Життя робітників в роки НЕПу

Частка натуральних надходжень до сімейного бюджету за рахунок купівлі речей у кредит і завдяки заготівлям продуктів про запас із власного господарства була ще більшою, становлячи 41,4% -- в цукровиків, 26,2% -- у комунальних робітників, 24,1% -- в тютюнників, 19,8% -- у мукомелів, 16,8% -- в кондитерів та 10,6% -- у металістів.

Однак реального підвищення життєвого рівня не спостерігалося. В той час було поновлено платність комунальних послуг, котрі раніше оплачувалися підприємствами або закладами, на котрих працювали наймані працівники. Крім того, суттєво зросли ціни на сільськогосподарські товари, які вдвічі випереджали грошову емісію. Як зазначав С. Струмилін, "суттєво змінилися лише форми оплати праці, а не її розміри". За його розрахунками, реальна заробітна плата робітників зросла впродовж першої половини 1922 р з 2 руб. 2 коп. до 3 руб. 23 коп. (за довоєнним курсом рубля), тобто на 41,8%, але середньостатистична довоєнна становила 22 руб. Номінальний рівень зарплати за той час зріс у п'ять разів -- з 3 млн. 160 тис. 330 руб. до 16 млн. 460 тис. руб.³²³

У грудні 1922 р. реальна заробітна плата в СРСР становила вже 48% від рівня 1913 р. З наступного 1923 р. вона знову зайняла провідне місце у прибутках робітничих родин³²⁴.

Завдяки тарифікації заробітної плати вдалося поновити диференціацію її залежно від кваліфікації робітників. Уже в другій половині 1921 р. середня зарплата висококваліфікованих була на 73% вище, ніж у некволі- фікованих. У першій половині 1922 р. таке перевищення сягнуло майже 250%. Ця різниця була такою ж, як й у 1917 р.³²⁵

Однак зберігалося відставання рівня оплати праці у важкій промисловості від легкої. Так, на початку 1923 р. середній місячний заробіток на металургійних підприємствах дорівнював 11 товарним руб., а на харчових -- 17³²⁶

Незадоволення робітників викликала невідповідність заробітної плати рівню кваліфікації в різних галузях промисловості. Децентралізація тарифної роботи, проведена у 1921-1923 рр. із метою захисту прибутків робітників від фінансово-економічних катаклізмів, зважаючи на різні економічні можливості підприємств, зумовила різнобій в оплаті праці робітників різних галузей промисловості. Причому збільшення останньої відбувалося переважно в тих галузях, у котрих рівень її і без того був порівняно високий. Тобто розрив у співвідношенні зарплат посилився.

Розмір заробітної плати голови сім'ї різко коливався у різних галузях виробництва, становлячи у листопаді 1923 р. в середньому по УСРР із розрахунку на одного члена робітничої родини від 5 руб. 75 коп. у кондитерів до 15 руб. 62 коп. у друкарів. Найвищим розмір сукупних прибутків був у друкарів -- 18 руб 42 коп., а найменшим у хіміків -- 10 руб. 42 коп. У кондитерів важливу роль у поповненні сімейного бюджету відігравали заробітки інших членів родини, а також надходження, джерела яких не з'ясовані. Мабуть, це були крадіжки на виробництві. На другому місці за чисельністю прибутків перебували гірники³²⁷.

Дещо іншою була ієрархія матеріальної забезпеченості робітників великих міст. Так, у Харкові найвищими були заробітки в тютюнників (15 руб. 70 коп.), мукомелів (15 руб. 62 коп.) та робітників комунального господарства (15 руб 53 коп.), а найнижчими -- у кондитерів (11 руб. 50 коп.) і цукровиків (11 руб. 93 коп.). До першої групи наближалися заробітки металістів, середній рівень котрих становив 14 руб. 5 коп.³²⁸

До категорії низькооплачуваних робітників належали залізничники й водники, зарплата яких наприкінці 1923 р. була в 1,5 раза меншою, ніж у металістів, та в 4 рази -- ніж у текстильників, що призводило до крадіжок і хабарництва на транспорті. Невипадково бюджетне обстеження зафіксувало п' ятикратне перевищення прибутків над заробітною платою по всіх групах транспортників, починаючи з чорноробів та закінчуючи начальством. Цілком очевидно, що цей дефіцит покривався головним чином за рахунок хабарів і крадіжок³²⁹.

