Папа Римський Іоанн Павло Другий: життя та діяльність

Маючи духовний сан по закінченню навчання в Римі Кароль Войтила отримав призначення в Неговиці, село за 50 км від Кракова. Мешкало там приблизно 200 жителів . Ні водопроводу, ні електрики в селі не було. Це найстаріша парафія заснована в Польщі в 1049 р. До парафії входило 13 навколишніх сіл. Сам Войтило вважав, що найбільше досвідчення священик отримає тільки в труднощах повсякденної душпастирської праці. За сім місяців служіння в Неговицях Кароль Войтила охрестив 48 дітей, справив 13 шлюбів. В березні 1949 року Кароля переводять на роботу до Кракова у костьол святого Флоріана. Кароль Войтила об'єднав душпастирську діяльність із вихованням літературної та філософської творчості молоді. У Кракові він починає працювати з університетською молоддю та медиками у парохії святого Флоріана. Молодий ксьондз побачив, що лише душпастирської роботи не достатньо для спілкування з молоддю. Зробив висновок, що молодь потребує роботи з нею за стінами костьолу. Войтила організовує тривалі мандрівки в гори, на озера, проводить репетиції вистав, організовує творчі дискусії.

В липні 1951 року в віці 85 років помирає вчитель і наставник Войтили, Краківський кардинал Адам Стефан Сапеха. Його наступником став єпископ Євгеній Базяк. Перед смертю Сапеха доручив своєму наступнику опікуватись долею талановитого ксьондза Войтили. Кароль у 1951 року бере дворічну відпустку, щоб підготуватися до університетських викладацької роботи. По закінченню часу, який був відведено на наукову діяльність, Кароль повертається до давніх обов'язків душпастиря, йому було доручено організацію роботи з молоддю. Свою роботу він поєднує з викладацькою діяльностю в університеті на факультеті теології.

У 1953 році Войтила отримує ступінь доктора морального богослов'я на теологічному факультеті Яґеллонського університету, після чого викладає в університеті суспільну етику. У 1954 році , прорадянська влада, закрила факультет теології в Краківському університеті, Кароль продовжив викладацьку діяльність у духовних семінаріях в Катовиці, Ченстохові, Кракові. Згодом Каролю Войтилі пропонують викладати в Люблінському Католицькому Університеті, де наприкінці 1956 року він очолив кафедру етики.

У липні 1958 року за призначенням Папи Пія XII він стає вікарним єпископом Кракова, а з вересня -- єпископом. На урочистостях у вересні 1958 року, з приводу призначення єпископом Кароль Войтила оголосив своїм девізом: “Totus Tuus” (Увесь Твій). Цим він показав своє повне віддання служінню Богу.

Восени 1962 року єпископ Кароль Войтила виїжджає з іншими єпископами Польщі для участі у 1-ї сесії ІІ Ватиканському Соборі. Кароль, один з наймолодших єпископів учасників ІІ Ватиканського Собору. Він дістав бути долученим до роботи над документами, які змінили католицьку церкву які стали більше опикуватись буттям простих прихожан. Робота в Соборі дала можливість глибоко ознайомитися з матеріалами Собору та прийняти активну участь у їх обговоренні, коректуванні і внесенні власних пропозицій, саме в такій діяності, Кароль Войтила робить перші кроки керуванням процесів у церкві, змін на краще, змін які запобігли кризі католицизму. За період діяльності ІІ Ватиканського Собору Кароль заприятелював зі священиками різних країн, зустрів колег по студентських роках у Римі, відвідав Святу Землю. Ця подорож справила незабутнє враження на єпископа. У Ватикані Кароля приймає на аудієнцію Папа Павло VІ. Кароля запрошують до участі у ватиканських дискусіях, участі у беатіфікаціях мучеників, в засіданнях Світської Ради, Папської Ради до діалогу з невіруючими, до участі у папських паломництвах по світу.

У січні 1964 року під час закриття 2-ї сесії його призначають архієпископом Краківської дієцезії. Він стає молодим митрополитом Краківським. Після завершення 3-ї сесії Собору та впродовж приготування до 4-ї (завершальної) сесії , архієпископ Войтило працює над документом Schema XIII, Gaudium et Spes (Про Церкву в сучасному світі). У ці проміжки часу, був дуже повчальний момент, під час роботи сесії Собору , польські єпископи опублікували свій лист до німецьких єпископів про примирення зі словами: “Пробачаємо і просимо пробачення». Одним з ініціатором листа-звернення був і Кароль Войтила. На той час не минуло і двох десятиліть після жахів Другої світової війни, більшість поляків не готова була вибачати великі жертви війни з німцями. Багато хто в Польщі, навіть серед віруючих, не міг припустити думки, що поляки мають вибачити німцям злочини нацизму. Тим більше неприйнятною була думка, що поляки можуть просити вибачення у німців. Комуністична влада у своїй боротьбі з церквою, організувала відкритий лист робітників заводу “Сольвей” із засудженням слів свого колишнього товариша, на що Кароль Войтило відповів, що “Пробачення -- це сила великої любові. Пробачення -- це не слабкість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливості. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія”. [ 92 ]

Від часу обрання архієпископом він починає активно свою роботу по відновленню костелів в країні, він активно подорожує країною : відвідує польські спільноти різних країн, зібрання, євхаристійні конгреси, помісні синоди; читає лекції, виголошує промови на наукових зібраннях; бере участь у роботі правлячих синодів, які відтепер відбуваються у Римі щоп'ять років з метою розвитку і впровадження декретів Другого Ватиканського Собору. За короткий час він набуває досвіду керування великою паствою, великою церквою.

В липні 1967 року у віці 47 років Кароль Войтила отримав кардинальський титул. Він став наймолодшим кардиналом Краківської діецезії, за всю історію її існування. Після кардинальської номінації Кароль сказав: “На шляху мого нового покликання обов'язково мушу підтвердити гідність виявленої мені довіри: від того залежить, чи виграв, чи програв своє життя.” Він сказав саме “ гідність “, а не честь, відзнаку. У таких откровеннях була сутність Кароля як душпастора, як людини, яка све своє життя присвятила Богові і служінню людям.

