Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.

Після повернення до Лондона, привелегії вказаного товариства були значно розширені, а Р. Ченслера знову направили до Росії з офіційними листами від королеви Марії і короля Філіпа із пропозицією про встановлення торгівельних стосунків між країнами. Невдовзі російським посланцем у Лондоні О.Г. Нєпєя був дисконтований перший торгівельний договір між державами. А в 1555 р. у Лондоні була створена «Мозсоу Сотрапу», яка отримала від парламенту монопольне право на торгівлю з Росією [78,

Тривалий час відносини між країнами зводилися в основному до торгівельних зносин. Але починаючи з 1567 р. Іван Грозний зробив кілька пропозицій англійській королеві щодо підписання оборонного та наступального договорів. Проте, Лондон не бажав сваритися зі Священною Римською Імперією, Польшею, та Швецією, які перебували у ворожих стосунках із Росією. Тому на Даунінг стріт під різними приводами відмовлялись від підписання такого договору, й намагалися зосередити увагу виключно на торгівлі [10, 67].

Невирішеність політичної ситуації негативним чином відбивалася на торгівельних зв'язках між країнами. Становище покращилося лише після того, як на прохання Івана Грозного Англія у 1581 р. відправила до Російської імперії 13 кораблів із порохом та бойовими знаряддями. Врахувавши цей факт, російський можновладець акредитував свого посланця в Лондоні Ф. Пісемського. У свою чергу Форін надав аналогічні повноваження посланцю в Москві Дж. Боуесу [80, 32-41].

Протягом усього XVII ст. торгівельні зв'язки між Росією і Великобританією розвивалися досить динамічно, а тому Англія майже безперервно тримала у Москві свого резидента, який захищав інтереси британських купців. Разом з тим, уже з 20-х рр. XVII ст. частішають скарги російських торгових людей на їхнє розорення від безмитної англійської торгівлі, яка набула значних розмірів.

У 1649 р., зважаючи на постійні скарги московських купців та скориставшись вдалим приводом - стратою короля Карла І, російський уряд скасував усі привілеї, якими користувалися англійські торговці в Росії. 1 червня 1649 р. був виданий указ «Про вислання англійських купців з Росії і приїзд їх лише до Архангельська, за їхні значні несправедливі і шкідливі для торгівлі російської вчинки, особливо за вчинене в Англії вбивство короля Карла І» [78, 9-10]. Із того часу купці «Московської компанії» були позбавлені своїх виключних привілеїв, відновлення яких стало предметом постійних клопотань англійського уряду [5, 114-115].

Російсько-британські відносини значно пожвавилися у XVIII ст., початок якого ознаменувався для Росії її участю у Північній війні (1700-1721 рр.). Вони розвивалися у тісній взаємозалежності із загальною міжнародною ситуацією в Європі, яка на початку XVIII ст. виявилась досить сприятливою для боротьби Російської імперії за повернення земель на Балтійському узбережжі, захоплених шведами в XVII ст. У цей час провідні західноєвропейські держави, у тому числі й Великобританія, були зайняті підготовкою до війни за іспанську спадщину (1701-1714 рр.) і та обставина, що Швеція, котра могла стати союзницею Франції, була зв'язана війною на сході Європи була для Лондонського кабінету надзвичайно зручною. Тому англійський уряд у 1704-1708 рр. категорично відмовлявся взяти на себе посередництво у примиренні Російської імперії та Швеції, про що наполегливо порушував питання Петро І [ 5, 130].

Полтавська перемога 1709 р. разом із корінним переломом у співвідношенні сил між Росією і Швецією, внесла такі ж кардинальні зміни і у російсько-британські відносини. Саме після Полтавської битви і закінчення війни за іспанську спадщину відбулося різке посилення антиросійських настроїв серед англійських правлячих кіл, які виступили під лозунгом збереження рівноваги сил на Балтійському морі [80, 59-62].

Наступна фаза дипломатичної боротьби між Російською та Британською імперіями припадає на 1716-1720 рр., коли англійський уряд намагався створити антиросійський блок європейських держав й Порти.

Намагаючись нав'язати Росії своє посередництво при підписанні російсько-шведського миру Великобританія поряд із дипломатичними важелями використовувала і військові засоби тиску: британський флот тричі (у 1719, 1720, 1721 рр.) заходив у Балтійське море [78,271].

10 січня 1720 р. у Стокгольмі між Англією і Швецією був укладений договір, за яким Георг І отримав Бремен і Ферден і зобов'язувався допомагати Швеції у її боротьбі проти Росії [ 5, 133].

У відповідь на загрозу прямого виступу Великобританії на чолі антиросійської коаліції Петро І уклав договір з Францією, зав'язав відносини з ворожою Великобританії Іспанією та розпочав переговори з Карлом XII на Аландських островах. Чутки про підписання російсько-франко-іспанського союзу, спрямованого проти Англії, змусили Лондонський уряд зайняти більш стриману позицію щодо Росії.

На момент завершення Північної війни дипломатичні відносини між Росією та Великобританією було розірвано. Спроби британського уряду поновити дипломатичні стосунки в останні роки правління Петра І успіху не мали. Вони були відновлені лише у 1730 р. за часів правління Анни Іоанівни. 2 грудня 1734 р. у Санкт-Петербурзі був укладений англо-російський трактат про дружбу, спільну комерцію та навігацію [80, 72-73].

У 40-х рр. XVIII ст. спостерігалося певне зближення між двома урядами. Його причиною було загострення британо-французьких відносин. У війні за австрійську спадщину (1740-1748 рр.), яка йшла між Австрією й Великобританією, з одного боку, і Францією та Прусією - з іншого, Росія підтримала британо-австрійський блок.

З квітня 1741 р. у Санкт-Петербурзі був підписаний англо-російський оборонний та наступальний союз. За цим договором держави домовились допомагати одне одному всіма наявними сухопутними та морськими силами проти ворога тієї або іншої країни чи спільного супротивника. Проте, через смерть Анна Іоанівни цей договір не набув юридичного оформлення.

11 грудня 1741 р. у Москві був підписаний і скріплений печатками короля Георга та імператриці Єлизавети новий англо-російський договір. Від попередньої угоди він відрізнявся лише 15 статтею, за якою сторони домовилися, що умови договору не розповсюджуються на випадок війни між Росією й Портою, та іншими східними народами, а також на воєнні кампанії

Британії, спрямовані на захист її колоній в Америці, та поза межами Європи [5, 143-145].

