Квебекська національна проблема у контексті федералізації Канади

Декілька днів по тому, квебекський уряд призначив проведення референдуму на 20 травня 1980 р., а в другій половині грудня 1979 р. оголосив зміст питання (французькою та англійською мовами): «Уряд Квебеку виніс на громадський розгляд пропозицію проведення переговорів щодо укладення нової угоди з рештою Канади, котра базується на рівності двох націй. Ця угода має дати Квебекові ексклюзивне право приймати власні закони, збирати податки, встановлювати відносини із зарубіжними державами - тобто, отримати суверенітет. Водночас, вона передбачає економічну асоціацію з Канадою, включаючи спільну валюту. Зміни в політичному статусі, отримані внаслідок цих переговорів, не наберуть сили без народного схвалення на іншому референдумі. Враховуючи такі умови, чи даєте Ви урядові Квебеку мандат на проведення переговорів відносно пропонованої угоди між Квебеком і Канадою?» [14].

Частина квебекських радикалів виступила проти такого завуальованого формулювання і наполягала, аби питання незалежності було поставлене прямо. Однак Р. Левек вважав, що питання саме у такому вигляді здатне забезпечити перемогу. Проведені на той час опитування свідчили про те, що 57% квебекців хотіли розширення прав провінції у галузі культури, 50% в економіці, 37% у сфері міжнародних відносин і загалом 54% мешканців Квебеку підтримували пропозицію провінційного уряду щодо асоціативного суверенітету [42, с.110]. Необхідно врахувати і те, що референдум, як і обіцяв раніше Р. Левек, прямо не стосувався незалежності провінції, а мав радше консультативний характер. Лише при позитивному результаті 20 травня, мав відбутися новий референдум, присвячений безпосередньо питанню самостійності. Тобто, якщо Квебек і міг, де-юре, стати незалежним, то у жодному разі не в результаті референдуму 20 травня 1980 р. Проте, де-факто, і це добре розуміли в Оттаві, позитивні наслідки голосування неминуче відкривали шлях до повної незалежності Квебеку [58, с.72].

На особливу увагу відносно можливості відокремлення Квебеку і проведення з цього приводу референдуму заслуговує позиція керівництва католицької церкви. Католицизм завжди домінував у провінції і традиційно відігравав важливу роль у її суспільному житті. Навіть попри певний занепад церкви після секуляризаційних процесів під час «тихої революції», до думки церковних ієрархів прислухалася значна частина квебекців. Зважаючи на це, церква не могла залишатися осторонь тих подій, що відбувалися у провінції. У 1979 р. квебекські єпископи прийняли спільну відозву під назвою «Народ Квебеку і його політичне майбутнє». У першій частині послання йшлося, що жителі провінції мають право самостійно визначати й влаштовувати своє майбутнє, бо в Євангелії зазначено: «Шукайте і знайдете». Цю фразу, на перший погляд, можна було трактувати як завуальовану підтримку сепаратистського курсу партії Р. Левека, проте, у другій частині звернення було подано, назагал, негативну оцінку суверенітету і прозвучав заклик до єдності поміж людьми [79, с.41] .

Така досить неоднозначна відозва квебекських єпископів була викликана нелегким вибором між федералізмом і сепаратизмом. Таку дилему влучно передав католицький архієпископ, виходець із Квебеку Еммет Картер. На конференції, присвяченій проблемам розвитку федерації у 1978 р. він заявив: «Щоб бути чесним з Вами, вважаю неможливим молитися за єдність Канади. Коли б я підносив свої очі до небесного Отця, я б мав перед собою уявну картину мого брата квебекського єпископа, який може в ту саму хвилину молитися до того ж небесного Отця, щоб його любий Квебек став вільною країною… Я відмовляюся змушувати Бога вибирати поміж нами…».

Проблема можливої сепарації Квебеку суттєво позначалась на ході передвиборчої кампанії до канадського парламенту у 1979 р. Для Ліберальної партії Канади збереження свого впливу у провінції, на думку політичних аналітиків, було рівноцінне питанню подальшого перебування при владі, оскільки чверть парламентаріїв-лібералів традиційно обирались саме у Квебеку. Ліберали переконували, що є єдиною партією, здатною зберегти Канаду неподільною, позаяк мають підтримку не однієї, а обох головних мовних груп держави. Перемога ж консерваторів, очолюваних англоканадцем Джозефом Кларком, на їх переконання, могла лише прискорити процес відокремлення Квебеку [36, с.70].

Консерватори натомість звинувачували ліберальний уряд П. Трюдо у недалекоглядній політиці щодо Квебеку, котра викликала загострення федерально-провінційних взаємин. Зрештою, на виборах 22 травня 1979 р. правляча Ліберальна партія зазнала поразки, зумівши провести до Палати громад тільки 114 депутатів, тоді як консерватори 136 своїх представник. Проте Прогресивно-консервативній партії не вистачило 6 місць, аби отримати абсолютну більшість і Дж. Кларк сформував уряд меншості, який став заручником політичної ситуації у країні, де головну напругу продовжувало вносити франкоканадське питання.

Результати голосування у Квебеку під час федеральних виборів вартують особливої уваги, оскільки на відміну від інших реґіонів країни ліберали здобули тут переконливу перемогу (61, 9% голосів) [30, с.52]. Позиція Дж. Кларка щодо Квебеку сприяла зростанню сепаратистських настроїв серед квебекців, для яких Канада знову стала «чужою». Спроби подолати історично негативне ставлення з боку франкоканадців до консерваторів за допомогою переманювання впливових квебекських політиків до свого табору завершились також невдало.

Політика Дж. Кларка передбачала відмову від непримиренної федералістської позиції, а сам глава уряду дотримувався концепції децентралізації федерації і перетворення її в «спільноту спільнот».Водночас, Дж. Кларк намагався уникнути розв'язання гострих питань у сфері федерально-провінційних відносин і з цією метою порекомендував Р. Левекові затриматись із проведенням референдуму. Він заявив, що відмовляється вести з Квебеком будь-які переговори окрім тих, що стосуються системи канадського федералізму. Проте і тим переговорам завадила урядова криза, унаслідок якої 13 грудня 1979 р. об'єднана опозиція висловила вотум недовіри федеральному прем'єрові. У результаті позачергових виборів Ліберальна партія Канади отримала 147 місць у Палаті громад, що дозволило її лідерові П. Трюдо сформувати свій четвертий уряд. 74 депутати-ліберали були обрані у Квебеку, що вкотре довело залежність політичної долі Ліберальної партії Канади від голосування у цій франкомовній провінції [30, с.53].