Кароль Войтила був членом чотирьох конгресів, Папа Павло VІ призначив Кароля консультантом ватиканської Ради у світських справах. У 1971 році під час Синоду єпископів, що був спрямований на впровадження у життя постанов ІІ Собору , кардинал Войтила активно виступав за збереження целібату католицького духовенства. У 1977 році Павел VІ , як відзнака досягнень на поприщі служіння Католицькій Церкві, запрошує кардинала Войтилу для проведення Пасхальних реколекцій в Апостольській столиці.

Кардинал активно працює у своєму мініпапстві -- краківській дієцезії (329 парафій). Ранок Кароля Войтили розпочинався рано, о 5.30 він уже був в каплиці, і Кардинальські привілеї не змінили Кароля у його відповідальному ставленні до свого покликання, до морального обов'язку. Він залишався уважним до проблем інших, невибагливим до своїх потреб.

16 жовтня 1978 року (після смерті папи Павла VI і короткого правління папи Іонна Павла І) кардинала Кароля Юзефа Войтилу обрано 264-им Папою Римським . “Папа Римський, глава Католицької Церкви, єпископ Римський, вікарій Ісуса Христа, нащадок князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської Церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, верховний правитель Держави-міста Ватикан, слуга слуг Божих”. Такий пишний титул Кароль Войтила отримав 16 жовтня 1978 року. Але найближче до серця він узяв саме останні слова з цього розлогого переліку -- “слуга слуг Божиих”. Саме такий шлях він обрав і достойно йшов цією дорогою. Іоанн Павло Другий (а саме таке ім'я обрав собі новий Папа) став першим римським понтифіком-неіталійцем за 455 років і взагалі першим в історії Папою-слов'янином. У Польщі обрання Папи постало ні більше ні менше як польська національна перемога [14].

”Відкрийте двері Христу! Не бійтесь”, - це були перші слова, з якими новий понтифік звернувся до присутніх на площі перед собором Святого Петра.

Новий Папа відмовився від практично всіх зовнішніх ознак величі, традицій та уксталеному етикету католицізму , які формувалися протягом багатьох століть і робили римського понтифіка ідолом, чимось середнім між живою людиною та Богом. Він категорично відмовився користуватися папським паланкіном -- критими носилками, в яких в урочистих випадках протягом століть носили його попередників; не дозволив провести багатогодинний урочистий процес коронації, майже ніколи не одягав папську корону -- тіару, рішуче заборонив цілувати не тільки свій черевик, а й руку.

58-літній Папа одразу ж зарекомендував себе як глава Церкви, сповнений свіжих ідей і нових задумів. Незабаром стало очевидним, що він він не тільки проголошує , але і впроваджує поєднання традиційного релігійного консерватизму з безпрецедентними рішеннями на оновлення всіх сер життя престолу. Коли Кароля Войтилу обрали Папою, Церква перебувала у дуже важкому стані. У XX столітті відбулися величезні зміни на суспільному, політичному, економічному і технологічному рівнях. Усі ці зміни зачепили і Церкву. Папа Іоанн XXIII, скликаючи II Ватиканський Собор, сподівався «осучаснити» Церкву, але цей процес виявився дуже складним і повільним.

На початку 1960-х років з'явилося багато нових тенденцій, що розвинулися впродовж 1970-х: використання та зловживання засобами масової інформації, матеріалізм і споживацтво, сексуальна революція та рухи проти приросту населення, він намагається протидіяти проникненню комунізму в політичні і суспільні структури та утвердження секуляризму, як панівної ідеології розвиненого світу. Світ потребував Папи, душпастора всіх вірних Христу, і саме таким і став новообраний Папа Римський. Ще в перші роки свого понтифікату Іоанн Павло Другий отримав прізвисько “Літаючого Папи”. На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Риму, Іоанн Павло Другий постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 із половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, у тому числі 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою -- чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни. Він робив усе можливе, щоб наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби, навернути людей до церкви, дати ім духовність як зброю в меркантильному і жорстокому світі. Іоанн Павло ІІ увійде в світову історію, як великий екуменіст -- він робив усе, щоб налагодити контакти і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами -- протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та іудейську синагогу.

Іоанн Павло Другий ніколи не боявся визнавати гріхи та помилки -- і свої особисто, і своєї церкви за всю історію існування. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) “Про гріхи католицької церкви”. “Католицька церква ввійшла у ХХІ століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування”, -- писав Папа. Іоанн Павло Другий просив “вибачити та простити' хрестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу[ 42 ]. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання “єдино істинним” і ненавидячи решту християн!

Водночас Іоанн Павло Другий залишався дуже твердим і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті зборонив так звану “теологію визволення” -- таку собі суміш християнства й марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки у 70--80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандинистів. Він був і до кінця життя залишався непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.

Тому його понтифікат був позначений двома визначальними рисами: велика кількість опублікованих праць та постійні подорожі, протягом яких Святіший Отець відвідав із пастирським візитом майже усі країни, де є католики.

Іоанн Павло Другий та його курія багато праць, які за кількістю і якістю дорівнюють працям таких великих богословів, як Святий Тома Аквінський. Самих лише енциклік Іоанн Павло Другий видав 14. До найвідоміших належать: Redemptor hominis (1979), Dives in misericordia (1980), Laborem exercens (1981), Slavorum apostoli (1985), Dominum et vivificantem (1986), Sollicitudo rei socialis (1987).

Активна діяльність Іоанна Павла Другий не всім була до вподоби. 13 травня 1981 року Іоанн Павло Другий, як завжди після проповіді, вийшов у натовп віруючих на площі Святого Петра. Раптом пролунало кілька пострілів. У Папу влучили дві кулі -- у живіт та в руку. Операція у клініці Джемеллі тривала більше п'яти годин. Іоанн Павло Другий дивом залишився живим. І першими його словами після того, як він очуняв від наркозу, були: “Що з тим юнаком?” -- “З яким юнаком?” -- не зрозумів лікар. -- “Ну з тим, що стріляв у мене… Чи не сталося з ним чогось поганого?” Як це було характерно для Папи, який був на волосину від смерті, він турбується про злочинця, але все таки людину, і дбав щоб не вбили його потенційного вбивцю!