27 листопада 1747 р. Великобританія та Голландія з одного боку і Росія з іншого, підписали «субсидну конвенцію», яка зобов'язувала уряд останньої за грошову субсидію розміром у 300 тис. фунтів стерлінгів щорічно виставляти 35-тисячний армійський корпус в Лівонії і 50 військових галер з 12-ма тис. чол. в одному з портів Балтійського моря для захисту ганноверських володінь Британського королівського дому [42, 354; 80, 82].

У 1755 р. російський канцлер Бестужев-Рюмін і британський посол Уільямс підписали нову «субсидну конвенцію». Відповідно до неї Росія зобов'язувалася за 500 тис. фунтів одноразової і 100 тис. фунтів щорічної субсидії виставити проти ворогів Великобританії на континенті 55-тисячну армію. При підписанні цієї конвенції російський дипломат виходив із розрахунку, що вона буде спрямована лише проти Прусії [5, 150-151].

Однак, у 1756 р. політична ситуація в Європі різко змінилася, у зв'язку з чим значно погіршилися російсько-британські відносини. Семирічна війна (1756-1763 рр.) між Великобританією і Францією, спонукала британський уряд укласти Уайтхольський договір із Пруссією, щоб гарантувати собі допомогу з боку останньої. Сент-Джеймський двір розраховував, що Росія, пов'язана з ним «субсидною конвенцією», приєднається до цього договору. Проте побоюючись надмірного посилення Прусії, російський уряд підтримав австро-французький союз. Але, незважаючи на те, що «субсидна конвенція» 1755 р. не була реалізована, дипломатичні відносини між країнами не постраждали, оскільки обидві сторони були зацікавлені у збереженні торгівельних зв'язків.

Із приходом до влади Петра III зовнішньополітичний курс Російської імперії різко змінився: з Пруссією було підписано не лише мир, а й союз. На період правління Петра III російсько-британські відносини нормалізувалися.

Проте, в ході війни американських колоній за незалежність (1775-1783 рр.) британо-російські відносини загострилися у зв'язку з тим, що

28 лютого 1780 р. Санкт-Петербург виступив з декларацією про морський збройний нейтралітет [80, 104-108].

Принципи збройного нейтралітету викликали жорстку критику з боку Великобританії, проти якої вони були спрямовані. У своїх виступах представники обох палат парламенту наполягали на визнанні цієї декларації найбільш ворожим актом Російської імперії проти Англії [80, 109-1 10].

Ще більшої шкоди зазнали російсько-британські відносини у період Східної кризи 1791 р., коли обидві держави були за крок від війни. Великобританія провокувала Османську імперію до воєнної кампанії проти Росії. Після підписання Ясського миру 1791 р. Лондон був готовий навіть до оголошення війни Російській імперії. Однак, російська дипломатія, спираючись на зацікавленість торгово-промислових кіл Великобританії у збереженні миру та заручившись підтримкою лідера британської опозиції Фокса, змогла відвернути загрозу розриву дипломатичних відносин [51, 98-103].

Початок Великої французької революції 1789-1794 рр. порушив європейську рівновагу. Боротьба з Францією постала у центрі всіх міжнародних подій і змогла на певний час зблизити Лондонський та Санкт-Петербурзький двори.

На початку 1793 р. обидві країни приєдналися до І антифранцузької коаліції, а у грудні 1798 р. - стали головними організаторами II коаліції. 18 грудня 1798 р. Павло І підписав союзний договір з Георгом III, за яким Росія зобовязувалася виставити 45-тисячну армію, котру Англія зі свого боку мала фінансово забезпечити. Російський і британський морські флоти також діяли злагоджено [80, 1 17-1 30]. Проте, порозуміння тривало лише протягом одного року, бо основні протиріччя між союзниками залишилися невирішеними. У зересні 1800 р. Великобританія захопила о. Мальту, після чого Павло І розірвав союзні і дипломатичні відносини з Лондоном [5, 154-155].

Таке напруження між країнами немунуче привело б до війни, тому першим зовнішньополітичним актом Олександра І стало відновлення відносин з

Великобританією [41, 3 5]. 5 червня 1801 р. була підписана російсько-британська морська конвенція, яка носила компромісний характер: Росія відмовлялася від боротьби за право нейтральних держав вести торгівлю з воюючими, не рахуючись з блокадою узбережжя, а Британія, у свою чергу, відмовлялася від намірів залучити Росію до боротьби з Францією [80, 136-137].

30 березня 1805 р. у Санкт-Петербурзі Олександр І підписав новий союзний договір з Англією та Австрією проти Наполеонівської імперії. Проте, розгром російської армії під Фрідландом і підписання Тильзитського миру 1807 р. між Росією і Францією, який передбачав спільні дії двох держав проти будь-якої ворожої їм третьої європейської держави і приєднання Російської імперії до континентальної блокади, призвели до розриву російсько-британських відносин і війни між недавніми союзниками та традиційними торговими партнерами, яка проявилася у зіткненнях на морі, котрі, однак, не доходили до кровопролитних боїв [80, 148-150].

Але вже у вересні 1811 р. Великобританія, яка опинилася у стані майже повної міжнародної ізоляції, за посередництва іспанського посла Ф. Зеа Бермудеса звернулася до Олександра І з пропозицією «відновити колишні дружні відносини» і об'єднатися для спільної боротьби з Наполеоном [30, 289]. 6 липня 1812 р. у шведському місті Оребро було підписано британо-російський договір про мир і дружбу. Союз двох держав поклав початок утворенню нової шостої антифранцузької коаліції [41, 84].

Після розгрому Наполеона 1815 р. і встановлення Віденської системи міжнародних відносин провідна роль у вирішенні більшості європейських питань належала Лондону та Санкт-Петербургу. Але інтереси держав - переможниць були дуже суперечливими. Російська імперія протистояла встановленню британської панівної ролі на континенті. Англійську дипломатію зі свого боку турбувало укріплення позицій Росії в Європі [41, 157].

