Папа Римський Іоанн Павло Другий: життя та діяльність

Також Кароль Войтила звертається до традиційного розмежування суб'єктів через громади (спільноти), до яких вони належать. Адже спільноти людей бувають автентичні - це народ та родина, а також спільноти штучні, коли люди об'єднуються за вірою, за інтересами, або в процесі навчання, відпочинку.

Досвід життя та інтелектуальне досягнення особистості у вчинку що відбувається особливим чином через те що, вчинку передує моральна і духовна робота людини. Моральність вчинку складає його внутрішню властивість, чи можна сказати сутність, тобто те що є особливим і залежить від духовної роботи розуму і серця людини.

Лише морально окреслена дія, котра передбачає сприяння виконавця такої дії особистості може називатися вчинком. На відміну від космологічного підходу щодо розуміння людини в історії філософсько-антропологічної думки простежується ще один підхід, який полягає у намаганні збагнути природу, життя , відповідальність та покликання людини, спираючись на її унікальність та неповторність на її особисте, персоналістичне “Я”.

Саме такий підхід є персоналістичним і спирається на фундаментальне поняття особистості. Тут головним є прагнення пізнати людину з “середини”, побачити не лише зовнішні , видимі аспекти людського життя, але й заглибитись у внутрішній світ її і там відшукати джерело неповторності і унікальності . Кароль Войтила стверджує, що людина за своєю суттю не допускає редкування, людина є неповторною, і її не можна розділити між “світом” і природою. Синонімом “того, що не піддається редукції” в людині, виступає суб'єктність людини, тобто здатність особи бути центром і джерелом нових життєвих актів, дій та вчинків. До питань суб'єктивності буття людини К. Войтила повертається в іншій своїй роботі "Суб'єктність і те, що не піддається редукції в людині". В даній роботі він наголошує що для того, щоб образ людини був правдивим і повним, у дослідженнях необхідно спиратися на обидва підходи - і космологічний, і персоналістичний тип розуміння. Кароль Войтила пропонує поєднати ці два принципа во єдине , стверджуючи що вони мають доповнювати один одного при вивченні природи людини.

Особливого, ключового значення в розумінні людини Кароль Войтила надає категорії переживання - відчуття чи пережиття як “того, що не піддається редукції” як “незводимого” елемента. Адже особа як суб'єкт що переживає свої вчинки, свій досвід, а разом з цим і свою власну суб'єктність намагається усвідомити причини і наслідки своєї вчинку. У переживанні «відкривається ціла особова структура самовизначення, у якому людина віднаходить своє “я” як “я” того, хто над собою панує та хто принаймні може і повинен себе контролювати, над собою панувати».

Кароль Войтила, як мислитель, як філософ і той хто любить і приймає людину такою, якою вона є , підкреслює, що людина сама собі одночасно дана і задана, і в такий спосіб постає сама перед собою , як перед Богом у своїх вчинках і у своєму сумлінні. А це означає, що сповідується і кається людина не тільки перед богом . а ще і перед своєю сутністю, перед своїм “ Я “. Людина “постає перед собою як та, хто завжди є завданням для себе самого, як той, хто мусить завжди пітверджувати, перевіряти у той чи інший спосіб і таким чином ніби завжди “здобувати” динамічну структуру свого “я”, дану йому як "самопосідання" і “самопанування”.

Кароль Войтила стверджує, що свій внутрішній досвід кожна людина здобуває через переживання вищих моральних цінностей, добра і зла він пише “Моральність фундаментальним чином вказує на персоналістичний вимір людин”. Моральність є фундаментальним вираженням трансценденції, притаманної особовому “я” . Наведемо ще одну цитату мислителя: «...людина як особа сповнює себе лише тоді, коли переростає себе у напрямку цінностей, що приймаються у правді й тому реалізуються з глибоким почуттям відповідальності».

З такого розуміння людини виникає ще одна вузлова, центральна антропологічна проблема, яку розглядає Кароль Войтила, -- питання про участь та відчуження в людському бутті. У праці "Участь чи відчуження? " досліджуються два типи соціальних зв'язків: зв'язок типу “я -- інший”, в якому виражається міжлюдський зв'язок, і другий зв'язок що виникаж у людському середовищі, типу `ми”, в якому у різний спосіб виражається суспільна лбщність. Ситуація “я -- інший” -- це завжди конкретна, єдина та неповторна ситуація переживання “іншого” як “ближнього”, як “другого свого я”. Таким чином вітворюється участь у будові людяності інших людей, ближніх і всіх кого ми зустрічаємо по житті. А це означає, що ми своїми діями, вчинками, думками впливаємо на кожного, хто нас бачить. Слухає і наслідує. Участь розпочинається з усвідомлення факту людяності певної людини, яка не є мною, а є однією з інших особ, а довершується все це через переживання іншого “я” як особи. Участь людини, означає засадничу персоналізацію стосунків людини до людини”. В такому переживанні іншого як особи “я максимально наближаюся до того, що є визначальним для її “я” як єдиної і неповторної реальності людини».

Кароль Войтила показує, що участь у ставленні до кожної людини постає перед кожним із нас як завдання. Те, що ми окреслюємо як євангельську заповідь любові, у своїй засадничій основі “містить заклик до пережиття іншої людини як іншого “я”, тобто заклик до участі в його людськості -- сконкретизованій у його особі, подібно до того, як моя людськість є сконкретизована у моїй особі», наголошує Кароль Войтила. Такий заклик мислителя є співзвучний моральному категоричному імперативу який належить І. Канту. “Заповідь любові вказує лише на те, що кожна людина повинна постійно ставити собі як завдання дійсну участь у людськості інших людей, тобто переживати іншого як “я”, як особу. Це означає, що імпульс, виражений ззовні заповіддю, повинен кожного разу виходити зсередини”.

