії. Поряд з тим, значні території України відійшли до Румунії (Півн. Буковина, Хотинщина, Півд. Бессарабія) та новоутвореної Чехословаччини (Закарпаття). Схід.-укр. землі було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відмежування від власне України територій, населених переважно українцями на Дону, Кубані, Півн. Кавказі, у Воронезькій, Курській, Орловській та Бєлгородській губерніях, на Слобожанщині. Виходячи з наполегливих прагнень укр. етнічного населення цих територій возз'єднатися з єдинокровними українцями, уряд УСРР 1924 запропонував врегулювати прикордонні проблеми України з РСФРР та БСРР. З цією метою під головуванням голови ЦВК Білорусії А. Черв'якова було утворено тристоронню комісію у складі представників України, Білорусії та Росії. Однак справедливі вимоги білорусів та українців наштовхнулися на жорсткі імперські позиції рос. делегації. Зрештою, очолюване Й. Сталіним політбюро ЦК ВКП(б) перебрало на себе повноваження цієї комісії. У підсумку значні території з переважно укр. населенням було відокремлено від України і приєднано до сусідніх республік. Після призупинення політики українізації (коренізації) асиміляційна політика рад. влади розгорнулася на цих теренах з особливою силою. Що ж до територій власне УСРР, то до всіх її індустріальних центрів і цілих регіонів (Подніпров'я, Донбас, Харківщина, Одещина) посилилося централізоване переселення робочої сили та інтелігенції з глибинних районів Росії, аби докорінно русифікувати такі великі пром. центри України, як Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Одесу.

З усіх укр. теренів, що через ті, чи інші причини опинилися в межах сусідніх д-ав, найбільш помірковану асиміляційну політику до 1939 проводив чехословацький уряд Т. Масарика та Е. Бенеша в Підкарпатській Русі (Закарпатті). Коли ж після Мюнхенської угоди 1938 почався процес федералізації ЧСР, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) одержала автономію. її уряд очолив депутат проугорської фракції чехословацького парламенту А. Бродій. У самій же Карпатській Україні точилася гостра б-ба між пропольськими, проугорськими та нац.-патріотичними політ, угрупованнями. За Віденським арбітражем 1938 від Карпатської України було відчленовано найбільш індустріально розвинуті Мукачівський, Берегівський та Ужгородський райони. Новий уряд Карпатської України очолив укр. патріотично налаштований культур, та реліг. діяч А. Волошин. З окупацією 15.03.1939 Богемії та Моравії нім. військами і утворенням т. зв. протекторату та створенням незалежної Словацької держави, скликаний у Хусті Сойм проголосив самостійну д-ву Карпатську Україну на чолі з Президентом А. Волошиним з усіма суверенними атрибутами (гімн, герб, прапор). Нова д-ва одразу стала об'єктом агресії з боку союзної нацистській Німеччині Угорщини. Для захисту своїх кордонів уряд Карпатської України з юнацьких загонів «пластунів» та «соколят» утворив Карпатську Січ, до якої масово почали вступати добровольцями галичани та укр. емігранти, колишні вояки УСС та УГА, інтерновані вояки Армії УНР. Визначну роль в орг-ції та вишколені вояків Карпатської Січі відіграв майбутній головком УПА і військ, міністр Української Головної Визвольної Ради Р. Шухевич. ОУН вбачала в Карпатській Україні далеку перспективу поширення незалежних держ. тенденцій і на решту розчленованих чотирма д-вами укр. земель. Сама згадка про можливість утворення укр. самостійної соборної д-ви викликала лють як нацистів, так і польського «санаційного» уряду, а також більшовицьких вождів. У своїй доповіді 18-у з'їзду ВКП(б) Й. Сталін виявив цілковиту незаінтересованість в існуванні Карпатської України як держ. утворення, скориставшись чим М. Горті в сер. березня 1939 окупував самопроголошену країну.

