Життя робітників в роки НЕПу

Спостерігалися сутички безробітних з адміністрацією бірж праці, під час яких вони в ультимативній формі вимагали працевлаштування й своєчасної видачі допомоги по безробіттю, котру вона затримувала. Іноді, як це було в Одесі, озлоблення переростало у кулачні розправи над адміністрацією.

Збільшення безробіття восени 1925 р. після демобілізації червоно- армійців спричинило протестні дії цієї групи. Оскільки події розгорталися напередодні Жовтневих свят, демобілізовані загрожували зірвати урочисті заходи вшанування річниці революції демонстраціями під антирадянсь- кими гаслами.

Найбільшої гостроти опозиційні виступи набули в Одесі, де, за підписом місцевих безробітних із числа демобілізованих, було надіслано листа до місцевого виконкому, автори котрого загрожували представникам влади загальним повстанням і кривавою розправою. У цьому ж листі повідомлялося про існування підпільного повстанкому в Одесі, що мав зв'язки з аналогічними комітетами в інших містах.

Починаючи з 1922 р., у довідках ДПУ про економічну та політичну ситуацію в УСРР містилися регулярні повідомлення про дію майже у всіх губерніях невеликих збройних загонів у кількості 10-20 осіб, котрі складалися з молодих незаможних селян і безробітних, у більшості демобілізованих червоноармійців⁸⁷. Надалі до них почали приєднуватися колишні члени КП(б)У й УКП, незгодні з непом. Зважаючи на соціальний склад цих загонів, в 1924 р. ЦК КП(б)У оголосив про виникнення "червоного бандитизму".

Найбільш поширеною формою прояву останнього, що розгортався під гаслом "Геть неп, прямо до соціалізму!", були в містах наскоки на поїзди, насамперед із комфортабельними вагонами, та на промислові підприємства, а у селах -- конокрадство, пограбування виконкомів рад, цукрових заводів, а також господарств заможних селян, котрі супроводжувалися знищенням їхніх посівів.

Таким чином, на ринку праці у 1920-ті рр. оформилася тенденція до хронічного безробіття. З'явилася ціла категорія населення -- "соціальних утриманців". Переважну часту безробітних стабільно становили малоква- ліфіковані робітники, насамперед -- жінки і підлітки. Причому безробіття серед них безперервно прогресувало, в той час як серед кваліфікованих скорочувалося. Серед різних професійних груп найбільше потерпали від безробіття гірники, хіміки, а також швейники, харчовики та чинбарі. Воно серед останніх було спричинено закриттям багатьох підприємств кустарної промисловості.

Спроби регулювання ринку праці шляхом трудового посередництва бірж виявилися неефективними внаслідок втручання в їх діяльність профспілкових, партійних та комсомольських органів. Крім того, радянська система державного посередництва порушувала право найманих працівників на вільну працю. Через неналагодженість господарського планування мали негативні наслідки спроби адміністративного регулювання ринку праці на міжреспубліканському рівні шляхом так званих "організаційних наборів". У стадії становлення перебувала система підготовки та перепідготовки кадрів кваліфікованих робітників.

Основним видом допомоги безробітним було тимчасове працевлаштування на громадських роботах і в артілях останніх. Спочатку за ступенем їх охопленням більш масовою формою допомоги були громадські роботи, а з часом стали так звані трудові, а також виробничі та торговельні колективи безробітних, де умови праці були легшими, а оплата -- вищою. Частка тих, котрі отримували грошову допомогу на випадок страхування від безробіття порівняно з тими, які користувалися трудовою, була значно меншою.

Незважаючи на поступове розширення державної допомоги безробітним у грошовій і натуральній формі, її розміри залишалися незначними. Своєчасному й повному отриманню останньої перешкоджали нескінченні фінансові труднощі і хронічний товарний дефіцит, а також бюрократизм, протекціонізм та хабарництво в роботі бірж праці. Повсякденне життя безробітних було постійною боротьбою за виживання.

Незадоволення їх неспроможністю радянської влади захистити право трудящих на працю й надати соціальну допомогу нужденним вилилося у 1924 р. в масові акції протесту. Конференції та комітети безробітних, організовані при біржах праці, вимагали встановлення їх контролю над діяльністю останніх і участі в скороченні штатів на промислових підприємствах, а також скасування пільг комуністів на першочергове працевлаштування.

Придушення владою мирних виступів безробітних посилювало їх антирадянські настрої та штовхало на шлях "політичного та кримінального бандитизму". Неспроможні на опір чи насильницькі дії, обирали життя жебраків. Наприкінці 1920-х рр. безробітні стали однією з найбільш "ображених" верств населення, незадоволених ані своїм соціальним, ані економічним статусом у суспільстві, позбавлених реальних перспектив на покращання життя.

2. Соціальне страхування

Державно-монополістична стадія індустріального способу виробництва зумовила становлення системи соціального (державного) страхування найманих працівників шляхом централізації приватного і взаємного страхування.

Зрушення до такої системи, що поетапно відбувалися в перші роки радянської влади, визначалися й характером політичного курсу більшовиків. Система соціального страхування відповідала історичним умовам. Спочатку, коли зберігалися капіталістичні відносини, зміни у ній торкнулися тієї частини законодавчої бази, яка була залишена у спадок царською Росією. Потім на законах відбився перехід до одержавлення промисловості й торгівлі, а також до трудової повинності. З часом соціальне страхування змінилося відповідно до курсу нової економічної політики.

Перший етап радянської політики щодо останнього можна назвати революційно-утопічним. 30 жовтня 1917 р. Народний комісаріат праці РСФРР опублікував "урядове повідомлення про соціальне страхування". В ньому закладалися принципи, що спиралися на його загальність, самоуправління найманих працівників і страхових органів, максимально можливий рівень соціального забезпечення робітників і членів їхніх родин по всіх видах страхування; всі матеріальні тяготи покладалися на промисловців. Услід за цим повідомленням вийшов цілий ряд відповідних законодавчих актів, котрі залишались чинними в Україні до кінця 1920 р.⁹⁰ Всі виплати, що призначалися трудящим, мали фінансуватися роботодавцями. Соціальні гарантії робітників отримували підкріплення в межах переорієнтації індустріального управління -- експериментів із посилення самоуправління на підприємствах і поширенням робітничого контролю⁹¹.

