-1931р. - контрреволюційна організація у с/г Україні - засуджено 29 відповідальних працівників Наркомату землеробства УРСР та вчених-агрономів.

-Січень 1930 р. - примусовий розпуск УАПЦ. Репресовано митрополита М.Борецького, десятки єпископів, сотні священиків.

-Партійні чистки: знищено майже половину складу КП(б)У, більшість членів ЦК і Політбюро.

-Військові кадри: повністю знищено штаб Київського округу на чолі з Й.Якіром; у Харківському військовому окрузі репресовано 150 чол. командного складу.

У 30-ті роки було репресовано 500 літераторів, 150 з них загинуло. Переслідувань зазнали і робітники колгоспів, і інтелігенти.

Соціально-психологічні наслідки терору:

Соціальні:

1) ліквідована українська національна інтелігенція;

2) ліквідовано селян ( найбільш здібних та заповзятливих );

3) ліквідовано військові кадри;

4) використання праці в'язнів в таборах.

Психологічні: Ускомчел (вдосконалена комуністична людина).

Період репресій - завершення формування тоталітарної системи. Суспільство і окрема особа опинилися під тиском репресивного апарату, було сформовано людину - “гвинтик” цієї системи (залякану, пасивну, з відсутністю громадянської мужності).

8. Розстріляне Відродження

30-ті роки стали найбільш трагічними в історії літератури й мистецтва України.

1932 р. ліквідовано всі літературно-художні об'єднання. 1934р. - створено єдину Спілку письменників.

Кульмінаційним в розгромі українського культурного життя був 1933 р. На початку 1933р. заарештували поета, прозаїка та драматурга М.Ялового. Вражений арештом друга і подіями, свідком яких він був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. Того ж року, звинувачений у причетності до УВО був ув'язнений О.Вишня.

1934 р. - заарештовані і розстріляні Григорій Косинка, Дм. Фальківський, Кость Буревій. Були репресовані галицькі інтелігенти, що повіривши в українізацію, приїхали до УРСР. Серед них: родина Крушельницьких- батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки “Західна Україна” Мирослав Ірчан; правознавець, колишній член уряду ЗУНР Михайло Лозинський, колишній член УНРади ЗУНР Семен Вітик.

До концтаборів потрапили українські письменники: Микола Куліш, Микола Зеров, Олесь Досвітній, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Іван Коляник, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Валеріан Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Дмитро Загул, Сергій Пилипенко та ін. Усього протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

У ті ж роки відбувся розгром ВУАН (з 1934 р. - АН УРСР). Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові.

Був розігнаний експериментальний театр “Березіль”, а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були вилучені з прокату фільми Довженка, сам він був змушений переїхати до Москви. Кілька сотен кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли. Були репресовані цілі капели бандуристів. Жорстока розправа з представниками народної творчості була викликана тим, що вони втілювали історичну пам'ять народу, котру правлячий режим намагався викоренити будь-якою ціною.

1936-1937 рр. загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський; генетик, академік Ізраїль Агол; філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Але навіть в цих важких умовах культурний процес в Україні не згас, розвиток культури й науки продовжувався.

Західна Україна у 20-30-х роках ХХ ст.

1. Соціально-економічне й політичне становище

У міжвоєнний період частина українських етнічних земель перебувала в складі европейських держав.

Польща: Східна Галичина (Львівське, Тернопільське, Станіславівське воєводства), Західна Волинь, Полісся, Холмщина.

Румунія: Північна Буковина, придунайські землі.

Чехословаччина: Закарпаття.

Ці землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди країн стояли на унітаристських позиціях, проводили політику денаціоналізації. Польський уряд прагнув до насильницької асиміляції українців. Закривалися українські школи, розгорталася мережа румунських та польських.

Відбувалося соціально - економічне гноблення .

Польща була поділена на дві території - Польщу „А” і Польщу „Б”. До першої належали корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські.

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчить те, що 85% підприємств були дрібними. Продуктивні сили розвивалися відповідно до інтересів польської економіки. Подібне становище - в Буковині і Закарпатті.

У сільському господарстві панувало велике поміщицьке землеволодіння, водночас було близько одного мільйона дрібних сільських господарств, приречених на розорення. Аграрна реформа не покращила становище селян.

Швидко зростала кількість неукраїнського населення. Особливо в містах.

На Закарпатті, що входило до складу демократичної Чехословаччини, населення не відчувало відкритої дискримінації, але цей край був далекою малорозвиненою окраїною держави.

Під час великої депресії (1923 - 33 роки) погіршилося соціально - економічне становище, посилилися масові виступи. У відповідь на це польський уряд вдався до масових жорстоких дій. 3 вересня 1930 року було поведено кампанію пацифікації („умиротворення”) : закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, домашній арешт українських депутатів. Це посилило рішучість молодих радикально налаштованих націоналістів боротись проти польського режиму.

Але загалом, незважаючи на важке національне та соціально - економічне гноблення, західноукраїнське населення в 20 -30-ті роки не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської України.

2. Політичні партії, їхня діяльність

Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих поглядів, українці краю мали 12 політичних партій.

Найбільшою політичною партією на польській території України було Українське національно - демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності не вдаючись до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування - умов для проведення реформ.

Частина населення схилялась до возз'єднання Західно-Українських земель з Радянською Україною в складі СРСР. Їх інтереси відбивала КПЗУ, яка була складовою частиною комуністичної партії Польщі.

