Капіталістична трансформація суспільства у Російській імперії (на прикладі південноукраїнських губерній 1861–1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Капіталістична трансформація суспільства у Російській імперії (на прикладі південноукраїнських губерній 1861-1917 рр.)

Капіталізм, якщо використовувати сухе визначення, є суспільно-економічною формацією, що базується на соціально-економічній відчуженості основної маси працівників від засобів виробництва як об'єктів власності, від економічної влади, процесу праці й підпорядковує собі інші форми некапіталістичної власності, формуючи процес капіталістичного відтворення [1, 182]. Звісно, сформулювати більш просте визначення можливо двома словами: свобода та конкуренція. Однак чи стосується капіталізм суто економічних відносин? Не прагнучи заглиблюватись у політологічні та політекономічні аспекти, варто констатувати: капіталізм є реалізацією особливого світосприйняття, що протиставляє пасивності та патерналізму - активність та самостійність.

М. Вебер у праці 1905 р. «Протестантська етика і дух капіталізму» слушно зазначав, що першим супротивником, з яким довелося зіткнутися «духові» капіталізму і який являв собою певний стиль життя, нормативно зумовлений і виступаючий в «етичному» вигляді, був тип сприйняття і поведінки, який може бути названий традиціоналізмом [2]. Саме у контексті вищезазначеного важливою для дослідника є зміна суспільно-економічних відносин у Російській імперії за часів реформ другої половини XIX ст. та подальшого її розвитку як капіталістичної держави з «гальмом» у вигляді пережитків абсолютної монархії, казенної церкви, общинної психології (транслятори традиціоналізму).

Станом на середину XIX ст. Росія являла собою відсталу у соціально-економічному (не кажучи про політичний) плані державу. Реформаційні процеси після 1861 р. принесли позитивні зміни: цензурні послаблення, автономія університетів, деяка свобода підприємництва та покращення інвестиційного клімату, судочинства, місцевого самоврядування. Загалом, Росія перейшла від стану «феодального консерватизму» до «буржуазної ери» [3, 378]. Дослідник історії України А. Каппелер прямо визначає індустріалізацію як найважливіший компонент модернізації Російської імперії, що для історії України мало велике значення, зважаючи на концентрацію сучасної промисловості саме на Півдні України [4, 111].

Цей регіон представляв чудову ілюстрацію змін у соціально-економічній структурі Росії. На початку ХХ ст. сформувався Херсонсько-Катеринославський район українського машинобудування (8,5% загально - російського виробництва). Великим підприємством, що випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Олександрівська, Одеси, Херсона, Миколаєва, Єлизаветграда відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості [5, 18].

Також варто не забувати і того, що Південна Україна відігравала неабияку роль у формуванні українського товарного ринку, а на її морські порти переорієнтовувалися товаропотоки Лівобережжя та Правобережжя, що сприяло перетворенню українських земель на об'єднаний господарський організм. Розширення ж контактів із закордонням послаблювало російський економічний вплив на регіон [6, 91-92]. Відкриття комерційного порту (1862 р.), залізниці (1873 р.) та біржі (1886 р.) у Миколаєві значно вплинуло на розширення хлібної торгівлі на теренах Півдня України. У 1891-1895 рр. середньорічний вивіз пшениці з Миколаєва склав 25,9 млн. пуд. (з Одеси - 37,1) [7, 9394]. Будівництво залізничних магістралей призвело до зростання транспортування вантажів, зокрема зерна, до чорноморсько-азовських портів, що полегшувало постачання товарів на зовнішні ринки. Після розбудови Одеської залізниці, перевезення зерна на Півдні України в 1866-1867 рр. зросло вдвічі (з 6925 - до 12079 тис. пуд.). На початку 1870-х рр. Одеська магістраль посідала третє місце в імперії, поступаючись Миколаївській та Варшаво-Віденській залізницям [8, 182]. Хліб з Миколаєва й Одеси експортувався у Константинополь, Геную, Марсель, Роттердам, Амстердам, Лондон, Ліверпуль, Белфаст, Глазго, Берген, Гамбург тощо [7, 94]. Цей аспект суттєво розширив підклас підприємців, котрих нині прийнято іменувати зернотрейдерами. Крім того, згадане будівництво залізниць мало й інший, не економічний результат - ментальний, оскільки уявлення людей щодо простору суттєво змінилося. Це, у свою чергу, призвело до підвищення соціальної комунікації та інтеграції.