І якщо в перші місяці радянської влади страхові фонди управлялися представниками профспілок та самими застрахованими, то в період воєнного комунізму урядові органи скасували децентралізацію, перебравши на себе відповідальність за управління соціальним захистом населення.

Із початком громадянської війни стратегія поступового реформування страхового законодавства поступилася місцем радикальним принципам воєнного комунізму (з 1918 по 1921 рр.). В умовах, що склалися, було неможливо проводити політику відповідних поступових рішень. Згідно з " Положенням про соціальне забезпечення трудящих", ухваленим 31 жовтня 1918 р., по-перше, було проведено централізацію страхової справи в Наркоматі соцзабезу; по-друге, здійснено перехід від соцстраху до соціального забезпечення населення; по-третє, визначено нові джерела фінансування цієї останньої в умовах багатоукладності економік й, по- четверте, зроблено перший крок на шляху до натуралізації соціальної допомоги, зумовлений знеціненням грошей в умовах господарської розрухи та економічного хаосу. Крім того, у положенні визначалися основні види соціальної допомоги "трудящому населенню" -- медична і грошова, пенсії й найбільш популярна форма її -- натуральна⁹². При цьому необхідні кошти мали стягатися з підприємств і підприємців та тільки в крайньому разі виокремлюватися з державного бюджету. До джерел фінансування допомоги додавалися ще кошти від конфіскації приватної власності.

Цінності зрівняльності розумілися більшовиками своєрідно у різні періоди: буквально, за Оруеллом, усі громадяни були рівні, але деякі були рівніші за інших⁹⁴. Нерівність визначалася створенням нових радянських станів, як тих, що мали особливі привілеї в рамках "загальної рівності", так і тих, котрі позбавлялися можливості звертатися у кризисних ситуаціях за допомогою до держави. В побуті вони отримали прізвисько "позбавленці".

Політизований, "класовий" характер системи соціального забезпечення в радянській державі знайшов відображення зокрема в пенсійному законодавстві, хоча "Положення", ухвалене у жовтні 1918 р., визначало як основну мету -- "забезпечення засобів до існування осіб, що позбавилися основного заробітку та частини його внаслідок втрати працездатності"⁹⁵. Аналогічне положення було затверджено РНК УСРР 16 квітня 1919 р. Згідно з ним передбачалося запровадження трьох видів пенсій: для інвалідів, вдів та сиріт. "Інвалідну пенсію" одержували особи, котрі втратили працездатність внаслідок хвороби, віку або каліцтва і не мали додаткових джерел існування. Пенсії призначалися в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум. У разі додаткових джерел забезпечення, які знаходив пенсіонер, він мусив "під загрозою кримінальної відповідальності" попередити про це органи соцзабезу. Непрацездатними членами сім'ї, на котрих поширювалося право пенсійного забезпечення на випадок смерті пенсіонера-батька, вважалися вдова з однією й більше дитиною віком до 10 років, неповнолітні до 16 років та батьки пенсіонера, старше 55 років⁹⁶. Однак це не означало, що влада вирішила взяти на себе забезпечення всіх старих і осіб, що втратили працездатність.

Проголосивши рівне право всіх на пенсії, держава виокремила деякі категорії осіб, які отримували право на першочергове відповідне забезпечення. Зокрема з березня по липень 1919 р. було розроблено низку законодавчих актів, котрі впорядкували пенсійне забезпечення військовослужбовців, надаючи їм певні пільги. З 1920 р. в Україні почали запроваджувати персональні пенсії за особливі заслуги. Спочатку їх отримували відомі вчені та інженери, а з 1921 р. -- й особи, які мали особливі заслуги перед "робітничо-селянською революцією у боротьбі з капіталом і контрреволюцією, а також у справі радянського будівництва, партійної і професійної роботи", на випадок їхньої інвалідності⁹⁷.

До того часу пенсії надавалися переважно червоноармійцям та родинам тих, хто загинув на фронті. У 1920 р. в УСРР серед 739 тис. 907 осіб, котрі отримували пенсії, було лише 200 тис. 220 інвалідів праці, інші ж належали до категорії жертв контрреволюції (166 тис. 125 осіб) або були червоноармійцями й членами їхніх родин (337 тис. 500 осіб). У РСФРР внаслідок більшої розвиненості воєнного комунізму військові пріоритети проявлялися сильніше. Серед 1 млн пенсіонерів 2/3 були солдатами і членами їхніх родин та лише 1/3 -- робітниками, службовцями й членами їхніх родин.

Хоча широкі, навіть утопічні обіцянки соціального захисту залишалися на папері, влада намагалася зберегти лояльність населення, продовжуючи розширювати межу соцзабезу як щодо рисків, так і груп населення, включивши до числа потребуючих його й селян. Крім того, як уже зазначалося, соціальна допомога передбачалася в разі всіх основних типів рисків -- не тільки непрацездатності, а і безробіття, вдівства, смерті (у вигляді компенсації витрат на похорони). В дійсності ж ця допомога визначалася політичними пріоритетами влади.

Соціальна політика уряду УСРР у 1920-1921 рр. відбивала особливості політичної ситуації в Україні. В зв'язку з пізнішим (порівняно з Росією) встановленням радянської влади на її території процес переходу від соцстраху до соціального забезпечення здійснювався триваліше. З цієї причини відповідна політика, що базувалася на принципах соцзабезу, відбивала пережитки соцстраху.

Система соцзабезу, яка передбачала централізоване постачання трудящого населення міст продовольством, почала запроваджуватися в УСРР з другої половини 1919 р. У 1920 р. її було розповсюджено на предмети широкого споживання промислового виробництва. Однак, як уже зазначалося, до початку 1920 р. в Українській СРР були чинними закони про соціальне страхування, ухвалені РНК Російської Федерації в 1917 р.

Натуралізацію всіх видів державної допомоги та пенсій населенню було запроваджено тільки в лютому-березні 1921 р., згідно з постановами РНК УСРР від 1 лютого 1921 р. "Про діяльність Народного комісаріату соціального забезпечення" й від 7 березня того року "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів"⁹⁹. Ухвалення цих законів мало привести систему пенсійного забезпечення у відповідність до системи пайкового постачання найманих працівників, котра зберігалася.