Особливо загострилося британо-російське суперництво під час Східної кризи 20-х рр. XIX ст., коли між Великобританією та Росією розгорілася боротьба за лідерство у врегулюванні греко-турецького конфлікту. Події на Балканах непокоїли Лондонський кабінет, оскільки загрожували політиці збереження статус-кво в Османській імперії і відбувалися у небезпечному сусідстві з Іонічними островами, де вже давно визрівало невдоволення британськими колоніальними методами управління. Головне завдання британської дипломатії полягало у тому, щоб будь-якими засобами відвернути російсько-турецьку війну і перехопити у Росії ініціативу у врегулюванні конфлікту на Балканах. Російський уряд, у свою чергу, намагався взяти під свій політичний контроль цей стратегічно важливий регіон Європи [69, 283].

23 березня 1826 р. у Санкт-Петербурзі було підписано британо-російський протокол із грецького питання. У ньому знайшли відображення інтереси кожної сторони: Росія погоджувалася на британське посередництво у греко-турецьких переговорах, а пункт 3 документу дозволяв здійснити «спільний чи односторонній» вплив на Оттоманську державу у випадку відмови султана від посередництва [2, 325].

У 1832 р. відбулося чергове загострення Східного питання. Васал султана, паша Єгипту Мухамед Алі залишився незадоволений винагородою, яку отримав за участь у придушенні грецької революції 1825-1827 р., тому він повстав проти свого сюзерена та пішов на нього війною, вимагаючи передачі йому в спадкове володіння Сирії [24, 23-37].

Після розгрому турецької армії 21 грудня 1832 р. у битві під Конією, султан Махмуд звернувся по допомогу до західних держав. Але французька дипломатія, яка давно облюбувала Єгипет і Сирію як майбутню сферу свого впливу, відмовилася йому допомогти. Г. Пальмерстон запропонував султану зачекати австрійської допомоги: він розраховував не доводити Стамбул до необхідності звернутися до Миколи І.

У цій ситуації у відповідь на офіційне прохання турецького султана від З лютого 1833 р. про допомогу, 20 лютого 1833 р. російський флот з'явився в

Босфорі. 2 квітня у Босфорі, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. На берег було висаджено близько 14 тис. російських солдатів [27, 254].

Французький й англійський уряди були надзичайно занепокоєні цим фактом. Тому вони відправили ескадри до берегів Єгипту й домоглися встановлення миру між султаном і Мухамедом Алі. Однак і для Порти й для Європи було ясно, що Ібрагім був зупинений не маневром британських і французьких судів, а російською армією, яка стояла на малоазійському березі Босфору.

8 липня 1833 р. у містечку Ункяр-Іскелесі між російськими й турецькими уповноваженими був укладений договір за яким Російська й Османська імперії зобов'язувалися консультуватися «відносно всіх речей, які мають відношення до їхнього спільного спокою й безпеки», і допомагати один одному у випадку нападу третьої держави. Імператор всеросійський зобов'язувався на прохання султана допомагати йому військовими й військово-морськими силами. В особливій секретній статті вказувалося, що в обмін за цю послугу Порта повинна закривати Дарданелли для іноземних військових кораблів на вимогу російського уряду, що забезпечувало безпеку Росії в Чорному морі. Ункяр-Іскелесійський договір став однією з причин загострення англо-російських протиріч [116,67-68].

У жовтні 1833 р. Великобританія та Франція направили до Санкт-Петербурга різкий протест, у якому підкреслювалося, що у випадку збройного втручання Росії у внутрішні справи Оттоманської імперії дві держави будуть зважати себе вправі діяти так, ніби згаданого трактату не існувало [41, 307].

Із метою закріпити зближення зі Стамбулом, яке було започатковане підписанням британо-турецької торговельної конвенції, Г. Пальмерстон направив до устя Дарданелл ескадру з 11 судів, де відбулися їхні спільні маневри з османським флотом. Одночасно у вересні-жовтні 1838 р. Чорноморський флот крейсував у берегів Малої Азії. Ці навчання стали свідченням відходу Високої Порти від орієнтації на Російську імперію.

У листопаді 1838 р. султан відправив Решид пашу в Лондон із пропозицією про наступальний союз. Але британський прем'єр-міністр не бажав вплутуватися у війну заради престижу падишаха. Лише в березні 1839 р. він сповістив посланця про принципову згоду кабінету допомогти флотом у випадку непокори Мухамеда Алі. Про повернення Сирії султанові не згадувалося. Після цього султан зробив ще одну спробу укласти наступальний альянс із Російською імперією. Але, Микола І не збирався допомагати Махмуду зміцнювати його владу в Азії.

21 квітня 1839 р. турецькі війська переправилися через Євфрат і розпочали воєнні дії проти Єгипту. Але, 1 липня помер султан Махмуд. Щоб умилостивити Мухамеда Алі, 16-літній султан Абдул Меджид нагородив пашу високим орденом і погодився залишити Єгипет йому в спадкове володіння. Мухамед Алі зажадав додатково Сирію, Кілікію, Південно-Східну Анатолію, о. Кріт й Аравію [27, 270]. Але у цей конфлікт втрутилася Європа. 27 липня 1839 р. Порта одержала колективну ноту з повідомленням, про те, що між п'ятьма державами досягнуто згоди по Східному питанню. Цей демарш означав пряме втручання у внутрішні справи Оттоманської держави, але у Стамбулі він був сприйнятий позитивно [30, 305-308].

Для російського уряду стало зрозумілим те, що між Великобританією і Францією існують суттєві розбіжності щодо вирішення конфлікту між Портою та єгипетським пашою. Окреслилися дві можливі моделі врегулювання: французька - мирним шляхом і з щедрою винагородою для Мухамеда Алі; британська - виселення єгипетського паші в його колишні володіння, не зупиняючись перед застосуванням сили.

Утративши колишні переваги, Санкт-Петербург перейшов у Східному питанні до оборони, намагаючись зупинити британський натиск. Тому Ф.І. Бруннов привіз до Лондона намічену Миколою І програму врегулювання, *ка передбачала не лише відсіч єгипетським домаганням, але й рішення питання про статус Чорноморських проток. Таким чином, Росія погоджувався на закриття Проток для військових кораблів всіх націй [31, 173].

15 липня 1840 р. в Лондоні уповноважені від Великобританії, Російської імперії, Австрії, Прусії, Порти та Персії підписали серію документів, відомих під загальною назвою Конвенції про Протоки. Третя стаття цього документу зобов'язувала Росію, Австрію й Великобританію захищати Стамбул. Чорноморські протоки закривалися для військових судів всіх країн, «доки Порта перебуває в стані миру» [65, 122; 80, 182-186].

