Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.

У 1894 р. митна війна між Берліном і Санкт-Петербургом закінчилася підписанням російсько-німецької торгівельної угоди. Потреба у відновленні порушених стосунків із Росією була викликана тим, що впливові фінансово-промислові кола Німеччини все рішучіше вимагали придбання обширних колоніаних володінь, а отже, зовнішня політика Німеччини мала вступити на антианглійский шлях. Однак російсько-французький союз на той час став доконаним фактом [94, 273-274].

У цей час відбулося чергове загострення Східного питання, пов'язаного із вирішенням проблеми статусу вірмен, яка становила значну небезпеку для цілісності Порти та була важливою складовою турецької національної політики. За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд [11, 10-12; 45, 4-5]. Тому підйом вірменського національного руху кінця XIX ст. належить до числа тих внутрішніх ускладнень в Османській імперії, які привели до міжнародно-політичної кризи [46, 523-524].

Відповідно до статті 61 Берлінського трактату 1878 р., «Висока Порта» зобов'язувалася здійснити реформи та перетворення, викликані місцевими потребами, в областях компактного проживання вірмен, та забезпечити їм захист від черкесів та курдів. Султанський уряд мав періодично звітувати перед великими державами про виконання наміченої програми у сфері національної політики [100, 204-205].

Але чим більше слабнула Османська імперія, тим більше посилювалася політика ісламізації й отуречування західних вірмен. Султан не лише не виконував своїх зобов'язань, але й розробив програму по «ліквідації вірменського питання шляхом знищення вірмен» [3, 88]. У розпалюванні ненависті між численними народами своєї держави Абдул Хамід II бачив найкращий спосіб зміцнення султанського абсолютизму [17, 10-34]. Він сприяв переселенню мусульман із Балкан до Малої Азії, навмисно загострюючи відносини між слов'янами, вірменами, греками з одного боку, турками і курдами -- з іншою [45, 26]. Крім того, в 1891 р. на території Малої Азії були створені загони іррегулярної кінноти («хамідіе») переважно з курдів і черкесів, поставлені поза контролем і залежністю від місцевої адміністрації. їх призначення полягало у «наведенні порядку» в провінції, у придушенні будь-якого прояву незадоволення населення беззаконнями влади [51, 260-261].

У відповідь на політику турецького керівництва серед вірменського населення посилились обурення та боротьба проти асиміляції, які врешті переросли в прагнення звільнитися від гніту османської влади [45, 21]. «Вірменське питання», визвольна боротьба та вимоги проведення реформ були соціальною проблемою, бо містили в собі аграрне питання, вимогу забезпечення розвитку національної культури і надання політичних прав. Тому головною пружиною вірменського визвольного руху стала всенародна боротьба проти шаріатського законодавства та проти антивірменської політики султанізму [17, 14].

Бездіяльність європейських кабінетів дозволила турецькому уряду в 90-х рр. XIX ст. перейти до здійснення плану геноциду вірмен. Арешти і вбивства вірмен в 1890 р. в Сасуні, у січні 1893 р. - в Кайсарі, у травні-червні 1893 р. - в Анкарі, у липні 1893 р. - в Будгасі підготували перехід до масового побиття вірмен у 1894-1896 рр. [З, 89-99]

За згоди султанського військового командування в серпні-вересні 1894 р. була організована різанина вірмен в Сасуні, Муші та інших містах. У результаті цих акцій було розгромлено більше 40 сіл і вирізано майже 10 тис. чоловік [94, 272-273].

Після масової розправи над вірменами Великобританія в 1894 р. виступила з пропозицією провести обстеження на місці, силами іноземних консулів. На відміну від Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, Росія та Франція погодилися з британською пропозицією: вони не хотіли дозволити Лондону діяти самостійно в цьому питанні [26, 13-14].

Втручання Великобританії в справи султанського уряду могло привести до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу для обох країн. Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю французьких капіталовкладень в Османській імперії. Тому протягом 1894-1896 рр. між трьома державами, які втрутилися у вірменські справи, зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму [52, 12-13].

Торкаючись міжнародного аспекту подій необхідно відзначити, що вірменське питання було формою англо-російського протиборства. Не турбота про долю вірмен, а прагнення ослабити Російську імперію, створити складнощі на її південних кордонах, закрити Санкт-Петербургу шлях до Індії і Середземного моря, та загрозою вторгнення добитися згоди султана на захоплення Єгипту - такі були цілі політики Британської імперії на Близькому Сході [9, 29].

Крім того, економічним вторгненням до Османської імперії Великобританія прагнула підірвати там фінансовий вплив Франції. У 90-х рр. XIX ст. французькі банкіри займали керівні ролі в Оттоманському імперському банку і в Управлінні Оттоманського публічного боргу, тоді як фінансові позиції Британської імперії на Близькому Сході були слабшими. Наполягаючи на озброєному втручанні Європи у справи Західної Вірменії, на Даунінг стріт також враховували її стратегічне розташування, можливість використовувати територію Вірменії для просування до Месопотамії, бо Вірменське нагір'я панувало над долиною Тігра та Евфрата. Мала значення і та обставина, що здобуття Західною Вірменією автономії з рук Уайтхоллу робило б британські фінансові кола господарем положення в Малій Азії [51, 263].