Особливе місце Україна посідала в агресивних планах нацистської Німеччини та її союзників -- Румунії, Угорщини та Словаччини. У нацистського керівництва не було єдиного підходу щодо майбутнього України в разі нім.-польських та нім.-рад. зіткнень. Головний фахівець нацистської партії зі схід, питання А. Розенберг виходив із необхідності утворення самостійної, союзної Німеччині, Української держави. Спільно з В. Канарісом він ініціював формування на території Німеччини дружин укр. націоналістів (ЦУН) «Нахтігаль» («Соловейко») і «Роланд» як майбутніх агентурних підрозділів. Інакшої думки щодо майбутнього України був А. Гітлер. Україна цікавила його лише як екон. доважок до Третього рейху та гігантська територія для колонізації майбутніми завойовниками. Самих же українців чекала доля перетворення на дешеву робочу силу. У складних переговорах між Ф. Шуленбургом і В. Молотовим, що передували підписанню німецько-радянського пакту про ненапад 1939, укр. питання посідало одне з чільних місць. Прагнучи відтягнути кордон якомога далі на Захід від Москви, В. Молотов неодноразово акцентував на необхідності приєднання до СРСР укр. земель, що входили до складу Польщі та Румунії. При цьому він наголошував, що в разі відмови нім. сторони надати перевагу Радянському Союзу у сфері впливу на Буковину та Бессарабію, це викличе неабиякий спротив укр. нац. елементів, в т. ч. у Верховній Раді СРСР. В. Шуленбург згодом писав, що він марно шукав у кремлівських коридорах те могутнє укр. лобі, на яке натякав йому Молотов у своїх домаганнях не тільки на Бессарабію та Півн. Буковину, а й на Півд. Буковину. Стурбована необхідністю захисту нафтових родовищ Румунії нім. сторона погодилася віддати Радянському Союзу від Румунії лише Бессарабію, що й було зафіксовано в таємних протоколах до Пакту про ненапад. Отже, укр. питання посідало одне з провідних місць в агресивних намірах тоталітарних режимів А. Гітлера та Й. Сталіна. До них долучався і третій диктатор -- Б. Муссоліні, який у своїх планах поширення фашистської експансії на Балкани та Причорномор'я також сподівався на прилучення бодай частини України до відтворюваної ним у мріях Великої Римської імп. Вступаючи до італійсько-німецького договору 1939 (осі Рим -- Берлін -- Токіо) виторгував собі південь України «Трансністрію» і румунський диктатор Йон Антонеску. Що ж до оборонців демокр. прав і свобод (Я. Чермберлен, Е. Даладьє та Ф. Рузвельт), то вони у своїх передвоєнних дип. кроках, як і їхні попередники -- творці Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, цілковито ігнорували укр. питання.

62. Мюнхенська угода 1938 р. Карпато-Українська держава

Мюнхенська угода про розчленування Чехословаччини шляхом передачі Німеччині прикордонної Судейської області, де німецькомовне населення складало більше 3 млн чоловік, була підписана 29.09.1938 главами урядів Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії на конференції, що відбувалась у Мюнхені 29-30 вересня 1938 р.

Намагаючись відштовхнути від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову. Вона поклала початок руйнації Чехословацької держави. Питання подальшої долі Закарпатської України стало однією з головних складових цієї проблеми. Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України демонстрували Угорщина та Польща. Угорщина домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, а кінцевою метою бачила приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом “інтермаріум» (блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями) і стати важливим суб'єктом європейської політики.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшливого мюнхенського удару, чехословацький уряд пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. 11 жовтня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд карпатської України. Прем'єр-міністром став гова Автономно-землеробського союзу Бродій, а до складу уряду увійшли Бачинський, Денщик, Волошин, Ревай, П'єщак. Згодом, у лютому 1939 відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А.Волошина її президентом. Творці нової держави планували об'єднання її з Києвом, створення “Великої України», яка стала б висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом. Керівники та ініціатори створення Карпатської України щиро вірили , що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане, до речі, перед усім світом.

Гітлерівці, санкціонувавши створення карпатської України, планували утримувати цим в руках і Польщу, і Угорщину.

Зваживши загарбницькі намагання нацизму, європейські лідери сподівалися відвернути його від своїх країн, спрямувавши на СРСР та Україну. Але раптом Гітлер кардинально змінив свої плни. Він зрозумів, що час для нападу на СРСР ще не настав (Німеччина не була достатньо підготовлена) , а тому загравати з тими, хто чекав на “Велику Україну», передчасно. Краще було віддати Закарпаття повністю Угорщині і таким чином міцно прив'язати її до себе. Тому 12 березня 1939 року Гітлер запросив угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. І 15 березня 1939, коли сейм проголосив самостійність Карпатської України стало останнім днем її існування. Під прикриттям цієї акції Німеччина за мовчазною згодою західних держав остаточно захопила Чехословаччину.