Безплатний відпуск робітникам і службовцям продуктів та предметів широкого споживання відповідно до постанов РНК УСРР від 23 вересня 1921 р. "Основні положення по тарифному питанню" й від 28 жовтня того року "Про колективну (натуральну та грошову) оплату праці працівників радянських установ" мав зберігатися до впровадження тарифікації заробітної плати. Поступова ліквідація карткового постачання передбачала скорочення списку категорій осіб, що мали право на безкоштовне державне забезпечення¹⁰⁰. У наступному році до такого списку було внесено лише непрацездатних робітників і службовців, військових інвалідів, безпритульних дітей, безробітних і частково селян неврожайних губерній.

Ключовими одержувачами соціального захисту в період непу (19211927 рр.) були промислові робітники, військовослужбовці й діти, а селяни знову опинилися витисненими на узбіччя простору соціальної турботи. В той час, намітився поворот до більш реалістичних програм соціального захисту, котрі проводилися раніше, до періоду воєнного комунізму.

Якщо в період воєнного комунізму страхування оголошувалося інститутом буржуазного права, прихованою формою експлуатації та на порядок денний виносилося соціальне забезпечення, то з переходом до нової економічної політики уряд повернувся до системи соціального страхування. В умовах непівського пожвавлення економіки, яке відбулось за участю недержавних підприємств і внаслідок переведення державних на господарський розрахунок, доктрина соціального захисту все більше поєднувалася з її практикою, насамперед, щодо найманих працівників¹⁰¹.

Як зазначав один із фундаторів радянської системи соцзабезу Б. Мілютін, "в 1921 р. держава суттєво переглянула організаційно- функціональні принципи діяльності системи соціального забезпечення, максимально скорочуючи витратну систему бюджету й концентруючи її на тих формах, які мали важливе економічне і політичне значення". Йшлося про створення фінансової бази для реального забезпечення знедолених та "страхування життєвого рівня на випадок тимчасової втрати непрацездатності"¹⁰².

Якщо раніше, згідно з постановою РНК УСРР від 29 червня 1920 р., грошова допомога у разі тимчасової непрацездатності робітникам і службовцям передбачалася строком не більше двох місяців, то постановою РНК УСРР від 4 січня 1921 р. "Про порядок видачі грошової допомоги у разі тимчасової втрати працездатності" двомісячний термін замінювався чотиримісячним, причому незалежно від причин, що її викликали (хвороба, каліцтво, вагітність, пологи, карантин тощо). Розмір виплати встановлювався в сумі повного середнього заробітку, але він не мав перевищувати норму, визначену положенням про соціальне забезпечення трудящих.

Обов'язок виплат у разі тимчасової непрацездатності покладався на підприємства, заклади й господарства, де раніше працював хворий, за рахунок кредитів Народного комісаріату соцзабезу. Причому, за рішенням цього наркомату, ці виплати могли поширюватися і на приватні установи та підприємства. Вони надавалися виключно за посвідченнями про тимчасову непрацездатність (лікарняними листками) від лікарсько- контрольних комісій (ЛКК) і за умовою дотримання хворими постанови РНК УСРР від 5 червня 1920 р. "Про боротьбу з прогулами". Причому після закінчення двомісячного строку від першого дня непрацездатності -- не інакше, як за засвідченням про останню від ЛКК. Після закінчення вищезазначеного строку обов'язок виплати заробітку аж до визнання постійної непрацездатності переходив до відповідних місцевих відділів соціального страхування.

Незважаючи на фінансові труднощі, у першій половині 1921 р. було введено щорічні оплачувані відпустки для найманих працівників, термін котрих, згідно з постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про відпустки для робітників та службовців", звичайно встановлювався тривалістю в два тижні. Виняток становили відпустки для підлітків у віці до 18 років та для робітників шкідливих виробництв -- терміном до чотирьох тижнів. Окрім так званих тарифних, що в обов'язковому порядку надавалися всім робітникам незалежно від кваліфікації й характеру виробництва, для певних груп останніх встановлювалися додаткові так звані сільськогосподарські відпустки також терміном на два тижні. Їх звичайно отримували постійні, а також сезонні робітники, які мали власне сільське господарство і бажали використати відпустку для польових робіт". Сільськогосподарських відпусток позбавлялися високооплачувані робітники із заробітком вище 12-ої категорії, а також робітники залізниць.

12 червня 1921 р. РНК УСРР поширив дію положення про соціальне забезпечення трудящих у разі тимчасової втрати працездатності на членів родин робітників та службовців. Така допомога надавалася тим із них, котрі наглядали за дітьми у віці до 12 років або вели домашнє господарство, але в кількості не більше однієї особи на родину. Причому, як і для робітників та службовців, допомога призначалася незалежно від причини непрацездатності (хвороби, вагітності, пологів) у розмірі середньої тарифної ставки для даної місцевості.

Також передбачалася допомога на випадок пологів дружин робітників і службовців, що не мали самостійного заробітку. Спочатку -- одноразова на речі догляду за новонародженими в розмірі місячної основної допомоги, передбаченої для тимчасової втрати працездатності, а потім -- щомісячна впродовж 9 місяців у половинному розмірі допомоги при тимчасовій втраті останньої.

Для утриманців робітників та службовців встановлювалися й соціальні гарантії у разі смерті годувальника. Пенсія для них мала надаватися в розмірі найменшої тарифної ставки даної місцевості на одну особу і на кожну іншу особу -- у розмірі половинної відповідної ставки, але не більше двократної на всю родину. Допомога на випадок смерті годувальника передбачалася й при відсутності голови родини з нез'ясованої причини.

Також встановлювалися пенсії непрацездатним членам родин робітників, службовців та червоноармійців при повній інвалідності їх голови, на утриманні якого вони були, в розмірі, визначеному для пенсій на випадок смерті годувальника родини, незалежно від пенсії, котра призначалася інваліду особисто.

Положення про соціальне забезпечення трудящих поширювалося на осіб, що залучалися до трудової повинності, а також на учнів старше 16 років і на членів родин червоноармійців. Остання група мала отримувати пенсії в такому розмірі: на одного непрацездатного члена -- 60% найменшої у даній місцевості тарифної ставки, для двох членів -- 75% та для трьох і більше -- в розмірі 100%. Така ж допомога призначалася для родин осіб, мобілізованих за трудовою повинністю¹⁰⁵.