Як засіб досягнення цих цілей своєї зовнішньої політики на Близькому Сході Лондонський уряд використовував почергово два дипломатичні методи: то він удавався до тиску на султана, вимагаючи від нього негайного проведення реформ у вірменських вілайєтах, то на зміну ліберальним розмовам про реформи висувалися відверто загарбницькі плани розділу Османської імперії [37, 49-51].

У листопаді 1894 р. уряд Великобританії запропонував створити міжнародну комісію із розслідування подій у Сасуні. Абдул Хамід II під тиском європейської громадськості вимушений був погодитися на створення турецької комісії за участю британського консула [3, 99-109]. У відповідь на це французький посол у Стамбулі звернув увагу султана на небезпеку присутності в комісії одного лише англійського представника, який без контролю з боку інших великих держав міг би стати господарем становища, і запропонував залучити до участі у комісії французького і російського консулів, котрі знаходилися в Ерзерумі.

У свою чергу, британський істеблішмент, бажаючи досягти єдності з Російською імперією і Францією, запросив уряди цих країн взяти участь у розслідуванні [43, 335].

Слід підкреслити, що зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин в урядових колах Великобританії спостерігалася тенденція до пом'якшення британсько-російських суперечностей. 9 листопада 1894 р. у промові на банкеті у лорд-мера Лондона прем'єр-міністр А. Розбері висловився за зближення з Росією [108, 361-369].

У грудні 1894 р. Лондон, намагаючись послабити російсько-французьку єдність, вирішив домовитися з Російською імперією по вірменському і єгипетському питаннях. Він запропонував Санкт-Петербургу для «наведення ладу» ввести російські війська до Турецької Вірменії, а за це Росія мала визнати права Великобританії на Єгипет. Російське МЗС відмовилось від подібної пропозиції. Хоча формально вона була вигідною, оскільки Єгипет і так знаходився під контролем англійців, але заняття Турецької Вірменії серйозно і надовго посварило б Миколу II з султаном, чого, власне, і добивався Уайтхолл. Метою ж російського уряду був контроль над Протоками, а не збільшення території в Малій Азії [118, 361].

21 грудня 1894 р. Абдул Хамід II погодився з пропозицією представників європейських держав про їх компетенцію в турецькій комісії.

Під час створення турецької комісії за участю європейських представників із розслідування подій в Сасуні між провідними державами позначилися певні розбіжності. Російський уряд вимагав від свого представника «не приховувати недоліків у турецькій адміністрації, не применшувати їх, а ретельно розслідувати події у регіоні». У цьому питанні Санкт-Петербург був цілком готовий співпрацювати разом із Лондоном. Суперечки між європейськими уповноваженими стосувалися методів розслідування та характеру їх діяльності. Уайтхолл наполягав на активній участі європейських чиновників у роботі комісії, на їх праві вести допит свідків. Російський уряд вважав за доцільне лише «спрямовувати» дії комісії, вказувати її членам місцевості, в яких необхідно проводити розслідування, і осіб, котрих слід було залучити до допиту. Російські урядові кола перш за все намагалися не допустити поширення вірменських хвилювань на прикордонну з Російською імперією територію. Французький уряд у вірменському, крітському і македонському питаннях підтримував Росію, що служило свідоцтвом дієвості російсько-французького союзу. На противагу Лондону і Риму, які наполягали на «розширенні вірменського питання в рамках європейської конференції, Санкт-Петербург і Париж прагнули до його локалізації шляхом проведення реформ для вірменського населення Малої Азії» [61, 56-67].

У результаті обговорень було досягнуто компромісного варіанту. Виходячи із загальної інструкції, делегатам європейських країн дозволялося брати участь у розслідуванні подій в Сасуні, бути присутніми на засіданнях комісії, супроводжувати членів турецької комісії в їх поїздках по Бітліському вілайєту, указувати місця пошуку, самим формулювати питання, якщо, їм здавалося, що вони погано поставлені головуючим [87, 338].

Під час розслідування з'ясувалося складне економічне становище вірмен, повне безвладдя в регіоні, та неконтрольованість полків «хамідіе». У квітні 1895 р. делегати трьох держав, вказуючи на необхідність корінних перетворень в адміністрації вірменських вілайєтів, передали султану проект, в якому пропонувалося для проведення реформ призначити верховного комісара і заснувати контрольну комісію для ухвалення петицій і встановлення відносин із посольствами [51, 265-266].

Одночасно з роботою турецької комісії з розслідування подій в Сасуні посли Російської імперії, Великобританії і Франції в Стамбулі займалися також підготовкою проекту реформ. 11 травня 1895 р. цей проект разом із меморандумом був вручений Абдул Хаміду II. Держави пропонували султану встановити контроль Європи за виборами і діяльністю валі, наполягали на включенні до складу жандармерії всіх станів суспільства. Проект передбачав проведення адміністративних, судових, фінансових реформ в шести вілайєтах Турецької Вірменії (Ерзурум, Сивас, Харпут, Діяр-Бакир, Бітліс, Ван), які повинні були усунути свавілля турецької влади і гарантувати вірменському народу охорону життя та майна [52, 16-17].

13 червня 1895 р. турецький уряд відкинув пропозиції послів про контроль Європи за діяльністю валі, вважаючи це порушенням суверенітету султана. 2 серпня Абдул Хамід II передав державам свою відповідь на проект про проведення реформ. Він був складений у такій невизначеній формі, без жодних гарантій їх здійснення, що викликав незадоволення як вірменського населення, так і європейських урядів [94,305].

