Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

Усе, що відбувалося у Квебеку викликало у більшості канадців жах, оскільки вони були неготові до такого повороту подій у ще донедавна цілком благополучній країні. Проте за кілька тижнів напруга дещо спала, оскільки на початку грудня 1970р. було звільнено викраденого британського дипломата. Коментуючи дії ФВК, Дж. Кросс іронічно зазначив: «Це був випадок, коли шестеро підлітків намагались здійснити революцію» [85, с.98]. В обмін на його звільнення, поліція забезпечила викрадачам і окремим членам їхніх сімей вільний виїзд на Кубу. Звідти вони подались у Францію, але незабаром були депортовані до Канади й ув'язнені на різні терміни. Зокрема, за вбивство П. Лапорта - на 20 років позбавлення волі був засуджений Бернар Лорті, а Френсіс Сімар та лідер «крила Шеньє» Поль Росе отримали довічне ув'язнення [85, с.99].

Звільнення Дж. Кросса посприяло реабілітації Канади в очах світової громадськості і сприяло нормалізації ситуації у провінції. Попри це, у грудні 1970 р. військовий стан був замінений на тимчасові заходи громадського контролю, котрі були остаточно скасовані у квітні наступного року, а мережу ФВК вдалося ліквідувати у 1971 р. [45, с.216]. Лише в 1973 р., уперше за останні 10 років, не було зафіксовано політичного насильства на зразок того, що сповідував ФВК. Останній, як політична організація, припинив своє існування, хоч ще в 1978 р. з'являлись його заклики до збройного повстання. Головною причиною краху пропагованої ФВК ідеології стала, відсутність достатніх підстав для збройної боротьби [45, с.217].

Спалах квебекського екстремізму у жовтні 1970 рр. не призвів радикалів до бажаних результатів, хоч слід визнати, що однієї мети, а саме - привернення громадської уваги до проблеми Квебеку їм вдалося досягти. Федеральна влада зуміла ліквідувати терористичне крило квебекського сепаратистського руху і з того часу рух за незалежність Квебеку має виключно мирний і демократичний характер. «Жовтнева криза» не призвела до очікуваної консолідації місцевого суспільства, а навпаки, - посилила розкол за національною ознакою. Події 1970 року засвідчили одну дуже важливу річ, а саме те, що суть франкоканадського національного питання не лише у мовно-культурній площині й поступки на кшталт закону про офіційні мови 1969 р. не здатні розв'язати проблему Квебеку.

2.3 Реформи в Квебеку за провінційного прем'єрства Р. Бурасси

Подолавши «жовтневу кризу» 1970 р., ліберальний уряд Р. Бурасси безпосередньо приступив до реалізації своїх передвиборчих обіцянок, головною з яких було поліпшення соціально-економічного стану провінції. Прем'єр-міністр Квебеку підкреслював, що лише успіхи в економічному розвитку дадуть змогу виконати поставлені соціальні й культурні завдання, тобто реально досягти «особливого статусу». Акцентування уваги на економічному факторі знайшло своє безпосереднє вираження у підході Р. Бурасси до системи канадського федералізму. На глибоке переконання прем'єра, перебуваючи в складі федерації, Квебек виграє з економічної точки зору. Гіпотетична сепарація провінції за таким підходом означала різке падіння кількості інвестицій, тож для Р. Бурасси сепаратизм був «небезпечною авантюрою», що могла дорого коштувати для квебекців.

Федеративна система Канади розглядалась, в першу чергу, як практична угода, наповнена економічним сенсом. Така прагматична політика ліберального уряду отримала назву «рентабельного», або іншими словами, «прибуткового» федералізму.

У червні 1971 р. у м. Вікторія (Британська Колумбія) відбулась провінційно-федеральна конференція прем'єр-міністрів з приводу ухвалення нової конституції, що стало кульмінацією трьохрічних переговорів між Оттавою і реґіонами. На ній було вироблено так звану «Канадську конституційну хартію» [3, с.164], що передбачала модернізацію Акта про Британську Північну Америку 1867 р., що доти виконував роль конституції Канади. Документ також містив пункт про визнання двох офіційних мов, надавав право провінціям обирати суддів Конституційного суду Канади. Квебеку, наприклад, гарантувалось, що 3 із 9 суддів обов'язково будуть із цієї провінції [45, с. 234].

Для втілення в життя «Хартії Вікторії» необхідно було упродовж 12 днів схвалити її усіма законодавчими органами провінцій. Проте, повернувшись додому, Р. Бурасса зіткнувся з серйозною опозицією з боку не лише профспілок й опозиційних партій, але й своїх однопартійців, що заперечували можливість прийняття подібного документа. Зокрема, проти виступив один з лідерів провінційних лібералів Клод Раян, оскільки «Хартія Вікторії», по суті, не розглядала Квебек як особливий реґіон Канади. Каменем спотикання стали недостатні гарантії контролю над соціальним розвитком, що й спонукало уряд Р. Бурасси відмовитись від попередньої підтримки конституційної хартії. Після відхилення «Хартії Вікторії», бажання реформувати конституцію з боку Квебеку зникло надовго.

Найбільшою проблемою, як і в роки урядування Національного союзу, для Р. Бурасси залишався досить високий рівень безробіття у провінції. За цих обставин, у квітні 1972 р. розпочався тривалий страйк працівників громадського сектора (200 тис. чол.), котрі вимагали збільшити заробітну плату [87, с.372].

Аби розв'язати економічні проблеми Р. Бурасса повернувся до принципу, пропагованого ще в роки «тихої революції» і частково за урядування Національного союзу, згідно з яким двигуном економічного розвитку мав стати провінційний уряд. Так, наприклад, утворення Квебекської корпорації промислового розвитку мало посприяти наданню фінансової допомоги приватним компаніям, що планували створити в провінції нові або поширити вже існуючі виробничі потужності. Характерно, що підтримку отримали передусім фірми франкоканадців, що, до певної міри, спричинило перерозподіл фінансових ресурсів на ринку капіталів. Зважаючи на це, урядування Р. Бурасси асоціюється із зростанням впливу окремих бізнесових угруповань всередині Квебеку, серед яких найвпливовішою була група місцевого мільярдера Жозефа Сімара, родинними зв'язками, з яким був пов'язаний і сам прем'єр провінції. Втім, економікою Квебеку протягом 1970-х рр. керували франкоканадські націоналісти й англоканадські бізнесмени [87, с.238].

