Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.

Тому першою реакцією Санкт-Петербурзького кабінету був відклик російських офіцерів та службовців з Болгарського князівства і Східної Румелії. Російські дипломати і військові в Болгарії отримали вказівки не вступати ні в які зносини з болгарським князем [37, 99-101].

Російська преса гостро відреагувала на події в Болгарії. «Московські відомості», звинувачуючи болгарського князя і російську дипломатію у послабленні позицій Росії, писали про перетворення князівства на «цитадель» боротьби проти Російської імперії. У той же час М.Н. Катков відзначав, що російський уряд не виступає проти об'єднання. Проте для нього не байдуже, «хто, як і в яких формах його здійснює». Тому офіційною позицією Санкт-Петербургу стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії [72].

Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, аби використати рух в Болгарії проти Росії. Віденський кабінет прагнув локалізувати болгарський національний рух і не допустити його поширення на нові території, особливо на Македонію. Крім того, австрійці, пов'язані союзним договором 1881 р. з правлячою сербською династією, вимушені були враховувати ворожу реакцію на переворот короля Мілана Обреновича [42, 237-238]. У Белграді вимагали територіальної компенсації за рахунок кількох західних болгарських округів і взяли курс на розв'язання війни з Болгарією. Подібна реакція спостерігалася і в грецьких урядових колах. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом у питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла. Тактика О. фон Бісмарка під час болгарської кризи диктувалася бажанням пом'якшити австро-російські протиріччя і підтримувати дружні зв'язки з російським урядом [46, 523].

25 вересня 1885 р. Санкт-Петербург звернувся до великих держав із пропозицією скликати нараду послів у Стамбулі з болгарського питання, сподіваючись на відновлення положень Берлінського трактату 1878 р. Склалася парадоксальна ситуація: політика Олександра III була тепер була спрямована на те, проти чого російська дипломатія боролася в 1878 р.

4 жовтня 1885 р. в Стамбулі відбулася нарада послів провідних європейських країн із болгарської проблеми. Результатом обговорення стала декларація послів, звернена до Порти, Греції, Сербії і болгарського уряду із заявою про те, що держави засуджують порушення існуючих угод та виступають за збереження статус-кво в означеному регіоні [33, 253-254].

До цього часу стало очевидно, що болгарська криза загрожувала перерости в загальнобалканську. 2 листопада сербський князь М. Обренович, за підтримки Віденського двору, оголосив Болгарії війну і вторгся на болгарську територію [98, 18-19].

За цих обставин, російська дипломатія змушена була переглянути своє ставлення!' до об'єднання. Діставши схвалення союзників, М.К. Гірс надіслав ноту великим державам, в якій пропонував скликати для вирішення болгарського питання міжнародну конференцію, розраховуючи, що на цій конференції з допомогою Порти Санкт-Петербургу вдасться прийняти рішення про усунення О. Баттенберга, після чого Росія могла б визнати об'єднання Болгарії [36, 13].

Головним змістом Константинопольської конференції, яка розпочала свою роботу 5 листопада 1885 р., була боротьба між російською і англійською дипломатією за позицію Османської імперії. Британський посол У. Уайт підтримав об'єднання Болгарського князівства зі Східною Румелією і наполягав на персональній унії для князя О. Баттенберга, в той час як О.І. Нелідов у переговорах із султаном і великим візирем наполегливо вимагав, щоб Порта проявила ініціативу в питанні відновлення статус-кво в Болгарії та усунення О. Баттенберга від влади [40, 245-246].

У результаті тривалих обговорень 25 листопада всі учасники конференції британського представника, підписали резолюцію, яка передбачала: надіслати в Східну Румелію турецкого комісара як тимчасового правителя, поки там не буде відновлене становище, яке існувало до перевороту; створення змішаної комісії (з європейських і турецьких представників) для опитування населення Східної Румелії з метою поліпшення Органічного статуту; передбачалося, що після відновлення влади султана в Східній Румелії Порта призначить туди генерал-губернатора. Таким чином, Росії вдалося відстояти прийняття резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг [42, 239].

Тим часом, ситуація на Балканах змінилася. Хід сербсько-болгарської війни перекреслив всі припущення європейскої дипломатії, упевненої в перемозі Сербії [48, 289]. Блискучі успіхи болгарських військ під Слівніцею і Царібродом (19 і 24 листопада), вигнання сербських військ з території князівства і заняття болгарськими частинами сербського міста Пірота (28 листопада) привели до відкритого втручання в події Віденського кабінету. Загрожуючи вступити в війну на боці Сербії Австро-Угорщина змусила болгар припинити наступ [37, 129-130].

Санкт-Петербург, як і інші європейські уряди, спочатку був упевнений в перемозі сербських військ та вважав, що це призведе до падіння О. Баттенберга й відновлення російського впливу в Болгарії. У той же час, слідуючи своїй традиційній балканській політиці та враховуючи реакцію російського суспільства І його симпатії були цілком на стороні болгар), уряд узяв на себе ініціативу рішуче сприяти припиненню сербсько-болгарської війни. Незабаром після початку військових дій Олександр III звернувся до Вільгельма І і Франца Иосифа з проханням запропонувати Мілану Обреновичу зупинити свої війська. За наполяганням російського уряду представники великих держав в Белграді й Софії зробили заяви, в яких указувалося на необхідність припинити кровопролиття і укласти перемир'я між ворогуючими сторонами [51, 253].

21 грудня 1885 р. у Відні було підписано болгаро-сербське перемир'я, яке поклало кінець війні. За умовами перемир'я та Бухарестського миру від 3 березня 1886 р., між двома державами зберігалися колишні кордони [33, 256-258].

У цей момент британська дипломатія в особі нового прем'єр-міністра Р. Солсбері здійснила вдалий маневр. У Лондоні зрозуміли, що внаслідок погіршення відносин між Олександром III і О. Баттенбергом Болгарія з російського плацдарму на Балканах перетворюється в бар'єр на шляху Росії до турецької столиці. Тому англійський прем'єр-міністр пообіцяв туркам убезпечити їх від війни з Грецією. В обмін на таку послугу Р. Солсбері вмовив султана заключити взаємовигідну угоду з болгарським князем [42, 339].