15 серпня 1895 р. Р. Солсбері, виступаючи в парламенті, з гнівною промовою обрушився на султана. Підкреслюючи повну солідарність Великобританії та Росії у вірменському питанні, він заявив, що незалежність Османської імперії покоїться виключно на бажанні держав зберегти цю незалежність, але політика Порти відносно вірмен може спонукати Європу відмовити султану в підтримці штучного існування Турецької держави. Заява британського прем'єр-міністра про єдність трьох європейських урядів не відповідала істині. Протиріччя між державами були настільки очевидними, що Франція й Росія, не довіряючи Лондонському кабінету, не підтримали його планів про збройне втручання у справи Порти [43,335].

Влітку 1895 р. британський прем'єр-міністр пішов далі в антитурецькій ,політиці: він пропонував уже план розділу Османської імперії, обравши спочатку як партнера Німеччину. У липні-серпені 1895 р. відбулися переговори Р. Солсбері з німецьким послом в Лондоні В. Гатцфельдом про розділ Оттоманської держави. Мета переговорів полягала в спробі

Великобританії отримати підтримку Берлінського кабінету у вірменському питанні, окреслити різні варіанти розділу Порти в разі її загибелі. Один із них, за словами німецького посла, зводився до передачі Росії Стамбула і Проток, Великобританії - Месопотамії і Єгипту, Австро-Угорщині - виходу до Егейського моря, Франції - Марокко, Італії - Тріполі. Пропонуючи такий план розділу, Лондон, сподівалася на те, що перехід Босфору та Дарданелл до рук Санкт-Петербургу спровокує протидію Франції й інших європейських держав, послабить російсько-французький союз і приведе до ізоляції Франції. Перспективою ізоляції Французької республіки Р. Солсбері хотів привернути увагу німецького істеблішменту до його проекту з турецького питання. Але британські пропозиції німецьку сторону не зацікавили [108, 375-376].

Тим часом, використавши розбіжності між європейськими урядами, Абдул Хамід II санкціонував нові вірменські погроми в Стамбулі. Приводом для різанини, яка тривала з 30 вересня по 2 жовтня 1895 р., стала мирна маніфестація вірмен 7 вересня з вимогою нормалізації умов життя [52, 17; 94,312].

Нові насилля турецької влади змусили послів трьох європейських країн 15 жовтня звернутися до султана з вимогою про невідкладне проведення реформ. Одночасно з цим посли шести держав передали султанському уряду колективну ноту, звернувши його увагу на становище в столиці, і віддали наказ командирам своїх стаціонарів відійти в безпечне місце. Ці заходи європейських дипломатів змусили Абдул Хаміда II 20 жовтня 1895 р. султанським рескриптом затвердити проект реформ. Проте і цей документ, подібно до багатьох інших, залишився простим листом паперу. Насильства над вірменами в Малій Азії продовжувалися і після видання рескрипту.

У листопаді 1895 р. Р. Солсбері запропонував ввести британську ескадру в Мармурове море. Але ретельно проаналізувавши розстановку сил у регіоні, від цього плану довелося відмовитися [43, 336].

За цих умов міністр закордонних справ Австро-Угорщни А. Голуховський від імені Баллплацу 1 листопада 1895 р. запропонував європейським державам, які підписали Берлінський договір 1878 р., з метою стабілізації становища ввести в Протоки по декілька судів кожної з європейських ескадр [51, 267; 94, 312]. Санкт-Петербурзький кабінет побачив у цій пропозиції небезпеку міжнародного втручання в справи Порти. Заручившись підтримкою інших держав, він відхилив австрійський проект. Російський уряд мотивував свою відмову тим, що «настільки надзвичайні заходи не були нагальною потребою і зовсім не могли б забезпечити порядок у провінціях, у яких головним чином відбувалося побиття християнського населення». У якості контрзаходу О.І. Нелідов запропонував направити в розпорядження посольств сторожові судна, чисельність екіпажів яких становила б значну військову силу і була б здатною попередити вибуху мусульманського фанатизму і захистити життя і майно європейських підданих. Всі європейські уряди пристали на цю пропозицію[94, 312].

Проте, Абдул Хамід II зволікав із проведенням реформ. Верховний комісар, призначений у вірменські провінції Малої Азії за рекомендацією європейських держав, посилаючись на відсутність грошових коштів не діяв. Фактична влада в провінції як і раніше залишалася в руках «хамідіе» та турецьких чиновників, які, користуючись безкарністю, продовжували розправи над християнським населенням. Протягом червня 1896 р. Ван і його околиці були перетворені на руїни, більше 20 тис. мешканців цієї області було вирізано [117, 178].

26 серпня 1896 р. вірменські націоналісти захопили приміщення Оттоманського банку в Стамбулі. Вони засіли в ній, обороняючись від турецької поліції і загрожуючи підірвати будинок зі всіма мільйонними цінностями. У відповідь на захоплення банку влада і мусульманське духівництво організували різанину вірмен [118, 366-367].

У зв'язку з вірменськими погромами в турецькій столиці британська ескадра залишила Мальту і підійшла до Дарданелл. Ситуація в країні стала критичною. Становище ускладнювалося тим, що вслід за Вірменією хвиля обурень політикою султанської адміністрації охопила європейські провінції Туреччини: Кріт, Епір, Македонію [92, 239].

Постанови Берлінського конгресу 1878 р., які зобов'язали султана здійснити на Кріті перетворення під контролем європейських консулів, не були виконані. Управляв островом турок-валі, а не генерал-губернатор-християнин, що було порушенням пакту про Кріт, підписаного в Канеї у жовтні 1878 р. Народні збори як найвищий орган влади були позбавлені реальної сили [94,349-351].