Близькість Р. Бурасси до бізнесових кіл час від часу викликала звинувачення прем'єра та очолюваних ним лібералів у зв'язках з кримінальним світом. Так, наприклад, на думку ідеолога ФВК П. Вальєра лише «жовтнева криза» відвернула увагу від корумпованості уряду Бурасси. А в 1973 р. з'явилось припущення, що П. Лапорта вбили не квебекські сепаратисти, а звичайні ґанґстери, що були пов'язані з Ліберальною партією провінції. Однак довести причетність Р. Бурасси до вбивства П. Лапорта так і не вдалося, а появу такої інформації можна розцінювати як складову парламентської передвиборчої боротьби [18, с.36].

Прем'єр-міністр Квебеку намагався залучити в економіку провінції якнайбільше інвестицій. Ліберальний уряд планував з їх допомогою, так само як і федеральних субсидій, зміцнити становище провінції у федерації. Зважаючи на це, активізувалась зовнішньополітична діяльність Квебеку. Та якщо раніше вона мала здебільшого культурницький характер і була спрямована на відносини із Францією, то тепер на перше місце вийшли економічні чинники й переорієнтація на США. Виступаючи ще в березні 1968 р. у Торонто, Р. Бурасса заявив: «Квебек потребує контактів із Францією у сфері культури так само як і зв'язків з США у сфері економіки».

Саме економічна могутність мали сприяти перетворенню Квебеку у провінцію з «особливим статусом».

Та все те, що робив Р. Бурасса у соціально-економічній площині, він пояснював намаганням зберегти двокультурний характер Канади. Заради цього прем'єр висунув концепцію «культурного суверенітету», що на практиці означала боротьбу за досягнення повного контролю над засобами масової комунікації, культурою та імміґрацією. Р. Бурасса твердив, що франкоканадська культура є союзником Канади у боротьбі із засиллям американської культури і саме вона визначає канадську ідентичність.

Питання національно-культурного розвитку стало особливо актуальним навесні 1971 р., коли завершила свою роботу Королівська комісія з питань двомовності та двокультурності. На підставі її рекомендацій прем'єр-міністр Канади П. Трюдо оголосив про початок проведення так званої політики багатокультурності. Вона декларувала підтримку всіх культур, а не лише англо- чи франкокандської, допомогу у подоланні бар'єрів у процесі повноцінного входження у канадське суспільство, стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма культурними групами держави в інтересах національної єдності. Імміґрантам мала надаватись допомога у вивченні хоча б однієї з офіційних мов, а в урядовій програмі зазначалось: «Ми можемо в нашій країні мати дві офіційні мови, але ми не можемо мати двох офіційних культур» [26, с.54]. П. Трюдо ніколи не був прихильником політики багатокультурності, але в ній він бачив єдину можливість придушити дуалістичні тенденції у Квебеку. Тож, ця політика була своєрідним контраргументом відносно теорії «двох націй», що зміцнила свої позиції у 1960-х рр. Певний вплив на утвердження політики багатокультурності в Канаді мала також діяльність «третьої сили», що всіляко штовхала П. Трюдо на цей крок. Цікаво, що ще у 1962 р. Конґрес українців Канади (КУК) поставив проведення політики багатокультурності за свою мету [26, с.54].

8 жовтня 1971 р. в Палаті громад засади політики багатокультурності підтримали і лідери опозиційних партій Роберт Стенфілд (Прогресивно-Консервативна партія), Девід Льюіс (НДП) та Реал Каоетт (Партія Соціального Кредиту). Наступного року було створено міністерство у справах багатокультурності, котре очолив канадець польського походження С. Гайдаш. Початково політика багатокультурності мала культурно-просвітницький характер, а її безпосереднє проведення здійснювалось у формі виділення асигнувань на організацію національних фестивалів музики, мистецтва, літератури, проведення різноманітних конференцій, підтримки національної преси, сприяння в навчанні рідними мовами [51, с.44].

Окрім сил, що трактували політику багатокультурності як найвище досягнення демократії у національному питанні, були й такі, що вбачали у ній слабкі місця. Багатьох турбував суб'єктивізм у підтримці тих чи інших культурних програм та ігнорування питань соціального розвитку. Проте найбільше невдоволеними проведенням політики багатокультурності були у Квебеку. Існувала думка, що багатокультурність спрямована в першу чергу проти квебекського націоналізму і намагається поставити франкоканадців в один ряд з іншими національними меншинами Канади. Щобільше, політика багатокультурності суперечила висунутій Р. Бурассою програмі «культурного суверенітету» [ 51, с.45].

У відповідь на впровадження в дію програми багатокультурності, квебекська влада оголосила 1972 р. роком боротьби за французьку мову в провінції. Французьку мову станом на 1971 р. вважали рідною 4 867 250 жителів (80, 7%) Квебеку, тоді як по Канаді цей показник складав 5 793 650 осіб (26, 86%) [26, с.55]. Згідно даних за цей рік, у провінції на французькій мові навчалося 59, 1% дітей, 11, 3% на англійській, 29% на обох і 0, 6% на жодній. У Канаді, назагал, ці показники були зовсім іншими - 71% дітей навчалися виключно на англійській, 14, 3% на французькій, 14, 3% на обох.

Інтриги у мовній ситуації у Квебеку додали рекомендації «комісії Жендрон», що завершила свою роботу лише у грудні 1972 р. Її опитування показали, що 95% франкомовного населення провінції було впевненим, що жителі Квебеку мають розмовляти виключно французькою, 88% висловились за те, що ця мова має стати мовою бізнесу, а 97% заявили, що мають право користуватися нею на роботі [26, с.56].

Рекомендації «комісії Жендрон» були використані правлячою партією, як одне з передвиборчих гасел під час провінційних виборів 1973 р. Електоральна база лібералів ґрунтувалась і на невдоволенні соціально-економічним становищем. Виборцям пропонувалось обрати між стабільністю й процвітанням за умови збереження федерації, та економічним ризиком у випадку суверенізації провінції, за що виступала партія Р. Левека [75, с.210]. Квебекська партія з часу свого створення суттєво зміцніла, а причини зростання її популярності полягали у наполегливій праці, наявності шарму і демократичній платформі. У 1972 р. на зустрічі у Парижі з лідером партії Р. Левеком французький уряд пообіцяв, що в разі його перемоги на виборах і проголошення незалежності провінції, Франція посприяє визнанню Квебеку з боку ООН і наданню йому статусу асоційованого члена ЄЕС [15].

