Орден Святого Іоанна Єрусалимського у XI-XII ст.

Дослідження процесів, пов'язаних з формуванням ордену іоаннітів. Становлення та еволюція діяльності ордену св. Іоанна Єрусалимського у ХI-ХII ст. Причини виникнення ордену, його структура. Зміни у відносинах ордену Св. Іоанна й інших церковних інститутів.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 04.02.2015
Размер файла 102,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

З курсу "Історія середніх віків"

Орден Святого Іоанна Єрусалимського у XI-XII ст.

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Становлення та еволюція діяльності ордену у ХIII століттях
  • Розділ 2. Структура ордену Св. Іоанна Єрусалимського
  • Висновки
  • Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність. Ця тема актуальна на сьогодні вивченням феномену духовно-лицарських орденів, що представляє великий науковий інтерес у зв'язку зі специфікою їх положення в середньовічному християнському суспільстві (ордени знаходилися одночасно всередині і поза церковною ієрархією) і важливим історичним значенням їх діяльності у Святій Землі та в різних регіонах Європи.

Дослідження процесів, пов'язаних із формуванням ордену іоаннітів вносять вагомий внесок у вивчення не тільки ранньої історії самого Мальтійського ордену, але також держав хрестоносців на Латинському Сході і хрестового руху в цілому.

Особливу наукову актуальність дослідження набуває у зв'язку з появою цілого ряду російськомовних видань з історії Мальтійського ордену, які претендують на наукове висвітлення зазначеної проблематики.

Незважаючи на те, що в даний час відбувається деяке зростання інтересу до духовно-лицарських орденів взагалі і до ордену госпітальєрів зокрема, слід констатувати, що більша частина джерел з ранньої історії іоаннітів залишається маловідомими. Через це виникає багато питань до ранньої історії ордену іоаннітів.

Обєкт дослідження. Розвиток ордену у XII-XII століттях

Предмет дослідження. Еволюція діяльності ордену.

Хронологічні межі охоплюють період зXI століття по XIIст. Вибір нижньої межі визначається виникненням воєнно-духовного ордену, держав хрестоносців в Сирії і Палестині, а головним чином завоюванням в 1099 році м. Єрусалима, що є місцезнаходження тієї госпіції, яка з часом розвинеться в духовно-лицарський орден госпітальєрів. Верхня хронологічна межа дослідження - 1187 рік, визначається погіршенням ситуації в державах хрестоносців на Латинському сході (поразка при Хіттіні).

Територіальні межі роботи обмежується державами хрестоносців у Святій Землі (Єрусалимське королівство, князівство Антіохійське, графство Тріполі та Едесса)

Історіографія дослідження. Перші згадки про орден госпітальєрів з'являються в російській історичній літературі XVIII ст. і являють собою твори, присвячені європейській історії, лицарству або хрестовим походам, де можна знайти лише загальні факти із історії ордену. Коротку історію орденів, у тому числі і госпітальєрів, викладає А. Шхонбек [22].

У 1800-1801 рр. була переведена фундаментальна праця під заголовком "Уложення священного військового Ордену", який містив коротку історію ордену, викладену "за хронологією магістрів", і збірник орденських статутів, що визначали життя іоаннітів в основному на Родосі і Мальті. Паралельно з цими виданнями вийшли в світ твір мандрівника Г. Краєвського, переклад-компіляція Н. Долгорукого [7] і праця І. Черенкова [21]. Авторів цього періоду практично не цікавила рання історія ордену, і жоден з них не стосується внутрішньоцерковних відносин на Латинському Сході.

У ХІХ-ХХ ст. інтерес до історії Європи та хрестового руху можна прослідкувати в зарубіжних працях Е. Берга [2], Б. Куглера [15], дослідженнях Г. Додю [6], де фігурували і духовно-лицарські ордени.

Відомий історик епохи хрестових походів М.А. Заборов звертався до діяльності госпітальєрів як в загальних роботах, так і в спеціальних публікаціях. Особливої уваги заслуговує стаття "Іоанніти", де розглядається участь лицарів у військових операціях хрестоносців, детально розповідається про фортеці ордену. Ця стаття є першою єдиною викладена російською мовою, де висвітлюється цей аспект військової історії ордена [11].

До 900-річного ювілею Мальтійського ордена були присвячені книги і статті В.А. Захарова, що містять цілий ряд неточностей і помилок (невірно наведено девіз ордена, деякі дати, легко простежується тенденційність у доборі фактів [12].

У зарубіжній історичній науці (французькій, британській, італійській, німецькій) досить детально розглянуті такі аспекти історії ордена Св. Іоанна, як формування внутрішньої структури та ієрархії ордену госпітальєрів, медична та військова діяльність, фортифікаційні особливості орденських фортець, відносини з тамплієрами.

Жозеф Делавьеле Ру, член Французької академії в Римі, є укладачем однєї із найкращих збірок документів з історії ордена, а також автором цілого ряду досліджень на рубежі XIX-XX ст, у яких він ввів у науковий обіг значну кількість найрізноманітніших джерел з історії іоаннітов. Його праці, присвячені ордену, в яких він звертався здебільшого до проблем джерел та до внутрішньої історії Госпіталя, засновані на хроніках, грамотах, матеріалах сфрагістики [24].

Зі спеціальних монографій, присвячених історії ордена Св. Іоанна, особливої уваги заслуговує праця монографія Дж. Райлі-Сміта, де окремий параграф присвячений відносинам ордена і духовенства. Для своєї праці автор використовує обширний картографічний матеріал, виявляючи місцезнаходження госпіцій в Св. Землі та в Європі, визначаючи відповідні географічні назви. Дж. Райлі-Сміт розглядає історію ордена іоаннітів, даючи часом досить докладну, а деколи, тільки загальну характеристику його діяльності на різних етапах існування організації госпітальєрів. Разом з тим, незважаючи на значущість цієї роботи, слід зазначити, що комплексне дослідження раннього періоду історії ордена, особливо внутрішньоцерковних відносин на Латинському Сході, все ж не було спеціальною метою зазначеного праці [20].

У монографіях Р. Хіштанда містяться латинські тексти папських послань, спрямованих духовенству, госпітальєрам в XII столітті. Наводяться приклади листування єпископів і посадових осіб ордена із спірних питань на Латинському Сході і в європейських відділеннях Госпіталю. Провівши порівняльний аналіз списків основних папських булл, адресованих госпітальєрам, Хіштанд присвятив ряд статей питань джерелознавчого характера [2].

У західній історіографії значна увага приділяється порівнянні госпітальєрів, тамплієрів, тевтонців та іспанських духовно-лицарських орденів. Одна з найкращих узагальнюючих праць-це робота Алена Демургера. У ній автор простежує історію і розглядає відносини між орденами Св. Землі, іспанськими, німецькими орденами та досліджує культурно-релігійний аспект у їхній [25].