За три місяці, що залишалися до референдуму, уряд лібералів намагався всіляко вплинути на перебіг референдумної кампанії і забезпечити потрібний результат для збереження державної єдності. З цією метою у Квебек був відряджений палкий прихильник системи федералізму у Канаді, федеральний міністр юстиції Жан Кретьєн. Разом з ним, головним опонентом провінційного сепаратизму став лідер провінційних лібералів Клод Раян, котрий, як тільки очолив Ліберальну партію провінції, пообіцяв реалізувати три речі: стати у жорстку опозицію до уряду Р. Левека, сприяти поразці сепаратистів на референдумі і, нарешті, перемогти Квебекську партію на чергових виборах до Національної асамблеї [42, с.111].

10 січня 1980 р. К. Раян виступив із програмою майбутнього розвитку держави під назвою «Нова канадська федерація». Відповідно до неї, усі провінції отримували виключну юрисдикцію над сімейним законодавством, соціальним страхуванням (зокрема, й страхуванням у випадку безробіття), прибережними природними ресурсами, контроль над якими до того перебував у компетенції Оттави. Ліберальна програма передбачала розширення прав провінцій у сфері оподаткування, гарантувала мовну рівність. Замість Сенату мала бути створена Федеральна рада, у якій Квебек повинен був мати не менше 25% місць [53]. Р. Левек скептично відреагував на пропозиції своїх політичних опонентів. З 4 по 20 березня 1980 р. в Національній асамблеї відбулись дебати з приводу питання винесеного на референдум. Головна полеміка розгорнулася між лідерами головних політичних партій провінції К. Раяном (Ліберальна партія) та Р. Левеком (Квебекська партія). Р. Левек наголосив, що референдум - видатна подія в квебекській історії, під час якого жителі реґіону матимуть реальне право на самовизначення. Прем'єр в черговий раз скритикував систему канадського федералізму, що, на його думку, не гарантує квебекцям збереження їхньої національної ідентичності [66, с.297]. К. Раян у відповідь звернув увагу Р. Левека, що всі ті досягнення, про які говорив той у своєму виступі, стали можливими лише завдяки тій політичній системі (федералізм) при якій, власне, живуть квебекці [66, с.297].

14 травня 1980 р. перед десятитисячним натовпом квебекців у Монреалі П.Трюдо урочисто пообіцяв оновити федерацію, а Квебекові, зважаючи на його виняткову національну ідентичність, забезпечити в системі канадського федералізму особливе місце. Тобто, мова йшла про «особливий статус», якого добивалися попередні уряди провінції. Умовою виконання обіцянки П. Трюдо, мало стати голосування проти пропозиції квебекського уряду, що вже само по собі відкривало дорогу до реформування системи канадського федералізму й ухвалення конституції держави зокрема [20, с.54].

Інтрига щодо результатів голосування, котра все ж зберігалася до останнього дня, сприяла активізації дискурсу навколо майбутнього як Канади, так і Квебеку. Передбачалося, що у випадку його відокремлення, ворожість до політичного утворення франкофонів з боку Англійської Канади буде настільки великою, що про ніяку економічну асоціацію й годі говорити, а офіційній двомовності в Англійській Канаді, незважаючи на те, що там проживає шоста частина усіх франкоканадців, настане край. Згідно проведених опитувань, лише близько 10% жителів у дев'яти провінціях Англійської Канади підтримували ідею асоціативного суверенітету, тоді як 80% виступали проти будь-якої незалежності, в тому числі і неповної. Майже всі великі українські організації, незважаючи на їх політичне забарвлення, висловилися проти сепаратистських тенденцій у Квебеку. Винятком була лише резолюція Едмонтонської конференції українських науковців, яка виступила за перетворення держави у конфедерацію двох рівних партнерів - Квебеку й Англійської Канади [71, с.154].

Однак, заради справедливості, треба зазначити, що в країні було чимало і тих, хто особливо не переймався можливою сепарацією Квебеку. Яскравим прикладом цього можуть бути результати опитування громадської думки, проведені у березні 1979 р. в Альберті, де 32% мешканців цієї західної провінції зізналися, що нічого не знають про план проведення референдуму у Квебеку і їх більше цікавить питання, як перешкодити федеральному центру узурпувати контроль над природними ресурсами провінції. Тож, кожний реґіон мав власні інтереси і реагував на чужі проблеми не охоче, незважаючи навіть на їхню загальнодержавну вагу. Враховуючи це, квебекський уряд припустив можливість, у разі провалу ідеї економічної асоціації з Канадою звернутися з подібною пропозицією до США [81, с.145].

США займали досить обережну позицію щодо подій в Квебеку. «Тиха революція» і події після неї залишились поза увагою Вашингтона і лише з 1976 р. - перемоги у Квебеку партії Р. Левека, американці почали уважніше слідкувати за подіями в Канаді. Слід підкреслити, що радник президента Дж. Картера Збігнєв Бжезинський певний час проживав і навчався у Квебеку, тож все те, що відбувалося у провінції не могло не аналізуватися у Білому домі. Загалом, американська позиція щодо квебекської проблеми у 1970-х рр. зводилась до трьох принципів: 1) неподільність Канади; 2) невтручання у внутрішні справи північної сусідки; 3) визнання права канадців демократичним шляхом вирішувати своє майбутнє [81, с.146]. В лютому 1977 р. Дж. Картер, зокрема, заявив: «Майбутнє Канади викликає в Америці чималу тривогу… Я особисто бажаю, аби конфедерація залишалась такою як є і щоб Квебек не відокремився» [81, с.146]. США не бажали нестабільності поблизу своїх кордонів і тому виступали за збереження статус-кво, проте не можна також цілком відкидати думки, що Вашингтон був не зацікавлений у розв'язанні проблеми Квебеку і використовував її з метою тиску на Канаду.

