Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

Католицька церква підтримала «тиху революцію» і необхідність модернізації провінції. Додатковий імпульс католицькому реформаторству надав і ІІ Ватиканський собор (1962-1965 рр.), який за словами єпископа Норберта Лякости спричинився до «ліберального вибуху» у Квебеку. Однак, попри те, що церква підтримала «тиху революцію» і була представлена в уряді Ж. Лесажа, її вплив на суспільний розвиток різко зменшився, а з 1965 р. вона опинилася в затяжній кризі [21, c.65].

Різкі суспільні зміни призвели до появи дезорієнтованої ґенерації, яка шукала нові цінності, котрі мали замінити старі. З'явилася навіть теорія, згідно з якою квебекський сепаратизм замінив традиційний католицизм, що на той час уже своє віджив. Ідея незалежності стала наріжним каменем квебекського модерного націоналізму і сприймалась частиною його жителів як життєва необхідність [64, c.342]. Ідеолог місцевого сепаратизму Марсель Шапю підкреслював, що незалежність Квебеку не слід розглядати як звичайний реванш за завоювання 1760 р., бо це природне право кожного народу, у тому числі і квебекського. Відтак, він виступив із такими твердженнями: 1) франкоканадці - нація; 2) вони подібні до інших націй у світі; 3) франкоканадці повинні бути господарями у власному домі; 4) Квебек має бути державою франкоканадців [70, c.73].

Зародження сепаратистських настроїв у провінції хронологічно співпало з «третьою хвилею» етнічних рухів за автономію або відокремлення в світі, причому у Квебеку цей рух розпочався навіть швидше ніж будь-де. В умовах краху світової колоніальної системи виникла концепція, згідно з якою франкоканадці є також поневоленою нацією або просто колонією [64, c.368].

Вплив деколонізаційних подій на суспільно-політичне життя провінції підтверджує створення в березні 1963 р. ліворадикальної терористичної організації Фронт Визволення Квебеку. Звертає на себе увагу той факт, що назва організації та її структура частково наслідували подібне утворення, що існувало й вело збройну боротьбу в Алжирі. Проте визначальний вплив на програму й діяльність Фронту Визволення Квебеку (ФВК) справили революційні події на Кубі, та так звана концепція «третього світового національного визволення» латиноамериканського революціонера Ернеста Че Ґевари [25, c.109]. Головний ідеолог організації Поль Вальєр пояснював захоплення лівою ідеологію тим, що «завдяки соціалізму можна було знайти виправдання революційному сепаратизмові», а у програмному маніфесті організації йшлося: «ФВК - революційний рух, створений добровольцями, котрі готові померти за політичну й економічну незалежність Квебеку… Ми колонізований народ, політично, соціально і економічно… Лише повноцінна революція може призвести до життєво необхідних змін, що потрібні незалежному Квебекові. Національна революція за своєю суттю безкомпромісна. Вона єдиний спосіб перемогти колоніалізм… Незалежність або смерть!» [10, c.72].

Пишучи про ідеологію ФВК, канадський дослідник Густав Морф, зазначає: «Їхнім Богом була нація, пророками Вальєр, Ганьйон і Кастро, а мечем слугували бомби [47]. Об'єктами нападу ФВК стали федеральні установи «колоніальної влади», у тому числі підприємства, на яких практикувалась дискримінація франкомовних робітників. Бомби закладались в поштові скриньки відомих політичних діячів Квебеку, а також велелюдні місця (книгарня Макґільського університету, Монреальська фондова біржа тощо). Члени організації підірвали також пам'ятники британській королеві Вікторії й завойовнику Нової Франції генералу Джеймсу Уолфу, що мало передусім символічне значення.

Слід зазначити, що діяльність ліворадикалів і, передусім ФВК, серйозно шкодила іміджу квебекських націоналістів, котрі здебільшого використовували демократичні методи боротьби за розширення прав провінції. Зважаючи на те, що Квебек у 1867 р. добровільно увійшов до складу Канадської федерації, більшість політиків розуміла, що боротьба за самовизначення має бути мирною і не виходити поза демократичні рамки. Показово, що як тільки уряду Ж. Лесажа стало відомо про терористичні акції ФВК, то він закликав поліцію «розчавити цей революційний і анахронічний рух» [47].

Прихильники незалежності вважали, що Квебек ніколи не зможе захистити свої національні інтереси в межах федерації, оскільки діюча федеральна система лише сприяє асиміляції франкоканадців. Під час «тихої революції» у провінції виникло декілька політичних партій і рухів, що ставили перед собою мету досягти самостійності демократичним шляхом. Зокрема, у 1960 р. було створено «Рух за національну незалежність» (лідери М. Шапю, А. Д'Альмань), однак вже незабаром, через внутрішні суперечки щодо подальшого шляху розвитку Квебеку, організація розкололася. У результаті розколу постали Республіканська партія Квебеку на чолі з Марселем Шапю (праві) та «Національний рух» очолюваний Рене Жутро, а згодом Жілем Грегуаром (центристи). Ці сили відсторонилися від радикальної соціалістичної ідеології, котру сповідував «Рух за національну незалежність» під керівництвом П'єра Бургуля. На лівому фланзі у 1965 р. виникла ще одна організація «Рух народного визволення», що обрала тактику пропаґанди соціалістичних ідей серед квебекських робітників. Організація ініціювала проведення страйків і демонстрацій, спрямованих проти буржуазної системи й експлуатації. Проте «Рух народного визволення» проіснував також недовго і дуже швидко розпався. Його лідери Поль Вальєр і Шарль Ганьйон приєдналися до ФВК, у якому зайняли провідні позиції, а інші члени організації примкнули до Соціалістичної партії Квебеку, програма якої була подібною до тих соціал-демократичних принципів, яких дотримувалась Нова демократична партія Канади [43].

Однак, попри цю політичну розмаїтість, під час «тихої революції» у квебекському суспільстві ще не з'явилося сили, котра могла б об'єднати всі розпорошені течії національного руху заради досягнення спільної мети. Як видається, головна причина якраз і полягала в тому, що на той час не було єдиної для всіх мети. Головна відмінність націоналістів від сепаратистів полягала в тому, що вони допускали можливість збереження, за певних умов, власної культури і в складі федерації [73, с.143]. Таким чином, станом на 1964 р. лише 13% жителів Квебеку були відвертими прихильниками сепарації, а один із провідників Національного союзу Жан-Жак Бертран підкреслював, що незалежність варто розглядати для провінції лише як останню альтернативу [43]. Навіть, здавалося б такий переконаний сепаратист, як М. Шапю допускав, що розв'язати проблему Квебеку можна не обов'язково шляхом незалежності, а створивши конфедерацію двох народів-засновників Канади [43].

