Царювання та політика Павла І

1

30

План

Вступ

Розділ 1. Народження та дитинство Павла І

Розділ 2. Зовнішня політика Павла I

Розділ 3. Військова реформа. Новаторство у війську

3.1 Турбота про німецькі колонії

Розділ 4. Оцінка діяльності Павла

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Я не розділяю звичайної зневаги до значення цього царювання.

А.С. Пушкін назвав Павла I «романтичним імператором», «ворогом підступництва і невігласів» і збирався написати історію його царювання. Л.М. Толстой вважав, що «характер, особливо політичний, Павла I був шляхетний і лицарський». У листі до історика Бартенєва в 1867 році він писав: «Я знайшов свого історичного героя. І коли б Бог дав життя, дозвілля і сил, я б спробував написати його історію».[7,3] Мова йшла про Павла I.

Інтерес до нього двох російських геніїв був невипадковий. Життя Павла Петровича відрізнялася такими трагічними рисами, «подібних яким не зустрічається в житті жодного з вінценосців не тільки російської, але і всесвітньої історії».[7,3]

До імператора Павла Першого як в істориків-фахівців, так і в рядових читачів, відношення неоднозначне. Довгий час його зображували як зайдиголову, прихильника порожніх парадів і муштри, гонителя Суворова. Але це лише одна сторона його особистості.

Актуальність дослідження полягає у тому, що особистість Павла І є дуже цікавою та невивченою, його зовнішня політика була двоякою, з одного боку вона можливо здавалася незрозумілою та необдуманою, але ж з іншого боку видно, що політика Павла І та його погляди були просякнуті далекозорістю та виважені.

Метою дослідження є зображення та вивчення зовнішньополітичної діяльності імператора Павла І, її позитивних наслідків та прорахунків.

Предметом дослідження є постать Павла І, становлення його, як політика, становище Російської Імперії в часи правління цього імператора.

Об'єктом дослідження є діяльність імператора Павла І, як новатора військової реформи, а також його зовнішня політика -- позитивна чи негативна -- з точки зору різних дослідників.

Завданнями курсової роботи є:

окреслити дитинство Павла І та факторів, які впливали на становлення його, як особистості;

визначити основні напрями зовнішньої політики імператора Павла І;

встановити заходи, які були проведенні у сфері військової реформи;

оцінити діяльність імператора Павла І.

Методом дослідження в першому розділі є описовий метод. В другому та третьому розділах застосовувалися історичний метод та метод порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що налічує 24 джерела.

Розділ 1. Народження та дитинство Павла І

Павло I народився 20 вересня 1754 року. Довідавшись про народження онука, Єлизавета Петрівна наказала негайно ж принести його до неї, і з цього дня колиска хлопчика знаходилася в спальні імператриці. Катерина Олексіївна побачила сина лише на восьмий день. Імператриця нікому не довіряла онука, навіть матері, яку дитина бачила рідко, та й то в присутності Єлизавети Петрівни чи її наближених. Хлопчик часто хворів -- у кімнатах було пекуче натоплене, а його колиску, оббиту зсередини хутром чорно-бурої лисиці, накривали ще і ковдрами, боячись застуди.

Суспільство матінок і няньок, що оточували дитину, зробило на нього поганий вплив: розповіді про домовиків і примар сильно діяли на уяву вразливого хлопчика. Іноді від страху він ховався під стіл і все життя боявся грози.

Дитинство Павла пройшло в турботах самотньої і велелюбної бабки, без материнської ласки і тепла. Мати залишалася для нього малознайомою жінкою і згодом усе більш і більш віддалялася. Коли спадкоємцю виповнилося шість років, йому відвели крило Літнього палацу, де він жив зі своїм двором разом з вихователями. Обер-гофмейстером при ньому був призначений Микита Іванович Панин -- один зі славнозвісних державних діячів свого часу.

Павла I учили математиці, історії, географії, мовам, танцям, фехтуванню, морській справі, а коли підріс -- богослов'ю, фізиці, астрономії і політичним наукам. Його рано знайомлять із просвітительськими ідеями й історією: у десять-дванадцять років Павло вже читає творИ Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Гельвеция, Даламбера. Порошин розмовляв зі своїм учнем про твори Монтеск'є і Гельвеция, змушував читати їх для освіти. Він писав для великого князя книгу «Державний механізм», у якій хотів показати різні частини, якими рухається держава.

Учився Павло легко, виявляючи і гостроту розуму, і непогані здібності; відрізнявся надзвичайно розвитою уявою, відсутністю посидючості і терплячості, мінливістю. Але, напевне, було щось у цесаревичі таке, що викликало пророчі слова його молодшого вихователя С. А. Порошина: «При найкращих намірах ви змусите ненавидіти себе».

Коли Павлу I було сім років, вмерла імператриця Єлизавета. Згодом Павло довідався, як Катерина зробила свій переможний похід на чолі гвардії в Петергоф і як її розгублений чоловік, відрікся від престолу, і був відвезений у Ропшу. А Микита Іванович Панин, до якого Павло незабаром звик, уселяв йому мистецьки деякі дивні і неспокійні думки про імператрицю. Знайшлися й інші, котрі розтлумачили хлопчику, що після смерті Петра III належало імператором бути йому, Павлові, а дружина задушеного государя могла бути лише регентшею і правителькою до його, Павла, повноліття. Павло це дуже запам'ятав. Тридцять чотири роки думав він про це дні і ночі, ховаючи в серце болісний страх перед тією принцесою, що заволоділа російським престолом, зовсім не сумніваючись у своєму праві самодержавно керувати багатомільйонним народом.

20 вересня 1772 року був день його повноліття. Багато хто був впевнений, що Катерина залучить до керування країною законного спадкоємця. Але цього, зрозуміло, не трапилося. Катерина розуміла, що з її смертю, якщо Павло зійде на престол, уся її державна програма буде знищена в перші ж дні його правління. І вона задумала відсторонити Павла від престолу. І він про це здогадувався.

Виявляти характер Павла почав відтоді, коли він подорослішав і став усвідомлювати своє положення при дворі: залишеного без уваги матері спадкоємця престолу, з яким зневажливо обходяться фаворити, якому не довіряють ніяких державних справ.

Павло, побувавши в Берліні і зачарувавши пруською регламентацією і беззаперечною дисципліною, став різко критикувати політику матері. Пішло відсторонення від двору: у 1783р. Павло одержав у подарунок Гатчину і переїхав туди зі своїм «двором». У тісному гатчинскому світі, зовсім відсторонений від урядових інтересів, він замкнувся на улюбленій військовій справі: організував три батальйони по пруському зразку, одяг їх у мундири прусського війська, сам займався вахтами-парадами, оглядами, маневрами по суботах, наслідуючи при цьому Фрідріха II в одязі, ході, навіть манері їздити на коні. Подібність з діями батька, Петра III, було разючим, і сама Катерина відзначала це, іронічно відзиваючи про гатчинскі батальйони: «батюшкино військо».