На референдумі з приводу асоціативного суверенітету, який відбувся 20 травня 1980 р., перемогу здобули федералісти. У голосуванні взяли участь 84, 3% квебекців, що було найвищою явкою виборців за всю історію не лише Квебеку, але й Канади загалом. Позитивно на питання уряду відповіло 1 478 200 осіб або 40, 5%, негативно - 2 171 913 або 59, 5% [42, с.112]. На думку більшості канадських політологів, референдум засвідчив, з одного боку, достатньо глибокий розкол серед населення провінції, а з другого, що багато квебекців таки не задоволені місцем провінції у складі федерації. Втім, із 110 виборчих округів, лише у 15 прихильники асоціативного суверенітету здобули перемогу. Серед них був і Тайлон - округ, від якого у свій час до Національної асамблеї був обраний Р. Левек [42, с.112].

Результати травневого референдуму викликали жваве суспільне обговорення, котре зводилось до пошуку причин поразки ідеї асоціативного суверенітету. В середовищі прихильників самостійності відразу ж з'явилась версія, відповідно з якою референдум для квебекців став нещирим виявом їхньої волі, позаяк вони хотіли продемонструвати свою відданість Канаді і при тому не зашкодити собі. З такою версією важко не погодитись, особливо, коли врахувати побоювання того, що у випадку позитивного результату федеральний уряд міг запровадити у провінцію війська, як це було під час «жовтневої кризи» 1970 р. Відтак, значна частина мешканців Квебеку боялась порушення усталеної системи життя, передусім в економічному плані, і голосувала за спокій. Окрім того, негативні наслідки голосування пояснюються тим фактом, що квебекці з часу «тихої революції» досягли необхідного мінімуму прав і свобод для збереження національної ідентичності [20, с.55].

Аналіз голосування показує, що «за» переважно голосували і молоді квебекці, котрі народилися у період з 1945 по 1959 р., тож віковий фактор зробив квебекський сепаратизм потенційно небезпечним у майбутньому. «Ні» в основному сказали чотири категорії квебекців: ті, кого задовольняв статус-кво, прихильники конституційних змін, запропонованих федеральним урядом, особисті симпатики П. Трюдо і К. Раяна та противники правлячої Квебекської партії [42, с.112]. Загалом, залежність між партійністю і тим як проголосував той чи інший мешканець провінції була дуже великою. Ліберали втілювали федералістські сили, тоді як фракофони- сепаратистські. Спроби інших партій зайняти проміжну між цими політичними напрямками позицію закінчились невдало і вони були поглинені двома провідними партіями, головно лібералами [29, с.62].

Не менше вплинула на результати голосування позиція провідних політиків, котрі, як не парадоксально, були значно популярнішими за ті ідеї, які вони пропагували, тому канадська публіцистка Люсьєн Ганьйон назвала референдум у провінції передусім «битвою вождів» [42, с.112]. Глава Квебекської партії Р. Левек мав більше симпатиків ніж лідер лібералів К. Раян, проте ця популярність нівелювалася наявністю на посаді прем'єр-міністра Канади франкоканадця П. Трюдо. Попри те, що вершина популярності федерального прем'єра була вже позаду, він усе ж мав вагомий вплив на думку квебекців і в «оновлений федералізм», швидше за все, повірили лише тому, що його проголосив саме П. Трюдо. Тож, головну заслугу у перемозі федералістської ідеї над сепаратистською віддають саме йому [20, с.63].

Референдум щодо асоціативного суверенітету Квебеку був логічним наслідком двадцятирічного періоду розвитку провінції, що пройшов під знаменом змін засад функціонування системи канадського федералізму. Його проведення, а отже, і реальна загроза єдності держави, змусили Оттаву вкотре переосмислити проблему Квебеку й визнати потребу її розв'язання головним пріоритетом у своїй діяльності. Результати референдуму показали, що квебекців не задовольняють ані асоціативний суверенітет, ані статус-кво. Тож, традиційне питання «Чого хоче Квебек?» стало знову актуальним і відповідь на нього зацікавлені сторони спробували знайти під час конституційної реформи.

3.3 Квебекський фактор при ухваленні Конституції Канади 1982 р

Наростання сепаратистських настроїв у другій половині 1970-х рр. в окремих реґіонах Канади і передусім у Квебеку, змусили федеральний уряд П. Трюдо вдатись до низки заходів, котрі мали запобігти безконтрольному збільшенню владних повноважень з боку суб'єктів федерації, а заодно зміцнити державну єдність. Без сумніву, головним кроком у цьому напрямку стала конституційна реформа, котра мала завдання розмежувати федерально-провінційні права й обов'язки, що дозволило б послабити відцентрові тенденції у країні. Однак ситуація ускладнювалась тим, що навіть після здобуття у 1931 р. Канадою фактичної незалежності, вона формально залежала від Лондона і не мала власної конституції у прямому розумінні цього слова. ЇЇ функції з часу утворення держави виконував Акт про Британську Північну Америку 1867 р., вносити зміни, до якого міг лише парламент Великої Британії, що, зрештою, дало підстави шукати коріння проблеми Квебеку у «колоніальній конституції». Тож, проведення конституційної реформи в Канаді означало репатріацію основного закону держави.

Починаючи з другої половини 1970-х рр., федеральний уряд крок за кроком намагався позбутись пережитків і символів колоніального минулого, а отже, зміцнити канадську державність. Саме у той час можна говорити про зміцнення позицій канадського націоналізму, котрий, на відміну від квебекського був не етнічним, а федеральним [45, с. 261].

Аби зрозуміти причину недовіри до дій Оттави і врешті-решт знайти відповідь на запитання «Чого хоче Квебек?», восени 1977 р. федеральний уряд ініціював створення «Комісії у справах канадської єдності» на чолі з колишнім прем'єр-міністром провінції Онтаріо англоканадцем Джоном Робертсом та екс-міністром федерального уряду франкоканадцем Жан-Люком Пепіном. У її склад увійшло близько півсотні авторитетних у Канаді осіб, що репрезентували усі провінції та етнічні спільноти країни. Проте, не чекаючи на висновки «комісії Пепіна-Робертса», федеральний уряд у березні 1978 р. виклав основні принципи конституційної реформи під назвою «Час дій». Оновлена система канадського федералізму ґрунтувалася на самоврядуванні реґіонів та гарантуванні мовної рівності англо- і франкоканадців. Окремо було передбачено принцип загальнонаціонального консенсусу як бажаної, але не обов'язкової умови реформи. Ці принципи мали лягти в основу нової конституції, котру планувалось прийняти до кінця 1981 р.