Подальше зростання популярності ідеї суверенітету дало поштовх відцентровим тенденціям і на Заході Канади. Вимоги Квебеку використовувались західними провінціями держави і передусім Британською Колумбією та Альбертою здебільшого з економічною метою. В обмін на підтримку Оттави у суперечках із Квебеком, вони намагались розширити свої повноваження. Ближче до середини 1970-х рр. і тут зародився сепаратистський рух. Зокрема, виникли такі організації як «Асоціація незалежної Альберти» (АНА), котру фінансував відомий нафтопромисловець Дж. Рудольф, та «Комітет за незалежність Заходу» (Британська Колумбія). Західні провінції все більше були невдоволені тим, що «в Оттаві керують Онтаріо і Квебек» [18, с. 37].

Амбіції західних провінцій дещо ослабли, коли стало відомо про результати виборів 29 жовтня 1973 р. у Квебеку. Квебекська партія напередодні голосування, аби застрахуватись перед можливою поразкою, поставила за мету стати другою офіційною опозицією. Так, зрештою, і сталося, хоч відсоток тих, хто віддав свої голоси за прихильників суверенітету була значно більшою ніж під час попередніх виборів (30, 2%). Проте канадська виборча система дозволила Квебекській партії провести до Національної Асамблеї лише 6 депутатів. Натомість Ліберальна партія Р. Бурасси отримала 102 з 110 місць (54, 5%), ставши найчисельнішою парламентською більшістю за всю історію Квебеку. Національний союз вперше з часу свого створення не провів у провінційний парламент жодного представника (4, 9%), що стало черговим етапом у політичному занепаді партії [14].

Перемога федераліста Р. Бурасси зовсім не означала зменшення напруги у відносинах між Оттавою і Квебеком. Провінційний прем'єр послідовно проводив курс на децентралізацію федерації. Незабаром розпочалися дискусії щодо розмежування повноважень у соціальній сфері. У підсумку квебекський уряд уклав із федеральним центром угоду, згідно якої провінція отримала право керувати власними програмами соціальних виплат, зокрема встановлювати їх розміри незалежно від Оттави. 27 листопада 1974 р. в Канаді було прийнято новий пенсійний план. Серед досягнень лібералів можна назвати також запровадження нового страхування у сфері охорони здоров'я та початок реформування центральних управлінських інституцій.

Активна соціальна політика вимагала успішного функціонування економіки, на розвиток якої ліберали обіцяли звернути увагу перед виборами. Уже у рік виборів у затоці Джеймса розпочалось будівництво грандіозного економічного комплексу «Гідро-Квебек», спорудження якого мало посприяти зменшенню безробіття. Плани щодо цього проекту Р. Бурасса виклав ще 30 квітня 1971 р., при тому запевнивши, що «Гідро-Квебек» має стати «ключем до процвітання провінції». Проте критики закидали ліберальному уряду, що це дуже ризикований проект, наголошуючи на засиллі корупції навколо «Гідро-Квебеку». Щобільше, він вимагав величезних коштів саме у момент економічної кризи у Канаді. Аби якось відвернути увагу від соціально-економічних проблем під час економічної кризи 1974-1975 рр., ліберали перенесли акцент на національно-культурні питання. Відносини між англо- і франкоканадцями в той час набрали рис перманентного протистояння у багатьох сферах суспільного життя. Так, наприклад, протягом 1968-1973 рр. чотири франкоканадські письменники відмовилися від присудженої їм престижної губернаторської нагороди у літературі, мотивуючи це тим, що вона пов'язана з людиною, котра символізує залежність Квебеку [45, с.246].

13 березня 1974 р. Р. Бурасса виклав у Національній Асамблеї принципи, пропаґованої ним політики «культурного суверенітету» і тоді ж пообіцяв здійснити кроки щодо поліпшення статусу французької мови. Підстав для хвилювання в уряду було достатньо, оскільки між 1969 і 1973 рр. кількість франкомовних шкіл у Монреалі, скоротилась на 15%, а відсоток англомовних імміґрантів протягом 1968-1973 рр. зріс з 29, 9% до 40%.

Цю тенденцію зафіксувала також спеціалізована «комісія Хіґінса - Рейно-Мартіна», у звіті якої велась мова про проблеми культурної асиміляції та виживання франкоканадського бізнесу. Окремо було проаналізовано ситуацію в Монреалі, де осідала більшість іноземців, що перетворювало місто в інтернаціональний мегаполіс і «загрожувало франкоканадській ідентичності» [61, с.68].

Усе це спонукало провінційний парламент у травні 1974 р. ухвалити Законопроект № 22 [3, с.167], що надавав французькій мові статус єдиної офіційної мови у Квебеку. Таким чином, уряд Р. Бурасси став першим квебекським кабінетом, що вдався до визначення статусу французької мови в провінції як офіційної. Закон № 22 передбачав у випадку, коли діти імміґрантів не знали ані англійської, ані французької мови, то вони мали навчатися у франкомовних школах. Згідно документа, особа, яка не знала французької мови (за невеликими винятками) не могла бути призначена на державну службу. Загалом, закон декларував, що всі офіційні документи, бізнесові контракти в провінції обов'язково укладатимуться на французькій мові. Проте англійська мова не була абсолютно позбавлена своїх прав, а кабінет міністрів пояснив свою мовну політику фразою «Французька усюди, а англійська, де потрібно» [45, с.247].

Прийняття Закону № 22 і особливо вироблення програми франкофонізації деяких груп імміґрантів викликали шквал незадоволення і протестів з боку англофонів Квебеку й федерального уряду Канади. П. Трюдо вважав, що закон щонайменше суперечить фундаментальним свободам людини [13]. Виступаючи у Монреалі, прем'єр-міністр держави відреагував на скарги англоканадців досить радикально: «Як демократ і федераліст, я думаю, що коли народові не подобається закон, який запровадив його уряд, то він мусить змінити або його, або уряд» [13].

Незабаром акцент критики змістився в іншу площину й англофони зазначали, що цей закон прийнято в першу чергу проти самих франкоканадців, бо таким чином вони «позбавляють себе мови, що є мовою технології та міжнародних відносин» [45, с.248]. Закон 1974 р. підсумував втрату англомовною елітою провідної ролі в провінції, а супровідним явищем цього стала поступова втрата Монреалем ролі провідного фінансово-банківського центра усієї Канади. Унаслідок прийняття радикального мовного закону, на Квебек розпочався економічний тиск з боку інших провінцій. На початку 1975 р. у своєму виступі перед англоканадською бізнесовою елітою в Торонто міністр квебекського уряду Г. Сен-П'єр заявив тим промисловцям, що погрожували економічними санкціями Квебеку таке: «Якщо ми маємо заплатити економічну ціну за наш Закон № 22, ми платимо її без вагання» [8, с.93].