Після того як турецька та іранська сторони підписали конвенцію англо-австрійська ескадра під командуванням адмірала Ч. Непіра перекрила водні комунікації армії Тбрагіма і паша здався, отримавши лише спадкове володіння Єгиптом.

13 липня 1841 р. за участю Франції відбулося підписання нової конвенції про Протоки. Було ухвалено, що Босфор та Дарданелли будуть закриті для військових судів всіх держав, доки Порта не перебуває у стані війні; на час війни договір не мав ніяких обмежень для султана відносно пропуску через Протоки судів будь-якої держави. Таким чином, починаючи з 1841 р. режим Проток став регулюватися шляхом багатосторонніх угод [116, 70-74].

Під час революційних подій 1848-1849 рр. Великобританія та Росія тимчасово об'єднали свої зусилля для їх придушення. Обидві держави були зацікавлені у збереженні феодальної роздробленості Німеччини. Лише зведення російських військ у Дунайські князівства і зміцнення там переважаючого впливу Санкт-Петербурга викликало загострення протиріч між Британською та Російською імперіями у цей період.

Великий вплив на розвиток європейської дипломатії мало встановлення бонапартистської диктатури у Франції у грудні 1851 р.

Наполеон III Бонапарт бажав укріпити владу й підвищити свій престиж в очах підданих, найефектніше це можна було зробити, вигравши війну-реванш із Росією. Невдовзі знайшовся вдалий привід для конфлікту. Французи дістали султанський указ 1740 р., який надавав католицькому духівництву право піклуватися про священні храми Єрусалима й Віфлеєма, і настояли на відновленні його дії. У справу втрутилася російська дипломатія, яка вважала що це право належить православній церкві [108, 69-88].

5 травня Порта поступилася Російській імперії у питаннях, які стосувалися «святих місць», але О.С. Меншиков висунув вимогу про підписання договору між султаном та російським імператором. Після відмови Стамбула пристати на російську пропозицію, О.С. Меншиков оголосив, про розрив дипломатичних відносин з Османською імперією і 21 травня виїхав зі Стамбула до Одеси.

У відповідь на султанський фірман від 4 червня 1853 р., яким гарантувалися права й привілеї християнських церков, Микола І видав маніфест про давній російський обов'язок захищати православну церкву в Османській імперії. У ньому також йшлося про те, що враховуючи необхідність забезпечити виконання Портою колишніх договорів з Росією, які порушуються султаном, цар вимушений зайняти дунайські князівства (Молдавію й Валахію). І вже 21 червня 1853 р. російські війська перейшли через р. Прут і вступили до Молдавії. У жовтні 1853 р. султан оголосив Росії війну [130, 159].

4 січня 1854 р. об'єднаний англо-французький флот увійшов у Чорне море. Російський уряд був повідомлений про те, що морські збройні сили обох країн мають завдання захищати турецькі судна й порти від нападів із боку російської сторони [31,214-217].

Після підтвердження повідомлення про заборону російського мореплавства по Чорному морю, які надійшли з Парижа та Лондона у лютому 3 854 р. російсько-британські дипломатичні відносини були розірвані.

У квітні 1854 р. австрійський міністр граф Карл Фердинанд Буоль за згодою Франца Йосифа висловився за те, щоб Пруссія приєдналася до австрійської ініціативи: запропонувати Миколі І вивести свої війська з Молдавії й Валахії. 20 квітня між Австрією і Пруссією була підписана угода про спільні дії проти Російської імперії. Із цього часу війна для Росії була, фактично, програною. Після десанту союзних військ у Криму воєнні дії приймали для Санкт-Петербургу суто оборонний характер.

27 серпня 1855 р. пав Севастополь й у Відні відновилися дипломатичні переговори. Але жодна зі сторін не йшла на компроміс і тому справа не входила з мертвої точки. «Падіння Севастополя, - як відзначає Д.О. Мілютін, - було в очах французів таким блискучим успіхом, що цілком задовольняв народну гордість й самолюбство». Британська імперія ж, навпаки, прагнула «підтримати честь своєї зброї й прапора новою кампанією в Балтійському морі».

16 грудня 1855 р. у Відні уповноваженими Франції, Великобританії та Австрії був підписаний протокол, за яким Росії від імені трьох держав висувалися вимоги у формі ультиматуму із призначенням строку для відповіді Санкт-Петербурзького кабінету-27 грудня 1855 р. [32, 326].

13 лютого 1856 р. у Парижі відкрився Конгрес у складі представників країн-учасниць війни та Пруссії. 18 березня 1856 р. був підписаний надзвичайно важкий за умовами для Російської імперії трактат. Росія відмовилася від протекторату над Молдавією, Валахією й Сербією й особливими правами відносно християнських підданих султана. Від Російської імперії була відрізана Південна Бессарабія, що позбавляло її виходу до Дунаю. Паризький мир підтвердив Лондонську конвенцію 1841 р. про закриття Босфору й Дарданелл для військових судів. Відповідно до договору Росія й Османська імперія втрачали права розміщувати на Чорному морі свої ескадри, що позбавило Санкт-Петербург можливості захищати своє чорноморське узбережжя, у той час як Порта ж просто перевела свою ескадру в Середземне море й могла в будь-який момент повернути її в Чорне море [70, 339-340; :00, 23-34].

За рахунок перемоги у Східній війні Наполеон III укріпив своє становище : посів перше місце серед монархів Європи. Але у найбільшому виграші виявилася Великобританія: вона змусила Росію відмовитися від виключних прав в Османській імперії, досягнутих у восьми попередніх війнах, домоглася скасування заступництва над балканськими народами, ліквідувала ті легальні шляхи, користуючись якими Санкт-Петербурзька дипломатія зміцнювала власні позиції на Балканах [12, 115; 28, 438].

Головним завданням зовнішньої політики Росії в 1856-1871 рр. була боротьба за відміну обмежувальних статей Паризького договору 1856 р. Тому, відносини Російської імперії з іншими державами в цей період визначалися ставленням тієї чи іншої країни до перегляду окремих статей Паризького трактату 1856 р. [40, 77].