Найбільше постраждали від заміни системи соціального забезпечення системою соцстраху безробітні. 19 листопада 1921 р. РНК УСРР затвердив постанову, яка передбачала зменшення числа осіб, котрі користувалися послугами НК соцзабезу. Це скорочення було проведено, згідно з потребами збереження кваліфікованої робочої сили на виробництві, одночасно враховуючи класові пріоритети, що залишалися базовими, й пережитки політики мілітаризації праці, які не були остаточно скасовані. Аналіз цієї постанови надавався у параграфі про проблеми працевлаштування безробітних.

До початку 1922 р. в Україні було сформовано страхове законодавство, котре відповідало курсу нової економічної політики. Основоположним законодавчим актом, що узагальнив досвід страхової справи та визначав основні напрямки розвитку соцстраху у нових історичних умовах, стало положення РНК УСРР від 10 грудня 1921 р. "Про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної утрати працездатності і членів їх сімей на випадок смерті годувальника".

Положення передбачало шість видів державної допомоги для найманих працівників: при тимчасовій утраті працездатності, на випадок материнства або інвалідності, втрати членами родин годувальника, смерті (на поховання), а також медичну.

Перший вид допомоги -- на випадок тимчасової непрацездатності -- передбачався на строк до 25 тижнів (6 місяців та 1 тижня) у розмірі повного заробітку. Тобто порівняно із січнем 1921 р. термін допомоги подовжувався в 1,5 рази, але розмір її залишався незмінним.

Інший вид допомоги -- у разі вагітності і пологів робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців -- призначався, як і раніше, у розмірі, не меншому порівняно з їх звичайними заробітками. Однак, згідно з поділом трудящих на працівників фізичної й розумової праці термін допомоги для робітниць та службовок не був однаковим. Для осіб фізичної праці він, як і раніше, встановлювався строком на 8 тижнів до й після пологів, а для осіб розумової праці -- 6 тижнів.

Так звана "допомога на годування" для робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців, котрі мали немовлят, зменшилася за розмірами, але збільшилася за термінами. Якщо раніше вона надавалася лише впродовж дев'яти місяців після пологів, то тепер також протягом 8 тижнів до них. Щоправда, її розмір зменшився з У суми допомоги при тимчасовій втраті працездатності до У суми середнього для даної місцевості заробітку.

Зберігалася одноразова допомога молодим матерям -- робітницям і службовкам, а також членам родин робітників та службовців -- на предмети догляду за немовлям. Як і "допомога на годування", вона видавалася в розмірі, наполовину меншому, ніж раніше, а саме -- 1/2 заробітної плати, середньої для даної місцевості, або у речовому еквіваленті.

Третій вид допомоги -- на поховання -- залежно від віку померлого мав становити від 1/3 до У середнього для даної місцевості заробітку.

Четвертий вид допомоги -- пенсії по інвалідності -- стали призначатися виключно у разі отримання травм на виробництві. З 1926 р. виняток надавався для осіб, нагороджених орденами "Трудового прапору". Пенсійне забезпечення для них, а у випадку смерті останніх для членів їх родин встановлювалося незалежно від причин інвалідності або смерті.

Пенсії за інвалідністю були диференційованими залежно від тяжкості каліцтва й відповідно мусили повністю або частково компенсувати заробітну плату залежно від ступеня втрати працездатності. Для інвалідів 1-ої групи, що втратили руки, ноги, очі або взагалі були безпомічні, вони мали дорівнюватися середньому для даної місцевості заробітку; для інвалідів 2-ої групи, котрі на 60% та більше позбавилися працездатності -- % останнього; 3-ої групи, які втратили працездатність від 45 до 59%, -- половині його; 4-ої, котрі позбавилися її від 30 до 44%, -- третини заробітку; й 5-ої, працездатність яких зменшилася від 15 до 29%, -- до чверті його.

П'ятий вид допомоги -- пенсії у разі смерті годувальника надавався непрацездатним чоловікам або дружинам, або тим із них, хто мав на утриманні дитину у віці молодше 12 років; дітям у віці до 16 років та непрацездатним підліткам; близьким непрацездатним родичам і братам та сестрам, молодшим 16 років, котрі знаходилися на утриманні померлого. Розмір пенсії на одного члена родини мав дорівнюватися 30% середнього для даної місцевості заробітку; двох -- 40%, трьох і більше -- 50%. Тобто її розмір порівняно з червнем 1921 р. суттєво зменшився.

Також передбачався шостий вид допомоги -- страхова медична¹⁰⁷. В 1927 р. було уточнено категорію осіб, які могли користуватися нею. Згідно з постановою РНК УСРР від 15 квітня 1927 р. "Про осіб, що мають право на безплатну медичну допомогу коштом фонду медичної допомоги застрахованим", до них належали робітники й службовці та члени їхніх родин; безробітні; особи, котрі одержали її за соціальним страхуванням; працівники трудових колективів, організованих біржами праці; інваліди праці й родини померлих або безвісно зниклих застрахованих¹⁰⁸.

Визначаючи значення постанови РНК УСРР від 10 грудня 1921 р. для розвитку страхового законодавства, слід відмітити, що вона відкрила новий етап у розвитку пенсійної справи, оскільки, згідно з нею, вводилися пенсії для пристарілих робітників і службовців, які мали серйозні захворювання¹⁰⁹. Цю категорію назвали інвалідами старості при тому, що у трудовому законодавстві не було передбачено страхування за цією ознакою в чистому вигляді¹¹⁰. Передбачалося, що вихід на пенсію можливий тільки в зв'язку з втратою працездатності, пов'язаною зі старінням, виснаженням організму¹¹¹. Й лише в лютому 1930 р. ВЦВК затвердив положення про пенсії та допомогу по соцстраху, за котрим більшій частині громадян похилого віку гарантувався мінімальний рівень соціального захисту¹¹².

Оскільки виплата грошової допомоги застрахованим в умовах господарської кризи була проблематичною, уряд вирішив компенсувати її обмеженість різноманітними пільгами. Зокрема 26 вересня 1922 р. РНК УСРР ухвалив постанову "Про заходи щодо надання допомоги безробітним", яка доповнила грошову страхову компенсацію по безробіттю пільгами по користуванню комунальними послугами. Максимальна межа плати за житло для безробітних не могла перевищувати 50% норми, встановленої для робітників і службовців. Крім того, безробітні отримали право на безкоштовне користування комунальними послугами, придбання палива й лікарську допомогу¹¹³.

