Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ 2
• 1. Передумови появи режиму Віші 5
• 1.1 Економічна криза у Франції 5
• 1.2 Наростання фашистської загрози 6
• 1.3 Уряд Народного фронту 8
• 2. Характеристика політичного портрету Філіппа Петена 11
• 2.1 Життєвий шлях Ф. Петена 11
• 2.2 Становлення режиму Віші та роль Петена у цьому процесі 14
• 2.3 Намагання Петена зберегти Францію 20
• 2.4 Режим Віші, закінчення війни та маршал Петен 22
• 3. Оцінки політичної постаті Петена 24
• Висновки 29
• Список використаної літератури 32

Вступ

Актуальність теми. В Україні знову розпочинаються виборчі процеси - спочатку Президента, а потім нові парламентські. Із цим моментом проблема непростих відносин між Україною і Росією знову отримає новий виток гостроти. Новому уряду доведеться створювати свою концепцію захисту національних інтересів країни. Що буде запропоновано українському суспільству? Війна до переможного кінця? Пошук розумних компромісів? Або, може бути, капітуляція під гаслом турботи про простих громадян?

Останній варіант заслуговує уваги не тільки у світлі сумнозвісних газових угод, подій в Криму. Квітень 2006 року був ознаменований 150-річчям маршала Анрі Петена (1856-1951), квітень 2011 року - 155-річчям, а майбутній квітень 2016 року - 160 річчям людини, з ім'ям якого пов'язаний, мабуть, самий яскравий прецедент «рятівної капітуляції». І вельми повчальна історія перетворення хрестоматійного героя в хрестоматійного зрадника, тобто людини, яка, будучи національним героєм Франції, став одночасно і символом ганьби цієї країни.

Питання про колабораціонізм під час Другої світової війни - важке і хворобливе, його важко сприймати без емоцій навіть зараз, коли минуло багато десятиліть. Питання це актуальне і в контексті сучасної України та закликів щодо люстрації.

Історія містить велику кількість прикладів колабораціонізму. Яскравим прикладом є саме режим Віші у Франції. Слід відмітити, що діяльність цього режиму досліджували багато вчених-істориків, політиків, політологів. Разом з тим на сьогодні він не тільки не втратив актуальність, а й навпаки - значно вона підвищилася і полягає в необхідності проведення паралелей того часу та сучасності.

Актуальність цього питання не обмежується суто теоретичним вивченням історичних реалій; вона має і практичний вимір, адже окреслює небезпеку посилення авторитарних тенденцій у ліберально-демократичних системах у часи суспільної кризи.

Стан наукового дослідження. Джерелами до написання роботи послужили праці, в яких розкривається політична історія Франції: М.Ц. Арзаканян «Политическая история Франции XX века» [1], Э.А. Арсеньев «Франция: проблемы и политика: Очерки о социально-политической жизни» [2], В.П. Наринський «Боротьба класів і партій у Франції. 1944-1958» [18], В.Н. Чернега «Буржуазные партии в политической системе Франции. Третья-Пятая республики» [25].

Окремі аспекти теми розкриваються в підручниках з всесвітньої історії (Я.М. Бердичевський, Т.В. Ладиченко) [4], з історії Франції (Ю.В. Борисов[6], В.П. Смирнов [21], [13]), підручниках, які розкривають окремі періоди історії Франції (А. Верт [7], О.Л. Єфімова [12], В.П. Смирнов [19], Н.А. Фальшина [23], П.П. Черкасов [24]) та окремі напрямки діяльності уряду (Н.Н. Молчанов [17], О.А. Малашенко [16]).

Безпосередньо маршалу Петену присвячено наукові статті М. Дубинянського [11], І.А. Гомзи [10] та інших авторів.

У зв'язку з цим за головну мету роботи обрано дослідження політичного портрету маршала Петена.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути економічну кризу у Франції;

- з'ясувати тенденції наростання фашистської загрози;

- дослідити особливості діяльності уряду Народного фронту;

- розглянути життєвий шлях Ф. Петена;

- дослідити становлення режиму Віші та роль Петена у цьому процесі;

- розглянути намагання Петена зберегти Францію;

- дослідити режим Віші, закінчення війни та маршал Петен;

- з'ясувати оцінки політичної постаті Петена.

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є Франція у Другій світовій війні.

Предметом дослідження в курсовій роботі є політичний портрет маршала Петена.

Методологічну основу дослідження складає діалектико-матеріалістичний метод пізнання, в рамках якого застосовувалися загальні і приватні методи: історичний, конкретно-соціологічний, системно-структурний, формально-логічний, логіко-семантичний, порівняльного правознавства, метод експертних оцінок та інші.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

петен фашистський народний фронт

1. Передумови появи режиму Віші

1.1 Економічна криза у Франції

Стабілізація французької економіки виявилася короткочасною. Восени 1930 р., дещо пізніше, ніж в інших західних країнах, у Франції почалася затяжна економічна криза, що продовжувалася до 1935 р. включно (значно довше, ніж у США, Великій Британії і Німеччині).

Падіння промислового виробництва намітилося наприкінці 1930 р. і було не таким швидким, як у США і Німеччині, але більш тривалим. У розвитку кризи у Франції можна виділити два найважчі періоди: 1932 і 1935 рр. Після деякого пожвавлення в 1933-1934 рр. криза знову загострилася. У 1935 р. темпи промислового виробництва на 4% відставали від темпів 1930 р. [1, с. 242]

За роки кризи продукція французької машинобудівної промисловості скоротилася на 69% у порівнянні з 1929 р., виплавка чавуну і сталі - майже на 50%. Зменшилося виробництво автомобілів, кольорових металів. У важкому становищі знаходилася текстильна промисловість, яка ще із середини 20-х рр. переживала хронічне недовантаження підприємств і застій.

Зовнішня торгівля за роки кризи зменшилася більше, ніж у два рази. Не витримуючи конкуренції з боку Великої Британії, США, Німеччини, Франція здавала свої позиції на зовнішніх ринках. Внутрішня торгівля також була порушена. Різко знизилися ціни на пшеницю, ячмінь, овес, вовну, цукор. Імпорт і експорт скоротився на 65% від рівня 1930 р.

В галузі кредитно-грошового обігу прихід кризи ознаменувався крахом низки великих банків. Дрібні вкладники втратили заощадження на суму, не меншу від 3 млрд. франків.