Терориста було затримано. Ним виявився член турецької ультранаціоналістичної ісламістської організації «Сірі вовки» Мехмет Алі Агджа. Проте в ході слідства з'ясувалося, що керівництво «Сірих вовків» і гадки не мало вбивати Папу, турок став лише виконавцем, а організатором замаху були спецслужби Болгарії, найвірнішого сателіта СРСР. Існує багато свідчень того, що за Аґджею стояли болгарські та радянські спецслужби.

Обрання Папою людини з комуністичної держави сприяло прискоренню процесів , його активна душпастирська служба людям і церкві сприяла розпаду Радянської імперії, визволення країн Східної та Центральної Європи і повернення релігійної свободи на всій пострадянській території.

Уже після трьох місяців обрання Іван Павло Другий приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А.Громика. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. Це була перша в історії зустріч глави Ватикану з керівником країни розвитого соціалізму.

Папа зі Сходу був особливо добре підготований до діалогу з ієрархами інших Церков. Дипломатичні контакти, постійні звертання в посланнях, Апостольські листи і дружні жести сприяли новій довірі та тісним контактам, яких не знали вже століттями. Константинопольський Патріарх Димитрій відвідав Рим у грудні 1987 року, а 1988 року делегація Ватикану відвідала Москву, де взяла участь у святкуванні Тисячоліття Хрещення Київської Руси. У травні 1995 року опубліковано Апостольський лист про Східні Церкви “Світло Сходу”, і того ж місяця вийшла енцикліка “Щоб усі були одно”. У червні Рим відвідав наступник Димитрія, Константинопольський Патріарх Варфоломій I, тоді ж підписано спільну заяву. Через півтора року Католикос Вірменії Ґареґін також прибув до Риму для підписання спільної заяви. Після цих зустрічей з'ясувалося, що не існує доктрини, яка б розділяла Схід і Захід.

Іоанн Павло Другий доклав чимало зусиль, щоби покращити відносини із Протестантськими Церквами. Делегації лютеран побували в Римі. 1981 року англіканський Архієпископ Кентербері Роберт Рунсі відвідав Папу, а в 1989 році підписано спільну заяву. Його наступник Джордж Кері обрав той же шлях, завдяки чому було підписано наступну спільну заяву.

У квітні 1986 року було налагоджено зв'язки з нехристиянськими релігіями. Відвідавши єврейську громаду в Римі, Іоанн Павло Другий став першим сучасним Папою, який молився в синагозі.

Пава Іоанн Павло Другий -- перший понтифік, який умів від щирого сердця вибачатися. З моменту обрання Папою Іоанн Павло Другий вибачався з різних причин приблизно 100 разів. Найперше він вибачився перед італійцями за погане володіння їхньою мовою. Перед китайцями вибачався за допущені католицькою церквою помилки часів колоніалізму. Вибачався перед індіанцями та африканцями. Перед юдеями за антисемітизм церкви. У 1992 році публічно вибачався перед покійним не одне століття Галілео Галілею, оголосив рішення інквізиції помилковим і реабілітував вченого, повернувши йому “право бути законним сином церкви”. Потім були реабілітовані Джордано Бруно, Савонарола, Ян Гус і Мартін Лютер. У зверненні до жінок щиро каявся у співучасті церкви у їх пригніченні, приніс вибачення за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар'єрі і у всьому, що стосується демократичних прав і обов'язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив пробачення за зло, вчинене “братам з інших конфесій”. У Києві відразу ж по приїзді в аеропорт визнав провину за «помилки, довершені католицькою церквою у далекому і недавньому минулому».

У червні 2001 р. Іоанн Павло Другий відвідав з офіційним візитом Україну та відправив меси у Києві та Львові.

26-річний понтифікат Іоанна Павла Другий став 3-м за тривалістю в історії Католицької Церкви після правління Святого Петра і блаженного Пія IX. За цей час понтифік відбув 250 пастирських поїздок, у тому числі 104 закордонні подорожі. Під час яких він відвідав 1022 міста на всіх континентах і провів за межами Ватикану в цілому понад 822 доби. Ці цифри треба розглядати в контексті того, що перша закордонна подорож Папи в історії церкви взагалі відбулася тільки в середині XX століття, і зробив її Павло VI. Нездійсненою мрією Іоанна Павла Другий так і залишилася поїздка до Росії. Ще один рекорд, встановлений Папою, пов'язаний з кількістю віруючих і паломників, до яких він безпосередньо звернувся за роки свого понтификата. Тільки у ході загальних аудієнцій у нього побували близько 17 мільйонів людей.

Понтифік незмінно привертав пильну увагу всіх засобів масової інормації.В середньому на рік у світі виходило близько 200 книг, присвячених його персоні. Особливий інтерес був прикований до фігури Іоанна Павла II в перші роки його понтификата, коли він піддавав різкій публічній критиці всі види тоталітаризму і особливо часто -- комунізм.

2 квітня 2005 р. Іван Павло Другий помер від септичного шоку та серцево-судинного колапсу. Про це говориться у свідоцтві про смерть, підписаній доктором Ренато Буццонетті, главою Дирекції охорони здоров'я та гігієни Держави Ватикан. Папа Римський Іван Павло ІІ пішов за 7 хвилин до вечірньої молитви, яка за ватиканським порядком денним припадає на 22.45.