Гатчинське самітництво і чутки про наміри матері вдруге позбавити його престолу, зробивши спадкоємцем сина Олександра, остаточно зіпсували характер Павла. Він став підозрілим, запальність і дратівливість усе частіше проривалися назовні у виді припадків невтримного гніву, утихомирювати який могли лише його дружина Марія Федорівна і фрейліна Є. И. Нелідова. Разом з тим він був відхідливий: визнавав свої помилки і просив пробачення, був щедрий, намагався піклуватися про підлеглих, мав добре, чуттєве серце. Поза Гатчиною був строгий, похмурий, неговіркий, уїдливий, з достоїнством зносив глузування фаворитів (не випадково за кордоном йому дали прізвисько -- «росіянин Гамлет»). У колі родини не був проти повеселитися, потанцювати.

Що стосується моральних підвалин Павла, то вони були непохитні. Він любив дисципліну і порядок, сам був зразком у цьому, прагнув бути справедливим і дотримувати законність, був чесний і прихильний строгим нормам сімейної моралі. Не випадково деякі історики однією з визначальних рис особистості і навіть його ідейних поглядів вважали «лицарственність»[12,54] та поставлене на чолі всього життя лицарське поняття про честь. Політична мета, усвідомлена ще до воцаріння, -- максимальна централізація влади як єдиний шлях до «блаженства всіх і кожного». Мрія про «тверду, шляхетну» владу сполучається з осудом придворної розкоші, аморальності, ліні, марнослів'я. «Государ привчав до порядку і вельмож, доводить і найзнатніших панів до ретельного виконання своїх посад»[12,55].

Ідеаліст, внутрішньо порядна людина, але з надзвичайно важким характером і без досвіду і навичок державного керування, Павло вступив на російський престол 6 листопада 1796 року. Ще, будучи спадкоємцем, Павло Петрович продумував програму своїх майбутніх дій, але на практиці став керуватися скоріше особистими почуттями і поглядами, що вело до посилення елементу випадковості в політиці, додавало їй зовні суперечливий характер.

Розділ 2. Зовнішня політика Павла I

Ставши імператором, Павло скасовує найтяжчий рекрутський набір і урочисто повідомляє, що «відтепер Росія буде жити у світі і спокої, що тепер немає ні найменшого нестатку мислити про поширення своїх кордонів, тому що і без того досить вже і предосить велика...».[7,220] Відразу по вступі на престол імператор Павло I заявив, що відмовляється від приготування до війни з Францією.

«Не можна зобразити, -- пише Болотов, -- яку приємну дію зробив цей благодійний указ у всій державі, -- і скільки сліз і подихів подяки випущено з очей і сердець багатьох мільйонів мешканців Росії. Уся держава і всі кінці і межі її були їм обрадувані і всюди чутні були єдиного тільки побажання всіх благ новому государю...».[7,220]

29 листопада 1796 року була оголошена амністія полоненим полякам. Імператор велів «усіх таких звільнити і відпустити в колишні їхні житла; а закордонних, якщо побажають, і за кордон. Про виконання цього наш сенат має учинити негайно належне розпорядження, наказавши куди слід, щоб з боку губернських правлінь і інших земських начальств узяті були міри до спостереження, щоб ці, що звільняються залишалися спокійно і поводилися доброчесно, не входячи ні в які шкідливі зносини, під побоюванням тяжкого покарання».[13,305]

Незабаром полягає світ з Персією. У листі до пруського короля від 3 січня 1797 року Павло писав: «З наявними союзниками багато чого не зробиш, а так як боротьба, що вони вели проти Франції, тільки сприяла росту революції і її відсічі, то світ може послабити її, підсиливши мирні антиреволюційні елементи в самій Франції, досі придавлені революцією». [7,237] Контрреволюційний переворот 27 липня 1794 року приводить до падіння якобінської диктатури у Франції. Революція затихає. Блискучі перемоги генерала Бонапарта над австрийцами в Італії приводять до виникнення цілого ряду демократичних республік під егідою Франції. Павло бачить у цьому подальше поширення «революційної зарази» і виступає за скликання європейського конгресу для врегулювання територіальних суперечок і припинення революційних завоювань. Він готовий навіть визнати Французьку республіку «заради заспокоєння Європи», тому що інакше «проти волі прийдеться братися за зброю». Однак ні Австрія, ні Англія його не підтримали, і в 1798 році створюється нова коаліція проти Франції. Росія в союзі з Англією Австрією, Туреччиною і Неаполітанським королівством починає війну проти Франції.

«Покласти межу успіхам французької зброї і правил анархічних, примусити Францію ввійти в колишні границі і тим відновити в Європі міцний світ і політичну рівновагу»[7,238] -- так розцінює Павло участь Росії в цій коаліції. Інструктуючи генерала Розенберга, призначеного командувати російським експедиційним корпусом, Павло писав: «...Відвертати усе, що в землях не неприязних може збудити ненависть чи негожі на рахунок війська враження (уникати участі в продовольчих екзекуціях), вселяти, що ми прийшли відгородити загальний спокій і безпеку, для того ласкаве і приязне звертання з жителями. Відновлення престолів і вівтарів. Охороняти військо від «пагубної зарази розумів», дотримувати церковні обряди і свята»[7,3].

4 квітня Суворов прибув у головну квартиру союзної армії, розташовану в містечку Валеджіо на півночі Італії. Уже 10 квітня узяттям Брешії почалися воєнні дії. Проти 86-тисячної армії союзників діяла 58-тисячна армія Франції; на півночі нею командував колишній військовий міністр Шерер, а на півдні -- молодий і талановитий генерал Макдональд. Використовуючи кількісну перевагу союзників, Суворов вирішив відтіснити ворога в гори за Геную й опанувати Мілан, а потім завдати поразки Макдональду. Надалі він планував через Савойю вторгнутися у Францію, а війська ерцгерцога Карла разом з російським корпусом Римського-Корсакова повинні були витиснути французів зі Швейцарії і кинутися до Рейну. 15 квітня почався завзятий триденний бій із французами на ріці Адда. У цей день старого Шерера перемінив один із кращих полководців Франції генерал Моро.

У кровопролитному бою успіх супроводжував то одну, те іншу сторону. Енергійний Моро намагається зібрати разом розтягнуті на десяток кілометрів війська, але йому це не вдається. Утративши три тисячі убитими і п'ять тисяч полоненими, французи відходять на південь. Доля Ломбардії була вирішена -- ріку Адда Суворов назвав Рубіконом по дорозі в Париж.