А от відчуження особи, Кароль Войтила розглядає як протилежність участі: “Відчуження означає ніщо інше, як заперечення участі, послаблення чи навіть знищення можливості переживання іншої людини як “іншого я”, а через це і певне знецінення ситуації “я” - “інший”. Відчуження, стверджує мислитель, це такий стан людини, у якому вона нездатна переживати іншу людину як “інше я”. Таких випадків відчудження кожна людина за життя має багато , і для багатьох людей, це є болючою проблемою. Кароль Войтила з болем ставить питання: “чи не є часом під загрозою відчуження уся наша цивілізація, особливо атлантична з її пріоритетами вигоди і техніки? “[105, c. 129]

Участь і відчуження виявляються також у стосунках типу “ми” - тобто у спільноті людей, що взаємодіють між собою в певний спосіб пов'язані і становлять певну єдність трудову, релігійну чи навчальну. Участь до людей, чи між людьми , в даній ситуації полягає у тому, що людина, співіснуючи та діючи спільно з іншими, таким чином створює, наповнює змістом саму себе. В своїх філософських роботах Войтила протиставляє концепцію персоналізму - індивідуалізмові та тоталітаризмові, наголошуючи, що обидві ці концепції нищать в людській особі лслбливість, унікальність, духовність, можливість і певною мірою саму здатність співучасті і співчуття. Вони позбавляють людину права на співучасть, а індивідуалізм і тоталітаризм, стверджує мислитель, є знаряддями відчуження і закріпачення людини.

Головним прагненням особи є саморозвиток, збагачення духовного в людській сутності, яка досягається на основі дії та існування “спільно з іншими”. Відчуженням є все те, що позбавляє людину можливості саме такого наповнення. К. Войтила пов'язує відчуження з недосконалими, дефективними устроями - суспільним, економічним, політичним, міжнародним. І критерієм поліпшення таких устроїв, за думкою мислителя, може слугувати лише критерій персоналістичний.

Висновки Філософські погляди та переконання Кароля Войтили, обґрунтовані у його працях і утверджені усім його життям. Він і сьогодні вказує шлях для багатьох людей у подоланні відчуження і до розбудови різних сфер людського життя у формі участі і дії, для прикладу волонтерство під час війни на Сході України, пожертва свого часу, матеріальних статків , здоров'я і життя на Майдані у Києві під час Революції Гідності. На думку Кароля Войтили, саме моральний, відповідальний вчинок, лежить в основі євангельської заповіді любові.

Людське життя є постійним духовним зусиллям. Людина живе, поки напружено утримує “метафізичний” вимір свого буття - щось надприродне, штучне, що не має природних підстав і канонів. Людське життя - це прагнення утриматись в “режимі” істинного буття, де людина є вільною, моральною, гідною, люблячою, доброю, тобто тою що живе за “істиною”. В людському світі ніщо не існує саме по собі, все тримається тільки на зусиллі: зусиллі бути людиною, ніколи і ні в чому не опускатись нижче максимуму, на який ти здатний як людина.

Розділ 3. Релігійна складова філософії революції гідності в Україні (на основі праць Іоанна Павла Другого)

3.1 Питання гідності людини з позиції релігійної антропології вчення Папи Іоанна Павла Другого

Сучасний світ пропонує людині поряд з матеріальними благами багато катаклізмів, як зовнішніх, а це і політична нестабільність в країні, економічна криза, безробіття, інфляція, так і внутрішніх, до них ми відносимо - духовна спустошеність, самотність, моральний нігілізм, невизначеність, неприйняття себе тощо. Ці катаклізми виникають як наслідок хаосу, дисгармонії, порушення природного закону та моральних норм в суспільстві, в наших родинах. Усе це зумовлено меркантильністю людей, раптова переорієнтація і зміни курсів в державній політиці ( В.Янукович, відмова від Європейського вектору розвитку) секуляризацією. Також можна спостерегти глибокий дисбаланс духовних основ у житті людини, яка під здоровим способом життя розуміє лише відмову від нездорової їжі та шкідливих звичок, а під час посту утримання від їжі, але не утримання і піст духовний .

Такий стан речей негативно впливає на людину, одночасно принижуючи та нівелюючи її духовний світ, принижує гідність особистості, що веде до деградації людини, очерствіння душ.

Людина є неповторним і оригінальним витвором Божої мудрості і майстерності. Папа Іоанн Павло Другий говорить, що “людина -- це ота перша дорога, якою повинна крокувати Церква” [46, с. 31]. Тому Церква, усвідомлюючи вартість кожної, окремо взятої особи, оголошує Євангеліє життя, а також робить усе, щоб донести до людини правду про неї саму, про суть її творення та буття, про величь. Всі зусилля церква, подвижники спрямовують на одуховне оновлення та звеличення особистості, піднесення її та наближення людини до образу Божого. Релігія сьогодні це словесна, візуальна і духовна сфери свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності.

Сучасні темпи життя породжують в людини бажання іти в ногу з часом, все встигати, вирішувати проблеми, прискорювати час буття. Такий поспіх буття тягне за собою, з одногобоку, потребу бути поінформованим, обізнаним, компетентним і успішним, з іншого за матеріальний успіх, людина платить безнадію, апатію, відчуження від суспільства тощо. Сьогодні “темп життя складається принаймні з трьох елементів: (1) темп роботи + (2) темп розваг + (3) темп технологічних новацій” [43; 208]. Телекомунікації, новітні технології наближають людину до інформації, надають небачені раніше можливості - мобільний банкіг, відеозв'язок , практично вільний доступ до Інтернету, все це запускає життя до такої швидкості, що людина часто не помічає, що буття, духовність відходить на другорядні задвірки. Ми проходимо мимо основновоположних цінностей, які формують якість життя людини. Відтак, не лише матерія стає об'єктом продажу, а й сама людина. І от ми є свідками, коли людина поступається моральністю, своєю гідністю, виправдовуючи свої не гідні вчинки відсутністю матеріального заохочення у житті. В Україні людина може отримавши мізерні кошти, голосувати за будь кого, може вийти на мітинг, як на роботу і отримати кошти за любі лозунги, які накажуть їй підняти, вийдуть за 400 гривень проти техніки українських солдатів, в державі Україна, в містах України, піднявши прапор іншої країни, країни що вторглася на українські землі, що рушить дома, підприємства, вбиває мирних громадян України.