Дізнавшись, що султан домовляється з О. Баттенбергом про визнання Портою факту об'єднання Болгарії, Санкт-Петербургский кабінет повідомив Абдул Хаміда II про свої аналогічні наміри, але за умови відставки діючого Софійського кабінету. Оскільки зречення О. Баттенберга вимагати було вже неможливо, тепер в російському МЗС бажали, щоб султан уклав із болгарским урядом таку угоду, яка б максимально обмежила права князя Олександра і відкрила можливості для усунення його в майбутньому [37, 132-136].

Переговори між султанським і болгарським урядами, які велися з кінця грудня 1885 р., закінчилися 1 лютого 1886 р. підписанням двостороннього договору. Його основні положеннями зводилися до передачі управління Східною Румелією, яка залишалася складовою частиною Османської імперії, князю О. Баттенбергу, котрий кожні п'ять років мав призначатися султанським фірманом її генерал-губернатором, і укладення військового союзу між султаном та князем. У результаті цієї угоди Болгарія виходила з-під контролю Російської імперії й ставала союзницею Порти [8, 202].

У відповідь на цей крок, російський уряд, не виступаючи проти самої угоди між Османською імперією і Болгарією, поставив вимогу змінити договір, виключивши з нього статті про військовий союз і обов'язкове затвердження великими державами болгарського князя (без згадки імені О. Баттенберга) генерал-губернатором Східною Румелії. Уряд Австро-Угорщини спільно з урядами Великобританії та Італії наполягав на тому, щоб ім'я князя було вказане в угоді. Підтримувала О. Баттенберга й турецька влада. Але побачивши рішучість Санкт-Петербургу у відстоюванні своїх пропозицій, з одного боку, і досягнувши головного - визнання персональної унії - з іншого, західні держави прийняли вимоги Росії [37, 137-138].

5 квітня 1886 р. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Османської імперії підписали акт, який представляв собою змінений, відповідно до російських вимог, турецько-болгарський договір. Підписання Топханейського акту означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії [103, 209].

Російська дипломатія була поставлена тепер перед необхідністю розробити новий курс болгарської політики. Він складався під впливом ряду чинників, і в першу чергу зовнішньополітичного становища Російської імперії. На Певчевському мосту чітко розуміли, що Великобританія як і раніше залишається головним супротивником Росії на Близькому Сході. Тому російське МЗС вважало за необхідне вести на Балканах обережну політику в рамках європейського концерту, продовжуючи шукати сприяння Німеччини та Австро-Угорщини [51,253-254].

Між тим, визнання Європою возз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної ситуації як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Не дивлячись на те, що об'єднання на короткий час підняло авторитет О. Баттенберга, економічні труднощі, викликані сербо-болгарскою війною, постійна зміна міністрів, чутки про підготовку сербським королем нового нападу на Болгарію розпалювали атмосферу в суспільстві. Внутрішні ускладнення були використані противниками

О. Баттенберга, які стояли за союз з Росією, для підготовки змови проти князя [37, 141-150].

У ніч з 8 на 9 серпня 1886 р. група болгарських офіцерів на чолі з майором П. Груєвим оточила княжий палац і змусила О. Баттенберга підписати зречення від престолу. Колишній князь був висланий з країни. У Софії встановився русофільський уряд на чолі з митрополитом Климентом і вождем ліберальної партії Д. Цанковим. Цей акт і наступні події поклали початок новій болгарській кризі, яка також носила міжнародний характер [40, 249].

Скориставшись політичною непідготовленістю офіцерів, прибічники прозахідної орієнтації на чолі з головою Народних зборів С. Стамболовим 12 серпня 1886 р. здійснили контрпереворот [98, 27].

Враховуючи вкрай напружене становище, яке склалася в Болгарії, в Санкт-Петербурзі вирішили доцільним визнати та підтримати кабінет П. Каравелова, який висловив бажання співпрацювати з російським керівництвом. Спеціальний посланець Олександра III генерал М.С. Долгоруков повинен був передати болгарському уряду поради, які передбачали скликання Великих народних зборів на основі вільних виборів, оголошення повної амністії офіцерам, котрі лишилися відданими О. Баттенбергу, обрання регентської ради і створення нового міністерства з представників усіх партій, а також обрання нового князя. Проте, місія М.С. Долгорукова не була здійснена у зв'язку з поверненням О. Баттенберга до Болгарії [37, 154-155].

17 серпня 1886 р. князь прибув до країни, де його в Русі зустріли консули зарубіжних держав, в тому числі і Російської імперії. Прийнявши цей факт як доброзичливе ставлення царського уряду до його повернення, князь Олександр, не порадившись зі С. Стамболовим, 18 серпня вручив російському послу Шатохіну телеграму до Олександра III, в якій говорилося про прийняття ним корони від Росії і готовність скласти її до рук російського володаря. Відповідь Олександра III була несподіваною для князя. Імператор писав, що передбачаючи негативні для країни наслідки, він не може схвалити повернення О. Баттенберга до Болгарії [33, 269-273].

Після цього О. Баттенбергу нічого не залишалося, як повторно виїхати з країни, цього разу назавжди. Але Санкт-Петербург від цього не виграв. Призначений князем перед його від'їздом уряд (регентство) на чолі зі С. Стамболовим був ворожий Росії. Внутрішня політика регенства характеризувалася реакцією, жорстоким придушенням інакомислення, переслідуванням русофілів, зовнішня - відверто проавстрійським курсом, який не відповідав національним інтересам Болгарії [1, 24-26].

На відміну від Сент-Джемського кабінету, російський уряд відмовився визнати софійську владу і прагнув до її дискредитації в очах болгар. За його розрахунках, це повинно було б привести до падіння кабінету С. Стамболова, утворення русофільського уряду і обрання князя бажаного в Санкт-Петербурзі.

Для втілення плану в життя до Болгарії був направлений військовий агент у Відні генерал М.В. Каульбарс. Він мав відігравати роль посередника при передачі регентству, яке розглядалося як фактичний, але незаконний уряд, російських вимог (припинення суду над учасниками перевороту 9 серпня 1886 р., відміна військового стану, відстрочення виборів до Народних зборів та ін.). Висунення більшості з них було продиктоване побоюванням перед можливим повторним обранням О. Баттенберга болгарським князем. Таким чином, місія М.В. Каульбарса означала пряме втручання російського уряду у внутрішні справи Болгарії [1, 26].

Після відмови софійської влади прийняти ці вимоги, російський військовий комісар здійснив агітаційну поїздку країною і розгорнув кампанію серед цивільного населення та серед війсьіювих, спрямовану на зрив виборів [40, 251].