Значна частина населення Західно-Українських земель після поразки у визвольній боротьбі почала втрачати віру в традиції та цінності західної демократії та надії мирними методами з допомогою західних країн досягти незалежності країни. Серед політиків, особливо молодих, зростали нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їх участю 1929 року у Відні на з'їзді офіцерського об'єднання - Української військової організації (УВО) і радикальних студентських груп було утворено Організацію Українських націоналістів (ОУН). Очолив її Є.Коновалець (полковник січових стрільців), а після його вбивства агентами НКВС - А.Мельник.

Ідеологічною основою ОУН був „інтегральний націоналізм”.

Його ідеологами були: Микола Міхновський - „Самостійна Україна”.

Дмитро Донцов - „Націоналізм”

Євген Коновалець - „Причинки з історії української революції”.

Степан Бандера - „Перспективи української революції”

Юрій Липинський.

В основі ідеології:

-боротьба за самостійну Україну,

-об'єднання всіх етнічних українських земель,

- визнання насильницьких методів боротьби,

- виховання молоді на прикладах козацтва.

Мета : утворення самостійної української держави на основі приватної власності в обмежених розмірах, багатоукладної економіки.

Методи боротьби : демонстрації, студентські страйки, бойкоти, теракти, експропріації, акти саботажу.

Репресії : найгучніший - „ Процес 59-ти” у січні 1941 року у Львові. До страти було засуджено 42 чол.(в тому числі 11 дівчат), решта - до 10 років ув'язнення.

3. Наслідки Мюнхенської угоди для Закарпаття

Внаслідок мюнхенської змови західних держав з Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Влада центрального уряду Праги стала номінальною. З'явилася можливість надати самоврядування Закарпаттю.

11 жовтня 1938 року Закарпаття отримало автономію. Крайовий кабінет очолив Августин Волошин.

13 лютого 1939 року пройшли вибори до парламенту - сейму Карпатської України.

15 березня 1939 року проголошена самостійність Закарпатської України. Сейм ухвалив закон згідно якого:

Карпатська Україна є незалежна Держава.

Назва Держави : Карпатська Україна.

Карпатська Україна є республіка з президентом, виборним сеймом.

Державною мовою Карпатської України є українська мова.

Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта.

Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт гармат : 14 березня угорські війська вторглися в Закарпаття. Воєнізована організація, створена для охорони краю - Карпатська Січ, незважаючи на героїчний опір, відвернути вторгнення не змогла.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, підтримуваною фашистською Німеччиною. А Волошин разом з урядом був змушений емігрувати.

Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

Україна у роки Другої світової війни

1. Україна у планах тоталітарних режимів

23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа (на 10 років). До нього додавався таємний протокол про “розмежування сфери інтересів” (сфери інтересів СРСР: ЗУЗ, Західна Білорусія, Бессарабія, Литва, Латвія, Естонія; Німеччина: повна свобода дії в Європі, постачання з СРСР воєнно-стратегічних матеріалів, продовольства). Цей протокол був віддзеркаленням імперської суті обох держав, цинічним ігноруванням загальноприйнятих в цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Почалась Друга світова війна.

17 вересня 1939 р. Червона Армія увійшла на територію східної Польщі (Західно-Українські землі), почалась радянська окупація цих земель.

18 вересня польський уряд і головне командування переїхали до Румунії і почали відводити туди війська.

22 вересня радянські війська увійшли до Львова.

22 жовтня 1939 р. були проведені вибори до Народних зборів. Проголошено возз'єднання ЗУЗ з УРСР.

Червень 1940 р. СРСР надсилає ультиматум Румунії з вимогою повернути Бессарабію і Північну Буковину. На ці землі вводяться радянські війська. Створюється Молдавська РСР, Чернівецька і Ізмаїльська області УРСР.

2. Радянізація західних областей України

Після приєднання нових земель до УРСР розпочався процес радянізації:

- ліквідація старої системи управління, впровадження радянської;

- розширення мережі українських шкіл, українізація вищої освіти;

- безплатне медичне обслуговування, надання квартир;

- заборона діяльності всіх українських партій, “Громад”, закриття “Просвіт”;

- експропріація 2000 підприємств;

- ліквідація поміщицького польського землеволодіння;

- початок колективізації (з літа);

-депортація (до радянсько-німецької війни було вислано 10% населення ?1 млн.200тис.чоловік);

- арешти.

На чолі збройного опору стала ОУН Бандери. Січень 1941 р. - процес у Львові над 59 членами ОУН.

3. Україна напередодні радянсько-німецької війни

Активно розвивається впк України: металургія, машинобудівництво, нафтохімія, інш. Видобуток вугілля зріс на 25 млн.т. (1937-1940 рр.). Запущено в серію нові види озброєнь; створені бази стратегічного запасу продовольства для постачання армії.

Українські вчені брали участь в розробці нових озброєнь:

- І.Гвай - в розробці “Катюш” - реактивної установки;

- В.Маслов, В.Шпинель 1940 р. - заявили про винахід атомного боєприпасу (пролежала всю війну без руху).

Але репресій зазнали директори Дніпрогресу, ХТЗ, Запоріжсталі, Азовсталі; на Макеївському металургічному заводі у 1940 р. залишились лише два дипломованих інженера й 31 технік, на місці репресованих - робітники без відповідної освіти.

Посилення адміністративно-командного тиску на суспільство:

- введення 7 денного робочого тижня (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. “Про боротьбу з порушниками дисципліни, дезорганізаторами виробництва”);

- заборона самовільного полишення робітником чи службовцем місця роботи;

- покарання за прогули;

- примусова праця;

- утворення військових відділів при місцевих партійних органах всіх рівнів.