Е. Латтрелл є одним з найбільш відомих істориків ордену, більшість його публікацій присвячено вивченню кіпрського і родосского періодів в історії ордена Св. Іоанна. У 90-х рр. історик звернувся до передісторії організацій госпітальєрів і тамплієрів, залучаючи дані найраніших джерел, він зв'язав їх спільні витоки з братством, що виникли при Храмі Гробу Господнього після завоювання Єрусалиму хрестоносцями в 1099 р. Окрім цього Латтрелл займався італійськими госпітальєрами; зробив спробу систематизувати орденську історіографію.,

Метою дослідження є вивчення причин виникнення ордену і його структуру, вивчення характерних змін у відносинах ордену Св. Іоанна та інших церковних інститутів на Латинському Сході у зв'язку з трансформацією орденської структури та діяльності госпітальєрів протягом XI-XII століть.

Для досягнення поставленої мети необхідно розглянути та вирішити такі наукові завдання:

проаналізувати процесу зародження і становлення ордену;

розглянути нормативні документи ордену (правила и статути), реконструювати внутрішнє життя та структуру Госпіталя в XII столітті;

дослідити різні напрями діяльності (госпітальної та воєнної), що виконувалася братством і орденом.

вивчити причини та хід процесу мілітаризації братства Св. Іоанна.

Аналіз джерельної бази

Нормативні джерела представлені Правилами Раймона дю Пюї (магістр ордену в 1120-1158/60), Статутами Жибера (1172-1177), Статутами Роже де Мулена (1177-1187) і Статутами Альфонса Португальського (1202-1206).

В оригіналі Правила брата Раймунда були написані на латині, найстаріша з них датується 1253 роком. З приводу датування тексту правил у дослідників немає єдиної думки. Але вони були прийняті капітулом ордену в 30-50-і рр. XII ст., що однак, не виключає можливості їх існування в усній формі.

Правила могли бути складені лише між 1120/21 і 1158/60 роками в період магістерства брата Раймунда. Правила складаються з короткої преамбули і 19 різних за обсягом і змістом статей, які не згруповані за тематичними блоками. У тексті називаються прийняті братами обітниці і вказується на необхідність їх дотримання, регламентуються основні моменти поведінки і діяльності госпітальєрів, розглядаються конфлікти між братами, провини і покарання, збір милостині, богослужінь, обслуговування бідних і хворих, основний акцент у документі зроблено на питаннях субординації і дисципліни [30].

Статути магістра Жибера (1172-1177) складаються з двох документів: "Привілей бідних на білий хліб" і "Звичаї церкви Єрусалимського Госпіталю Святого Іоанна". У першому документі магістр стверджує, що бідні Єрусалимського Госпіталю мають право їсти білий хліб, наказує дотримання цього привілею і визначає порядок дій в разі дефіциту пшениці або її псування. У другому документі центральними є питання правильного відспівування померлих братів або паломників, плати та милостині для священиків, складання заповітів [25].

Статути Роже де Мулена (1177-1187) розглядають, більшою мірою, питання госпітального характеру (обслуговування хворих, лікування, благодійність Госпіталю, різні види допомоги, яка надавалася незаможним прочанам). Додатково статути зачіпають господарські відносини Єрусалимського Госпіталю і його відділень, господарями яких були пріори Франції, Провансу, Італії, Пізи, Венеції, Тріполі, Константинополя [25].

Якщо Статути Жибера більшою мірою присвячені церковним звичаям Госпіталя, а Статути Роже де Мулена - правилам госпітального служіння і відносинам Госпіталю та його відділень, то Статути Альфонса Португальського, складені близько 1206, - правам та обов'язкам магістра та деяких вищих посадових осіб ордену, правилам проведення генерального капітулу, вперше саме в цьому документі ясно говориться про виконання членами ордену військових функцій., відображають реальність не тільки початку XIII, але і більшою мірою - попереднього XII століття [25].

Документальні джерела - Апостольська послання (папські булли), грамоти церковних та світських осіб, заповіти, листи представників ордену. Вивчення апостоличних листів, адресованих Госпіталю, дозволяє розглянути багато аспектів відносин духовно-лицарського ордену і католицької церкви. Документи стосуються питань покори або непокори госпітальєрів єпископам, сплати або несплати ними церковної десятини, але в основному - вводять нові або підтверджують старі привілеї, санкціонують або забороняють певні дії у сфері внутрішньої чи зовнішньої політики ордена. При реконструкції взаємин ордену госпітальєрів та Св. Престола можна використати тексти булл Пасхалія II (1099-1118), Калікста II (1119-1124), Інокентія II (1130-1143), Анастасія IV (1153-1154), Адріана IV (1154-1159), Олександра III (1159-1181), Луція III (1181-1185) [24].

Одним з нечисленних наративних джерел і найважливішим в історії держав Латинського Сходу, є "Історія діянь в заморських землях" Гільома Тирського (40-90 роки XII ст.), Яка охоплює період з 1095 по 1183/1184 роки. Гільома вважають одним з найосвіченіших представників культури Латинського Сходу другої половини XII. Хроніка була розпочата за дорученням єрусалимського короля Амальріка I (1162-1173) в 60-ті. роки XII ст. і завершена в 1183/1184 роках. В "Історії" автор приділяє значну увагу розповідям про орден госпітальєрів, конфлікту Раймона дю Пюї з єрусалимським патріархом, суперництво орденів і порушення ними прав духовенства [29].

Методологія дослідження. В основу даного дослідження покладено принцип історизму як універсальний метод наукового пізнання. Даний принцип розкривається в сукупності загальнонаукових і спеціальних методів та прийомів. Порівняльно-історичний метод використовувався при аналізі специфіки історичної ситуації, котра визначила виникнення братства Госпіталю і його трансформацію в духовно-лицарський орден. Комплексний підхід до аналізу джерел дозволив вивчити становлення внутрішньої організації іоаннітів і реконструювати зовнішні відносини ордену з представниками Церкви.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. В першому розділі розглядається проблема походження госпіталю, та еволюція його діяльності. У другому розділі досліджується його внутрішня структура та відносини,що відбувалися всередині ордену.

орден іоанн єрусалимський церковний

Розділ 1. Становлення та еволюція діяльності ордену у ХI-ХII століттях

Орден госпітальєрів є найстарішим з відомих дванадцяти лицарських орденів середньовіччя. Що до точного часу народження ордену, то в різних історичних джерелах приводяться різні дати. За деякими джерелами в 1070 році (за 25 років до Першого Хрестового походу) знатний лицар Герард (Джерард) Заснував при вже існуючому будинку в Єрусалимі священне братство, яке взяло на себе турботи про християнських паломників. За іншою версією це відбулося в 1080 році і засновник не був лицарем. Для того щоб зрозуміти, що це за госпіталь і як він міг стати як і інші лицарські ордени, Мальтійський орден народився в період Хрестових походів за звільнення Святої Землі і Гробу Господнього від невірних. Протягом усієї своєї довгої історії Мальтійський Орден вимушено змінює місце знаходження, і лицарі часто називалися за географічною ознакою ("лицарі Кіпру", "лицарі Родосу", а потім "лицарі Мальти"), залишаючись завжди при цьому "лицарями-іоаннітами", "лицарями-госпітальєрами "або" Орденом святого Іоанна Ієрусалимского" [1, с.4].