У результаті діяльності МТз. Каульбарса ситуація в Болгарії значно ускладнилася. Влада країни вдавалася до жорстоких заходів щодо російських представників, переслідуючи їх та утруднюючи їхню діяльність. Із метою "повернення регентської ради до розуму" та надання моральної підтримки русофільськи настроєним болгарським елементам і російським підданим у цій країні царський уряд вирішив провести в кінці жовтня 1886 р. демонстрацію сили, увівши до Варненської бухти крейсери "Забіяка" та "Пам'ять Меркурія", про що повідомив уряди західноєвропейських держав. Одночасно в нотах до болгарського уряду від 26, 27 і ЗО жовтня генерал М.В. Каульбарс висловлював погрози про розірвання міжурядових зв'язків між Російською імперією і Болгарією в разі невиконання останньою вимог Санкт-Петербурзького кабінету [13, 153].

На початку листопада 1886 р. протиріччя між Росією та її противниками досягли надзвичайного напруження. Стурбований і незадоволений поведінкою болгар, М.В. Каульбарс запропонував своєму уряду звернутися до Європи з пропозицією про змішану окупацію Болгарії до утвердження на престолі нового князя наступним чином: Російській імперії ввести війська до болгарського князівства, Османській імперії - до Східної Румелії; на випадок обрання О. Баттенберга на княжіння - не надавати йому ніякої підтримки [36, 15-16].

Насправді це були пусті розмови. Олександр III боявся надіслати свої війська до Болгарії. Погрози окупацією були викликані лише бажанням російського істеблішменту спонукати Союз трьох імператорів дипломатичним шляхом привести болгарських регентів до покори і тим самим запобігти можливості неприємної для Австро-Угорщини перспективи - появи в Болгарії російської армії [1, 30-32; 6].

Але Г. Кальнокі і кола угорського дворянства, які стояли за ним, не розуміли дійсної мети російської дипломатії. Вони серйозно боялися нової появи російських військ у серці Балкан за прикладом кампанії 1877-1878 рр. Побоювання ці розділялися у Великобританії.

9 листопада 1886 р. у своїй промові в англійському парламенті Р. Солсбері дав зрозуміти, що якщо Австро-Угорщина оголосить війну Росії, Британська імперія послідкує за нею. Підбадьорений підтримкою Лондона, Г. Кальнокі також виступив в парламенті, заявивши, що в разі російської окупації Відень вдасться до рішучих заходів. В урядових і суспільних колах Російської імперії ці виступи викликали глибоке обурення. З особливим обуренням була сприйнята промова Г. Кальнокі - адже Габзбурзька монархія залишалася союзником Росії [112, 127].

Військові погрози, які пролунали в Лондоні і Відні, надзвичайно схвилювали європейську громадську думку. Але не дивлячись на те що британський і австро-угорський уряди підштовхували один одного на рішучі заходи, війна не вибухнула, бо ні та ні інша сторона не хотіла першою починати військові дії. Виступи Р. Солсбері і Г. Кальнокі переслідували мету лише залякати Санкт-Петербург і змусити його відмовитися від активної політики в Болгарії [108, 120-124].

Із самого початку болгарської кризи британський істеблішмент прагнув втягнути Австрію і Німеччину в конфлікт із Росією. Зі свого боку О. фон Бісмарк з не меншою старанністю працював над тим, щоб спровокувати англо-російське зіткнення, а самому при цьому залишитися осторонь [34, 486].

Аргументи як О. фон Бісмарка, так і Р. Солсбері були незаперечні. Якби німці заявили про намір підтримати Австро-Угорщину, Росія не напала б на неї; якби флот Британської імперії увійшов до Чорного моря, російські війська не вторглися б до Болгарії. Але та з держав, яка виступила б першою, накликала б на себе ворожнечу і незадоволеність Російської імперії. Німеччина виявилася б під загрозою на своєму східному кордоні, а Великобританія - в Індії.

Р. Солсбері запевняв, що хоча флот і міг би захистити Стамбул, він був би не в змозі допомогти австро-угорській армії в Галичині. До того ж, для того, щоб увійти до Чорного моря, флот потребував убезпечити Протоки. Іншими словами, Німеччині пропонувалося відмовитися від підтримки принципу закриття Проток, яку вона підкреслено підтримувала в квітні 1885 року. Цю пропозицію німецький канцлер також відхилив. Він мав намір підтримати російський варіант управління Протоками. Найбільше, що він міг запропонувати британська стороні, - щоб Німеччина забезпечила нейтралітет Франції. Подібна пропозиція не цікавила Р. Солсбері [108, 324-325].

11 листопада 1886 р. М.В. Каульбарс, усвідомлюючи політичне безсилля та повну невдачу своєї місії, звернувся до Олександра III із проханням зробити заяву від його імені про відмову російського уряду підтримувати зв'язки з

Болгарією до того часу, поки там буде лишатися при владі хоча б одна особа із складу теперішнього регентства та уряду, які нехтують порадами та вимогами російського імператорського двору. 18 листопада генерал направив болгарскому уряду декларацію про розрив офіційних відносин між кабінетами, а через два дні країну залишив весь російський дипломатичний корпус [25, 147].

Таким чином, Болгарська криза 1885-1886 рр. показала дієвість австро-німецького договору 1879 р. і його антиросійську спрямованість. До літа 1887 р. стікав термін дії Союзу трьох імператорів; його відновлення через різке погіршення відносин між Росією та Австро-Угорщиною стало неможливим [92, 234-235; 101,212].

У кінці грудня 1886 р. Олександр III, стурбований можливістю реставрації О. Баттерберга, вирішив звернутися до імператора Вільгельма І з проханням заборонити скинутому князю (офіцеру німецької служби) повертатися до Болгарії. У МЗС вирішили заздалегідь прозондувати ґрунт, щоб уникнути відмови німецького імператора і протидії канцлера. Місію доручили Петру Шувалову, який користувався прихильністю О. фон Бісмарка, наказавши діяти спільно з братом - послом в Берліні Павлом Шуваловим.

25 грудня 1886 р. брати Шувалови, отримавши запевнення в сприянні у справі О. Баттенберга, в розмові із статс-секретарем МЗС Г. Бісмарком, зайшли далі отриманих розпоряджень і порушили питання про заміну Союзу трьох імператорів угодою Росії з Німеччиною. Не попередивши, що висловлюють особисту думку і не мають повноважень на такі переговори, вони сформулювала умови можливого договору, виходячи зі своєї політичної концепції збереження нейтралитета Санкт-Петербурга у франко-німецькому конфлікті -в обмін на підтримку Німеччиною російської політики на Сході [40, 265].