У цей час на фоні погіршення відносин з Францією, через їх розбіжності відносно польського питання, покращуються дипломатичні стосунки між Росією та Пруссією. У грудні 1868 р. між Берлінським і Санкт-Петербурзьким кабінетами були досягнуті усні домовленості на випадок франко-прусської війни. Росія зобов'язувалася виставити 300-тисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо вона розпочне війну в союзі з Францією проти Пруссії. У свою чергу, Берлін зобов'язувався виставити стотисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо остання розпочне окупацію Боснії та Герцеговини. Прусія також обіцяла підтримати Російську імперію в її намаганнях звільнитися від обмежувальних статей Паризького трактату 1856 р. [59, 78].

Франко-прусська війна 1870-1871 рр. поклала початок новому етапу розвитку дипломатичних відносин між провідними європейськими країнами та стала переломним моментом на міжнародній арені.

15 жовтня 1870 р. у Царськосільському палаці, під головуванням Олександра II, відбулося засідання Ради Міністрів. У результаті цієї наради був окреслений зовнішньополітичний курс Санкт-Петербурзького кабінету, спрямований на відміну обмежень прав Росії на Чорному морі [50, 91]. Це рішення було викладене в ультимативній формі в циркулярі О.М. Горчакова від 19 жовтня 1870 р. і надіслане всім державам, які підписали Паризьку мирну угоду [100, 103-107; 71, 74-80].

Російський уряд обрав дуже вдалий момент для звільнення від зобов'язань Паризького трактату 1856 р., щодо нейтралізації Чорного моря, оскільки Франція - країна-ініціатор впровадження цих обмежень восени "870 р. була розгромлена Пруссією, і не мала змоги протидіяти Росії.

Реакція О. фон Бісмарка на циркуляр О.М. Горчакова була негативною, але він ще раз підтвердив що Берлінський кабінет не буде виступати проти відміни нейтралізації Чорного моря. Позиція Австро-Угорщини стосовно цього питання була особливо ворожою, проте її військовий та економічний потенціал не давав можливості самостійно виступити проти Російської імперії. Тому, Ф. Бейст запропонував Лондонському кабінету оголосити Росії війну, вказуючи на те, що циркуляр О.М. Горчакова суперечить договору Франції, Австрії та Великобританії про гарантію незалежності та цілісності Оттоманської імперії від 15 квітня 1856 р. [51, 180]. Але британські дипломати із самого початку не вірили у довготривалість «Кримської системи» й не пішли на такі радикальні кроки, вимагаючи, лише, щоб циркуляр О.М. Горчакова був відкликаний, із тим аби це питання обговорювалося усіма державами-учасницями Паризької конференції [92, 183-186].

5 січня 1871 р. відкрилася Лондонська конференція великих держав, які брали участь у підписанні Паризького трактату (без представника Франції, котрий прибув лише на останнє засідання). Складні переговори, що тривали протягом майже двох місяців завершилися 3 березня 1871 р. виробленням нової угоди [50, 104].

Відповідно до Лондонської конвенції відбулося скасування нейтралізації Чорного моря, при цьому зберігав свою силу принцип закриття Дарданелл і Босфору, але з наданням права султанові відкривати їх "у мирний час для військових судів дружніх і союзних держав у тому випадку, коли Блискуча Порта знайде це необхідним для забезпечення виконання постанов Паризького трактату 1856 року". У статті III угоди підтверджувалася відкритість Чорного моря для торгівельних судів усіх націй [100, 107-110].

Таким чином, головний підсумок Лондонської конференції став великим } спіхом Росії. У результаті скасування нейтралізації Чорного моря вона здержувала можливість утримувати там військовий флот і мати військово-морські бази, що, безумовно, сприяло зміцненню безпеки південних кордонів держави, підвищувало міжнародний авторитет Російської імперії [76, 196].

Між тим, франко-прусська війна, яка завершилася підписанням Франкфуртського миру 1871 р., внесла корінні зміни у міжнародне становище в Європі. Після захоплення Німеччиною Ельзаса і Лотарінгії та пограбування Франції шляхом накладення контрибуції в 5 млрд. франків, Париж перетворився на потенційно непримиренного супротивника Німецької імперії.

У 1873 р. було підписано угоду про «Союз трьох імператорів». Відповідно до її положень Австро-Угорщина, Німеччина і Росія зобов'язалися у разі нападу на одну з цих держав виробити «спільну лінію поведінки» [100, 126-128].

У лютому 1875 р. до Санкт-Петербургу був надісланий спеціальний дипломатичний чиновник І. Радовіц, котрий користувався особливою довірою канцлера О. фон Бісмарка, із метою схилити Росію до нейтралітету у разі нової франко-пруської війни. Але російський уряд категорично попередив Німеччину, що він не допустить чергового розгрому Франції. Лондонський кабінет також зайняв негативну позицію стосовно можливої агресії Німеччини проти Третьої республіки.

Події 1875 р. завдали удару по «Союзу трьох імператорів», що було вигідним не лише для Франції, але і для Великобританії. Хоча Росія і Англія, кожна окремо, виступили проти спроби нової німецької агресії в Європі, все ж таки на початку 70-х рр. XIX ст. Лондон залишився головним суперником Санкт-Петербурга в боротьбі за панування в Середній Азії, а у другій половині 70-х рр. це суперництво розповсюдилося і на Близький Схід [29, 60-71].

У цей момент відбулося чергове загострення Східного питання і Російська імперія виступила на боці Сербії у її конфлікті з Портою [38, 361-362]. Перспектива посилення російського впливу на Балканах була вкрай небажана не лише для Відня, але і для Лондона. Великобританія побоювалася наближення позицій Росії до східної частини Середземного моря, тобто до британських сфер впливу. Лондон претендував на панування в Протоках і на переважаючий вплив з Османській імперії, через землі якої проходили шляхи з Європи до Індії. Тому британський істеблішмент виступив за збереження статус-кво Оттоманської держави [18, 15-16].

Прийнявши рішення втрутитися в балканські справи, Санкт-Петербурзький уряд прагнув надати підтримку балканським народам, але не бажав вступати в серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною, яка мала намір здійснити інтервенцію проти Сербії і окупувати Боснію та Герцеговину. Зі свого боку, у Відні теж побоювалися конфлікту з Росією. Обидві сторони спробували знайти мирне рішення, для чого 8 липня 1876 р. в Чехії, у Рейхштадтськом замку, відбулася зустріч Олександра II і О.М. Горчакова з Францем Йосифом і Д. Андраши. У результаті переговорів в Рейхштадті не було підписано ні формальної конвенції, ні протоколу, а залишилися лише записи двох сторін, які різнилися в багатьох пунктах. Але з цих протоколів видно, що учасники Рейхштадтскої зустрічі домовилися дотримуватися «принципу невтручання, а у разі ускладнення ситуації на Балканах діяти по взаємній домовленості» [18, 13; 100, 144-148].