Сьогодні є люди, які “втратили зв'язок з духовно-культурною традицією і тому особливо схильні піддаватися маніпуляції” [43; 208] і не хочуть бачити шляху порятунку для себе і своїх ближніх. І поряд з цим, в нашій країні з'явилися люди, яких сміливо можна назвати сподвижниками таких моральних авторитетів, як Іоанн Павло Другий, мати Тереза. Вони не тільки шукати ідею, істину буття, вони йдуть не легкою дорогою служіння людям, своєму народу, відроджуючи почуття гідності, добра і відповідального ставлення до людей, які живуть навколо, до країни, до лихоліття війни. Такою опорою, духовною і моральною є робота релігійних громад, навернення людей до Бога, відновленню в собі людини, відповідальної і гідної. Іоанн Павло Другий давав настанову «Нехай ніколи не буде зневажена найвища вартість гідності людини» .

Повернення до релігійних основ , роздуми над проблемами буття людини, дає можливість вирішувати помірковано не тільки поточні події і виклики, а й дає відповіді на екзистенційні питання буття світу, місце людини у ньому, осмислення пріоритетів та генерування світоглядних ідей. І частиною будь-яких роздумів завжди буде людина, з її позитивами та недоліками, хибами та успіхами, адже це вона творить життя, історію, себе.

Від початку свого самоусвідомлення особа, звертаючи увагу на різні речі і прагнучи відкритися таємницям, які з ними зв'язані, в особливий спосіб пробує досліджувати себе саму, що зрештою випливає з її природи. Протягом століть постало багато різних теорій, які пояснюють, ким є людина. Катехизм Католицької Церкви зазначає, що “людина, тому що вона є образом Божим, має гідність особи: вона є не лише щось, але й хтось. Вона здатна пізнати себе, володіти собою, добровільно дарувати себе та входити у спільноту з іншими особами; вона покликана до союзу зі своїм Творцем” [67; § 357] - як це в повній мірі описує простого українця, який вийшов на майдан, боронити свою гідність. Відповідально дбаючи про своїх нащадків, опікуючись майбутнім своєї країни, вийшли і радше своєю душею, тілом і молитвами боронив майбутнє. Знаком Всевишнього, було те що на зустріч побитим і гнаним дітям зустрівся священик, що саме церква першою стала на захист майбутнього країни. Всі ми були свідками того, що практично з перших днів на майдані були священики, що кожен ранок починався з молитви, сотен і тисяч людей, що священики постійно були на лінії розмежування народу і злочинної влади. За часів майдану, за допомогою церкви відбулось відродження людської гідності, відновилась національна ідентичність українського народу. Переглядаючи новини того часу, душі, що плакати і сьогодні хочеться , від розуміння величі моєї нації, бачила як на питання - «Хто ви?», і українці, і росіяни, і грузіни і евреї.. гордо відповідами - «МИ українці!» З побаченого і пережитого виринуло у пам'яті наступне. В історії Польщі був день коли, можемо з впевненістю сказати, що відбулось відродження нації. У суботу, 2 червня 1979 р., Іоанн Павло Другий зійшов з трапа літака, опустився на коліна і поцілував польську землю. 3 мільйони поляків - у два рази більше, ніж у той час жило у Варшаві, - прийшли подивитися на свого співвітчизника Кароля Войтилу, уродженця Вадовіце, єпископа Кракова та Риму. Після вступного слова Примаса на площі запанувала тиша. Всі чекали, що скаже Папа?..

Сьогодні, почав він, йому хочеться “проспівати подячний гімн Божественному Провидінню”, яке дало йому можливість повернутися додому “в якості паломника”. Його нинішній приїзд є продовженням святкувань річниці мученицької смерті святого Станіслава. Життя святого Станіслава, його протиборство тиранії влади стали “знаком тієї особливої ролі, яку ми, поляки, завжди грали в історії Церкви…”. [13]. Реакція мільйонів поляків на натхненну проповідь Іоанна Павла Другого: було сприйняття у прямому сенсі слова Польща - не комуністична, а католицька країна, поневолена комуністичним режимом.

Це було “Друге Хрещення” Польщі, якому було призначено докорінно змінити історію двадцятого сторіччя. Як писав Адам Міхнік, один з найвідоміших у країні дисидентів (до речі, не католик), “..ті ж люди, які ще недавно лаялись й сварилися в чергах, перетворилися на якесь радісне і щасливе співтовариство, в народ, сповнений гідності... Скрізь панував зразковий порядок”. Комунізм, що проголошував солідарність народів, породив лише відчуження, озлобленість і недовіру. Іоанн Павло II втілив в життя те, що обіцяли, але не зуміли втілити “товариші”, і почав з успіхом заліковувати нанесені ними рани. [121].

Можна з впевненістю стверджувати, що наш український майдан, наша Революція Гідності , як і для поляків, була «Другим Хрещенням Русі-України»!

Іоанн Павло Другий, основуючи своє вчення про особу на Святому Письмі, говорить, що “людина стає справді собою, коли тіло і душа перебувають у глибинній єдності” [44, с.10]. Розриваючи цю єдність гармонійної особистості, принижуючи тіло чи душу, людина “може стати засобом й орудником зовсім непередбаченого самознищення, супроти якого бліднуть усі досі знані нам з історії катаклізми й катастрофи” [45, с. 33]. Другий Ватиканський собор говорить, що “...все, що порушує цілість особи людської, як скалічення, тортури (різного роду вбивства -- автор), завдані тілу та душі, насильство в напрямку психічного примусу; все, що принижує людську гідність (...), все те і подібні справи і практики є чимсь ганебним; заперечує людську цивілізацію, це є ганьба тих, які допускаються до того, ніж тих, хто скривджений, і це є найбільш противне честі Творця” [30, с. 528]. В останні роки, часи технологічних переворотів, замах на гідність людського життя виявляється не тільки в формі абортів чи евтаназії, але також в різних маніпуляціях: від прихованого насадження до відкритої брехні. Поборниками та заступниками гідності людини є невмирущі слова велетнів духа, надії та любові, зокрема Папи Іоанна Павла Другого, які поряд із Шевченковим “Я на сторожі коло їх поставлю слово” посіяли й своє.