Рівень матеріального забезпечення робітників був відчутно нижчим, ніж у службовців. Середній розмір сукупних прибутків робітничих родин, що становив на листопад 1923 р. 14 руб. 49 коп., був меншим на чверть порівняно з останніми, а середній розмір заробітної плати, котрий дорівнював 11 руб. 22 коп. -- відповідно майже на третину. Середній розмір надходжень родин службовців становив 20 руб. 41 коп., а зарплати -- 15 руб. 54 коп.³³⁰

В кращому становищі перебували робітники приватних підприємств. Окрім заробітної плати, наближеної до прожиткового мінімуму, їм видався певний відсоток від отриманого прибутку. Турбуючись про добробут працівників, підприємці тим самим зацікавлювали їх у розвитку виробництва³³¹.

З 1923 р., згідно з індустріальними пріоритетами, почала проводитися політика вирівнювання розмірів оплати праці працівників легкої промисловості, що випереджала середній рівень по всіх її галузях, та важкої, котра відставала від нього. Це здійснювалося шляхом переважаючого збільшення зарплати працівників останньої. В той час як середня зарплата робітників і службовців України збільшилася на 28%, то у металургів -- удвічі, а хіміків -- у 5,5 рази.

Для усунення розбіжностей у тарифних ставках на окремих підприємствах було запроваджено єдиний тариф для робітників і службовців відповідно до 17-розрядної сітки з розривом в оплаті праці крайніх розрядів у співвідношенні 1 до 5. Розмір тарифних ставок у різних виробництвах визначався з урахуванням цінності робочої сили на ринку праці, а також умов останньої.

До весни 1924 р. можливості підвищення реальної оплати праці обмежувалися безперервним знеціненням грошей. Так, тільки з 1 січня по вересень 1923 р. курс радзнаку впав на 74%. В останні місяці року агонія його посилилась й досягла апогею у січні -- лютому 1924 р. За перші два місця того року інфляція підстрибнула до 227,7%³³⁴.

За її швидких темпів, робітники суттєво втрачали в зарплаті особливо при її затримках. Несвоєчасна виплата останньої, зумовлена дефіцитом обігових коштів внаслідок порушення комерційного принципу у стосунках між промисловістю і державою, зводила нанівець прогресивні форми оплати праці, в тому числі перехід на відрядну та акордну, а також регулярне преміювання. Державні органи щомісячно виплачували робітникам не більше 2/3, або 4/5 належної їм заробітної плати³³⁵. Тим часом затримка її на місяць упродовж осені 1922 р. й на початку 1923 р. знижувала її реальний рівень на 15--20%³³⁶. За даними ЦСУ УСРР, затримки у виплаті зарплати сягали в середньому по Україні впродовж січня -- жовтня 1923 р. від 12 до 26 днів, скоротившись у грудні до 2 днів.

Розрив між нарахуванням заробітної плати і часом її виплати був найтривалішим у гірників, хіміків та металістів. За розрахунками М.Буяновера, для робітників кам'яновугільної промисловості втрати на курсі карбованця внаслідок несвоєчасної виплати зарплати зменшували її реальний рівень порівняно з номінальним на 20%. Тільки починаючи з четвертого кварталу 1923 р., заробіток робітників набув певної видимості стабільності³³⁹.