Розширення кількості організацій Осоавіахіму (підготовка стрільців, кулеметників, льотчиків, моряків); санітарне навчання населення - Червоний Хрест; розвиток фізкультурного руху.

Репресії в армії: репресовано понад 15 тис. військових в УРСР; лише 7% командирів мали вищу освіту, 37% не мали й повної середньої спеціальної освіти.

Таким чином, політика репресій проти військових та научно-технічних кадрів, запізнілі заходи по зміцненню армії та обороноздатності країни, прорахунки в строках початку війни, сумніви щодо планів агресора призвели до того, що на початок війни в значній мірі країна прийшла знесиленою.

4. Напад Німеччини на СРСР. Фашистська окупація України

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку розпочалось бомбордування радянських міст, німецька армія перейшла радянський кордон. Розпочалась Велика Вітчизняна війна. Згідно плана “Барбаросса” (план “блискавичної війни”) на Україну наступала група армій “Південь”. Її завданням було розгромити радянські війська на Правобережжі, форсувати Дніпро, наступати на Донбас і Крим. Водночас румунські війська завдавали допоміжного удару на півдні - через Молдавію, південні райони Правобережжя, Крим.

Україна займала особливе місце в планах гітлерівців. “Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити без огляду на почуття і власність українців”, - таке завдання ставив перед своїми підлеглими верховний правитель окупованої України Еріх Кох. Він підтримував расову теорію нацистів, згідно якої всі слов'яни - це люди нижчого гатунку, і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Україна вважалася першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українці - майбутніми рабами німецьких колоністів. Вже у серпні 1941 р. були поховані сподівання українських націоналістичних сил на створення власної держави.

Україну розбито на окремі адміністративні одиниці. Столицею проголошено м.Рівне. В Україні було утворено 50 гетто й 180 концентраційних таборів.

Окупаційний режим (“новий порядок”) в Україні:

- Україна як держава переставала існувати;

- територію України було поділено. Більшу частину української землі було включено до рейхскомісаріату “Україна”. Львівську, Дрогобицьку, Станіславьску і Тернопільську області під назвою “Дистрикт Галичина” окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на території Польщі. До складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська області, низка районів Вінниччини, Миколаївщини, Херсонщини під назвою “Трансністрія”. Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловоградська області набули назву “прифронтової зони”, яка знаходилась під владою військового командування;

- окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки);

- крім окупаційної адміністрації, були створені допоміжні адміністрації з осіб, що виявили бажання співпрацювати з нацистами. Це --бургомістри в містах, голови - в районах, старости - в селищах, допоміжна поліція;

- широко застосовувалися репресії проти мирного населення;

- українську націю оголосили неповноцінною, тобто такою, що підлягала витісненню за межі України, частково - фізичному знищенню, перетворенню на рабів;

- було введено 12-14 годинний робочий день в промисловості;

- найсуворіше контролювалася робота колгоспів (колгоспи не було скасовано);

- в Німеччину з України вивозились люди як робоча сила, сировина, матеріальні цінності, витвори мистецтва тощо.

Під час німецької окупації в Україні було вбито і закатовано 3,9 млн. мирних жителів; на примусові роботи у Німеччину було вивезено 2 млн.чоловік.

На боротьбу з окупаційним режимом, “новим порядком” піднімалися широкі верстви населення. Не всі з них були прибічниками радянської влади. В русі Опору були дві течії - прорадянська і націоналістична.

5. Рух Опору на території України

Існувало дві течії в Русі Опору: прорадянська і націоналістична.

Прорадянська:

- створення підпільних організацій;

- створення партизанських загонів;

- нанесення шкоди окупантам шляхом саботажу;

- ведення бойових дій.

Надавати Україні незалежність Німеччина не бажала. Уряд Я.Стецька 9 липня було розігнано окупантами. Проти ОУН гітлерівці в 1941-1942 рр. проводять масові репресії: арешти і розстріли. У вересні 1941 р. було заарештовано С.Бандеру, Я.Стецька. Потім було розгромлено значну частину оунівських організацій; тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки прибічники Бандери, але й мельниківці.

Націоналістична:

- виголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної української держави. Формування уряду під проводом Я.Стецька - одного з провідних діячів ОУН;

- намагання співпрацювати з Німеччиною заради перемоги над більшовизмом (цю позицію поділяла частина ОУН під проводом А.Мельника);

- організація підпілля і партизанських загонів, що боролися як з окупантами, так і з Червоною Армією (в цій боротьбі бере участь частина ОУН під проводом С.Бандери);

- агітаційна робота серед населення;

- створення в жовтні 1942 р. Української повстанської армії (УПА) під проводом ОУН-Бандери.

Радянський рух Опору до 1942 р. зміцнився. В Україні нараховувались сотні партизанських загонів, багато з них об'єднувались в справжні боєздатні армії, наприклад, партизанські загони С.Ковпака, С.Руднєва, О.Сабурова, О.Федорова. В травні 1942 р. з метою координації дій партизанських загонів було створено Центральний штаб партизанського руху при Ставці. З жовтня 1942 р. партизанські загони беруть участь в бойових діях Червоної Армії. Значної шкоди фашистам завдавали і підпільні організації, діяльність яких охоплювала всю територію України. В партизанському русі брали участь 300 тис.чоловік, в діяльності підпільних організацій - 100 тис.чоловік.

6. Проголошення ОУН Акта відновлення державності України

Десятиліттями радянська історіографія зображувала ОУН як антинароду, зрадницьку організацію, що перебувала на службі гітлерівських окупантів і тому заслуговує лише на презирство й ненависть.