Прощання з папою римським Іваном Павлом Другим і його похорон стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства. 300 тисяч осіб були присутні на траурній літургії, 4 млн паломників проводили намісника Святого Петра з життя земного в життя вічне (з них більше мільйона склали поляки); понад мільярда віруючих, що належать до різних християнських конфесій і які сповідують різні релігії, молилися за упокій його душі, а ще 2 млрд глядачів стежили за церемонією у прямому ефірі. На похорон понтифіка з'їхалися понад 100 глав держав та урядів -- 11 монархів, 70 президентів і прем'єр-міністрів, кілька керівників міжнародних організацій, у тому числі Генеральний секретар ООН Кофі Аннан. І ще близько двох тисяч членів різних делегацій -- всього з 176 країн.

Церемонія похорону папи Івана Павла Другий, що відбулася 8 квітня 2005 у Ватиканському Соборі Святого Петра, була заснована на літургійних текстах і положеннях апостольської конституції, затвердженої Іваном Павлом II у 1996 році.

Під час похорону Івана Павла Другий чимало учасників скандували: «Santo subito!» (з італійської: «Святий негайно!»), а також тримали транспаранти з цією ж фразою. Така любов людей була нагородою і відзнакою його життя і діяльності, на олі Католицької Церкви. Невдовзі після похорону, 13 травня 2005 р., його наступник Бенедикт XVI дозволив достроково розпочати беатифікаційний процес Івана Павла II, надаючи диспензу від церковного закону, який велить розпочинати цей процес принаймні через п'ять років після смерті особи, яка є кандидатом до беатифікації. Формально процес розпочався 28 червня 2005 р., коли були приведені до присяги члени беатифікаційного трибуналу.

1 травня 2011 р. у Ватикані урочисто було проголошено Іоанна Павла Другого блаженним / 27 квітня 2014 Папа був оголошений святим.

2.2 Формування антропологічної концепції Іоанна Павла Другого: витоки

Сьогодні дослідники мають розбіжність у визначенні філософського напрямку Кароля Войтили. Одні вважають його вчення феноменологічним неотомізмом, другі вважають його скоріш як неотомістизуюча феноменологія [87,с.16], тому ми маємо з'ясувати, які ж все-таки з якими концепціями був пов'язаний Кароль Войтила, чому і як сформулювалось його сприйняття, як він проявляв любов до людини, такий собі гуманізм, і звісно чому його філософія вплинула на релігійну філософію в цілому.

Кароль розрізняє виміри буття в яких буває людина, а саме: матеріальне й духовне, соціальне й індивідуальне. Вони потребують сформулювати оцінку таких підходів, яку розглядає сучасна філософія. Тут нам відповіді дає антропологічний напрямок, який тільки-но розвивається у християнській філософії, як такої що має давні традиції та великий обсяг наукових праць. Саме такий підхід має гармонійне єднання з іншими елементами філософських систем, сформульованих методологій, які і створюють пізнавальну систему певної послідовної парадигму яка має свою світоглядну форму.

Християнська антропологія обґрунтовано пояснює визначення поняття особистості, яку роль дане поняття грає у визначені людини як такої, пояснює місце людини як антропологічне вчення, яке розвивається і досі в сучасності католицької філософії. Саме в дослідженні розкривається та специфіка культурних змін що відбувалось ХХ століття і до сьогодення. Щоб зрозуміти систему формування сучасної політики церкви слід слідкувати за світоглядом прихожан та молодого покоління, також варто провести аналіз проблем якими займався Войтила.

Із трьох напрямків християнства ми досліджуємо саме католицизм. Сформулювався католицизм приблизно в 1054 році, коли відбувався розподіл церков. Дана церква має свою особливість у культі, свою релігійну структуру та власне віровчення і ближча всього їй західноєвропейська культура, яка звісно має свої особливості розвитку.

Ватикан вважається столицею католицької віри та церкви, яка розташована в Римі. В традиції офіційним представником Ватикан вважається Папа Римський, саме він є першим єпископом католицької церкви, займається вінчанням та формує ієрархію. Вибір Папи відбувається конклавом на все життя. Папою вважають земним наслідником вчення Ісуса Христа.

В 1978 році польський прелат відомий на той час як Кароль Войтила був обраний католицькою церквою і став Папою Римським. Саме під керівництвом Кароля було розроблено та розвинуто багато нових сторінок у католицької церкви, соціальної доктрини та діалогу із конфесіями інших представництв. Філософія Папи базується на Святому Письмі, відоме світові як Біблія та Святому Переказу. У католиків признаються догми про судження Святого Духу і про Сина, звісно про непорочне зачаття Богородиці. Не обійшлось догми про обраного Папу, його не погрішність у вірі та про чистилище.

Щодо релігійної філософії то вона займається основними ідеями релігійного світосприйняття та світорозуміння, яка має свою традицію, структуру та свою відповідь на одвічні запитання, які задає собі людина на протязі життя. Бог є надприродною особою, яка створила світ, природу, стихії та звісно нас людей. Бог вважається володарем Світу, хоча не кожна релігія є теїстичною за структурою релігійної філософії. Щодо католицької церкви основною філософією є томізм - цим напрямом займався домініканець Фома Аквінський, відомий філософ і представник схоластики. Звісно не обійти тут стороною послідовників які розвивають уже й сучасну структуру і мають назву неотомізм.

Неотомізм є сучасним відродженням схоластики ХІІІ століття, першим це зробив Папа Лев ХІІІ в 1879 році і було проголошено Енциклікою. На сьогоднішній день вважається офіційним філософським вченням Ватикану.

Неотомізм розрізняє два напрямки: суворий томізм та неотомізм. Суворий томізм наголошує на тому щоб не змінювати традиції вчення Фоми Аквінського, тому що має універсальність у своїх відповідях на всі запитання, які задає філософія. Неотомізм має свою значущість як доповнення до старого вчення пов'язаними з перемінами подій, тобто модернізація звернення не тільки до Аквінського а й до вчення Канта та інших впливових нових шкіл західної думки.

Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі, особливо у католицьких країнах - Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, країнах Латинської Америки. Основні представники неотомізму: Е.Жільсон, Ж.Марітен, А.Сертийянж (Франція), І.Бохенський, А.Демпф, І.Лотц, К. Ранер, М. Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Д. Мерс'є, А. Дондейн, Л. де Рейме-кер, Ф. Ван-Стеєнберген, А. Сертилланж(Бельгія), Ф. Ольджаті, У. Падовані, К. Фабро (Італія).