О. фон Бісмарк схвалив ідею і під час зустрічі 29 грудня 1886 р. був складений проект російсько-німецького договору на основі пропозицій П.А. Шувалова з доповненнями канцлера. В обмін на визнання «виключного права» Росії на вплив в Болгарії і обіцянку дружнього нейтралітету в разі рішення російського царя «забезпечити закриття Проток і зберегти в своїх руках ключ від Чорного моря» Німеччина отримувала гарантію дружнього нейтралітету Росії у всякому конфлікті з Францією. Дві держави гарантували територіальну цілісність Австро-Угорщини і збереження її впливу в Сербії [112, 133].

ЗО грудня 1886 р. виступаючи в рейхстазі, канцлер публічно заявив про ймовірність для Німеччини союзу з Росією і можливість франко-німецької війни. У країні посилилася газетна кампанія, спрямована проти Франції; розроблявся проект закону про позику в 300 млн. марок на покриття військових витрат [42, 249].

Проте, привезений П.А. Шуваловим проект договору не викликав схвалення ні в Олександра III, ні в МЗС. М.К. Гірс і В.М. Ламздорф визнали, що він перевищив свої повноваження, а проект «надзвичайно слабкий» і «мало серйозний». Цар же висловився не лише проти подовження Союзу трьох імператорів, але навіть проти союзу з Німеччиною, в якому він не побачив жодних переваг [44, 287].

Військова тривога в січні 1887 р. оживила переговори, які велися між Великобританією, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина усе більш прагнула спровокувати зіткнення Росії з Британською імперією. Вона активно сприяла підписанню в лютому-березні 1887 р. угоди між Лондоном, Віднем і Римом для організації спільного опору російській експансії в Протоках і на Балканах [92, 236].

Міжнародне становище спонукало Австро-Угорщину та Італію шукати союзу з Уайтхоллом. У Великобританії з ними, а також з Німеччиною на той час були спільні вороги - Росія і Франція. Проте Р. Солсбері рішуче відхиляв пропозиції про укладення союзного договору, який містив чіткі військові зобов'язання. Боротьбу з Російською імперією і Францією прем'єр-міністр сподівався провести силами держав Троїстого союзу. У крайньому випадку для попередження переходу Італії у французский табір він готовий був піти на угоду менш зобов'язуючого характеру - про проведення узгодженої політичної лінії [108, 327-331].

Тоді на початку лютого 1887 р. О. фон Бісмарк пригрозив Р. Солсбері, що, якщо угода з Італією і Австро-Угорщиною не буде підписана, Німеччина припинить підтримку Великобританії в єгипетских фінансових справах [37, 222].

12 лютого 1887 р. відбувся обмін нотами між Італією й Великобританією. У цих нотах сторони зобов'язалися співпрацювати в справі підтримки статус-кво на берегах Середземного, Чорного, Егейського, Адріатичного морів і на узбережжі Північної Африки. «У випадку, якщо унаслідок яких-небудь фатальни подій, - свідчила британська нота, - збереження статус-кво у всій повноті виявиться неможливим, держави бажають, щоб жодна інша велика держава не поширювала свого панування в якій-небудь частині цих узбережжів». У британській ноті вказувалося також, що «характер цієї співпраці має бути встановлений, коли з'явиться в ньому потреба, виходячи з обставин кожного конкретного випадку». У листі до королеви Вікторії Р. Солсбері відзначав: «Англійська нота складена в такій формі, що залишає абсолютно вільним тлумачення, про те, чи повинна співпраця з італійським урядом в кожному окремому випадку доходити до надання військової допомоги» [55, 79-80].

19 лютого Р. Солсбері запропонував Австро-Угорщині «долучитися» до англо-італійської угоди в її тодішній формі. Подібна ідея не була вигідною Г. Кальнокі: вона накладала на нього спрямовані проти Франції зобов'язання відносно Єгипту і Тріполітанії, не обіцяючи в той же час жодної допомоги проти Росії в Болгарії. Проте, 24 березня 1887 р. Габсбурзька монархія з деякими зауваженнями приєдналася до угоди.

Ноти від лютого і березня 1887 р. створили Потрійну Антанту, яка захищала британські інтереси в Єгипті, італійські - в Тріполі і інтересів всіх трьох держав в Стамбулі. Ця угода не була справжнім союзним військовим договором, а лише затверджувала необхідність для договірних сторін проводити спільну політичну лінію на Сході і в басейні Середземного моря з метою опору Росії і Франції. Проте представляла значну загрозу інтересам цих двох країн. Середземноморська Антанта була спрямована проти Франції і Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках. [112, 150-151]

На початку 1887 р. Російська імперія зазнала нового удару. Крах місії М.В. Каульбарса і розрив стосунків із Болгарією був розцінений російським суспільством як провал болгарської, а частково і всієї балканської політики Росії після Берлінського конгресу 1878 р. Тому російський істеблішмент робив ставку на повалення режиму С. Стамболова шляхом всенародного антиурядового повстання [37, 208-230].

У кінці грудня 1886 р. в Санкт-Петербурзі був схвалений план загального повстання в Болгарії, запропонований болгарськими офіцерами-емігрантами П. Груєвим і А. Бендеревим. МЗС Росії повинен був виділити значну суму грошей і за погодженням із Військовим міністерством ще 2 тис. рушниць. Координувати дії змовників доручалося М.О. Хітрово, надзвичайному посланцю і повноважному міністру в Румунії.

У кінці лютого - на початку березня 1887 р. повстали військові гарнізони в Силістрії і Русі, але ці виступи було жорстоко придушені, а їх організатори і активні учасники, яким не вдалося утекти, розстріляні. Провал цієї акцій привів до нового загострення російсько-болгарських стосунків [47, 83].