20 жовтня 1923 р. РНК УСРР поширив пільги, надані безробітним, на робітниць-матерів. Згідно з постановою "Про пільги матері-пролетарці", право на безплатне користування комунальними послугами, паливом та лікарняною допомогою, а також на часткову оплату житла надавалося таким категоріям: а) робітницям або дружинам працюючих, що одержували від органів соцстраху пенсію через інвалідність чи внаслідок смерті або безвісної відсутності годувальника родини; б) безробітним жінкам, які втратили годувальника (робітника чи службовця) й мали дітей до 14 років або не менше трьох непрацездатних членів родини; безробітним вагітним, починаючи з 5-го місяця вагітності за умову реєстрації на біржі праці не пізніше від 4-х тижнів після втрати роботи чи годувальника. Ці пільги передбачалися незалежно від отримання допомоги соцстраху, за винятком допомоги по безробіттю. Крім того, зазначеним категоріям жінок надавалося першочергове право отримання роботи нарівні з членами профспілок, а також право першочерговості в різних чергах¹¹⁴.

У тому ж році було встановлено соціальне страхування для сезонних і тимчасових робітників. Постанова Ради праці та оборони від 21 червня 1921 р. розподіляла вказані групи найманих працівників на дві категорії, що страхувалися повністю та частково. Остання категорія також поділялася на дві групи. Перша -- страхувалася від нещасних випадків і професійних хвороб та відповідно мала право на допомогу з тимчасової непрацездатності лише внаслідок останніх. Крім того, вона користувалася правом на лікувальну й поховальну допомогу, але в разі хвороби або смерті самих застрахованих. Застраховані жінки з числа сезонних і тимчасових робітниць отримували допомогу на випадок народження дитини, на предмети догляду за останньою та на її годування.

Таким чином, перша група сезонних та тимчасових робітників, котру дозволялося страхувати частково, не підлягала страхуванню по загальній інвалідності й безробіттю, крім того, соцстрах не поширювався на членів сімей цієї групи застрахованих. Зокрема вони позбавлялися права на так звану "додаткову допомогу" (поховання, виплати на придане немовляті та на його годування), а також безкоштовну медичну.

Інша група, що, як і перша, страхувалася частково (в разі нещасних випадків і професійних хвороб), на відміну від неї, також позбавлялася права на безкоштовну медичну допомогу, а "додаткова допомога" надавалася її представникам в усіченій формі -- лише на випадок смерті застрахованого від нещасного випадку на виробництві. До того ж, для членів цієї групи зберігалися всі "вилучення" зі страхової допомоги, котрі встановлювалися для першої групи застрахованих¹¹⁵.

Загальні правила соціального страхування найманих працівників не поширювалися на сільськогосподарських робітників. Обережний підхід влади до їх страхування пояснювався двома причинами. По-перше, недоцільністю обтяжування страховими внесками так званих "трудових" селянських господарств, що наймали одного -- двох наймитів тільки на час сільськогосподарських кампаній, а по-друге, нераціональністю при обмеженості страхових фондів надавати допомогу працівникам, які звичайно мали додаткові прибутки від власного, хоча й малопотужного господарства.

Страхування сільськогосподарських працівників здійснювалося за "Тимчасовими правилами про умови застосування підсобної найманої праці у сільських господарствах" від 18 квітня 1925 р. За ними, соцстрах для наймитів здійснювався в скороченому розмірі: проводилося страхування в разі тимчасової непрацездатності, включаючи пологи і всі види "додаткової допомоги", а також від нещасних випадків. Але страхування по безробіттю та інвалідності внаслідок хвороби й старості на наймитів не поширювалося¹¹⁶. Повне страхування їх, за прикладом радгоспів, мали здійснювати лише селянські господарства, котрі наймали більше 5 робітників¹¹⁷.

Для надання грошової допомоги особам, що мали право на соціальне страхування, визначалися спеціальні платежі до фонду соцстраху, які повинні були сплачуватися підприємствами, установами і господарствами у сумі, котра залежала від шкідливості виробництва. Зокрема для формування фонду допомоги по тимчасовій непрацездатності й материнству вони встановлювалися для підприємств та господарств першого розряду за небезпекою і шкідливістю -- в 6%, для другого -- 7%, третього -- 8%, четвертого -- до 4-9% заробітної плати. Для фонду допомоги інвалідам та родинам, які застраховані на випадок смерті годувальника -- відповідно в розмірі 7%, 8%, 9% і 10%¹¹⁸.

Зі всіх видів страхування розміри страхових внесків, залежно від розряду застрахованих, становили 21-28,5%. Оскільки ці ставки виявилися для підприємств непосильними, 12 січня 1923 р. було встановлено нові їх розміри, котрі становили від 16 до 22% заробітної плати. Крім того, визначалися особливі тимчасові пільгові внески для підприємств та закладів, що перебували на державному бюджеті, а також заводів і шахт державної гірничої й металургійної промисловості. Для них внески встановлювалися в мінімальному розмірі -- 16%. У 1925 р. пільговий тариф було ще більше знижено -- до 10-14%, що негативно позначилось на можливостях соціального страхування¹¹⁹.

Якими ж були результати впровадження системи соціального страхування в УСРР та як вони позначалися на матеріальному становищі робітників і членів їхніх родин?

Незважаючи на складну ситуацію, що склалася в Україні на початку 1920-х рр., умови розвитку соціального страхування на її території були більш сприятливими, ніж у РСФРР. Це пояснювалося нерозвиненістю системи воєнного комунізму й зокрема запізненням націоналізації промисловості та незавершеністю системи соцзабезу. В той час як у Росії ресурси соціального забезпечення швидко вичерпувалися через неможливість подальшої конфіскації приватної власності після завершення націоналізації промисловості й внаслідок звільнення від страхових внесків державних підприємств (декретом РНК РСФРР від 17 квітня 1919 р.), в УСРР ситуація була іншою. Процес націоналізації великих промислових підприємств тут тільки розпочинався. Тому на її територію не було поширено дію декретів РНК РСФРР про соціальне забезпечення і про звільнення державних підприємств від страхових внесків. Як уже зазначалося, в Україні до кінця 1920 р. залишалися чинними законодавчі акти російського уряду про соцстрахування у разі безробіття, а також хвороби¹²⁰.