Одержавши звістку про цю перемогу, Павло I викликав п'ятнадцятирічного генерал-майора Аркадія Суворова, призначеного в генерал-ад'ютанти, і сказав йому: «Поезжай і учися в нього. Кращого приклада тобі дати й у кращі руки віддати не можу». [7,250]

Стрімким суворівським маршем зі сходу на захід союзники відкинули армію ворога і ввійшли в Мілан. Не допускаючи з'єднання залишків армії Моро з Макдональдом, Суворов наносить йому поразку при Маренго і вступає в Турін. У запеклому бою біля ріки Треббія зазнає поразки і генерал Макдональд.

Багато років потому прославлений маршал Франції говорив російському послу в Парижі: «Я був молодий під час бою при Треббії. Ця невдача могла б мати згубний вплив на мою кар'єру, мене врятувало лише те, що переможцем моїм був Суворов».

За два місяці французи утратили всю Північну Італію. Поздоровляючи Суворова з цією перемогою, Павло I писав: «Поздоровляю Вас вашими ж словами: «Слава Богу, слава Вам!». [7,521]

6 липня командуючим французькими військами був призначений прославлений генерал Жубер, що пройшов шлях від рядового до генерала за чотири роки. Не знаючи про взяття австрійцями фортеці Мантуя, Жубер зненацька зустрів усю союзну армію. Ще не пізно було повернути назад у гори, але тоді він не був би Жубером: 4 серпня на світанку гарматні залпи возвестили про початок найзапеклішої і найкривавішої битви в цій кампанії. Ніколи ще за свою довгу службу Суворову не приходилося зустрічатися з таким лютим опором супротивника.

Після цієї битви генерал Моро сказав про Суворова: «Що можна сказати про генерала, що загине сам і укладе свою армію до останнього солдата, перш ніж відступити на один крок».[7,253]

Суворову треба було тільки чотири місяці, щоб звільнити Італію. Союзники раділи: у лондонських театрах про нього читаються вірші, виставляються його портрети. З'являються суворівські зачіски і пироги, на обідах слідом за тостом королю п'ють за його здоров'я.

І в Росії ім'я Суворова не сходить зі сторінок газет, стає легендою. Захоплений Павло писав полководцю: «Я вже не знаю, що Вам дати, Ви поставили себе вище моїх нагород...». [12,39]

В Франції з тривогою чекали початку вторгнення. Укладали парі -- за скільки днів Суворов дійде до Парижа. Але союзників у першу чергу хвилювали їхні власні інтереси: англійці пропонують спочатку запанувати Голландією і Бельгією, і австрійці в надії заволодіти останньою підтримують їх.

Павло I був змушений погодитися з новим планом своїх союзників.

План цей полягав у наступному: австрійці зі Швейцарії йдуть на Рейн, а Суворов, з'єднавшись з корпусом Корсакова, вторгається у Францію; у Голландії починає діяти англо-російський експедиційний корпус, а в Італії залишаються австрійці. Суворов був проти майбутнього перегрупування величезної маси військ, але йому довелося підкоритися.

28 серпня російська армія починає похід. Скориставшись цим, генерал Моро спускається з гір на допомогу обложеної австрійцями фортеці Тортона і займає містечко Нові. Довелося Суворову повернутися назад, щоб допомогти союзникам і втратити на цьому дорогоцінні три дні. Тим часом австрійський ерцгерцог Карл, не дочекавшись Суворова, почав виводити свої війська зі Швейцарії, залишаючи російський корпус Корсакова один на один із французами. Довідавшись про це, обурений фельдмаршал писав у Петербург про Тугуте, першому міністру Австрії: «Ця сова чи з розуму зійшла чи ніколи його не мала. Массена не буде нас очікувати, і кинеться на Корсакова... Хоч у світі нічого не боюся, скажу -- у небезпеці від переваги Массена мало допоможуть мої війська звідси, і пізно»[12,35].

У Швейцарії проти 60-тисячної французької армії генерала Массени залишаються 24-тисячний корпус Корсакова і 20-тисячний корпус австрійців генерала Готце. Суворов поспішає на виторг Корсакова найкоротшим і найбільш важким шляхом -- через Сен-Готардский перевал. Але і тут австрійці підвели своїх союзників -- обіцяних ними мулів не виявилося. «Немає віслюків, немає коней, а є Тугут, і гори, і прірви»[7,255], -- з гіркотою писав Павлові Суворов. У пошуках мулів проходять ще п'ять днів. Тільки 12 вересня армія починає сходження на перевал. По, скелям і стрімчакам повільно, крок за кроком, рухалася російська армія, переборюючи холод, втому й опір ворога.

Коли в Петербурзі довідалися про відхід ерцгерцога зі Швейцарії, вибухнув скандал, і тільки острах сепаратного світу між Францією й Австрією зупинив Павла від розриву із союзниками. Розуміючи серйозність положення і труднощі, які мають бути армії, він наділяє Суворова особливими повноваженнями. «Це пропоную, просячи пробачити мене в тому і покладаючи на вас самих обирати -- що робити»[7,255], -- пише він фельдмаршалу.

Суворов посилає в обхід корпус Розенберга і з іншого боку -- Багратіона, а з іншими атакує ворога, але безрезультатно: французи піднімаються вище і вище. Уже ввечері під час третьої атаки допоміг Багратіон, що вдарив зверху. Перевал був узятий, але дорогою ціною -- з війська вийшли біля тисячі чоловік. А на них чекали більш важкі іспити.

15 вересня армія вийшла до містечка Альтдорф, але тут виявилося, що сен-готардська дорога далі обривається, а на шляху змученої, роздягненої і голодної армії встав суворий гірський хребет Росшток.

16 вересня рано вранці авангард князя Багратіона починає підйом на Росшток. Шістдесят годин тривав цей безприкладний перехід по пухкому глибокому снігу в густому тумані. Важким був підйом, але спуск виявився сутужніше. Дув різкий, рвучкий вітер, щоб зігрітися, люди збивалися в купи. Спустилися в містечко Муттенталь і тут довідалися страшну новину -- корпус Корсакова був розбитий ще 15 вересня. Катастрофа, збільшена самовпевненістю Корсакова, була повною: шість тисяч чоловік загинули, багато хто виявилися в полоні. У цей же день генерал Сульт розбив і австрійців.

Залишаючи Цюріх, генерал Массена обіцяв полоненим російським офіцерам незабаром привезти до них фельдмаршала Суворова і великого князя Костянтина.