11 жовтня 1978 р., виступаючи на відкритті останньої перед виборами сесії Палати громад, П. Трюдо виніс на парламентське обговорення комплексний проект конституційної реформи і наполіг на його прийнятті [29, с.69]. Перспективи його схвалення були незначними, головним чином через спротив офіційної опозиції - консерваторів. Невдало завершились і спроби федерального та провінційного прем'єр-міністрів знайти порозуміння з окремих питань конституційної реформи на черговій спільній зустрічі в листопаді 1978 р. Після цієї конституційної конференції з'явилася так звана «перша сторінка» з одинадцяти найдискусійніших пунктів. Тут переважно фігурували питання економічного характеру й розширення провінційних повноважень (сім пунктів), та збільшення прав суб'єктів федерації на міжнародній арені [29, с.70].

На окремих із цих питань зупинилася і «Комісія у справах канадської єдності». Однак у своїх висновках, що були оприлюднені 1 вересня 1979 р. під промовистою назвою «Майбутнє разом», вона вказала на необхідність реформування системи канадського федералізму загалом. Окремо комісія визнала факт існування проблеми Квебеку, котра на її думку, була викликана «відвертим реґіоналізмом та історичними передумовами». Тож, аби вийти з конституційної кризи, «комісія Пепіна-Робертса» пропонувала встановити баланс двох рівнів влади. Для цього передбачалась реформа парламенту, верхня палата якого - Сенат, більше нагадувала орган не федеративної, а унітарної держави, позаяк була створена за англійським взірцем. Така ситуація не відповідала засадам федералізму, бо верхня палата парламенту федеративної держави мала б виражати інтереси реґіонів - тобто канадських провінцій. Тож, комісія пропонувала замінити Сенат - Радою федерації, а Квебекові відвести в цьому органі не менше 20% місць. А у її висновках зазначалося: «Канадська конституція повинна підкреслити історичне партнерство англо- та франкоканадського народів й особливий статус Квебеку». Такі рекомендації не зовсім відповідали політичній філософії П. Трюдо, незважаючи навіть на його франкоканадське походження. П. Трюдо вважав рівними усі провінції і проголошував найвищою цінністю канадського суспільства особу незалежно від етнічного походження, що суперечило, як пропозиціям “комісії Пепіна-Робертса”, так і поглядам Р. Левека. Прем'єр провінції, як і більшість квебекців хотіли бачити Канаду федеративною державою, у якій вони були б однією з двох націй, тоді як англофони вбачали у федеративній державі втілення ідеї єдиної канадської національної держави, де Квебек мав залишатися лише однією, хоча й важливою, складовою канадської нації. Таким чином, виникла суперечність трьох рівностей: рівності громадян (П. Трюдо), провінцій (лідери англомовних провінцій) і націй-засновниць Канади (Р. Левек). Врахування однієї з рівностей неминуче суперечило двом іншим, тож виходом із такого становища мав бути спільний компроміс. Зрештою, його контури намітились ще за тиждень до квебекського референдуму щодо асоціативного суверенітету, коли П. Трюдо пообіцяв в обмін на голосування проти пропозиції уряду Р. Левека забезпечити Квебекові в системі канадського федералізму особливе місце [31, с.67].

Поразка прибічників квебекського суверенітету дозволила П. Трюдо остаточно перехопити ініціативу. Не гаючи часу, наступного дня після референдуму він доручив міністрові юстиції Ж. Кретьєну упродовж 72 годин провести з усіма провінційними прем'єрами переговори щодо прискорення темпів конституційної реформи. У відповідь Р. Левек заявив, що не погодиться на конституцію, у якій не буде зазначене право Квебеку на самовизначення. Повне визнання цього права, на його думку, стало найважливішим досягненням квебекського референдуму 1980 р. і, попри поразку на ньому прихильників концепції асоціативного суверенітету, незаперечним фактом стало те, що провінція постала окремим національним організмом [22, с.80].Таким чином, кінець літа 1980 р. пройшов у запеклих і, що головне, безрезультатних дебатах між Оттавою і Квебеком відносно розмежування повноважень за новою конституцією. Це змусило федеральний уряд 30 серпня 1980р. виробити спеціальний документ, котрий визначив подальшу стратегію уряду у конституційній реформі. Крім інструкції, яку позицію займати щодо кожного з питань, Оттава задекларувала курс на односторонню репатріацію конституції [22, с.81].

Можливість втілити у життя свій намір П. Трюдо отримав після провалу тринадцятої за рахунком конституційної конференції, що проходила 12-16 вересня 1980 р. в Оттаві. Розбіжності між Оттавою і Квебеком були настільки відчутними, що досягнення консенсусу виглядало нереальним. Не менші непорозуміння були і між самими реґіонами. Західним провінціям не подобалось те, що Оттава надмірну увагу приділяє саме Квебекові, а не їм. Окрім цього, вони категорично виступали проти надання франкомовній провінції «особливого статусу». Водночас, в Онтаріо відкидали можливість змін у системі оподаткування, яких прагнув Захід, а приморські провінції наполягали на передачі їм повного права розпоряджатися природними ресурсами на власний розсуд. Зважаючи на всі ці суперечності, урядом було відхилено пропозицію винести конституційне питання на референдум, оскільки це могло остаточно поділити Канаду на Схід і Захід, франко- та англоканадців [45, с.262].

Аби остаточно не пересварити між собою всі провінції, і не витрачати часу на безрезультатні переговори, федеральна влада, за словами Ж. Кретьєна, була змушена діяти. 2 жовтня Оттава звернулась із запитом до британського парламенту про можливість репатріації конституції Канади, а три дні по тому в Палаті громад Канади розпочались дебати щодо конституційної резолюції. Проект складався з трьох частин: преамбули, в якій пропонувалося Великій Британії прийняти Акт про Канаду, власне, Акту про Канаду і доповнений Акт про Британську Північну Америку 1867 р. Прогресивно-консервативна партія відразу різко виступила проти проекту і висловила намір не підтримувати його. Однак, заручившись підтримкою НДП, лібералам вдалося затвердити проект у першому й другому читаннях. Після цього його передали в об'єднаний комітет двох палат канадського парламенту під керівництвом сенатора з Альберти англоканадця Гаррі Гейса і депутата з Квебеку франкоканадця Сержа Жоаля. Комітет прийняв кількадесят поправок до конституції, зокрема, визначив статус корінних народів і уточнив процедуру ініціювання конституційного референдуму, що раніше було прерогативою федерального уряду [72, с.51].