Провокації султанської адміністрації викликали сильне обурення серед населення всього Балканського півострова. Абдул Хамід II направив на Кріт військові сили, змінив валі, який, на його думку, діяв недостатньо енергійно. Новий валі, ярий фанатик, почав формувати загони башибузуків для боротьби з повстанцями. У цих умовах 29 травня 1896 р. Росія, Франція, Великобританія та Австро-Угорщина направили в крітські води по одному крейсеру, командирів яких було проінструктовано «діяти в разі потреби спільно». Ескадра і консульства прийняли під свій захист іноземців і християн Канеї. Для вирішення проблем на Кріті чотири держави створили управлінський орган - Раду адміралів, до якої увійшли морські начальники кораблів, котрі знаходилися на рейді в Канеї [94, 351].

24 червня 1896 р. посли європейських держав у Стамбулі звернулися до Порти з колективною нотою, наполягаючи на призначенні генерал-губернатора-християнина за схваленням європейських держав терміном на п'ять років, скликання Наводни зборів, і амністії для повстанців [51, 273-275].

Уряд Османської імперії висловив готовність підкоритися вимогам провідних європейських держав, але, як і у вірменському питанні, обмежив хвою діяльність напівзаходами. Замінивши валі-мусульманина генерал-губернатором-християнином, він зберіг посаду головнокомандуючого турецькими військами за колишнім валі, не визначивши службових стосунків між новим генерал-губернатором і головнокомандуючим, що привело до «двовладдя» і не сприяло встановленню спокою.

Крітяни вимагали приєднання острова до Греції або введення широкої автономії. Грецька влада відкрито стала на сторону повстанців, направивши на острів волонтерів. Рух охопив також Епір та Македонію. Населення цих провінцій було солідарне з крітянами. Побоюючись активного втручання Греції на стороні повсталих, Абдул Хамід II звернувся до європейських держав «віднайти засоби до умиротворенню населення Кріту». Європейські кабінети прийняли пропозицію султана і направили інструкцію консулам, які повинні були переконати депутатів асамблеї розпочати переговори з членами турецької комісії й підкоритися угоді, яка буде вироблена послами європейських держав спільно з Портою [46, 524-525].

28 серпня 1896 р. був опублікований новий указ, за яким задовольнялися майже всі вимоги повсталих: проголошувалися реформи, генерал-губернатором був призначений урядовець з християн терміном на п'ять років [90, 155].

Але султанська влада і мусульманські фанатики на острові, знаючи про негативне ставлення Абдул Хаміда II до цих обіцянок, гальмували проведення реформ. Тому хвилювання на Кріті поносилися [133, 212].

Проблема розділу Османської імперії та долі Чорноморських проток знову встала в центрі уваги європейських держав. Можливість введення в Протоки флоту Великобританії й, можливо, інших європейських держав викликала занепокоєння в Санкт-Петербурзі.

У вересні 1896 р. Микола II відвідав Британську імперію, де в замку Бальмораль відбулися його переговори з прем'єр-міністром Р. Солсбері. Серед інших обговорювалося і питання про Чорноморські протоки. Російський імператор заявив про бажання Росії встановити контроль над Протоками без оволодіння якими-небудь частинами території Порти. Р. Солсбері наголосив, що це може бути здійснено тільки «після зникнення Османської імперії» і задоволення інтересів інших держав [92, 240].

Слід зазначити, що британський прем'єр-міністр прагнув досягти угоди з російською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про розділ Оттоманської держави. У 1896 р. два важливі чинники робили таку угоду для Великобританії особливо бажаною. Першим із цих чинників було рішення приступити до завоювання Судану, що укріпило б позиції Уайтхоллу в Єгипті. При цьому експедицію до Судану в Лондоні мали намір фінансувати за рахунок коштів Міжнародної Каси єгипетського боргу. Угода з Російською імперією допомогла б зламати опір Каси, в якій домінуючу роль відігравала Франція [86, 15-18]. Другим чинником було надзвичайне загострення відносин Великобританії з Німеччиною, яке настало на початку 1896 р. через Південну Африку. Погіршення англо-німецьких стосунків саме по собі робило для Лондона бажаним поліпшення відносин з іншими своїми супротивниками, включаючи Росію [43, 337-338].

Безпосередньо після різанини вірмен в Стамбулі про угоду заговорив британський посол в Османській імперії Ф. Каррі. Метою зближення з Санкт-Петербургом і Парижем повинен був стати сумісний тиск на султана - або з тим, щоб змусити його змінити великого візиря, або ж встановити в Порті порядок, гарантований Європою. Микола II в цілому погодився з англійськими пропозиціями, але британський проект не отримав схвалення в Санкт-Петербурзі. Заміна влади султана європейським кондомініумом не відповідала національним інтересам Російської імперії. Тому під тиском російських впливових урядових кіл, цей план був відкинутий [94, 373-374].

Російська політика збереження статус-кво в Османській імперії цілком відповідала інтересам уряду й капіталу Франції. Проте, її банкірам були потрібні спеціальні заходи для запобігання можливому фінансовому банкрутству Оттоманської держави і безпеки та прибутковості іноземних інвестицій. Найкращою гарантією їх збереження французьким вкладникам здавалося максимальне розширення міжнародного контролю над турецькими фінансами за допомогою розширення сфери компетенції

Управління Оттоманського боргу. Фактично це означало перехід влади із рук султана до західних банкірів, переважно французьких.