Мюнхенська угода 1938 про розчленування Чехословаччини шляхом передачі Німеччині прикордонної Судетської області, де німецько-мовне населення складало бл. 3,2 млн. чол. Була підписана 29.09.1938 главами урядів Великої Британії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), Німеччини (А. Гітлер) та Італії (Б. Муссоліні) на конференції, що відбувалась у Мюнхені 29-30.09.1938 в умовах загрози з боку Берліна розпочати воєнні дії в разі відмови чехословацького уряду прийняти його вимоги. Представників Чехословаччини, які не були допущені до обговорення тексту М. у, ознайомили з нею лише 30.09.1938. Уряд Чехословаччини підкорився ухваленому в Мюнхені диктату 4-х держав-учасниць. М. у. вимагала від чехословацького уряду забезпечити до 10.10.1938 евакуацію переданих Німеччині територій із збереженням неушкодженими всіх побудованих на них з допомогою франц. спеціалістів військ, укріплень та споруд. Одночасно Чехословаччина також мала задовольнити територ. претензії, які за підтримки Німеччини висунули Польща (Тушинська Сілезія) та Угорщина (Півд. Закарпаття), що дозволило Гітлеру виправдовувати анексію Судет міжнар. характером вимог до Чехословаччини. 1.10.1938 розпочалась окупація Судетської області військами вермахту, внаслідок чого Німеччина збільшила за рахунок Чехословаччини свою територію на 1/5, населення -- на 1/4, отримала майже 50% підприємств чехословацької важкої промисловості. М. у. стала апогеєм англ.-франц. «політики умиротворення», завдяки якій в ІІ-й пол. 1930-х гітлерівський режим під гаслом об'єднання територій проживання німецькомовного населення в єдиному Рейху зміг здійснити ревізію Версальського мирного договору 1919 і встановити нім. гегемонію в Європі. Незважаючи на те, що в Додатку до угоди уряди 4-х держав-учасниць конференції підтвердили свої гарантії новим кордонам Чехословаччини проти неспровокованої агресії, рішення М. к. відіграли вирішальну роль в остаточній ліквідації Чехословаччини як незалежної д-ви в березні 1939. Ігнорування країнами Заходу позиції СРСР під час мюнхенських подій, підписання у вересні 1938 англ.-нім. та у грудні 1938 франц.-нім. декларацій, які були сприйняті рад. стороною як пакти про ненапад між ними, переконали Й. Сталіна в можливості підготовки Францією та Великою Британією змови з Гітлером за рахунок СРСР, що стало передумовою рад.-нім. зближення напередодні Другої світової війни та підписання німецько-радянського пакту про ненапад 1939. Остаточне юрид. скасування М. у. було здійснене 1973 в дог-рі між ЧССР та ФРН

63. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 року на долю українців

Відхід від ідеї створення “Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. Гітлер остаточно ліквідував Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. ((див. попереднє питання))

18 березня 1939 з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччини та Угорщини, виступив СРСР. Проте ця заява була лише дипломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітхнути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднання - приводом для стрибка на радянську Україну. Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії роти Франції та Англії, керівництво “третього рейху « вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який уже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового “союзу для війни».

23 серпня 1939 Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР та Німеччиною терміном на 10 років. Крім того, було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: “У разі територіально - політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтерсів Німеччини та СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну «. Тобто відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування “сфери інтересів».

Пакт Молотова- Ріббентропа став своєрідною точкою відліку процесу “збирання» українських земель в межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним.

64. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.

У центрі політичного життя західноукраїнських земель, стояли такі питання:

Визначення способів національного визволення України

Розбудова суверенної Украхнської держави

Утвердження справедливого соціально-економічного ладу.

Загалом на Західноукраїнських землях формуються дві провідні сили: ліві(комуністи) і праві(ті, що виступали за незалежність).

До правих можна віднести, сформовану на початку 40вих років, Організацію Українських Націоналістів. Спочатку очолювана Коновальцем, потім розділилася на дві течії: ОУН-М(більш помірковані) та ОУН-Б(революціонери).

ОУН-Б, очолювана Степаном Бандером, проводила активну діяльність з метою здобуття незалежності.

ОУН починає шукати допомогу саме у Німеччини, оскільки вона була найбільш ймовірним переможцем на той час. У березні 1942 року ОУН-Б провела забрання своїх прихильників і визначила основні засади діяльності:

ОУН бореться за незалежну Українську державу

За визволення поневолених Москвою народів східної Європи

За новий, справедливий лад на руїнах Московської імперії

Усі зусилля Проводу ОУН були направлені на «переконання Німецького уряду...визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини.

10 вересня 1939 року гітлерівське керівництво поширило звернення про плани створення незалежної держави під протекторатом Німеччини. Однак після перших успіхів німців на фронті(16 липня 1941) починають проявлятися справжні плани Гітлера, який діє за принципом «розрізати окуповану територію так, як нам це потрібно, щоб зуміти: панувати, управляти нею та експлуатувати»

Реакція на це була моментальною.