Активні односторонні дії федерального центру викликали обурення у Квебеку. 7 грудня 1980 р. в Монреалі відбувся численний мітинг проти односторонньої репатріації основного закону держави, а уряд провінції звернувся у суд із проханням дати оцінку конституційності дій Оттави. Зрештою, у грудні 1980р. шість із десяти канадських провінцій, у тому числі і Квебек, звернулися в апеляційні суди Манітоби, Квебеку і Ньюфаундленду з вимогою дати оцінку конституційності дій Оттави. Однак і це не розв'язало проблеми, бо манітобський і квебекський суди визнали дії федерального центру правомірними, а ньюфаундлендський ні. Після цього справу було скеровано до Верховного суду Канади.

Окрім судової тяганини, іншим стримуючим фактором під час конституційної реформи стала позиція Великої Британії. Якщо восени 1980 р. британський уряд беззастережно погоджувався задовольнити прохання канадського федерального уряду, то на зламі 1980-1981 рр. позиція офіційного Лондона у цьому питанні змінилася. 21 січня 1981 р. британський комітет у законодавчих справах під керівництвом лорда Ентоні Кіршоу завершив розгляд подання Оттави й оголосив про негативний результат, мотивуючи свою позицію тим, що проект немає достатньої підтримки в самій Канаді й комітет не бачить за доцільне займатися репатріацією конституції.

У такий спосіб, два варіанти проведення конституційної реформи - через британський парламент і шляхом односторонньої репатріації, були заблоковані. Залишався третій, найважчий шлях - досягнення порозуміння з провінціями й узгодження компромісного варіанта на федерально-провінційній конституційній конференції. Сподівання на втілення такого сценарію було можливе лише після налагодження контакту з Квебеком, позиція якого у проведенні конституційної реформи була ключовою і від неї залежало те, як будуть поводитись інші бунтівні провінції. Особливі сподівання, як можна припустити, Оттава покладала на зміну правлячої у Квебеку партії під час провінційних виборів 1981 р. [31, с.68].

Передвиборча стратегія Квебекської партії базувалась на повазі волевиявлення населення під час травневого референдуму і проходила головно з акцентуванням уваги на успіхах уряду Р. Левека. Згідно проведених опитувань - 48% жителів провінції були задоволені його економічною політикою, 30% позицією Квебекської партії у конституційному питанні, 72% рівнем захисту споживачів, 60% мовною політикою [29, с.70].

Економічний спад, що розпочався в 1980 р., у поєднанні з невдачею на травневому референдумі, не віщували нічого доброго Квебекській партії. Однак досить несподівано, завдяки лідерським здібностям Р. Левека, франкофони отримали на виборах до Національної асамблеї другу поспіль перемогу. Квебекська партія провела до провінційного парламенту 80 депутатів, що дозволило Р. Левекові сформувати черговий уряд, котрий діяв до 1985 р. [36, с.75].

Отже, сподівання федералістів, що на парламентських виборах 1981 р. вдасться закріпити перемогу отриману на травневому референдумі не підтвердилися. Натомість перемога Р. Левека зміцнила його позиції під час наступного етапу конституційних переговорів. 16 квітня 1981 р. провінційні прем'єри, крім Вільяма Дейвіса (Онтаріо) та Річарда Гартфілда (Нью-Брансвік), утворили спільне об'єднання для захисту власних конституційних вимог - так звану «групу восьми». Канадський прем'єр з цього приводу висловив обурення, бо англомовні провінції пішли на союз з урядом Р. Левека, який прагнув виходу Квебеку зі складу федерації [45, с.263].

Базою спільних дій «групи восьми» стали такі вимоги: прийняття доповнень до Акту про Британську Північну Америку 1867 р. на підставі згоди між центром і будь-якими сімома провінціями, в яких проживає не менше 50% населення країни; ратифікація доповнень провінційними парламентами кваліфікованою більшістю голосів (2/3); юридичне закріплення права кожної провінції не приєднуватися в подальшому до федерально-провінційних програм, якщо вони їх не влаштовують і сплати у низці випадків, в разі їхньої відмови, компенсації з федерального бюджету. Наріжним каменем цього об'єднання став принцип про рівність усіх провінцій, запропонований прем'єр-міністром Альберти Пітером Лоухідом. Тобто, про якийсь «особливий статус» Квебеку мова не йшла, як і про його право конституційного вето, яке провінція фактично використала у 1971 р. відносно конституційної «Хартії Вікторії» [45, с.264].

Створення об'єднання з восьми провінцій було викликане передусім побоюванням реалізації конституційних ініціатив П. Трюдо, що мали централізаторський характер. Крім того, провінційне об'єднання було спрямоване саме проти канадського прем'єра. Квебекський уряд пішов на порозуміння з іншими сімома провінціями, жертвуючи правом вето, що було головним козирем у переговорах із федеральним центром. Без сумніву, це була найбільша стратегічна помилка Р. Левека, оскільки, підписавши подібну угоду, Квебек автоматично прирівнювався до інших провінцій. З іншого боку, подібне утворення було б неможливим і Захід нізащо не пішов би на переговори, якби Квебек не відмовився від цього права, втрата якого, на думку Ж. Кретьєна, стала еквівалентною ціною, сплаченою провінцією за приєднання до «групи восьми» [22, с.82].

Політичне утворення восьми провінцій з самого початку видавалося дуже хитким, бо між його учасниками не існувало взаємної довіри й Оттаві досить легко вдалося розладнати цей союз. П. Трюдо пояснив черговий успіх федерального центру тим, що прем'єри провінцій передусім політики і з ними за будь-яких умов можна домовитись. Це стало можливим, зокрема, й тому, що 28 вересня 1981 р. Верховний суд визнав, що конституційна реформа зачіпає права провінцій, але Оттава немає потреби заручатися їхньою підтримкою у проведенні конституційної реформи. Тобто, односторонні дії федерального уряду були визнані такими, що не суперечать чинному законодавству і мають право на продовження. Тож, перед провінціями був вибір - або надалі залишатися в опозиції і чекати, поки федеральний центр прийме конституцію, котра не відповідатиме їхнім інтересам, або ж спробувати домовитись й зробити документ прийнятним для себе [58, с.75].