Кінець XI-XIII ст. в Європі пройшли під знаком хрестових походів. Бернард Куглер у своїй "Історії хрестових походів" так пояснює причини хрестових походів: "Вже з давніх часів християни відвідували ті місця в Палестині, де ступала нога Господа, але тільки з тих пір, як церква вказала на схвальні для подорожей святі місця. В дотику до реліквій стали бачити саме вірне очищення від гріхів, з цього часу, і головним чином протягом XI в., мандрівка до святих місць стала важливим чинником християнського середньовічного життя [16, с.10].

Коли люди з Заходу досягали Єрусалиму, то ними оволодівало подвійне почуття. Коли на долю їх випадало щастя мати можливість молитися біля Гробу Господнього, вони не тільки віддавалися божевільному захопленню, але їх охоплювала лють на те, що в святих для них місцях панували вороги їхньої віри, і бракувало лише якогось зовнішнього поштовху, щоб викликати на Заході величезний військово-релігійний бум. Цей поштовх зробили сельджуки. Такої думки дотримується і російський історик А.А. Васильєв: "Положення європейських паломників в Єрусалимі та в інших Святих Місцях відразу погіршилося. Араби обходилися з ними добре, безперешкодно дозволяли поклонятися святиням і здійснювати богослужіння. Турки, опанувавши Єрусалимом, почали робити всілякі перешкоди, переслідувати і ображати паломників. Поступово в Європі склалося переконання в необхідності допомогти християнству на Сході і повернути християнському світу його найбільш дорогоцінні й шановані святині [3,c.345].

Для всіх класів середньовічного суспільства хрестові походи здавалися вельми привабливими. Барони і лицарі, крім релігійних мотивів, сподівалися на славетні подвиги, на наживу для задоволення свого честолюбства, купці розраховували збільшити свій прибуток розширенням торгівлі зі Сходом, пригноблені селяни звільнялися за участь в хрестових походах від кріпосної залежності і знали, що під час їх відсутності церква і держава будуть піклуватися про залишені ними на батьківщині сім'ях, боржники і підсудні знали, що під час їх участі в хрестових походах вони не будуть переслідуватися кредитором або судом [3, С.354-355].

Перший хрестовий похід та взяття Єрусалиму. В 1095 р. доведений до відчаю імператор Візантії Олексій Комнін звернувся до римського папи по допомогу проти турків-сельджуків. У листопаді 1095 Урбан II скликав церковний собор. Собор вирішив організувати хрестовий похід на Схід - "заради визволення Гробу Господнього в Єрусалимі" [1,C.10-15].

У серпні 1096 тисячна армія хрестоносців з Нижньої Лотарингії, Італії та Франції вирушила в похід. "Головних ополчень,що рушили на звільнення Гробу Господнього було чотири:

1) Лотарінгське під начальством Готфріда Бульйонського, герцога Нижньої Лотарингії, з яким перебував і брат його Балдуїн;

2) середньо-та північно-французьке, в якому головними керівниками були брат французького короля Гуго Вермандуа, герцог нормандський Роберт і Роберт Фриз з Фландрії;

3) південно-французьке, або провансальське, на чолі з Раймундо, графом Тулузьким, і 4) норманське з південної Італії під начальством Боемунда, князя Тарентського, до якого приєднався його племінник Танкред " [11. c.55].

Сельджуки були розгромлені хрестоносцями 1 липня 1097 в страшній битві при Доріллі - результат війни в Малій Азії став очевидним. На початку 1098 загони Балдуїна взяли Едессу - велике вірменське торгове місто на шляху з Сирії в Месопотамію. Балдуїн заснував Едеськеграфство - першу державу хрестоносців на Сході. Після взяття в червні 1098 Антіохії Боємундом Тарентським було створено друге державне утворення хрестоносців - Антіохійське князівство. До моменту штурму хрестоносцями Єрусалиму був уже у володінні єгипетського халіфу [2. c.77].

В анонімній італо-нормандській хроніці XI століття "Діяння франків та інших єрусалимців" описується взяття Єрусалиму хрестоносцями 15 липня 1099: "І ось ми підійшли до Єрусалиму у вівторок, і Роберт Нормандський обложив Єрусалим з північного боку, біля церкви першомученика святого Стефана, де той був побитий камінням за Христа. До герцогів Нормандських примикав граф Роберт Фландрський. Із заходу місто осаджували герцог Готфрід і Танкред. З півдня, зміцнившись на горі Сіон вів облогу граф Сен-Жіль. У п'ятницю 15 липня ми кинулися на укріплення. Була така бійня, що наші стояли по коліна в крові. Увійшовши в місто, наші пілігрими гнали і вбивали сарацинів до Храму Соломона " [1. C.25-28].

Середньовічна хроніка Раймунда Ажільского "Історія франків, які взяли Єрусалим" продовжує: "Наші вже знемагали пустилися бігти до стін, інші почали ставити драбини та закидати мотузки. Якийсь молодий воїн запалив стріли і став пускати їх у мішки, якими обкладалися укріплення, що сарацини зробили із спорудженими навпроти дерев'яної вежі герцога і обох графів (Готфріда Бульйонского, Роберта Фландрського, Євстафія Булонського. Вогонь, розпалившись тут, звернув у втечу тих, хто обороняв укріплення" [20,C.7-23].

Отже, 15 липня 1099 хрестоносці після довгої облоги і запеклого штурму взяли Єрусалим. Першим володарем Єрусалимського королівства став Готфрід Бульйонський, якого в 1100 р. змінив його спадкоємець Балдуїн Едеський, що правив до 1118 року. З 1100 по 1124 рр. хрестоносцями були взяті найважливіші торгові порти Хайфа, Арсурі, Кесарія, Акра, Триполі, Сидон, Бейрут і Тир і засновані нові держави хрестоносців - королівства, князівства, графства, що розділялися на баронії, феоди і лени [1,C.8-15].

До початку середньовіччя, Єрусалим став головним місцем паломництва християн, ці подорожі були поєднанні з довгою подорожжю через море, переповнене піратами і мародерами, що робив це підприємство надзвичайно небезпечним. А на Святій Землі майже не було християнських організацій, здатних забезпечити, медичну допомогу, харчування пілігримам, яких, до того ж часто захоплювали місцеві жителі з метою отримання викупу [9,C-60-70].