Від кризи сильно постраждало селянство. Внаслідок несплати боргів, податків і орендної плати масового характеру набув продаж майна селянами. Багато дрібних селян через нестатки залишали свої господарства та йшли в міста [4, с. 270].

Вихід з важкого становища, яке склалося, французький уряд шукав на шляху реформування економіки, використовуючи вже відому теорію англійського економіста Дж. Кейнса. Прихильників державного управління називали дирижистами (від французького слова «дириже» - управляти, керувати).

Державне регулювання проводилося в рамках ринкової економіки при дотриманні принципу приватної власності і торкалося в основному державного спектру. Це регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, надати існуючій економічній системі соціальної спрямованості [2, с. 154].

1.2 Наростання фашистської загрози

Під час першого періоду кризи у Франції при владі знаходилися уряди, представлені правими партіями (до травня 1932 р.). Серед правлячих кіл Франції мали широке поширення пропозиції про перегляд конституції з метою обмеження демократичних свобод і створення «сильної влади».

Найбільш відома з них належала прем'єр-міністру А. Тардьє. У дусі традиційного французького консерватизму він рекомендував обмежити права парламенту, розширити повноваження президента і прем'єр-міністра, заборонити державним службовцям страйкувати і об'єднуватися в профспілки.

Ще далі в цьому напрямку пішли французькі правоекстремістські організації, які пропонували встановити відкриту диктатуру. Найстарішою з них була «Ліга французької дії», заснована письменником і журналістом Ш. Морассом ще в 1889 р. Разом зі своєю філією «Королівськими молодчиками» вона не приховувала своїх цілей - скинути республіканський лад і відновити монархію [6, с. 128].

Екстремізм (від лат. крайній) - прихильність у політиці й ідеології до крайніх поглядів і дій. Екстремізм - характерна риса радикальних партій, груп, рухів з різною соціально-політичною орієнтацією (анархізм, фашизм, комунізм, релігійний фундаменталізм). У політичному житті екстремізм знаходить вираження в насильницьких діях, спрямованих на дестабілізацію і руйнування сформованих суспільних інститутів і структур (організацію безладь, терористичних акцій тощо).

Створена в 1924 р. бонапартистська ліга «Патріотична молодь» вважала своїми головними ворогами соціалізм і лібералізм. Вона вимагала покласти кінець «всесиллю парламенту», встановити в країні сильну виконавчу владу.

У 1927 р., спираючись на підтримку промисловців, приватних магнатів і правих парламентарів, відставний полковник К. де ля Рок організував лігу «Вогненні хрести» (чи «Бойові хрести»), що спочатку складалася лише з військових, нагороджених у роки війни медаллю «Бойовий хрест». Виступаючи з більш поміркованих позицій з туманним гаслом «Нехай усе зміниться!», «Вогненні хрести» вміло грали на націоналістичних і патріотичних почуттях французів. Чисельність ліги на 1934 р. становила 150 тис. чоловік, вона володіла власними збройними загонами, системою зв'язку і навіть літаками.

Антипарламентську й антиреспубліканську діяльність розгорнула фашистська організація «Французька солідарність», що фінансувалася з Рима і Берліна. Вона виникла в 30-ті рр. Але французький фашизм мав низку особливостей, які істотно відрізняли його від фашизму в Італії і нацизму в Німеччині [13, с. 261].

Але в умовах економічної кризи відбувалася консолідація французьких фашистів. Приводом для відкритого виступу проти парламенту й уряду став скандал у зв'язку з викриттям шахрайства якогось афериста Стависького, який від імені муніципального банку Байонни випустив фальшиві облігації.

Викриття махінатора і його заступників переросло в грандіозний політичний скандал. Виступивши під гаслом «Геть злодіїв!», крайні праві закликали покінчити з «продажними парламентарями» і «прогнилим режимом» Третьої республіки.

6 лютого 1934 р. близько 40 тис. колишніх фронтовиків і активістів з різних військових і фашистських ліг вийшли на вулиці Парижа і спробували захопити будинок французького парламенту. Однак спроба державного перевороту не мала успіху. На допомогу поліції прийшли рядові парижани. Так зародився стихійний антифашистський рух.

1.3 Уряд Народного фронту

Народний фронт (об'єднання демократичних сил країни) виступив зі своєю програмою на парламентських виборах у травні 1936 р. і здобув блискучу перемогу. Йому віддали свої голоси 57% виборців. Соціалісти одержали 149 мандатів, радикали - 109, комуністи - 72. Уряд Народного фронту сформував соціаліст Л. Блюм [18, с. 28].

Комуністи не стали членами уряду, але заявили про його підтримку в парламенті, якщо він буде виконувати програму фронту. Прихід до влади уряду Народного фронту ознаменувався новою хвилею страйків. У травні-червні 1936 р. страйкувало 2 млн. чоловік. У страйках і виступах різного роду брали участь в минулому зовсім пасивні верстви суспільства - службовці, персонал кафе, ресторанів, готелів, універмагів, ательє тощо. Страйкуючі вимагали підвищення зарплати, запровадження оплачуваних відпусток і визнання профспілок. Новий уряд був змушений почати свою діяльність з улагоджування найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.

1 червня в резиденції прем'єр-міністра Франції було укладено угоду між Загальною конфедерацією праці і Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов'язувалися укласти колективний договір із профспілками. Законодавчо був встановлений 40-годинний робочий тиждень, запроваджувалися оплачувані відпустки [17, с. 42].

Потім були прийняті закони про великі кредити на громадські роботи, що дозволило зменшити безробіття; про соціальне страхування. Службовці одержали надбавку до заробітної плати і до пенсії, дрібні підприємці - кредити. Проти фашистів був спрямований закон «Про розпуск військових ліг», проти монополій - закон «Про часткову націоналізацію воєнної промисловості і встановлення державного контролю над Французьким банком». Загалом урядом Народного фронту було прийнято 133 закони.

Однак вже в лютому 1937 р. Л. Блюм оголосив, що з березня настала «пауза» у проведенні реформ. Представники великого капіталу зустріли реформи уряду явно вороже, більш того - вони бачили в них прояв небезпеки «червоної загрози».

Вони перейшли до неприхованого саботажу: через зниження розцінок провокувалися страйки; капітали переводилися за кордон, внаслідок чого золотий запас країни швидко скоротився вдвічі; підвищувалися ціни практично на всі товари.