Загалом, події, що розгорнулися після оголошення французької мови офіційною у Квебеку можна без перебільшення назвати лінґвістичною війною, котра велася не лише на урядовому, але й на значно нижчому рівні. Зокрема, у 1975р. розгорнувся скандал із звільненням з роботи двох авіапрацівників, що надавали пасажирам інформацію виключно французькою мовою. У відповідь франкоканадські керівники аеропорту в Дорвалі звільнили авіаконтролера, що володів лише англійською. Багато квебекських власників автомобілів свідомо відмовлялись заповнювати анкети на перереєстрацію водійських посвідчень англійською мовою [53].

Загострення мовного питання не затьмарило нагальність реформи федеральної структури держави і прийняття конституції. 2 жовтня 1974 р. П. Трюдо задекларував у Палаті громад готовність пришвидшити роботу над головним законом країни, але внутрішня динаміка політичних процесів у Квебеку робила конституційну реформу не можливою в принципі. Розбіжності між провінцією й Оттавою загострились ще більше коли Р. Бурасса погодився на підтримку нової конституції за умови включення до неї положень про суверенітет у сфері освіти й культури, збільшення повноважень у соціальній галузі й сфері імміґрації та, що головне, - наділення провінції правом конституційного вето. Така позиція була викликана невдалою спробою провінції розширити своє представництво у канадському сенаті. Улітку 1975 р. верхню палату федерального парламенту було розширено, але лише за рахунок представників від Юкону і Північно-Західних територій [18, с.39].

Розуміючи, що ситуація надзвичайно складна, федеральний уряд вирішив перехопити ініціативу щодо прийняття конституції, на чому раніше наполягав саме Квебек. 19 квітня 1976 р. у Палаті громад П. Трюдо закликав до прийняття головного закону держави на основі Акта про Британську Північну Америку 1867 р. У своєму виступі, прем'єр чи не вперше на офіційному рівні припустив можливість репатріації конституції без згоди окремих провінцій. Та процес проведення конституційної реформи був загальмований черговими провінційними виборами до Національної Асамблеї у результаті яких правляча Ліберальна партія зазнала поразки.

На результатах голосування позначились прийняття Закону № 22, економічна криза 1974-1975 рр., та події навколо проведення ХХІ літніх Олімпійських ігор у Монреалі. Напередодні Олімпіади у провінції було проведено попереджувальні перевірки, що викликали невдоволення серед громадськості. Заступник міністра юстиції Квебеку Фернанд Лаланд повідомив, що співробітники поліції «провели розмову» з окремими ненадійними особами, у тому числі і тими, що були затримані у жовтні 1970 р. Саме проведення Олімпійських Ігор серйозно позначилося на бюджеті провінції та корупційним скандалом. Уже кілька років по тому проти осіб, причетних до махінацій під час будівництва комплексу спортивних об'єктів, було порушено кримінальну справу. Початкова вартість цього будівництва оцінювалась у 300 млн. дол., однак, було витрачено в одинадцять разів більше, причому низку споруд так і не добудували [62, с.51].

Засилля корупції у владних колах провінції серйозно вдарило по репутації Ліберальної партії. Водночас, внаслідок ухвалення Закону 22 ліберали втратили традиційну підтримку з боку англомовних квебекців. На долі партії позначились також невдалі конституційні переговори з Оттавою та проблема безробіття. Р.Бурасса помилився й у виборі передвиборчої стратегії, вважаючи, що квебекці обиратимуть лише між федералізмом і сепаратизмом. У підсумку, на виборах у листопаді 1976 р. ліберали отримали лише 26 мандатів, а перемогу вперше у своїй історії святкувала помірковано сепаратистська Квебекська партія, що провела до Національної Асамблеї 71 свого представника (41, 4%). Відразу після оголошення результатів виборів, дякуючи жителям провінції за підтримку, її лідер Р. Левек заявив: «Я гордий бути квебекцем!» [45, с.250].

Перемога на провінційних виборах сепаратистів стала логічним підсумком ескалації міжнаціональних та федерально-провінційних протиріч, починаючи з другої половини 1960-х рр. Скандальний візит у Канаду в 1967 р. Шарля де Голля, «жовтнева криза» 1970 р., мовні конфлікти та погіршення економічної ситуації були підґрунтям для посилення протистояння. Боротьба за «особливий статус» провінції, як із боку Національного союзу, так і лібералів, не принесла значних результатів, а прем'єрство федераліста Р. Бурасси навіть послабило позиції провінції у рамках федерації. Усе це спонукало квебекців шукати нові підходи до формування відносин з Оттавою. Результатом пошуку політичної альтернативи стало голосування за програму Квебекської партії, суть якої зводилась до проголошення провінцією політичного суверенітету і подальшого вступу в економічну асоціацію з Канадою.

РОЗДІЛ 3 ПОСИЛЕННЯ СЕПАРАТИСТСЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ У КВЕБЕКУ (1976-1982 рр.)

3.1 Заходи уряду Р. Левека зі збереження квебекської національної ідентичності

Перемога помірковано сепаратистської Квебекської партії на виборах до Національної асамблеї Квебеку в листопаді 1976 р. викликала в канадському суспільстві значне занепокоєння щодо збереження цілісності країни. Уперше за всю історію Канади при владі в цій франкомовній провінції опинилася політична сила готова радикально вирішити проблему Квебеку. Підставою для хвилювання за майбутнє канадського федералізму були передвиборчі заяви лідера Квебекської партії Рене Левека, у яких він наголошував на неможливості подальшого співжиття англо- і франкоканадців в межах однієї держави, котре, за його визначенням, нагадувало «перебування двох скорпіонів в одній пляшці» [36, с.68]. Усвідомлюючи всю складність політичної ситуації, федеральний прем'єр П. Трюдо визнав, що, починаючи з листопада 1976 р. Канада живе в умовах найбільшої загрози існуванню держави з часу її створення [30, с.49].