У середині жовтня 1981 р. П. Трюдо на зустрічі з прем'єр-міністром Британської Колумбії Уільямом Беннетом, який представляв інтереси «групи восьми», домовився про проведення ще однієї, за словами глави канадського уряду, останньої федерально-провінційної конституційної конференції. Вона відбулась 2-5 листопада 1981 р. і виявилась переломним моментом в ході конституційної реформи. Після нічних засідань, виснажливих переговорів і досягнення низки компромісних рішень за кулісами, було підписано договір між федеральним урядом та усіма провінціями (крім Квебеку), про погоджений варіант проекту конституції. Квебекська преса відразу ж підняла шквал звинувачень на адресу Оттави й акцентувала увагу на тому, що події на початку листопада показали, що реально Канада складається не з десяти провінцій, а двох соціокультурних частин - Англійської й Французької Канади [22, с.83]. Спроби з боку Квебеку хоч якось запобігти ухваленню неприйнятного для нього варіанта конституції видались марними.

Угода 5 листопада 1981 р. підсумувала значний період федерально-провінційних переговорів, що тривав понад п'ятдесят років. Вона передбачала: відмову Оттави від інституювання загальнонаціональних референдумів; передання низки спірних питань (про реформування Сенату, Верховного Суду, про юрисдикцію над морським шельфом і застосування статей «Хартії прав і свобод громадянина») на подальший розгляд судів і федерально-провінційних конференцій; відхилення положення про компенсацію провінціям, що не брали участі у федерально-провінційних угодах - при збереженні за усіма провінціями права на таку неучасть; включення в майбутню «Хартію прав і свобод громадянина» положення про право всіх урядів на систематичну (раз у п'ять років) постановку питання про перегляд пунктів «Хартії» [29, с.71].

Реакція Р. Левека на підписання конституційної угоди 5 листопада була різкою. Він оголосив бойкот усіх нарад в Оттаві, крім тих, що стосувалися фінансових питань, та висунув федеральній владі п'ять вимог, виконання яких дозволило б квебекському уряду підписати конституційний проект. Це, зокрема: повернути право вето на конституційні зміни, обмежити владу федерального центру, надати право провінції призначати частину суддів Верховного суду Канади, збільшити провінційну роль у сфері імміґрації, визнати Квебек особливою спільнотою. Реакцію П. Трюдо на квебекські домагання можна було передбачити: «Це надто жорстоко - заявив він, - і про який у такому випадку федералізм може йти мова?» [53].

У листі на адресу федерального прем'єра, датованого 25 листопада
1981 р., Р. Левек закликав главу федерального уряду не поспішати з рішенням щодо ухвалення остаточного варіанту конституції парламентом і повернутися до принципу одноголосного схвалення конституційних змін. Водночас, сумніваючись у можливості будь-якого порозуміння, і відштовхнувшись від тези про «Квебек як особливе суспільство», Національна асамблея своїм рішенням наклала вето на проект канадської конституції. Згодом провінційний парламент ухвалив окрему резолюцію, в якій опріч чергового засудження листопадового проекту конституційних змін, було визначено головні принципи, дотримання яких мало забезпечити приєднання Квебеку до реформи основного закону. Серед них, зокрема, було визнання «рівності двох народів-засновниць Канади» [53]. Інакше кажучи, мова йшла про перетворення держави федерації десяти провінцій на конфедерацію англо- та франкоканадців.

На початку грудня 1981 р. Палата громад абсолютною більшістю голосів схвалила конституційний проект у листопадовому варіанті і передала його на розгляд Сенату. 9 грудня верхня палата канадського законодавчого органу 56 голосами проти 23 (частина консерваторів й окремі ліберальні сенатори від Квебеку) підтримала проект нової конституції держави. З цієї нагоди спікери Палати громад і Сенату Жанна Сове та Жан Маршан відповідно, вручили спеціальну резолюцію представникові Британської Королеви в Канаді генерал-губернаторові Едварду Шрайєру. Відразу після того міністр юстиції Ж. Кретьєн на військовому реактивному літаку відбув у Лондон, аби передати конституційну резолюцію особисто в руки секретарю Королеви [45, с.265].

На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, що стосувався Канади, в якому йшлося про припинення законодавчих повноважень Лондона відносно свого колишнього домініону. Цій події передував відчайдушний крок Квебеку вплинути на позицію британської влади і загальмувати ухвалення неприйнятного для нього варіанта конституції. У розлогому листі на адресу британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер, глава квебекського уряду виклав власне бачення конституційного процесу у Канаді і попросив Лондон втрутитися у федерально-провінційну суперечку та призупинити процедуру передачі Оттаві всієї повноти законодавчої влади. Однак 14 січня 1982 р. генеральний консул Великої Британії у Квебеку М. Сімонс передав відповідь М. Тетчер, котра висловила «жаль із того приводу, що Квебек не зміг приєднатися до угоди 5 листопада» і дипломатично відмовила у проханні [29, с.72].

В умовах, коли конституційна суперечка провінцією була остаточно програна, Квебекська партія переглянула ту частину своєї програми, що торкалася питання майбутніх відносини з Оттавою. Під час VIII-го з'їзду партії у лютому 1982 р., більшість членів організації висловились за відмову від ідеї економічної асоціації з Канадою в разі здобуття політичного суверенітету. З лютого 1982 р. Квебекська партія, очолювана Р. Левеком, узяла курс на повну незалежність провінції. Проте досягти самостійності демократичним шляхом за новою конституцією виглядало дуже складно, оскільки в основному законі ніде не було задекларовано право суб'єктів федерації на відокремлення [31, с.68].

Сподівання на те, що Квебек врешті-решт поступиться своїми принципами і приєднається до дев'яти інших провінцій, що парафували конституцію, виявились марними. 17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета ІІ, прем'єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн у святковій обстановці підписали Конституційний Акт 1982 р. Ця подія поклала край піввіковому парадоксу, котрий полягав у правовій залежності Канади від Лондона, тоді як вона була фактично суверенною з часу прийняття Вестмінстерського статуту 1931 р. Репатріація Конституції, на думку більшості дослідників, стала політичною перемогою федерального прем'єра, що дозволила йому досягти того, що ніяк не вдавалося нікому з його попередників [29, с.72].