Організація українськиї націоналістів, зокрема, та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця після вбивства останнього в Голландії 1938 р., у перші дні війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Більшість же ОУН була невдоволена курсом Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бандера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу, він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному, на сили і можливості українського народу.

Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С.Бандери - ОУН-Б, яких називали бандерівцями, і прибічників А.Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну. Ця обставина відволікала сили ОУН від боротьби за досягнення спільної мети - незалежності України.

Нацистське керівництво Німеччни, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною Армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії.

Перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення самостійності з допомогою Німеччини. Ввечері 30 червня, зразу ж після відступу радянських військ зі львова, скликані керівниками ОУН-Б при підтримці “Нахтігалю” Українські національні збори прийняли рішення відновити державну незалежність України, та сформувати національний уряд (Українське державне управління), прем'єром якого став Ярослав Стецько, один із провідних діячів ОУН. “Акт проголошення відновлення Української держави” та благословення митрополіта Андрія Шептицького були широко обнародувані, в тому числі й через львівську радіостанцію.

Однак вище партійно-державне керівництво нацистської Німеччини відмовилося підтримати проголошення української держави. 9 липня 1941 р. уряд Стецька був розігнаний. Неодноразові спроби ОУН порозумітися з гітлерівцями, здійснювані після розгрому уряду, не увінчались успіхом.

Тяжке враження на ОУН справило розчленування українських земель, відмова окупантів відновити в Україні право приватної власності, розпустити колгоспи. Напруження зростало і

15 вересня 1941 р., за наказом Гітлера були ув'язнені С.Бандера і Я.Стецько, а також деякі члени уряду. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли. Пізніше в Освенцімі було замордовано двох братів С.Бандери. Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах “Роланд” і “Нахтігаль”, і вони відмовилися виконувати німецькі накази.

Через деякий час ці частини було розпущено, а їх українських офіцерів - заарештовано. ОУН перейшла до саботажу політики нацистських властей і підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі.

7. Визволення України Радянською Армією. Закінчення Другої світової війни

1944-1945 рр. - завершальний етап Великої Вітчизняної війни, що закінчився визволенням України від німецько-фашистських загарбників і повною перемогою СРСР.

Наступальні операції проходили по всьому фронту від Полісся до Чорного моря; в них взяли участь всі чотири Українські фронти. В січні-лютому 1944 р. в районі Корсунь-Шевченківського радянські війська оточили і знищили 80-тисячне угрупування ворога. Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях на Правобережжя. У лютому-березні 1944 р. у ході Луцько-Рівненської операції радянські війська визволили Луцьк, Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю, форсували Південний Буг і вийшли на державний кордон з Румунією. В березні-травні 1944 р. від ворога було звільнено Крим. Тут радянські війська спромоглися знищити 200-тисячну німецько-фашистську армію. В липні 1944 р. було звільнено Львів. В жовтні 1944 р. почалась Крпато-Ужгородська операція, в ході якої було звільнено Закарпаття.

28 жовтня 1944 р. всю територію україни було звільнено від німецько-фашистських загарбників.

На завершальному етапі війни посилилась боротьба в тилу німецьких військ: зросла кількість підпільних організацій, партизанських загонів. Підпілля, партизанські загони, що підтримували радянську владу, брали участь у всіх битвах цього періоду війни, здійснювали диверсії, рейди по території України.

Рух Опору під проводом ОУН потрапив в ще більш скрутне становище, аніж раніше. З 1943р. ОУН-УПА веде систематичні бойові дії проти фашистів, в результаті чого була визволена значна частина Волині і Галичини. Окупаційне командування звинуватило ОУН-УПА в зв'язках з Москвою. Насправді ОУН-УПА залишалась в ізоляції. Радянські партизани відмовились від співпраці з УПА. А польські партизани прагнули відновити Польщу в довоєнних кордонах і перетворилися на ворогів УПА.

8. Підсумки війни

Другу світову війну можна розділити на кілька етапів:

1. 1 вересня 1939 р. - 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.

2. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлеровської коаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.

3. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

У результаті другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. За час війни в Україні загинуло, згідно з офіційними даними, 5,5 млн.чол. З них 2,5 млн. загинуло на фронтах. Величезними були демографічні втрати. Якщо в січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн.чол., наприкінці війни їх залишилось 27,4 млн. Не меншими були матеріальні втрати. Так було знищено близько 700 міст (40% всіх міст СРСР, знищених війною) і понад 28000 сіл. Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд.крб (у цінах 1941 р.) - понад 40% всіх втрат СРСР. До цієї суми потрібно додати вартість майна реквізованого німцями, та витрати, пов'язані з воєнними діями. Крім того треба врахувати вартість евакуйованого на Схід майна, підприємств та ін.

Україна у складі СРСР 1945-1985 рр.

1. Відбудова зруйнованого господарства

В 1945 р. перед Україною постає надзвичайно складне завдання -- підняти з руїн країну.

Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників. Відбудову народного господарства планувалося завершити до 1950р. В першу чергу відбудовувалась важка промисловість, транспорт, енергетика. В ці галузі спрямовувалось 88 % капіталовкладень.

Сільське господарство отримувало 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не сплачувалась заробітна платня.

Для відбудови використовувались репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.

Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесення народу. П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано.

На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.

Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.

Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці--розпочалась «холодна війна». В цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, не здійснювали передбачені угодами поставки.

