Національно-визвольна боротьба ірландського народу проти англійського колоніалізму середини XVII - початку ХХ століття

Дослідники, що висвітлюють історію Ірландії цього періоду, сходяться на думці, що Ірландія була доведена до стану крайньої бідності. Так у статті Єрофєєва знаходимо свідчення іноземних мандрівників, які побували в Ірландії, всі вони говорять про надзвичайну бідність Ірландії. Так, для прикладу, наводиться цитата французького мандрівника Оже, що в 1833 р. написав: «Ірландія населена злидарями. Бідність стала тут загальною, вона - обов'язковий стан всього народу» [16; 62].

Ганьбою для Англії є той факт, що в час, коли мільйон людських життів був під загрозою, вона не здійснила ніяких спроб урятувати їх. Навпаки, англійська преса всіляко намагалася применшити результати голоду, пишучи про те, що неврожай картоплі - це лише чутки, які поширюють, щоб виправдатись за несплачену вчасно ренту [15; 64].

Англія і далі продовжувала вивозити із Ірландії хліб, молоко, м'ясо. Уряд навіть не зменшив витрати картоплі на виготовлення спирту у той час, як ірландці вмирали сотнями тисяч від голоду і хвороб. Більше того, історики доводять, що у бідноті ірландців англійці звинувачують їхню лінь. Так, на думку англійців, ірландці - це нація ледарів, які вміють лишень пити горілку, співати та байдикувати. Вони споживають грубу їжу, зневажаючи м'ясо та добробут, до якого прагне будь?яка інша людина [15; 64].

Але такі звинувачення є абсолютно безпідставними. Доведені до стану надзвичайного зубожіння ірландці шукали порятунку за межами своєї батьківщини. Постійний ріст міграції став результатом голоду. Сезонна робота, як правило восени, була давньою традицією дрібного ірландського фермерства. Маса голодних людей, згідних на будь-яку роботу, направлялась до Англії.

Взимку переїзд із Корка до Ліверпуля і Суонсі (Півд. Уельс) коштував дешево, оскільки судна, що приходили із вантажем вугілля, поверталися назад порожніми. І працелюбні англійці використовували «ледачих ірландців» на найважчих роботах. Недаремно говорять, що англійська залізниця збудована на кістках ірландців. Гнані злиднями, ірландці будували пароплави, канали, залізниці, збирали врожай. «Англійська промисловість, - писав Єрофєєв, - не могла б розвиватись так швидко, якби Англія не знайшла в багаточисельному і бідному населенні Ірландії величезну кількість дешевої робочої сили, готової до її послуг» [15; 63].

Починаючи з 1846 р. характер еміграції та її напрямок стали змінюватись, за кордон вирушали більш заможні орендатори, які були розорені неврожаями. Вони направлялись до Канади та США. В 1848 р. еміграція за океан стала масовою [15; 71].

Масова еміграція із Ірландії, що досягла небувалих розмірів уже в голодні роки, продовжувалась і після цього. Лише з травня 1851 по грудень 1866 рр. із Ірландії виїхало більше як 1700 тис. чоловік. Вже в 1860 р. ірландці складали 38,9% всіх емігрантів в США. Це була найбільша із еміграційних етнічних груп [22; 209].

Перебуваючи в США ірландські бідняки, позбавлені засобів для участі в освоєнні західних земель і, як правило, не маючи належної технічної кваліфікації брались за будь?яку, часто найважчу роботу. Їх використовували в якості землекопів при будівництві каналів, залізниць, портових вантажників, домашньої челяді, як робітників на хлопкових плантаціях Півдня.

Лише не багатьом вдавалося видряпатися в ряди фермерів чи міської буржуазії. Порівняно малий прошарок складали емігранти із ірландської інтелігенції - журналісти, адвокати, вчителі та інші, які від'їжджали до Америки через політичні мотиви. Становище більшості ірландських переселенців в США було надзвичайно складним. Ірландські квартали, що виникали у великих містах - Бостоні, Чікаго та інших - відзначалися особливою бідністю [16; 179].

В результаті еміграції, скорочення народжуваності і погіршення здоров'я населення Ірландії, що зростало до середини ХІХ ст., стало скорочуватися. Ірландія перетворилась в одну із не багатьох (якщо не єдину) країну Європи із постійним зменшенням чисельності населення. Загальну динаміку цього процесу виражають слідуючі дані, наведені Л.Гольманом в його праці «История Ирландии»: на початку ХІХ ст. в Ірландії проживало 5319867 чоловік, на 1841 р. чисельність населення досягла 8222664 чоловік, а на 1866 р. вона зменшилась до 5,5 млн. чол., майже до рівня 1801 р. В 1911 р. в Ірландії залишилось всього 4390219 жителів, майже вдвічі менше, ніж у 1841 році.

Проходячи в Америці жорстоку школу найманої праці, ірландці не поривали зв'язків із своєю батьківщиною. Більшість з них продовжувала жити її інтересами, зберігаючи ненависть до гнобителів і прагнули зробити свій внесок у боротьбу за її звільнення.

2.3 Особливості та історичне значення руху феніїв

Розділ ІІІ. Завершальний етап антиколоніальної боротьби ірланського народу

3.1 Конституційний рух ірландців за право самоуправління в 70-х рр. ХІХ ст.