Знесилена російська армія виявилася замкненою в Муттенталі -- обидва виходи, на Швиц і Гларис, були блоковані французами. 18 вересня Суворов зібрав військову раду. «Ми оточені зрадництвом нашого союзника, -- почав він свою промову, -- ми поставлені у важке положення. Корсаков розбитий, австрійці розсіяні, і ми самі тепер проти шестидесятитисячної армії ворога. Йти назад -- сором. Це значило б відступити, а росіяни і я ніколи не відступали!» Суворов уважно оглянув генералів, які його зосереджено слухали і продовжував: «Допомоги нам чекати немає від кого, єдина надія на Бога, на найбільшу хоробрість і самовідданість військ, які ви очолюєте. Тільки це залишається нам, тому що ми на краю прірви. -- Він замовк і викликнув: -- Але ми росіяни! Врятуйте, врятуйте честь і надбання Росії і її самодержця!»[7,256]. З цим вигуком фельдмаршал опустився на коліна.

19 вересня о сьомій годині ранку до містечка Глариса виступив авангард під командуванням князя Багратіона. За ним з головними силами -- генерал Дерфельден, в ар'єргарді -- генерал Розенберг. На меті було з боями перебороти хребет Паніці, покритий снігом і льодом, а потім спуститися в долину Верхнього Рейну.

Багратіон, піднявшись на одну з вершин, обрушується на ворога; у цей час Массена завдає удару по корпусу Розенберга, намагаючись відрізати його і знищити. Завзятий бій закінчився запеклою штиковою атакою. Французи не витримали і відійшли. У ніч на 24 вересня почався останній і найважчий похід.

Тільки 20 жовтня в Петербурзі довідалися про вдалий результат кампанії. «Так врятує Вас господь Бог за порятунок слави государя і російського війська, -- писав Ростопчин Суворову, -- до єдиного усі нагороджені, унтер-офіцери усі нагороджені в офіцери»[7,257].

Російська армія одержує наказ повернутися на батьківщину. На питання Ростопчина, що подумають про це союзники, імператор відповів: «Коли прийде офіційна нота про вимоги двору віденського, то відповідати, що це є нісенітниця і марення». [7,257]

Коаліція держав, кожна з якої керувалася своїми інтересами, розпалася. Павло не міг вибачити колишнім союзникам їхнього зрадництва і передчасного виводу військ ерцгерцога Карла зі Швейцарії. Після завершення походу Суворова Ф. Ростопчин писав: «Франція, Англія і Пруссія скінчать війну зі значними вигодами, Росія ж залишиться ні при чому, втративши 23 тисячі чоловік тільки для того, щоб запевнити себе у віроломстві Пітта і Тугута, а Європу в безсмерті князя Суворова».

Вступаючи в коаліцію, Павло I захоплювався лицарською метою відновлення «вражених тронів». А на ділі звільнена від французів Італія була поневолена Австрією, а острів Мальта захоплений Англією. Підступництво союзників, у руках яких він був тільки знаряддям, глибоко розчарувало імператора. А відновлення у Франції сильної влади в особі першого консула Бонапарта давало привід для зміни курсу російської зовнішньої політики.

Знесилена Франція найбільше мала потребу мирі у спокої. Розуміючи це, Бонапарт із властивою йому енергією приймається за пошуки миру. Уже 25 грудня перший консул направляє послання Англії й Австрії з пропозицією почати мирні переговори. Це ще більше піднімає його авторитет, а відмовлення союзників від мирних пропозицій викликає хвилю обурення і патріотизму. Народ горить бажанням покарати ворогів миру, і Бонапарт починає підготовку до війни.

Висловлене в січні побажання зблизитися з Францією зависло в повітрі -- ще сильні були ідеї і традиції співробітництва тільки з «законною» династією, та й впливові суспільні кола на чолі з віце-канцлером Н. П. Паніним, найколоритнішою фігурою того часу, чимало сприяли цьому.

Швидкий розгром Австрії і встановлення порядку і законності в самій Франції сприяють зміні позиції Павла. «Він робить справи, і з ним можна мати справу»[13,305], -- говорить він про Бонапарта.

«Після тривалих коливань, -- пише Манфред, -- Павло приходить до висновку, що державні стратегічні інтереси Росії повинні бути поставлені вище відвернених принципів легітимізму». [13,308] Дві великі держави починають шукати шляху до зближення, що швидко приводить до союзу.

Бонапарт усіляко квапить міністра закордонних справ Талейрана в пошуках шляхів, що ведуть до зближення з Росією. «Треба робити Павлові знаки уваги і треба, щоб він знав, що ми хочемо вступити з ним у переговори», -- пише він Талейрану. «Дотепер ще не розглядалася можливість почати прямі переговори з Росією», -- відповідає той. І 7 липня 1800 року в далекий Петербург іде послання, написане двома найрозумнішими дипломатами Європи. Воно адресовано Н. П. Паніну -- найбільш непримиренному ворогу республіканської Франції. У Парижі добре знають про це і сподіваються, що подібний крок стане «свідченням неупередженості і строгої коректності кореспондентів». [7,256]

18 грудня 1800 року Павло I звертається з прямим посланням до Бонапарта. «Пан Перший Консул. Ті, кому Бог вручив владу керувати народами, повинні думати і піклуватися про їхнє благо» -- так починалося це послання. «Сам факт звертання до Бонапарта як глави держави і форма звертання були сенсаційними. Вони означали визнання де-факто і значною мірою і де-юре влади того, хто ще вчора був затаврований як «узурпатор». Те було повне попрання принципів легітимізму. Більш того, в умови формально неприпиненої війни пряме листування двох глав держав означало фактичне встановлення мирних відносин між обома державами. У першому листі Павла містилася та славнозвісна фраза, що згодом так часто повторювалася: «Я не говорю і не хочу сперечатися ні про права людини, ні про принципи будь-яких урядів, встановлених у кожній країні. Постараємося повернути світу спокій і тишу, яких він так потребує». [7,272]

Зближення між двома великими державами йшло прискореними темпами. У Європі виникає нова політична ситуація: Росію і Францію зближають не тільки відсутність реальних протиріч і спільність інтересів у широкому розумінні, але і конкретні практичні задачі стосовно загального супротивника -- Англії.

Зненацька і швидко в Європі усе перемінилося: учора ще самотня Франція і Росія встали тепер на чолі могутньої коаліції європейських держав, спрямованої проти Англії, яка опинилася в повній ізоляції. У боротьбі з нею поєднуються Франція, Росія; Швеція, Пруссія, Данія, Голландія, Італія й Іспанія.

Підписаний 4--6 грудня 1800 року союзний договір між Росією, Пруссією, Швецією і Данією фактично означав оголошення війни Англії. Англійський уряд віддає наказ захоплювати приналежні країнам коаліції судна. У відповідь Данія займає Гамбург, а Пруссія -- Ганновер. В Англію забороняється всякий експорт, багато портів у Європі для неї закриті. Нестача хліба загрожує їй голодом.