Ця своєрідна роздвоєність, котру можна назвати феноменом «подвійної приналежності», стала характерною рисою суспільної думки у Квебеку протягом другої половини ХХ ст., жителі якого знаходили себе на перехресті ідентичностей. Зважаючи на вищенаведені арґументи, квебекці, особливо з часу «тихої революції», вважали себе окремою нацією, що викликало чимало дискусій щодо правомірності такого визначення. Так, канадський прем'єр Дж. Діфенбейкер пропаґував політику «одна держава - одна нація».

Він розглядав Канаду, як «національний квітник, де кожна квітка відповідає тому чи іншому етносу».

Таким чином, квебекці тлумачились як звичайна національна меншина чи як соціетальна культура - культура, сконцентрована на певній території, яка зосереджена навколо спільної мови, що вживається у широкому колі соціальних інститутів, суспільному й приватному житті, охоплюючи всі сфери людської діяльності.

Протилежну до консерваторів позицію займав ліберальний прем'єр
Л. Пірсон, прихильник концепції «одна держава - дві нації». Виступаючи
17 серпня 1963 р. в Меррі-Бей (Квебек), він заявив: «Квебек більше ніж просто провінція, це батьківщина окремої нації. Реально - це нація без держави». По суті справи, подібні твердження дали підґрунтя для існування в Канаді так званої теорії «двох націй», котру консерватор Дж. Діфенбейкер назвав єрессю і переклав вину за відцентрові тенденції саме на федеральних лібералів [34, с.128].

Єдиної думки щодо того чи є квебекці окремою нацією у Квебеку не було також. Місцеві федералісти скептично ставились до подібного твердження, а якщо і погоджувались, то не вірили у майбутнє такої нації. Так, П. Трюдо був переконаний, що будь-яка нація належить до перехідних форм суспільної організації і рано чи пізно зійде з історичної арени.

Натомість квебекські націоналісти устами Р. Левека твердили: «Ми є справжньою нацією, але нацією без суверенітету»[41, с.6]. Політик наводив таке порівняння: «Я думаю Шотландія є нацією. Шотландці починають навертатися до власної ідентичності... Баски є теж нацією, причому як у Франції, так і в Іспанії. Словаки є нацією. Але англійська дефініція трактує, що нація існує лише там, де діє центральний уряд»[41, с.6].

Безумовно, зауваження Р. Левека були досить слушними. Якщо англомовні канадці розглядали націю як щось єдине, то більшість квебекців розрізняли країну (Канаду) та свою національність (квебекці). Причиною було те, що слово «нація» має не однакове значення у різних мовах. В англійській мові - це поняття значно ширше і, з-поміж іншого, означає державу. Тобто, Канаду в такому випадку можна трактувати нацією, оскільки вона є політико-правовим утворенням. Та у французькій мові є інше визначення терміну «нація», що показує її як сукупність людей, що мають спільну історію, мову й бажання жити разом. Такому критерію відповідає швидше Квебек, а не Канада.

Коли франкоканадців і розглядати нацією, то з певними застереженнями. По-перше, понад мільйон франкоканадців проживає поза межами Квебеку і частина з них, як-от акадійці (переважно проживають у Нью-Брансвіку, Новій Шотландії, Ньюфаундленді), схильні трактувати себе окремою етнічною групою, відмінною від квебекців. По-друге, наслідуючи квебекців, націями почали самопроголошуватись корінні народи Канади, наприклад, індіанці племені дене [60, с.103]. А у березні 1964 р. сенатор українського походження Павло (Поль) Юзик виступив у верхній палаті федерального парламенту з доповіддю на тему «Канада: багатокультурна нація». Він заявив, що держава складається не лише з англо- і франкоканадців, але й із «третього компонента» [54, с.158]. Цим «третім компонентом», чи іншими словами «третьою силою», є аллофони - канадці неанглосаксонського й нефранцузького походження (українці, поляки, німці), котрі в основному проживають на Заході Канади. За підрахунками П. Юзика, «третій компонент» станом на 1961 р. становив 26% населення держави, що лише на 4% менше від загальної кількості франкоканадців, а в Саскачевані він узагалі складав 53%, Альберті - 49%, Манітобі - 48%. Зважаючи на це, «третій компонент», на глибоке переконання П. Юзика, має право претендувати на отримання статусу окремої нації [54, с.160].

Засадничим принципом теорії «третьої сили» стало твердження, що канадська єдність повинна обов'язково базуватися не на двох елементах (англо- і франкоканадському), а на трьох, і цим третім мають стати аллофони. Найвідданішими прихильниками теорії «третьої сили» були канадські українці і їхні дії, як виглядає, мали відверте антифранкоканадське спрямування. Вони визнавали вклад франкофонів у будівництво Канади і віддавали їм за це належне, проте взаємини між кількісно другою та четвертою спільнотами держави назвати надто теплими складно. Так, канадське україномовне видання «Нові дні» у грудні 1963 р. писало: «Французькі домагання в Канаді поки що нічого, крім шкоди самим французам (франкоканадцям) не принесли. Коли ще кілька років тому між новоприбулими, зокрема українцями, були помітні деякі симпатії до французів, то сьогодні вони зникли цілком»[48, с.113].

Українці були переконані, що французькій мові та культурі, на відміну від української, що майже зникла з вулиць великих міст радянської України, у Канаді нічого суттєво не загрожує. Коли ж мова заходила про сепарацію Квебеку, то абсолютна більшість українців поділяла федералістські погляди, а сенатор П. Юзик звертав увагу на нетотожність процесів самовизначення етносу й самовизначення провінції [54, с.160]. Як можна припустити, українці побоювались аби поступки, надані франкоканадцям, не призвели до обмеження їхніх національних прав. Інша причина упередженого ставлення до квебекських домагань полягала у тому, що більшість українських імміґрантів вливалась в англомовне, а не франкомовне середовище. Станом на 1961 р. лише 5, 7% квебекців українського походження вважали французьку мову рідною, і це тоді, коли провінція була більш ніж на 80% франкомовною. Зважаючи на це, один з ідеологів модерного націоналізму Ж.-М. Леже закликав квебекську владу взяти під свій контроль сферу імміґрації і не допускати асиміляції нових імміґрантів серед англофонів.