За ініціативою Санкт-Петербурга в Стамбулі була скликана конференція представників Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини і Франції з метою мирного врегулювання балканського питання. На Константинопольській конференції, яка тривала з 11 грудня 1876 р. по ЗО січня 1877 р., було ухвалено рішення пред'явити Порті вимоги про введення в Боснії, Герцеговині, Болгарії і Македонії автономного устрою. Проте, турецький уряд відкинув ці вимоги, чому значною мірою сприяли закулісні антиросійські інтриги Лондона. [20, 13-23].

У березні 1877 р. Австро-Угорщина і Росія підписали Будапештську секретну конвенцію, за якою Австро-Угорщина погоджувалася на нейтралітет у разі російсько-турецької війни, а Росія давала згоду на окупацію Габсбурзькою монархією Боснії та Герцеговини. У квітні 1877 р. Росія і Румунія підписали договір про пропуск російських військ через Румунію до кордонів Порти і про участь румунських військ у війні проти Османської імперії.

31 березня 1877 р. уряд Російської імперії домігся підписання в Лондоні представниками Росії, Великобританії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини й Італії протоколу, який підтверджував рішення Стамбульської конференції. Після того як Порта 7 квітня 1877 р. відхилила Лондонський протокол, Росія 24 квітня 1877 р. оголосила війну султанському уряду [100, 156-158].

Відразу після початку російсько-турецької війни, велике об'єднання британського флоту було направлене в Безікську бухту, яка розташована на відстані однієї доби переходу від Чорноморських проток. У ці дні Б. Дізраелі переконував міністра закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраши негайно почати військові дії проти Росії. Лише тверезі міркування австрійських військових кіл про те, що, не дивлячись на можливе ослаблення Російської імперії у війні, сама Австро-Угорщина, котра роздирається національними суперечностями, може бути розбита і опинитися в скрутному положенні, перешкодили Д. Андраші залучити свою країну до воєнної кампанії [40, 186].

Після того як російські війська захопили Андріанополь і почали загрожувати Стамбулу, турецький уряд запросив перемир'я. Щоб перешкодити можливому вступу російських військ до турецької столиці, англійський флот пройшов Дарданелли і 15 лютого 1878 р. демонстративно зупинився у Принцевих островів, хоча потім відійшов дещо далі, у Мармурове море. Аби уникнути конфлікту з Великобританією російським військам було віддано наказ не захоплювати Стамбул. Російська армія зупинилася під його стінами зайнявши містечко Сан-Стефано, розташоване в 12 кілометрах від турецької столиці [112, 193-209].

З березня 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір, який передбачав повернення Російській імперії південної частини Бесарабії, відтятої від Росії після Кримської війни 1853-1856 рр., передачу Санкт-Петербургу Карса, Ардагана, Баязета і Батума. Інші пункти цього договору стосувалися "ериторіального і державного устрою балканських держав. Було створено самостійну єдину Болгарську державу в межах від Чорного моря на захід до сербського кордону у Охрідського озера, і від Дунаю до узбережжя Егейського моря. Чорногорія, Сербія і Румунія отримували юридично повну незалежність. До Румунії відходила Північна Добруджа. Межі Болгарії за Сан-Стефанським договором підходили близько до Стамбулу і включали значну частину узбережжя Егейського моря. Таким чином, Сан-Стефанський договір передбачав повне національне звільнення від турецького ярма сербського і румунського народів та відкривав шлях до звільнення болгарського [22, 40-42; 40, 209-215].

Побоюючись, що Росія використає Болгарію для посилення своїх позицій у східній частині Середземного моря, британські правлячі кола знайшли кордони створеної Болгарії і ситуацію, яка склалася на Балканах, неприйнятними для Лондона [118, 287-307].

6 березня 1878 р. за згодою з Б. Дізраелі і за його прямої вказівки Д. Андраши офіційно виступив з пропозицією скликати конгрес для обговорення умов миру між Росією і Портою, а фактично для перегляду Сан-Стефанського договору. Не отримавши підтримки з Берліну, Російська імперія ще до скликання конгресу, 30 травня 1878 р., погодилася підписати в Лондоні англо-російську угоду, за якою південний кордон Болгарії відходив далеко від Стамбула і повинен був проходити не по узбережжю Егейського моря, а по Балканському хребту. Росія зберегла за собою Каре, Ардаган, Батум і Південну Бесарабію, але вимушена була відмовитися від Баязета [100, 176-179].

За обіцянку «захищати інтереси» Порти на конгресі Великобританія примусила турецький уряд підписати 4 червня 1878 р. конвенцію, відповідно до якої Англія отримувала право окупації о. Кіпр, населеного в основному греками [82, 68-69].

6 червня Лондон і Відень підписали угоду про сумісний виступ на конгресі підтримуючи британські пропозиції. За це Уайтхолл зобов'язувався підтримати домагання Австро-Угорщини на окупацію Боснії та Герцеговини, які під час війни домоглися звільнення від влади Стамбула [1 18, 307-331].

Скликаний 13 червня 1878 р. Берлінський конгрес розпочав обговорення фактично вирішених заздалегідь питань про зміну Сан-Стефанського договору.

У результаті роботи конгресу був підписаний Берлінський трактат, за яким Каре, Ардаган, Батум відійшли до Росії, Баязет залишався у Османської імперії. Російській імперії була повернена Південна Бесарабія, Добруджа відійшла до Румунії. Підтверджена була також незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії [40,215-218].

Згідно з рішеннями Берлінського трактату 1878 р. територія майбутньої Болгарії різко скоротилася. Болгарське князівство було створене лише в межах на північ від Балканського гірського хребта та Дунаю. Значна частина Болгарії, на південь від Балканського хребта, так звана Східна Румелія, включаючи гірські проходи на Балканах, залишалася як і раніше турецькою провінцією з деякими правами автономії. Повністю зберігалася турецька влада над Македонією. Боснія й Герцеговина і санджак (адміністративний округ) Нові-Пазар передавалися Австро-Угорщині на правах окупації без визначеного терміну [98, 9].