У майбутньому поході в Європу пропонується: фон Палену знаходитися з армією в Брест-Литовску, М. І. Кутузову -- у Володимир-Волинському, Салтикову -- у Вітебську. 31 грудня виходить розпорядження про заходи для захисту Соловецьких островів. Варварське бомбардування англійцями мирного Копенгагена викликало хвилю обурення в Європі й у Росії.

12 січня 1801 року отаман війська Донського Орлов одержує наказ «через Бухарію і Хіву виступити на ріку Індус»[7,275]. 30 тисяч козаків з артилерією перетинають Волгу і поглиблюються в казахські степи. «Перепроваджую всі карти, що маю. Ви дійдете тільки до Хіви й Аму-Дар'ї», -- писав Павло I Орлову. Донедавна вважалося, що похід в Індію -- чергова примха «божевільного» імператора. Тим часом цей план був відправлений на узгодження й апробацію в Париж Бонапарту, а його ніяк не можна запідозрити ні в божевіллі, ні в прожектерстві. В основу плану були покладені спільні дії російського і французького корпусів. Командувати ними на прохання Павла повинний був, прославлений генерал Массена.

По Дунаю, через Чорне море, Таганрог, Царицин 35-тисячний французький корпус повинний був з'єднатися з 35-тисячною російською армією в Астрахані.

Потім об'єднані російсько-французькі війська повинні були перетнути Каспійське море і висадитися в Астрабаді. Шлях від Франції до Астрабада розраховували пройти за 80 днів, ще 50 днів було потрібно на те, щоб через Герат і Кандагар ввійти в головні області Індії. Похід збиралися почати в травні 1801 року і, отже, у вересні досягти Індії. Про серйозність цих планів говорить маршрут, по якому колись пройшли фаланги Олександра Македонського, і союз, укладений з Персією.

Павло I упевнений в успішному здійсненні франко-російського плану скорення Індії, що зберігались у глибокій таємниці. 2 лютого 1801 року в Англії впав уряд всемогутнього Пітта. Європа завмерла в чеканні великих подій.

Раптом з далеких берегів Неви прийшла звістка -- імператор Павло I мертвий.

Англія була врятована, і історія Європи пішла по іншому шляху. Неможливо вгадати, як би вона склалася, якщо не було б цієї трагедії, але ясно одне -- Європа позбулася б від спустошливих, кровопролитних воєн, які забрали життя в мільйонів людей. Об'єднавшись, дві великі держави зуміли б забезпечити їй довгий і міцний світ!

Ніколи раніше Росія не мала такої могутності й авторитету в міжнародних справах. «Цьому царюванню належить найбільш блискучий вихід Росії на європейській сцені» [6,345], -- зтверджував В. О. Ключевский.

А. Коцебу: «Наслідки довели, що він був далекогляднішим своїх сучасників у проведеному їм курсі зовнішньої політики... Росія неминуче відчула б благодійні її наслідки, якби жорстока доля не видалила Павла I від політичної сцени. Якби він був ще живий, Європа не знаходилася б тепер у рабському стані. У цьому можна бути упевненим, не будучи пророком: слово і зброя Павла багато значили на вагах європейської політики». [7,277]

Розділ 3. Військова реформа. Новаторство у війську

На інший же день після сходження Павла гвардія піддалася повному перетворенню у відношенні складу, організації частин і військової сили окремих одиниць. Зміст цих дій Павла залишається незрозумілим. Якщо існування привілейованої частини армії, що комплектувалася з аристократії, було в принципі збережено, то факт введення в неї усього Гатчинського наброду представляв явну нісенітницю. Це було щось у роді такого крайнього засобу, як «ряд призначень у пери», що застосовується іноді при парламентських кризах в Англії. У даному випадку результат не повинний здаватися вдалим, -- навіть у відношенні особистої безпеки реформатора. Гатчинський елемент, замість того, щоб одержати верх над непокірливою частиною, куди його ввели, цілком поглинути її своєю дисциплінованою масою, навпаки, у ній зовсім розчинився, засвоївши собі звички цього відособленого середовища і послуживши тільки до пробудження в ній, шляхом реакції, прагнень до осуду уряду, що дрімали при спокійних умовах існування, присвяченого задоволенням.

Новий розподіл наявного складу в окремих частинах гвардії, чисельно збільшених шляхом нескінченного створення нових полків і батальйонів, не піддається ніякій оцінці. Воно дійсно швидко дало місце новим комбінаціям, що у свою чергу повинні були піддаватися безупинним змінам. Від початку до кінця царювання вся армія терпіла від цієї мінливості, єдиним поясненням якого може служити тільки характер Павла. Здавалося, государ усе ще грав олов'яними солдатиками, якими так захоплювався в дитинстві, і групував їх по примсі своєї фантазії, не сходячи, однак, з деяких головних шляхів, намічених колись у Гатчині, під твердим керівництвом Петра Паніна. Зокрема, тільки створення нового артилерійського батальйону, що послужив міцною підставою для всієї гвардійської артилерії, почате під впливом Аракчєєва і його методичного розуму, є винятком. Створення цього батальйону, сформованого зі славнозвісної бомбардирської роти Преображенського полку, капітаном якої був Петро Великий, а також артилерійських загонів, що складалися при інших полках, відповідало цілком визначеному і послідовно проведеному рішенню.

Воно послужило початком для повної реорганізації цього роду війська, у змісті самостійного керування, а в березні 1800 року система ця була застосована до артилерії всіх армійських корпусів. Зовсім відділена в адміністративному відношенні від полків, артилерія була передана в особливе відомство. Тому що кожна рота у відношенні особового складу і матеріальної частини була тепер самостійною одиницею, то й у тактичному відношенні могла діяти зовсім незалежно. Легше, таким чином, мобілізуючись і допускаючись, без зміни своєї внутрішньої організації, зведення у великі маси, ці одиниці володіли в той же час більшою рухливістю і, на думку компетентних суддів, російська артилерія мала значну перевагу над більшістю своїх європейських суперниць, і тільки її матеріальна частина залишала бажати кращого. Вона залишалася, дійсно, сліпим наслідуванням пруського зразку, значно поліпшеного у Франції Грибовалем.