Для російської дипломатії такий варіант був абсолютно неприйнятним: «Перехід до європейських рук економічних важелів Порти був би рівнозначний нейтралізації Оттоманської імперії і заміні слабого, але все-таки незалежного її уряду сильним, проте ворожим Росії міжнародним контролем» [43, 338].

Але під час візиту Миколи II до Парижа, де цар пробув про 6 по 8 жовтня 1896 р. Аното умовив російського можновладця та М.П. Шишкіна, який супроводжував його, затвердити спільні інструкції послам Росії і Франції у Стамбулі, корті містили б в собі всі ті французькі побажання, які до цих пір Санкт-Петербург категорично відкидав. Ці інструкції передбачали зближення з Великобританією, з урядом котрої планувалося досягти угоди з єгипетского питання, «але за умови взаємних задоволень як в тому, що стосується майбутнього авторитету адміністрації єгипетського боргу», так і в тому, «що стосується необхідних гарантій нейтралізації Суецького каналу». Наголошувалося на необхідності «встановлення в Єгипті порядку, більш прийнятного до принципу збереження цілісності Османської імперії». Таким чином, Аното передбачав санкціонувати окупацію Єгипту, забезпечивши економічні інтереси Франції і отримав™ від Лондона деякі поступки відносно навігації по Суецькому каналу.

Інструкції передбачали, також розширення компетенції Управління Оттоманського боргу, причому російський уряд погоджувався надіслати свого делегата до цієї установи, яку він доти ігнорував. Росія, таким чином, зробила крок у сторону встановлення над Стамбулом міжнародного контролю [43, 339-342].

Проте, в Санкт-Петербурзі привезені з Парижа інструкції отримали негативну оцінку. Заперечували не лише найвпливовіші сановники імперії, але й деякі посли також виступили з протестом. Що стосується посла в Османській імперії О.І. Нелідова, то він почав з того, що добився дозволу на приїзд до столиці, після чого заявив, що швидше піде у відставку, ніж погодиться слідувати паризьким інструкціям. Він підготував проект нової інструкції, який був затверджений Миколою II. Аби дещо заспокоїти Париж, нова інструкція пропонувала зробити султану заяву, в якій говорилося, що, у випадку якщо він зазіхне на прибутки, закріплені за Управлінням Оттоманського боргу, держави встановлять над Портою фінансовий контроль ще більш тісний, ніж визначений декретом 1881 р. Аното, розчарований у провалі своєї комбінації, вимушений був пристати на цю пропорцію [39, 278].

Між тим, скориставшись репресіями проти вірмен, Великобританія в жовтні 1896 р. запропонувала скликати загальноєвропейську конференцію послів з питання про реформи в Османській імперії. Одночасно з цим вона висловилася про доцільність інтервенції проти султана. Англійські судна крейсували в Середземному морі, біля входу в Дарданелли. Російський уряд, стурбований цими заявами, сповістив Уайтхолл, що у разі британської інтервенції Чорноморський флот негайно увійде до Босфору [52, 20-21].

Не зважившись на сепаратний виступ проти Порти, 20 жовтня1896 р. Лондон звернувся до інших великих держав з нотою, в якій запропонував доручити їх послам в Стамбулі виробити проект реформ не лише для вірменських вілайєтів, а для Османської імперії в цілому: не досягши єдності з Росією, британський уряд удався до методу «європейського концерту». За умови, що з проектом реформ, вироблених послами, заздалегідь погодяться уряди всіх шести європейських держав, пропонувалося нав'язати проект султану за допомогою «заходів примусу» [92, 241].

24 листопада російський уряд зробив новий зигзаг у своїй близькосхідній політиці. Він повернувся до позиції, зайнятої Миколою II в Бальморалі. Ініціатором такого повороту був О. Нелідов. 30 листопада 1896 р. він подав імператорові записку, в якій вказував на хистке становище Османської імперії і можливість утвердження там іноземного впливу. Перехід Проток із рук «слабкого Стамбулу» в «сильніші» загрожував би безпеці осійської імперії в Чорному морі і закрив би їй вихід до Середземного моря. Посол рекомендував у разі введення британського флоту до Дарданелл негайно зайняти Верхній Босфор. О.І Нелідов вважав, що «при спокійнішому перебігу справ в Стамбулі» можна навіть не чекати вступу іноземних судів до Проток, а увійти до Босфору і тоді вже запросити інші держави до співпраці [51,268-271].

Сама ідея зайняття Проток в разі розділу Османської імперії була не новою. Перший проект О.І. Нелідова датувався 1882 р., періодом загострення болгарської кризи і окупації Великобританією Єгипту; другий, - 1892 р., тобто після початку вірменських хвилювань в Османській імперії. Але перші проекти російського посла санкції уряду не отримали [118, 389].

Проте восени 1896 р., коли загроза вторгнення британсько-італійського флоту до Дарданелл ставала реальною, а Порта знаходилася в стані внутрішньої кризи, новий проект 0.1. Нелідова не був відкинутий.

На особливій нараді, скликаній Миколою II для розгляду записки посла, яка відбулася 23 листопада 1896 р., було ухвалено доручити О. Нелідову діяти спільно з представниками інших країн у вирішенні вірменського національного питання, не допускаючи при цьому заміни турецьких установ на загальноєвропейські. У разі вірогідності введення іноземних ескадр до Мармурового моря, вважалося доцільним тимчасове заняття Верхнього Босфору для закриття Чорного моря [94,375-386].