Уряд Ж. Лесажа намагався знайти діалог із канадськими українцями. Зокрема, 22 січня 1962 р. з нагоди святкування 44-ої річниці незалежності України, під патронатом прем'єра у Монреалі відбулося вивішування над ратушею українського прапора та урочистий бал. Скориставшись слушною нагодою, міністр культури провінції Е. Лапальм закликав українців дотримуватись рідних звичаїв, але водночас вливатись у франкомовну спільноту [48, с.114]. У жовтні 1965 р. під час відвідин Манітоби Ж. Лесаж особисто зустрівся з членами президії Конґресу Українців Канади (КУК) і домовився про співпрацю й взаємну підтримку українських шкіл в Квебеку, а французьких у місцях компактного проживання українців (Степові провінції). Ця подія засвідчує, що квебекський націоналізм у 1960-х став менше аґресивним відносно канадців не-англосаксонського походження, зокрема українців. Окремі представники останніх, як-от чільний діяч КУК Левко Коссар, навіть закликали наслідувати франкоканадський досвід для збереження культурної ідентичності [48, с.114].

Резюмуючи, зазначимо, що протягом «тихої революції» у квебекців зросло почуття національної свідомості, а націоналізм став запорукою не виживання як колись, а засобом здобуття більших прав для Квебеку. Націоналізм трансформувався з руху аморфного в рух структурований, а його адепти вперше заявили про прагнення мати власну державу. Не можна приховувати також того, що супровідним явищем еволюції франкоканадського націоналізму стали різного роду конфронтації, головною з яких була мовна.

Отже, значення «тихої революції» в історії не лише Квебеку, але Канадської федерації не можна недооцінювати. В широкому розумінні слова, ця подія означала завершення двохсотлітнього проміжку історії Квебеку, що тривав від англійського завоювання до смерті М. Дюплессі. «Тиха революція» стала своєрідним повстанням франкоквебекців проти їх власного консервативного суспільства з його корумпованими керівниками, наслідком чого були далекосяжні зміни у всіх сферах суспільного життя. Починаючи з «тихої революції», Квебек перетворився з пасивного спостерігача за ходом історії на її активного суб'єкта. Це безпосередньо торкнулося функціонування системи канадського федералізму, зокрема, що стосується питання перегляду провінційних прав, закріплених в Акті про Британську Північну Америку 1867 р. Відтак, «тиха революція» остаточно конституювала квебекську унікальність, перетворивши квебекське питання на головну проблему розвитку Канадської федерації.

РОЗДІЛ 2 БОРОТЬБА ЗА «ОСОБЛИВИЙ СТАТУС» ПРОВІНЦІЇ (1966-1976 рр.)

2.1 Квебекський національний рух у другій половині 1960-х рр

Перемога Національного союзу на червневих виборах 1966 р. до Законодавчої асамблеї Квебеку формально ознаменувала кінець «тихої революції», хоч окремі дослідники вважають, що революційний дух змін мав місце й по тому. Справді, постреволюційний період не означав цілковитого заперечення здобутків 1960-1966 рр., а Д. Джонсон заявив про бажання продовжити окремі реформи, започатковані його попередником. Зокрема, в контексті продовження політико-адміністративних змін, було створено декілька нових міністерств (у 1967 р. міжнародних відносин, 1968 р. імміґрації, 1969 р. у справах громадського сектора). Помітною була спадковість і в реформі вищої освіти. Так, у 1968 р. в Монреалі, Труа-Рів'єрі, Шікутімі й Рімускі було засновано Квебекський університет [86, с.310]. Тож, попри прогнози багатьох політичних аналітиків, Національний союз не відійшов зовсім від програми політичної модернізації у провінції, а чиновники, що здійснювали реформи «тихої революції» не втратили своїх посад. Недаремно в одній з канадських газет одразу після перемоги Національного союзу з'явилася стаття під красномовним заголовком «Друга хвиля «тихої революції» [40, с.15].

Так само як і ліберальний уряд Ж. Лесажа, кабінет Д. Джонсона намагався зміцнити економічні позиції Квебеку в складі федерації. Однак його здобутки в цій сфері були досить суперечливими. Аби врегулювати економічну ситуацію, Д. Джонсон поставив Оттаві вимогу повернути Квебекові право одноосібно оподатковувати корпорації. Та коли федеральний уряд відкинув вимоги провінції, квебекський уряд звернувся до окремих елементів адміністративного керування економікою. Попри застереження спеціалізованої комісії щодо можливого ускладнення федерально-провінційних взаємин унаслідок таких кроків, 5 липня 1968 р. у Квебеку було створено Бюро економічного планування. Це дало змогу впливати на господарське життя провінції і будувати відносно незалежну від Оттави стратегію економічного розвитку.

Національний союз намагався утвердити свій контроль і в соціальній сфері, а саме в питаннях сімейних виплат, пенсій, медичного страхування, справ зайнятості. У плани нового прем'єра увійшло створення власної телерадіомережі, призначення у Квебеку відповідального з прав людини (омбудсмена), надання французькій мові статусу офіційної, розширення міжнародної компетенції провінції [86, с.312].

Уряд Д. Джонсона задекларував курс на поглиблення відносин з Парижем, що мало посприяти подоланню культурної ізоляції франкомовної провінції у Північній Америці. Зі свого боку, Франція теж ішла назустріч Квебекові, з приходом у 1958 р. до влади Шарля де Голля, Париж розпочав кампанію з «відвоювання Квебеку».Проявом французького зацікавлення долею квебекців став, передусім, візит у липні 1967 р. французького президента Ш. де Голля у Канаду, що відбувся з нагоди святкування 100-річчя федерації. Напередодні цієї події була створена спільна робоча група, яка займалася програмою перебування французького лідера в Канаді. Ш. де Голль вирішив повторити шлях першовідкривача Канади Жака Картьє й кораблем проплисти річкою Св. Лаврентія до Монреалю. Три місяці переговорів у Парижі з канадським міністром закордонних справ не переконали його відмовитись від цього задуму. Французький президент заявив, що їде до Канади «не для подорожі, а для того, щоб робити історію.