Термін "госпіталь", який розуміється сьогодні всіма як військова лікарня або лікарня для поранених на війні, і розуміється тільки як чисто медичний заклад, в ті часи означав значно ширше поняття. Латинське слово "gospital" перекладається, як "гість". Можна сказати, що Госпіталь того часу-це готель або притулок, де подорожній може отримати весь комплекс послуг, яких він потребує (харчування, лікування, відпочинок, захист, безпеку,) При відвідуванні іоаннітського будинку єрусалимський король герцог ГотфрідБульйонський подарував для утримання госпіталю село Сальсола, яке розташоване поблизу Єрусалиму. Четверо лицарів-хрестоносців із оточення короля - Раймонд де Пюї, Дюдон де Компс, Конон де Монтегю, Гастус. добровільно залишилися біля Жерара де Торна, прийнявши чернечі обітниці бенедиктинців. У 1099 р. братство іоаннітів було перетворено в Орден, першим начальником якого став Жерар де Торн. Тоді ж стали використовувати для членів Ордена чорний довгаий одяг з нашитим на ним крестом. Спочатку члени Ордену доглядали за хворими та пораненими, а з першої половини XII століття почали брати участь у війнах з мусульманськими державами - Ліваном, Сирією, Палестиною і охороняти паломників, які прибували до Палестини двома шляхами - по суші через Малу Азію і Візантію, або по Середземному морю. Братство стало приймати у свої члени лицарів, зобов'язуючи їх захищати паломників в дорозі.

Дослідник Л.П. Карсавін зазначав: "Аскетичний ідеал вплинув не тільки на церковні прошарки. Вплинув він і на мирян, і від злиття його з ідеалом лицарства вийшла своєрідна форма - лицарські ордени. Не будучи ще аскетичним, і не зливаючись ще з чернечим, лицарський ідеал був уже ідеалом християнським. Лицарі були захисниками слабких іне озброєних, вдів і сиріт, захисниками християнства проти невірних і єретиків. Місія захисту паломників у Святу Землю, допомоги тим з них, які хворі або бідні, її потребували, захист Гробу Господнього від невірних випливала з ідеалу християнського лицарства. Завдяки пануванню аскетичного світогляду, вона поєднувалася з принесенням чернечих обітниць, і так виникли лицарські ордена "Майже тоді, у 1118 р., французькими лицарями був заснований орден тамплієрів, а пізніше був створений і тевтонський лицарський орден." Перші лицарські ордени - три найбільш відомих ордена Святої Землі і три іспанських ордена - виникли як втілення середньовічного духа. Поєднання чернечого і лицарського ідеалів у часи, коли битва із ісламом ставала реальністю " [7,C. - 20-40].

Дух хрестових походів був головним чином військовий і релігійний, тому він породив лицарство, яке є кращим виразом настрою та інтересів епохи, коли християнство змушене було силою зброї відбивати збройну пропаганду ісламу. Майже в один і той же час деякі ченці стали оперізуючий мечем по рясі і деякі лицарі наділи чернечу рясу на кольчугу. "У 1104 р. король Єрусалиму Балдуїн I, наслідуючи Готфріда Бульйонського, ще раз визнав і підтвердив привілеї "Братства госпітальєрів" як військово-духовного Ордену. А в 1107 р. виділив Ордену ділянку землі (з цього часу лицарі-госпітальєри стали купувати землі в інших європейських країнах. У 1113 р. папа Пасхалій II своїй Буллою затвердив братство Госпіталю св. Іоанна, взяв їх під своє заступництво і забезпечив право вільно обирати своїх наставників, без втручання будь-яких світських або церковних властей. У своїй буллі глава католицької церкви дарував якомусь Жерару, "нашому поважному синові, засновнику та настоятелю госпіталю в Єрусалимі", право очолити орден, а заодно санкціонував всі минулі і майбутні майнові придбання нового ордену "на тому і на цьому берегах моря, в Азії і Європі " [19,C.22-60].

Великий Магістр Раймонд де Пюі. У 1120 р. Жерар де Торн помер, на його місце був обраний герой штурму Єрусалима Раймонд де Пюї з дворянського роду Дофін. З цього часу глава ордену став називатися Великим Магістром. Зберігаючи знаменитий госпіталь, не менш важливою для себе іоанніти вважали воєнну допомогу паломникам на дорогах Святої Землі, що ведуть до Єрусалиму. Для цієї мети члени Ордену були розділені на три класи: лицарів, капеланів, які відповідали за релігійну діяльність і зброєносців. Для виконання орденських завдань, Великим Магістром Раймондом де Пюї було видано статут ордену - Правила ордену святого Іоанна, римський папа Каліст II затвердив цей устав [11,C,90-105].

У перші десятиліття свого існування молодий Орден подібно до більшості чернечих орденів Західної Церкви був складовою частиною суворої церковної ієрархії. Хоча орден був релігійною корпорацією, він відрізнявся від інших орденів через те, що розташовувався не в християнській країні, а за її межами, перебуваючи на території панування мусульманських правителів [10. c.90].

Вже в 1124 р. за допомогою іоаннітських лицарів була знята облога арабів з головного порту Єрусалимського королівства - Яффи, і взятий Тир - багатюще місто в Східному Середземноморія. Ставши потужним військовим союзом Орден став називатися: "Лицарі Госпітальєри Ордену святого Іоанна Єрусалимського" У міру зростання слави ордену в нього вступало все більше благородних аристократів і лицарів із усієї Європи. За 30-річне управління Орденом великим магістром Раймондом де Пюї завдання цього братства набагато переросли місцеві масштаби діяльності. Здійснювалася самовіддана і кровопролитна боротьба за Святу Землю від сарацинів і османів, які протягом кількох століть намагалися розширити свої кордони. Римські папи постійно давали привілеї іоаннітам, виключивши їх з підпорядкування місцевої, світської і духовної влади і давали їм право збирати церковну десятину на свою користь. Священники Ордену звітували тільки перед Великим Магістром. У 1143 р. папа Інокентій II видав спеціальну буллу, за якою орден підкорявся тільки самому папі римському. В 1153 р. папа Анастасій IV буллою "Christianae Fidei Religio" розділив членів ордену на лицарів та і зброєносців. Ієрархія Ордена іоаннітів - рицарі, священики і брати-госпітальєри була затверджена римським папою пізніше, в 1259 р. Подальші привілеї надали папи: Адріан IV, Олександр III, Інокентій III. Климент IV надав голові ордену титул: "Великого Магістра святого Госпіталю Єрусалимського і Настоятеля Раті Христової.

Фортеці іоаннітів. Паломники з Європи забезпечувалися охороною, лікуванням, житлом і їжею в численних гостинних будинках і госпіталях. Друга головна задача лицарів - боротьба з невірними - припускала участь Ордену в походах і оборону держав хрестоносців, утворених на Сході [9,c.125].