В 1946 р. на значній території України була посуха. План хлібозаготівлі в зв'язку з цим зменшено не було, держава фактично вивезла все зерно з колгоспів та радгоспів, прагнучи виконати план. Підсобні господарства селян були розорені війною. Керівництво країни продовжувало вивозити хліб за кордон, незважаючи на голод, що розпочався. Голодуючим не надавали допомоги до березня 1947 р.

В 1946-1947 рр. голодувало кілька мільйонів жителів сільської місцевості, з них біля 1 млн. померло від голоду.

2. Радянізація західних областей України

В 1945-1947 рр. внаслідок підписання договорів з Польщею, Чехословаччиною, Румунією було завершено об'єднання всіх українських земель:

Радянсько-польський договір (серпень 1945 р.) - Польща визнала входження до складу України західних областей, що відійшли від Польщі в 1939- 1940 рр.

Радянсько-чехословацький договір (червень 1945р.)- Чехословаччина визнала факт входження Закарпатської України до складу Радянської України.

Радянсько-румунський договір (1947 р.)- встановлено кордон з Румунією,визначена лінія кордону по територіі Буковини.

На територіях, що увійшли до складу України, поряд з промисловим будівництвом, відбудовою сіл і міст здійснювалась політика радянізації, розпочата ще в 1939-1940 рр.

Радянізація західних областей України (1945-1950 рр.)

Для реалізації політики радянізації в Західну Україну були направлені працівники партійного апарату, правоохоронних органів, державної безпеки,сціалісти в галузях економіки, культури, освіти з інших районів СРСР. Створюються партійні, комсомольські, профспілкові організації, що були фундаментом радянської влади. Відновлюється колективізація, розпочата ще в 1939 р. Використовуючи примусові методи, влада здійснює суцільну колективізацію до 1950 р. В 1946-1948 рр. були проведені масові депортації західних українців в Сибір,Далекий Схід тощо. Заборонено греко-католицьку церкву. Здійснювалися репресії.

В умовах радянізації боротьба ОУН-УПА проти сталінського режиму, за незалежність української держави, активізувалась. Чисельність ОУН-УПА перевищила 100 тис. чоловік.

Боротьба ОУН-УПА в 1944-1952 рр.

У 1944-1947 рр. ОУН-УПА веде збройну боротьбу з радянською владою. З метою придушення збройної боротьби ОУН-УПА в Західну Україну були направлені загони МВС-МДБ, війська, винищувальні загони, створювались групи самозахисту з місцевих активістів. Керує збройною боротьбою ОУН-УПА Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка). В 1948 р. частини підрозділів УПА зазнали поразки, перейшли на територію Польщі, потім в західну зону Німеччини. В 1950 р. Р. Шухевича з загоном було оточено поблизу Львова силами МВС-МДБ. Шухевич загинув,підірвавши себе гранатою, загін було знищено.

В 1952 р. ОУН-УПА припинила існування як масова організація.

3. Україна в умовах десталінізації, економічний розвиток

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. СРСР вступив в період боротьби за владу, в яку було втягнуто керівництво України. Одним з претендентів на роль нового диктатора був Л. Берія, який очолював органи держбезпеки. Але в липні 1953 р. на Пленумі ЦК КПРС Берію було звинувачено в антидержавницькій діяльності, заарештовано і незабаром страчено. Цю акцію здійснював М. Хрущов -- секретар ЦК КПРС, при підтримці міністра оборони Г. Жукова, деяких членів ЦК КПРС.

Незабаром М. Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС, а його прибічник М.Булганін став Головою Ради Міністрів. М. Хрущов стає ініціатором проведення нової політики, яка пізніше набула назву «хрущовської відлиги». На думку М. Хрущова (яку поділяли його прибічники -- керівники країни), система, створена в СРСР, є справедливою та історично виправданою, здатною до прогресу. Але при цьому наголошувалося на необхідності позбавитися репресивних перекручень, сталіністських методів керівництва, тобто провести десталінізацію.

Початок десталінізації в Україні

Союзним республікам надавалися більш широкі права в економічній і культурній сферах. Почалася реабілітація (повне виправдання засуджених без вини людей) репресованих в 30-ті роки, відомих радянських, партійних, військових діячів, науковців,представників культури,мистецтва. З таборів ГУЛАГу в Україну повернулися ті, хто був репресований за дрібні "провини" -- анекдоти про радянську владу та Й. Сталіна. Було припинено масові репресії. На шпальтах газет поступово зникло ім'я Й. Сталіна, все частіше з'являлися матеріали, що засуджували сталінський режим

Десталінізація в першій половині 50-х років носила суперечливий характер, вона торкнулася лише деяких проблем минулого, критика сталінізму була обережною.

У лютому 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, який став визначною подією у процесі десталінізації країни.

На закритому засіданні було заслухано доповідь Першого секретаря ЦК КПРС

М.С. Хрущова «Про культ особи та його наслідки».

В доповіді Хрущова вперше в історії радянської держави було піддано критиці сталінські методи керівництва, наведені факти зловживань владою з боку Й. Сталіна та його оточення, засуджені репресії. Делегати з'їзду були приголомшені доповіддю, але ухвалили рішення не виносити її на широкий загал. Текст доповіді було надіслано партійним організаціям і розповсюджена постанова по доповіді -- «Про подолання культу особи та його наслідків».

Продовження десталінізації наприкінці 50-х -- на початку 60-х років.

Було знято пам'ятники, погруддя і портрети Й. Сталіна, що прикрашали приміщення державних установ. В1961 р. тіло Сталіна, що до цього знаходилось у Мавзолеї, було перезаховано біля Кремлівської стіни. Були змінені назви міст, селищ, районів, вулиць, майданів, заводів, колгоспів, кораблів тощо, які носили ім'я Сталіна.