Це підтверджують, зокрема, дані про розміри пенсійного забезпечення в радянських республіках у 1920 р. Якщо в РСФРР пенсії отримував 1 млн. осіб, то в Українській СРР -- більше 739 тис.¹²¹ Тим часом відомо, що чисельність населення у Російській Федерації, яка становила 61,6 млн. осіб, в три рази перевищувала кількість населення УСРР¹²².

Реалізації пенсійного забезпечення в наступні роки, особливо на Півдні України, перешкодив голод 1921-1922 р. За два роки кількість підопічних Наркомсоцзабезу скоротилася більше, ніж у 3 рази: з 739,9 тис. осіб у 1920 р. до 605,8 тис. осіб у 1921 р. та до 223,5 тис. осіб у 1922 р., причому кількість інвалідів праці -- більше, ніж у 7 разів -- з 200,2 тис. осіб у 1920 р. до 184,2 тис. осіб у 1921 р. й до 28 тис. у 1922 р¹²³. Пенсійні відділи неврожайних губерній у той час видавали пенсіонерам виключно продовольчі пайки. Під час голоду 1921-1923 рр. держава не виконувала соціальні зобов'язання навіть щодо забезпечення працюючих робітників провідних галузей промисловості.

Проблему страхової допомоги ускладнювала неналагодженість центрально-республіканського управління, котра в умовах централізації страхової справи призводила до несвоєчасного переведення страхових коштів з Російської Федерації до Української СРР. Намагаючись повернути заборгованість Наркомату праці РСФРР по соціальному забезпеченню робітників УСРР за 1921 р., голова Південного бюро ВЦРПС Ф. Угаров у жовтні того року неодноразово звертався з клопотаннями до ЦК КП(б)У надати сприяння в розв'язанні цієї справи¹²⁵.

Внаслідок згортання у 1922/23 р. контингенту осіб, яким надавалося право соціального забезпечення, а також передання справи соцстраху від Наркомату соціального забезпечення до Наркомату праці УСРР кількість підопічних НК соцзабезу скоротилася до 147,7 тис. осіб, причому чисельність пенсіонерів -- інвалідів праці -- ще більше -- до 8,6 тис. тис. осіб¹²⁶. На його забезпеченні залишилися "самостійні трудящі бідняки" -- незаможні з числа осіб, котрі мали власне господарство, але не застосовували найманої праці, а також інваліди в закладах соцзабезу (будинках інвалідів). Крім того, на Наркомат соцзабезу покладалася організація виробничих і торгових артілей інвалідної кооперації, а також технікумів для професійної перекваліфікації частково працездатних пенсіонерів¹²⁷.

Враховуючи досвід голодних років, ВУЦВК у грудні 1922 р. дозволив центральним органам соцстраху на випадок браку страхових коштів знижувати норму допомоги при тимчасовій втраті працездатності до 2/3 тарифної ставки застрахованих робітників¹²⁸. Норма пенсійного забезпечення інвалідам І групи, що мала дорівнюватися середньому заробітку в повному обсязі, наприкінці 1923 р. була встановлена у розмірі 70% зарплати¹²⁹.

Розвиток страхової допомоги стримувало слабке поповнення фонду соцстраху. Незважаючи на зниження страхових ставок у 1923 р., господдар- ники звичайно розглядали відповідні відрахування як свого роду накладні витрати й сплачували їх із затримками або в неповному розмірі. Добиваючись своєчасного поповнення страхового бюджету, профспілкові органи, що контролювали цю справу, неодноразово порушували перед державним та партійним керівництвом республіки питання про заборгованість промислових підприємств по відповідних внесках. Однак це питання не було остаточно розв'язане. У 1926/27 р. недобір по останніх становив 5,8%¹³⁰.

Щоб подолати недбайливе ставлення промислової адміністрації щодо сплати страхових внесків, ІІ Всеукраїнська тарифно-економічна нарада, скликана в 1922 р. з ініціативи професійних спілок, дозволила конфліктним комісіям відділів праці обкладати неплатників відповідного тарифу штрафом у розмірі 100 золотих рублів, а також ув'язнювати їх строком до двох тижнів.

Після запровадження в 1924 р. пільгових тарифів для підприємств важкої промисловості, котрі перебували у скрутному економічному становищі, розмір середнього страхового тарифу в УСРР впав з 15,5% у 1923/24 до 12,2% в 1926/27 р. У той же час частка найманих працівників в УСРР, застрахованих за пільговим тарифом, зросла за відповідний період із 59,2% до 70,5%, що негативно позначилося на можливостях соцстрах- хування. Враховуючи, що в Українській СРР питома вага підприємств важкої промисловості була вищою, ніж у Російській Федерації, ІІ Всеукраїнський з'їзд професійних спілок звернувся з клопотанням до союзного уряду "організувати перерозподіл страхових коштів окремих республік з метою збереження єдиного рівня страхового забезпечення по всьому Союзу через Всесоюзний фонд соціального страхування"¹³³. Враховуючи це прохання, в 1927 р. Раднаркомом СРСР ввів нову систему обрахування соціального забезпечення по 6 поясах, згідно з відповідною нарахування заробітної плати насамперед залежно від індустріальних пріоритетів.

У 1925/26 р. кількість підопічних соцзабезу становила 220 тис. 430 осіб. Однак через перерозподіл собезівських коштів на користь персональних пенсіонерів, інвалідів війни, родин загиблих комуністів, а також військовослужбовців чисельність інвалідів праці й членів їхніх родин, які отримували пенсії, впала з 1923/24 р. по 1925/26 р. з 5 тис. 336 до 3 тис. 105 осіб¹³⁴. Група інвалідів праці та членів їхніх родин, котрі залишалися на утриманні органів соцзабезу, постійно скорочувалася з 1920 р. Інша група пенсіонерів -- членів родин червоноармійців, що різко скоротилася в 1923/24 р., у наступні роки несуттєво збільшувалася¹³⁵. Кількість пенсіонерів, які знаходилися на утриманні Наркомату праці УСРР, нами нез'ясована. Проте відомо, що допомога останнім -- підопічним Комісаріату праці поступово зростала. Якщо в 1923/24 р. на забезпечення цієї категорії осіб було витрачено близько 3 млн 179 тис. руб., то у 1926/27 р. в 6 разів більше -- 20 млн 664 тис. руб. Причому частка витрат на пенсії порівняно з іншими видами страхування, що надавалися цим наркоматом найманим працівникам (допомога по тимчасовій втраті працездатності, по безробіттю, на курортне оздоровлення робітників, інвалідні заклади і деякі інші види), зростала найбільш активно -- з 12,4% до 23,77%. Дані про чисельність осіб, котрі перебували на пенсійному забезпеченні органів праці, не публікувалися. Проте відомо, що пересічна пенсія інвалідам праці зросла за 1923-1927 рр. більше, ніж у три рази, -- з 9 руб. 40 коп. до 31 руб. 59 коп.¹³⁶

Таке зростання відбулося в результаті підвищення пенсій для інвалідів І групи до 2/3 їх фактичного заробітку (раніше -- / середнього по даній місцевості), для ІІ групи -- 4/9 фактичного заробітку (раніше -- 1/3 середнього) й ІІІ групи -- 1/3 фактичної зарплати (раніше У середньої).