Слід відзначити ще одну особливість: наприкінці XIX - на початку ХХ ст. більшість заможних підприємців не були представниками місцевого населення. Наприклад, іноземцям належали майже всі великі торгівельні доми, засновані в Україні 1893 р. (з 14 - 11 фірм з іноземним капіталом від 100 до 800 тис. руб. зосереджувалися в Одесі). Виняток становили хіба що торгівельні доми Л. Рабіновича (капітал у розмірі 800 тис. руб.), В. Яловикова (відповідно - 120 тис. руб.), О. Бродського (155 тис. руб.) та Ф. Шполянсько - го (200 тис. руб.) [9, 27]. Додамо, що Одеса загалом була центром іноземних економічних, соціальних і культурних впливів, а відповідно до Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., в Одесі проживало 19422 (4,8%) іноземних підданих. Для прикладу, кількість іноземних підданих у Санкт - Петербурзі становила лише 22105 осіб [10, 8].

Крім того, соціально-економічний розвиток підросійської України, значною мірою, відбувався без участі самих українців. Експортним комерційним сільським господарством займалися росіяни та німецькі колоністи, торгівлею - євреї та росіяни, гірничодобувною та важкою промисловістю Півдня України - іноземці та росіяни. Навіть серед робітників українці перебували у меншості, поступаючись російським переселенцям. Така ж ситуація склалась і в контексті урбанізаційних процесів [4, 112]. Певна ментальна пасивність українського етнічного елементу в економічній сфері пояснюється сільською дислокацією. У той же час іноземці, що мали значний ментальний багаж капіталістичної діяльності, природно діяли рішучіше. Наприклад, представник англійської фірми «Клейтон і Шуттль - ворт» Джон Гріевз 1876 р. відкрив у м. Бердянськ (Таврійська губ.) торгівельний склад та слюсарні майстерні; 1883 року - завод сільськогосподарських машин, котрий став одним з найбільших у Європі й експортував свою продукцію до Великої Британії, Німеччини, Бельгії [11, 392].

Соціальну структуру населення Півдня України періоду капіталістичної трансформації суспільства можна окреслити за допомогою статистики. За критерії візьмемо співвідношення «місто - село» та соціальну стратифікацію (у даному випадку «купці» - бізнесмени) станом на 1897 р.: Катеринославська губ.: міське населення - 241005 осіб (11,4%), сільське - 1872669 (88,6%); купців - 7898 (0,37%); загалом, у містах - 4886 осіб (2,03% від кількості міського населення) [12, 3-4,9-10]; Таврійська губ.: міське населення - 289316 (20%), сільське - 1158474 (80%); купців (і почесних громадян) - 12702 (0,8%); загалом, у містах - 8372 (2,9%) [13, 4,14]; Херсонська губ.: міське населення - 788960 (28,86%), сільське - 1944652 (71,14%); купців - 12303 (0,45%); загалом, у містах - 9971 (1,26%) [14, 5,9].

Як видно з вищенаведених даних, суб'єкти капіталістичного процесу - підприємці та міське населення - не становили більшості, а роль бізнесу у суто відсотковому відношенні була мізерною. Херсонська губ. лишала позаду інші регіони Півдня України відносно рівня урбанізації, однак Таврійська тримала першість у плані підприємницького елементу. Проте, ситуація «активна меншість - пасивна більшість» є природною. Можемо також відзначити високий ступінь урбанізації на Півдні України: станом на 1897 р. він складав 20%, тоді як середньоімперські показники становили 13% [4, 130]. На підтвердження вищезазначеного наведемо лише один факт: за незначний проміжок часу (20 років) населення міст Півдня України кардинально зростало. Станом на 1917 р. міське населення Катеринославської губ. становило 29% супроти 71% сільського; Таврійської губ. - 33 і 67%, відповідно. Стан урбанізації у Херсонській губ. не особливо змінився (33% міського населення 1917 р., супроти 28,86% у 1897 р.) [15, 138].