Легендарними стали замки іоаннітів в Палестині і їх оборона. У1136 р. граф Раймунд Тріполійский доручив іоаннітам оборону фортеці Бет Джібелін, що закривала підступи до портовому місту Ашкелон на півдні Палестини. Лицарі успішно витримали випробування і граф передав іоаннітам ще кілька своїх фортець. Вже через кілька років в Ордені іоаннітів було близько півтисячі членів, які успішно обороняли тільки в Леванте більше п'ятдесяти фортець. У багатьох приморських містах Сходу, Візантії та Західної Європи іоанніти відкрили будинки-госпіталі. Іоаннітські фортеці розташовувалися майже на всіх дорогах паломників - в Акрі, Сайді, Тортозе, Антіохії - від Едесси до Синаю. Головними фортецями Ордену іоаннітів на півночі Палестини були Крак де Шевалье і Маргат, а на півдні - замки Бельвер і Бет Джібелін. Свої фортеці іоаннітів будували на піднесених місцях, і вони домінували над всією прилеглою місцевістю, дозволяючи контролювати всю територію в радіусі деяких кілометрів. Арабський автор, описуючи фортецю Бельвер, порівнював її з орлиним гніздом. У фортецях і замках іоаннітів, як правило, завжди будували другу лінію укріплень. Фортеця Крак де Шевальє, що знаходилася на схилі ліванських гір, у 1144 р. була передана іоаннітам графом Раймундо II Тріполійским [16,C-77-122].

В кінці XII-початку XIII в. орден досяг такої могутності, що вже міг змагатися за державну владу. Йому належали всі основні фортеці хрестоносців, особливо в князівстві Антіохія і в графстві Тріполі, так спільно з тамплієрами орден володів Тартус, Сафаді та Аскалоном. Можновладні князі змушені були крок за кроком поступатися іоаннітам зокрема, ордену надавалося право укладати мирні договори з сусідами мусульманами, і ці договори мали юридичну силу для правителів держав хрестоносців. У той же час аналогічні договори, підписані цими правителями, не були обов'язковими для госпітальєрів. Закріпившись у своїх неприступних цитаделях Маргаб і Крак де Шевальє, іоанніти не корилися ніякій владі, крім влади магістра ордену та вели себе так, ніби орден був суверенною державою. Його магістр оголошував війну, стягував данину з арабського населення, диктував свої умови у всіх володіннях хрестоносців [17,C.370-380].

Завойовники-хрестоносці осідали в містах які, по-перше забезпечували кращий захист, а по-друге надавали більше зручностей. У результаті лицарі, що залишилися на Сході, все більше приймали спосіб життя, повний розкоші, характерний для арабської знаті. Міста Палестини та Сирії XII-XIII ст. - Єрусалим, Антіохія, Тріполі і Акра-були на ті часи великими населеними пунктами, в яких знаходилися резиденції правителів і єпископів, численні церкви, штаб-квартири військових орденів-тамплієрів та іоаннітів, контори італійських купців. У містах велася торгівля, сюди спрямовувався натовп паломників із всіх куточків Європи, прибуття яких давало чималий дохід скарбниці баронів. Тим часом в XII столітті ситуація в мусульманському світі помітно змінилася [19,C. 20-50].

Той час як франки продовжували вести згубну політику чвар і ворожнечі між собою, турки-сельджуки в Сирії поступово консолідували свої сили. Першими показали свою міць сельджуки. 24 грудня 1144 під іхударами впала Едесса, а наступного року від франків була очищена доліна Евфрата. Ці значні перемоги послужили безпосереднім приводом для організації другого хрестового походу (1147-1149), в якому взяли участь французький король Людовик VII і німецький імператор Конрад III Гогенштауфен. Спільний загін лицарів та їх ватажків був призначений в Акрі 24 червня 1147. Описуючи зустріч Людовика VII і Конрада III з місцевими феодалами, готовими приєднатися до нової хвилі завойовників, хроністи перераховують всіх найбільш знатних учасників. Серед осіб, що удостоїлися честі прийняти участь у військовій раді, били магістри орденів: Робер де Крайон - глава тамплієрів і Раймунддю Пюї - ватажок іоаннітів [11,C.70-110].

Госпітальєри вже встигли зарекомендувати себе як сміливі і рішучі воїни, готові в будь-який момент "постояти за віру". У 1124 вони відзначилися при взятті багатого приморського міста Тир, важливого культурного і торгового центру східного Середземноморія. У тому ж році вони сприяли капітуляції арабської облоги з м. Яффа. Другий хрестовий похід не тільки не повернув франкам Едесси, але й привів до подальшого ослаблення Латино-Єрусалимського королівства. І хоча хрестоносним феодалам ще вдавалося здобувати окремі перемоги, загалом їх держави вже захиталися під ударами сусідів-мусульман як на північному сході та півночі, так і на півдні [19,C20-50].

Після успішних дій турків-сельджуків під проводом Імадад-ДінаЗенги і сина Нурад-Діна, а також Атабег Мосула, Єрусалимське королівство вирішило компенсувати невдачі наступом на фатимідський Єгипет, який переживав смугу занепаду. Франки неодноразово здійснювали набіги на її території, навіть хотіли заволодіти Каїром, але їм це не вдалося, і Олександрією де їх влада протрималася кілька днів. В 1153 р. хрестоносцям вдалося захопити м. Ашкелон-важливий форпост Єгипту в боротьбі з хрестоносцями. Єгиптяни називали його "нареченою Сирії".3 величезну територію, включи Сирію, Ліван, Палестину і Йорданію. Головною ударною силою і практично ініціаторами розпочатої акції були госпітальєри. Гійом Тирський відзначаючи, що у взятті Аскалона взяв участь багато представників латинського лицарства в Сирії, та перераховує всіх. Серед перших у списку можна знову бачити магістра ордену Раймунда дю Пюї. Облога тривала вже два місяці однак захисники міста не хотіли здаватися. Серед захисників міста почалися розбіжності. Барони із оточенням Єрусалимського короля Балдуїна III наполягали на її припиненні. Їх підтримував і сам король. Однак найбільш войовничими виявилися представники церкви: патріарх Єрусалимський, архієпископ тирський і магістр іоаннітів. Їх думка була сильнішою і облога знята не була, а ще через три дні Ашкелон був узятий, після чого він був повністю розграбований. Значна частина багатої здобичі у вигляді грошей, продовольства і військового спорядження відійшла до госпітальєрів. На півночі ж тим часом справи у франків були не настільки блискучі. У 1157 р. Нусратад-Дін, брат Нурад-Діна вщент розбив об'єднаний загін іоаннітів і тамплієрів. Військова служба своєму сюзерену (лицарі були у васальній залежності від баронів, а ті від графів і князів) була головним обов'язком, отримали у володіння феоди в королівстві, проте в цілому це було і суворо дисципліноване військо. Члени орденів були практично єдиними професійними військовими, у яких не було інших занять крім війни і молитов, на марші вони перебували набагато частіше, ніж в церкві. Ось чому франкським правителям було вигідно всіляко підтримувати ордени і переманювати їх на свою службу. Як зауважує тритомна "Історія хрестових походів", видана в США, і графство Тріполі, і Єрусалимське королівство зітхнули із полегшенням, коли довірили захист своїх кордонів вершникам-госпітальєрам. По всьому Сході і навіть у Західній Європі поширилися оповідання про відвагу госпітальєрів, їх справді нестримний релігійний фанатизм, їх готовність в будь-який момент виступити зі зброєю в руках проти противника [13,C.120-138].