Конституційний Акт 1982 р. було оформлено як додаток до Акту про Британську Північну Америку 1867 р., котрий після реформи став називатися Конституційним. До нього було долучено «Хартію прав і свобод», що замінила діючий раніше «Білль про права 1960 р.». Вона закріпила основні права і свободи канадців, заборонила дискримінацію за національною й релігійною ознакою. Окрім цих документів, до Конституції увійшло більше двадцяти актів, що видавалися британським парламентом упродовж 1867-1975 рр. Більшість із них були перейменовані, а окремі, як і Акт 1867 р., отримали назву «Конституційних» [45, с.266]. У такий спосіб Канада отримала Конституцію не в традиційному розумінні цього слова, а як сукупність окремих актів.

Значення конституційної реформи знайшло передусім свій вияв у вдосконаленні механізму прийняття поправок до Конституції, уточненні сфер відповідальності федерального центру та провінцій. Федеральному урядові було передбачене центральне місце в державно-політичній і владній системі Канади, що засвідчило про крах сподівань Квебеку на встановлення в країні асиметричного федералізму. Нова Конституція означала, що провінційний підхід до трактування структури держави переважив етнічний, котрий пропагувався квебекцями [58, с.76]. Щобільше, було порушено важливий принцип федералізму, згідно з яким, права та повноваження будь-якої складової федерації не можуть переглядатися без їхньої на те згоди.

Багатьох квебекських політиків хвилювало те, як можна було вносити зміни до конституції без згоди не простого суб'єкта Канадської федерації, а провінції, котра стояла біля її витоків у 1867 р. Відтак, небезпідставним було побоювання чи зможе провінція надалі залишатися лояльною до уряду держави, котрий не дотримав обіцянки внести зміни до конституції, враховуючи особливість провінції. Прийняття 17 квітня 1982 р. Конституції Канади не розв'язало, як передбачалось, проблеми Квебеку. Тоді, як в Оттаві пишно святкували репатріацію конституції, у квебекських містах відбувалися багатотисячні антиконституційні демонстрації. Про те, що 17 квітня стало трагічним днем в історії Квебеку свідчили повсюди приспущені національні прапори, а Р. Левек у своєму зверненні до мешканців провінції з нагоди репатріації конституції засудив односторонні дії федерального центру.

Єдиною поступкою франкомовній провінції стало закріплення в «Хартії прав і свобод» офіційного статусу французької мови та надання їй рівних прав поряд з англійською у користуванні в установах парламенту та уряду. Розпочалась друга хвиля конституційної кризи в Канаді, що, як і перша, проявилася здебільшого у формі протиріч між Квебеком та Оттавою. Усі партії у Національній асамблеї Квебеку, у тому числі федералістськи налаштовані ліберали, відкинули можливість погодитись з основним законом держави у тому вигляді, в якому він був остаточно схвалений, а всі наступні уряди провінції відмовились його ратифікувати. Спроби владнати протиріччя на конституційних конференціях у Міч-Лейку 1987 р. та Шарлоттауні 1992 р. не принесли бажаного результату, тож донині Квебек офіційно не визнає канадської Конституції 1982 р. [58, с.77].

Попри це, ухвалення Конституції 1982 р. підсумувало значний період у розвитку Канади, головним результатам чого стало отримання повного суверенітету від Великої Британії та збереження федеративного устрою держави. Водночас, основний закон сповільнив безконтрольне збільшення провінційних повноважень та сприяв єдності країни, хоч національних проблем, серед яких найгострішим було і є квебекське питання, розв'язати не вдалося.

Період 1976-1982 рр. був насичений гострою політичною боротьбою між прихильниками сепарації провінції та федералістами. Протистояння було помітним у всіх сферах суспільного життя, особливо довкола офіційного статусу французької мови у Квебеку, та розмежування федерально-провінційних повноважень. Своєрідним підсумком цього протиборства стали квебекський референдум з приводу асоціативного суверенітету 1980 р. і конституційна реформа, в результаті яких, перемогу святкували федералісти. Провінція не змогла досягти ані суверенітету, ані конституційного закріплення «особливого статусу» в межах Канадської федерації, чого добивались місцеві уряди, починаючи з часів «тихої революції». Завдяки ухваленню в 1982 р. канадської Конституції було закріплено територіальну єдність, але ідейні розходження всередині держави подолати так і не вдалося.

ВИСНОВКИ

Проблема Квебеку має глибоке історичне коріння, проте реальною загрозою для цілісності Канадської федерації вона стала лише на початку 1960-х рр. Саме тоді, під впливом «тихої революції», у франкоканадців виникло бажання досягти справжньої, а не декларативної рівності з англоканадцями і таким чином гарантувати збереження власної національної ідентичності. Поштовхом до цього була швидка асиміляція франкофонів поза Квебеком, що викликала боязнь рано чи пізно розділити їхню долю. Тож, аби уникнути асиміляції, квебекці заявили про прагнення «Бути господарями у власному домі!» і самостійно визначати майбутнє своєї провінції. Центральною темою квебекської історії, починаючи з «тихої революції», став перегляд формату федерально-провінційних взаємин у бік збільшення повноважень франкомовного реґіону. Це, відповідно, призвело до кризи системи канадського федералізму, доля якого з того часу безпосередньо залежала від вирішення квебекської проблеми.

До загострення проблеми Квебеку спонукали: 1) нехтування федеральною владою конституційно закріплених мовних прав франкофонів; 2) гірші економічні показники реґіону у порівнянні з деякими іншими провінціями; 3) світові деколонізаційні процеси; 4) відсутність достатніх юридично закріплених гарантій, необхідних для збереження національної ідентичності. Власне, розуміння останнього й спричинило перегляд філософії розвитку провінції та зумовило еволюцію франкоканадського націоналізму. На зміну традиційному (культурницькому) націоналізмові з його консервативністю та політичною інертністю прийшов модерний (територіальний) націоналізм, що відкинув притаманний його попередникові принцип дотримання статус-кво у відносинах з федеральним центром. Утвердження у квебекській суспільній думці ідеології модерного націоналізму мало далекосяжні наслідки: по-перше, самоназва «квебекці» стала поступово превалювати над терміном «франкоканадці», а, по-друге, значна частина франкомовних жителів провінції почала розглядати себе окремою нацією, що володіє правом на створення незалежної держави.