У пореформений період в економічній структурі міст відбулись разючі зміни: від 1850-х рр. до кінця століття кількість суто адміністративно-військових і аграрних міст у Європейській Росії (без Польщі та Фінляндії) зменшилося з 80 до 10,8% (66 з 612 міст). У той же час число міст змішаного типу (поєднання декількох галузей: торгівля, фінанси, промисловість, сервіс тощо) зросло з 20 до 89%. [16, 302]. Наприклад, на кінець ХІХ ст. Катеринослав перетворився на важливий індустріальний центр Півдня Російської імперії, куди широким потоком вливалися капітали російських та особливо іноземних промисловців і банкірів. 1897 р. у Катеринославі бельгійське товариство проклало одні з перших в Україні трамвайні колії, на початку ХХ ст. тут електрифікуються і телефонізуються вулиці та будинки [17, 162]. Таким чином, міста позбувались аграрного характеру, створюючи принципово іншу інфраструктуру та, відповідно, власну субкультуру, що могла відрізнятись у залежності від багатьох факторів (етнічне походження, релігійна приналежність, сфери зайнятості містян).

На модифікацію світоглядних норм у ході модернізації впливало також зростання контактів між різноманітними соціальними групами, котрі у рамках традиційного суспільства були позбавлені можливості «тісного дотику». Наприклад, середньовічні селяни мали невиразне уявлення про життя великих міст [18, 45]. Розрив між містом і селом існував не лише на економічному рівні, але й на психологічному та мовному. Культурні містяни другої половини XIX ст. погано розуміли мову села, так само як і селяни не надто розуміли міську культуру. Таким чином, відбулося творення двох культур - міста і села. Якщо міста Російської імперії були наближені до європейського світу, то села не надто відрізнялись від тих, що існували за часів Петра I [16, 337-338]. Хоча не варто абсолютизувати вищезазначену позицію, оскільки зворотний вплив на ментальність міст здійснювали і сільські переселенці [18, 51]. Тим не менш, міста, як завжди, виконували функцію соціалізації, своєрідного «плавильного казана» соціуму.

Як зазначає Т. Євсєєва, завершення промислового перевороту та розвиток індустріального суспільства не призвели до того, щоб піддані багатонаціональної імперії стали єдиною політичною нацією (на відміну від Німеччини, Італії та ін. країн). Навпаки, всі три компоненти політичної системи - «православ'я, самодержавство, народність» - опинилися у стані конфлікту одна з іншою. Одним з аспектів цього розкладу були глибокі розбіжності між консервативною церквою та громадськістю [19, 164]. З 1890-х рр. взагалі змінився весь звичний ритм життя. Крім залізниць, мережа яких невпинно зростала, з'явилися автомобілі, у життя людей прийшли фотографія, кіно, інтернаціональна мода [20, 318]. Образно кажучи, релігійна покора почала конкурувати з барвистим різноманіттям споживацького капіталістичного суспільства. На межі ХІХ-ХХ ст. уже значна число представників молодої буржуазії українських губерній відзначалася достатньо високим рівнем освіти, відповідною професійною підготовкою, необхідними організаційними навичками, ширшим кругозором, інакше розцінювала своє значення в економічному й громадському житті [21, 197].