Порівняно з країнами Західної Європи, радянська система пенсійного забезпечення поступалася їм як за широтою охоплення, так і за розмірами допомоги. Кількість пенсіонерів, навіть у цілому в Радянському Союзі, була незначною -- в 5 разів меншою, ніж у Німеччині, й в 4,5 рази меншою, ніж у Великобританії. Це пояснювалося тим, що в цих країнах пенсіями забезпечувалися як інваліди, так і старі з 65-річного віку незалежно від стану працездатності. Крім того, в останній з 70-річного віку пенсії інвалідам нараховувалися незалежно від соціального становища. Головне, щоб пенсіонер не мав прибутку вище суми, еквівалентної 500 руб. на рік.

Порівняно з Німеччиною й Великобританією в радянських республіках були меншими й розміри допомоги з розрахунку на кожного пенсіонера. У першому випадку -- в 1,5 рази, а у другому-- в два рази. Проте у СРСР цей вид забезпечення передбачав також виплати в разі вдівства й сирітства.

Найбільш вагомою в бюджеті соціального страхування залишалася частка витрат на допомогу з тимчасової непрацездатності, хоча встановлення обмежувального максимуму по цьому виду допомоги для високо- оплачуваних робітників спричинило її зменшення з 47,5% до 40,17%¹³⁸.

Незважаючи на те, що за ст. 182 Кодексу законів про працю (КЗпП) центральним страховим органам дозволялося за браком коштів зменшувати розмір виплат з тимчасової непрацездатності до 2/3 заробітку, таке зниження не проводилося.

У жодній країні світу не передбачалося такого рівня забезпечення у разі тимчасової непрацездатності, як в Радянському Союзі. Наприклад, у Німеччині розмір допомоги на випадок хвороби становив від / до % фактичного заробітку. У Великобританії сума останньої фіксувалася в межах від 1/4 до 1/3 середнього заробітку. У західноєвропейських країнах меншим був і термін надання її, він звичайно обмежувався 26 тижнями.

Крім того, в СРСР допомога з тимчасової непрацездатності надавалася не тільки хворим, а й тим, хто доглядав за іншими членами родини, а також у разі карантину (заразної хвороби одного з членів сім'ї застрахованого)¹³⁹.

Вказаний вид страхування обіймав собою також материнство (забезпечення вагітних і породілля), причому в Радянському Союзі, за висновками Б. Данського, він здійснювався найбільш повно. Якщо в радянських республіках робітниць обов'язково звільняли від роботи з отриманням повного заробітку на випадок вагітності й пологів на термін у 16 тижнів, а службовок -- 12, то, за законами більшості західноєвропейських країн, застраховані породілля в кращому разі отримували допомогу у розмірі від 1/2 до % заробітку впродовж 8-12 тижнів.

У розрахунку на одного застрахованого кошти, що витрачалися на страхування материнства в СРСР, у десять разів перевищували відповідні виплати, котрі надавалися у Великобританії та Німеччині. Щоправда, число застрахованих за цими видами страхування в радянських республіках було удвічі меншим, ніж у вказаних країнах.

До пакету соцстрахування на випадок тимчасової непрацездатності звичайно додавався також інший, так званий "додатковий" страховий пакет, який передбачав допомогу на випадок поховання, на предмети догляду за новонародженими та на годування немовлят. І хоча у перші роки радянської влади остання значно відставала від норм, встановлених КЗпП, її розміри поступово збільшувалися. Зокрема з квітня 1925 р. суму виплат для придбання предметів догляду було встановлено в розмірі / середньої зарплати для даної місцевості, а на годування -- у чверть цієї суми.

З 1924-1926 р. внаслідок зростання заробітної плати середній розмір "додаткової допомоги" зріс майже в два рази. У 1926 р. вона на предмети догляду становила в середньому близько 23 руб., а на годування -- майже 6 руб. на місяць. У цілому ж на кожний випадок пологів за весь час останнього витрачалося в середньому близько 42 руб.

Незважаючи на дотримання норм нарахування страхової допомоги за тимчасовою непрацездатністю, її фактичні розміри, особливо на початку 1920-х рр., не відповідали законодавчим. Цей парадокс пояснювався гіперінфляцією. Щоб захистити інтереси застрахованих, Наркомат праці у 1923 р. ввів індексацію виплат шляхом її нарахування в товарних рублях*. Із 1925 р. з цією ж метою було введено їх видачу два рази на місяць замість одного. Однак лише внаслідок проведення грошової реформи й переходу до твердої валюти інфляцію було зупинено¹⁴⁰.

Якщо страхування за тимчасовою непрацездатністю у радянських республіках було однією з найбільш розвинутих галузей страхування та `Товарний рубль відповідав купівельній спроможності рубля 1913 р. вважалося "передовим" навіть на європейському рівні, то допомога в разі безробіття -- навпаки, -- як за ступенем охоплених найомних працівників, так і за її розмірами. Щоправда, цей вид страхування передбачав також виплати безробітним на випадок хвороби, материнства й смерті (на поховання).

Витрати на повне забезпечення їх були непосильними для держави, котра виходила з економічної кризи. Кількість останніх, які отримували грошову допомогу й її розміри були незначними. Причому упродовж 1920-х рр. посилювалися обмеження щодо груп одержувачів і розмірів цих виплат, згідно з індустріальними пріоритетами. Щоправда, частка витрат на неї безробітним у бюджеті соціального страхування з 1920 р. по 1927 р. поступово збільшувалася -- з 10,7% до 14,25%. Це пояснювалося насамперед постійним зростанням кількості безробітних упродовж 1920-х рр.¹⁴¹

В умовах хронічного дефіциту страхових коштів найбільш поширеним видом допомоги їм стали пільги щодо оплати користування житлом та комунальними послугами.