Між тим, О. фон Бісмарку нарешті стало зрозуміло, що проект Шувалових не зустрів схвалення Санкт-Петербурзького кабінету і, що на гарантію російського нейтралітету розраховувати не доводиться, тому канцлер вдався до заходів тиску. Із другої половини лютого він почав шкодити Росії всюди, де лише міг: таким чином О. фон Бісмарк сподівався переконати Олександра III в користі німецької «дружби». Канцлер наказав німецькому послові в Стамбулі зберігати нейтралітет у всіх спірних справах між Росією й Великобританією, в яких раніше підтримка надавалася російській стороні. Швейніц заявив М.К. Гірсу, що, втративши надію на справедливу оцінку Росією німецьких зусиль допомогти їй в болгарському питанні, Німеччина захищатиме інтереси свого сільськогосподарського населення, що означало введення високих мит на російський хліб. Берлін розв'язав митну і газетну війни проти Санкт-Петербургу. Офіційна преса застерігала німецьких капіталістів від вкладів до російських фондів [37, 217].

Чинячи Росії безліч великих і дрібних неприємностей, канцлер у той же час періодично відновлював розмови про російсько-німецьку угоду. У найповнішій формі ідея російсько-німецького зближення була викладена перед російським послом в Стамбулі О.І. Нелідовим німецьким послом в Османській імперії І. Радовіцем. Інтереси Росії, вказував І. Радовіц, зосереджені на Сході. Німеччина це повністю визнає: вона готова надати Санкт-Петербургу повну свободу дій у цьому регіоні за умови, що в разі «нападу Франції на Німеччину Росія залишиться нейтральною». Проте, російський уряд у цей час не збирався піднімати Східне питання і тим більше воювати з Портою. Тому російська дипломатія щоразу відмовлялася від запропонованої їй нерівноцінної угоди [40, 269].

Та все ж зусилля О. фон Бісмарка не були марними: 12 квітня 1887 р. на нараді в Олександра III за участю М.К. Гірса і П.А. Шувалова було вирішено розпочати переговори про союз з Німеччиною без участі Австро-Угорщини. Переговори доручалося вести П. Шувалову, спорядженому двома письмовими інструкціями голови МЗС, в яких визначалася мета союзу і рамки повноважень посла на випадок німецьких вимог про зміну умов [29, 78-79].

Однією з головних причин, через які Російська імперія все ж погодилася на переговори з Німеччиною, було прагнення російського уряду забезпечити нейтралітет останньої на випадок можливого зіткнення Росії та Великобританії [132, 181].

11 травня 1887 р. П.А. Шувалов передав канцлеру російський проект договору двох держав. Перша стаття проекту передбачала взаємний нейтралітет кожної з договірних сторін в разі війни з третьою державою без вказівки про нападаючу сторону. Довкола цієї статті розгорнулися найбільш запеклі суперечки. У другій - говорилося про збереження статус-кво на Балканах, закріплений Берлінським трактатом 1878 р. У третій статті фіксувався принцип закриття Проток [42, 256-260].

Ознайомившись з російським проектом, О. фон Бісмарк зробив декілька порівняно другорядних зауважень, потім він запропонував П.А. Шувалову скласти окрему, особливо секретну статтю, яка містила б згоду Німеччини на захоплення Санкт-Петербургом Проток. Вважаючи, що зробив все можливе, щоб зацікавити російську сторону, канцлер ознайомив російського посла з текстом таємної австро-німецької союзної угоди 1879 р., вказавши, що з майбутнього російсько-німецького договору про нейтралітет має бути виключений випадок нападу Росії на Австро-Угорщину [50, 209-213].

Після наступних обговорень 6 травня 1887 р. було вироблено остаточну редакцію статті І. Інші були затверджені з невеликими змінами: «У разі, якщо б одна з високих договірних сторін виявилася у стані війни з третьою великою державою, інша сторона зберігатиме по відношенню до першої доброзичливий нейтралітет і докладе всіх зусиль аби локалізувати конфлікт. Це зобов'язання не стосується до війни проти Австрії або Франції у випадку, якщо б вона розгорілася внаслідок нападу на одну з цих держав однієї з високих договірних сторін». Стаття друга стосувалася балканського питання: «Німеччина визнає права, історично придбані Росією на Балканському півострові, і особливо законність її переважаючого і вирішального впливу в Болгарії і в Східній Румелії. Обидва двори зобов'язалися не допускати ніяких змін в територіальному статус-кво вказаного півострова, не домовившись заздалегідь між собою». Стаття третя відтворювала статтю договору 1881 р. стосовно закриття Проток. Таким чином, не включалися зобов'язання Німеччини підтримати Росію в питанні про Чорноморські протоки, а повторювалися положення австро-російсько-німецького договору 1881 р. про їх закриття і попередження Порти неухильно дотримуватися цього правила. У разі його порушення Османська імперія розглядалася б як така, що знаходиться у стані війни з державою, проти якої була здійснена військова акція, і позбавлялася переваг територіальної недоторканності [64, 742; 100, 268].

До договору був доданий особливий протокол. У ньому Німеччина зобов'язалася надати Санкт-Петербургу дипломатичне сприяння, якщо російський імператор вважатиме за потрібне «взяти на себе захист входу в Чорне море» у цілях «збереження ключа до своєї імперії». Німеччина обіцяла також ніколи не давати згоди на реставрацію принца О. Баттенбергського на болгарському престолі [55, 82].

Договір разом з протоколом був підписаний П.А. Шуваловим і О. фон Бісмарком 18 червня 1887 р. Він отримав назву «Договору перестраховки»: перестрахувавшись проти Росії і Франції за допомогою союзів з Австро-Угорщиною й Італією, Німеччина тепер перестраховувалася за допомогою угоди з Російською імперією [108, 333-335].

Після підписання перестраховочного договору боротьба між великими силами в болгарському питанні вступила в більш гостру фазу. 7 липня 1887 р. Великі Народні збори обрали Фердінанда Кобургського болгарським князем, а 13 серпня він прийняв присягу на вірність болгарській конституції. Але без офіційного визнання Ф. Кобурга великими силами і Портою Болгарія не мала права на статус рівноправної держави навіть за тих умов, на яких вже існувала. Посилаючись на незаконність монархії, будь-яка держава, навіть і не велика, могла порушити суверенітет і територіальну цілісність князівства [105, 93]. Тому питання визнання Фердінанда Кобургського болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886 - 1888 рр.

Російський уряд виступив із офіційною заявою перед європейськими кабінетами і Портою, повідомивши, що рішуче засуджує появу Ф. Кобурга в князівстві, розглядаючи його обрання і прихід до влади як незаконні та запропонував направити в Софію російського регента для організації виборів нового князя [56, 437].