При цьому провина звалювалася на робітників, що нібито «не хочуть працювати» і «люблять страйкувати», а також на Народний фронт, який «не вміє управляти». Фашистські елементи розгорнули кампанію наклепів і терору. З березня 1937 р. почалися відкриті збройні напади на робітничі мітинги. Назрівала змова таємної фашистської організації, так званих кагулярів - «людей у каптурах» («кагуль» - каптур) [20, с. 199].

Суперечності і розбіжності в Народному фронті. Зростання цін і інфляція, саботаж реформ різко погіршили економічне становище країни. Виникло масове розчарування в Народному фронті. Ця обставина ще більше ускладнювала відносини між партіями, які входили до складу Народного фронту.

Л. Блюм, спираючись на підтримку соціалістів, провів девальвацію франка, що зробило французькі товари ще більш конкурентоспроможними на зовнішньому ринку і повинно було сприяти пожвавленню економіки в цілому, але комуністи рішуче виступили проти девальвації національної валюти, вважаючи, що вона спричинить зростання цін на внутрішньому ринку.

Різко загострилися всередині Народного фронту і суперечності з питань зовнішньої політики. Зростаюча загроза з боку фашистської Німеччини змушувала Францію інтенсивно шукати союзників на міжнародній арені. Комуністи головні надії покладали на СРСР, соціалісти і радикали за стратегічного союзника бажали мати Велику Британію. Солідарність з нею фактично означала прийняття курсу на «умиротворення» Німеччини і, зокрема, на невтручання в Громадянську війну в Іспанії, де одні проти одних протистояли республіканці і фашисти. Комуністи завзято виступали за надання допомоги, у тому числі і військової, республіканцям в Іспанії (серед них були сильні позиції іспанських комуністів).

В умовах наростаючих протиріч Л. Блюм у червні 1937 р. подав у відставку. Почалася швидка зміна кабінетів - свідчення нестабільності в країні. Радикали і соціалісти відійшли від програми Народного фронту.

У квітні 1938 р. уряд очолив Е. Даладьє [23, с. 14].

У вересні 1938 р. Е. Даладьє поставив свій підпис під Мюнхенською угодою, що привело до окупації Чехословаччини гітлерівською Німеччиною. Після Мюнхена Е. Даладьє залякував населення воєнною загрозою з боку Німеччини і провів надзвичайні декрети, що скасували 40-годинний робочий тиждень та інші закони 1936 р. Це відбулося в листопаді, а в жовтні 1938 р. партія радикалів офіційно вийшла з Народного фронту, який фактично припинив своє існування. На його зміну прийшов режим Віші.

2. Характеристика політичного портрету Філіппа Петена

2.1 Життєвий шлях Ф. Петена

Філіпп Петен (повне ім'я - Анрі Філіпп Беноні Омер Жозеф Петен (фр. Henri Philippe Benoni Omer Joseph Petain).

Народився 24 квітня 1856 у Коші-а-ля-Тур (фр. Cauchy-a-la-Tour) у департаменті Па-де-Кале (фр. Pas-de-Calais). Служив у армії з 20 років, отримав вищу військову освіту, закінчивши військову академію Сен-Сір у 1887 році та Вищу військову школу в Парижі.

Професійний військовий, він прославився під час Першої Світової війни, зокрема під час битви при Вердені (фр. bataille de Verdun). Після героїчної оборони Вердена в 1916 році він взагалі став людиною-легендою. За цей бій, де французька армія здобула перемогу над німецькими військами, російський імператор Микола іі нагородив Петена орденом св. Георгія 4-го ступеня [11, с. 7].

19 листопада 1918 року став Маршалом Франції.

Петен командував французькими військами у Рифській війні; з 1929 року був членом Французької академії. З 9 лютого по 8 листопада 1934 обіймав посаду військового міністра при уряді Гастона Думерга. У той період він користувався величезною популярністю в народі, вважався національним героєм за перемогу при Вердені.

16 червня 1940, через 2 дні після окупації німцями Парижа, Філіпп Петен був призначений головою Ради міністрів. Активно просував ідею перемир'я з Німеччиною (фактично, капітуляції), яке й було підписано 2 червня 1940.

24 жовтня 1940 він зустрівся з Адольфом Гітлером і гарантував йому повну підтримку. З того часу Петен керував південною частиною Франції (північна була окупована німцями). Спочатку уряд Петена контролював також і колонії, але згодом вони відмовилися визнавати його владу (1940 - Французька Екваторіальна Африка, 1941 - Сирія й Ліван, 1942 - Мадагаскар).

Петен - засновник режиму Віші (фр. regime de Vichy). Він перетворив Францію на авторитарну державу із собою на чолі. Формально режим проводив дії, спрямовані на національне відродження країни - так званої Національної Революції (фр. Revolution Nationale). Фактично, він повністю відповідав на замовлення та вказівки Гітлера [12, с. 251].

Режим протримався до 1944 року, до звільнення Франції, хоча після листопада 1942 року, коли німецькі війська окупували всю Францію, влада Петена стала майже номінальною.

На честь Петена було написано пісню Marechal, nous voila!, що стала фактичним гімном вішистської Франції.

15 серпня 1945 суд визнав маршала винним у державній зраді й виніс йому смертний вирок, який не виконали через похилий вік підсудного (на той час йому було 89 років), замінивши на довічне ув'язнення на острові Йо (фр. Yeu) у Вандеї (фр. Vendee).

Фортеця була холодна і сира. Старий маршал сильно страждав тут від пронизують наскрізь протягів і мізерного харчування. Звикла до вишуканої і рясної їжі, Петен не втомлювався скаржитися своїм наглядачам:

- Я втомився щодня їсти суп без м'яса і відварну картоплю! Я вимагаю вино та десерт!

- Пробачте, пане маршале, - відповідали вони йому. - Парижани харчувалися так протягом чотирьох років війни.

- Та мені начхати, як вони харчувалися! Я повинен їсти! - люто обурювався високопоставлений укладений.

Петен почав активно домагатися свого перекладу в фортецю, розташовану на острові Сент Маргеріт, розташованому навпроти Канн. Але французький уряд визнав це місце невідповідним для утримання там маршала. Були серйозні підстави побоюватися, що ветерани іспанської «Блакитної дивізії» можуть зробити спробу висадити на Сент Маргеріт десант і звільнити маршала. Петен був переведений на острів д-Е, де також була військова фортеця з невеликим гарнізоном [10, с. 28].