Враховуючи погіршення відносин між Берліном і Віднем з одного боку та Санкт-Петербургом - з іншого, яке яскраво проявилося на Берлінському конгресі, О. фон Бісмарк переконався, що настав вдалий момент для укладення австро-німецького союзу, спрямованого проти Росії, а побічно і проти Франції [95, 290-291]. 7 жовтня 1879 р. був підписаний австро-німецький оборонний союз, який поряд із спільністю дій обох кабінетів проти Росії, розкрив перед Німеччиною можливості для розгроту Франції [92, 226].

Укладаючи союз із Австро-Угорщиною, німецький канцлер чітко розумів, що зрештою це приведе до зближення Росії з Францією. Але поки в Санкт-Петербурзі ніяких кроків до зближення з Парижем не робили. В умовах аграрної кризи 70-х - початку 80-х рр. XIX ст. економічні інтереси російських поміщиків вимагали дружніх відносин із Берлінським кабінетом заради збереження німецького ринку для експорту сільськогосподарських товарів. До зближення з Німеччиною російський уряд спонукали й незавершені балканські справи, гостра боротьба з Великобританією в Середній Азії, а у зв'язку з цим убезпечення західного кордону Росії. Нарешті, існувала необхідність удосконалення та переозброєння армії, для чого були потрібні значні кошти, а російська казна була виснажена нещодавньою війною [40, 225-227].

18 червня 1881 р. був підписаний австро-російсько-німецький договір, який відновив «Союз трьох імператорів». Але якщо договір 1873 р. був консультативним пактом, то договір 1881 р. був перш за все договором про нейтралітет. Це практично означало, що Російська імперія буде зберігати нейтралітет у разі війни Німеччини з Францією, а Німеччина і Австро-Угорщина дотримуватимуться нейтралітету у разі війни Великобританії з Російською імперією. При подовженні цього договору в 1884 р. з боку російської сторони було внесене роз'яснення, що дотримання нейтралітету з боку Росії можливе лише в разі нападу Франції на Німеччину, але не навпаки [100, 238-239]. Решта статей договору підтверджувала окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини, визнавала принцип закриття Босфору і Дарданелл для військових кораблів і, фактично, заперечувала за Великобританією право вводити свій флот в Протоки і Чорне море за згодою Порти [37, 28-29].

Таким чином, на початок 80-х рр. XIX ст. у Європі встановилася нова рівновага сил. Важливе місце у зовнішній політиці провідних європейських кабінетів у цей час продовжує відігравати балкансько-близькосхідний регіон. Рішення Берлінського конгресу 1878 р. не сприяли врегулюванню Східного питання. Керуючись політичними, стратегічними та економічними інтересами західноєвропейських держав, Берлінський конгрес не взяв до уваги інтереси народів, які входили до складу Османської імперії. Поряд із цим, Сан-Стефанський прелімінарій та Берлінський конгрес 1878 р. надали урядам впливових європейських країн формальний привід для подальшого втручання у внутрішні справи султанського уряду. Тому Балкани та Близький Схід стають головною ареною протистояння англо-австрійського блоку та їх союзників із Російською імперією.

Розділ 3. Російсько-британські відносини у 1885-1890 рр

Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі [132, 23-24]. Але в 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Російською імперією на грунті поділу світу на сфери впливу [82, 64-65].

У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондону, та його конкурентом у цьому регіоні.

Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут [119, 9-16]. Завоювання Туркменії і заняття росіянами в 1884 р. Мерва означало появу військ Російської імперії на кордонах Афганістану. 30 березня 1885 р. генерал К.В. Комаров розбив афганські передові загони, і зайняв оазис Пендже, що був плацдармом для походу на Герат [106, 41]. Таким чином, шлях до стратегічного пункту, який лежав в центрі доріг до Індії був відкритий.

Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни [95, 83].

Обговорюючи різні варіанти ведення бойових дій, Лондонський уряд зупинився на найбільш реальному з них. Знову було вирішено здійснити напад на Російську імперію з боку Чорного моря, як і в Кримську кампанію 1853-1856 рр. Передбачалося, що Порта пропустить через Протоки британський флот, який вчинить морську диверсію проти Одеси і на Чорноморському узбережжі Кавказу. Зі свого боку, в Санкт-Петербурзі також обговорювалися варіанти військових дій проти Великобританії, включаючи крейсерну блокаду англійських портів [49, 321].

Британський істеблішмент готовий був воювати навіть без союзників. Проте, Уайтхолл не відмовлявся від свого давнього методу. Він посилено провокував війну Німеччини проти Росії. В англійських газетах з'явилися статті, що закликали Німеччину до війни і зображали її відносини з Російською імперією набагато гіршими, ніж вони були насправді [29, 72].

У цій ситуації російський уряд вирішив прийняти необхідні заходи для захисту Чорноморського узбережжя. Для цього було потрібно добитися закриття Проток для британського флоту, тобто точного дотримання Паризького трактату 1856 р. та Лондонської конвенції 1871 р., як і рішень Берлінського конгресу 1878 р.

11 квітня 1885 р. О.І. Нелідов зробив демарш перед Великим візирем, заявивши, що прохід британського флоту через Дарданелли і Босфор розглядатиметься російським імператорським кабінетом як порушення нейтралітету Османської імперії [37, 40-41].

До того ж, російська дипломатія звернулася до учасників Союзу трьох імператорів, вимагаючи виконання умов, записаних в договорі 1881 р. Сприяючи продовженню вигідної політики російської експансії в Середній Азії, та бажаючи запобігти можливому порозумінню між Росією і Великобританією, Берлін підтримав звернену до нього вимогу [29, 74].

Німецький уряд прийняв рішення виконати своє договірне зобов'язання, мобілізувавши для тиску на Османську імперію Австро-Угорщину, а також Італію і Францію. О. фон Бісмарк наказав своєму послові в Стамбулі І. Радовіцу «використати весь свій вплив, щоб Порта зберегла нейтралітет», і заявити їй, що «відкриття Проток приведе Стамбул до війни з Російською імперією». Ті ж заяви були зроблені турецьким послам в Берліні і Відні.