У 1168 іоанніти підтримали спробу єрусалимського короля Аморі I захопити Каїр. Підготовка тривала спільно з Візантією, що була зацікавлена у зміцненні своїх позицій в Єгипті. В той момент, коли договір про союз із візантійським імператором вже був підписаний архідияконом Тирським. Гійом віз документ у Єрусалим, Аморі виступив в похід самостійно. Достеменно не відомим, що змусило короля франків поспішити з єгипетською операцією, що нічого йому не принесла. Одна із причин, це те що на Аморі чинили тиск барони які не бажали ділити здобичі з союзниками, і магістр ордена св. Іоанна Єрусалимського Жільбер де Ассайлі (1162-1170), що виражав інтереси своєї братії. Військова експедиція франків почалася в жовтні 1168, і вже 4-го листопада під їх ударами упав р. Більбайс, де іоанніти разом з іншими лицарями влаштували страшну різанину. Населення вирізали без різниці віку, статі та релігії. Потім військо Аморі рушило до Каїру, але після півторамісячної облоги змушене було під загрозою нападу з боку загонів Шіркуха, що обіймав високий пост при дворі Нурад-Діна, змушений був відійти. [15,C.220-245].

Держави хрестоносців, оточені могутньою державою Салахад-Діна, потрапили в пастку зі сходу і півдня. Ситуація ускладнювалася тим, що навіть перед обличчям наростаючої небезпеки барони, які не бажали поступитися своїми правами і вольностями, замість того щоб об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога, продовжували міжусобиці і чвари. Якщо Аморі ще якось вдавалося тримати своє войовниче лицарство то в період правління його послідовників Балдуїна IV і Балдуїна V влада баронів посилилася, склалися дві фракції, ворогуючі між собою. Перша з них представляла інтереси так званих "місцевих" феодалів, які міцно осіли в своїх і прагнули лише до одного-не порушувати сформовану рівновагу сил з мусульманськими сусідами, щоб не піддавати ризику завойоване. Інша партія складалася з тих, хто запізнився до поділу багатого пирога і розраховував за допомогою захоплення чужих земель виправити свої справи, насамперед військово-чернечими орденами тамплієрів і іоаннітам, яким спрага нових придбань заважала тверезо оцінювати можливості франків на Сході. У 1184 - 1185 рр. магістри обох орденів і єрусалимський патріарх вирушили до Європи з метою отримання допомоги як фінансової, так і військової але тільки англійський король Генріх II Плантагенет погодився надати "захисникам Святої землі" велику суму грошей. Після повернення додому магістри орденів активно включилися в династичні чвари, в основі яких лежав все той же конфлікт між обережною політикою Раймунда III Триполійського, колишнього регента при малолітньому королі Балдуїна V, і агресивною лінією фракції "прибульців", в лідери якої вибився Гі де Лузіньян. В кінці літа 1186, скориставшись смертю Балдуїна V, Гі де Лузіньянвчинив палацовий переворот і захопив престол Єрусалимського королівства. Серед послідовників Лузіньяна був Рено Шатільонскій, власник двох потужних фортець - Керак і Крак де Монреаль, контролювали основні торгові шляхи між Єгиптом і Сирією. Авантюрист, недалекоглядний і зарозумілий, він неодноразово порушував мирний договір, підписаний між Салахад-Діном і Латинським королівством в 1180 році. Віннасміхався над святинями мусульман і неодноразово заявляв про своє прагнення вторгнутися в арабські землі, зруйнувати гробницю "проклятого погонича верблюдів" (Мухаммеда) у Медіні і не залишити каменя на камені від найбільш шанованого мусульманами храму Кааба в Мецці. Рено в 1182-1183 рр. організував висадку невеликого загону на узбережжі Червоного моря, на чолі якого попрямував до Медини, але зазнав нищівної поразки від єгиптян і змушений був рятуватися втечею. В помсту Салахад-Дін виступив проти Єрусалимського королівства [19,C. 20-50].

В помсту Салахад-Дін виступив проти Єрусалимського королівства і навіть зробив спробу взяти Керак, але після безуспішного штурму відступ. Наступна авантюра Рено Шатільонського закінчилася крахом не тільки для нього, але і для всієї держави франків. Однак нерозсудливість і нахабство Рено направили державу у війну, до якої вона було абсолютно не готова. Наприкінці 1186 або початку 1187 р. Керак напав на караван, поправляють з Каїра в Дамаск. Крім великого видобутку він захопив кілька полонених, і серед них сестру Салахад-ДінаСалахад-Дін, оголосив "священну війну" (джихад) проти франків. Першою акцією султана був рейд єгиптян на володіння Рено. Цікаво відзначити,що для його здійснення арабам потрібно було пройти через землі Тіверіади, що належала й Раймунду Триполійському, що опинився завдяки діям Лузіньяна без корони, на яку претендував і він. Ображений Раймунд в надії знайти в Салахад-Діні майбутнього союзника проти "узурпатора" дозволив прохід війська мусульман. Загін лицарів, що складався з членів двох орденів, зустрів арабів у верхів'ях р. Крессон, неподалік від Назарета, і зробив спробу напасти на них, але був вщент розбитий. Майже всі лицарі були вбиті або взяті в полон. У бою загинув сам магістр ордена госпітальєрів Рожер де Мулен. Це сталося першого травня 1187 р. А ще через два місяці Салахад-Дін і хрестоносці зійшлися у вирішальному битві біля села Хіттін (Хаттін) поблизу Тіверіади. У ході цієї битви війська франків зазнали нищівної поразки. За наказом Салахад-Діна з полоненими обійшлися досить лагідно: страчені були лише члени обох орденів (всього 200 осіб) [19,C. 20-50].

Битва при Хіттіні - початок кінця Єрусалимського королівства. Один за іншим арабам здавалися гарнізони міст-Акри, Тороні, Сидону, Бейрута, Назарета, Яффи, Аскалона. Кілька місяців по тому майже вся Палестина була в руках Салахад-Діна. Нарешті впав Єрусалим. У Західній Європі звістка про падіння Єрусалиму прозвучала як грім серед ясного неба. Знову пролунали заклики римської курії покарати сарацинів, і лицарство Англії, Франції та Німеччини стало збиратися на "стезю господню". Але не релігійними мотивами керувалися цього разу "захисники Святої землі", хоча їхні гасла залишалися колишніми. Кожен з лідерів походу, а їх було троє-імператор Фрідріх Барбаросса I, англійський король Річард I Левове Серце і Філіп II Август, король французів, - переслідував свої політичні цілі. Європейські держави починали боротьбу за перевагу на Середземному морі [8,C.138-177].