На цьому острові маршал провів останні п'ять років свого життя. Йому відвели дві невеликі кімнати на першому поверсі. Щоб потрапити до свого помешкання після прогулянки у дворі, він, 90-річний старий, повинен був підніматися крутими високою кам'яною сходах.

Режим у в'язниці був відносно суворий. Петен вставав о сьомій годині ранку. Йому приносили в камеру глечик з гарячою водою для умивання, гоління. Потім маршал сам, по-солдатськи, застилав свою постіль, яка містилася їм в бездоганному стані і без єдиної складки. Після чого слідував скромний сніданок.

Петен часто розмовляв на різні теми зі своїми наглядачами. Так, одному з них, по імені Жозеф, він часто хвалився, що його бурхливі любовні романи закінчилися тільки в 86 років. Після чого Петен обов'язково пошепки додавав:

- Тільки не здумайте сказати про це моїй дружині! Вона у мене надзвичайно ревнива!

Його дружина оселилася в сусідній селі і приходила на побачення до Петену кожен день. Вони сиділи у дворі фортеці і завжди про щось розмовляли. Дружина приносила маршалу овочі, фрукти, вино.

Поступово Петен став втрачати пам'ять і заговорюватися. Так, 26 лютого 1947 року Жозеф, увійшовши в кімнату до маршала, побачив того в стані крайньої стурбованості. Петен з подивом спитав у свого наглядача:

- Де я перебуваю? Чому я тут? Чому мене тримають в ув'язненні? Що я зробив?

Тюремникові довелося повністю розповісти маршалу історії того, як той потрапив у фортецю. Через годину пам'ять повернулася до Петену. У нього відразу піднявся настрій. Маршал навіть поплескав по плечу Жозефа і з вдячністю сказав:

- Спасибі, я вами задоволений. Ви мені добре все пояснили. А то я боявся, що залишуся абсолютно божевільним.

З роками випадки повної втрати пам'яті стали відбуватися з ним все частіше. Петен часто запитував у своїх наглядачів, проти кого він воював у битві за Верден. Проти німців чи американців?

Бували дні, коли він, поснідавши, починав складати свої речі у валізу і оголошував всім, що сьогодні поїде додому.

- Ви, звичайно, поїдете зі мною і дружиною. Ми будемо жити всі разом, - тоном, що не терпить заперечення, наказував Петен своїм наглядачам.

Треба відзначити, що всі тюремники ставилися до старезного маршалу з великою пошаною і намагалися полегшити його життя. Бачачи це увагу, Петен іноді обіцяв запросити наглядачів в один прекрасний і затишний ресторанчик, який він знав на острові.

- Там чудово готують рибу! А ще, я впевнений, що у господаря ресторану у погрібці для нас знайдеться кілька пляшечок хорошого вина! - з тоном знавця пояснював маршал, заговорщески підморгуючи при цьому [6, с. 248].

Лікарі прийшли до висновку, що стан здоров'я Петена погіршився.

Помер 23 липня 1951 в лікарні в Пор-Жоенвіль (фр. Port-Joinville), куди перед самою смертю був переведений із ув'язнення.

2.2 Становлення режиму Віші та роль Петена у цьому процесі

Режим Віші (фр. Regime de Vichy), офіційна назва Французької держава (фр. Etat francais) - колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною (1940).

Німецька армія 10 травня 1940 р. вторглася у межі Голландії, Бельгії та Люксембургу, а 12 травня - з території Бельгії прорвалася до Франції. 14 червня 1940 р. гітлерівські війська без бою увійшли до Парижа.

Французьке суспільство в критичний момент не знайшло в собі моральних сил для опору ворогу. Це однаковою мірою стосувалося і верхів і низів. Третя республіка протиставила тоталітаризму Гітлера неправдиву і потворну модель демократії. Ні про яку консолідації політикуму перед обличчям зовнішньої загрози не було й мови. Ультраправі симпатизували гітлерівському режиму. Комуністи, чий антифашистський запал був охолоджений пактом Молотова-Ріббентропа, закликали трудящих саботувати «імперіалістичну» війну. Помірковані діячі займалися взаємною критикою і намагалися ухилитися від відповідальності.

Пораженські настрої пронизували і політичну еліту, і простий народ. Певний сплеск патріотизму на початку війни не зміг компенсувати психологічну неготовність французів до боротьби, до неминучих жертв і поневірянь. Для більшості громадян особистий комфорт був важливіше абстрактних «національних інтересів».

14 червня 1940 р. німці зайняли Париж. Французькому керівництву слід було відповісти на питання: що робити далі? Несміливі пропозиції вивести війська в Північну Африку і в союзі з Англією продовжувати війну були відкинуті. Гору взяли прихильники сепаратного перемир'я на чолі з маршалом Анрі Петеном. Один з найпопулярніших воєначальників Першої світової, герой оборони Вердена, давно став для Франції людиною-легендою. Тепер 84-річному маршалу знову належало зіграти визначну роль в історії країни. 16 червня він зайняв пост прем'єр-міністра, а наступного дня оголосив по радіо про припинення опору [13, с. 320].

Прості люди зустріли звістку з неприхованою радістю. Російський письменник-емігрант Роман Гуль у своїх мемуарах так описує атмосферу, що панувала влітку 1940-го: «Усі: селяни, виноградарі, ремісники, бакалійники, ресторатори, гарсони кафе, перукарі і біжать, як набрід, солдати - всі хотіли одного - що завгодно, тільки щоб скінчилося це падіння в бездонну прірву… У всіх на думці було одне слово - «армистис» (перемир'я), що означало, що німці не підуть на південь Франції, не прийдуть сюди, не розмістять тут свої війська, не будуть забирати худобу, хліб, виноград, вино…

Втік з Франції в Лондон де Голль, який хотів опору у що б то не стало, в той момент був, на жаль, не з Францією, не з народом. З народом був Петен».

Більшість французів у 1940-му не сприймали генерала де Голля всерйоз. Його жагучий заклик продовжити боротьбу підтримали одиниці. Справжнім рятівником нації вважався маршал Петен, який прикрив своїм авторитетом ганьбу мирних переговорів з Німеччиною.