Зазнавши тиску з боку п'яти великих держав, султан був вимушений поступитися Санкт-Петербургу. 20 квітня в Стамбулі був опублікований указ, який затверджував рішення ради міністрів зберігати нейтралітет у разі військового зіткнення Британської та Російської імперій [37, 41-42].

Таким чином, задум Великобританії зазнав краху. Німеччина не хотіла воювати з Росією в ім'я чужих інтересів. Спеціальним листом Вільгельму І від 27 травня 1885 р. О. фон Бісмарк попередив його про провокації англійської преси. Канслер відзначав, що треба проявити безумовну стриманість відносно «дружніх» порад британського істеблішменту, керуючись в першу чергу власними національними інтересами [55, 75-77].

Залишившись без союзників, на Даунінг СҐтріт все ж таки продовжували готуватися до війни. Нестабільне становище зберігалося до осені 1885 р. Але із підтвердженням принципу закриття Проток, війна проти Російської імперії стала для Великобританії неможливою. Оголошення війни в Азії для британського істеблішменту було також невигідним. Російські комунікації проходили через Кавказ і Каспійське море, а, отже, були добре захищені. Вторгнення ж російських військ до Афганістану та Індії було справою більш легкою, ніж проникнення англо-індійских сил до Середньої Азії [113, 395].

Усупереч порадам Уайтхолла емір Абдуррахман у прикордонному питанні зайняв помірковану позицію. В обмін на визнання оазиса Пендже російським володінням, Санкт-Петербург погодився передати Афганістану район Зульфагара, зберігши за собою вихід із Зульфагарського гірського проходу. Таким чином, зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії. [4, 379-381; 43, 202-205].

У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання [46, 522].

Спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччини в їх антислов'янській політиці на Балканах, турецький уряд не виконував умов Берлінського договору 1878 р. по відношенню до Східної Румелії. Султан звузив права місцевої адміністрації, населення було позбавлене свободи слова, друку, петицій. За ініціативою Абдул Хаміда II болгарам було заборонено самостійно вирішувати митні справи. Стамбул вимагав відомостей про чисельність місцевої міліції, жандармерії, прізвища офіцерів. Порта, по суті, позбавила генерал-губернатора всіх прав по управлінню провінцією: права видання обласних законів, адміністративних постанов, керівництва міліцією та жандармерією [50, 206; 51, 250-251].

У Південній і Північній Болгарії всі верстви населення прагнули до об'єднання і звільнення від влади османів. Ці настрої підтримував болгарський князь О. Баттенбергський, розраховуючи таким чином відновити колишній авторитет у країні, підірваний у 1881 р. відміною Тирновської конституції 1879 р. [33,227-247].

У ніч з 5-го на 6 вересня 1885 р. в Пловдиві, столиці Східної Румелії, відбулося народне повстання. Турецька влада на чолі з генерал-губернатором Г. Крестовічем була скинута, і відбулося проголошення об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством під скіпетром князя О. Баттенберга [98, 16; 40,240-241].

Румелійський переворот, який підривав положення Берлінського договору 1878 р., привів до різкого загострення протиріч між великими державами і викликав гостру реакцію Порти і балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 по квітень 1886 рр. У дипломатичному листуванні і пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», інколи «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою й Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії [36, 6].

За сім років до цих подій в Сан-Стефано і на Берлінському конгресі 1878 р. російський уряд боровся за створення «Великої Болгарії». Санкт-Петербурзький кабінет, який раніше вважав Сербію державою, котра стане головним центром зосередження слов'янства і опорою Росії, з кінця 60-початку 70-х рр. XIX ст., враховуючи важливе геостратегічне розташування, багатовікову дружбу і тісні зв'язки двох слов'янських народів, почав вважати гарантом своєї політики на Балканах Болгарію. До того ж О. Баттенбергський був посаджений Росією на болгарський престол [37, 86-87]. Здавалося, на Певчевському мосту мали б радіти факту об'єднання Болгарії. Але на початку 80-х рр. XIX ст. традиційно сильний вплив Росії в балканських країнах, включаючи й Болгарію, починає знижуватися. На момент державного перевороту в Східній Румелії Санкт-Петербург не лише не придбав вирішального впливу в Болгарії, але навіть втратив колишні позиції [112, 127].

Звільнення від турецького іга стало вихідним пунктом для розвитку капіталізму в Болгарії. Фінансово-промислові кола країни вимагала позбавлення від російської залежності. Розпочався цілий ряд ускладнень, багато з яких переростало у відкритий конфлікт між болгарською буржуазією і російським царизмом. Особливо гострою була боротьба через напрямок болгарської залізниці. Російський уряд був зацікавлений у спорудженні залізничної колії від Дунаю на південь, до Балканського хребта. Ці дороги в разі нової війни з Османською імперією полегшили б наступ російських військ за Балканські гори. Але болгарські промисловці, пов'язані з австрійським ринком, вимагали прокладення колії, яка б сполучала країну через Сербію із Західною Європою. У боротьбі Росії з Австро-Угорщиною за залізничне будівництво в Болгарії перемога виявилася на боці австрійців. Під тиском місцевої буржуазії О. Баттенбергський змінив політичну орієнтацію. Із дипломатичного агента Російської імперії через зростаючий в Болгарії вплив британського й австрійського капіталу, він швидко перетворився на ставленика цих двох держав [29, 75-76].

Таким чином, вересневі події 1885 р. в Болгарії поставили уряд Росії перед серйозними труднощами у виборі зовнішньополітичного курсу стосовно цієї південнослов'янської країни. У Санкт-Петербурзі були погано обізнані з ситуацією в Болгарії, вважаючи рух за об'єднання особистою ініціативою князя Олександра. Крім того, між двома дипломатичними консульствами - в Софії і Філіппополі - не було єдності. Російським консульством в Софії з 1884 р., після від'їзду з Болгарії О.С. Іоніна, керував О.І. Кояндер, який раніше служив секретарем посольства в Китаї і був погано обізнаний з ситуацією на Балканах. Він разом з військовим міністром генералом М.А. Кантакузеном підтримував дружні стосунки з П. Каравеловим. Останній наполягаючи на відкритій боротьбі з Портою, критикував діяльність генерал-губернатора Східної Румелії Г. Крестовіча, який намагався встановити лояльні стосунки з Портою, сподіваючись добитися розширення автономії краю [60, 56-58].