Хоча Німеччина (на відміну від Великобританії й Італії) виступила спільно з Російською імперією проти визнання нового князя, її практичні дії були спрямовані проти Санкт-Петербургу. Разом з Австро-Угорщиною і Британською монархією Німеччина заперечувала проти пропозиції Стамбулу про надіслання російського регента до Болгарії. Вона відверто сприяла поширенню впливу Віденьського кабінету на Балканах [34, 502].

У серпні-жовтні 1887 р. на Порту посилився тиск зі сторони противників Росії з метою не допустити спільних російсько-турецьких акцій у династичному питанні в князівстві. Європейські кабінети залякували султана антитурецкими повстаннями в Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії. Це сприяло безрезультативності спроб Санкт-Петербургу добитися від Абдул Хаміда II рішень про відставку софійських властей, а пізніше - про від'їзд Ф. Кобурга з Болгарії.

У жовтні 1887 р. за сприяння Німеччини було підписано угоду британського, австрійського й італійського послів у Стамбулі з метою протидії політиці Росії на Балканах і російсько-турецькому зближенню («Угода трьох»). Одна з її умов свідчила, що в разі досягнення Портою взаєморозуміння з російським урядом три держави негайно займуть стратегічні пункти Османської імперії [37, 258].

Санкт-Петербург міг повернути свої позиції в Болгарії тепер лише шляхом війни, але ця війна перетворилася б на війну не лише проти Болгарії, але й проти Великобританії й Австрії-Угорщини, а можливо також проти Італії та Німеччини. З іншого боку, російський царизм проводив свою політику на Балканах, незмінно прикриваючись гаслом «звільнення слов'ян». Виступ проти Болгарії посилив би неприязнь до російських можновладців як у самій Росії, так і на Балканах. Тому Санкт-Петербурзький кабінет обмежився тим, що в якості демонстрації виставив на австрійський кордон одну додаткову кавалерійську дивізію і перекинув невелику кількість артилерії на німецьку прикордонну смугу. Ці незначні військові приготування Росії, які мали на меті змінити ситуацію в Болгарії шляхом морального тиску, підсилили небезпеку війни.

В останні місяці 1887 р. болгарська криза досягла вищої точки напруження, про що свідчили і традиційні парламентські виступи голів урядів ворожих Російській імперії держав. Украй загострилися російсько-австрійські і російсько-німецькі протиріччя [94, 182].

У грудні 1887 р., за сприяння німецького канцлера, була підписана нова англо-австро-італійська угода (Друга середземноморська Антанта), спрямована виключно проти Російської імперії. Вона продовжувала політичну лінію, намічену угодою від 12 лютого - 24 березня. її учасники домовилися про чинення тиску на Порту з метою залучити її до цієї боротьби [55, 82-83].

Коли на початку 1888 р. гострота стосунків Росії і Німеччини дещо пом'якшилася, М.К. Гірс знов звернувся за допомогою до О. фон Бісмарка з метою змусити султана оголосити князя Фердинанда узурпатором. Російський уряд сформував свої вимоги в ноті від 17 лютого 1888 р. до європейських держав. У ній йшлося, що Порта за підтримки провідних європейських кабінетів повинна звернутися з декларацією про незаконне перебування Ф. Кобурзького в Софії, а після його від'їзду Великі Народні збори мають встановити дипломатичні зв'язки з Санкт-Петербургом і обрати нового князя [37, 267-270].

Пропозиції російського уряду були негативно зустрінуті урядами Австро-Угорщини, Великобританії та Італії, які вважали план М.К. Гірса утопічним, а його здійснення "зайвим приводом до хвилювань в князівстві та приниження європейських держав в разі відмови Ф. Кобурга залишити Болгарію" [98, 41].

У результаті складних дипломатичних переговорів у Берліні і Стамбулі Росія домоглася надіслання болгарському уряду ноти Великого візиря від 5 березня 1888 р. з повідомленням, що обрання Франца Фердінанда не отримало схвалення великих держав та його перебування в Болгарії є незаконним і таким, що суперечить умовам Берлінського договору 1878 р. Проте, ця нота нікого ні до чого не зобов'язала і жодних наслідків не мала. Вона була єдиним «задоволенням», яке могли отримати в Санкт-Петербурзі від тривалих і тривожних подій довкола династичного питання в Болгарії [99, 13].

У той час ситуація на міжнародній арені змінилася. У березні 1888 р. помер Вільгельм І, а через три місяці - його син Фрідріх III. Зі вступом у 1888 р. на престол Вільгельма II антиросійська спрямованість в зовнішній політиці Німеччини посилилася. Генерал А. фон Вальдерзее, який змінив у 1888 р. Х.К. Мольтке, продовжував наполягати на превентивній війні проти Росії; молодий кайзер схилявся до цієї точки зору [58, 8-10].

На початку 1888 р. поширилися чутки про підписання Р. Солсбері зобов'язань із Троїстим союзом. Не дивлячись на запевнення Є.Є. Стааля в тому, що Великобританія не прийняла «жодних письмових зобов'язань з центральними державами», російські дипломати не втрачали пильності. П. Шувалов підкреслював небезпеку сприяння Уайтхоллу політиці Троїстого союзу [2, 523].

Незважаючи на погіршення російсько-німецьких стосунків, в березні 1890 р. за ініціативою російської дипломатії були розпочаті переговори про відновлення «перестраховочного» договору 1887 р., термін дії якого спливав у червні. Але події в Берліні все змінили: О. фон Бісмарк і його син були остаточно усунуті від справ. Новий канцлер - генерал Г. Капріві вважав, що уникнути війни з Росією не можливо, і що договір з нею, зважаючи на це, є даремним. Такі ж погляди розділяв і радник відомства закордонних справ барон Гольштейн. За цих умов Вільгельм II прийняв остаточне рішення відмовитися від поновлення Договору перестраховки, про що 17 травня 1890 р. Г. Капріві повідомив Швейніца, а той - 23 травня М.К. Гірса [94, 187].

Порвавши договір із Російською імперією, новий німецький уряд посилив увагу до Великобританії. її приєднання до Троїстого союзу дало б йому безумовну перевагу над російсько-французьким альянсом. Воно забезпечило б вірність Італії, відкрите узбережжя якої не дозволяло їй піти проти Британської монархії - володарки Середземного моря. Сприяння Уайтхоллу допомогло б також залучити і Порту на сторону Троїстого союзу.