Своїм рішенням бути поруч з народом, який переживає важкі часи, Ф. Петен заклав символічний місток, що поєднав його, керманича Франції, з нацією. Таким чином, поряд з яскраво вираженою підтримкою частини політичної еліти, Ф. Петен мав довіру населення та, як наслідок, спромігся об'єднати своєю політикою pays legal («легальну країну», тобто сукупність народних представників) і pays reel («справжню країну», тобто народ).

Знаково, що про Петена-політика - про Петена - рятівника вічної Франції - вперше заговорили під час чергової політичної кризи ще задовго до військового краху 1940 р. Зокрема, лідер Націонал-соціалістичної партії Франції Ґ. Ерве написав книгу з красномовною назвою «Країні потрібен Петен». У ній автор прямо зазначив, що «є лише одна людина, навколо якої варто об'єднатися, і цього б вистачило, аби здивований світ спостерігав чергове відродження Франції. Ця людина - Петен». Ґ. Ерве обґрунтував необхідність надання Ф. Петену необмежених повноважень, об'єднання в його руках виконавчої та законодавчої влади і проведення соціально - політичних трансформацій, які врятують країну від стагнації та хаосу. Згодом Ф. Петен став постаттю, на яку звертали погляд усі, хто був незадоволений політикою, економікою та суспільним устроєм ІІІ Республіки [18, с. 142].

«Перемир'я», укладена 22 червня, являла собою фактичну капітуляцію Франції. Країна поділялася на окупований німцями північ з центром у Парижі і південну «вільну зону» зі столицею в містечку Віші. Французька армія, за винятком 100000 чоловік, підлягала демобілізації. У німецьких таборах залишалося 1,5 мільйона військовополонених французів.

Очолив уряд, який контролював південь Франції і заморські колонії, маршал Петен. 10 липня Національні збори передали йому всю повноту влади. Міжнародне співтовариство, включаючи США і СРСР, визнало режим Віші. Петен і його команда вважали збереження французької державності головним результатом домовленостей з німцями. Подальші події виявили справжню ціну цього сумнівного досягнення.

Прийшовши до влади, Ф. Петен не розчарував своїх прихильників, адже розгорнув програму Національної Революції, спрямованої «відродити життєві сили» Франції, начебто виснажені лібералізмом і соціалізмом. Культ Петена, який свідомо підтримувала влада, слугував для залучення народу до участі в Національній Революції. Необхідно чітко зрозуміти, що народ не був пасивним інструментом у руках еліт: він сам прагнув порятунку і відродження французької величі, а тому активно підтримував Маршала.

Безперечно первинним резервуаром прихильності нації до Ф. Петена був міф Вердена: ця перемога розглядалася як вирішальна для перебігу Великої війни, а Ф. Петен був її творцем. Але не меншу роль у відданості французів Маршалу відіграв його патріархальний популізм - та демонстративна любов до народу, увага до його бажань і потреб, з якими Ф. Петен з'являвся на публіці, бо ж він начебто утілював весь народ. Ці два фактори - символічний та персоніфікаційний - стали основою «маршалізму», тобто культу Петена [10, с. 26].

Пропагандистський аспект «маршалізму» був найбільш чітко реалізований у візуальній формі. Вона означилася масштабним друком афіш, листівок і фотографій (у спустошеній війною країні, зобов'язаній постачати целюлозу до Німеччину!), які зображали Маршала. Зазвичай він просто дивиться з картинки, іноді до зображення додається текст. Приміром, один з підписів питає: «А ви щиріший француз ніж він?», інший наголошує «Був я з вами у славні дні, лишаюся і в похмурі». На кількох картинках поряд із Ф. Петеном з'являються діти, що втілюють майбутнє Франції, а тому привітно пригортаються до нього. Візуально композицію більшості картин побудовано таким чином, що «Маршала зображено як мирну, спокійну, впевнену в собі людину. Він завжди перебуває поза політичною сваркою, уникає військових зіткнень і начебто вислизає з темпоральної реальності», - Ф. Петен своїм образом пропонує мир, спокій і тишу втомленим від війни французам. Водночас підписи на картинках привчають їх до стоїчного сприйняття страждань і готовності до нових жертв заради майбутнього відродження країни.

Ф. Петен безперечно надавав величезного значення візуальним шифрам, адже він не лише мав улюбленого фотографа, а й персонально піклувався про свій образ: «рідкісними були зображення, де Ф. Петен з'являвся в окулярах… Він надзвичайно пишався своїми блакитними очима (кольору неба і Франції), а тому ретушував фотографії, де вони видавалися тьмяними». Першочергова роль візуального ряду визначалася прагненням Маршала персоніфікувати Францію, втілити у своїй фігурі весь народ і цим об'єднати його. Знаково, що попри свій поважний вік (він народився у 1854 р.), Маршал завжди з'являється на фотографіях здоровим і повним життєвих сил. Лише на одній афіші він спирається на тростинку, з якою Ф. Петен насправді завжди ходив, але навіть остання слугує для передачі послання про силу керманича країни: по всій Франції розійшлася фотографія: Маршал тримає тростинку, а на ній, як на турніку, висить семилітня дочка його радника Б. Менетреля [10, с. 27].

Минуле Маршала - його військові звитяги і політична діяльність у міжвоєнні часи - теж перетворилося на матеріал для культу особи. На особливу увагу заслуговує альбом з 16 трафаретних гравюр, які пропонують агіографічну ілюстрацію «славним діянням» Ф. Петена. Кожна з гравюр присвячена епізоду, коли, керований патріотичним почуттям, він діяв у ім'я Франції: підліток Петен формує загін добровольців для оборони від пруссаків у 1870 р., генерал Петен обороняє Верден, маршал Петен придушує повстання у Марокко, посол Петен вирушає до Мадрида. Очевидно, що кожен з образів окремо виконує дидактичну функцію, привчаючи кожного свідомого француза наслідувати приклад героя, але альбом у своїй цілісності несе ще і символічне навантаження: «він відкривається словом «служити» і символічно закривається картинкою годувальниці-землі, заплідненої селянином». Таким чином Маршал перетворюється на центральну фігуру, служити котрій є обов'язком всіх французів, адже він запліднює рідну Францію новим життям [10, с. 28].