Скандальним візит став уже на самому його початку, коли корабель «Кольбер», на якому плив Ш. де Голль, з'явився на канадській території, не спустивши французького прапора. Франкоканадці з надзвичайним ентузіазмом сприйняли прибуття видатного політика і зустрічали його на берегах річки Св. Лаврентія гучним скандуванням: «Де Голль, Франція, Квебек!» та співом «Марсельєзи» [43]. Зворушений таким прийомом, президент на зустрічі з студентами Монреальського університету висловив побажання «французам Квебеку» самим вирішувати свої справи і при тому наголосив на солідарності французької спільноти з обох боків Атлантики. Це вже було після того, як ввечері 24 липня 1967 р., виступаючи перед монреальцями, Ш. де Голль заявив: «Величезне хвилювання наповнює моє серце, коли я бачу перед собою французьке місто Монреаль… Цього вечора і протягом усієї моєї подорожі я перебував у такій самій атмосфері, яка була під час Визволення… Хай живе Монреаль! Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек!» [17].

Наступного дня прем'єр Канади Л. Пірсон назвав заяву Ш. де Голля неприйнятною і такою, що заохочує до активних дій квебекських сепаратистів [31, с.64]. Згодом, одного з керівників спільної робочої групи з підготовки візиту французького президента Ф. Русільйона оголосили персоною нон-ґрата, а в спеціально підготовленому урядом комюніке йшлося: «Народ Канади - вільний народ. Кожна провінція Канади - вільна. Канадці не потребують, щоб їх визволяли… Канада залишатиметься об'єднаною і дасть відсіч спробам підірвати її єдність» [17].

Розуміючи, що справа дійшла до міжнародного скандалу, 26 липня 1967 р. Ш. де Голль скасував візит до Оттави. Французький президент вислав телеграму з подякою за гостинність, однак не на адресу канадського генерал-губернатора, який його запросив, а квебекському прем'єр-міністрові. Уже в Парижі, описуючи свою подорож до Канади, французький президент висловив захоплення «одностайною та незбагненною волею до звільнення» з боку квебекців [31, с.64].

Офіційна Оттава намагалась уникнути зайвої і, швидше за все, безрезультатної полеміки з Парижем. Свідченням того, є відповідь на заяву французького уряду щодо оцінки візиту Ш. де Голля до Канади. Текст відповіді в кабінеті Л. Пірсона готували упродовж цілого дня, проте він складався лише з 26 слів і його суть зводилось до того, що дії Франції було визнано неприйнятними. Невідомо чи позиція канадської влади мала вплив на Ш. де Голля, однак у новорічному зверненні до співгромадян французький президент визнав свою поведінку у Квебеку такою, що викликала одну з найбільших міжнародних криз 1967 р. [17].

Усвідомлення того, що майбутнє Квебеку залежить не від Франції, а, передусім від жителів провінції і його керівництва, якнайкраще проявилося
5-7 лютого 1968 р. під час конституційної конференції за участю федерального й провінційних прем'єр-міністрів. Напередодні її проведення Л. Пірсон висловив сподівання, що конференція має посприяти будівництву нової структури управління державою. Перед її учасниками стояло завдання утвердити таку федеральну систему в країні, що реально б базувалась на демократичних засадах, захищала мовні права громадян і сприяла національному, соціальному, економічному й культурному розвиткові усіх канадців, у якому реґіоні вони б не проживали. Серед пропозицій, що могли реально вплинути на зміни в системі канадського федералізму, вартим уваги було положення, що передбачало новий спосіб формування Сенату - порівно федеральним центром і провінційними урядами [74, с.161].

Головна дискусія щодо майбутнього устрою держави розгорнулася між
Д. Джонсоном, котрий захищав «особливий статус» провінції та міністром юстиції Канади П. Трюдо, який репрезентував централізаторську позицію федерального центру. Д. Джонсон виступив із закликом негайно опрацювати нову конституцію, при тому наголосивши, що «рівність має стосуватися не лише федеральних територій, а й двох народів засновників Канади чи іншими словами двох націй у соціологічному розумінні слова» [74, с.161]. Решта провінцій розділилися на тих, хто визнавав необхідність певних змін і тих, які рекомендували це питання досконаліше вивчити. Таким чином, чергова спроба реформувати систему канадського федералізму завершилася безрезультатно, а Д. Джонсон та П. Трюдо в інтерв'ю Сі-Бі-Сі обмінялися звинуваченнями у зриві конституційної реформи [11].

Реалізація засад оновленої системи федералізму стала можливою завдяки зміні керівництва у Квебеку. Причиною цього була раптова смерть 26 вересня 1968 р. прем'єр-міністра провінції Даніеля Джонсона. Його наступником став 52-річний юрист Жан-Жак Бертран, колишній міністр в урядах Національного союзу. Головною відмінністю між Джонсоном і Бертраном було те, що перший, передусім був націоналістом, а потім консерватором, тоді як другий навпаки [74, с.162].

Новий прем'єр був федералістом і вірив, що розширення повноважень провінції можливе лише правовим шляхом. Він запропонував перетворити Канаду на республіканську федерацію десяти суверенних провінцій, а Квебекові у реформованій державі забезпечити «особливий статус», оскільки він репрезентує франкоканадську націю. З цією метою Ж.-Ж. Бертран проводив довгі конституційні переговори з Оттавою, проте його вимоги не так лякали федеральний центр як подібні погрози його попередників - Ж. Лесажа і Д. Джонсона. Ці вимоги або цілковито відкидались, або ж відкладались на далеке майбутнє. Зважаючи на це, віце-прем'єр квебекського уряду Ж.-Г. Кардінал назвав політику Ж.-Ж. Бертрана у сфері міжурядових взаємин «фальшивим діалогом із федеральною владою» [74, с.163].

Тоді як Національний союз з приходом до влади Ж.-Ж. Бертрана еволюціонував у бік поміркованості, нішу радикалізму зайняла новоутворена Квебекська партія на чолі з активним учасником «тихої революції» Рене Левеком. У 1967 р. за сепаратистські заяви його виключили з рядів Ліберальної партії Квебеку і Р. Левек створив «Рух суверенітет-асоціація», що виступав за проголошення політичного суверенітету провінції і подальше об'єднання в економічний союз із Канадою. У 1968 р. ця організація об'єдналася з «Національним рухом» Ж. Грегуара, створивши таким чином Квебекську партію. Кілька тижнів по тому, подолавши міжособистісні протиріччя, лідер «Руху за національну незалежність» П. Бургуль закликав і своїх однодумців вливатись в ряди новоствореної партії [15].