На початок 70-х років рух феніїв знаходився на спаді. Хоча Ірландське революційне товариство було в 1873 р. Реорганізоване. Його існування тривало ще декілька десятиліть, однак, колишньої ролі в ірландському визвольному русі воно вже не могло грати. Занепад феніанства зовсім не був результатом спаду національно-визвольної боротьби. Відбувалася закономірна зміна її форм. Феніанська організація з її вузькоконспіративною тактикою і змовницькими методами не відповідала потребам широких масових дій що розгорнулися на цьому новому етапі.

Велика кількість повстань, голод і інші види стомили ірландський народ і спонукали шукати нові методи досягнення свободи.

Залишки самоуправління Ірландія втратила в 1801 році, коли згідно «Акту про унію», прийнятому окремо британським і ірландським парламентом, був ліквідований представницький орган в Дубліні.

В ХІХ ст. Ірландія стала ареною численних конституційних рухів, ціллю котрих була ліквідація Унії і досягнення самостійності. Російська дослідниця Е.Ю.Полякова пише, що основою менталітету ірландського народу була віра в незалежність, а також упертість і небажання коритись гнобителям.

Одним з перших варто назвати рух «рипіперів», тобто прихильників відміни «Акту про Унію» (repeal (англ.) ? відміна), очолив О'Коннел.

Блискучий оратор і агітатор, він у 1841 р. заснував Асоціацію рипіперів [56; 207]. Однак, О'Коннел був противником революційного руху і не бажав закликати Ірландію до зброї, до того ж він не висував мети повного розриву із Англією, обмежуючись лише вимогою відміни Унії. Від розгромлених в 1848 р. Асоціації рипі перів і Ірландської конфедерації збереглися окремі гуртки і клуби, що об'єднувалися під впливом І.Донована, прозваного за вогненно?рудий колір волосся «Росом», в таємне товариство «Фелікс» [6; 207]

Спроба досягти незалежності за допомогою зброї була приречена на поразку з огляду на надзвичайно низький економічний рівень розвитку. занадто важко було Ірландії змагатись із «майстернею світу» Англією.

Отже, на середину ХVІІІ ст. англо-ірландська Унія затріщала по швах. Ірландський народ все рішучіше вимагав незалежності. Оцінюючи ситуацію, що склалася в 1860 р., М.Тихонова пише про те, що ознаки незадоволення набули загрозливого характеру. Якщо британський уряд хотів зберегти союз, вважала вона, то необхідні були реформи. Ірландія повинна бути задоволеною, якщо повинно існувати те, чого ніколи не існувало - Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії [56; 209].

Після поразки феніїв головну роль в ірландському національному русі в 70?х роках відігравали прихильники становлення в Ірландії самоуправління (гомруля) конституційним шляхом. В 1870 р. була створена Ірландська ліга гомруля члени якої зобов'язалися домогтися в парламенті самоуправління для Ірландії. На парламентських виборах 1874 р. в палату общин було обрано 60 прихильників гомруля на чолі із протестантським адвокатом І.Баттом [22; 239]. Ірландська фракція в палаті общин включала представників різних суспільних прошарків. Нова національна партія, головною ареною політичної боротьби котрої була палата общин, використовувала такий метод політичної боротьби як обструкції: внесення безкінечних поправок, виступи з багаточасовими промовами, що відтягували розгляд питань і прийняття рішень. Як стверджує В.Куліна, ініціатива застосування обструкції належала ірландському депутату Джозефу Брігу. Так, наприклад, вона повідомляє про те, що 4?годинна промова Бріга про хворобу свиней зірвала перехід до чергового пулату. Спочатку обструкції застосовувались лише декількома депутатами гомрулерами, але із обранням в парламент нового ірландського депутата Чарльза Парцела, обструкції перетворилися на ефективний засіб, котрим широко користувалася уся фракція.

На кінець 70?х років гомрулери виступали як організована політична сила ірландського національного руху. Їх підтримували заможні громадяни ірландської еміграції в США, а в самій Ірландії - заможне міське і сільське населення. Основна ж маса населення не знала про те, що відбувається в стінах палати общини, а прихильники феніїв, особливо революційна еміграція в США, відкрито звинувачували гомруперів через їх відмову від революційних методів боротьби, в «зраді національних інтересів» [22, 241].

Англійський уряд уперто відмовлявся надавати Ірландії самоуправління. Єрофєєв у своїй статті наводить цитати із журналу «Фрейзерс мегезін», в яких говориться про те, що Ірландія ще не дозріла для благ власної конституції і остання була б надана їй занадто рано, оскільки народ Ірландії ще не знає як нею користуватися. Такі думки були підхоплені в 80?ті роки противниками гомруля. Лідер консерваторів лорд Сомбері рішуче виступав проти гомруля. Як повідомляє Єрофєєв, на зібранні своїх прихильників говорив, що самоуправління, яке пропонує Гладстон, може успішно функціонувати лише у людей тевтонської раси, а ірландцям воно недоступне [14; 70].

В жовтні 1873 р. була створена Ірландська національна земельна ліга, котра вела тактику бойкоту прихильників британського управління і заохочувала так звані «аграрні злочини».