Зважаючи на знецінення грошової маси, з вересня 1922 р. зарплата почала виплачуватися в товарних рублях. Перехід до такого нарахування заробітної плати дозволив у певних межах гарантувати забезпечення прожиткового мінімуму, однак у цілому він не стабілізував ситуацію. Дефіцит матеріального стимулювання праці поповнювався моральними заохоченнями. праця працівник страхування заробітний

Негативний вплив на рівень зарплати мала криза збуту промислової продукції, що вибухнула восени 1923 р. Вона ввійшла до історії під назвою "ножиці цін", коли останні на промислові товари різко зросли, виявившись недоступними для селян, які продавали свою продукцію по занижених цінах. Внаслідок цього на підприємствах відбувалося затоварювання продукції й вони перестали купувати необхідну для виробництва сировину і позбулися можливості виплачувати зарплату. В результаті, незважаючи на збільшення номінальної заробітної плати за рік в індустрії на 28%, її реальний рівень восени 1923 р. знизився³⁴⁰.

Для подолання кризи збуту потрібно було державне втручання, котре вилилося у директивне зниження цін на продукцію промисловості. Це нормалізувало ринкові стосунки на певному етапі, але не стабілізувало ситуацію в цілому.

Зростання цін та деяке падіння внаслідок цього реальної заробітної плати пом'якшило широке застосування відрядності, розширення у деяких виробництвах тарифної сітки³⁴¹.

На зменшення прибутків родин робітників впливало не тільки невпинне зростання цін на товари першої необхідності, а також їх дефіцит. Кількість грошей в обігу з 1922 по 1925 рр. збільшилася у 12 з лишком разів, тоді як товарна маса тільки в 2,5-3 рази³⁴². Підвищення роздрібних цін було закономірним відбитком інфляційних процесів в економіці країни, коли основним джерелом капіталовкладень виступала грошова емісія.

Ключове значення для оздоровлення фінансової системи мала грошова реформа 1922-1924 рр. Внаслідок її здійснення головною валютою країни став червінець, котрий усунув з обігу повністю знецінену масу паперових грошових знаків -- так званих радзнаків.

У перші місяці після дозволу на обмін паперових радзнаків на червінці (з травня 1924 р.), розпочалося швидке зміцнення останніх, що дало підстави для райдужних надій. Однак стабільність курсу золотого карбованця виявилася нетривалою. Її підірвав недорід 1924 р., внаслідок.

Товарний рубль -- умовна одиниця, що застосовувалася для обрахування вартості бюджетного набору Держплану в 1921-1924 рр. Його вартість у радянських знаках визначалася, виходячи з індексу зростання цін на товари бюджетного набору, порівняно з рівнем 1913 р. котрого розпочалося стрімке зростання цін на хліб й відповідне збільшення вартості бюджетного набору. До 1 серпня купівельна спроможність червінця впала до 63,7% й становила 39,4 коп. Зростання хлібних цін вдалося призупинити у тому ж місяці завдяки проведенню інтервенцій зерна до неврожайних районів.

У 1925 р. стабільності червінця, врешті решт, було досягнуто. За даними офіційної статистики, уряду наприкінці року вдалося поновити довоєнний рівень зарплати робітників³⁴⁴. Однак не у металургійній та вугільній промисловості.

Для того, щоб переведення нарахування заробітної плати з бюджетних рублів у червінці не знизило її реального рівня, передбачалося впровадження системи територіальних поясів. Згідно з постановою Ради праці та оборони (РПО), ухваленою в лютому 1924 р., визначалися три пояси, за котрими мала нараховуватися зарплата: перший -- столиці й найбільші промислові центри; другий -- райони середнього рівня цін; третій -- райони їх низького рівня. До першого в УСРР було зараховано Харків і Катеринослав; до другого -- Одесу, Миколаїв, а також Донецьку, Харківську та Катеринославську губернії; до третього -- всі інші міста й губернії. Причому на початку місця належало встановлювати місцеву вартість бюджетного набору у твердій валюті, після чого в другій половині нараховувати до неї надбавку на дорожнечу.