Р. Левек зумів об'єднати розпорошені сили прихильників незалежності і з того часу сепаратизм став електорально привабливим. До партійного табору вдалось залучити представників різних суспільних прошарків з усіх частин провінції, проте, характерною рисою організації стало її формування за національною ознакою. Організація здобула підтримку серед студентства й профспілок, і в листопаді 1968 р. в її рядах було вже 30 тис. чол. Серед причин стрімкого росту популярності Квебекської партії слід назвати вдале поєднання націоналістичних та соціал-демократичних ідей [15].

Квебекська партія утворилася в результаті протиборства націоналістичних концепцій пан-канадизму та квебекського націоналізму якобінського типу, що безпосередньо вплинуло на її програму. Метою партії було досягнення політичної незалежності провінції і подальший її вступ в економічну асоціацію з Канадою. Квебек мав стати франкомовною республікою з такою виборчою системою як у ФРН. На глибоке переконання Р. Левека, залишатись у федерації, що виникла внаслідок «невдалого шлюбу» між англо- і франкоканадцями, для Квебеку було згубною справою. В сімейному житті у таких випадках люди розлучаються, тож цей принцип мав бути використаний і у відносинах між провінцією і федеральним центром. Однак, наголошував Р. Левек, Квебек і Канада повинні залишитись «товаришами». Він вірив, що вони можуть мати спільну валюту, співпрацювати у сферах оборони і судноплавства [22, с.79].

В разі проголошення суверенітету Квебек, на переконання прибічників незалежності і Р. Левека зокрема, міг бути цілком життєздатним політичним організмом. Якщо скористатись статистикою Організації Об'єднаних Націй і порівняти економічні показники Квебеку з іншими країнами світу, то серед
149 тодішніх членів ООН, провінція зайняла б 24-е місце за показником ВВП і 15-е місце за виробництвом продукції на одну особу [22, с.80]. Канада, натомість, втрачала майже 25% валового національного продукту, 28% населення і 15% території. Варто звернути увагу й на те, що Квебекська партія висловлювала претензії ще й на окремі острови в Гудзоновій протоці й Арктичному морі, Баффінову землю та Лабрадор, котрий у 1927 р. був переданий Британською таємною радою Ньюфаундленду. Окрім цього, опоненти незалежності завжди наголошували на негативних економічних наслідках можливої сепарації для Квебеку [22, с.80].

Очевидно, що підстави побоюватись подібного сценарію були і в Р. Левека, тому суть виходу зі складу федерації він трактував обережно, наголошуючи, що сепарація має бути здійснена мирно і в демократичній формі. Згодом між Квебеком і Канадою мала бути укладена угода на зразок тієї, що передувала утворенню Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). У мовній сфері Квебекська партія займала безкомпромісну позицію, обіцяючи у випадку приходу до влади, перетворити французьку мову на єдину офіційну в провінції. Окрім цього, кількість англомовних шкіл у Квебеку планувалось скоротити до 20%, тобто пропорційно до чисельності англофонів, що проживали у реґіоні [22, с.81].

Саме цей аспект мовного питання і став першою серйозною проблемою, з якою зіткнувся кабінет Ж.-Ж. Бертрана. За його урядування з'явилися перші симптоми мовної кризи, що була пов'язана з подіями в містечку Сент-Леонард. Ще на початку 1950-х років ХХ ст. це було невелике напівсільське франкоквебекське поселення в передмісті Монреаля, де проживало трохи більше тисячі жителів. Втім, вже наприкінці 1960-х рр. унаслідок напливу імміґрантів, головно італійців й франкоканадців з цілого Квебеку, його населення склало 52 тисячі. Природно, змінився і національний характер міста, третину населення якого складали італійці. Реагуючи на зміни в національному складі міста, місцева шкільна рада ще у 1963 р. ініціювала створення тут двомовних початкових шкіл - з англійською й французькою мовами навчання. Та оскільки англійська мова давала більше можливостей для самореалізації у тодішній Канаді, то імміґранти віддавали своїх дітей в англомовні класи. Якщо в 1945 р. в англомовних школах Монреаля навчалося близько 50% дітей італійських імміґрантів, то у 1961 р. вже понад 70% [78, с.114]. Це не задовольняло франкофонів, що почали здійснювати тиск на італійців і вербувати їхніх дітей до франкомовних класів. Зрештою, адміністративними методами право батьків обирати для дитини мову навчання було зведено нанівець. Це зі свого боку викликало хвилю невдоволення серед імміґрантів, що переросло у публічні демонстрації наприкінці 1960-х рр. Франкофони почали вдаватись до зустрічних акцій, вимагаючи провести франконізацію провінції. Таким чином, якщо раніше мова була лише однією з характерних рис квебекської спільноти, то з кінця 1960-х вона перетворилась фактично на визначальну [78, с.115].

Аби вивчити мовну ситуацію, уряд Ж.-Ж. Бертрана створив 9 грудня 1968 р. спеціальну комісію на чолі з лінґвістом Жаном-Денісом Жендроном («комісія Жендрон»). Не чекаючи на її висновки, Національна асамблея, а саме так став називатися законодавчий орган провінції з 1968 р., ухвалила спеціальний Закон № 63. Він гарантував батькам право вибирати мову, якою буде навчатися їхня дитина в школі, та передбачав, що діти франкоканадців вивчатимуть англійську мову, а англоканадці й імміґранти французьку. Проте мовну ситуацію ускладнювало те, що конфронтація між англо- і франкофонами давно вийшла поза межі Квебеку.

З приходом до керівництва державою франкоканадця П'єра Еліота Трюдо (1968-1979; 1980-1984 рр.)., який належав до когорти активних поборників національно-культурних прав франкоканадців, ситуація змінилась, однак, коли під час «тихої революції» у Квебеку зміцніли сепаратистські настрої він свідомо пристав до федералістів. На його думку, Квебек цілком міг би реалізувати себе в рамках федеральної системи, котра є не просто прийнятною, а найсприятливішою для провінції. П. Трюдо зауважував: «Помилково твердити, що федералізм не виправдав надій франкоканадців. Правильніше буде сказати, що вони не приклали достатніх зусиль для того, аби він ці надії виправдав» [77, с.56].