В ієрархії цінностей людина є більшою в своїй гідності від істот, найперше через присутність розумної природи. Людина є особовим творінням. Вона наділена свободою, гідністю, відповідальністю, свідомістю, совістю. Гідність людини -- це вартість людської особи в Божому світлі і в призначенні. Вона є властивим атрибутом кожної людини, без визнання якого не може бути ні свободи, ні справедливості, ні миру в світі. Це та специфічна характеристика, яка ставить людину на вищий рівень, порівняно з іншими земними створіннями. Тому, як написано у всесвітній Декларації прав людини ( стаття 1) - всі люди народжуються вільними та рівними у гідності та в правах. Вони наділені розумом і свідомістю, а тому повинні ставитися до інших у дусі братерства.

Найвища цінність, що випливає з гідності, яка дана людині Богом, -- це невід'ємне право на життя. Новий Завіт в численних порівняннях і притчах наголошує на вартості життя. Любов нас спонукує не тільки шанувати інше життя, але навіть дати своє задля ближнього. Іоанн Павло Другий запевняє, що “людина не спроможна жити без любові”. Бо інакше “вона сама для себе стає незрозумілою істотою, її життя стає без значення, якщо не проявляється любов, якщо її не зустрічається з любов'ю, якщо людина її не переживає і собі не присвоює, якщо не бере в ній життєвої участі” [45, с. 20].

Окрім права на життя, з гідності людської особи випливають також й інші права, які вказує Святе Письмо. Господь із самого початку дарував людині не тільки право, але і можливість вільно висловлювати свої думки, коли показує Свої створіння людині: “як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось” (Бут. 2:19). Право на сім'ю та на реалізацію Божественної властивості давати життя було оголошене тим, що “полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом” (Бут. 2:24). Право на працю було оголошене людині вже в райському саду, щоб “впорати його, й доглядати його” (Бут. 2:15).

В Новому Завіті, друга Особа Святої Трійці -- Син Божий -- стає Сином людським, приймаючи Собі природу людини. Цим самим Господь свідчить про високу гідність цієї природи. Бог вічний і всемогутній з'єднується по плоті з тією ж самою природою, якою володіє кожна людина. У новозавітньому контексті Христос вказує на основний принцип, яким повинна керуватись людина у стосунках з іншими: “Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (Мт. 7:12), адже саме через міжлюдські стосунки виявляється пошана чи непошана гідності людини. Бог виявляє людям особистий приклад поведінки: від обмивання ніг до самопожертвування на хресті: “Бо то Я вам прикладав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив” (Ів. 13:15). Ісус Христос заповів: “Люби ближнього твого, як себе самого” (Мт. 22:39). Іоанн Павло Другий каже, що цими словами Христос вчить бачити в ближньому нашому “не інший -- ти”, але бачити в іншій особі “інше Я”, […] а, щоб усвідомити іншу людину, як “інше Я” необхідно прийняти факт її людськості, а тоді “пережити інше “Я” як особу” [19, с. 250]. Таким чином, Новий Заповіт підкреслює домінанту любові, як основного чинника в пошануванні гідності особи.

Новітня історія доводить, що після «Другого Хрещення», багато українців взяло собі ці постулати як девіз про життя. Відбувається повне оновлення, духовне відродження особистості, нації, країни в цілому. Україна з її народом стала душею всього світу, показавши своїм прикладом, як потрібно служити богу і любити свою Батьківщину.

Кожну людину слід розглядати як унікальну, особливу й неповторну особистість, відмінну від усіх інших. Цей спосіб існування як особистісної неповторності надає особі образу Божого, робить її причетною до буття, бо її сотворення є дією Божої любові, що утверджує буття як подію особистісного спілкування та взаємин. Отож, Бог кличе людину до спілкування. Людина є гідною цього покликання. І це визнає Хтось вищий за неї, той, Хто створив і першим полюбив її. Оце покликання до спілкування з Богом є важливою підвалиною людської гідності. “До розмови з Богом людина покликана вже від самого свого сотворення: бо заіснувала вона тільки тому, що була сотворена Богом з любові, існує далі з любові і не живе згідно з правдою, якщо вільно не признає цієї любови і не віддасть себе своєму Творцеві” [30, с. 517]. Таємниця людини справді яснішає лише в таємниці Слова, що втілилося. Ісус Христос, “образ невидимого Бога” (Кол. 1, 15), є досконалою Людиною, що повернула синам Адама подобу Божу, спотворену першим гріхом. Оскільки людська природа була в ньому сприйнята, а не зникла, тому й була зведена до щонайвищої гідності. Бо Він, Син Божий, через Своє втілення певним чином з'єднався з кожною людиною [30, с. 521-523].

Другий Ватиканський Собор, посилаючись на біблійне і патристичне бачення історії спасіння, основою та запорукою гідності людини називає:

1) акт сотворення -- на образ і подобу -- який робить людину подібною до Бога; 2) спасіння людини -- Бог Отець у Христі дарує нам спасаюче прощення. “Людина є настільки достойною істотою, що сам Бог віддав себе на страждання заради неї” [92,с. 490];

3) есхатологію -- воскресіння і зустріч людини з Богом на Страшному суді [30,с.516]. Також, людина, як особове створіння, покликана через пізнання і любов, брати участь у житті Божому. З цією метою людина сотворена, в цьому підстава її гідності. Святий престол і Папа Римський проголошують солідарность до гідності людини.

Святе Письмо джерелом гідності особи, її вартості і недоторканності, визначає саме поняття створення людини Богом. Тоді, коли всі сотворіння були дані людині, щоб та панувала над ними і використовувала їх в розумний спосіб для своїх потреб (Бут. 1:28), сама людина залишилась неначе “зарезервована” Богові, як його “власність”. З цього випливає, що ніхто, крім Бога, не може приписувати собі права до життя інших чи свого власного життя. Людина завжди залишається вартістю самої в собі і для себе, тому є вільною і не може бути трактована, як знаряддя.

Беручи участь в Божому житті, людина набирає надприродної гідності як особа. На цьому наголошує Папа Римський Іоанн Павло Другий: “Людина є покликаною до повноти життя, яке перевершує вимір лише земного її існування, оскільки полягає в тому, що вона є покликана до участі в житті самого Бога. Гідність цього надприродного покликання об'являє велич та незмірну цінність людського життя навіть в його дочасному моменті” [40, с. 2]. Кожна людина є абсолютною вартістю для Господа нашого, тому потрібно боронити її життя і шанувати його без жодних винятків, незалежно від стану і ситуації, в якій знаходимося. Ця засада має зміст не лише для християн, але й також для всіх тих, що приймають загальнолюдські вартості.