В 1962 році розпочалось оновлення для феноменології, екзистенціальної герменевтики та звісно персоналізму, таке рішення прийняв Ватикан. Дуже вдало займались неотомізмом Ж.Марітена та Е.Жильсона, які мали французьке походження і запозичили в своїх роздумах роботи раннього Е.Гуссерля та Р.Інгадена, ці роботи ж мали об'єктивно-ідеалістичне спрямування. Представником школи томізму вважають ще Кароля Войтилу, він мав польське походження і вважається що його активність призвела до неотоміського персоналізму, де він об'єднав ідеї Ф. Аквінського та М.Шелера, об'єднання синтезу антропології та теорії цінностей та феноменології Е.Гуссерля. Праця “Особа і вчинок”, яка була видана в 1969 р. зробила Кароля відомою особистістю, і саме в цій книзі він розкриває свою антропологічну концепцію.

У Католицькій Церкві , після Другого Ватиканського Собору і прийнятих рішень на оновлення, філософія неотомізму вже не займає основного вчення, в своєму соціальному вченні всі Папи спираються на різноманітні філософські системи, долучаючись до процесу оновлення і змін світогляду і бачення наукової складової у богословії. Основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у повороті від теоцентризму до антропоцентризму, тобто визнанні абсолютної цінності людини. Розвиваючи своє бачення проблеми людини, Іоанн Павло Другий вибудовує свою філософську концепцію, яка базується на витоках філософської антропології.

Саме об'єднання християнського та антропологічного світогляду стає новизно для написання енциклік за трьома напрямками: соціальна Centesimus annus (1991), антропологічна Evangelium vitae (1995), філософська Fides et ratio (1998).

Філософська антропологія є вченням філософського напряму про людина та природу, має свої напрями: німецька, західноєвропейська. Активно розпочала розвиватись у ХХ столітті від ідей філософії життя - Дільтей, від відомої нам феноменології Гусерля, Хайдегера. Була спроба сформулювати поняття та цінність людини такими науками як біологія, філософія, соціологія та психологія. Звісно не можна обійти релігійне спрямування яке формувало поняття духу й душі.

Філософія Середньовіччя розглядала людину як складову системного порядку у Світі створеною Богом. Єдналося божественне та людське на прикладі Христа.

А.Блажений погоджувався з Платоном, що людина є протилежністю душі і тіла, й душа робить людину людяною, тобто природа людини робить її людиною і є іманентною субстанцією.

Ф.Аквінський погоджувався з Арістотелем, що людина є проміжною істотою між твариною та янголом. Також вважав що душа визначає сутність людини, тобто що людина є особистістю, яка об'єднує душу й тіло. Де душа є не матеріальною субстанцію, але тільки в фізичному людському тілі може себе виявити. Тут і відбуваються зрівняння із античними поглядами, які вже мають розбіжності із тією класикою. Наприклад, вихід із абстрагування й духовності, досягнення розуміння людини в науковому середовищі завдяки німецькій школі Імануїла Канта і створила своїм появленням нові питання про проблему людини, яка перебувала у філософських пошуках. Що питаннями про людину повинна займатись саме філософія, тому що це було найголовнішим предметом у світі. Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму і бачить його як морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого -- моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності -- людина вільна. Відміною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

І лише в сучасній філософській думці з її прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності , внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Наголошується що двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього духовного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибутом є духовність.

Духовність це та міра людяності, яка дана людині у глибині внутрішнього світовідчуття та світосприйняття людиною, яка робить людину індивідуальністю і реалізує себе по мірі людяності як особистість.

Новітня філософія є характерною у формуванні поняття людської природи як здатності трансцендентувати. Цю рису філософи прагнули розгадати і тому відносили до природного стану людини, коли людина шукає в собі людину, чи завдяки чому і стає людиною. Сформулювались навіть певні ознаки.

Першою, найвідомішою ознакою людини, яка майже не змінилась є ознака наявності розуму у людини. Її розглядали: Арістотель, Поппер, Гегель та звісно Імануїл Кант. Другою не менш значущою ознакою є соціальність. Людина як істота, яка має потребу у їжі, потребу у захисті та у набутті людських якостей у соціальному середовищі, яке має свою структуру. Третьою ознакою є діяльність цілеспрямована, тобто свідомі дії людини, яка має цілі для створення певних умов, щоб задовільними свої потреби як біологічні так і соціальну та духовні, прояв творчості. Четвертою ознакою є вміння творити символ, наприклад слово, є формує взаємодію та розвиток людини у праці, у відношеннях, у системі та у духовному відношенні. П'ятою і остання ознака є духовна, яка виявляє міру людяності особи, тобто її унікальності та неповторності серед природи, яке проявляє вона чи він, і є певним феноменом, який ми спостерігаємо від активності людини, яка спрямована на свої внутрішні природні потреби.

Наведені ознаки виявляють людину як постійно активну складову некласичну парадигму, сутності форм, умов в синергічному аспекті відомий як принцип Маха.

А Кароль Войтила має помірковану позицію по поводу оновлення догматики у католицькій церкві про вчення людини й суспільства. Він аналізував і давав відповіді за допомогою філософії та теології. Його теми: формування антропологічної концепції; проблема суб'єктивності й динамізму людини; самовизначення особистості; актуалізація цінності людської особистості; теологічний персоналізм; історія спасіння і особистість.

Кароль Войтила у своїй філософії людини відійшов від догматичного християнського витлумачення людини, приреченої бути рабом Божим, пригніченої успадкованою від Адама і Єви гріховністю, відданої на поталу деградації, залежної від божественного провидіння, вимушеної вимолювати своє теперішнє існування і хліб насущний й надіятися на благо у потойбічному світі. По суті, такий традиційний християнський погляд на людину розірвав її цілісність як особистості, поділив її на тіло і душу, протиставив її тимчасове земне існування і майбутнє небесне блаженство, що, зрештою, й витворило протиріччя секулярного і сакрального.