Військової історії цього царювання довелося відзначити ще іншу зміну, в основі якої було зовсім інше спонукання. Три ескадрони кінної гвардії, найкращі за своїм особовим складом, були в один чудовий день виділені, щоб сформувати Кавалергардський полк під начальством Уварова. Інші, розділені на п'ять ескадронів, складали окремий полк під командою великого князя Костянтина. Причини змін? Невдале загальне навчання, бажання офіцера, який користувався заступництвом мачухи головної фаворитки, мати під своїм початком полк і, у виді перебування великого князя Олександра на посаді генерал-інспектора піхоти, честолюбне прагнення його брата зайняти таку ж посаду в кавалерії, що, на його думку, повинно було відкрити йому доступ до командування декількома ескадронами. І от такими причинами керувався Павло в більшості зроблених їм подібних же нововведень.

Крім спеціальних інтересів, корпуса, до якого государ віднісся так нещадно, реформа гвардії торкнулася і неприємно відгукнулася на багатьох інших інтересах майже всіх класів суспільства.

На параді 8 листопада 1796 року оголосив у наказі, що всі записані в гвардію та номінально були в її списках, але не знаходилися в строю, повинні з'явитися у свої полки, під погрозою виключення. Число таких відсутніх було значне. Один Преображенський полк нараховував кілька тисяч такого роду чинів, і ці фіктивні списки поповнювалися навіть не одними дворянами. За допомогою грошових внесків, купці, дрібні чиновники, ремісники і навіть особи духовного сану проводили туди своїх синів, маючи на меті досягати таким способом, легкий рух, навіть на цивільній службі. Діти ще не народжені, отже, невідомої статі, користувалися полегкістю. Дуже молоді люди, що ніколи не носили зброї, одержували в такий спосіб чин поручика, маючи за собою двадцять років фіктивної служби, вони відправлялися потім в один з армійських полків і, завдяки своєму старшинству, ставали там вище заслужених офіцерів. Інші служили при дворі як пажі, камергери і камер-юнкери, чи, одержавши безстрокову відпустку, просто жили у своїх маєтках. Нарешті, навіть у війську, офіцери і солдати за звичай були вільні від усіляких обов'язків і навіть навчання, тому що останнього не вироблялося зовсім.

Павло був тисячу разів правий у своєму бажанні викорінити весь цей дорогокоштуючий і розбещуючий паразитизм. На щастя, паразити, позбавлені своїх переваг, чи відіслані в казарми і на маневри, йому цього не простили.

Серед заходів, що торкнулися всієї армії, 29-го листопада 1796 року з'явилося обнародування трьох нових статутів, з яких один стосується піхоти, а дві кавалерії. Жоден з відомих військових і державних діячів попереднього царювання не прийняв участі в складанні цих нових військових законів, що, втім, були тільки витягом з пруського статуту і такої ж інструкції. У своїй російській редакції, текст який відносився до піхотної служби, був уже виданий кілька років тому; призначений спочатку для гатчинських військ, він був у перший раз надрукований у 1792 році, під скромною назвою «Досвід». Тоді над ним працювали Кушелев, Аракчєєв і сам Растопчин. Це був дійсно тільки начерк, що вказує на поспішну роботу і невдале наслідування зразку, який, на противагу тому, чого хотіли наслідувачі, не мав навіть нічого спільного зі статутом Фрідріха II.

Статут переможця при Росбахе був у дійсності написаний до нього. Примушений, з початку свого вступу на престол, вести постійний війни, великий полководець не мав вільного часу змінювати основи військової організації, яка досталася йому в спадок. Він обмежився тим, що просочив її своїм генієм, повідомивши військам, що знаходилися під його начальством, більше спритності і мистецтва в маневруванні. Але ці маневри стояли в тісному зв'язку з тактикою, що у той час була вже застарілої, і це не преминув відзначити Суворов.

Він назвав новий статут «перекладом рукопису, на три чверті поїденої мишами і знайденої в руїнах старого замку»[1,192]. Він заявив, що йому немає чого вчитися в пруського короля, тому що він сам ніколи в бою не програвав, і помітив, що французи не задумувалися бити пруссаків, протиставивши їм тактику, що була не тактикою Фрідріха, а тактикою Суворова! Він ще гарячіше заперечував проти однієї з глав нового статуту, -- п'ятої в шостій частині, -- уставленої російськими наслідувачами, яка устанавливавшей інспекційною службою, що повинні були нести офіцери всіх чинів, по призначенню государя, і яка, тому, порушувала усяку військову ієрархію.

Про останній Павло дійсно піклувався дуже мало, чи хотів по вкрай мері, щоб вона, як і усі в його державі, залежала від його сваволі. Навіть самі вищі чини, заслужені на бойовище, не вселяли йому ніякої поваги. Після усіх воєн з Туреччиною, Швецією і Польщею, що прославили її царювання, Катерина залишила йому трохи фельдмаршалів. При повному світі, Павло додав до їхнього числа сім!

Ще й в інших відносинах російські наслідувачі прусского зразка істотно видалилися від нього. Вони підсилив деякі міри стягнення і змінили чи зміст дух, значного числа розпоряджень, зробивши їх більш жорстокими. Так, наприклад, критика службових наказів: німецький текст забороняв її підлеглим у відношенні свого начальства «під погрозою крайнього обурення государя», у російської версії говорилося: «під погрозою катування».

Усі разом узяте зустріло не в одному переможці при Рымнике більш-менш відкрито висловлену ворожість, і наслідком цього було те, що, протягом чотирирічного царювання, разом із Суворовим, Румянцевим і кращими представниками генерального штабу, 7 фельдмаршалів, 333 генерала і 2 261 офіцер усіх чинів піддалися звільненню. Звільнені большею частиною знову призивалися на службу через рік, чи навіть через більш короткий термін; повернувши, вони, однак, не краще колишнього мирилися з новим положенням речей.

Коли ці наставляння застосовувалися, вони робилися ще більш неприємні. По природі свого розуму Павло розумів їх так, що вони укладають усе військове мистецтво в одному непорушному законі. Офіцери і солдати повинні були знайти в них указівка для усього, що їм потрібно було зробити, при всяких обставинах. Государ бажав у них бачити, тільки автоматів, керованих у їхніх найменших рухах, цими визначеними вказівками, і вимагав, щоб вони ніколи, ні найменшим образом і ні в якому разі не ухилялися вбік за власною ініціативою. При тлумаченні прийнятих правил -- розумовим здібностям людей і їхніх начальників чогось було виявлятися, а застосування системи вето до скасування всіх штабів і канцелярій. Статут і воля государя, що забезпечувала його виконання: цього повинне було бути досить. Павло хотів безпосередньо начальствовать над армією й особисто входити в усі найменші подробиці служби.