Образ Петена зливається з офіційними національними образами, адже його портрет на поштових марках замінив Маріанну, також «було розроблено нові монети, прикрашені профілем Петена, проте їх не ввели в обіг через брак металу». Така політика видає відверту спробу витіснити старий республіканський образ Франції, скасування котрого означало символічне заперечення минулого ІІІ Республіки, тобто перемогу «здорової Франції над її хворобливою половиною».

Пропаганда «маршалізму» не була порожньою; Ф. Петена дійсно любив народ. Наприкінці грудня 1940 р. Віші було переповнене дітьми, адже відбулося колективне паломництво 1440 учнів, що прийшли поздоровити Маршала з Новим роком. У масах відбулася справжня фетишизація предметів, пов'язаних із діяльністю Петена: у жовтні 1941 р. на аукціоні продали тростинку Маршала, її купив такий собі Ж. Ноен за 144 тис. франків. Бюро Пропаганди всіляко підтримувало такий фетишизм, недарма було видано нову абетку, де кожна літера починалася з речі, пов'язаної з особистістю Маршала. Фантазія автора підручника буяла: поряд із маршальським жезлом і зірками з еполет гротескно виглядають літери «К» - кепі Маршала чи «W» - вагон Маршала. Варто наголосити, що виховання молодших поколінь у дусі поклоніння «рятівникові Франції» було центральним аспектом культу особи, саме тому офіційний спів «Марсельєзи» щопонеділка в школах замінило виконання пісні «Marechal, nous voila» («Ось і ми, Маршале»), що описує чесноти Петена та закінчується клятвою учнів виконувати всі його накази [11, с. 7].

2.3 Намагання Петена зберегти Францію

З зовнішньої політикою було складніше. Багато ідейних соратників Петена ховали за пронімецькою риторикою відверту ворожість до німців. Вони щиро вірили: позірні поступки Німеччини необхідні, щоб врятувати державність, виграти час і накопичити сили для національного відродження. В 1940-1941 рр. тон в уряді задавали віце-прем'єр Дарлан, міністр оборони Вейган та міністр закордонних справ Фланден, намагалися послабити залежність Франції від рейху, - правда, без особливого успіху.

Серед недалекоглядних патріотів, пов'язували порятунок Франції з режимом Віші, виявився і майбутній президент країни Франсуа Міттеран. Втікши з німецького табору в 1941-му і пробравшись на територію Віші, молодий сержант Міттеран розвинув бурхливу діяльність в комісаріаті у справах військовополонених. За підтримки адміністрації Петена співробітники комісаріату засилали в табори військовополонених фальшиві документи, організовували втечі солдатів у «вільну зону». За подібну працю Міттеран удостоївся рукостискання маршала Петена і вищої нагороди уряду Віші - ордена «Франциск Галлік» [16, с. 45].

Німці хотіли бачити в рядах вішістів дещо іншу публіку. Так, прямою креатурою Берліна став одіозний політик П'єр Лаваль. Увійшовши в уряд Петена ще влітку 1940-го, він був відставлений у грудні того ж року через явні пронімецькі симпатії. Однак Гітлер, який неухильно посилював тиск на керівництво Віші, у квітні 1942 р. домігся призначення Лаваля прем'єр-міністром. Він набував все більший вплив, відтісняючи Петена на другий план і радуючи Берлін цинічними акціями на кшталт примусової відправки в Німеччину 750 тисяч французьких робітників.

Остаточне фіаско петенівський курс зазнав у листопаді 1942-го, після висадки англо-американських військ у Північній Африці. З таємного благословення маршала колоніальні вішістські війська здалися союзникам. Розлючені німці прийшли до висновку, що з грою у французьку незалежність пора кінчати. 11 листопада гітлерівська армія перейшла демаркаційну лінію і окупувала південь Франції. Уряд Віші було зведено до маріонеткової структури і наповнили послужливими колаборантами. Патріотично налаштовані вішісти звернули погляди в бік набуття чинності де Голля. Ну а «глава Французької держави» маршал Петен перетворився на суто декоративну фігуру. У 1944-му він спробує вийти на контакт з союзниками, однак німці зарадять цю спробу і силою вивезуть номінального французького лідера в рейх.

Отже, всі старання Петена зберегти суверенітет Франції виявилися марними. Поступки Гітлеру, зроблені в ім'я цієї благої мети (зокрема, видання антисемітських законів), лише зганьбили «рятівників Вітчизни». Наївно було б думати, що після здачі всіх ключових позицій французької керівництву вдасться зберегти залишилися крихти самостійності; що переможці залишать переможеним свободу маневру. Коли противнику віддана добра половина шахових фігур, продовжувати партію вже немає сенсу [20, с. 238].

2.4 Режим Віші, закінчення війни та маршал Петен

Проте 15 серпня 1945 р. верховний суд визнав маршала винним у зраді і засудив до розстрілу. Два дні потому генерал де Голль, який колись служив під початком Петена, замінив смертний вирок довічним ув'язненням у фортеці на острові Іль-д-Йе. 89-річний старець, який не чекав такої суворої кари, сподівався, що незабаром буде амністований - подібно своїм соратникам Вейгану і Фландену. Колишній національний герой помер у в'язниці в 1951 році у віці 95 років. До самої смерті над Петеном тяжіла репутація зрадника батьківщини. За свідченням його адвоката, маршал дивувався: «Невже люди можуть щиро думати, що я зрадив? І якщо так думають, то чому?.» Логіку засудженого зрозуміти нескладно. Адже в момент німецького вторгнення він начебто все робив як треба» за підтримки абсолютної більшості французів. І капітуляція вберегла країну від страшних випробувань, що випали, наприклад, на частку Польщі, які відчайдушно билася [21, с. 280].

Логіку судового вироку зумовила загальна ейфорія, яка панувала у Франції в 1945 році. Новий лідер нації, Шарль де Голль, дивним чином зумів забезпечити своїй батьківщині почесне (і навряд чи заслужене місце в таборі країн-переможниць). Фельдмаршал Кейтель, побачивши на підписанні акту про капітуляцію Німеччини французького представника, був ошелешений: «Ми що, і французам війну програли?!» Щоб відчувати себе такими ж повноцінними переможцями, як англійці чи американці, громадянам Франції мало було в 1945 р. підтримувати де Голля. Слід було забути, що у 1940-му вони підтримали Петена.