В 1881 р. уряд оголосив надзвичайний стан. Вибори у листопаді 1885 р. знову привели лібералів до влади, але за такої розстановки сил (ліберали отримали 319 місць в нижній палаті, консерватори - 249, гомрулери ? 86) утриматися при владі вони могли лише в союзі із гомрулерами [56, 214]. Тепер від угрупування Тарнелла залежало положення уряду. І воно добилося свого. Одразу ж після повернення до влади Гладстон оголосив про наміри негайно винести на розгляд волонтерів «біль про гомруль» для Ірландії. 8 квітня 1886 р. Гладстон від імені ліберального кабінету вніс в палату біль про гомруль.

Це була перша спроба надати ірландцям самоуправління. Законопроект передбачав встановлення автономного двопалатного парламенту за зразком Дублінського законодавчого органу ХVІІІ ст. при збереженні за Лондоном контролю за економічним життям, включаючи встановлення мита. Із компетенції ірландського виключаються усі питання, пов'язані із здійсненням зовнішньополітичних військових чи політичних функцій, релігійні питання, поштова справа, чеканка монети. Крім того, Ірландія втрачала право на представництво Вестмінстері [22; 254].

Крім пропозицій уряду політичні діячі Англії і Ірландії пропонували ще три можливі форми гомруля. По-перше, федеративну систему управління за зразком федерації штатів в США. Це був план Чемберлена - передати законодавчим органам регіслату рам - Англії, Шотландії, Уельса і Ірландії право самостійного законодавства в місцевих справах. Центральний парламент залишався у Вестмінстері, і за ним закріплювався контроль за зовнішньою політикою, обороною, управлінням колоніями, митницею і поштою, а також діяльність верховного арбітражного суду [56; 214]. Таким чином, ірландці отримували рівні права із іншими народами Британських островів, що об'єднувалися в «єдину націю». Другий варіант пропонував не змінювати конституційного устрою Англії, Уельсу і Шотландії, але ввести особливе законодавство, що поширювалося виключно на ірландські справи під контролем Лондонського парламенту. Третій варіант передбачав відміну «Акту про Унію» і приєднання Ірландії до Англії на підставі «відданості ірландської нації англійській короні» [56; 214]. Це була найбільш радикальна пропозиція , так як зберігаючи монархію, Ірландія заявляла про незалежність рішень своїх внутрішніх проблем і таким чином про політичну рівність із Англією.

7?8 червня 1886 р. після довгої боротьби біпль про гомруль було провалено у другому читані 841 голосом проти 311. Чемберлен і 93 ліберали голосували разом із консерваторами проти уряду. Як свідчить М.Тихонова, саме Чемберлена Торнелл охрестив «людиною, що поховала гомруль». Ідея гомруля повисла в повітрі і відродилась лише в 1883 р. Однак і другий біпль Гладстона про гомруль було провалено. Правда, уже не общинами, а палатою лордів. Лише 18 серпня 1914 р. нещасливий законопроект став нарешті законом, але втілення його у життя було відкладене до кінця першої світової війни.

3.2 Визначальні аспекти участі «Шин-фейн» та Ірландської республіканської армії у національно-визвольній боротьбі

В Ірландії існували і схрещували зброю на політичній арені чотири основні політичні угрупування. На крайньому правому крилі знаходились юніоністи, що виступали за збереження без змін унії 1801 р., старих колоніальних порядків. Головною політичною силою ірландського націоналізму аж до 1916?1917 рр. залишалась Ірландська парламентська партія (ІПП) чи гомрупери [22; 263]. Зростання і закріплення в Ірландії нового прошарку - національної буржуазії, а також національної інтелігенції знайшов своє вираження в політичній сфері.

У 1905 р. була створена нова політична партія «Шин?фейн» (з гельської - «ми самі»). В цих словах полягала основна суть політики, яку проводила дана партія. Шинфейнери хотіли, щоб Ірландія розраховувала лише на свої власні сили, а не шукала допомоги чи милості Англії, вони відстоювали ідею незалежності, спираючись лише на власні сили. «Шин?фейн» підтримувала рух за гельську мову і культурне відродження. У своїй політиці «Шин?фейн» виступали проти безуспішних парламентських акцій, не чекаючи від них ніяких результатів. У той же час вони вважали збройну боротьбу нереальною. «Шин?фейн» виступали із пропагандою своєрідної відмови від співпраці з англійським урядом. Керівник партії Артур Тріффіт приводив приклад Угорщини, де політика пасивного опору мала успіх [40; 422].

Ідеї «Шин?фейн» повільно поширювались серед ірландської молоді. Вони не викликали в Ірландії несподіваної пожежі. Лише після 1916 р. все змінилось докорінним чином. Адже в 1916 р. в Дубліні вибухнуло повстання, що очолювалося Ірландською громадянською армією на чолі із Дж. Коллолі. Напевно звідси розпочинається історія утворення і діяльності Ірландської республіканської армії. Так, на думку Г.Токаревського, ІРА виникла в 1905 р. після об'єднання Ірландської громадянської армії Дж. Коллолі і «Національних волонтерів» (військова організація партії Шин?фейн).

Тоді, як І.Ніколаєв стверджує, що Ірландська республіканська армія виникла у 1920 р. Напевно можна вважати справедливою думку Гольмана про те, що із 1919 р. Ірландським волонтерам надано назву Ірландської республіканської армії. Адже саме під час назрівання національно?визвольної революції серед ірландського народу поширювалася думка про республіку. А в 1905 р. існувала організація Ірландських волонтерів, що була військовою опорою Шин?фейн.