На військовому полі, ціною зусиль, що мали можливість набути кращого застосування, і обурливих грубостей, ця система привела до результатів, що аматор прусского капральства міг знаходити задовільним. Про її значення на поле бою Павло довідався з власного досвіду в Голландії з Германом, у Швейцарії з Римским-Корсаковым і навіть в Італії із Суворовим. Щоб зривати лаври на берегах По, він повинний був призвати того, хто нехтував його статути і хто здобував перемогу за перемогою тільки завдяки тому, що не вважався ні з якими розпорядженнями і користався австрійськими штабами. Коли ж переможець при Требии і Новини позбавився цієї допомоги, він примушений був зізнатися, що не в змозі продовжувати кампанію.

Великий полководець був, втім, у всіх відношеннях видатною особистістю, і його геніальний індивідуалізм, що несамовито повстав проти нового порядку речей, послужив, на жаль, лише до утворення двох різних полюсів в однаково помиляються військових поняттях його співвітчизників. Генії зустрічаються рідко і, бажаючи надихнутися прикладом і традицією цього вчителя, менш обдаровані учні, Скобелєв і Драгомиров наших днів, тільки спотворили і те, і інше, нерозважливо заперечуючи всяке правило і навіть науку. У той же час, на протилежному полюсі, спадкоємці Аракчеева і Штейнвера, що належали у своїй сукупності до Гатчинской школи, сильніше піддалися шкідливому впливу її навчання і пропагували її завіти.

За опублікуванням нових статутів швидко пішла зміна одягу. У більшості армійських полків Потьомкін увела форму просту, вільну і пристосовану до клімату країни, що наближалася до звичайного костюма місцевого населення. В одному зі своїх листів до Катерини фаворит у наступних вираженнях скаржився з цього приводу на смішні убрання, нібито військового виду, від складної розкоші яких ще не відмовилася більшість європейських армій: «Завиватися, пудритися, заплітати коси, -- хіба ця справа солдатів? У них немає камердинерів!». [1,194]

Павло думав разом з Цезарем, що блискучий мундир «додає бадьорість» тому, хто його носить, чи, попросту, йому хотілося мати солдата, одягнених так само, як солдати Фрідріха II. Крім того, він ненавидів усе, що йому нагадувала «кривого». Він досяг бажаного, але знову якою ціною! За свідченням Саблукова, напудрена зачіска з буклями і косами змушувала людей його полку проводити над нею всю ніч, коли їм на інший день потрібно було з'явитися на ученье. Перукарі, по двох на ескадрон, дійсно повинні були ужити багато часу, щоб справитися зі своєю задачею, і операція, зв'язана з огидними подробицями, заподіювала пацієнтам жорстоке борошно. Просочуючи волосс змішанням борошна і сала і змочуючи їхнім квасом, що вони попередньо набирали в рот, артисти казарми супроводжували ці намазування таким грубим утиранням і скручуванням, що, незважаючи на своє міцне додавання, молодий Тургенєв при першому досвіді ледве було не позбавився почуттів. Ця «пудра», що зверталася після просушки в товсту кору, заподіювала людям сильні головні болі, не даючи імператриця в той же час можливості піклуватися про елементарну чистоту.

Не менше стискував їх і самий мундир. Павло бажав, щоб вони були в ньому так затягнуті, що ледь могли б дихати. У випадку падіння, вони нездатні були самі піднятися. Такі ж вузькі штиблеты жали їм ноги, і самим німцям це смішне убрання, що уже вийшло в їхній державі з уживання, здавався дивним. Ад'ютант князя Зубова і натхненний драматург Олексій Копьев розважав Москву, показуючи на вулицях карикатуру нової полкової форми: довгу косу до ікр, треуголку в три фути шириною і рукавички з розтрубами, у формі величезних лійок. Але за це він поплатився розжалуванням.

Заважаючи гарне з дурним, як це іноді з ним случалося, Павло зважився, однак, додати дуже корисну приналежність до цього костюма, настільки ж незручному, скільки смішному: хутряні жилети для зимового сезону. Він розпорядився також дуже розумно, щоб усі предмети обмундирування видавалися відтепер військам натурою, а не грошовими сумами, на совість офіцерів; ця міра була зв'язана з планом загальної реформи, до виконання якої однак не було навіть преступлено. Організація інтендантства була із самих кепських, а для нестатків воєнного часу її власне не існувало зовсім. Нічого не було придумано для поліпшення цього положення речей. Розумні спроби до зменшення хоча б у цьому відношенні звичок, що укоренилися, грабіжництву не привели ні до яких результатів, і запас у 8 мільйонів карбованців, складений для відшкодування звичайного розкрадання фондів у комісаріатах, теж не залишився цілий.

Суперечачи, по своїй звичці, самому собі, Павло, направивши своє головне зусилля на розвиток військової могутності імперії, хотів однак зробити в цій області велику економію. Ще в 1798 році, напередодні свого вступу в антифранцузьку коаліцію, він вирішив зробити значне скорочення наявного складу: одним змахом пера він скасував 45 440 чоловік і 12 268 коней. Переслідуючи ті ж мети, анітрошки не відмовляючись від розкоші в одязі більшої частини своїх солдатів, він збирався ввести саму строгу простоту в обмундирування гвардії. Заборонений був підбор різноманітних і багато розшитих мундирів, з яких самий скромний коштував 120 карбованців; заборонено також статське плаття, що заміняло, по останній моді, у світському житті мундир. Заборонено фраки від гарного кравця, що роскошно расшитые жилети, шовкові панчохи і бальні башмаки з золотими пряжками. Заборонені також, під погрозою самого строго стягнення, муфти. Прощайте, шуби, карети, численні слуги. За 22 карбованця офіцер колишньої «troupe doree» повинний був одягтися. Йому було заборонено знімати цю перетворену форму і рекомендовано жити «скромно».

Цікавіше всего було те, що саме ті, кого це стосувалося, повинне були в це царювання розоритися на кравців. Фантазія государя дійсно не сповільнила зіграти й отут, як і скрізь, свою звичайну роль. У 1798 році Павло підписав договір про союз з Англією, і негайно ж офіцери кінної гвардії одержали наказ надягти червоні мундири із синіми одворотами, що носила англійська кінна гвардія. Випадково приїхав у Петербург колишній кравець принца Уэльского, Дональдсон, дав можливість Саблукову виконати це розпорядження менш чим у сорок восьма година; але не встигли ще деякі з його товаришів переодягтися, як з'явилося нове розпорядження: Павло тільки що обраний гросмейстером Мальти, і тому яскраво червоний колір англійських мундирів повинний був поступитися місцем на спині офіцерів темно-пурпуровим мантіям, що носили вищі представники ордена святого Іоанна Ієрусалимського. Небагато пізніше перевага була зроблена малиновим корсажам княгині Гагаріної, і за чотири роки відбулося дев'ять змін такого роду! У той же час Павло наказував носіння військового мундира всім, навіть простим переписувачам цивільних канцелярій, не піклуючись про витрату, якою він у такий спосіб обтяжувався убогий бюджет цих мирних чиновників.