Письменник Артур Кестлер, який зачепив тему «політичної амнезії» в одному зі своїх есе, писав: «Францію звільнили не маки, а англо-американська воєнна машина… І ось, не пройшло і року, як кожен середній француз сповнився щирої віри в те, що Франція ніякої не зазнала поразки, що вона домоглася звільнення завдяки зусиллям самих французів, і що який-небудь мосьє Дюпон був, якщо розібратися, відважний «сопротивленец», і якщо б тільки підвернувся відповідний випадок, він би це чудово довів на ділі. Пам'ять же про його дійсні думки і вчинки в похмурі роки «інтермеццо 1940-1943» була так успішно витіснена, що цей період і понині зяє чорною дірою у французькій історії» [23, с. 24].

3. Оцінки політичної постаті Петена

8 листопада 1940 р. у лісі поблизу Тронсе відбулася пишна церемонія: під овації простого люду представники французької влади урочисто посвятили двохсотлітній дуб, посаджений самим Кольбером, - двократному рятівникові Франції маршалу Філіппу Петену. З того дня лісовий велет носив офіційне ім'я Маршал Петен. Подію всебічно освітили регіональні газети, принагідно було видано книжечку для дітей «Прекрасна історія дуба», яка з очевидним паралелізмом оповідала про міць і силу дерева, що підтримує увесь ліс, а школярі щорічно приїжджали на паломництво до дерева. Наприкінці 1944 р. в місті Тронсе відбулося інше дійство: бійці Руху Опору урочисто розстріляли дуб Маршал Петен «за державну зраду». Прекрасна історія дуба скінчилася.

Очевидно, що дерево постраждало, оскільки воно було елементом вішістської символіки, тобто втілювало Францію, котра з червня 1940 р. обрала шлях співпраці з Гітлером і проводила реакційну внутрішню політику, проте доля дуба є лише претекстом, аби спробувати зрозуміти стан суспільної свідомості, який уможливлює такі акти, як посвята голові держави дендрологічних об'єктів і страта останніх як символів режиму.

Оцінку політичної постаті Петена доцільно здійснювати в контексті колабораціонізму як явища. Це явище не може бути виправданим.

По-перше, абсолютна більшість французького (бельгійського, голландського, норвезького і т.д.) товариства визнає в якості національних героїв учасників Опору - від комуністів до монархістів. Зрозуміло, що деякі «спротивленці» якийсь час могли працювати в колабораціоністських організаціях, використовуючи свої можливості на шкоду окупантам і послідовним вішістам (рексистам, муссертовцям, квіслінговцям та ін). Але ставити їх на одну дошку з тими, хто «все усвідомив» напередодні краху нацизму було б грубою помилкою [25, с. 320].

По-друге, більшість французького суспільства спочатку повірило Петену - в цьому відмінність Франції від ряду інших європейських країн (наприклад, від Данії, де моральним лідером країни залишився король Крістіан, який відмовився мати справу з нацистами). У Франції сталася криза лідерства - і люди звернулися до старого маршала, очікуючи від нього дива. Хтось розчарувався раніше, хтось пізніше, хтось так і залишився фанатом вішистського режиму. Ставити в провину більшості людей їх мимовільний колабораціонізм, трагічна помилка - якщо воно не супроводжувалось залученням у злочинну діяльність - було б невірно. Але і розглядати цю помилку, як щось гідне похвали - тим більш дивно. Дельфіно вважається національним героєм Франції як командир «Нормандії-Неман», а не як талановитий льотчик, який збив англійський літак.

По-третє, все вище сказане не відноситься до активних колабораціоністів, які зрадили свою батьківщину. Або з безпринципною сервільністю, як Лаваль або Папон. Або з ідеологічних симпатій до нацизму, як Doriot, пройшовши ще задовго до війни «марш-кидок» від комунізму до фашизму. Або з елементарної продажності, як де Брінон, багато років працював на німців і непогано на цьому заробляв. Але з ними все ясно - у сучасній Франції важко знайти людину, яка симпатизує де Бринону або Лавалю [11, с. 7].

Складніше з Петеном, який, на відміну від перерахованих вище персонажів, дійсно мав чималі заслуги перед Францією як розумний і стійкий командир часів Першої світової війни - саме за це багато французи шанують його і зараз. Не можна заперечувати, що він був патріотом своєї країни і прийняв владу, в тому числі бажаючи мінімізувати наслідки розгрому Франції шляхом вимушеної співпраці («колаборації») з німцями. Але пішовши по цьому шляху, він зайшов надто далеко, організовуючи репресії щодо інакомислячих, ганебно здаючи німцям євреїв, які знайшли притулок у Франції, погоджуючись з відправкою в нацистські табори навіть своїх антинімецьки налаштованих соратників - генерала Вейгана, міністра фінансів Бутийе. Навіть коли в кінці 42-го року вся територія європейської Франції була зайнята німцями - і, тим самим, політика співробітництва зазнала краху, Петен залишився «главою держави», перетворившись на маріонеткову фігуру, ширму для проведення окупаційної політики. Спочатку аморальна спроба домовитися зі злом не врятувала від краху.

Але справа не тільки в цьому. Петен прийшов до влади не тільки для того, щоб взяти відповідальність за наслідки ураження. У нього був власний політичний проект, для реалізації якого настав, на його думку, відповідний час. Це створення у Франції авторитарного режиму, знищення парламентаризму, республіканських традицій, реванш за «справу Дрейфуса». Навколо Петена об'єдналися найбільш реакційні політичні сили, які хотіли розчавити ненависних їм соціалістів, комуністів, радикалів, лібералів, прихильників світської держави. А також правих, які зберігали вірність республіці - таких, як де Голль. В «державі Петена» не було місця політичній демократії, ідеологічного плюралізму, свободи друку, зате процвітав культ особистості маршала, великого, мудрого і всезнаючого. Саме тому до Петену прийшли ультраконсерватори, які в минулому виявляли свій патріотизм. Головний переслідувач євреїв Валла втратив ногу на фронті Першої світової війни, як і прокурор Габольд, ревно переслідував «сопротивленців» і вже під час повної окупації Франції просунутий німцями на пост маріонеткового міністра юстиції. Посол Віші в Берліні Скапіні теж був героєм-фронтовиком - в результаті важкого поранення втратив зір. Але для цих людей ліві були ненавистніше німців - в результаті вони прийшли до лав колабораціоністів не через слабкість чи помилки, а цілком свідомо [10, с. 29].