Ірландські волонтери утворились як народна армія, що переслідувала близькі і зрозумілі широким масам населення загальнонаціональні цілі боротьби за свободу. Саме вони повинні були виступити в якості головної ударної сили в повстанні 1916 р. в Дубліні, що дістало в народі ім'я «Червоної» чи «Кривавої пасхи». Керівники повстання сподівалися, що приклад повстанців приведе до загальнонаціонального вибуху і в умовах, коли основні збройні сили Англії були зосереджені на фронтах Першої світової війни, до визволення країни від колоніального рабства.

Основний документ повстання ? Республіканська декларація, ? буржуазно-демократичний за своїм характером, був звернений до усього ірландського народу і мав на меті сприяти створенню загальнонаціональної, антиімперіалістичної коаліції. Декларація стала плодом союзу радикально-демократичного крила національно-визвольного руху з авангардом ірландських робітників. Автори її ? Пірс і Коннолі ? закликали народ до зброї в ім'я його права «необмежено і повно володіти своєю країною і розпоряджатися її долями». Вони обіцяли ірландцям усю повноту демократичних свобод, щастя і процвітання усієї нації.

Але задумам повстанців не судилося збутися. Ідею повстання в останній момент відмовилося підтримати керівництво Ірландських волонтерів. Із їх загального числа (15?18 тис. чоловік) в бойових діях взяло участь не більше 1 тис. чоловік [22; 279]. Хоча, незважаючи на це, повстанці на протязі тижня героїчно утримували Дублін. Після розгрому повстання керівники, що здалися, були по?звірячому розстріляні британськими карателями. Декілька тисяч чоловік кинуто до концтаборів. «Я назавжди відіб'ю у ірландців бажання бунтувати» - заявляв командуючий британськими каральними силами в Ірландії генерал Дж.Максуелл [22; 273].

Повстання 1916 р. виявилося міцним поштовхом процесу консолідації ірландської нації, фактором швидкого зросту національної свідомості. Раніше непомітний Шин?фейн, чисельність якої скоротилась в перші воєнні роки до маленької групки найбільш близьких однодумців і друзів Гріфітса, несподівано набула популярності. Під знамена цієї організації потяглися десятки і сотні тисяч людей. уже в 1917 р. в містах і сільських округах Ірландії діяло 1,2 тис. (за іншими даними - 2 тис.) місцевих відділень Шин-фейна. До них зараховували себе 250?300 тис. чоловік [22; 281]. Курс гомрулерів на «повну співпрацю і об'єднання військових зусиль Ірландії і Англії» довів свою повну нездійсненність.

В грудні 1918 р. національні сили на чолі із «Шин?фейн» отримали повну перемогу на перших післявоєнних парламентських виборах [40; 73]. В результаті виборів «Шин?фейн» завоював 73 із 105 місць в ірландських парламентських округах [22; 284]. Шинфейнери домагалися свого обрання в англійський парламент зовсім не для того, щоб засідати в ньому. Вони переслідували зовсім іншу мету - неспівпраця і бойкот.

Новий 1919 рік став свідком великих подій в Ірландії. Депутати-шинфейлери відмовились засідати у Вестмінстері і в січні оголосили про створення ірландського парламенту - Дойпа [22; 285]. Партія «Шин-фейн» очолить боротьбу ірландського народу у національно-визвольній війні 1919?1921 рр. Ірландська республіканська армія відіграватиме в ній основну роль як військове формування. Партія «Шин-фейн» і ІРА існують та діють і сьогодні. ІРА ніколи не визнавала поділу Ірландії. У цьому її відмінність від партії «Шин?фейн» як легальної організації католицьких націоналістів. Спочатку ІРА вела боротьбу проти англійців за незалежність країни. Після того, як Ірландія стала незалежною державою, головною ціллю ІРА є приєднання Ольстера до Ірландської Республіки. Основним методом досягнення даної цілі тривалий час був терор [26; 173].

Більш як 50?річний досвід боротьби проти метрополії, де поєднується політична, ідеологічна, пропагандистка діяльність, засвідчує витривалість та життєздатність цього угрупування. Фінансування організації відбувається за двома каналами - внутрішнім та зовнішнім. Кошти іззовні, у першу чергу надходять від ірландської діаспори в США, де мешкають близько 25 млн. осіб ірландського походження [24; 173].

ІРА поєднала в собі компоненти національного, релігійного та державного тероризму. Сучасний етап діяльності ІРА розпочався в 1969 р., коли в Ольстері відбулися масові виступи ірландців, здебільшого католиків, проти дискримінаційної політики офіційного Лондона. Ситуація загострилася настільки, що було введено додатковий контингент британських збройних сил, які й стали головною мішенню терористичних акцій з боку Ірландської республіканської армії.

Найбільш гучними терористичними акціями ІРА є вбивство члена королівської родини лорда Маунтватенна (серпень 1879 р.), організація вибуху в «Гранд отелі» у Брайтоні під час з'їзду консервативної партії, жертвами якого стало близько 40 осіб, 6 з них загинули [26; 175].

Відкидаючи існуючу в Британії думку про природну схильність ірландців до насилля, Е.Ю.Полякова пише, що «насилля в Ірландії і тероризм, як його специфічна форма - це трагедія для ірландців, і існують вони не самі по собі, а міцно пов'язані із багатолітньою боротьбою проти англійського панування… коли насилля породжує насилля, коли сформувалась схильність до збройних методів боротьби, склалось уявлення про їх історичну справедливість [47; 16].