Однак в Італії і Швейцарії, під командуванням Суворова, старе прусское плаття мало таку ж долю, як і статути того ж походження. Під час важких переходів кожний, хто міг, намагався звільнитися від тієї чи іншої частини ненависного обмундирування. Їх заміняли чим могли, і Суворов цьому не перешкоджав. Йому було мало справи, говорив він, як одягнені його солдати, аби вони бігали, як зайці, і билися, як львы. Але, довідавшись про це, Павло виразив сильне невдоволення. Він застогнав, коли почув, що в проміжку між двома перемогами навіть формені штиблеты були кинуті. А алебарди? Щоб залишитися вірним прусскому зразку, він хотів відновити алебардистов у всіх піхотних корпусах, що на практиці залишало неозброєними сто чоловік у кожнім полку. На жаль! При переході через Альпи алебарди були порубані на дрова! Під враженням досягнутих успіхів, государ заявив, однак, про свою готовність погодитися зі змінами, що будуть у цьому відношенні з'ясовані досвідом. Але йому показали трохи хоробрих, що поверталися з безсмертного походу в амуніції, прийнятої під час війни, і негайно ж він розлютуватися:

-- Як! Мою армію хочуть переодягти в потемкинскую одяг! Щоб убиралися з око моїх геть! Геть звідси! Прочь!. [1,197]

Винахідник незручного і вигадливого одіяння, Павло надходив не краще й у справі солдатського навчання, теж гублячись у чи деталях плутаючи в протиріччях вилилася в установу в грудні 1798 року Військового сирітського будинку, згодом перейменованого в Кадетський корпус імператора Павла I. Тисяча хлопчиків і двісті п'ятдесят дівчинок були там зібрані в двох різних відділеннях, і план установи зараховував до нього всі заново організовані існуючі солдатські школи. Засновані Петром Великим і чисельно збільшені Катериною, вони вміщали біля дванадцяти тисяч учнів. Павло довів число шкіл до шістдесятьох шести, а число учнів до шістдесятьох чотирьох тисяч. Останніх назвали кантоністами. Це було значним прогресом. На жаль, на більш вищих ступінях спроба реформатора виявилася менш щасливою.

Вона полягала в курсі тактики, заснованому в Зимовому палаці під керівництвом Аракчеева. Навіть фельдмаршали зобов'язані були слухати там уроки полковника Каннабиха, що був фехтмейстера, уродженця Саксен-Веймара. Можна собі представити, що це було за навчання з подібним учителем. У змісті військового утворення сам Павло нічого не розумів, крім дресирування солдатів. «Поверхневе поняття про прусской службу і пристрасть до дріб'язків», -- говорив посол Фрідріха-Вільгельма Тауентцин. Каннабих знав не більше цього. Його лекції, що стали легендарними по висловлюваним їм безглуздостям, збуджували щиру веселість декількох поколінь. Що стосується досягнутих таким шляхом практичних результатів, те Павло мав випадок перевірити їх на власному досвіді за кілька місяців до своєї смерті. З тих пір як він залишив собі- Гатчинское військо, щороку восени він робив іспит, чи навчання, начебто великих маневрів дійсного часу. Він давав чи бій вів облогу. Імператором він дав більше простору цій грі, у якій Аракчеевы і Штейнверы скінчили тим, що придбали відому спритність. Але останній досвід скінчився погано. Каннабих зумів тільки, імовірно, збити їх з користі, і тому учні професора тактики поводилися так, що государ звернувся до них із пророчим зауваженням, луна якого повинно було пролунати від Аустерлица до Фридланда:

-- Добродії, якщо ви будете так продовжувати, те будете завжди біти! [1,197]

Аракчеев провів однак шість тижнів у Ковно, щоб на місці видресирувати Таврический гренадерський полк, якому його полковник Якоби, звільнений за це у відставку, виявився нездатним удовбати принципи нового статуту. У дрібних тонкостях мистецтва, як вони його розуміли, майбутній військовий міністр і сам Павло, домоглися чудових проявів автоматичної точності; але такой-то генерал-майор не умів відрізнити ескадрону від роти; покликаний тимчасово виконувати при государі «дуже важливу», як йому пояснили, обов'язок «чергового бригади-майора», Тургенєв не міг зрозуміти, у чому вона складається і, складаючи свої записки п'ятдесят років спустя, він був усі так само погано обізнаний про цьому предметі.

Як продовжувач справи Петра Великого, Павло тільки довів свої здібності. Що стосується флот, що брав участь в інших компаніях, Павло й у них блищав не більше.

3.1 Турбота про німецькі колонії

Всі історики колоній згодні, що царювання Павла відрізнялося, винятково батьківським піклуванням про колоністів. Такою батьківською щирою ніжністю перейняті всі заходи нашого уряду цього часу. У царювання імператора Павла почався новий перелом у житті іноземних колоній Росії, що з погляду державної єдності складав значний крок, назад та закріпив на довгі роки відособлене їхнє існування, що створило з них державу в державі, і в той же час заложивший міцні основи їхнього економічного добробуту. На думку історика колоній Веліцина, Коротке царювання Павла І у відношенні колоній пройшло в найдокладнішому дослідженні місцевих умов колонії і засобів для поліпшення їхнього побуту. Насамперед 4 березня 1797 року керування колоніями було виділено в щось особливе і самостійне. Була створена особлива експедиція державного господарства Опікунства іноземних і сільського домоведення. Потім, 30 червня 1797 року була заснована в Саратові контора Опікунства іноземних для найближчого й успішнішого піклування і догляду над усіма колоніями іноземних у Саратовской. 26 липня 1800 року була заснована контора опікунства Новоросійських іноземних колоністів. Було запропоновано відносини і накази, що посилаються від контори колонії писати німецькою мовою для кращого розуміння іноземних селян. 17 вересня 1800 року була прийнята Інструкція внутрішнього розпорядку і керування в Саратовских колоніях. Цитата з неї: «Найголовніша посада всіх селян коритися закону своєї Церкви: для чого повинно, щоб кожний з них у неділю і святкові дні, призначені пастором приходив у храм, із усяким благоговінням молився, прилежно слухав слово Божие, і по удостоению прилучався Святих таємниць». На думку Веліцина, за Павла Першого уряд більше уваги і турботи приділяв колоністам, чим своєму підданому населенню. В іноземних колоніях було запропоновано закрити всі казенні питні заклади, тому що було замічено, що там, де вони існували, колоністи стають менш домовиті і двір їх гірше влаштований. Шинки ж було вирішено переносити в російські селища.