Ані проблема Ольстеру у Великій Британії, ані баскське питання в Іспанії, незважаючи на насильницький характер боротьби, якою супроводжувалася спроба їх розв'язання, не загрожували настільки серйозними наслідками для цих країн як проблема Квебеку для Канади. У випадку з Іспанією та Великою Британією мова велась про відокремлення периферійних районів, тоді як для Канади це означало втрату територіального ядра держави і як наслідок, - її повний розпад. Якщо Квебек ставав суверенним, то автоматично розділяв Канаду на дві частини: чотири приатлантичні провінції, а саме Ньюфаундленд, Нову Шотландію, Нью-Брансвік і Острів Принца Едварда, які були б відокремлені від Онтаріо, Манітоби, Саскачевану, Альберти і Британської Колумбії. Це відповідно могло спровокувати ланцюгову реакцію і надалі незворотний розпад країни.

Зробивши акцент на правових засобах виходу з політичної кризи, уряд П. Трюдо про всяк випадок привів у повну бойову готовність збройні сили країни і схвалив пропозицію Міністерства національної оборони про купівлю за кордоном великої партії бронетранспортерів, придатних для провадження вуличних боїв і патрулювання міст. Згодом федеральний прем'єр підтвердив готовність застосувати силу у випадку, коли квебекська влада вдасться до незаконних дій [31, с.66]. Проте побоювання щодо втілення в життя силового сценарію розвитку подій виявились марними, оскільки Р. Левек не став поспішати з суверенізацією Квебеку й обрав тактику поступового відокремлення.

Реальною причиною відмови від негайного унезалежнення Квебеку була недостатня кількість прихильників сепарації провінції, що на той час сягала приблизно 20% [45, с.250]. Крім того, політичний курс провінційного прем'єра був скорегований тим об'єктивним фактом, що Квебекська партія здобула перемогу не стільки через те, що виступала за суверенітет, скільки тому, що мешканці провінції прагнули банальної зміни влади й ефективнішої політики у сфері економіки. Отже, не відкидаючи свого головного програмного принципу - досягнення провінцією суверенітету, новий уряд був змушений виправдовувати сподівання і тих квебекців, котрі не були сепаратистами, а прагнули лише поліпшення соціальних умов життя.

Першочерговим завданням, яке намагалась вирішити нова провінційна влада, стали кроки з метою переконати зарубіжних та канадських інвесторів у безпеці капіталовкладень у квебекську економіку. З цією метою наприкінці січня 1977 р. Р.Левек здійснив візит у США, де виступив у престижному Економічному клубі Нью-Йорка з промовою, присвяченою стратегії Квебекської партії. Прем'єр-міністр, виступ якого транслювали усі головні канадські телеканали, запевнив американських бізнесменів, що не робитиме необґрунтованих економічних кроків і тим паче не проводитиме жодної націоналізації [39, с.215]. Цікаво, що наступного місяця на запрошення американського президента Дж. Картера США відвідав і прем'єр-міністр Канади П. Трюдо. Важливим результатом візиту П. Трюдо стало те, що, виступаючи в американському Конґресі, прем'єр визнав, що його федеральному урядові не вдалося створити належні умови для рівноправності й нормального розвитку франкоканадської культури.

Саме як крок у збереженні останньої, слід оцінювати те, що уперше за всю історію Квебеку у склад провінційного уряду не було запрошено жодного англоканадця. Але значно більший відгомін отримали запропоновані новою владою зміни до мовного законодавства провінції. Положення «Закону про офіційні мови 1969 р.», відповідно до якого французькій мові було гарантовано рівні права з англійською, зустрічали спротив з боку англоканадців - тобто, проблема у той час полягала не стільки у статусі, скільки у дотриманні прав французької мови [45, с.251]. Зрештою, квебекці усвідомили, що франкофонська спільнота може реально існувати лише в межах їхньої провінції, тому й не докладали надмірних зусиль для поширення принципу двомовності на усю Канаду. Попередні ж спроби ліберального уряду Р. Бурасси захистити французьку мову у Квебеку не принесли очікуваних результатів і це перетворило питання поліпшення становища мови на важливий предмет обіцянок напередодні виборів до Національної асамблеї у листопаді 1976 р. Проте, Р. Левек запевнив, що в разі перемоги його партії першим кроком нового уряду буде зміцнення позиції французької мови у Квебеку [30, с.50].

1 квітня 1977 р., уряд Квебекської партії оприлюднив засади мовної політики, де головним принципом став курс на визнання французької мови єдиною офіційною мовою Квебеку. Цей намір викликав украй негативну реакцію англофонів. Однак, незважаючи на численні застереження, 26 серпня 1977 р. 54 голосами проти 32 Національна асамблея провінції ухвалила урядовий «Законопроект № 101» («Хартію французької мови»), у преамбулі якого зазначалося, що причиною його прийняття є «бажання зберегти національну ідентичність» [14]. Наступні шість розділів «Хартії» скрупульозно регламентували використання французької мови у повсякденному житті провінції. Виключно французькою зобов'язувались користуватись уряд провінції, Національна асамблея (лише франкомовні версії законів вважались офіційними), усі засоби масової інформації, суди, заклади освіти, підприємства. Усі послуги, рекламу та інструкції пересічний мешканець Квебеку мав отримувати тільки французькою мовою [14].

Програма франконізації провінції передбачала, що діловодство французькою мовою було обов'язковим для усіх фірм, де працювало більше ніж п'ятдесят осіб. На підприємствах, штат яких сягав понад сто працівників, створювались «Комітети франконізації», котрі мали стежити за дотриманням мовного законодавства і сприяти поширенню французької професійної термінології. Усі місцеві підприємці до 1983 р. були зобов'язані подати довідки, котрі б засвідчили про їхні зусилля у зміцненні позицій французької мови та найму на роботу франкомовних робітників. Згідно статті 58 Закону, запроваджені у 1974 р. двомовні написи на крамницях і підприємствах оголошувались нелегальними і мали бути замінені виключно французькими.

Наслідком радикального реформування мовного законодавства стало створення сприятливих умов для функціонування середнього бізнесу у Квебеку, оскільки він майже повністю перебував у руках франкофонів. Проте, лише протягом 1978 р. щонайменше 42 великі компанії припинили свою діяльність у Квебеку, або ж перенесли головні офіси за його межі. Безумовно, це було серйозним ударом по економіці провінції і, що характерно, подібна тенденція спостерігалася й упродовж наступних років. Так, протягом 1976-1980 рр. Квебек покинуло 117 фірм, що спричинило втрату 5, 5 тис. високооплачуваних робочих місць [30, с.51].