Коли проект був прийнятий, Є. Вітте, який вважав, що його реалізація неминуче приведе до війни, звернувся за допомогою до обер-прокурора святішого синоду Д. Побєдоносцева, який мав на імператора великий вплив. Спільно вони умовили Миколу II відмовитися від здійснення нелідівского проекту [43, 343].

Франція також не підтримала цей проект. 12 грудня, скориставшись необхідністю відповіді на британську ноту від 20 жовтня, французький уряд висунули три умови своєї згоди на обговорення запропонованого Лондоном проекту реформ: 1) збереження цілісності Османської імперії; 2) виключення кондомініуму шести держав над нею; 3) виключення будь-яких сепаратних дій з боку кожної з великих держав. Остання умова усувала можливість здійснення проекту О. Нелідова [108, 382-384].

У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів із врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії. За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і хможливість введення флоту Великобританії до Проток відпала.

Але надалі робота конференції зайшла в глухий кут. На початку 1897 р. в умовах нового сплеску вірменського визвольного руху знову виникла ситуація, за якої створювалася загроза вторгнення до Проток морських сил третіх країн, у зв'язку з чим О.І. Нелідов запросив МЗС про своєчасність вживання заходів, окреслених особливою нарадою 23 листопада 1896 р. Проте Санкт-Петербург не бажав удаватися до військової сили, і послу було наказано телеграфувати про висадку російської ескадри з десантом до Босфору лише в тому випадку, якщо б посол іншої великої держави викликав у Протоки свій флот [16, 78-92].

2 лютого 1897 р. між учасниками конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації. Проте цей проект реформ також не був реалізований - почалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт [52, 21].

У січні 1897 р. в Канеї відбулося озброєне зіткнення турецьких військ із греками та крітянами, що спонукало останніх просити Грецію про втручання. На початку 1897 р. грецька ескадра під командуванням принца Георга провела морську демонстрацію біля берегів острова. У ніч на 15 лютого між островом Теодора і півостровом Спаду висадився грецький десант у кількості 1400 чол. при восьми знаряддях. Греки почали наступ на Канею, вже зайняту моряками з міжнародної ескадри. Європейські уряди, угледівши в цьому акті заклик «до загального заколоту», не підтримали вирішення крітян про приєднання до Греції. Рада адміралів надіслала чотири кораблі для попередньої розвідки грецьких позицій поблизу села Платанья із наказом відкривати вогонь по грецьких формуваннях у разі їх наступу [1 18, 354-355].

За цих обставин російський уряд запропонував компромісне рішення: султан надасть Кріту автономію, але грецькому уряду держави надішлють ультиматум із пропозицією вивести з острова свої збройні сили. Якщо останній цього не виконає, то щодо Греції будуть застосовані заходи примусу. Ця пропозиція була схвалена європейськими кабінетами і 2 березня 1897 р. представники провідних держав вручили турецькому і грецькому урядам тотожні ноти [94, 392].

Під час близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург виступав за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно Кріту. Росія побоювалася того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті, а відповідно і можливість введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримала принцип «європейського концерту» [51,274].

Уряд Османської імперії прийняв вимоги держав. Греція ж, розраховуючи на підтримку балканських держав, відкинула пропозицію Європи про автономію Кріту. Грецьке керівництво заявило, що не може задовольнитися автономією і вимагає приєднання острова - проте, після попереднього проведення плебісциту.

Перед державами постало питання про застосування до Греції заходів примусу, але вони тривалий час не могли домовитися про характер таких заходів. У березні 1897 р. на вимогу Ради адміралів на Кріт почали прибувати міжнародні війська, і острів був розбитий на зони іноземного спостереження. Також була оголошена блокада Кріту. Але Лондон незабаром відмовився від участі у спільних діях.

13 березня 1897 р. в Греції була оголошена загальна мобілізація. Султан зі свого боку зосереджував сили на грецькому кордоні. Тепер держави, включаючи Великобританію, домовились блокувати порт Воло, через який проходило постачання грецької армії, розташованої у Фессалії. Але вони спізнилися: 17 квітня грецькі війська розпозпочали військові дії проти Порти [51,276].

Перші бої показали військову слабкість Греції. Османська імперія мала в своєму розпорядженні значну перевагу в силах. Турецкая армія завдала грецьким військам важкої поразки. Турки приблизились до воріт Аттіки. Проте, за ініціативою Уайтхоллу відбулось втручання держав. Уряди Російської імперії, Франції і Британської монархії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на Кріті автономії.

Німецькому кайзеру вдалося досягти попередньої згоди Греції відкликати всі свої збройні сили з острова і погодитися на його автономію у складі Османської імперії. Але Абдул Хаміду II тепер вимагав передачі Стамбулу Фесалії і сплати контрибуції. Ці претензії Порти викликали протест Росії, Франції та Великобританії [54, 373].

Микола II надіслав султану особистого листа, закликаючи його до поступок. Абдул-Хамід II погодився з цією вимогою. 19 травня 1897 р. було заключено перемир'я і через два дні військові дії між Грецією і Портою були припинені. Над Крітом був установлений контроль шести європейських держав, а турецькі гарнізони залишали острів. За пропозицією російського уряду, підтриманого султаном, послам європейських держав у Стамбулі було доручено розробити підстави майбутньої організації острова [43, 345-347].