Тут ми можемо хіба що додати факт інституалі - зації підприємницького класу (буржуазії) як рушія соціально-економічного прогресу. Наприклад, у червні 1911 р. уряд затвердив Положення про утворення керівного та координуючого органу підприємців південних губерній - Ради з'їздів представників промисловості і торгівлі Півдня Росії. Важливу роль у цій організації відігравали компанії, які діяли саме в українських землях - Російське суднобудівне товариство (Миколаїв), «Джон Грієвз і К°» (Бердянськ), «Р. і Г Ель - ворті» (Єлисаветград) та Криворізьке залізорудне товариство [22, 161]. До 1917 р. в Україні діяли 15 бірж, з яких 10 - на Півдні: Одеська, Миколаївська, Єлиза - ветградська (виникла у 1901 р.), Бердянська (1905 р.), Херсонська (1906 р.), Катеринославська (1907 р.), Олександрівська (1908 р.), Маріупольська (1910 р.), Феодосійська та Симферопольська [7, 94]. Станом на 1914 р. підприємницький клас впевнено викристалізовувався, підриваючи і так деградуючий вплив дворянства, що знаменувало собою перманентний рух до ліберальних змін у суспільстві і конфлікту з державною владою. Характерним явищем у процесі капіталістичної трансформації, яку тоді переживала Україна, була також вузькість соціальних поглядів і програм буржуазії. Не рахуючись з громадськими потребами, соціальними й політичними наслідками, підприємці намагалися отримати якнайбільший прибуток. Низьку продуктивність праці власники звичайно компенсували збільшенням тривалості робочого дня, встановленням мінімальної платні, що призводило до дуалізму суспільної оцінки підприємництва: від «оббирачів населення» (в уявленні соціальних низів, робітників, селян та частини інтелігенції) до «носіїв прогресу» [23, 33].

Однією з найзначніших соціальних змін порефор - меного періоду стала поява пролетаріату (промислових робітників). 1897 р. їхня загальна кількість в Україні становила біля 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості Катеринославської губ. [24]. Як ми вже зазначали вище, переважну частину пролетарів становили росіяни. Це був контингент у більшості далекий від цивілізованих європейських норм життя, схильний до алкоголізму, п'яної поножовщини та зневаги до суспільної моралі [17, 163]. Норма споживання алкоголю серед робітничого класу постійно зростала. Якщо 1897 р. у Катеринославській губ. на душу населення (включаючи жінок і немовлят) вона становила 0,69 відра, то 1912 р. - 1,02. Пияцтво набувало особливо масового характеру після одержання зарплати і часто продовжувалося декілька днів. Нерідко це спричиняло зупинку на декілька днів виробництва [15, 141]. Умови праці у промисловості були жахливими: робочі зміни нерідко тривали 10, 12, або 15 год.; технічної безпеки та медичного обслуговування практично не існувало, платня майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло [24]. Подібний соціальний стан пролетарів (колективістів) став основою для зростання протестних настроїв у містах Росії та підвищення рейтингу більшовиків.

Певні очікування населення на зміни у державі і суспільстві, відчуття апатії та соціальної депресії помітні навіть у пресі. Наприклад, у газеті «Одесский вестник» від 13 січня 1884 р. відзначалося: «Глубокая общественная спячка и дремота, всеобщая растерянность и неудовлетворенность - вот чем отличается прошедший год. Никакого сознательного импульса, никакого осмысленного общественного движения, которые живили бы и бодрили общество, не замечалось. Было, правда, нечто такое редкое, что записывается и отмечается в истории именно тем годом, когда оно совершалось, но и это нечто, возбуждающее трепетныя ожидания и розовыя надежды, не оправдало даже и десятой доли этих ожиданий. Совершенно притаившись и как будто не подавая признаков существования, люди русские жили в роздробь, ничем не связанные, не объединенные» [25, 1]. Така оцінка сірої буденності доби самодержавства яскраво характеризує прагнення населення великого українського міста (або, принаймні, частини інтелігенції) до розвитку громадянського суспільства як елементу ліберальної держави.

Так само суспільство реагувало, можливо лише на рівні стороннього споглядача, на юридичну несправедливість функціонування Російської імперії. У номері вже цитованої вище газети «Одесский вестник» від 18 січня 1884 р. міститься показова стаття - «Тюремное заключение несостоятельного должника», котра викриває особливості правової системи імперії: «Только при переходном состоянии нашего законодательства возможно допустить такую аномалию в отправлении правосудия, чтобы по одному и тому - же обстоятельству один суд, до обнаружения злостной несостоятельности, применял бы самое тягчайшее для человека наказание, как лишение свободы, а другой суд, - оставлял бы это обстоятельство, пока не обнаружатся улики злостной несостоятельности, без применения этой кары. И тот, и другой суд действуют в этом отношении по тождественному вопросу, в одном государстве, даже в одном городе, на законном основании, согласно строго определенной рамке закона» [26, 1]. Звісно, поняття про справедливість притаманне всім людським спільнотам, але юридична критика влади (нехай і банальна) на шпальтах громадсько-політичних видань (трансляція правових цінностей серед широких кіл громадськості міста) стала новацією для Російської імперії пореформеної доби.