Як науковець Кароль досліджував дві сфери філософії: етику та філософську антропологію. Аналізуючи його праці та роздуми сучасники розходяться на дві думки: то як “феноменологічний неотомізм», то як «неотомістську феноменологію”. Неотомізмом він займався на протязі всього життя й вважає що недостатньо розвинутий даний напрям, не хватає аналізу суб'єкту, не хватає феноменології. Звісно погляді в процесі творчості еволюціонували на мислителя, це проявлялось у центрі філософії, зміни філософської парадигми, філософії буття відомої нам як неотомізм та філософії свідомості, відомої як феноменологія та екзистанеціальна філософія. Саме поява феноменології створювала нові запитання.

Ця філософська концепція була виражена у його працях «Особистість і відповідальність” та “Проблема суб'єкта моралі”, в докторській дисертації “Оцінка можливості створення християнської етики на основі системи Макса Шилера” (захищена 1958 р.) і в численних статтях. Особливість цих праць в тому, що антропологічна проблематика у них тісно пов'язана з етикою і начебто виростає із неї.

В 1950 році Папа Римський Пій ХІІ засудив екзистенціалізм та феноменологію, але Войтила був не згідний з ним, тому заявляв, що пізнання не може обмежуватись тільки неотомізмом. Він пояснював що неотомізм сприймає людину як об'єкт, тобто зовні тільки, але церква має розпізнавати людину не тільки ззовні, а й в середні. Хотів об'єднати ті протилежності, які були на той час. Оскільки неотомістська філософія не бере до уваги внутрішній світ людини, тобто світ переживання суб'єкта, а феноменологічна система ігнорує елемент духовності людини, К. Войтила пропонує доповнити неотомізм знанням, отриманим на ґрунті феноменологічного дослідження світу чуттєвих переживань суб'єкта . Важливим була робота зі свідомістю, щоб доповнити реалістичний образ людини і саму особистість.

Концепція особистості К.Войтили була своєрідною відповіддю на визнання ієрархією Католицької Церкви у 1950 - на початку 60-х рр. Відсутності “сучасної католицької антропології” і необхідності її створення, у своїй фундаментальній праці “Особистість і вчинок”, ця книга є проектом конституції “Про Церкву в сучасному світі”. Він бачив що церква має стати ближчою до людини, щоб формувала цінності, вчинки, щоб формувала певну аксіологію в житті прихожан. Оскільки на одній із секцій собору був запланований проект цієї конституції, в якій йшлося про католицьку систему моралі і про католицьке вчення про людину, К. Войтила заявив, що цим фактом була засвідчена недостатність дослідження названих дисциплін. Він очолив комісію з опрацювання таких фундаментальних проблем, як “Людська особистість, її гідність”, “Шлюб і сім'я”, “Культура”, які займали важливе місце у пастирській конституції “Про Церкву в сучасному світі”. Крім того, К. Войтила, по суті, самостійно підготовив соборну декларацію “Про релігійну свободу”.

Кароль мав ціль об'єднати антропологію з етикою і називав він такі проблеми: гідність людини, соціальна справедливість та права особистості. Він в своїх виступах мав мораль, яка була підкріплена філософською антропологією, тобто теорією про особистість. Основа цієї теорії немислима без відповіді на питання: що таке людина, яка її внутрішня структура, що спонукає людину до творчої діяльності та її спрямованості до свободи.

Саме філософська антропологія та етика мають суперечку про людину, яка є актуальною і сьогодні. Раніше вважалось що космогонія та філософія релігії, догматична теологія займались питанням про людину, але ця думка вже вважається застарілою та не актуальною.

Істотним фактором, який визначає напрямок оновлення католицької антропології, є вплив на Церкву цивілізації, що змінюється. У результаті цього впливу традиційне статичне визначення людини поступає місцем для динамічної картини, для акцентування уваги на проблемі суб'єктивності людини. На цьому тлі новаторська концепція К. Войтили має свій вияв у тому, що до нього ніхто в католицизмі не намагався означити людину одночасно через її сутнісну природу і вільну діяльність, через феноменологічне дослідження моральних вчинків і через вивчення переживання як предмета “внутрішнього досвіду” людини, її екзистенції.

Проблема людина - особистість, на думку Войтили вже знаходиться далеко за рамки неотомізму, як одиничну тілесну й духовну субстанцію, іншими словами особистість це хтось, а не субстанція. Особистість у трактовці К.Войтили є особливим суб'єктом - “вершиною всіх людських виявів”. Вона сугубо індивідуальна, неповторна, до кінця не пізнавана, володіє духовним життям, не занурена лише в земну дійсність. Особистість - це конкретне “Я”, що складає причину своїх вчинків. Насамперед особистість виражається через моральні вчинки. Відтак, достатньо проаналізувати ці вчинки, щоб описати особистість. Саме вчинок припускає залежність від “Я”, цей момент можна назвати моментом свободи і трансценденції особистості. Розуміючи трансценденцію як подолання межі на шляху суб'єкта до об'єкта або як інтенціональність і скерованість на об'єкт, водночас вона існує як “горизонтальна трансценденція”. Факт же “свободи в діяльності” характеризувався як “вертикальна трансценденція”, а свободу як залежнісь від власного “Я”. Це означає, що “у динамізації свого суб'єкта людина залежить від самої себе”.

Можна стверджувати що людина сама творить свої вчинки, саме моральні вчинки є вільним творчим усвідомленням вибору добра чи зла, тобто людина сама себе створює.

І як стверджує П.Яроцький теорія особистості К.Войтили представлена не в категоріях неотомістської метафізики, а мовою філософії екзистенціалізму і феноменології [118]. Цей висновок є найбільш влучним і прийнятним для наукової спільноти.

Згідно з Томою Аквінським, поняття “особистість” означає щось найдосконаліше в розумно створеній природі. На думку К. Войтили, вказане визначення правильне, але не зовсім, оскільки фіксує лише факт існування людини і упускає з думки не менш важливий момент аксіологічний. Одна річ - існувати, а зовсім інша - бути цінністю.