Таким чином, у результаті чергового загострення Східного питання середини 80-х рр. XIX ст. Санкт-Петербург не лише втрачає свій виключний вплив на Балканському півострові, але й опиняється перед лицем нових дипломатичних труднощів. Ситуація на міжнародній арені змінюється та складається вкрай несприятлива для російського уряду розстановка сил.

Зміна німецького керівництва та новий курс зовнішньої політики Берліна відносно Російської імперії змушує уряд останньої переглянути принципи власної зовнішньополітичної доктрини. Перспектива залишитися в ізольованому становищі в Європі, перед лицем зростаючої загрози з боку Німеччини та Австро-Угорщини, та можливе приєднання до цієї коаліції Великобританії, сприяє поряд із пожвавленням торгівельно-економічних зв'язків, також розвитку активних дипломатичних зносин між Росією та Францією.

Але, заклавши власною рукою фундамент франко-російського зближення, Берлін, однак, не зміг компенсувати втрати російської дружби союзом із Лондоном. На останнє десятиріччя XIX ст. припадає нове пожвавлення німецької колоніальної політики, що стало причиною загострення англо-німецьких відносин та сприяло пом'якшенню протиріч між Британською імперією та Росією.

Розділ 4. Еволюція російсько-британських відносин у 1891-1897 рр

Російський уряд зробив відповідні висновки з відмови кабінету Г. Капріві від поновлення Договору перестраховки і зі спроб Німеччини зблизитися з Великобританією. Відтепер Париж мав стати не лише кредитором, але й союзником Російської імперії [91, 311-317; 108, 341-342].

Власні політичні інтереси Росії з Францією так прямо й гостро, як з Великобританією та Австро-Угорщиною, не перетиналися, хоча загарбницькі прагнення Третьої республіки були спрямовані в тому числі й на Близький Схід. Тут обидві держави мали спільного противника - Великобританію, суперницю Франції в Єгипті та на Середземному морі й Росії в Азії [94, 182].

Внутрішньополітична криза, загострення відносин із Британською імперією та Італією на грунті колоніальної політики та напружені стосунки з Німеччиною поставили Францію наприкінці 80-х рр. XIX ст. в ізольоване становище в Європі. Єдиною неворожою їй державою, на чию допомогу можна було б розраховувати, залишалася Росія, до пошуків співпраці з якою перейшли у той час правлячі кола країни. При цьому фінансову залежність російського уряду від французького капіталу Париж намагався використати, щоб змусити Санкт-Петербург зв'язати себе союзними умовами. Однак у цій залежності не варто вбачати єдину основу франко-російського зближення. Хоча й не так сильно, як Франція, але і російський уряд теж боявся залишитися ізольованим [40, 26].

Особливо занепокоїлися російські урядові кола після того, як 6 травня 1891 р., на рік раніше терміну, був поновлений Троїстий союз. Спочатку інформація про цю подію не викликала тривоги на Певчевському мосту. Проте, наприкінці травня 1891 р. до МЗС Росії стали надходити повідомлення про можливість приєднання до Троїстого союзу Великобританії.

Хоча насправді цього не сталося, галас, піднятий при поновленні союзу між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, демонстрація британського флоту в Середземному морі, тривожні донесення російських послів з Берліна, Відня, Парижа і Стамбула - все свідчило про те, що складалося саме те угрупування сил, якого більше всього побоювалися в Санкт-Петербурзі [1 12, 263-265].

У розпал отримання телеграм від послів М.К. Гірс вимушений був проявити ініціативу і 4 липня 1891 р. в розмові з Ш.П. Лабуле запропонував зробити кроки до більш тісного зближення Росії та Франції.

Відповідь французької сторони не примусила себе довго чекати. 11 липня на Кед'Орсе підготували проект ноти до російського уряду з основними положеннями майбутньої угоди. І 12 липня Рібо відправив Лабуле секретну депешу з її проектом. Відповідно до французьких пропозицій, уряди двох країн зобов'язувалися в разі оголошення мобілізації однієї з держав Троїстого союзу без попереднього обговорення негайно і одночасно мобілізувати свої збройні сили [40, 286].

У Санкт-Петербурзі французький проект отримали 20 липня. Після ознайомлення з його змістом В.М. Ламздорф у спеціальній записці пояснив необхідність коригування депеші: «Виправлена редакція надасть більшу широту угоді», й тоді Росія і Франція зможуть таким чином погоджувати свої дії, щоб «зупинити будь-які ускладнення в їх зародку», будь то в Єгипті, Середземному морі, Османській імперії або на Далекому Сході, «перш, ніж вони прийняли б розміри, загрозливі для миру в Європі». В.М. Ламсдорф вважав також невигідним для Росії підписувати угоду, зважаючи на небезпеку «лише з боку однієї з держав, котрі входять до Троїстого союзу, не враховуючи підтримки, яка може надаватися іншою державою, що залишилася поза лігою, але симпатизує її намірам і може за певних обставин навіть виступати в якості ініціатора» , [50,217-218].

Таким чином, Санкт-Петербург хотів досягти підтримки Парижа й на випадок зіткнення з Великобританією. Для Франції ж основним противником була Німеччина, і з самого початку переговорів у правлячих колах республіки обговорювалися умови військової конвенції з Росією, яка визначала розмір її допомоги в разі німецької агресії. Але щоб не зіпсувати розпочатих дипломатичних переговорів, питання про конвенцію поки не піднімалося [62, 576].

24 липня 1891 р. М.К. Гірс і Ш.П. Лабуле виробили наступний текст угоди: «Для того, щоб визначити і зберегти щиросердну згоду, яка їх об'єднує, і бажаючи спільно сприяти підтримці миру, який є предметом їх щирих бажань, обидва кабінети заявляють, що вони радитимуться з кожного питання, здатного загрожувати загальному миру. У випадку, якщо б мир виявився в небезпеці і особливо, якби одна з договірних сторін виявилася під загрозою нападу, обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби заздалегідь умовитися про ті заходи, здійснення яких у цьому випадку виявиться необхідним для обох урядів» [55, 89-90; 67, 23].

Отримавши текст угоди, Рібо телеграфував в Санкт-Петербург про ті зміни, які вважав за потрібне внести уряд республіки: замість «визначити і зберегти» - «чітко визначити і закріпити»; замість «обидва кабінети» - «обидва уряди»; замість «обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби...» - «обидві сторони умовляються домовлятися про заходи...» [55, 90]. Як видно, поправки, носили принциповий характер: у Парижі добивалися точності формулювань [108,351].