Отже, як бачимо багатолітня боротьба ірландського народу проти англійського панування не лише не вирішувала, але й породжувала проблеми, які існують і сьогодні. Так, Ірландська республіканська армія, яка боролася за здобуття незалежності для Ірландії переросла в терористичну організацію, яка порушує мир і спокій, а часто і забирає життя людей.

3.3 Причини, хід та наслідки англо-ірландської війни 1919?1921 рр.

Цей важливий період національної історії Ірландії поділяється на два невід'ємно пов'язані між собою етапи - англо-ірландську війну 1919?1921 рр., яку історики називають ще ірландською війною за незалежність і громадянську війну, яка розпочалася із літа 1922 р.

Основною причиною розв'язання збройної боротьби, на думку істориків (Л.Гольмана, А.Колпакова, В.Куніної, Ю.Саприкіна), стала безкомпромісна політика британського уряду в Ірландії. Її напрямки визначали окрилені військовою перемогою консерватори. Так, лише за період із 1 січня по 8 листопада 1919 р. британські опозиційні війська і королівська жандармерія провели в країні 11 тис. вторгнень в житла ірландців, було винесено близько 1 тис. судових вироків, із них третина - військовими трибуналами [22; 291]. Як бачимо, у ірландців не було іншого вибору ніж приступити до збройної боротьби. 21 січня 1919 року поблизу містечка Солохедберг в Тіплерері група волонтерів із Д.Бріном на чолі атакувала поліцейський ескорт, що охороняв вантаж вибухівки. Остання була захоплена, два жандарми вбито на місці.

Саме ці події історики зазвичай датують як початок англо?ірландської війни, котра влітку 1920 року охопила значну частину країни.

Того ж дня, як повідомляє Гольман, в Дубліні 29 із загального числа 73 обраних на недавніх парламентських виборах шинфейнських депутатів (інші знаходились в британських тюрмах) зібралися в приміщенні ратуші і проголосили себе повноважним законодавчим органом - парламентом. На своїй першій сесії Дойл (парламент) прийняв три важливих документи: «Декларацію незалежності», «Заклик до народів світу» і «Демократичну програму» [6; 319].

В перших двох документах проголошувалася незалежна Ірландська республіка, висувалась вимога виводу із країни усіх іноземних окупаційних (тобто англійських) військ. Дойл звертався із закликом до всіх народів і урядів визнати Ірландію як незалежну державу та забезпечити її представництво на Паризькій мирній конференції. В заклику до народів світу фіксувався «існуючий стан війни між Ірландією і Англією, котрий буде продовжуватися доти, доки країну не залишать британські збройні сили» [22; 291].

В роки англо-ірландської війни під егідою ірландського Дойла робилися безуспішні сапроби побудови ірландської державності. Дойлом був сформований Кабінет Міністрів; крім прем'єра до нього увійшли 10 керівників міністерств (внутрішніх справ, оборони, закордонних справ, праці, промисловості, фінансів, місцевого самоврядування) і управління (сільським господарством, пропагандою і торгівлі). Однак в умовах військової окупації Ірландії британськими військами діяльність їх в загальнонаціональному масштабі не могла бути широкою і достатньо ефективною.

Як свідчать історики, крім самого Дойла активно діяли Ірландська республіканська армія, створені при міністерстві внутрішніх справ республіканська міліція і республіканські суди.

Англійський уряд зробив спробу знищити Ірландську республіку силою. Чисельність війська була доведена до 60 тис. чоловік. 12 вересня Дойп було оголошено поза законом, а участь в його засіданнях прирівнювалось до політичного злочину [16; 235]. По всій країні розпочалися жорстокі репресії проти шинфейнерів, членів Гелльської ліги, робітничих союзів. Це було фактично оголошення війни ірландському народу, що велася терористичними методами. У відповідь на репресії із осені 1919 р. ІРА посилила активність у боротьбі проти поліції і англійських окупаційних військ.

Осмислення «уроків» 1916 р. сприяло тому, що ідея «прямої конфронтації» повстанських загонів із британською армією поступилася місцем більш гнучкій і реалістичній концепції « ірландської герильї», що здійснювалася силами дрібних повстанських загонів. Бойовики ІРА не прагнули до великих битв, щоб уникнути зайвих втрат. ІРА розраховувала лише на власні сили. у неї не було достатньо великих військових формувань і зброї для війни в польових умовах. Однак вистачило сил, щоб протиставити англійським окупаційним військам досить ефективну і грізну зброю - партизанську народну війну.

Гольман називає її «війною по-ірландськи». Напевно, можна погодитись із цією думкою, адже якщо поглянути на всю історію національно?визвольної боротьби ірландського народу, то можна стверджувати, що партизанська війна не припинялася, ірландський народ уперто не хотів коритися англійцям. «Війною по-ірландськи» керували головним чином командири місцевих підрозділів ІРА, що дуже часто діяли на свій страх і ризик, без достатньої координації із сусідніми формуваннями і Головним штабом, що знаходився в Дубліні [22; 265].

Одночасно із бойовими діями в сільській місцевості повстанці нападали на англійські війська, поліцію і чиновників колоніальної адміністрації в містах.