У процесі поступової трансформації двомовної провінції в одномовну, котра відповідно до програми правлячої партії мала тривати упродовж п'яти років, нерідко доходило до курйозів. Яскравим прикладом цього може слугувати заміна англомовних написів на придорожніх знаках французькими, коли, скажімо, фразу «STOP» замінили на «ARRET», що викликало труднощі у багатьох туристів, котрі не володіли французькою. Коментуючи ситуацію, що склалася з придорожніми знаками, представник квебекського уряду заявив: «Кожна держава має дорожні знаки на своїй мові, до яких чужинці мусять пристосовуватися. Приїхавши до Квебеку, ви змушені відчути, що це інша країна» [36, с.70]. Не меншого розголосу набув урядовий план із перейменування вулиць, площ, а іноді й цілих міст провінції, що мали англійські назви.

На особливу увагу заслуговують наслідки прийняття «Хартії французької мови» у шкільництві. Водночас із ухваленням «Закону 101», припинила існувати стара шкільна система, що складалась з різних етнічних субсистем, які мало співвідносилися одна з одною. Попри значні побоювання, англійські школи не закривались, однак право навчатися у них мали лише ті діти, чиї батьки, чи бодай один із них, у свій час навчався в англомовній початковій школі провінції. Таким чином, новоприбулі імміґранти не мали іншого вибору, як віддавати своїх дітей у школи з французькою мовою навчання. Цей крок мав припинити невтішну для франкофонів тенденцію, котра полягала у переважному залученні нових імміґрантів до англомовного середовища. У цьому контексті, прийнятий за урядування Р.Бурасси «Закон 22» був значно ліберальнішим, бо передбачав можливість користуватися у шкільництві англійською мовою у випадку, коли відсоток англоканадського населення у тому чи іншому населеному пункті складав не менше 10% [29, с.57].

Англофони, яких відтепер вважали національною меншиною, не сприймали закон узагалі. Його автора - міністра Каміля Лорена вони порівнювали з Адольфом Гітлером, а провінційний уряд звинувачували у «лінґвістичному геноциді». 8 жовтня 1977 р. уряд Канади опублікував документ, у якому дав оцінку «Закону 101». Федеральна влада висловила стурбованість діями Квебеку і застерегла, що це може мати негативні наслідки для державної єдності. Втім, Оттава відмовилась від будь-яких санкцій проти провінції, а П. Трюдо заявив, що самі англофони Квебеку повинні боротися проти цього закону [29, с.58].

Небажання виконувати норми «Закону 101» з боку англоквебекців спричинило масову еміґрацію з провінції. Унаслідок цього, до середини 1980-х рр. Квебек покинуло 131 530 чол. [22, с.76]. Більшість колишніх квебекців оселилися на захід від території свого попереднього проживання, здебільшого в Онтаріо та Альберті («західна еміграція»). Однак еміґрація англофонів не змусила уряд Р. Левека переглянути свою мовну політику, щобільше, у 1979 р. до «Закону 101» було прийнято поправку, відповідно до якої тим особам, що бажали покинути Квебек, як виняток, дозволялося вивісити на своєму будинку оголошення про його продаж англійською мовою [22, с.77].

Унаслідок заходів уряду Р. Левека Квебек став ще більше французьким, аніж був раніше, й у проміжку між 1976 і 1981 р. кількість жителів провінції, що вважали англійську мову рідною, скоротилася на 94 тис. [72, с.47]. Тож, у державі відбувся остаточний перехід до територіального варіанта двомовності, відповідно до якого у Квебеку домінує французька, а в інших провінціях Канади - англійська мова. Встановлення «лінґвістичного суверенітету», внаслідок ухвалення «Хартії французької мови» загострило квебекську проблему ще більше. Це викликало гостру боротьбу за залучення в своє середовище імміґрантів між англо-протестантською та англо-католицькою імміґраційними системами, з одного боку, і франко-католицькою з іншого. «Закон 101» сповільнив наплив імміґрантів у Квебек, а баланс міжпровінційних міґрацій став з часом для нього негативним. Ще до ухвалення «Хартії французької мови», в Імміґраційному акті (§ 36) від 5 серпня 1977 р., було враховано двомовний характер Канади при проведенні імміґраційної політики [72, с.48]. Але цей мінімум уже не задовольняв правлячу Квебекську партію і 20 лютого 1978 р. між федеральним центром і провінцією терміном на три було укладено так звану «угоду Каллен-Кутюр», відповідно до якої квебекський уряд отримав можливість самостійно обирати імміґрантів, що потрапляли до Канади та встановлювати власну систему їх пунктів пропуску [81, с.92].

Квебекська влада були зацікавлена у вербуванні тих імміґрантів, котрі володіли французькою мовою (Гаїті, Ліван, держави Магрібу та Індокитаю), або ж тих, чия рідна мова належала до групи романських мов (Італія). Проте, акцентувавши при відборі імміґрантів увагу в основному на мовному факторі, квебекський уряд був змушений занизити вимоги у таких важливих питаннях, як професійна кваліфікація, освіта та вік. Природно, це привело до погіршення якісного рівня імміґрантів у провінцію [72, с.49]. Але, водночас, «угода Каллен-Кутюр» значно унезалежнила Квебек від Оттави, позаяк перші кроки в імміґраційній сфері зроблені у 1968 і 1975 р. надали провінції лише консультативну роль в межах федерації [81, с.92].

Квебекський уряд намагався поширити свій вплив і на засоби масової комунікації та видавничу сферу. Провінційний контроль над останньою давав можливість розвивати власне книговидавництво, оскільки більшість франкомовної літератури до того часу доводилось друкувати у Франції, внаслідок чого її собівартість значно зростала. Ці, а також інші пріоритетні питання внутрішнього життя мав регулювати «Проект політики культурного розвитку» авторства Каміля Лорена та Фернанда Дюмона, підготовлений на початку 1978 р. Квебекський уряд поставив Оттаві вимогу передати йому право регулювати такі сфери культурного життя, як авторське право, телекомунікація, охорона історичних місць і національних парків, наукові дослідження. Проте федеральний уряд П. Трюдо категорично відкинув ці домагання Квебеку [83, с.211].