За миром, підписаним 18 вересня 1897 р. Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська. Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман, збереженні турецького прапора на острові [46, 525].

Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів, які проживали в Османській імперії практично не змінилося.

Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.

Проте, у цей час виявилися певні зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те, що англійський кабінет зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та крітської проблем, британський істеблішмент у цей час відходить від своєї звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом. Відстоюючи власні державні інтереси, Лондон поряд із цим, намагається знайти компромісні варіанти вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У зв'язку із загостренням вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову виступає проблема статусу Чорноморських проток. Тому Санкт-Петербург проводить складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у спільному напрямку.

Висновки

Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі. Але у 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Росією на ґрунті поділу світу на сфери впливу.

У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондона, та його конкурентом у цьому регіоні.

Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут. Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни.

Значною мірою завдяки дипломатичному сприянню Берліна, для якого була вигідною політика Росії в Середній Азії, афганську проблему вдалося врегулювати мирним шляхом. Зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії.

У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання.

У зв'язку з тим, що уряд Османської імперії, спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччині в їх анти слов'янській політиці на Балканах, не виконав умов Берлінського договору 1878 р. стосовно Східної Румелії, у вересні 1885 р. в Пловдиві, столиці адміністративної автономії, відбулося народне повстання. Турецьку владу було скинуто й проголошено об'єднання Східної Румунії з Болгарським князівством під скіпетром князя Олександра Баттенберга.

Румелійський переворот призвів до різкого загострення протиріч між провідними європейськими країнами і викликав гостру реакцію Порти та балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 р. по квітнь 1886 р. У дипломатичному листуванні й пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», іноді «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою та Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії.

Оскільки на час державного перевороту в Східній Румелії Росія не лише не мала вирішальни позицій в Болгарії, але навіть втратила колишні здобутки, то офіційною позицією Санкт-Петербурга стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії.

Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, щоб послабити вплив Російської імперії на Балканах. Віденьський кабінет намагався локалізувати болгарський національний рух і не допустити його поширення на нові території. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом в питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла.

Болгарське питання обговорювалося на Стамбульській конференції в листопаді 1885 р. Головним її змістом була боротьба російської та британської дипломатії за позицію Порти. У результаті тривалого обговорення Росії вдалося настояти на прийнятті резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг.

У результаті діяльності прем'єр-міністра Великобританії Р. Солсбері у лютому 1886 р. було укладено турецько-болгарський договір. Цим документом підтверджувалося, що Румелія є турецькою провінцією. Але губернатором Східної Румелії султан, згідно з турецько-болгарською угодою, мав призначити болгарського князя. Таким чином, у Північній і Південній Болгарії встановлювалося одне управління. Договір було схвалено усіма провідними європейськими країнами, крім Росії.

На початку квітня 1886 г. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Порти підписали акт, який представляв собою змінений відповідно до російських вимог турецько-болгарський договір. Таким чином, підписання Топханейського акта означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії.

Але визнання Європою воз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної обстановки як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Серпневий воєнний переворот 1886 р. і наступні події, поклали початок новій балканській кризі, котра також носила міжнародний характер.

Після контрперевороту та невдалої місії генерала М.В. Каульбарса у листопаді 1886 р. офіційні дипломатичні стосунки російського кабінету з болгарським урядом були розірвані.

Між тим, ситуація на міжнародній арені продовжувала загострюватися. У лютому-березні 1887 р. за сприяння Німеччини між Великобританією, Італією та Австро-Угорщиною була укладена Середземноморська Антанта, спрямована проти Франції та Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках.

У свою чергу, керуючись бажанням забезпечити нейтралітет Німеччини вразі ймовірного зіткнення з Британською імперією, Росія в червні 1887 р. підписала новий союзний російсько-німецький договір, без участі Австро-Угорщини, який отримав назву «Договору перестраховки».

Після підписання перестраховочної угоди боротьба між великими силами у болгарському питанні вступала у більш гостру фазу. Питання визнання Фердинанда Кобурга болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886-1888 рр.

Єдиним наслідком складних дипломатичних переговорів у Берліні та тамбулі з болгарського питання було надіслання в березні 1888 р. великим візирем безрезультатної ноти протесту до болгарського уряду.

На початку 90-х рр. XIX ст. у зовнішньополітичному курсі Російської імперії відбулася переорієнтація. Враховуючи розстановку сил на міжнародній арені, Росія пішла на зближення з Францією. У 1891 р. між державами був підписаний договір, котрий отримав в історії дипломатії назву Консультативного пакту. Наслідком подальших переговорів стала військова конвенція 1892 г., яка здобула обов'язкову силу в січні 1894 р.

У 1894-1897 рр. відбулося чергове загострення Східного питання. Внутрішні ускладнення в Османській імперії кінця XIX ст. привели до нової міжнародно-політичної кризи, одним із важливих аспектів якої стало вирішення питання про статус вірмен.

За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд.

Скориставшись порушенням норм міжнародного права на Даунінг стріт в 1894 р. вирішили втрутитися у внутрішні справи Порти. Втручання Великобританії в діяльність султанського уряду могло привести до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу для Російської імперії та Франції. Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю французьких капіталовкладень в Османській імперії. Тому протягом 1894-1896 рр. між трьома державами, зацікавленими у цій ситації, зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму.

Зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин, у Лондонського кабінету в цей час спостерігалася тенденція до пом'якшення суперечностей з Санкт-Петербургом. Британський істеблішмент прагнув досягти угоди з російською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про розділ Османської імперії. Але реалізувати ці задуми Великобританії не далося.

У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів з врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії. За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і можливість введення англійського флоту в Протоки відпала.

2 лютого 1897 р. між учасниками конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації. Хоча проект реформ був вироблений послами, проте, так і не вручений султану - розпочалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт.

Після того як турецька армія, завдавши грецьким військам важкої поразки, наблизилась до воріт Аттіки, за ініціативою Уайтхоллу відбулося втручання великих держав. Уряди Російської імперії, Франції і Великобританії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на острові автономії.

Під час Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург спільно з провідними європейськими кабінетами виступив за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно острова. Російські можновладці побоювалися того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті та спровокує введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримали принцип «європейського концерту».

За миром, підписаним 18 вересня 1897 р. Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська. Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман та збереженні турецького прапора на острові.

Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів, які входили до складу Османській імперії практично не змінилося. Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.

Проте, у цей час виявилися певні зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те, що Уайтхолл зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та крітської проблем, британський істеблішмент відходить від своєї звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом. Відстоюючи власні державні інтереси, Лондон намагається знайти компромісні варіанти вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У звязку із загостренням вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову виступає проблема статусу Чорноморських проток. Тому Санкт-Петербург проводить складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у спільному напрямку.

Список використаних джерел та літератури

Авантюры русского царизма в Болгарии. Сборник документов / Сост. П. Павлович. М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1935. - 240 с.

Айрапетов О. Внешняя политика Российской империи (1801-1914). - М.: Европа, 2006. - 668 с.

Аргайльский, Джорж-Джон-Дуглас Ответственность Англии в Восточном вопросе (факты и воспоминания за сорок лет). - СПб.: Типография Бенке, 1908.- 178 с.

Афганское разграничение. Переговоры между Россией и Великобританией, 1872-1885. - СПб.: Типография A.C. Суворина, 1886. -381 с.

Бантыш-Каменский H.H. Обзор внешних сношений России (по 1800 г.). -М: Изд. комиссии печат. гос. грамот и договоре, 1894. - Ч. 1. Австрия, Англия, Венгрия, Голландия, Дания, Испания. - 304 с.

Бейлиз A.C. К вопросу о русско-болгарских отношениях в 80-е гг. XIX в. Уч. зал Львовского университета, 1949 - Т. XVII. - Вып. 4 - С. 77-129

Биржевые ведомости. - 1892. - 10 января.

Британски дипломатически документи по българския национален въпрос. / Сост. В. Трайков и др. - София, 1993. - Т. 1. 1878-1893. - 380 с.

Булхак Н.В. Военно-дипломатическая деятельность государственных органов России по обеспечению приоритета своей страны в решении «Восточного вопроса» в XIX в.: Автореферат дисертации на соискание ученой степени доктора исторических наук: 07.00.02 - М., 2006. - 37 с.

Вельтман М.П. Советская Россия и капиталистическая Англия (от эпохи царизма до правительства Чемберлена-Болдуина 1925 г.). - М.: Прометей, 1925.-202 с.

Вербовський В.В. Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914-1923 рр.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля. - Луганск, 2006. - 20 с.

Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. - М.: Наука, 1991. - 160 с.

Виноградов К.Б. Мировая политика 60-80 годов XIX века: События и люди. - Л.: Издадельство Ленинградского университета, 1991. - 168 с.

Виноградов К.Б. Очерки английской историографии нового и новейшего времени / Изд. 2-е, переработ и доп. - Л.: Государственный университет им. A.A. Жданова, 1975. - 224 с.

Вопросы историографии новой и новейшей истории. Сборник трудов. / Отв. ред. Е.А. Кургиян. - М.: Московский областной педагогический институт им. Н. К. Крупской, 1973. - 229 с.

В «Пороховом погребе Европы» 1878-1914 / Отв. ред. В.Н.Виноградов. - М.: Инрик, 2003. - 537 с.

Геноцид армян в Османской империи. Сборник документов материалов. / Под. ред. проф. М.Г. Нерсеняна. - Ереван.: Издательство АН Армянской ССР, 1966.-562 с.

Гончаренко A.B. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії та Росії у період Східної кризи 1875-1878 рр.: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.02 / Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля. - Луганск, 2004. - 20 с.

Гончаренко A.B. Британська історіографія британсько-російських відносин у Східному питанні в 70-80-х рр. XIX ст. // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. - Луганськ: ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2009. - червень . - С. 18-21

Гончаренко A.B. Позиція Великобританії та Росії у Східному питанні на Берлінському конгресі 1878 р. // Історичні науки: Збірник наукових праць Сумського державного педагогічного університету ім. A.C. Макаренка. -Суми: СумДПУ ім. A.C. Макаренка, 2009. - С. 13-23

Гончаренко A.B. Російська дореволюційна та радянсько-російська історіографія британсько-російських відносин в контексті Східного питання у 70-80-х рр. XIX ст. // Сумська старовина. - Суми: - СумДУ. -2008.-№ XXV.-С. 54-60

Гончаренко A.B. Сан-Стефанський прелімінарний мирний договір 1878 р. в контексті британо-російських протиріч у Східному питанні // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. -Луганськ: ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2008. - № 15. - С. 38-50