Створені спеціальні комісії з реабілітації безвинно репресованих; почалася масова реабілітація.

Докладались зусилля з демократизації' всіх сфер суспільного життя. Зменшився контроль центральних органів над економікою, були створені територіальні органи управління економікою--ради народного господарства (раднаргоспи).

Розширились права республік у формуванні бюджету, в сфері матеріально-технічного забезпечення, збуту, в адміністративних питаннях.

Більше можливостей з'явилося для розвитку культури, свободної творчості.

При всій історичній значущості процес десталінізації відбувався як процес ліквідації найбільш негативних проявів тоталітарного режиму і не торкався його суті. Вже наприкінці 50х років десталінізація уповільнилась, численні проблеми суспільства, пов'язані з наслідками сталінізму, не були вирішені.

В жовтні 1964 р. рішенням Пленуму ЦК КПРС М. Хрущова було усунуто з посади Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР (останню посаду він обіймав з 1957 р.). Першим секретарем було обрано Л. Брежнєва.

Непослідовність в політиці десталінізації викликала опір і з боку її прибічників, що прагнули до її поглиблення. Наприкінці 50-х -- на -початку 60-х років з'являється рух інакомислячих -- дисидентів.

Економіка України наприкінці 50-х -- в першій половині 60-х років.

Темпи росту економіки значно зросли, але традиційні галузі індустрії -- металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування -- потребували модернізації.

В машинобудуванні були розроблені і впроваджені нові види техніки (металорізальні верстати, кукурудзозбиральні комбайни тощо), але якість нових виробів була низькою, а металомісткість -- значною. Побудовані нові машинобудівні заводи на Півдні України (завод важких пресів і бурякозбиральних комбайнів у Дніпропетровську, трансформаторний завод у Запоріжжі, завод вантажних автомобілів у Кременчуці тощо). Розпочався випуск найбільших в світі вантажних суден і рибальських траулерів у Миколаєві, реактивних літаків Ту-124 в Києві.

Продовжувалось зміцнення паливно-енергетичної бази. Було побудовано Дніпровський каскад гідроелектростанцій.

Досягнуто приріст сільськогосподарської продукції.

Споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої і харчової промисловості.

Дисидентський рух в Україні

В умовах поглиблення наростаючої кризи радянської системи у всіх без винятку сферах суспільного життя все більш організовану боротьбу з засадами цієї системи вели дисиденти.

Дисиденти відкрито висловлювали свої погляди, піддавали критиці політику КПРС і радянського уряду. В Україні дисиденти висловлювались за незалежну українську державу, проти колоніальної політики центру. Дисидентство -- мирна боротьба, мета якої -- переконати загал, суспільство в необхідності демократичних змін.

Особливості дисидентського руху в Україні.

Дисидентський рух був загальноукраїнським явищем; він виникає у всіх регіонах України.

Дисидентський рух охоплював різні соціальні верстви суспільства.

Дисидентський рух був масовим, організованим (спілки, об'єднання, комісії).

Спочатку дисидентами стали «шестидесятники» -- молоде покоління письменників:

Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, І. Дзюба, В.Стус, Є.Сверстюк та ін.

Потім кількість дисидентів зростає, починають створюватись дисидентські організації.

Дисидентські організації України

Назва	Діяльність
Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)	Пропагування ідеї незалежності Украіни.Критика політики русифікації. Критика радянської системи, методів керівництва країною. Організація конференцій, мітингів, видання книг, брошур.
Український національний комітет (УНК)
Український національний фронт (УНФ)

Організації дисидентів зазнавали переслідувань. Проти активних їх членів і лідерів було проведено судові процеси в 1961-65 рр. Репресії було спрямовано проти Петра Григоренка, Левка Лук'яненка, Івана Світличного, Панаса Заливахи, Валентина Мороза та багатьох інших відомих дисидентів.

Відповіддю на арешти дисидентів стала книга Івана Дзюби (літературного критика з Києва) «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автор засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ.

Боротьба дисидентів проти радянської системи

Форми діяльності дисидентів:

- розповсюдження книг, статей, брошур (їх називали самвидавом);

- мирні демонстрації, мітинги (на честь Т. Шевченка, на захист національних прав і культури; на підтримку прав кримських татар, проти введення радянських військ у Чехословаччину, проти арештів дисидентів);

- листи-протести на адресу влади (колективні і індивідуальні).

Релігійне дисидентство:

- вимоги відновити діяльність забороненої греко-католицької церкви; організація підпільної роботи цієї церкви і Комітету захисту української греко-католицької церкви;

- вимога відновити діяльність української автокефальної православної церкви;

- діяльність протестантських церков і угруповань: євангельських християн-баптистів («ініціативників»), ієговістів і т.ін.

Яскравою сторінкою історії дисидентського руху в Україні стала діяльність Української Гельсінської Спілки (УГС). Вона була створена в 1976 р. з метою сприяння виконанню рішень Хельсінкської наради 35 держав Європи і Північної Америки щодо прав людини і додержання принципів демократії (1975 р.).

УГС була легальною організацією, що співпрацювала з аналогічними групами, створеними в інших республіках СРСР, а також правозахисними організаціями західних країн.

Напрямки діяльності:

Сприяли ознайомленню українського загалу з Декларацією прав людини.

Добивалися акредитації в Україні представників закордонної преси.

Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, становище політв'язнів у в'язницях, таборах, засланні.