У 1925/26 р. вперше за роки непу підвищення заробітної плати відбулося не за рахунок збільшення грошової маси, а завдяки зростанню продуктивності праці³⁴⁶. Проте вже наприкінці 1926 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді профспілок було ухвалено рішення про необхідність суворого дотримання курсу на випереджаюче підвищення продуктивності праці.

Нова система оплати праці, що "очищала" зарплату від різних нашарувань і посилювала її роль як стимулятора до підвищення продуктивності праці, тим не менше викликала незадоволення кадрових робітників. Це пояснювалося тим, що останні мали високі приробітки³⁴⁸.

Після запровадження нових тарифів на окремих виробництвах відбулося зниження зарплати кваліфікованих робітників, причому значне. Так, у металургійних майстернях в Олександрівську ковалі почали отримувати її в середньому на 43% менше, котельники -- на 22%, пічники -- на 38%. Щоправда, в середньому по українській промисловості пересічна номінальна зарплата зросла по легкій промисловості на 6,2%, а у важкій -- до 108,5%.

Найбільш високими були заробітки на підприємствах, що займали монопольне становище. Вони мали право на великі відрахування до фонду заробітної плати. Практика пільгового кредитування заводів, не пов'язана з показниками їх господарської діяльності, також надавала можливість збільшувати заробітну плату. Відносне та абсолютне зростання її, спостерігалося на багатьох підприємствах республіки. Держава поставила заробітки на достатньо міцну основу. Однак їх розміри не було доведено до життєво необхідного рівня. В 1926-1928 рр. уряд неодноразово відхиляв ідею підвищення заробітної плати, здійснення якої призвело б до відмови від твердої валюти.

На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що найбільш низькі прибутки робітники мали в період економічної кризи й голоду 1921 -- першої половини 1923 р. Зарплата не мала у той час основного призначення -- регулятора праці. Запровадження госпрозрахунку у виробничу діяльність підприємств сприяло зростанню фондів заробітної плати, однак спричинило різнобій в оплаті праці. До 1924 р. спостерігалося стрімке зростання розмірів зарплати робітників, але внаслідок гіперінфляції вона швидко знецінювалася. Спроба індексації шляхом обрахування останньої в бюджетних рублях (відповідно до вартості бюджетного набору) не увінчалась успіхом через постійні затримки в її виплаті. Проблему інфляції вдалося розв'язати лише після введення у 1924 р. твердої грошової одиниці -- "червінця". Надалі для попередження інфляційних процесів здійснювалося утримання зростання номінальної зарплати та вирівнювання розмірів прибутків. Виняток становив 1926 р., коли робітникам вдалося домогтись її збільшення відповідно до підвищення продуктивності праці. За даними російського історика О.Ю. Лапшиної, темпи зростання номінальної заробітної плати у Нижегородській губерній РСФРР у 1924-1926 рр. не встигали за подорожчанням вартості бюджетного набору, що призводило до падіння її реального рівня. Нами аналогічні показники щодо УСРР не виявлено. За розрахунками українських статистиків, з 1922 р. спостерігалося постійне збільшення номінальної та реальної зарплати робітників. Довоєнного рівня її, за середньостатистичними показниками, що узагальнюють дані по всіх галузях економіки, в основному вдалося досягти у середині 1920-х рр. Проте це не стосувалося металургійної й вугільної промисловості, де у довоєнні часи був найвищий рівень оплати праці, котрий не було поновлено навіть у 1926/27 р. Тим часом, робітники, зайняті в цих галузях виробництва, становили чверть усієї їх кількості. За даними бюджетних обстежень, невпинно зростали і прибутки робітничих родин. Щоправда, їм суперечили відомості, отримані під час останніх, про збільшення частки так званих "інших прибутків", що надходили до родин робітників, окрім зарплати та допомоги по соціальному страхуванню. Вони, звичайно, характеризували напруженість бюджету, яка вникала в періоди погіршення матеріальних умов життя.