Розглянувши основні види допомоги застрахованим, перейдемо до з'ясування її розподілу між окремими групами одержувачів.

Незважаючи на класові пріоритети, рівень страхування різних груп робітників суттєво різнився. Існувала гендерна нерівність, зумовлена насамперед більш активною участю чоловіків у суспільному й зокрема індустріальному виробництві. З цієї причини частка застрахованих жінок була вдвічі меншою, ніж чоловіків.

Більшість застрахованих працювала в промисловості -- 42%, 21% -- на транспорті, 25% -- у державних закладах, 5% -- у сільському господарстві й 4% -- у сфері обслуговування¹⁴². Наведені дані стосуються у цілому Радянського Союзу, але пропорції розподілу страхової допомоги між працівниками різних галузей народного господарства УСРР відрізнялися від них не суттєво.

Незважаючи на високу питому вагу працівників сфери обслуговування та сільськогосподарських робітників серед групи найманих працівників, частка застрахованих серед них була найменшою. Зокрема у 1925/26 р. в УСРР вдалося охопити повним страхуванням лише 40,5 тис. або 24% членів профспілки "Всеробітземліс" та частковим -- 46,8% (без робітників цукрової промисловості). Це були переважно працівники радгоспів і лісгоспів, у той час як частка застрахованих річних та строкових робітників одноосібних селянських господарств не перевищувала 8,9%¹⁴³. В 1927 р. було застраховано вже 15 тис., або 19%, наймитів, причому, як і раніше, найменше страхувалися поденні й сезонні робітники -- відповідно 0,5 і 9,2%.

Через рік після прийняття закону про соціальне страхування наймитів у селянських господарствах (1928 р.) кількість застрахованих серед них збільшилася до 82 тис. осіб, а їх частка серед їх усіх наймитів-- відповідно до 60%. Оскільки головну увагу профспілкові органи зосереджували на захисті інтересів найманих робітників, котрі працювали в господарствах підприємницького типу, питома вага застрахованих у них була найбільшою -- 64%. Значною вона була і серед громадських пастухів¹⁴⁴.

Розміри соцстрахування сільськогосподарських робітників юридично відповідали нормам, встановленим державою для промислового пролетаріату. Однак на практиці нормативи соціального забезпечення не реалізовувалися. В неповному розмірі надавалася допомога за "лікарняними", мізерними були пенсійне забезпечення, виплати по безробіттю та ін.

Брак коштів на соціальне забезпечення сільськогосподарських робітників зумовлювався різними чинниками. По-перше, недобором страхових внесків через економічну маломіцність селянських господарств; по-друге, нерозвиненістю мережі органів соціального страхування на селі; по-третє, пільговим розподілом централізованого страхового фонду на користь промислових робітників відповідно до індустріальних пріоритетів. Так, у 1927 р. із 10 млн руб. грошових надходжень цього фонду за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників радгоспів було повернуто місцевим органам "Всеробітземлісу" лише 16%, або 1,5 млн. руб.

Класова політика призводила до ущемлення соціальних прав сільськогосподарських робітників. Так, члени "Всеробітземлісу" становили лише 5,3% серед представників різних профспілок, котрі в 1927 р. користувалися соціально-курортним лікуванням. Із безробітних усіх галузей народного господарства, які отримували відповідну допомогу, їх було 3,5%, а серед тих, котрі знаходилися на пенсійному забезпеченні, -- 1%¹⁴⁵.

Щоб вийти зі скрутної ситуації компартійно-радянські органи вдалися до часткового перегляду статей державного законодавства з метою позбавлення деяких категорій осіб, насамперед тих, які мали додаткові джерела прибутку, окрім страхування, права на соцстрахування, а іноді й зменшення його розмірів по окремих видах страхування.

В 1926 р. розміри пенсійного забезпечення для певних груп його одержувачів було скорочено. Зокрема постанова Наркомсоцзабезу УСРР від 15 травня того року "Про права пенсіонерів у зв'язку з майновим станом їх" позбавила права на відповідне забезпечення працюючих серед тих, заробітки котрих удвічі перевищували норми пенсій, а також усіх членів інвалідних та інших видів кооперативів, які отримували їх, незалежно від розміру заробітків, за винятком учнів. Обмеження, встановлені для працюючих, поширювалися і на непрацюючих пенсіонерів, котрі мали доходи від різного майна (денаціоналізованих будинків, садиб, меблів тощо). Пенсії також скасовувалися для осіб, які більше 6 місяців знаходилися на лікуванні у медичних закладах. Щоправда, їх родини зараховувалися на пенсійне забезпечення нарівні з тими, котрі втратили годувальника.

У 1927 р. органам праці було надано право обмежувати на 1/3 розміри пенсії за інвалідністю й так звану "додаткову допомогу" (на поховання, на предмети догляду за немовлятами та на їх годування) для осіб, які проживали в сільській місцевості. Це обмеження не поширювалося лише на мешканців фабрично-заводських селищ¹⁴⁷. Таким чином, підвищення пенсій міським робітникам здійснювалося за рахунок сільських.

Обмеження розмірів пенсій не поширювалося лише у разі втрати сім'ями годувальника. Однак встановлювалася пряма залежність розмірів допомоги сиротам від суми заробітку померлого. Якщо до 1926 р. родини з трьома дітьми отримували 2/3 повної пенсії, або 50% середньої для даної місцевості заробітної плати, то після 1926 р. -- 4/9 зарплати померлого; з двома дітьми -- У повної пенсії, або 1/3 заробітку (раніше -- 40% його), з одним -- 1/3 повної пенсії, або 2/9 заробітної плати (раніше -- 30% її')¹⁴⁸. Таким чином держава намагалася посилити зацікавленість робітників у підвищенні продуктивності праці та їх кваліфікації.

Згідно з політикою залучення жінок у виробництво, з 1 червня 1927 р. вводився так званий "очікувальний строк", за котрим право на отримання виплат для породілля набували виключно робітниці, які пропрацювали за наймом півроку до початку відпустки за вагітністю, тобто такі, котрі підтвердили статус найманих.