Актуалізація потенціальної досконалості людини здійснюється, як вважає К.Войтила, через відповідні вчинки. Чим ліпший вчинок, тим повніша актуалізація. Немає більш шляхетного вчинку, ніж той, коли людина свідомо й добровільно підпорядковує своє недосконале єство тому, хто є уособленням повної досконалості. Сприймання такої цінності сприяє втягненню всієї активності суб'єкта в реалізацію вказаної мети, а відтак - в актуалізацію його величності й щастя.

Основною категорією персоналізму є “особистість”. К. Войтила зазначає, що особистість, як вище вираження людини “є ще більшою таємницею, ніж homo sapiens”.

Не сприймаючи ототоження особистості зі свідомістю і водночас вважаючи недостатнім неотомістське вираження особистості як специфічного буття, К.Войтила характеризує особистість як таке буття, яке складається із сутності й існування, наділене духовністю, розумом і волею. У цілому таке визначення вписалося б в неотомістську концепцію особистості, коли б не той факт, що автор не задовільняється ним і синтезує рівноцінні для нього онтологічний і гносеологічний аспекти у людині, поєднуючи людський дух і психіку, людську структуру і діяльність.

При цьому більшою мірою, ніж будь-хто в неотомізмі, звертає увагу на проблеми існування, цінності й активність особистості у порівнянні з проблемами її буття, сутності. Персоналізм стає своєрідним методом, за допомогою якого вся дійсність розглядається через призму “факта особистості”. Більше того, грунтуючись на персоналізмі, К. Войтила сконструював додатковий аргумент доказу буття Бога. Оскільки особистість виступає як «корелятивне буття Вищої Особистості”, постільки пізнання певних властивостей Бога може здійснюватися через пізнання людини.

Бог виступає як основна категорія становлення і визначення особистості. Відтак, божественне “Ти” дозволяє конструювати людське “Я”. Це є вже обожнення особистості. При цьому у триєдиному християнському Богу Кароля Войтила приваблює передусім “Особистість Христа” і факт його втілення. Розвиваючи цей аспект теології -стверджується в акті боговтілення здійснюється “особистісне злиття двох центрів в одну особистість” при збереженні їх природньої і надприродньої сутності.

Бог же виявляється в центрі буттів власне як людина. Завдяки цьому людина виявляється в центрі видимого світу не тільки як мікрокосмос, але й як Людина- Бог. Сьогодні “Бог шукає людину”- саме в цьому антропологічному ключі Іоанн Павло Другий бачить можливість “відкриття Христа як сповнення прагнень усіх релігій світу”.

Творча діяльність як позиція християнина - властивість тільки особистості. В наслідок цього весь світ “заданий” людині для християнізації її персоналістської властивості - в особистості, через особистість і для особистості. В основі цієї концепції Войтили - процесс антропологізації, тобто “олюднення” світу й історії (Wojtyla K. U podstaw odnowy. Studium o realizacji Vaticanum II.- S.24).

Взаємодія особистості людини й особистості Христа та світу речей, який даний людині, й обумовлює необхідність творчої діяльності особистості в пізнанні світу. Творча ж дія виступає як позиція християнина, властива саме особистості його. В результаті цього світ даний людині для християнізації її персоналізму, її властивості, тобто процес научіння тієї людяності, що і є антропологізацією та аксіологіцією.

Очоливши Римо-Католицьку Церкву, Кароль Войтила - Іоанн Павло ІІ докладав немало зусиль для того, щоб сучасна теологія була не тільки вченням про Бога, а й теологічною антропологією, тобто вченням про людину[ 118 ]. Саме антропологічна спрямованість є однією із особливостей всіх його соціальних енциклік.

2.3 Сутність та природа людини з позицій філософської релігійної антропології Кароля Войтили

Важливу роль у становленні оновленої католицької антропології відіграло вчення видатного мислителя Кароля Войтили. Він заклав основи для розуміння не тільки “католицької” особистості, але обґрунтував можливість розкрити феномен людини на тлі культурних трансформацій ХХ століття. Також, його філософсько-антропологічні погляди посприяли становленню нового розуміння людини, особливістю якого є визначення людини як активного начала

Людина не знайде істинних цінностей, якщо замкнеться в собі, вона повинна розкритися і шукати їх також у сферах, трансцендентних до людської природи. Цю обов'язкову умову має виконати кожен, щоб стати самим собою і розвиватися як доросла і зріла особистість.

Із енцикліки Івана Павла II «Віра і розум».

Людина, її життя, її турботи і її душа завжди були в основі філософських роздумів Кароля Войтили, видатного дослідника , мислителя та духовного наставника багатьох поколінь . Головним питанням філософських роздумів якого були не відсторонено-абстрактні метафізичні сутності, а сама людина, неповторна особа в її унікальному, самобутньому, конкретному бутті.

В філософській спадщині Кароля Войтили притаманна гуманістична спрямованість, він визнавав особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття всього живого, втілюючи і утверджуючи свої філософські ідеї та погляди протягом свого життя та протягом своєї душпасторської діяльності.

Прихід до філософії Кароля Войтили відбувся з одного боку через літературу, а з другого через релігійну практику. Кароль дуже любив літературу, любов до неї привив йому його батько, який читав йому багато видатних творів коли він був маленьким, серед них були роботи видатних польських письменників які відносились до романтичної епохи, а саме роботи поетів А.Міцкевича, Ю.Словацького та Ц.Норвіда. Роботи цих майстрів слова можга віднемти до філософських. А окрім літератури ще побожна родина з міцними католицькими традиціями, а ще родинні трагедії, смерті в концтаборах друзів і сусідів, зустріч з добрими наставниками, та такою визначною духовною особою, як кардинал Адам Сапега. Потрібно відзначити, що віра у Кароля особлива, така, що формувалась на початку його особистісного становлення завдяки зустрічі з самородним містиком Яном Тирановським. (Ян Тирановський - кравець, прихильник духовности кармелітів, ознайомив його з Писаннями св. Йоана від Христа і святої Терези Авільської. На той момент Кароль мав уже добре сформовану Марійську духовність -- визначальну у його житті). Все це не тільки укріпило К.Войтилу у вірі, але привели його до твердого рішення, що його шлях це душпастирьске служіння людям і церкві. Отже, джерелами його філософського мислення були, і література, і віра.