До осені 1920 р. ІРА притримувалася тактики несподіваних, добре підготовлених атак на казарми, жандармські пости, патрулі, постійно тримаючи в руках тактичну ініціативу. Часто влаштовували засади на дорогах, вибухи мостів, руйнування телефонних ліній [22; 286]. Весною 1920 р. королівській ірландській жандармерії було наказано залишити свої пости в сільській місцевості і сконцентруватися на містах. В результаті обширні райони країни виявилися фактично під контролем ІРА. Як стверджує Гольман у «Истории Ирландии», у цьому ж році відбулася її реорганізація і головною ударною силою стають так звані «летючі колони» - відбірні бойові групи різної чисельності, що створювалися на базі територіальних батальйонів і бригад [22; 256].

В таких умовах британська влада вирішила зробити ставку на створенні виключно із англійців - учасників світової війни, головним чином відставних офіцерів британської армії - спеціальні каральні формування, так звані «допоміжні» і «чорно?сірі». Восени 1920 р. їх нараховувалося уже 15?16 тис. і фактично вони замінили розвалену королівську жандармерію [22; 296]. Як свідчать історики, нові загони високооплачуваних (їм платили від 10 шилінгів до 1 фунта за день «роботи») найманців британського імперіалізму за короткий час перетворили Ірландію в царство насилля, безмірного кривавого терору. В боротьбі з революційною Ірландією англійські політики намагалися протиставити Ольстер решті країни. Із цією метою в Ольстері був оголошений набір до англійських окупаційних військ для служби в Ірландії. Розраховуючи, що служба в армії може стати єдиним виходом для багатьох ольстерських безробітних, англійці намагалися використати їх.

В так званій «війні чорно-сірих», що розгорнулася восени 1920 р. ІРА довелося змінити свою тактику. Невеликі ворожі загони, організовані на зразок команди, пересувалися із великою швидкістю на озброєних важкими кулеметами вантажівках. Вони швидко реагували на дії республіканських «летючих колон». Бойовики ІРА змушені були перейти до оборони, їх головним тактичним засобом стала тепер засідка.

В цей час до Ірландії була направлена спеціальна комісія в складі А.Гедерсона і У.Адамсона для ознайомлення із ситуацією в країні. Будучи переконаними противниками революційної визвольної боротьби ірландського народу, представники лейбориської верхівки на відміну від британського уряду, займали, однак, більш гнучкі позиції, виступаючи за припинення військового терору і за переговори із республіканцями [22; 297]. Ними був складений звіт, назви шести розділів якого говорять самі за себе: «Загальний терор», «Підпали», «Знищення власності», «Грабунок», «Насилля над особистістю», «Розстріли». Підкреслюючи силу і ефективність супротиву ІРА, автори звіту відмічали, що «без співчуття і підтримки більшості населення вона не змогла б існувати».

На весну 1921 р. військові дії в Ірландії набули широкого розмаху. Уряд Великобританії зрозумів, що «лобова атака» на ірландський народ цього разу безнадійно провалилась і прийшов час шукати нових шляхів. Придушення ірландської революції проводилось під маскою боротьби із анархією в Ірландії. Але перспективи англійського колоніального режиму в Ірландії ставали все більш невиразними. Ірландська війна коштувала британській скарбниці 1,5 млн. ф.ст., в ній брало участь близько 100 тис. англійських солдат і поліцейських [46; 120]. Крім того, неспокійно було і в інших колоніях, в Індії та Єгипті. Тому правлячі кола Великобританії все більше схилялися до необхідності завершення війни із Ірландією. Серед шинфейлерського керівництва також було не мало осіб, які прагнули покінчити з війною, що затягувалась. Але все-таки більшість, у тому числі і прем'єр-міністр Д. Валера відстоювали думку про необхідність продовження бойових дій. В кінці березня 1921 року Дойп нарешті офіційно оголосив Англії війну від імені Ірландської республіки. Однак 11 липня за пропозицією британського уряду військові дії було зупинено [22; 305]. Під час перемир'я обидві сторони вели активні дипломатичні переговори.

Серед шинфейнерського керівництва не було єдиної думки відносно того, на яких умовах підписувати мирний договір із Англією. Праві найбільш помірковані націоналісти на чолі із Гріфітсом були згідні принести в жертву повну політичну незалежність і задовольнитися запропонованим Англією статусом домініону. Більш радикальні (Д.Валера, К.Бругга, О.Стеа і більшість військових керівників) не хотіли миритися із подібними поступками, твердо відстоюючи думку про республіку.

Нарешті переговори завершились підписанням 6 грудня 1921 р. англо-ірландського договору [22; 307]. Згідно із яким Ірландія без шести північно-східних графств набувала статусу британського домініону під назвою « Ірландська вільна держава». Англійський віце-король мав бути замінений генерал-губернатором (символ збереження британського верховенства), ірландські парламентарії повинні були приносити присягу англійській короні. В трьох ірландських портах зберігались британські військово-морські бази, на домініон накладались важкі фінансові повинності: виплати збитків, шість графств Ольстера - промисловий північний схід Ірландії відривався від неї [22; 307].

Цей договір був компромісом між ослабленою Англією і наляканими розмахом визвольної боротьби народу ірландськими лідерами. Він не приніс повної незалежності, фіксував господарський і політичний поділ країни.