Після обговорення тексту угоди їй була надана форма обміну листами між міністром іноземних справ Російської імперії Гірсом і міністром закордонних справ Франції Рібо, чим і пояснюється назва цього секретного документа «Угода Гірса-Рібо». Відповідь французького уряду в листі Рібо на ім'я А.П. Моренгейма від 15 серпня 1891 р. закріпила угоду. Щоправда, в ній ідентичним був лише текст двох пунктів: у преамбулі, на відміну від , російського варіанту, нічого не говорилося про Великобританію, а в закінченні ставилося питання про призначення у найближчий термін спеціальних делегатів для вивчення практичних заходів із подальшого розвитку угоди. Проте ці зміни були залишені російською стороною. В історії дипломатії договір 1891 р. отримав назву Консультативного пакту [55, 90; 67,21-22].

Хоча переговори велися конфіденційно, офіційне і урочисте вшановування французької ескадри в Кронштадті 13 липня 1891 р. робило очевидним політичне зближення двох держав [91, 317-318]. «Московські відомості» назвали 1891 рік роком «відкритого зближення Росії і Франції». «Біржові відомості» писали про союз із Росією як наріжний камінь французької політики, а «Новий час» підкреслював, що російсько-французьке зближення «всіма визнається як політичний факт, настільки ж серйозний, як відновлення Троїстого союзу» [7; 74; 79].

Під час візиту М.К. Гірса до Парижу у листопаді 1891 р. французькі урядові кола знову підняли питання про військову конвенцію. Враховуючи войовничі настрої Берліна, в російському МЗС прагнули уникнути загострення відносин з Німеччиною, але не довіряли і Франції. Російський міністр закордонних справ, справедливо вважав, що взяття військових зобов'язань, міцно пов'язало б Францію і Росію, позбавивши останню свободи маневру. Однак Париж прагнув форсувати події і вже підготував проект військової конвенції.

24 лютого 1892 р. Г. Монтебелло вручив М.К. Гірсу проект конвенції. За його умовами Французька республіка і Російська імперія зобов'язувалися одночасно і негайно мобілізувати свої сили за мобілізацією сил Троїстого союзу та спрямувати їх проти головного супротивника - Німеччини. При цьому Росія повинна була виставити проти Німеччини 700-800 тис. чол. із загального числа мобілізованих 1,6 млн. чол. [40, 294].

Незважаючи на те, що група Гірса-Ламздорфа ще сподівалася на поліпшення російсько-німецьких стосунків, узгодженість зовнішньополітичних дій Росії та Франції на Близькому Сході була важливим чинником, який дозволив Олександру III схвалити основні положення проекту воєнної конвенції. На той час Олександр III прийшов до переконання про неминучість зіткнення з Німеччиною, тому імператор розпорядився обговорити конкретні умови конвенції з військовими спеціалістами.

У результаті ознайомлення з французьким проектом М.М. Обручев розробив новий варіант угоди. Схвалюючи в принципі запропоновану французькою стороною форму, яка, на відміну від союзного договору, надавала можливість не виносити угоду на затвердження палат в парламенті і тим самим зберігала її секретність, він наполягав на необхідності змінити ряд умов.

Вважаючи, що оголошення мобілізації означає вже початок військових дій, М.М. Обручев визнавав за необхідне заздалегідь визначити всі дипломатичні рішення. Ситуація в Європі, за його переконанням, робила маловірогідною ізольовану боротьбу між двома державами, тому він пропонував обов'язково зумовити одночасну мобілізацію армій Франції і Росії випадком нападу на них не лише Німеччини, як пропонували французи, а будь-якої держави Троїстого союзу. При цьому за Санкт-Петербургом зберігалася повна свобода в розподілі своїх військ для завдання вирішального удару по арміям країн-учасниць Троїстого союзу. Окреслені М.М. Обручевим зміни направляли проект і проти Австро-Угорщини [50, 219-222].

Відповідно до кінцевого варіанту російсько-французької конвенції, у випадку, якщо Франція буде атакована Німеччиною або Італією, підтриманою Німеччиною, Російська імперія нападе на Німеччину наявними у неї силами. Якщо Росія буде атакована Німеччиною або Австро-Угорщиною, підтриманою Німеччиною, то Французька республіка виступить проти Німеччини зі всіма силами, які знаходяться в її розпорядженні. У випадку мобілізації сил Троїстого союзу або однієї з держав, які входять до його складу, Росія і Франція повинні одночасно мобілізувати свої сили. Франція зобов'язалася направити проти Німеччини 1300 тис. солдат, Росія - 700-800 тис, щоб змусити Німеччину воювати на два фронти - на сході й на заході [55, 90-91; 67, 25-26].

Конвенція від 5 серпня 1892 р., яка була безпосереднім продовженням політичної угоди 1891 р., носила секретний характер, а термін її дії визначався часом існування Троїстого союзу [66, 786; 94, 194-195].

У жовтні 1893 р. російський флот відвідав Тулон. Французька громадськість була охоплена ентузіазмом і вітала цей факт як дійсний кінець «ізоляції». Крім того, він був реальним стратегічним жестом. Російсько-французька військово-морська співпраця на Балтійському морі не мала сенсу - тому візит французьких моряків до Кронштадту нічого не означав; тепер же мова йшла про створення постійної російської Середземноморської ескадри, яка разом з французьким флотом могла сперечатися з військово-морською перевагою Великобританії. Тому відвідини Тулона мали виключно антибританський, а не антинімецький характер. Та все ж це твердження було не повним. Жодної конвенції про військово-морське співробітництво не послідувало. Замість цього французька сторона знову запропонувала колишній проект військової конвенції. Париж запевняв, що не може взяти на себе зобов'язання перед Санкт-Петербургом, попередньо не досягнувши убезпечення проти Німеччини [108, 359-360].

У кінці жовтня 1893 р. Обручев повідомив Буадефра, що Олександр III схиляється до затвердження проекту військової конвенції. 7 грудня російському царю був представлений у вигляді доповідної записки проект листа М.К. Гірса на ім'я Г. Монтебелло, а через тиждень його остаточний варіант дістав схвалення Олександра III. 4 січня 1894 р. обидві держави обмінялися офіційними дипломатичними нотами, які надавали обов'язкову силу військовій конвенції [43, 275-278].