Іншою сферою суспільного життя, де уряд Р. Левека виявляв свою активність, стали міжнародні відносини. Як і в попередні роки, особливе місце займав французький вектор зовнішньополітичної діяльності Квебеку. У квітні 1977 р. урядова делегація провінції на чолі з квебекськими міністрами К. Мореном і Б. Ландрі відвідала Францію. Восени того ж року офіційний візит на береги Сени здійснив і сам Р. Левек. Квебекського прем'єра зустріли як главу незалежної держави й нагородили Орденом Почесного Леґіону. Обидві сторони підкреслили особливий характер взаємин між Францією та Квебеком і вирішили проводити зустрічі на найвищому рівні регулярно раз у рік, що нагадувало практику повноцінних міждержавних контактів [81, с. 95]. Проте співпраця Квебеку і Франції здебільшого обмежувалася культурною сферою, тоді як французькі інвестори не надто поспішали вкладати гроші в економіку провінції. Тож, не покладаючи особливих сподівань на Францію, уряд Р. Левека заявив про активізацію пошуків партнерів у галузі економічної співпраці. У складі Міністерства промисловості й торгівлі Квебеку було створено управління зовнішньої торгівлі, що дало змогу розширити мережу торгових представництв за кордоном (Гонконг, Дакар, Каракас, Лісабон, Мехіко), у результаті чого, обсяг експорту значно збільшився [81, с.96].

У 1977 р. під провінційним тиском канадський парламент прийняв постанову про розширення повноважень реґіонів у сфері оподаткування. Зокрема, до компетенції провінцій долучалось право стягувати податки з корпорацій, з продажу тютюнових виробів та алкоголю. Водночас, у Квебеку встановилася і власна система оподаткування прибутків (13-33%), що передбачала пільги для місцевих бізнесменів [29, с.58].

Податкова реформа не відразу позитивно вплинула на економіку Квебеку, яка перебувала в депресивному після господарської кризи 1974-1975 рр. стані. Протягом 1976-1978 рр. у провінції було створено 200 тис. нових робочих місць, але і цього видалось замало. Середній показник безробіття у Квебеку протягом 1976-1980 рр. був вищим за загальнодержавний [30, с.52]. Однак позитивні моменти в економічному розвитку усе ж простежувались і, скажімо, у 1977 р. рівень інвестицій в економіку провінції на 3, 5% перевищив загально-канадський показник. Саме останній факт доводить, що дії Оттави по застереженню іноземних інвесторів від вкладання грошей у квебекську економіку виявились неефективними.

Неупереджене ставлення США можна пояснити, зокрема, і тим фактом, що уряд Р. Левека активно сприяв зміцненню демократичних засад і подальшому утвердженню громадянського суспільства в реґіоні, перші паростки якого з'явилися під час «тихої революції». Прикладом цього є виборча реформа, внаслідок якої відбулася демократизація процедури наповнення партійних кошторисів та ліквідація таємних виборчих фондів, що призвело до значного відокремлення політики від бізнесу [43].

Політика Квебекської партії у соціальній сфері, в чому одностайна більшість сучасних дослідників, мала яскраво виражений соціал-демократичний характер. За урядування Р. Левека у провінції було закладено нову систему соціального захисту населення, котра з певними змінами функціонує до нині. Наприклад, жителям Квебеку від 65 років уряд гарантував медичні послуги за кошт провінційного бюджету, а дітям до 16 років безкоштовні послуги дантиста. Відтак, видатки уряду Р. Левека на соціальну сферу були значно більші ніж в інших провінціях [83, с.212].

Помітнішу роль у житті Квебеку почали відігравати профспілки. Свідченням того, є їх залучення до обговорення й опрацювання соціально-економічної стратегії розвитку провінції на паритетних умовах з урядом та місцевими бізнесовими колами. В результаті такої співпраці вдалося реформувати застарілий Робітничий кодекс та поліпшити соціальний захист пересічного робітника. Зокрема, уряд Р. Левека збільшив мінімум погодинної заробітної плати до 3, 25 дол., довівши її до найвищого показника у всій Канаді [29, с.59].

В умовах перманентних непорозумінь і взаємних звинувачень між Квебеком та Оттавою, канадський уряд у 1977 р. створив міністерство федерально-провінційних взаємин, котре очолив франкоканадець Марк Лаланд. Його завданням було налагодження кращої взаємодії між Оттавою й реґіонами, а також створення умов, за яких франкомовні канадці почувались б мов удома не лише у Квебеку, але й по всій Канаді. Центральний уряд намагався знівелювати враження ніби тільки уряд Квебеку - це уряд франкофонів. Для ефективнішої державної політики він вирішив показати, що й квебекці можуть обіймати важливі посади у федеральному уряді.

П. Трюдо спробував переконати жителів Квебеку, що активна участь у державній політиці є найкращим механізмом захисту їхньої культурної самобутності. Політика П. Трюдо, таким чином, відкрила франкоканадцям двері у політику вищого - державного рівня і стала досить ефективним методом інтеґрації квебекців у структуру Канадської держави. Це сприяло тому, що для багатьох квебекців Канада вже не була такою «чужою» як раніше. Інакше кажучи, протистояння між конкуруючими англо- і франкоканадською політичними культурами поступово перетворилося на суперництво всередині однієї квебекської культури - між федералістами й сепаратистами. У той час тривала боротьба націоналістично-сепаратистських і реалістичних тенденцій у франко-канадському національному русі.

Це дуже добре ілюструють взаємини між П. Трюдо й Р. Левеком, протистояння яких відтворювало стан справ у всьому суспільстві, й уся друга половина 70-х рр. ХХ ст. в житті Канади пройшла під знаком політичного й особистісного суперництва саме цих двох франкоканадців. Вони, кожен у свій спосіб, стали втіленням Квебеку і його політичної культури, а головною відмінністю між двома політиками було бачення майбутнього Квебеку. Р. Левек на запитання журналістів: «Чого хоче Квебек?» відповідав коротко: «Незалежності» [66, с.294]. Він твердив, що квебекці збережуть свою національну ідентичність лише тоді, коли стануть «великою нацією», тобто досягнуть суверенітету. Натомість П. Трюдо вірив, що майбутнє його «малої батьківщини» буде найкращим у складі «великої батьківщини», котрою мала слугувати федерація, базована на засадах рівності англо- та франкоканадців. Розмірковуючи над майбутнім Канади у непростий період її існування, прем'єр-міністр висловлював упевненість, що майбутнє держави пов'язане лише з федералізмом [66, с.295].

Політичне суперництво цих двох франкофонів перенеслось й справило визначальний вплив на одну з ключових подій канадської історії другої половини ХХ ст. - квебекський референдум, присвячений перегляду існуючого формату взаємин провінції з Оттавою. Його проведення мало дати відповідь на запитання - чий шлях суспільного розвитку обере Квебек: федералістський П. Трюдо чи сепаратистський Р. Левека. Очевидним було лише те, що на майбутній вибір безпосередній вплив матимуть наслідки реформ, проведених провінційним урядом. Кроки Р. Левека зі збереження національної ідентичності у перші роки його урядування можна вважати досить вдалими. Урядові вдалося перетворити французьку мову на єдину офіційну мову в провінції, виправити на свою користь ситуацію в імміґраційній галузі. Водночас, реформи в економіці та соціальній сфері сприяли поліпшенню загального добробуту пересічних квебекців. Проте правляча партія і Р. Левек зокрема, вважали, що за діючої системи федералізму Квебек не може нормально розвиватися і тим паче зберегти свою національну ідентичність.