Разом з тим Договір зафіксував вимушений відступ британського імперіалізму, його відмову від методів прямого колоніального господарювання, перехід, уперше в його історії, до неоколоніальної схеми.

Отже, ірландська національно-визвольна революція залишилася незавершеною. В цей період не було досягнуто повної політичної незалежності. Відбувся поділ країни, відрив від національної території її найбільш економічно розвиненої частини. Однак, революція, хоч і незавершена, нарешті поклала край неподільному британському пануванню в країні.

Висновки

Здійснене у дипломній роботі дослідження розвитку руху ірланського народу за національне самовизначення дає змогу зробити насупні висновки:

Ірландський народ вів одну з найдовших в історії людства боротьбу за національне визволення. Починаючи із ХІІ ст. (тобто із початку колонізації) Ірландія вела невпинну боротьбу. Повністю колонізувати Ірландію Англії вдалося у другій половині ХVІІ ст. Саме цьому періоду ірландської історії присвячений перший розділ даної роботи. Ірландське повстання середини XVII ст. було результатом земельних конфіскацій і колоніального гніту Ірландії при Тюдорах і перших Стюартах.

В повстанні взяли активну участь різні прошарки населення. Керівництво належало феодальній знаті і католицькому духовенству. Ірландці не були затятими католиками, але саме католицизм виявився знаменем національно-визвольної боротьби проти протестантської Англії. Народні виступи були придушені О.Кромвелем із надзвичайною жорстокістю. Підкорення країни проходило з масовим винищенням місцевого населення. Таким чином, Ірландія стає колонією Англії. Але ірландці не припиняють опір. У 1689 р. вони піднімають нове повстання. Але й ця спроба ірландського народу відновити незалежність своєї країни виявилася невдалою.

Не маючи змоги діяти відкрито, ірландці створюють таємні товариства і переходять до підпільної, партизанської війни, яка продовжуватиметься протягом усієї національно-визвольної боротьби. Товариство «Об'єднані ірландці». діяло досить ефективно і зробило навіть спробу підняти у 1798 р. повстання в країні, але спроба виявилася невдалою. Та те, чого не змогла зробити англійська влада, зробило природне лихо, а саме великий голод в Ірландії 1846?1848 рр., що розпочався через неврожаї картоплі. Саме голод став причиною масової міграції ірландського народу. У другому розділі ми робимо спробу проаналізувати причини, напрями та наслідки ірландської еміграції. Ця проблема залишалась актуальною для Ірландії аж до кінця ХХ ст.

Вивчаючи тему національно-визвольної боротьби ірландського народу не можна було оминути питання ірландської еміграції, оскільки вона зробила значний вклад у підтримку визвольної боротьби. Рятуючись від голодної смерті, емігруючи до інших країн, в основному до США, ірландці не поривали зв'язків із своєю батьківщиною, і намагались зробити усе можливе для звільнення її з-під влади Великобританії. Вони вступали до армій, які воювали проти Англії, надавали фінансову допомогу національно-визвольному рухові. Так, наприклад, коли у Ірландії у 1858 р. була створена організація феніїв, яка боролася за проголошення незалежності Ірландської республіки, то подібна їй була створена і в США серед ірландської еміграції.

Організація феніїв в Ірландії була підпільною, оскільки доводилось діяти в умовах переслідування владою, а фенії США діяли цілком легально. Вони збирали кошти, купували зброю та намагалися переправити все це до Ірландії для підтримки національно-визвольного повстання. Але цим задумам не судилося здійснитися. І чергове повстання 1867 р. було придушено. Але варто віддати належне ірландцям, які прагнули будь?що досягти поставленої мети. Розуміючи неспроможність досягти незалежності за допомогою зброї, ірландці обирають інший шлях. Ірландія робить спробу відстояти своє право на самовизначення конституційним шляхом. Так, члени створеної в 1870 р. Ірландської ліги гомруля (самовизначення) застосовували різні методи політичної боротьби, зокрема обструкції, для досягнення поставленої мети.

На кінець 70?х років гомрупери перетворились на організовану політичну силу, яку підтримували навіть заможні громадяни ірландської еміграції в США. І не зважаючи на відчайдушний опір і небажання англійського уряду надати Ірландії право на самоуправління, гомрулери все-таки досягли свого, хоча лише у 1914 р. Але остаточному втіленню в життя закону про гомруль завадила Перша світова війна.

Вагому роль у розвитку національно-визвольної боротьби відіграла діяльність політичних партій «Шин-фейн» та Ірландської республіканської армії. Партія «Шин-фейн» (з гельської «ми самі») з'явилась на політичній арені Ірландії на початку ХХ ст. В її назві фактично закладені основні принципи політики, яку проводила дана партія, а саме здобуття незалежності власними силами. Діяльність Шин-фейн та Ірландської республіканської армії у період національно-визвольної боротьби була тісно пов'язаною. Шин-фейн очолила англо-ірландську війну 1919?1920 рр., а ІРА відіграла основне значення як військове формування. До нинішнього часу Шин-фейн діє як політична партія, а діяльність ІРА оцінюють як терористичну.