Порушення щодо гідності людської особи виникають в процесі міжлюдських стосунків. Заповіт Христа: “Будеш любити ближнього твого, як себе самого” (Мр. 12:31) -- означає визнання своїх властивостей і прав за іншими та є основою для побудови таких стосунків між людьми, які б не суперечили людській природі, тобто не принижували гідності один одного. З гідності людини приходять її права; з любові до ближнього -- їх обмеження. Людина є духовною особою, яка “наділена розумом, почуттями та свободною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставлення до себе, своїх пережиттів, почуттів та до всього іншого”[147].

Чи розуміє сучасне суспільство, безумовну цінність людини? Адже воно не може існувати без осіб. Воно є штучно створений механізмом, який не може функціонувати без людини. Відтак суспільство не може стати живим організмом, який існує сам по собі, лише свідомі зусилля, для особистостей, із яких складається суспільство, можуть оживляти суспільний механізм та підтримувати його подібність до організму. Звідси зрозуміло, що ці зусилля є наполегливою працею людини над собою, Церкви над паствою, а вчителя над учнями, над аудиторією. І це не лише -- залагодження ран суттєвих викривлень сучасності, а закладення духовної потреби жити із вічним Божим законом.

І сьогодні, як священослужителі всіх релігій, як вчителі, як всі ті хто доносить слово до людей мають керуватися духовними цінностями, мають бути морально відповідальними і свідомими свого впливу на душі і на судьби людей. Та Інформаційна війна , яку розв'язала Росія на медійних просторах, показує. Що не меншим злом є слово неправди, слово неістини, слово, яке одурманює, краде те священне, що є у подобі людини, її душу. Потрібно боронити душі нашої країни, і всіх російськомовних від духовної агресії. Людина має оператися цьому негативному впливу, боронити свою, та інші душі. Так у «Посланні до метців» Іоанн Павло Другий закликає всіх хто окрім церкви впливає на душі людей, бути відповідальними за своє слово, не бажати матеріальних благ за блудливе, зле. Неправдиве слово, а повернути в журналістику апостольський запал, і відноситись до творчості, як до гармонії серця і думки, щоб своєю працею -- оперуванням словом -- не понизити гідність особи і людське життя, загалом. І якщо говорити про життєвий маяк, до якого людина повинна йти, пробиратись, то це -- Бог, який настільки полюбив її, що віддав їй усе, навіть Свого Єдинородного Сина. Натомість особа, яка створена на Його образ і подобу, не лише осквернює Його Слово, а й заперечує та нищить сама себе, свою сутність як дитини Божої.

Про покликання особистості, зокрема про роль праці журналіста, можемо говорити як про покликання, яке “пов'язане з тим, що Господь Бог наділив кожного з нас особливим життєвим шляхом, унікальними, властивими тільки їй талантами та можливостями (...) Господь Бог дав нам певні таланти, обставини, прагнення, мрії, а ми -- свідомо, чи несвідомо, відповідаємо на виклик (...) Не існує єдиного правильного правила про життєвий шлях, проте потрібно завжди об'єктивно ставитися до свого покликання” [66] і пам'ятати про відповідальність, яку воно накладає. Місія публіциста -- бачити в собі та інших оце покликання -- насамперед, покликання бути людиною, а потім уже -- майстром своєї справи, доброю новиною та носієм надії. А “бути людиною” -- основне покликання людини: в міру дару, який вона отримала. У міру того “таланту”, яким є саме людство, а лише згодом -- у міру усіх тих талантів, якими вона була обдарована” [147]. Бо, якщо журналіст чи публіцист не бачить більшого, ніж “арифметична маса”, не прагне сказати людям щось нове, їм ще невідоме, то навряд чи він кому-небудь буде потрібний” .

Іоанн Павло Другий зазначає, що “розвиток техніки, а теж і розвиток сучасної цивілізації, яка позначається володінням техніки, вимагають пропорційного розвитку моральності й етики, тим часом як отой другий, на жаль, здається, все ще залишається позаду” [45,с. 33]. Тому сьогодні “потрібно плекати культуру, яка допомагає людям отримати внутрішній орієнтир на здорове перебування в сучасному світі” [144]. Євген Сверстюк ще у 2007 році писав “...якийсь прорив можливий тільки тоді, коли попереду йде духовний прорив, неодмінні складові якого -- глибока віра і національний дух. Дешеві замінники в формі матеріальних обіцянок, інтелектуальних зусиль і нових технологій тут -- як лялька проти живої дитини” [101]. Його слова справдилися, сама історія України є тому підтвердження. Догмагати цьому прориву, відновлення духовності і щирого сердя мають всі, хто доносить слово, а це і священики, і вчителі і метці, журналісти, які своїм словом можуть виховувати, переконувати, формувати, настановляти людину. Ісус Христос робив усе для того, щоб змобілізувати та переконати своїх слухачів Правдою, але затримувався на порозі їх вільності. Адже Він подарував людині свободну волю, тому вона сама повинна зробити вибір між Правдою і неправдою, між нагородою та гріхом, між життям та смертю. І тепер він робить усе, для того, щоб сучасна людина зрозуміла правдиві цінності та побачила моральні орієнтири, а публіцистика, зараз -- як засіб подачі слова, має можливість донести до особи ці настанови. Головне, щоби вона сама у них твердо вірила та ними керувалась. І “єдиною зброєю, -- як зазначає Папа Іоанн Павло Другий, -- якої вживає Церква, є зброя духа, зброя Слова і Любові, тому не може вона зректись оцього веління: “Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно”...” [45, с. 41].

3.2 Церква в незалежній Україні: ідентичності, відбудова і формування духовності у громадян

Релiгiйне життя на українських землях від найдавніших часів і до сьогодні має великий вплив на всі аспекти духовного, культурного, суспільного, економічного і політичного життя. Територія України вже від початків її християнізації була одним із земель, де впливи і мусульманського, і християнського поєднувалися й суперничали між собою. Всі ці історичні, ґеополітичні, етнокультурні та інші особливості суттєво впливали на розвиток церковного життя в Україні , що сприяло розмаїттю християнських Церков та інших релігійних вірувань. Детальне вивчення основних тенденцій та проблем розвитку традиційних християнських конфесій (православних, греко-католиків і римо-католиків) у незалежній Україні, дозволяє бачити, як змінюється ставлення українців до релігії, і яке моральне значення для відродження нації має духовна складова..