Домагалися, аби на міжнародних нарадах обговорювалися питання щодо порушень прав людини, а Україна була представлена на них окремою делегацією.

Створили в 1990 р. Українську республіканську партію.

Лідери УГС: М. Руденко, О.Тихий, М.Маринович, М.Матусевич, Л.Лукяненко,

О. Шевченко, В. Чорновіл, В.Стус, С.Хмара, В.Марченко, Ю. Литвин та ін.

Незважаючи на цілком законний характер діяльності УГС, через 3 місяці після її створення керівників Спілки -- М. Руденка і О. Тихого -- було заарештовано. До 1980 р. 3/4 групи було засуджено на строк від 10 до 15 років.

Репресії проти дисидентів.

Форми переслідування дисидентів:

- арешти і засудження на тривалі строки позбавлення волі в таборах суворого або особливого режиму на Уралі чи в Мордовії;

- влаштування в психіатричні заклади особливого типу (найбільшою була Дніпропетровська клініка, перетворена на постійно діючу психіатричну в'язницю);

- звільнення з роботи, виключення з лав КПРС, виклик в Комітет державної безпеки (КДБ).

І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстю.к, М. Осадчий, І. Калинець, В. Мороз, С. Хмара, М. Руденко, О. Тихий, Л. Лук'яненко та ін.

П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, В. Рубан, І. Тереля, М. Ковтуненко та багато інших.

До кінця 80-х років дисидентський рух було придушено.

Значення дисидентського руху.

Дисиденти спромоглися оприлюднити факти справжнього стану речей у багатьох сферах суспільного життя України, ставили за мету вихід України зі складу СРСР.

Дисидентський рух сприяв формуванню суспільної свідомості, заснованої на демократичних цінностях; виховував у широких верствах населення готовність боротися за свободу і демократію.

Україна в період загострення кризи радянської системи

Термін «радянська система» означає сукупність основних елементів радянської держави і суспільства, особливостей, притаманних соціалізму.

Характерні риси соціалізму (що проявилися в СРСР).

Державна власність на засоби виробництва .

Відсутність ринкових механізмів в економіці.

Жорстка централізована влада .

Однопартійна політична система.

Неоднорідна соціальна структура (робітники, селяни, інтелігенція), наявність експлуататорського прошарку-номенклатури (А .Собчак,”Хождение во власть”).

Відсутність елементарної демократії.

Основні сфери прояву кризи радянської системи

Криза в економіці:

- зниження приросту промислового виробництва;

- неефективне використання виробничих фондів;

- значна собівартість товарів, погіршення якості продукції;

- технічне відставання від розвинутих країн, низька продуктивність праці;

- падіння виробництва в сільському господарстві, масовий від'їзд сільського населення в міста, що загострило дефіцит робочої сили в сільському господарстві;

- відсталі агротехнічні методи ведення сільського господарства; прогресуюче вироблення земель;

- гострий дефіцит якісних товарів народного споживання, продовольства та послуг;

- безгосподарність, розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей і грошових коштів;

- поява і розростання тіньової економіки;

- недбале ставлення до праці, державної власності, пияцтво на виробництві, масовий випуск бракованої продукції.

Політико-ідеологічна криза радянської системи:

- керівництво КПРС змушено відмовитись від тези про побудову комунізму до 1980 р.;

- падає авторитет КПРС, керівників партійного апарату всіх ланок.;

- в суспільстві стрімко зростає розчарування в соціалістичній ідеології, починається критика її засад (світоглядних, економічних, політичних тощо) з боку дисидентів, правозихисників, діячів культури;

- незважаючи на «залізну завісу» розповсюджується інформація про досягнення розвинутих капіталістичних країн;

- відбувається боротьба в керівництві країною і партією; до влади приходять прибічники неосталінізму.

Криза в культурі:

- погіршення якості навчання і виховання у школах, ПТУ, вузах; падає престиж знань, освіченості, культури;

- прискорюється русифікація;

- в науці, незважаючи на певні успіхи, спостерігається несприйнятність нового, кар'єризм; збільшувалась кількість наукових співробітників без поліпшення якості роботи;

- в літературі і мистецтві відбувалося витискування чесних, талановитих письменників посередніми, чия творчість відповідала вимогам керівництва партії і країни;

- порушується принцип свободи творчості, діячі культури піддаються репресіям за свої переконання;

- в суспільстві поширюється аморальність, пияцтво, стрімко знижується рівень культури і освіченості.

Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України

1. Перебудова й Україна

Березень 1985р. На чолі держави став М. Горбачов - член Політбюро, секретар ЦК, який впродовж тривалого часу працював першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС.

М. Горбачов був представником тієї частини партії і керівництва країни, яка прагнула до радикального реформування радянської системи шляхом розвитку ринкових відносин, сприйняття демократичних цінностей. Закінченої програми у М. Горбачова і його прибічників у 1985 р. не було, тому йшов постійний пошук шляхів виходу з кризи, мали місце імпровізації у вирішенні кардинальних проблем суспільного життя.

М. Горбачов в квітні 1985 р. виступив на Пленумі ЦК КПРС з ініціативою розпочати в СРСР реформи. Але запропоновані шляхи виходу країни з кризи нічим суттєво не відрізнялися від попередніх реформ.

Вище партійне керівництво здійснювало деяке оздоровлення громадсько-політичної обстановки в країні: звільнювалися політв'язні; було демократизовано виборчу систему на засадах багатомандатності; введено вибори на керівні посади на промислових підприємствах; усуваються з посад корумповані партійні керівники, консерватори часів «застою» («застоєм» значна частина істориків вважає період розвитку СРСР з кінця 60-х до кінця 80-х років).