Реакція квебекських політиків на прихід до влади в Оттаві П. Трюдо була неоднозначною. Зокрема, Р. Левек твердив, що жорстка позиція нового глави федерального уряду щодо квебекського націоналізму лише прискорить відокремлення Квебеку. Але водночас, слід визнати, що поява на чолі держави франкоканадця, була ефектною й ефективною відповіддю прибічників єдиної Канади квебекським сепаратистам. П'єр Трюдо послідовно заперечував потребу в «особливому статусі» Квебеку, як руйнівному для канадського федералізму. Він заявляв: «Ми не кращі, ми рівні» [13]. Його обурювало те, що франкоканадці проживають від Британської Колумбії до Атлантичного океану, а Квебек намагається говорити за всіх франкофонів. Але П. Трюдо визнавав необхідність захисту франкоканадської культури. Для нормального функціонування системи канадського федералізму необхідно було, на його думку, запобігти перетворенню Квебеку на гетто для франкоканадців. Зважаючи на це, він висунув концепцію «поліетнічного федералізму», що мав бути, з одного боку, запорукою забезпечення національно-культурних прав франкоканадців, а з другого, засобом протидії квебекському націоналізмові. Такий федералізм означав курс на втілення в життя принципу «Одна держава - одна нація», якого раніше дотримувався консервативний кабінет Дж. Діфенбейкера.

Декларуючи політику «поліетнічного федералізму», прем'єр ставив два головних завдання: по-перше - запевнити населення держави, що Квебек не відокремиться, а, по-друге - переконати, що Канада не обмежує прав цієї франкомовної провінції. Тому одним із перших кроків нового прем'єра стало перетворення Канади на офіційно двомовну країну. П. Трюдо визнавав, що у випадку реалізації такого задуму різко зростуть витрати на втілення принципів двомовності, однак, Канада неодмінно мала стати багатшою в духовному вимірі. Уже 9 липня 1969 р. федеральний парламент ухвалив закон, у якому йшлося, що: «Англійська й французька мови є офіційними мовами Канади… мають рівний статус, користуються рівними правами та привілеями при використанні у всіх установах парламенту та уряду Канади».

Законопроект про офіційні мови викликав неоднозначну реакцію серед громадськості й політиків. Як і слід було очікувати, запротестували представники «третьої сили» й, українці зокрема, що розцінювали майбутнє нововведення, - як непряму форму тиску на національні меншини. В канадському Сенаті виникла опозиція до законопроекту, котру очолив сенатор українського походження Павло Юзик, який вимагав надати гарантії й іншим мовам. На дебатах з приводу прийняття цього документа він заявив, що переважна більшість українців не потребує запропонованих змін.

Розмірковуючи над цією проблемою, сенатор ставив під сумнів доцільність вживання французької мови в тих реґіонах, де франкофони складають незначний відсоток населення. Та усі спроби «третьої сили» запобігти прийняттю мовного закону були марними. Показово лише те, що з 17 сенаторів, що проголосували проти 16 були із Західної Канади - території найбільшого поселення українців [27, с.490].

Закон 1969 р. передбачав запровадження французької поряд з англійською мовою у федеральних установах Канади й усіх районах держави, де частка франкоканадського населення складала більше 10% (такими провінціями, окрім Квебеку, були Нью-Брансвік і острів Принца Едварда; до 10% позначки наближались Онтаріо і Нова Шотландія). Крім того, чиновники, що не володіли французькою мовою мали вивчати її на спеціально створених курсах. Важливою складовою федеральної політики мало стати збільшення, пропорційно до кількості населення, частки франкофонів в управлінні державою [78, с.116].

Англофони Квебеку сприйняли закон 1969 р. як такий, що загрожує їхньому майбутньому. Натомість частина квебекських націоналістів убачала у такому кроці підступність, бо Французька й Англійська Канада мали тепер бути радше культурно-лінґвістичними поняттями, а не територіальними. Тож, квебекські націоналісти були вже зацікавлені не так у двомовному характері державі, як в одномовності провінції. Після того як федеральний центр поставив в основу своєї політики лінґвістичний дуалізм, то у Квебеку розпочався рух на підтримку дуалізму політичного. Це прагнення виразно простежувалося напередодні чергових провінційних виборів 1970 р. у програмах Національного союзу та Квебекської партії. Якщо гаслом партії Р. Левека була теза про «суверенітет-асоціацію», то Національний союз вимагав ухвалення нової конституції, а у випадку провалу переговорів з Оттавою обіцяв переглянути доцільність перебування провінції у складі федерації. Проте виборці не надали достатньої підтримки жодній з цих партій. Національний союз провів у парламент 17 своїх представників (19, 6%), а Квебекська партія - 7, хоч і здобула більшу кількість голосів [82, с.435]. Обидві партії стали заручниками виборчої системи провінції, котра зводилась до формули «переможець отримує все». Проте поразка не знітила Р. Левека, який запевнив, що доля Квебеку вирішуватиметься на чергових виборах [82, с.436].

Ліберали на відміну від Національного союзу і Квебекської партії побудували свою виборчу стратегію на зміні акценту з політичної площини на економічну. Підставою для цього було те, що урядування Національного союзу співпало з економічним спадом. У випадку приходу до влади Ліберальна партія обіцяла створити 100 тис. нових робочих місць. Економічний чинник ефективно спрацював і ліберали здобули перемогу, отримавши 45, 4% голосів виборців. Новий уряд сформував наймолодший за всю історію Квебеку політик, 37-річний правник Робер Бурасса, перед яким стояло чимало першочергових завдань, головним з яких, було відновлення конструктивного діалогу з Оттавою [82, с.437].

Урядам Національного союзу впродовж 1966-1970 рр. вдалося досягти певних успіхів, однак вони були радше символічними і реальних дивідендів Квебекові не принесли. У другій половині 1960-х рр. провінція не досягла значного розширення своїх прав, більше того, дещо втратила темп модернізаційних змін, що був закладений у період «тихої революції». За урядування Д. Джонсона і Ж.-Ж. Бертрана було поставлено питання про визнання Квебеку як провінції з «особливим статусом», та агресивний стиль діалогу з федеральним центром антагонізував відносини між Квебеком й Оттавою і звів нанівець усі їхні намагання.

франкоканадський націоналізм революція реформа

2.2 Фронт визволення Квебеку та його терористичні акти під час «Жовтневої кризи» 1970 р

Перемога на провінційних виборах у Квебеку Ліберальної партії, на чолі з поміркованим політиком Робером Бурассою, вселяла оптимізм щодо майбутнього Канадської федерації. Оттава сприйняла успіх квебекських лібералів, як перемогу канадського федералізму. Втім, прогнозований спокій порушили терористичні акти ліворадикальної сепаратистської організації Фронт Визволення Квебеку (ФВК).