Ідентичність та історична доля Христової Церкви в Україні зумовлені запровадженням у 988 р. Князем Володимиром Великим християнства в його східному (візантійсько-слов'янському) обряді . Саме вона стає на довгий час державною релігію Київської Руси та утворенням єдиної ієрархічної структури для всіх східних слов'ян - Київської митрополії. Відтоді богослов'я розвивається в українських землях в руслі візантійської традиції. На час Хрещення Русі ще не існувало того розбрату між християнським Cходом і Заходом, яке відбулося після 1054 р. і яке називають великим церковним розколом. Будучи складовою частиною константинопольського патріархату Київська метрополія мала богословські, літургійні, канонічні і духовні джерела візантійського Сходу,але разом з тим Руська Церква перебувала в певній єдності з латинським Заходом. Навіть після розколу Київська митрополія й надалі підтримувала взаємини із західними сусідами і рідко входила в прямі суперечки між Константинополем і Римом. Після втрати державної незалежності земель колишньої Київської Русі і переходу більшої частини її території під панування сусідніх держав (Угорщини, Литви і Польщі), де більшість правлячої еліти складали римо-католики, при сприянні властей поряд із давніми єпископствами Київської митрополії з XIV ст. виникають паралельні ієрархічні структури латинників, які поширюють свій вплив за рахунок окатоличення і полонізації частини місцевого населення.

Особливості геополітичного становища країни та побажання вірян підштовхували церковників до єдності християнських церков. Посланці з Русі брали участь у соборах Західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418); позитивно була сприйнята в українських і білоруських землях Флорентійська унія (1439), одним із творців якої був київський митрополит Ісидор. Проте об'єднання не відбулось через розбрат і релігійні упередження.

Неприйняття Флорентійської унії у поєднанні з іншими обставинами стало причиною виокремлення з давньої Київської митрополії Московської Церкви, яка 1448 р. проголосила свою автокефалію, а в 1589 р., здобула статус патріархату, що підбудувало претензії московських світських правителів на політичне панування на теренах давньої Київської держави.

Натомість, єпископат Київської митрополії наприкінці ХVI ст., прагнучи вивести Церкву з глибокої внутрішньої кризи й реагуючи на доволі агресивний виклик протестантської Реформації та посттридентського католицизму у Польсько-Литовській державі, прийняв синодальне рішення про перехід під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етнокультурної самобутності.

Таку модель церковної єдності, утверджену на соборі 1596 р. в Бересті, від якого й починається інституційне існування з'єднаної з Римом (Унійної або інакше Греко-Католицької) Церкви в Україні У 1620 році відбулося висвячення паралельної ієрархії ї офіційно визнано владою Речі Посполитої у 1632 році, що призвело до конфесійного поділу Руської Церкви на дві юрисдик. У 1654 р. центральна і східна частина України перейшла під “високу руку єдиновірного московського правителя” і у 1686 році православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові. З тих пір російська державна і церковна влада докладала всіх зусиль, щоб викорінити будь-які особливості української православної традиції, уніфікувати церковне життя вірян, а саму Церкву перетворити в знаряддя русифікації українців.

Тісна пов'язаність Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами викликала незадоволення та стала причиною зародження “українофільської” течії в середовищі самого православного духовенства й мирян України наприкінці XIX ст. Після революції 1917 р. виникає організований рух за автокефалію українського православ'я, проте спроби її проголошення у 20-х і 40-х рр. натрапили на рішучий спротив Московської патріархії та репресії вже радянської влади.

Натомість у західній частині України, яка залишалась у складі Речі Посполитої, при сприянні політичних властей з'єднана із Римом Церква поступово до початку ХVIII ст. охопила практично усіх вірних східного обряду. Вона стала найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської держави греко-католицька ієрархія здобула всебічну підтримку і заступництво цісарського уряду. Власті сприяли організаційному оформленню церковно-адміністративних структур греко-католиків.

Просвітницькі реформи Марії-Терези та Йосифа II відкрили українській молоді доступ до освіти, у тому числі й рідною мовою, юридично урівняли греко-католиків з вірними латинського обряду та забезпечили мінімальний матеріальний добробут душпастирів. Це сприяло тісній інтеграції Греко-Католицької Церкви в державно-політичні структури й суспільне життя та активній участі духовенства в українському національному русі.

На порозі ХХ ст. Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького. Його духовне правління (1901-1944) припало на тривожні часи двох світових воєн та семиразової зміни політичних режимів . Однак, наполеглива душпастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Шептицького беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму Церкву - широко розгалуженою та впливовою суспільною інституцією Західної України.

На сьогодні католики в Україні є не однорідними, але це суто церковно-історичне підґрунтя:

а) католики східного обряду “уніати”, які є спадкоємцями укладеної єрархією Київської митрополії 1596 року Берестейської унії з Римським престолом, належать до Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), ліквідованої сталінським режимом та насильно “возз'єднаної” з РПЦ після Другої Світової Війни. Незважаючи на офіційну заборону та жорстокі переслідування ця Церква зберегла свої єрархічні структури у підпіллі та в діаспорі, а з грудня 1989 р. домоглася офіційної леґалізації. Навесні 1991 р. її глава кардинал Мирослав-Іван (Любачівський) повернувся з еміґрації до свого осідку у Львові. Сьогодні УГКЦ є другою за чисельністю громад релігійною спільнотою в Україні, загальна кількість вірних оцінюється в 4,5-5 млн. В січні 2001 р. УГКЦ очолює Любомир (Гузар), вперше обраний синодом єпископів в Україні, якого Папа Римський Іоанн Павло Другий удостоїв кардинальської гідності.