6. Товаропостачання й споживання

Основну частину витратного бюджету робітників становили видатки на харчування. Найвищими вони були на початку 1920-х рр., а надалі до 1928/29 р., в зв'язку зі зростанням реального рівня їх заробітної плати поступово скорочувалися.

Руйнація сільського господарства під час війн та революцій, а також активне вивезення продовольчих запасів до РСФРР зумовили продовольчу кризу початку 1920 р. На жаль, статистичні обстеження рівня харчування міського й сільського населення не фіксували даних стосовно окремих соціальних груп, і зокрема щодо робітників. Проте відомо, що карткова система, впроваджена у 1920 р., не забезпечувала городян прожитковим мінімумом. Робітники і службовці отримували по картках лише чверть продуктів, котрі вони споживали, а решту купували за спекулятивними цінами на ринку.

За роки війни погіршився якісний склад їжі. Основними продуктами харчування стали борошно і хліб. Найбільше скоротилося споживання м'яса й молока. Добове споживання хліба та круп городянами взимку 19201921 рр. щодо довоєнного рівня зменшилося на 20%, а м'яса -- на 41% .

У зв'язку із систематичним недоїданням населення головна увага статистиків зосереджувалася на з' ясуванні терміну відновлення довоєнного рівня харчування за калорійністю. Питання про його якість не стояло. Структура харчування визначалася за рівнем споживання білків, вуглеводів та жирів.

В грудні 1922 р. середньостатистичне споживання білкової їжі для городян, за даними М. Буяновера, становило 93,6 г на добу за нормою, що тоді існувала, у 105 г. Причому тваринні білки не перевищували 43% білкової їжі й 5% всієї спожитої їжі³⁵². І. Дубинська наводить дещо інші показники: відповідно -- 96,3 г білкової їжі, в тому числі 81,3 г -- рослинної та 15,1 -- тваринної³⁵³. Основу раціону харчування (60%) становив житній хліб, ціни на котрий із початку року зросли у 2 рази, в той час як на м'ясо-молочні продукти впали. Це зумовлювалося масовим забоєм худоби у зв'язку із відсутністю кормів внаслідок посухи.

Довоєнного рівня харчування робітників за кількісними і структурними показниками було досягнуто у 1924 р. З 1922 до 1924 рр. відсоток їжі тваринного походження в їх добовому раціоні (за калорійністю), за розрахунками М. Буяновера, збільшився у 3,5 рази -- з 5% до 17,2%³⁵⁴, а за даними І. Дубинської, -- дещо менше, ніж в 2 рази -- з 15,1% до 23,8%. У відповідному напрямку -- за рахунок збільшення тваринної білкової їжі при відповідному зменшенні рослинної вуглеводної -- структура харчування змінювалася й надалі.

Збільшення частки тваринних продуктів у харчуванні робітників у 1924-1925 рр. спричинив неврожай 1924 р. Оскільки посуха найбільше вразила Україну, то і ціна на хліб найбільше зросла в цьому регіоні. Так, якщо у м. Шахти за рік із кінця 1923 р. вона збільшилася на 100%, то в Москві -- лише на 20%. Ціни на м'ясо внаслідок масового забою худоби через брак кормів відповідно впали. Якщо за один фунт м'яса у першому кварталі 1923 р. м. Шахти було можливим придбати 12 фунтів борошна, то через рік -- лише 4³⁵⁵. На початку 1925 р. ціни на хліб у Донбасі продовжували зростати. В першому кварталі вартість чорного збільшилася на 16%, сірого -- на 20% й білого -- на 17%. Й це при тому, що у Москві та Ленінграді хлібні ціни залишалися стабільними, а заробітки робітників були вищими, ніж у Донецькому регіоні. В другому кварталі зростання цін на хліб тривало, оскільки імпортне борошно, завезене у Донбас, коштувало на третину більше, ніж вітчизняне, що споживалося в першому кварталі³⁵⁶.