Навесні 1970 р. ФВК активізував свою діяльність у зв'язку з передвиборчою кампанією у провінції, а в червні того року двоє членів організації Норман Руа і Мішель Ламбер, з метою обміну досвідом, відвідали військовий табір палестинських бойовиків у Йорданії, а незабаром Алжир. Повідомлення про це в пресі і навіть інтерв'ю з ними, спонукали владу негайно відреагувати. У травні 1970 р. в Оттаві було створено чотиристоронній Центр стратегічних операцій за участі федерального і квебекського урядів, армії і служб безпеки. Таким чином влада намагалась запобігти можливій кризі у Квебеку [45, с.211]. Унаслідок отриманих відомостей від завербованого інформатора, поліція провела низку арештів і розгромила базу організації у Сент-Анна-де-ля-Рошель. Це був другий серйозний удар по боєздатності Фронту після його розколу у 1968 р. на «крило свободи» і «крило Шеньє» (назване так на честь одного з лідерів антибританського повстання 1837 р.). Саме члени першого угруповання 5 жовтня 1970 р. викрали з власного помешкання і відвезли, як потім з'ясувалось, на склад неподалік Монреаля британського торгового емісара Джеймса Кросса [18, с.24].

Викрадення Дж. Кросса, що відбулось у день його народження, відкрило нову сторінку в терористичній діяльності ФВК. Це було перше політичне викрадення в історії Канади, що поклало початок так званій «жовтневій кризі», яку канадська телерадіокомпанія Сі-Бі-Сі назвала визначальним моментом у новітній історії держави [11]. У пізніше оприлюдненому комюніке організації, зазначалось, що: «Цим вчинком, ФВК хоче привернути увагу світу до долі франкомовних квебекців, більшість із яких зазнає гніту на своїй землі від недосконалої політичної системи» [13]. Під останньою терористи, вочевидь, розуміли канадський федералізм, що не забезпечував належних прав франкоканадцям, і Квебек таким чином розглядався колонією Оттави. У східній частині Монреаля 6 жовтня були знайдені комюніке, маніфест ФВК та листи викраденого Дж. Кросса, адресовані дружині й громадськості. Викрадений дипломат просив владу не гаяти часу і виконати ультиматум викрадачів. Комюніке містило кілька вимог терористів, а саме публікацію маніфесту ФВК, звільнення з в'язниць 23 членів організації, викуп у розмірі 500 тис. дол. в золотих зливках, повідомлення імені інформатора, що видав мережу Фронту у червні 1970 р., транспортування викрадачів Дж. Кросса літаком на Кубу або в Алжир. Ультиматум слід було виконати протягом 48 годин [18, с.25].

Маніфест ФВК, написаний членом організації Анрі Руа і переданий зусиллями телерадіокомпанії Сі-Бі-Сі, викликав певні симпатії в межах франкомовної спільноти й передусім у студентських колах. В маніфесті, зокрема йшлося, що: «ФВК не месіанська організація, а не сучасний Робін Гуд. Це група квебекських робітників, що вдадуться до будь-яких засобів, аби народ Квебеку отримав контроль над власною долею. ФВК прагне повної незалежності квебекців об'єднаних у вільне суспільство…» [13].

Очевидним є той факт, що окремі вимоги маніфесту розходились з попередніми деклараціями ФВК про намір, не жалкуючи себе, боротися за незалежний Квебек. Домагання викупу, як і бажання покинути країну у випадку успішного завершення операції, перетворювали акцію з суто політичної у звичайний кримінальний злочин. Добре це усвідомлюючи, ФВК усіляко намагався зарекомендувати себе як політичного ворога канадського уряду, аби затушувати весь негатив попередніх терористичних акцій. Федеральний й провінційний уряди, як виглядає, ставили цілком протилежну мету - показати членів ФВК виключно як злочинців.

6 жовтня 1970 р. прем'єр-міністр Канади П'єр Трюдо виступив із зверненням до співгромадян, у якому переконував, що вимога звільнити членів ФВК з в'язниці означає відпустити на волю звичайних бандитів. Однак за умови, коли проблему розв'язати ніяк не вдавалося, на п'ятий день після викрадення Дж. Кросса, міністр юстиції Канади Джон Тернер запропонував терористам можливість вільного виїзду з країни в обмін на звільнення дипломата. Відповіддю на цю «невелику», за мірками Фронту поступку, стало ще одне гучне викрадення, котре було вчинене 10 жовтня 1970 р. Заручником обставин став у недавньому минулому претендент на посаду глави Ліберальної партії Квебеку, міністр праці й імміґрації в уряді провінції П'єр Лапорт. Цей акт був заздалегідь спланований і декілька днів перед тим за будинком міністра стежив невідомий автомобіль [18, с.26]. Викрадення П. Лапорта загострило «жовтневу кризу» і поставило канадський уряд у доволі непросте становище.

Два викрадення упродовж одного тижня змусили канадські правоохоронні органи посилити заходи безпеки. Війська федерального уряду взяли під охорону будівлі державного значення, а також міністрів та парламентаріїв. Причиною цього стала отримана інформація, що черговим кроком терористів будуть вибіркові вбивства канадських політиків.

Загрозливою тенденцією у ті дні став вихід проблеми Квебеку за межі провінції. Несподівано знайшлись прихильники радикального вирішення національного питання серед франкоканадців Британської Колумбії, зокрема в її столиці - Ванкувері. Місцева поліція вилучила чимало листівок із співчуттям франкоквебекцям. Щобільше, з'явились погрози викрасти мера Ванкувера Тома Кембела, що змусило поліцію взяти його під охорону.

15 жовтня стало поворотним пунктом у жовтневій кризі. Попри тиск з боку громадськості, влада відмовилась вести переговори з викрадачами. Позицію прихильників переговорів Ж. Пелетьє, Ж.-Л. Пепена, А. Макекена було відхилено. Натомість сформувалась група жорстких федералістів на чолі з П. Трюдо і трьома провідними міністрами - Ж. Маршаном (міністр реґіонального розвитку), М. Шарпом (міністр закордонних справ), Дж. Тернером (міністр юстиції). Їх підтримали уряди більшості англомовних провінцій і силові органи [37, с. 154].