30 червня 1941 року ОУН проголошує незалежну Українську державу, без відома основного стратегічного партнера - Німеччини. Цим виявляє своєрідний опір. Президентом стає Степан Бандера, пр.мін - Ярослав Стецько.

Мета - Організувати і контролювати місцеву владу в новозайманих частинах України(західна), знайти в цих землях свідомих громадян.

Відповідно ця держава опиняється між двома вогнями: з однієї сторони ворожість до СРСР, з іншої до фашистської Німеччини. Сили протистояти у цієї держави не було. У тому ж 1941 році СС розстріляло значну частину прихильників ОУН(б) і в результаті держава припиняє своє існування.

Історичне значення:

Відіграло певну роль у становленні самобутньої та національно-свідомої української держави

Створила передумови для подальшого створення Укр. Держави.

На військовій арені 2 світової стала ідейним осередком саме української нації.

65. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності ОУН-УПА

Ставлення нацистів до України і українців загалом

Гітлер порівнював процес освоєння України з винищенням словян в середні віки... Заява Коха «Ніякої вільної України не існує. Мета нашої роботи змусити цей народ прцювати на рейх, а не зробити іх щасливими», «Расово найпростіший німецький робітник в 1000 разів цінніший, порівняно з тамтешнім населенням»

Більша частина території західної України стає підвладною Німеччини. З неї формуюють рейхскоміссаріат, очолений Еріхом Кохом.

Окупація нацистського режиму відзначилася особливою жорстокістю та насильством у всіх сферах.

Економічна експлуатація.

Метою економічної діяльності на українських землях стало прагнення відновити тв обєкти, які потрібні Німеччині. Відтак:

Розвивається нафтова промисловість(для доставок у Німеччину)

Місцеве населення обкладається робочими повинностями, згідно до висловлвань Розенберга «Про обовязок та прац в окупаційних районах».

Механізм доставки різного роду економічних товарів(в тому числі і людської робочої сили) визначався Зеленою папкою Герінга - «Директивою про завдання»:

Людина, що не має рооти відправляється до Німеччини(Остарбайтери)

Здійснення спроби налагодження випуску промислової сировини

У сільському господарстві, колгоспи визнають ефективним засобом виробництва продукції для Німеччини.

Результати економічної експлуатації:

За 3 роки німці не змогли в значній мірі використати ресурси матеріальні. Найбільше їх досягнення це вивезення і використання остарбайтерів.

Політика в галузі культури.

Нацистчький режим визначив, що історичні та культкрні памятки на окупованих територіях не мають ніякого значення. Відповідно вони руйнуються.

Обмження освітнього рівня населення. Дозволені лише початкові школи (середні школи, університети ітд заборонені....)

Деякі культурні памятки вивезлися в Німеччину.

Нацистський терор в Україні

Терор проти євреїв. Винищення понад 850тис

Етнічний терор

Терор проти червонополонених (убито близько 1.5 млн)

Терор проти міського і сільського населення (терор голодом, розтріл заручників; в селах масові рухи опору дать привід для їх винищення- 215 сіл винищено)

Геноцид євреїв, як результат винищено понад 1 млн. Символом став Бабин Яр у Києві.

29.09.1941 року починається розтріл у Бабиному Яру.

Цивільного населення втрачено близько 4-5 млн.

Отже, результати терору позначені жирним шрифтом.

Висновок: Нацистська окупація стала однією з найбільших трагедій 20ст. для української держави.

Військове формування ОУН-УПА була основною силою, що виступила проти нацистського режиму. Оцінити діяльніть можна за такими критеріями:

Внаслідок подальшої діяльності скасовуться сили Німеччини.

Значні втрати німців (людськиз і вфйськового арсеналу)

Свідчення про нескоренність України

Перешкодження економічної експлуатації України.

Спроба відновити українську державність.

Відповідно можна сказати, що це формування відішрало значну роль для України в 3 світ. Війні і діяльність визначається позитивно.

66. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни

Яскравим конфліктом між Україною і Польщею стала кривава суперечка... «україно-польська різанина».

Конфлікт сформувався між Української Повстанською армією та Армією крайовою(Польща) за такі землі як Волинь, Полісся і Холмщина.

Запекла боротьба точилася тому, що ці народи прагнуть виселити один одного з вищезазначених земель.

Ціє ситуацією вдало скористалася Німеччина - вона надає Україні владу над землею, щоб посварити її з Польщею. Одразу було відомо, що Україні не вдасться перемогти у цій боротьбі і відповідно вона не зможе звинувачувати Німеччину в ущемленні її прав. Битва визначалася особливо жорстокістю і кривавістю.