б) “латинники” складають Римо-Католицьку Церкву (РКЦ) в Україні, єрархічні структури якої в минулому були поширені на тих українських землях, які входили до складу сусідніх католицьких держав. Після приєднання цих теренів до СССР влада ліквідувала єпархіальну мережу римо-католиків, депортувавши та репресувавши значну частину їхнього кліру і вірних. Збереглося лише близько сотні парафій під суворим державним контролембільше 800 громад, з яких більше половини знаходиться в центральних областях (Вінницькій, Хмельницькій, Житомирській і Київській). Кількість вірних за різними оцінками коливається від 400 тис. до 1 млн.оловік.

Обидві католицькі Церкви перебувають у повній і видимій єдності з Римським Апостольським престолом, але мають окрему єрархічну структуру, літургійне життя, канонічний порядок, історично-культурні особливості тощо.

Проблема ідентичності, найбільш гостро стосується тих Церков, які згідно з офіційною термінологією є “традиційними” (три православних юрисдикції і греко-католики) або “історичними” (римо-католики) в Україні, тобто нашу “тріаду”: греко-католиків, латинників і православних. Ця проблема має три основних взаємопов'язаних і взаємозумовлених виміри: державний, національний та еклезіальний. При цьому труднощі з церковною тотожністю (хоч і мають свою власну природу), все ж, на нашу думку, детермінуються суспільною невизначеністю, характерними рисами якої є тривала відсутність традиції самостійного державного існування, еклектичність державно-політичного та соціально-економічного устрою, недовершеність процесів націотворення, історично-культурні й регіональні відмінності, слабкий розвиток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спустошення, деморалізація та інші “плоди” тоталітарного минулого. Гострота проблеми ідентифікації пояснюється кардинальністю змін, що відбулися в суспільстві та вимагають адекватної реакції від Церков, десятиліттями відсунутих і не впливаючих на суспільне життя або насильно вирваних з нього.

Специфіка становища Римо-Католицької Церкви в Україні полягає в тому, що колись приналежність до латинського обряду ототожнювалась із польською (на Закарпатті - з угорською) національністю. У радянські часи кількість римо-католиків суттєво скоротилася внаслідок депортації польського населення, репресій супроти кліру та природної асиміляції. Після проголошення незалежності України в Україні постають дві альтернативи: а) полонізації (чи, в окремих випадках, реполонізації), б) “українізації” (тобто, інкультурації). Якщо опиратися на документи Другого Ватиканського собору то Україна, її церковні громади можуть самі обирати мову і слова пастира.

З часів незалежності України Греко-Католицька і Римо-католицькі церкви починають відбудову своїх інституцій. Особливо активно дані процеси відбуваються на Поділлі.

Активно ідуть процеси заснування католицьких парафій, формування дієцезії та діяльність домініканських і францисканського чернечих орденів. З їх появою розпочинається розбудова освітянської справи, організація недільного навчання у парафіяльних і монастирських школах РКЦ, що зробило вагомий внесок у духовний розвиток Поділля. Цей період можна назвати домінікансько-францисканським, адже саме ці чернечі ордени відіграли головну роль у встановленні релігійно-культурних зв'язків з автохтонним населенням краю, сприяють поширенню впливу на нього ідей католицизму, започаткували католицьке храмове будівництво. Домініканці стали засновниками дієцезії і відбудовують костьоли і монастирі у Барі, Брацлаві, Сокільці, Шаргороді, Браїлові, Літині, Томашполі, Смотричі, Сатанові, Кам'янці-Подільському та ін.

Одним з досягнень Римо-Католицької Церкви стало започаткування масових форм соціокультурної діяльності у вигляді парафіяльних, хорових шкіл на Поділлі, що стало однією із сторін позитивного впливу на культуру населення краю. Важливе значення для пожвавлення діяльності обидвох католицьких Церков та гармонізації стосунків між ними мав візит у червні 2001 р. римського понтифіка Іоанна Павла ІІ в Україну.

У промові, яка була виголошена українською мовою, Святіший Отець закликав політичних діячів не забувати уроки історії. Папа Римський нагадав тим, хто має владу, що їх завдання полягає в тому, щоб служити народові, забезпечувати всім мир та рівність у правах. Римський Архієпископ закликав «чинити опір спокусі використати владу для особистих чи групових інтересів».

Святіший Отець також вказав на необхідність приймати завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами діяти так, щоб кожен мав доступ до справжнього добробуту. Звертаючись до діячів культури, Папа Римський висловив щире побажання, щоб вивчення богословських наук змогло отримати належне визнання також з боку цивільної влади. Тим, хто займається науковими дослідженнями, нехай буде постійним попередженням жахлива суспільна, економічна та екологічна чорнобильська катастрофа, сказав Іоанн Павло Другий. Технічні можливості повинні поєднуватися з незмінними етичними цінностями, додав Святіший Отець. Майбутнє держави залежить і від промисловців та підприємців, зауважив Глава Держави Ватикан. Він нагадав представникам ділових кіл про те, що їх зрілий внесок, який черпає натхнення з таких рис як компетентність і чесність, буде корисним для нового піднесення національної економіки, «щоб у такий спосіб відновити довіру у тих, які зваблені спокусою залишити країну, щоб шукати роботу в іншому місці». Папа закликав бізнес-еліту у своїй діяльності завжди мати на увазі загальне добро і справедливі права для всіх, дивитися на особу, а не на прибуток, як мету кожної економіки, шанувати людську гідність. Він також наголосив на необхідності завжди діяти на основі легальності, яка є гарантією справедливості. На завершення своєї промови Іоанн Павло Другий запевнив, що на початку третього тисячоліття, коли відбувається процес глобалізації розвитку, позначений швидкими і радикальними змінами, Католицька Церква завжди поруч з кожною людиною. А кожен, у свою чергу, має зробити свій внесок у служіння добру.

Цікавим є факт, що у Львові при зустрічі з понтиіком, громадяни зустрічали його стоячи на колінах, виказуючи тим самим шану і повагу. Саме сьогодні вся Україна у всіх містах і селах, де і немає католицьких громад, прийняла цей щиросердий жест, пошани і поваги коли проводжають в останню путь Героїв України. Які пожертвували своїм життям заради вищої мети, за незалежність своєї Батьківщини.

За своє довге життя Святий Отець навчився розбиратися в людях, і оточував себе людьми духовно наповненими людьми, які жертвували своїм життям. Щоденною працею на відновлення інституцій Святої Церкви, на служіння країні, народу, окремо взятій людині, як найбільшій цінності.