Отже, рубіж Х1-ХН ст., - початок самостійного розвитку братства, очолюваного якимсь "чесним чоловіком" Геральдом, і перетворення госпіції в Госпіталь Св. Іоанна. Взаємовідносини ордену і Св. Престола почалися в 1113 р., коли пап Пасхалій II офіційно визнав братство Геральда, взяв його під апостольську опіку, наділив першими правами, які певною мірою поклали початок майбутніх конфліктів госпітальєрів з єпископами. З цього часу папа вже заохочував духовенство дарувати Госпіталю парафіяльні церкви і звільняти його від сплати десятин. Процес перетворення "братства" в "духовно-лицарський орден був складним і тривалим, що почався ще в 40-х роках XII ст., Але розтягнувся і на XIII сторіччя. Військова діяльність госпітальєрів виражалась в охороні паломників, захисті поселень і фортець, участь у кампаніях хрестоносців. Таким чином, вивчені аспекти внутрішньої історії ордену (його народження і становлення як самостійної духовно-лицарської організації, специфіка функцій) дозволяють побачити його значиму роль і місце в структурі католицької церкви на Латинському Сході, зміну статусу ордену Госпіталю протягом XII століття.

Розділ 2. Структура ордену Св. Іоанна Єрусалимського

Для загальної реконструкції внутрішнього життя братства госпітальєрів необхідно звернутися до вивчення нормативних документів ордена. Першим таким документом прийнято вважати Правила РаймонадюПюі, складені швидше за все в 30-х - початку 50-х років XII ст. Одним із суперечливих питань, що виникають у дослідників при вивченні цього документа, є питання про те, який статут, бенедиктинський або августинский, найбільше вплинув на них. Часом історики дотримуються щодо цього прямо протилежних думок. З одного боку, Статут Св. Августина, що не передбачає, на відміну від Статуту Св. Бенедікта, замкненого чернечого життя, більше підходить для таких напіврелігійних установ, як духовно-лицарські ордени. З іншого боку, госпіція, заснована близько 1070 р. амальфійскими купцями в Єрусалимі, і що стала колискою майбутнього ордена, перебувала під впливом бенедиктинских ченців. Порівняння текстів цих статутів з Правилами Раймунда показує, що безперечний вплив на нормативний документ госпітальєрів зробила і бенедиктинська і августинська традиція [6,C. 200-226].

Загальна характеристика "монастирського" життя братства: Згідно з Правилами, всі брати, приступивши до служіння бідним в Єрусалимському Госпіталі, повинні були приймати три класичні обітниці: цнотливості (чому присвячені ст.4,9), слухняності (ст.10, 12, 16, 17, 18) і бідності (ст.2, 5, 6, 7,13). "Єдине, що їм обіцялося" при вступі в громаду, це хліб, вода і простий одяг (ст.2). Для всіх братів передбачалося дворазове харчування, що виключає м'ясо по середах, суботах і в період Великого посту (ст.8); під час трапези повинно було зберігатися мовчання. Після вечірньої молитви не дозволялося пити нічого, крім води (ст.11). Брати Госпіталю повинні були лягати спати тільки в одязі - у лляних або вовняних сорочках (ст.8), дотримуючись тиші і завжди залишаючи світло запаленим [30].

Склад ордена. Орден святого Іоанна Єрусалимського складався з 3 класів: кавалерів юстицких (chevaliersdejustice), капеланів конвентуальних (capellainsconventuels) і сервардармів або зброєносців (servans d armes); крім цих були ще священики-послушники (poetres d obedience), сервандофіси або прислужники (servans d offeces) і донато (lesdoneson demi-croix) [31].

Кавалери юстицькі. У кавалери ордену святого Іоанна Єрусалимського приймалися в повнолітті, а в малолітстві і з пажів Великого Магістра. Повноліття було з п'ятнадцяти років, малолітство з дня народження аж до цього віку. Вступили в орден святого Іоанна Єрусалимського в повнолітті треба було з'явитися особисто, він повинен був пред'явити виписку з метричних книг, засвідчену єпископом або вікарієм документи, що пояснюють рід і дворянство з чотирьох родів з боку матері і батька. Проситель пред'являв герб свого прізвища з фарбами і квітами на пергамені. Комісари таємно розвідували все про його поведінку здоров'я і здібності. Малолітні приймалися в орден згідно з дозволу, ще змалку і отримували на це булли, за якими їм заборонялося носити золотий хрест перш ніж приймуть їх на дворянство, за формою статутів, доказів. Вони також були зобов'язані від сімнадцяти до двадцяти п'яти років з'являтися в обитель для виконання проби і караванів, а в двадцять шостий рік - обітниці. [30].

Що стосується пажів Великого Магістра, то їх було 24, службу Великому Магістрові вони продовжували до п'ятнадцяти років, а в шістнадцять років приймали обітниці. Приймалися в кавалери і ті, у яких не діставало декількох родів з материної сторони (або народжені від батька благородного і матері простого роду.) Такі приймалися за дозволом від Папи або Генерального Орденського Капітула і називалися кавалерами по милості (Chavaliersdegrace). Прийняті в стан кавалерів-новіціатів повинні були, з'явившись на Мальту, пробути один рік в іскусі, а потім представивши від орденського маршала і інших начальників про чесну поведінку і і виконання, виконуючого ним статутами просили у Великого Магістра і поважного ординарного ради на посвяту дозволу, яке балотувалося і стверджувалося радою. Після чого сприймали вони одяг та посвяту і давали урочисто ордену обітниці (але меншь шістнадцяти років не допускалися) [31].

В Конвентуальні капелани приймали не з дворян. Проситель повинен був довести, що він народжений від чесних батьків, і що сам не знаходився в підлому служінні. Вони спочатку приймалися кліриками, від 10 до 15 років і з дозволом в малолітстві. За весь час перебування їх у колегії крім того, що вони навчалися наукам, відправляли служіння в церкві святого Іоанна не випускалися із колегії до свого двадцятичотирирічного віку. Після закінчення цього терміну капеланські збори випробовували їх в різних науках, а особливо в співі, і які виявлялися здібними, надходили в стан Конвентуальних капеланів. Капелани так само як і кавалери повинні були прийняти посвяту і здійснити обітниці. Церковні гідності, як Мальтійське єпископство, пріора або настоятелі церкви святого Іоанна та інші орденські духовні чини їм були надані, і вони могли досягати кардинальства незважаючи на те, що були членами військового ордена [30].

Сервардарми або зброєносці. У сервардарми приймалися з такими ж доказами, як і в капелани. Священики-послушники. Прийняті були не з підлого роду, але з доказом законного народження. Вони тому так називалися, що знаходилися в покорі у Великого Пріора або Командора і виконували службу на Пріорство і командорство орденських [16, с.290-310].

Сервандофіси. Приймалися з рівними священикам послушникам доказами; Донати. Прийняті Великим Магістром з доказом про їх шляхетність, про гідну поведінку. Донати здійснювали обітниці, які були дещо відмінні від Кавалерський. Посада їх майже така ж, як і сервандофісов. Всі кавалери та інші члени ордену, яких би вони чинів і достоїнств не були, називаються братами. Вони зобов'язані були, по здійсненні обітниць своїх, носити на мантії та інших шатах на лівій стороні з білого полотна нашитий хрест, який був справжнім знаком їх звання, а золотий хрест служив єдиною їм зовнішнім прикрасою. Коли ж кавалери відправлялися на війну, або знаходилися в пошуках, то носили червоний супервест зразок фуфайки або далматик з великим прямолінійним хрестом, що означав герб їхнього ордену [31].