Переможцями вийшли в результаті поляки. Проблема, яка спіткала українців була - байдужість. Більшість населення опікалася не стільки національно приналежністю земель, скільки загальним добробутом.

67. Україна - співзасновниця ООН

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О. Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед них -- орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі, визнано в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а й СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про те, що дві радянські республіки -- Україна і Білорусія -- стануть одними з членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава -- один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.

Дипломатія УРСР. Після вступу УРСР в Організацію Об'єднаних Націй 1945 та до складу інших міжнар. орг-цій дипломатія УРСР стала невід'ємною частиною рад. дипломатії, що створило певний парадокс. Якщо сучас. світова дипломатія є засобом реалізації зовнішньої політики д-ви, то в УРСР такої політики не було. її дипломатія реалізувала зовн. політику тодішньої союзної д-ви. Надання 1944 союзним республікам, у т. ч. УРСР, прав на безпосередні зносини з інозем. д-вами й досі достатньо не пояснено дослідниками, особливо у світлі майже безперервного посилення централізації, унітарності в СРСР після Другої світової війни. Теза про те, що 1944 йшлось лише про майбутнє членство в ООН, не підтверджується формулюваннями відп. нових статей у Конституції СРСР, якими дозволялись саме «безпосередні», тобто дип., двосторонні відносини з інозем. д-вами. Про остаточну нез'ясованість цього питання свідчить і побудова укр. НКЗС, створеного 1944, що містив підрозділи, до функцій яких входили двосторонні відносини, та взагалі не було підрозділу міжнар. орг-цій. Одразу після закінчення Другої світової війни почалася т. зв. «Холодна війна», створення військ.-політ, союзів, очіку- вання нової війни між Сходом і Заходом і т. п., тому питання про двосторонні міждерж. відносини республік не виникло. Більше того, окремі спроби зах. д-ав встановити такі відносини, зокрема з Україною, наштовхнулись на негативну реакцію з боку керівництва СРСР як на спроби «розколоти» Радянський Союз, створити на його території «шпигунські кубла» тощо.

Дипломати УРСР в ООН, на міжнар. конференціях діяли як представники «суверенної» д-ви, і хоча саме так вона характеризувалась у конституції, усім було відомо, що це не відповідає дійсності. Утім, і укр. дипломатія, і часом союзні дипломати відчували необхідність підтримувати «фасад суверенності». Для цього в міністерствах закорд. справ і Союзу, і Української РСР розроблялись т. зв. ініціативи, тобто проекти питань для внесення в порядок денний, резолюцій, інших док-тів, які доручалось укр. дипломатам подати на розгляд у міжнар. орг-ціях. Незалежно від того, де розроблялись ці ініціативи -- у Москві чи в Києві (останні обов'язково затверджувались у Москві) -- відповідальність за їх реалізацію несла укр. дипломатія, зазвичай за допомогою союзної (відносини між представниками «двох дипломатій» завжди були дружніми). Діяльність навколо таких ініціатив сприяла професійному зростанню укр. дипломатів, завойовувала їм авторитет серед колег. Укр. ініціативи залишились в анналах ООН: про припинення б-би Нідерландів і Великої Британії з нац.-визв. рухом в Індонезії (1946), про міжнар. рік співробітництва в медицині (1958), про подолання неписьменності у світі (1961), про допомогу у створенні кадрів для індустріалізації країн, що розвиваються (1962), про заборону найманства (1968), про б-бу з апартеїдом у Півд. Африці та на захист прав палестинського народу (70-ті), про прискорення заборони хім. зброї (70-ті) та ін. Дипломати УРСР активно працювали, коли республіка обиралась кілька разів непостійним членом Ради Безпеки ООН, керівних органів інших міжнар. орг-цій та конференцій. Виступаючи на міжнар. форумах, представники УРСР не тільки «цілком і повністю» підтримували політику СРСР, а й посилались на волю і прагнення укр. народу, на його історію й сучас. буття. Такі посилання нагадували світові, що на території СРСР існує Україна. Як мінімум двічі високі представники УРСР виступили з трибуни ООН укр. мовою, а в ЮНЕСКО дипломати домагались зафіксувати в календарі подій дати, пов язані з укр. історією, культурою та наукою. Дипломатія УРСР залучалась і до відрядження укр. спеціалістів для участі в екон. зв'язках СРСР із закордоном, де, зокрема, стала відомою продукція заводів і фабрик України.