Коли компромісу не вдалося досягти, уряд П. Трюдо пішов на крайній крок і 16 жовтня оголосив запровадження в дію Акту про заходи воєнного часу 1914 р. У Квебек було скеровано федеральні війська, частина з яких була відкликана з миротворчої операції ООН на Кіпрі. За підрахунками міністра оборони Канади Дональда Макдональда, в Оттаві й провінції Квебек на той час було зосереджено майже половину сухопутних військ держави.

Так розпочалася операція під кодовою назвою «Ессе», під час якої було взято під охорону стратегічні об'єкти провінції, а квебекська поліція здійснила понад 450 арештів. Якщо міністр юстиції Канади Дж. Тернер назвав такий крок влади способом запобігти «ерозії громадської волі у Квебеку», то ФВК розцінив дії Оттави як «тероризування» мирного населення «фашистською владою» і її «колоніальними» військами [13].

Акт про надзвичайний стан визнавав злочинцями усіх, хто належав до незаконних організацій, сприяв їхнім діям, фінансував нелегальні структури, що виступали за зміну конституційного порядку силовими методами, або ж був пропагандистом такої діяльності. Після отримання достатніх доказів їх незаконних дій, вони підлягали ув'язненню терміном на 5 років. Поліція отримала право затримувати усіх підозрілих осіб терміном на 21 день без висунення обвинувачень і на 90 днів без суду. Загалом, серед майже півтисячі затриманих, виявилось 150 осіб, що так чи інакше, у той чи інший час, були пов'язані з ФВК [31, с.66].

Заходи уряду подавалися як превентивний крок, що мав запобігти поваленню діючої влади. Виступаючи 16 жовтня на телебаченні, П. Трюдо запевнив, що запровадження заходів військового часу необхідний крок і у випадку стабілізації ситуації, надзвичайний стан буде скасовано [31, с.67]. На виправдання своїх дій влада наводила факт виявлення у Монреалі двох тонн динаміту, а прем'єр-міністр Квебеку Р. Бурасса розцінював дії Фронту не інакше як спробу невеликої групи людей злочинним шляхом повалити існуючий соціальний порядок [18, с.30].

Поява на вулицях квебекських міст озброєних солдатів для пересічних громадян стала явищем далеко не приємним і, що головне, значна частина громадськості розцінювала запровадження надзвичайних заходів як антидемократичний крок. У знак протесту проти дій федерального уряду багато студентів квебекських коледжів та університетів не приходили на заняття. Канадський інститут громадських справ провів опитування, яке показало, що 37% канадців вважали запровадження надзвичайного стану «не надто жорстким кроком», 51% відзначили, що політика була «майже правильною». Ці показники в Квебеку склали відповідно 32% і 54% [53]. Такі цифри не могли вселяти оптимізм у владних колах, оскільки у квебекському суспільстві існував відчутний відсоток тих, хто співчував терористам і шукав причини «жовтневої кризи» не в діях ФВК, а в дискримінаційній політиці федеральної влади, котра спонукала до терористичної діяльності організації.

Усе ж, у центрі критики опинилися ініціатори впровадження військ у Квебек - прем'єр провінції Р. Бурасса, якого називали за такий вчинок назвав «маріонеткою Оттави» та глава федерального уряду П. Трюдо. На адресу канадського прем'єра з'явились звинувачення, що, поборюючи тероризм, він хоче покінчити з франкоквебекським національним рухом назагал, а запровадження надзвичайного стану взагалі зайве [18, с.31]. Федеральний прем'єр був реабілітований в очах квебекської громадськості лише після того, як Р. Бурасса взяв повну відповідальність за запровадження надзвичайного стану на себе. Щобільше, авторитет федерального прем'єра за методи подолання «жовтневої кризи» відчутно зріс, особливо у Західній Канаді.

Попри те, дії федеральної влади викликали стурбованість серед канадських політиків. Якщо заява лідера Прогресивно-Консервативної партії Канади Роберта Стенфілда була доволі стриманою і без категоричних висновків, то глава Нової Демократичної Партії (НДП) Томас Дуглас був значно різкішим, назвавши день запровадження надзвичайного стану «чорною п'ятницею для громадських свобод Канади» [13]. Варто зазначити, що НДП була єдиною політичною силою, депутати від якої не підтримали схвалення у парламенті постанови про запровадження у Квебеку надзвичайного стану.

В результаті публічної дискусії, центральним моментом «жовтневої кризи» стало співвідношення демократичних свобод і безпеки громадян. Тоді як прем'єр Канади наголошував на пріоритетності безпеки, то суспільні погляди розділилися, що привело до загострення політичної ситуації у країні загалом. Унаслідок кризи у Квебеку зросли ціни на продукти харчування та товари першої необхідності, а ідеолог ФВК П. Вальєр звинуватив в ескалації напруги засоби масової інформації [50, с. 102].

Громадська думка в державі і в провінції зокрема, остаточно змінилась на користь дій влади, коли 17 жовтня 1970 р. біля Палацу мистецтв у Монреалі знайшли записку, в якій повідомлялось про вбивство П. Лапорта, що свідчило про серйозність намірів ФВК. В ній зазначалося, що «… зіткнувшись із гордовитістю федерального уряду і його служника Бурасси, та їх недовірою, ФВК пішов на цей крок». Тіло П'єра Лапорта знайшли за вказаною у записці адресою - в багажнику автомобіля поблизу аеропорту Сент-Геберт. Міністра задушили його натільним ланцюжком, що відразу викликало припущення буцімто така садистська манера вбивства свідчить про наркозалежність убивці [45, с.214].

Прем'єр-міністр провінції Р. Бурасса потрактував дії Фронту не як політичні, а виключно як бандитські, зазначаючи: «Убивство невинної людини, є свідченням того, яке ж насправді суспільство можуть збудувати ті, хто сповідує подібну ідеологію» [45, с.315]. Лідер Квебекської партії Р. Левек також засудив учинок Фронту, при тому наголосивши, що політичні зміни в суспільстві можливі і без застосування зброї. На його думку, надію на успішний результат операції й ту прихильність, що організація мала поміж людьми, було убито разом із П. Лапортом [76, с.107]. Загалом, це убивство наклало негативну тінь на усіх прибічників незалежності, зокрема Квебекську партію, яку ФВК підтримав на виборах у 1970 р. Помірковані сепаратисти намагались відмежуватись від терористів і у свій час навіть пропонували Р. Бурассі посередництво у звільненні заручників, щоправда, в обмін на декілька міністерських портфелів [53].