«Тиха революція» знівелювала комплекс підкорених, що переслідував квебекців ще з часу англійського завоювання Канади й активізувала суспільно-політичне життя в реґіоні. Проте єдиного бачення щодо майбутнього Квебеку у провінційному політикумі не викристалізувалось і, назагал, можна виділити чотири підходи до розв'язання квебекської проблеми: забезпечення лінґвістично-культурної рівності франко- та англоканадців (П. Трюдо), «особливий статус» Квебеку у складі федерації (Д. Джонсон, Р. Бурасса), «суверенітет-асоціація» (Р. Левек) та повне відокремлення від Канади (М. Шапю). Якщо перший підхід, у той чи інший спосіб, розглядався як програма-мінімум усіма партіями й рухами, то сепарація трактувалась, здебільшого, як остання альтернатива. У квебекському суспільстві так і не склалося критичної маси, готової беззастережно підтримати відокремлення від Канади.

Переважна частина політичних сил Квебеку прагнула реформувати діючу систему федералізму так, аби вона приносила якомога більшу користь провінції. Тобто, квебекці не відразу відкинули федералізм як такий, вони пропонували пристосувати його передусім до факту кількісного домінування у державі двох етноспільнот - англо- і франкоканадців, що мало б посприяти збереженню їхньої історико-культурної спадщини. Загалом, еволюція системи канадського федералізму у бік децентралізації була безпосереднім результатом загострення проблеми Квебеку. Саме під її впливом федералізм перетворився у гнучку систему управління державою, здатною адекватно реагувати на вимоги часу. Тому у цей час з'явилися такі, на перший погляд, парадоксальні проекти федералізму як «рентабельний», «кооперативний» чи «дружній». Водночас, треба врахувати ту обставину, що франкоканадці були серед творців Канадської федерації і, вочевидь, політичне утворення, до якого вони належали, не сприймалось ними як зовсім чуже. Щобільше, багатьом квебекцям було притаманне почуття «подвійної приналежності» - до Квебеку (мала батьківщина) і до Канади (велика батьківщина). Тому суперництво централізаторських та відцентрових ідей не стало боротьбою виключно франкоквебекців - прихильників розширення прав провінції, з англоканадцями - переконаними федералістами.

Твердження, що англоканадці сприймали домагання квебекців не інакше як спробу зруйнувати федеративну систему і підірвати державну цілісність Канади, є беззаперечним. Проте це надто спрощене уявлення про проблему, оскільки чи не найвідданішими прибічниками федералізму були якраз політики франкоканадського походження (П. Трюдо, Ж. Маршан, Ж. Пелетьє, Ж. Кретьєн тощо), котрі вбачали майбутнє своєї малої батьківщини (Квебеку) лише у складі великої батьківщини (Канадська федерація). Отже, боротьба, у першу чергу, тривала поміж представниками однієї етнічної спільноти, що дозволило уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні «франко- - англоканадці» і, з-поміж іншого, надало рухові за самовизначення провінції переважно мирного характеру. Разом з тим, стримуючим фактором стало і те, що Квебек добровільно увійшов до складу Канадської федерації, і більшість прихильників відокремлення розуміли, що потенційна сепарація також має бути мирною.

Тож, Канада якісно вирізняється серед інших країн світу, що стикалися з подібними проблемами, оскільки там національне питання намагались розв'язати демократичним шляхом. Першим федеральним урядом, що відійшов від загальних декларацій і серйозно приступив до вирішення проблеми Квебеку, став ліберальний кабінет Л. Пірсона. Відштовхуючись від принципу «Одна держава - дві нації», він своєю політикою сприяв децентралізації системи канадського федералізму. Коли ж стало зрозуміло, що вирішити у такий спосіб проблему Квебеку і, водночас, зберегти цілісність країни не можливо, федеральна влада в особі П. Трюдо запропонувала нову концепцію державного розвитку - «Одна держава - одна нація». Зміні орієнтирів сприяв і той факт, що проти пропагованої квебекцями теорії «двох націй» виступили канадці неанглосаксонського і нефранцузького походження, передусім українці. Декларуючи себе «третьою силою» («третьою нацією»), вони заперечили можливість надання Квебекові «особливого статусу» чи перетворення країни у конфедерацію двох народів-засновників Канади. Їхня позиція ґрунтувалась на переконанні того, що розширення прав однієї етноспільноти неодмінно призведе до обмеження прав і свобод іншого народу. Тобто, бажання франкоканадців зберегти власну національну ідентичність суперечило подібним прагненням канадських українців.

Зважаючи на поліетнічний характер держави, Оттава ініціювала проведення політики «багатокультурності на двомовній основі». Але спроба звести проблему Квебеку виключно у лінґвістичну площину і тільки юридично закріпити статус французької мови у Канаді як офіційної мала супереччливі наслідки. Причина полягає у тому, що, з одного боку, квебекська проблема багатогранна і не зводиться лише до питання про статус французької мови, а, з другого боку, навіть поступки Оттави у мовному питанні франкофони вважали запізнілими і надто обмеженеми. Йшлося не стільки, яку позицію займатиме французька мова в англомовних провінціях Канади, скільки те, яку роль вона відіграватиме у Квебеку. Саме боязнь бути асимільованими в англомовному середовищі Північної Америки, спонукала до проведення в провінції політики лінґвістичного протекціонізму, у результаті чого французьку було перетворено на єдину офіційну мову провінції.

Однак і такий крок не гарантував абсолютного збереження національної ідентичності, позаяк зниження показника народжуваності в провінції з середини ХХ ст. та наплив імміґрантів, котрі воліли вивчати й спілкуватися англійською мовою, зробили франкомовну спільноту Квебеку уразливою перед зовнішньокультурним впливом. Тому квебекські власті наполегливо намагалися взяти під свій контроль всі сторони суспільного життя, але об'єктивною завадою для втілення їхніх намірів стала система канадського федералізму. Власне тому, з другої половини 1970-х рр. питання реформи федеративного устрою держави, на чому раніше наполягав саме Квебек, виявилось вже не настільки актуальним і мова зайшла про пошук нового формату взаємин між франко- й англомовною частинами Канади. У центрі громадської уваги опинилась концепція «суверенітету-асоціації», згідно з якою Квебек отримував політичну незалежність, але входив в економічний союз з іншими канадськими провінціями. Проте у результаті протиборства сепаратистів і федералістів, апогеєм якого став референдум про асоціативний суверенітет Квебеку, перемогу отримали прихильники державної єдності.