Кам'янець-Подільський завжди був великим духовним центром, єпископами у цьому місті були і Андрій Шептицький і Ян Ольшанський, знані і шановані постаті католицизму .

Ян Ольшанський, майже погодна Папі Іоанну Павлу Другому, був близьким і добрим другом. За переказами, коли в один з візитів до Польщі, українська делегація, на чолі з Яном Ольшанським не поспівала на початок промови ( не як не могли пройти таможню), Іоанн Павло Другий, запропонував відтермінувати початок, і дочекатися українців. Пояснивши, це тим, що саме Ян Ольшанський є його найкращим другом.

Знаковою для України є фігура єпископа Яна Ольшанського, який народився 14 січня 1919 р. у с. Гута Бродська в околиці Бродського повіту що розташована у Тернопольскій області. В сім років був записаний до школи, а після її закінчення здав іспити до гімназії в Бродах, яку закінчив у 1938 році. В цьому ж році вступив до Метрополітальної Вищої Духовної Семінарії у Львові на Теологічний відділ Львівського університету, яку й закінчив. 1 жовтня 1942 року прийняв сан священика з рук архієпископа Болеслава Твардовського, став субдияконем. 8 листопада 1942 року став дияконом. 15 листопада 1942 року висвячений на священика у Львові у семінарійному костелі архієпископом Болеславом Твардовським. 21 листопада 1942 року отримав призначення вікарем парафії Качавніка Підволочиського району Тернопольскої області, де пропрацював два роки. Це Перша парафія, де Ян Ольшанський працював вікарієм, що знаходилася біля давнього польсько-радянського кордону.

У 1944 році переїхав на Поділля, у Кам'янець-Подільський, і там після арешту місцевих священиків був єдиним душпастирем для католиків на території у кілька сот квадратних кілометрів. Потім, адміністратор Кам'янець-Подільської дієцезії о. Адольф Кукурудзінський, за згодою Архієпископа Митрополити Львівського Болеслава Твардовського, запросив його до своєї дієцезії і призначив адміністратором парафії у Городку (Хмельниччина), одночасно віддаючи під душпастирську опіку ще ряд сусідніх парафій (Фельштин, Кутківці, Купин, Сатанів,Ярмолинці).

Після двох років праці в 1946 році у Городку політична ситуація змусила о. Яна Ольшанського до переїзду у Львів, де він виконував обов'язки вікарія при Кафедральному Соборі та храмі С.Богородиці. Після двох років праці у Львові о. Ян Ольшанський знову повернувся в Городок, де працював до 1959 року. У цьому ж році комуністична влада позбавила його права виконувати душпастирську роботу. Однак, після невеликої перерви, отець Ян Ольшанський знову отримав дозвіл на працю у віддаленому від більших осередків селі Маниківці, де не в простих умовах працював до 1991року. З відновленням римсько-католицької ієрархії в Україні 16 січня 1991 року Святіший Отець Папа Римський Іоанн Павло Другий призначив о. Яна Ольшанського єпископом відновленої Кам'янець-Подільської дієцезії. 2 березня 1991 року висвячений на єпископа Львівським архієпископом Мар'яном Яворським у Львівській катедрі. 8 квітня 1991 року відбулось урочисте впровадження до Кам'янець-Подільського кафедрального собору.

Під опіку єпископа Яна увійшла територія 8 адміністраційних округів південної частини України. Завдяки його зусиллям було створено душпастирські осередки, які пізніше слугувати ґрунтом для створення двох інших дієцезій. У Кам'янець-Подільській дієцезії Його Преосвященство єпископ Ян Ольшанський створив Вищу Духовну Семінарію і відновив діяльність понад 200 парафій. Вже будучи єпископом у Кам'янці-Подільському у 1991 р. Дає благословення о. Владиславу Ванагс у на відкриття великої семінарії, котра безпосередньо готувала б кандидатів до священства. Так в Городку Хмельницької області виникла Вища Духовна Семінарія під покровом Святого Духа. З його благословення побудували біля костелу притулок для вбогих, бездомних, старших людей. Назвали його «Будинком Милосердя». Його Преосвященство поєднував догматичне богослов'я з душпастирством і теологію духовності, які включають в себе щоденну християнську практику. І словом, і особистим прикладом єпископ замінив, пануючий в серцях вірних страх переслідування, на любов до Христа і Його Церкви. Єпископ Ян старався кожним своїм словом змінити нищівну ментальність homo sovieticus на вільну поставу homo credens -- людини, яка б у своєму житті керувалась не смертоносною ідеологією, а лише логікою любові. Яна Ольшанского прозвали будівничим Божого Царства на Поділлі.

4 травня 2002 року Святіший Отець Іоанн Павло Другий прийняв прохання єпископа Яна Ольшанського про звільнення з посади керуючого єпископа Кам'янець-Подільською дієцезією. Однак, він і надалі залишився пов'язаний з дієцезією -- порадою, молитвою та терпінням.

У Люблінському католицькому університеті Іоанна Павла II на факультеті Догматичного Богослов'я 13 червня 2014 року відбувся захист докторської дисертації отця Ярослава Рудого та тему: «Теологія Хреста в пастирському служінні віри єпископа Яна Ольшанського ( 1919-2003)». А 27 червня того ж року, після складення урочистої присяги, отцю Ярославу Рудому був вручений диплом з титулом доктора в галузі догматичного богослов'я, а також накладення головного убору, мантії і персня Люблінського католицького університету.

На нашу думку, велич і унікальність постаті Яна Ольшанського розкривається його відношенні до церкви, до Божого дару, покликання і відповідальності перед Господом і перед людьми. Згадують служителі і прихожани католицького храма в селі Маниківці, що перше ніж обрати Яна Ольшанського єпископом, до нього в приход чотири рази приїздили делегації і проводили з ним довгочасові бесіди, а по від'їзду , Ян Ольшанський у вечорі зоставався, лежав у позі хреста. Молився і .. плакав. Плакав, розуміючи , який то дар, любов Господа до нього і яка це відповідальність перед Всевишні і перед людиною. Саме моральність є тою основою куди приходить душа і знаходить відповідь.