Опис обряду при здійсненні обітниць вступаючи в орден святого Іоанна Єрусалимського. Присвячуючи себе на службу ордену святого Іоанна Єрусалимського повинен був приготуватися таким чином: сповідатися у вчинених під час мирського житія гріхах, далі йде до церкви, де, за вислуховував Божественну Літургію, прилучався до Святих Тайн, потім будучи одягненим у довге вбрання і не підперезаний в знак свободи, підходив до вівтаря та просив прийняти його в стан братії ордена святого Іоанна Єрусалимського. Брат слухаючи прохання, робив йому повчальні настанови, пояснюючи йому строгі настанови ордена, і вселяв послух до начальника і любов до побратимів. Після цього питав: в силах чи він все це зробити? Чи не раб він чий? І якщо він оголошував себе у всьому від вищесказаного вільним, тоді приймаючий його брат приносив йому служебник, і поклавши на нього обидві руки, здійснював обітницю "Я, творю обітницю і обіцяю Всемогутньому Богу і Пречистій Діві Марії, Матері Божої, і святому Іоанну Хрестителю дотримуватися завжди з Божою поміччю істинний послух перед кожним начальником, який мені даний буде від Бога і від нашого ордену, понад цього дотримуватися целомудріє. Потім приклавшись до Служебника, відносив його до престолу, і приносив знову служебник в знак послуху до приймаючого його брата, який: взявши мантію і показуючи йому білий хрест, говорив: "Чи віруєш брат що є знамення Животворящого Хреста, на ньому ж прибитий і помер Ісус Христос, бувши розп'ятий у спокуті за грішників", а він відповідав: "вірую" [24, с.300-350].

На завершення цілував хрест, а брат покладав на нього мантію і з лівого боку хрест, і цілуючи вимовляв слова: "Прийми знамення в ім'я Пресвятої Трійці, святого Іоанна Хрестителя, в повернення віри, в захисті християнського імені і в служінні народу, цього заради брате, даємо тобі хрест, люби ти його всім серцем своїм, якщо ти борючись за Христа проти ворогів віри, підеш назад залишивши знамення святого хреста то за правилом статутів і обрядів нашого ордена повиннен яко порушник обіцянки, будечи позбавлений священного знамення хреста буде вигнаним зі спільноти нашої. Потім брат зав'язавши на шиї його пов'язку говорив: "Прийми ярмо Господнє, яко солодке і легке, під ним ознайдеш спокій душі твоєї; ми тобі обіцяємо єдиний хліб і воду і смиренний одяг, і долучаємо душу твою, твоїх батьків і ближніх до благих діянь ордена нашого і братії нашої…. повсякчас мі на віки віків". І брат свідчив: "Амінь". Про мови, що складали Орден святого Іоанна Єрусалимського. Пріорство, бальяжства і командорство. Мови означали різні нації, з яких орден був складений. Їх було вісім, а саме: Прованська, Овернска, Французька, Італійська, Арагонськиа, Німецька, Кастильська і Англо-Баварськиа. Ці мови складали головне розділення у ордені і мали в Мальті своїх пілієрів до них приєднані вісім великих достоїнств балії. Конвентуальних (boillisconventuels), тобто достоїнство Великого Командора для прованської мови, і він вважався першим, тому що Герард, засновник ордена був з Провансу; Великий Маршал, начальник овернскої мови, Великий або Госпітальєр французької мови, Великий Адмірал італійської мови драпієр для арагонського мови; Великий балія для німецької мови, Великого Канцлера для кастильської мови та Туркополіера або генерала від кавалерії для англо-баварської мови. [1, с.110-125].


Подобные документы

  • Особливості функціонування Ордену тамплієрів. Історія створення ордену, особливості його внутрішнього устрою. Відношення до жінок, фінансово-економічна діяльність. Військово-політична діяльність тамплієрів. Участь тамплієрів у хрестових походах.

    дипломная работа [61,1 K], добавлен 10.07.2012

  • Битва між об`єднаною армією польсько-русько-литовських військ і військами Тевтонського ордену у 1910 році при Грюндвальді. Ліквідація самостійності Тевтонського ордену. Загальна кількість військ, їх етнічний склад. Можливе озброєння ворожих сторін.

    курсовая работа [85,1 K], добавлен 06.11.2011

  • Аналізуються причини та витоки світоглядного розколу в середовищі Ордену францисканських міноритів, що призвів до боротьби між протилежними релігійними течіями. Догматичні засади вчення Петра Іонна Оліві. Причини боротьби спірітуалів з Римською Курією.

    статья [33,9 K], добавлен 31.08.2017

  • Створення та організація Тевтонського Ордена. Політична історія Ордену в XIII-XVI ст. Підкорення Пруссії і агресія проти прибалтійських народів. Зміна політичного і військового клімату у Європі після Грюнвальдської битви. Ліквідація Тевтонського Ордена.

    реферат [27,7 K], добавлен 23.08.2010

  • Формування світоглядних засад і філософсько-гуманістичних вподобань Іоанна Павла Другого. Сутність та природа людини з позицій філософської релігійної антропології (РА) Кароля Войтили. Питання гідності людини з позиції АП вчення Папи Іоанна Павла Другого.

    дипломная работа [1,5 M], добавлен 06.05.2019

  • Анализ причин создания ордена тамплиеров. Защита пилигримов на Святой Земле как официальная цель тамплиеров. Основные особенности могущественной духовно-рыцарской организации. Арест тамплиеров во французском королевстве как часть политического процесса.

    курсовая работа [83,2 K], добавлен 20.10.2012

  • Військово-колонізаційні експедиції європейських феодалів з кінця XI і до XIII ст. Перший хрестовий похід, його цілі. Утворення Єрусалимського королівства. Створення духовно-рицарських орденів. Результати інших походів, їх значення. Завоювання Візантії.

    реферат [36,0 K], добавлен 14.09.2009

  • Зовнішня політика Філіпа IV Красивого. Боротьба за укріплення зовнішньополітичних позицій Франції, фландрські війни. Конфлікт з Римським Папою Боніфацієм VIII, "авінйонський полон". Внутрішня політика Філіпа IV Красивого. Розгром Ордену тамплієрів.

    дипломная работа [4,1 M], добавлен 21.10.2010

  • 2001 - перший рік нового тисячоріччя, огляд його найважливіших подій, які чинили значний вплив як на весь світ, так і на саму Україну. Перший Всеукраїнський перепис населення. Державний візит Глави Держави Ватикан Папи Римського Іоанна Павла ІІ в Україну.

    презентация [1,4 M], добавлен 04.05.2016

  • Причини краху IV Республіки як передумова становлення V Республіки у Франції. Висвітлення етапів становлення конституційного ладу Франції. Дослідження формування основних інститутів та особливості політичного життя в перші роки існування V Республіки.

    дипломная работа [94,7 K], добавлен 03.08.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.