Бурхливий розвиток економіки й інфраструктури неминуче мав призвести до стресового стану серед широких верств населення. Зміни (а реформи - це своєрідний синонім змін) завжди важко сприймаються з погляду соціальної, політичної психології. До цього варто додати і непомітний процес руйнування общинної (селянської) психології, котра поступалась індивідуалістичній (міській). Невдоволення частини селян аграрною реформою П. Столипіна, відсутність (або обмеженість після 1905 р.) громадянських і політичних прав, незахищеність робітників - все це мало призвести до трагедії. У цьому плані капіталістичний розвиток у Російській імперії можна охарактеризувати так: економічне піднесення та політичний застій («стабільність», як сказали б українські політичні експерти XXI ст.). Період 1861-1917 рр. неможливо розглядати без прив'язки до логічного фіналу - революційних подій 1917 р. Адже лютнева революція являла тріумф середнього класу, у той час як жовтневий переворот насправді можна охарактеризувати як контрреволюцію - перемогу общини над індивідуалізмом, самодержавства у вигляді диктатури над демократією, соціалізму (державної бюрократії) над вільною ринковою економікою.

Література

капіталізм соціальний економічний суспільство

1. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник / В. Литвин, В. Гусєв, А. Слюсаренко та ін. - К., 2002.

2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000297.

3. Болебрух А. Нариси з історії громадської самосвідомості (суспільна думка України та РосіїXI-XIX ст.). - Д, 2008.

4. Каппелер А. Мала історія України. - К., 2007.

5. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / Ред. рада: В. Литвин та ін. - К., 2011. - Т. 2.

6. Константинова В. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861-1904 рр.). - Запоріжжя, 2010.

7. Шиханов Р. Становлення біржової торгівлі у Південній Україні (кінця XVIII-XIX ст.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України. Південна Україна XVUI-XIX ст. - Запоріжжя, 1996. - Вип. 1.

8. Шевченко А. Розбудова залізничного транспорту в Південній Україні та його роль у поширенні зернового експорту в II половині XIX ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2006. - Вип. ХІ.

9. Лазанська Т. Торговельні доми України на рубежі двох століть (1892-1914 рр.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2001. - Вип. 2.

10. Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. XLVII. Город Одесса. - СПб., 1903.

11. Энциклопедия Бердянска. Историко-краеведческий, общественно-политический справочник: в 2 т. - Мелитополь, 2013. - Т. 1.

12. Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. XIII. Екатеринославская губ. - СПб., 1904.

13. Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. XLI. Таврическая губ. - СПб., 1904.

14. Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. XLVII. Херсонская губ. - СПб., 1904.

15. Турченко Ф. Південь України напередодні Першої світової війни // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2004 - Вип. ХУП.

16. Миронов Б. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.). - СПб., 2000. - Т. 1.

17. Лисенко О. Роль іноземних інвестицій у розвитку українського суспільства на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2011. - Вип. ХШ.

18. Лямин С. Менталитет населения прединдустриального города 1860-70-х гг. XIX века (по материалам Тамбова): Дисс…. канд. ист. наук. - Тамбов, 2003.

19. Євсєєва Т. Ментальні особливості модернізації політичної системи Російської імперії та СРСР наприкінці XIX-у першій третині ХХ ст. (український контекст) // Укр. іст. журн. - 2009. - №5.

20. Вільшанська О. Мода у повсякденному житті міського населення України кінця XIX - початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2007. - Вип. ХІУ

21. Донік О. Зміни у соціально-культурному становищі купецького стану в Україні після реформ 1860-70-х рр.

 // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2011. - Вип. XIX.

22. Шляхов О. Ставлення підприємців південноукраїнських губерній до політики імперського центру на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2013. - Вип. XXII.

23. Шляхов О. До питання про ступінь розвитку капіталізму в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2006. - Вип. XII.

Размещено на Allbest.ru