3.2 Референдум про асоціативний суверенітет провінції 1980 р

Наприкінці 1970-х рр. інтрига щодо можливого відокремлення Квебеку досягла своєї кульмінації. Однак про повну самостійність мова й надалі не велась і Р. Левек закликав у жодному разі не ототожнювати терміни «незалежність» і «суверенітет» [20, с.52]. Квебекська партія виступала за втілення в життя концепції «суверенітету-асоціації» (асоціативного суверенітету), згідно якої провінція проголошувала політичний суверенітет і вступала в економічний союз з Канадою [42, с.107].

У листопаді 1974 р. чільний представник квебекців Клод Морен уперше виклав ідею проведення провінційного волевиявлення щодо асоціативного суверенітету Квебеку, а незабаром після свого приходу до влади Р. Левек пообіцяв провести такий референдум упродовж найближчих п'яти років [42, с.108]. У середині 1977 р. уряд Квебекської партії подав на розсуд громадськості форму його проведення, котра повторювала модель, використану Великою Британією під час волевиявлення щодо вступу у ЄЕС. Як і в британському випадку, у провінції було створено дві організації, котрі обстоювали позицію «за» і «проти». Обидві структури отримали від уряду однакові фінансові ресурси й час для виступу на телебаченні та по радіо. Крім цього, кожний мешканець Квебеку одержав брошуру з арґументами «за» і «проти» асоціативного суверенітету, а також окреме обґрунтування урядової позиції [55, с.62].

Незважаючи на запевнення Р. Левека в тому, що результати референдуму матимуть лише «моральне значення», федеральний прем'єр-міністр П. Трюдо, - як контрарґумент, запропонував провести референдум щодо національної єдності в усіх десяти провінціях. Свою позицію він пояснив за допомогою медичної аналогії, відповідно до якої Канада - пацієнт, котрому хочуть ампутувати руку (Квебек), попередньо не узгодивши це з ним самим [42, с.108]. Поза тим, ідея загальнодержавного референдуму не знайшла належної підтримки в політичних колах Канади і її відкинули навіть у середовищі федеральних лібералів. Квебекський прем'єр назвав пропозицію П. Трюдо «анахронічним абсурдом» і зазначив, що питання приєднання у 1949 р. до федерації Ньюфаундленду вирішували тільки жителі цього реґіону, а не вся країна, тому, наголосив Р. Левек, свою долю квебекці вирішуватимуть також самостійно [53].

Після провалу ідеї всеканадського референдуму щодо національної єдності, федеральний уряд анонсував головні принципи оновленої системи канадського федералізму. Це було викликано необхідністю створити альтернативу сепаратистським прагненням квебекського керівництва, що цілком вкладалось в рамки політичної філософії П. Трюдо, котра, за його ж власним зізнанням, полягала у «створенні противаг». «Новий федералізм» якраз і був тією противагою, здатною зберегти єдність Канади, позаяк передбачав запровадження реґіонального самоврядування, гарантував мовну рівність англо- і франкоканадців. Він також означав поширення процедури консультацій між федеральним центром і провінціями, а також надання більших конституційних прав реґіонам у фінансовій сфері. Аби засвідчити серйозність своїх намірів, П. Трюдо пообіцяв внести ці положення у конституцію, прийняття якої прогнозував до кінця 1981 р. [29, с.60].

Намагання центрального уряду реформувати федеральну систему держави провінційні адепти незалежності сприйняли досить іронічно. Так, згадуваний уже Ж.-М. Леже назвав канадський федералізм таким, що вже віджив себе і передбачав його крах до кінця ХХ ст. [36, с.73]. Таким чином, ініціатива Оттави не змінила наміру провінційного керівництва будь-що провести власний референдум. На VII з'їзді Квебекської партії, що проходив протягом 1-3 червня 1979 р., було прийнято нову партійну програму, котра підтвердила незворотність громадянського волевиявлення. «Оновлений федералізм, - йшлося у документі - є неможливим, оскільки федеральний центр нізащо не піде на поступки у сфері розмежування владних компетенцій». Відтак, лише пропонована партією схема асоціативного суверенітету була спроможна забезпечити нормальний суспільний розвиток у майбутньому. Після досягнення Квебеком політичного суверенітету й вступу в економічну асоціацію з Канадою, пропонувалось створити спільний орган управління - Загальну раду міністрів, куди б входили представники Квебеку та Канади. Кожна з двох частин нового утворення могла мати на своїй території власне законодавство, на свій розсуд розпоряджатися фінансами. Програмою також передбачалися вільний рух товарів, робочої сили й капіталів, відсутність митниці і паспортного контролю, наявність спільної валюти, тісний військовий союз між Квебеком й Оттавою [29, с.61].

Улітку 1979 р. Р. Левек оголосив, що референдум відбудеться орієнтовно у 1980 р., а у випадку його провалу - правляча партія обіцяла провести ще одне волевиявлення, котре уже безпосередньо мало стосуватися незалежності провінції [42, с.109]. Однак, проведені 27 вересня 1979 р. у Квебеку соціологічні опитування, показували невтішну картину для сепаратистів. Лише 11% мешканців провінції виступали за повну незалежність, 19% за суверенітет і подальший вступ в економічну асоціацію з Канадою, 39% за оновлений федералізм, 15% за статус-кво і 7% на той час ще не визначились. Показово, що 66% респондентів були впевнені у тому, що як би не закінчився референдум - Квебек так чи інакше залишиться в складі Канади [42, с.109].

1 листопада 1979 р. у Національній асамблеї було оприлюднено документ під назвою «Квебек - Канада. Нова угода», в якому уряд виклав основні принципи втілення в життя концепції асоціативного суверенітету. У ньому йшлося, що завдяки політичному суверенітету перед провінцією відкриються нові можливості і вона отримає політичну вигоду, а від економічної асоціації з Канадою - Квебек дістане економічний зиск. Документ передбачав членство Квебеку в Британській Співдружності, ООН, НОРАД і НАТО. Р. Левек з цього приводу заявляв: «Ми частина Західного світу і маємо намір залишитися нею» [55, с.63].