У певному сенсі Петен, володів заслуженим минулим авторитетом, був небезпечніший для республіки, ніж Лаваль, якого французи зневажали, ніж Doriot, за яким йшла лише купка фанатиків. Саме тому реабілітація дій Петена у 1940-1944 роках неможлива. І тюремне ув'язнення маршала після війни незрівнянно за своїм драматизмом з долею людей, відправлених на смерть при його режимі, з його згоди.

І, насамкінець, про ставлення до колабораціонізму у Франції після краху Петена. Звичайно, у переслідуваннях колабораціоністів було не тільки справедлива відплата. Мали місце і зведення особистих рахунків, і безсудні розправи - до речі, деякі подібні факти стали предметом уваги французьких правоохоронних органів вже невдовзі після закінчення війни (до сильного збурення лівих, які вважали, що вони отримали карт-бланш на будь-які дії проти своїх ворогів). Одне насильство (жорстоке знищення «сопротивленців» силами не лише нацистів, а й вішістів) тягло за собою інше. Але анархію досить швидко вдалося присікти - як тільки зміцнилася центральна влада, розбором справ зайнялися судові органи. Багато смертних вироків були замінені позбавленням волі, більшість колабораціоністів потрапили під амністію. Цілий ряд петеновських міністрів були виправдані або зазнали символічним покаранням - судові органи максимально враховували всі пом'якшувальні обставини. Приведені у виконання смертні вироки виносилися переважно тим, на чиїх руках була кров - донощикам на учасників Опору, агентів гестапо, активним учасникам Голокосту. Були страчені і деякі політики, які приймали участь в масових репресіях - такі як Лаваль і де Бринон.

Політика національного примирення, що проводилася незважаючи на протести з боку комуністів та їхніх союзників, принесла свої плоди - Франція заспокоїлася, республіка показала, що не збирається мститися переможеним. Негативні сторони спливли пізніше - коли з'ясувалося, що від відповідальності змогли піти люди, замішані в злочинах, а деякі з них - як Папон - непогано влаштувалися при новій владі. Моральні витрати покладання відповідальності на досить вузьке коло найбільш одіозних персонажів стали предметом дискусій вже при наступних поколіннях французів.

Суд над вішістом №1 став важливим етапом у ретушуванні ганебного минулого. Не відречися французи від Петена, не справивши його в зрадники, вони визнали б колективну відповідальність за ганьбу 1940-го. З престарілим маршалом обійшлися не дуже справедливо. Але ця несправедливість абсолютно закономірна. Пожинаючи лаври миротворця «і «рятівника нації», Петен автоматично забезпечував собі і майбутнє тавро зрадника. Народна любов до виразника капитулянтских сподівань не могла бути стійкою, як не міг довго зберігатися урізаний суверенітет Франції. Дорога, яка здавалася Анрі Петену єдино вірною, завела його в глухий кут.

Формально-юридичне значення вироку, винесеного маршалу Петену, невелика. Але, мабуть, правильніше буде розглядати його в загальноісторичному контексті - як вирок цілій системі цінностей, яку на початку 40-х сповідували французький політикум і французьке суспільство. І - як пересторога всім, хто захоче цю систему цінностей перейняти.

Висновки

Формування культу Петена було пов'язане з прагненням відродити Францію після періоду занепаду, яким низка суспільно-інтелектуальних кіл - військові, консерватори, клерикали - вважали добу ІІІ Республіки.

Владу Філіппа Петена було встановлено в годину величезної небезпеки для Франції: танкові дивізії Вермахту подолали спротив французьких військ, прорвали лінію оборони під Седаном і за шість тижнів спромоглися захопити три п'ятих національної території. Уряд, покинувши Париж, вирішував у Бордо стратегічне питання, яке мало визначити подальший перебіг війни: чи залишати континентальну Францію та переїжджати до Алжиру, щоб звідти провадити бойові дії, чи зоставатися у Франції та представляти французький народ перед окупантом.

Варто зазначити, що непохитній войовничій позиції міністра внутрішніх справ Ж. Манделя протистояв відверто песимістичний погляд на можливе продовження війни другого віце-президента урядової ради К. Шотана. Решта міністрів і сам голова уряду П. Рейно не могли визначитися з рішенням. Останній, зрештою зламавшись під тиском обставин, подав у відставку, і його місце посів перший віце-президент урядової ради - маршал Ф. Петен.

Погляди самого Ф. Петена щодо майбутнього протистояння з німцями не становили таємниці для урядовців: під час голосування 16 червня 1940 р. з приводу можливого перемир'я з Німеччиною саме Ф. Петен очолював урядову фракцію, котра з перевагою у два голоси (13 проти 11) визначила бажання уряду підписати сепаратний мир; саме Ф. Петена група депутатів-пацифістів на чолі з П. Лявалєм розглядала як особу, що змогла б організувати переговори з німцями, зрештою саме Ф. Петен відкрито закликав владу лишатися у Франції та переживати окупацію поряд з французьким народом.

Таким чином, встановлення уряду Ф. Петена автоматично означало пошук порозуміння з німцями і припинення бойових дій.

Варто зазначити, що позиція Ф. Петена насправді відповідала прагненню народу: «переважна більшість французів не вбачала жодного інтересу в продовженні війни за будь-яку ціну, тож підписання перемир'я з політичної точки зору було якщо не виправданим, то принаймні послідовним».

Акт консолідації всієї спільноти як такий був неабияк важливим в умовах поразки, проте у Франції він означав набагато більше, оскільки набував стократної ваги в очах певної політичної традиції: для правиці, котра в добу ІІІ Республіки була відсторонена від влади (і котра власне оперувала розрізненням pays legal і pays reel, протиставляючи прагненню народу диктат групки радикалів та соціалістів), консолідація всієї Франції навколо постаті Ф. Петена, відомого своїми право-консервативними поглядами, означала можливість соціально-політичних трансформацій, спрямованих на скасування спадку ІІІ Республіки. Для політичних акторів, вирощених у поживному розчині філософії націоналістичної організації «Французька дія», і для членів правих ліг, загартованих у вуличних сутичках 30-х років, Ф. Петен утілював іншу Францію - консервативну, ієрархічну, католицьку, елітарну - яку необхідно було відродити після нищівного сімдесятиліття демократії та егалітаризму.