Всі філософські праці мали єдину спільну складову, це людина, буття особистості, її проблеми і потреби. Філософське бачення щодо розуміння сутності людини Кароль Войтила відобразив у своїх працях таких як: "Особа і вчинок", "Любов і відповідальність", "Віра і розум" а також великій кількості філософських статей, об'єднаних етичною, моральною і персоналістичною проблематикою.

Кароль Войтила виділяє два основні принципи у питанні вивчення та розуміння природи людини присутні в історії розвитку філософської думки, це космологічний принцип та персоналістичний принцип. Під першим - космологічним принципом він розуміє намагання науки пізнати людину “ззовні” як тобто як об'єкт пізнання, розглядаючи природу людини і життя з позицій подібності людини до решти світу. Кароль Войтило розглядає людину як частинку великого всесвіту, як один із визначальних предметів світу, духовну сутність що належить до світу.

Ця позиція яскраво відображена у одній з найважливішій філософській праці Іоанна Павла Дргого це "Особа і вчинок" (1969 р.), в якій автор представляє мвою концепцію філософії особи. В своїй роботі він опирається на феноменологію, як одну з найбільш поширених у 50-60 роках ХХ століття, течій філософської антропології, Макса Шелера та звертаючись теорії християнського персоналізму, представниками, якої були такі авторитети як Жак Марітен та Емануель Муньє. Вони відстоювали своє традиційне бачення людини, особи як частини всієї природи, і одночасно окрему, але принципово не відмінну від інших елементів сущого в природі.

Кароль Войтила , увібравш все саме прогресивне, що було у розвитку науки його часу, будує певну філософію активності людини на противагу пасивності буття і прийняття буденності. Йому вдається підкреслити суб'єктивність особи через протиставлення людини через дії людини, людини з якою щось відбувається, діється, як пиши автор. Лише у вчинку, через вчинок, на думку Кароля Войтили, людина проявляється як особистість-суб'єкт, здатний до розумного і вільного прийняття світу і самовизначення.

Класична філософія, описуючи дану ситуацію застосовує у данному контексті кілька таких латинських термінів: actus humanus, actus voluntarius i actus hominis. Хоч представлені типи активності стосуються людини, однак, лише перші два є актами специфічними і такими які напряму відносяться до дії людини. Саме тому у своїй праці "Особистість і вчинок" його філософ-неотоміст робить спробу через “вікно” вчинку краще розгледіти структуру людського існування. Людина, на його думку, відповідає за свої дії і свої вчинки, які вона сама робить і на що вона має вплив, адже ми не можемо відповідати за те, над чим ми в світі не владні ( сили природи, катаклізми).

Термін actus humanus є інтерпретацією вчинку як активної, усвідомленої і відповідальної дії, тісно пов'язаної з філософією буття людини. Така інтерпретація, ключової категорії своєх теорії, репрезентує онтологічний зміст поняття "вчинок" та сукупність фактів такої дії, а саме таких які є суттєвими і глибинними. Вчинок як actus humanus сприяє пізнавальній смислової актуалізації того потенціалу, котрі йому передують та знаходяться у його витоках. Концепція actus humanus є не тільки реалістичною та об'єктивістською, але ще і метафізичною. Вона сприймає свідомість як таке, що wporz№dkowane у діяльність та буття людини, останнє з яких є буттям розумної природи [105, с.128].

Вчинок - це свідома дія людини, яка передбачає виконання певних усвідомлених дій з власної волі. Саме тому, словосполучення "свідома дія" частково відповідає латинському терміну actus voluntarius, оскільки лише дія, що притаманна людському розуму і волі, є свідомою і відображає глубинний і психологічний зміст “вчинку”.

Також у "Особистість і вчинок" Кароль Войтила звернув увагу на те, що дуже багато смислів слів на тему специфіки дії, діяння міститься у розмовній мові, яка різними словами описує ту чи іншу сторону дії людини. Досить ясно у роботі Кароля Войтили можна розрізнити випадки, котрі визначаються як такі, що вкладаються у матрицю “я роблю”, і ситуації, коли “щось у мені робиться”, або це звучить як “щось зі мною відбувається”. Наприклад, вислів: “У мене болить голова” і сама драматична форма цього речення вказує на те, що людина є “тереном” тобто той що терпить, а не винуватцем даної ситуації. В людині постійно щось відбувається: б'ється серце, тече в судинах кров, настають зміни настроїв, проходить старіння організму тощо. Ми можемо ці всі процеси усвідомлювати, відчувати пов'язаний з ними біль, радість чи задоволення, а також можемо навіть певною мірою впливати на їх перебіг, але не можемо визначити їх як вчинок. Це швидше “діяння”, якому підвладна людина. На відміну від діяння, вчинком називається і в розмовній мові, і в етиці тільки таку дію, яке людина розуміє і усвідомлює та відповідає за його наслідки. А це означає, що таким процесам ми підвладні нарівні з іншими істотами.

Вчинку відводиться особливе місце у процесі споглядання особистості. Осмислення факту “людина діє” як динамічної опозиції “особистість та, або і її вчинок” повністю розкриває себе у процесі пізнання даних процесів. Однак у межах цієї філософської конструкції, залишається проблема відношення між “особистістю” та “вчинком”. Кароль Войтила робить висновок що вчинок, без сумніву, - це усвідомлена дія [dziaіanie] .

За дії відповідають різноманітні її виконавці, тобто дія співвідноситься з виконавцем дії. А от вчинок співвідноситься тільки з особистістю. В такому розумінні саме вчинок і визначає особистість. Це є фундаментальною опозицією , розмежуванням “особи” і “вчинку”.