Політика реформ, яку проводив М. Горбачов, набула назву «перебудови».

Перший секретар ЦК КП України В. Щербицький, вище партійне керівництво країни знаходилось на консервативних позиціях, але внаслідок історичних традицій вони виконували рішення центральних органів партії.

Наприкінці 80-х років після численних спроб поліпшити стан справ в економіці керівництво як в цілому СРСР, так і України, було змушене визнати, що економічна ситуація погіршилась; розпочалася руйнація народного господарства.

Погіршення економічної ситуації в Україні наприкінці 80-х рр.

Прискорення науково-технічного прогресу не було здійснене.

Структурна перебудова промисловості не відбулась.

Основні виробничі фонди підприємств були спрацьовані майже на 60%.

Не було розгорнуто виробництво якісних товарів народного споживання.

Почастішали зриви планового постачання, поглиблювався розрив економічних зв'язків як між окремими підприємствами, так і союзними республіками.

Не поліпшилось керування економікою.

Не змогли ефективно запрацювати нові підприємства, створені на засадах інших форм власності: орендні, кооперативні, приватні, змішані, з участю іноземного капіталу.

Послаблення контролю за діяльністю підприємств почало відігравати руйнівну роль, особливо тому, що ринковий механізм регулювання економіки не було започатковано.

Підприємства почали переходити на випуск тільки тієї продукції, що давала надприбуток, економічно необгрунтовано підвищували ціни на товари та послуги.

Не відбувалися позитивні зміни і в сільському господарстві. В 1989 р. керівництво СРСР визнало можливість нових форм господарства--фермерських, орендних, кооперативних колективів. Але колгоспно-радгоспне керівництво було проти впровадження цих форм господарювання; крім того, об'єктивні умови також не сприяли цьому (відсутність коштів, дієвого захисту з боку законів тощо).

З 1988 р. прискорилась інфляція (знецінювання грошей). З 1990 р. грошове регулювання економіки замінюється натуральним обміном (бартером).

Національний доход України скоротився на 1,5 %.

Політику перебудови було розповсюджено на всі сфери життя радянського суспільства. Значно вплинула на подальший хід подій політична реформа, мета якої полягала в демократизації політичної системи, зміцненні влади рад, створенні правової соціалістичної держави. Характерним явищем 1989-1990 рр. була стрімко зростаюча політична активність суспільства; вона багато в чому залежала від політики гласності, що здійснювалась КПРС.

Сутність політики гласності.

Повернення із забуття історичних фактів, які свідомо приховувались (про масові репресії, керманичів революції, страту царської родини, зовнішню політику СРСР в різні періоди тощо).

Оприлюднення фактів і подій щодо сучасності, які раніше теж приховувались (про економічне становище капіталістичних країн; про Чорнобильську катастрофу, інші екологічні проблеми; про реальний стан в економіці країни; про реформи і характер привілеїв партгоспноменклатури тощо).

Публікація літературних творів письменників радянської доби, зарубіжних письменників, розповсюдження яких раніше каралося і не припускалося (О. Солженіцина, В. Гросмана, В. Войновича, Є. Замятіна, Дж. Оруела та ін.).

Публікація творів філософів, соціологів, економістів, психологів тощо, які раніше вважалися антимарксистськими і на цій підставі не розповсюджувались.

Більш широке знайомство радянського загалу з масовою культурою Заходу. Послаблення цензури (а потім її скасування), свобода слова (але дещо обмежена).

Припинення глушіння передач закордонних радіостанцій («Свободи», «Голосу Америки», «Бі-бі-сі» та ін.); скасування перешкод для приймання телевізійних передач з-за кордону тощо.

Відмова в засобах масової інформації від класових і партійних оцінок суспільних явищ на користь загальнолюдських.

Активізація суспільно-політичного життя

З'явилися нові громадські об'єднання в Україні:

Народний рух України за перебудову.

«Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка».

Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал».

Екологічна організація «Зелений світ».

Спілка офіцерів України (СОУ).

Українська студентська спілка (УСС).

Спілка незалежної української молоді (СНУМ).

Крім громадських організацій, формуються і політичні партії.

Почалось формування багатопартійності в Україні. Умови для формування багатопартійності в Україні були підготовлені такими подіями: усуненням від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького; виключенням з Конституції СРСР статті 6, яка юридичнo закріплювала керівну роль КПРС в радянському суспільстві.

З 1990 р. в Україні могли офіційно створюватися інші політичні партії. Заборонялося існування лише тих партій, що ставили собі за мету зміну конституційного ладу, вчиняли замах на цілісність держави, пропагували, розпалювали національну, расову ворожнечу.

За короткий час в Україні було створено кілька десятків партій різного спрямування.

Політичний спектр партій в Україні (в основу класифікації політичних партій покладено їхні програмні цілі):

Праві партії:

Українська національна партія(УНП)

Українська християнсько-демократична партія(УХДП)

Українська народно-демократична партія (УНДП)

Соціал-демократичні партії:

Соціал-демократична партія України(СДПУ)

Об'єднана соціал-демократична партія України(ОСДПУ)

Національно-центристські партії:

Українська республіканська партія (УРП)

Демократична партія України (ДемПУ)

Українська селянська демократична партія (УСДП)

Ліві партії:

КПУ

Демплатформа (частина КПУ)

Партія демократичного відродження України (ПДВУ)

Екологічні партії:

Партія «зелених» України (ПЗУ)

Основні програмні цілі правих політичних партій