Національно-визвольна боротьба ірландського народу виявилась не завершеною. Не вся територія Ірландії отримала незалежність. Шість північноірландських графств, які в літературі часто називають просто Ольстер, залишилися у складі Великобританії. ІРА не визнала такого поділу і поставила собі за мету боротися за приєднання Північної Ірландії до Республіки Ірландія. Методом цієї боротьби було обрано терор. Проблема ірландського національного тероризму, що породжена злочинною політикою Англії, залишається невирішеною і до нинішнього часу.

На сьогоднішній день Республіка Ірландія займає приблизно 83% площі острова Ірландія. Включає 26 графств, що входять до складу історичних провінцій Ірландії Ленстера, Манстера і Коннахта, а також 3 графства (Каван, Долегоп і Монахан), що відносяться до провінції Ольстер. Із 1922 по 1943 р. Ірландія входила до Британської співдружності націй. До 1937 офіційно називалася Ірландська вільна держава, з 1937 по 1949 - Ейре. У 1949 р. була проголошена Ірландська республіка.

Отже, семисотлітня боротьба ірландського народу увінчалася частковим успіхом. Ірландці вибороли своє право на державність, довівши не лише Англії, але й для всього світу, що вони не просто місцеве населення, а нація.

Список використаних джерел та літератури

1. Atlas of Irish history. ? Dublin: Gill and Macmillan, 2000. - 72 p.

2. Алексеев К. Ирландское восстание конца ХVІІ века // Вопросы истории. - 2004. - № 11. - С. 54-62.

3. Арон Р. Мир і війна між націями. - К., 2000. - 417 с.

4. Афанасьев Г. История Ирландии ? СПб: Брокгауз?Ефрон, 1907. - 312 с.

5. Бирюков И. Ольстер - горящая земля. - М., 1975. - 190 с.

6. Бирюков И. Ольстер. Кризис британской империалистической политики. - М., 1985. - 221 с.

7. Всемирная история в 24 томах. ? Т.13. Европа в период аглийской революции / Бадак А., Войнич И., Волчек Н., Минск, 1996. - 923 с.

8. Всемирная история в Х томах. Т. V. - М., 1958. - 876 с.

9. Всемирная история в Х томах. Т. VІІ. - М., 1960. - 909 с.

10. Всемирная история в Х томах. Т. VІІІ. - М., 1961. - 985 с.

11. Гула К.О. Шляхи врегулювання конфлікту в Північній Ірландії (1968-2007 рр.): дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / Гула Катерина Олександрівна; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова ? К., 2009. ? 210 с.

12. Дейвіс Н. Європа. Історія / Петро Таращук (пер.з англ.). ? К. : Основи, 2000. ? 1464 с.

13. Джексон Т.А. Борьба Ирландии за независимость: Пер. с англ /Джексон Т.А.?М.: Иностр .лит., 1949. ? 362 с.

14. Ерофеев Н. Ангийский колониализм и стереотип ирландца в ХІХ веке // Новая и новейшая история. ? 1980. ? № 5. - С. 109-115.

15. Ерофеев Н. Английский колониализм в середине ХІХ века М.: 1977. - 435 с.

16. Ерофеев Н. Великий голод 1846?1848гг. в Ирландии // Новая и новейшая история. ? 1974. ? № 1. - С. 35-44.

17. Ерофеев Н.А. Английский колониализм и стереотип ирландца в 19 в. // Новая и новейшая история. ? 1980. ? № 5. ? С. 61 - 73.

18. Загладина, Х. Т. Джеймс Конноли : [Ирл. революционер] / Х. Т. Загладина М., 1985. - 228 с.

19. Зимулина Л. Ирландская республиканская армия // Вопросы истории. ? 1973. ? № 8. - С. 92-99.

20. Зимулина Л.А. Ирландская республиканская армия // Вопросы истории. ? 1973. ? № 8. ? С. 130 - 141.

21. Ирландское национальное движение 1782?1873 гг. Хронология, Организации, Персоналия. Пособие по истории нового времени. ? Воронеж: ВГУ, 1998. ? 76 с.

22. История Ирландии. / Отв. ред. Л.И.Гольман. М.: 1980. - 972 с.

23. Керженцев П. Ирландия в борьбе за независимость / Керженцев П.? 3-е, перераб. и доп. изд. ? М.: Гос.соц.-экон.изд-во, 1936. ? 246 с.

24. Кертман Л. География, история и культура Англии. М., 1979. - 312 с.

25. Козак Т.М. Регіоналізм та внутрішньодержавна регіоналізація у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка ? Л., 2003. ? 18 с.

26. Кожушко Е. Современный терроризм. ? Минск, 2000. - 202 с.

27. Колпаков А. Ирландия - остров мятежный. М.: 1963. - 92 с.

28. Колпаков А.Д, Проблема Ольстера // Новая и новейшая история. ? 1971. ? № 1. ? С. 34 - 51.

29. Колпаков А.Д. Актуальные проблемы истории Ирландии и ирландская историческая наука // Вопросы истории, ? 1970. ? № 9. ? С. 171 - 179.

30. Колпаков А.Д. Ирландия на пути к революции. ? М.: Изд-во МГУ, 1976. ? 278 с.

31. Конноли Д. Рабочий класс в истории Ирландии. Отвоевание Ирландии: Пер. с англ. / Конноли Д.? М.: Прогресс, 1969.?303 с.

32. Крушинський Ф. Національна революція в Ірландії. ? Париж : Видання "Української визвольної бібліотеки", Б.р.. ? 176 с.