Тенденція покращання структури харчування, що намітилася у першій половині 1920-х рр., більш активно проявилася в другій половині десятиріччя. У раціоні робітників житні хлібопродукти поступилися пшеничним, помітно збільшилося споживання м'ясо-молочних. За 1925 р. -- 1927 рр. частка білкових продуктів у харчуванні робітників зросла з 18,9 до 22,4%³⁵⁷. Однак достатнє за змістом білків, воно не забезпечувало організм необхідною кількістю вітамінів.

Рівень харчування робітничих родин різнився залежно від прибутків. У відбудовний період у зв'язку з їх загальним підвищенням відбувалося збільшення витрат на нього, причому при зростанні бюджету в 3-4 рази останні побільшали лише у 2-3 рази. Однак відносне значення цих видатків у бюджеті робітничих родин зменшувалося, що засвідчувало більш швидке його зростання порівняно з витратами на харчування. Якщо в групі високооплачуваних кваліфікованих робітників споживання продовольчих товарів поступово загальмувалося, то у низькооплачуваних некваліфікованих -- продовжувало швидко зростати. Менш заможні споживали більше картоплі, хліба, особливо за рахунок борошна й олії, а в родинах із кращими прибутками зростало споживання масла, цукру, садовини і городини, молока, м'яса, сала, яєць, риби, солодощів (цукерок та варення). Наприклад, у листопаді 1923 р. витрати на продукти харчування тваринного походження у висококваліфікованих робітників перевищили відповідні витрати некваліфікованих більше, ніж у 4 рази, зокрема, на масло -- у 8, а на яйця -- в 10 разів. Проте у більш заможних не збільшувалися витрати на житню муку, картоплю, олію, сіль³⁵⁸. Надалі диференціація в структурі харчування дещо нівелювалася.

Склад харчування різнився й залежно від регіональної специфіки. В 1927 р. робітники УСРР у порівнянні з російськими споживали більше городини (картоплі, помідорів, кавунів та інших овочів), а росіяни -- хліба. Причому, українці частіше їли білий хліб. При рівному з росіянами рівні споживання продуктів тваринного походження перші з'їдали більше м'ясних, а другі -- молочних продуктів. Крім того, останні вживали для харчування більше чаю і цукру. Загалом в їжі робітників РСФРР було більше вуглеводів і рослинного білка, але вона була бідніша на тваринні білки і жири (на 6%), ніж в українських³⁵⁹.

Суттєво впливали на структуру харчування й ціни на продовольчі товари. У 1926 р. подешевшав важливий продукт харчування українських робітників -- пшеничний хліб. Дещо впала ціна на цукор, проте значно зросла на м'ясо, сало, масло, олію, фрукти. В 1927 р. продовжували дешевіти хліб, цукор, яйця, птиця, м'ясо, риба, але продовжували дорожчати масло, олія, фрукти. Також зросли ціни на гречану та рисову крупу, картоплю і капусту³⁶⁰. Однак, як зазначає І. Дубинська, зростання цін на продовольчі товари не випереджало зростання зарплати, що створювало сприятливі умови для задоволення споживчого попиту.

Однак статистичні дані 1922-1923 рр. не дозволяють простежити динаміку витрат робітничих родин на задоволення потреб в одязі, білизні, взутті, на помешкання, лікування й т.ін. наскрізно впродовж 1920-х рр. Бюджетні обстеження реєстрували місячні видатки лише за один місяць, але не щомісячні впродовж року. Як зазначає М. Буяновер, такі дані цілком придатні для з' ясування структури та рівня харчування, що менше зазнає випадкових впливів, однак для аналізу інших витрат ці дані не досить певні, оскільки непродовольчі витрати обумовлювалися низкою сезонних факторів, а також непередбачених обставин. Незважаючи на ці вади, результати бюджетних обстежень 1922-1923 рр. засвідчили підвищення рівня споживання непродовольчих товарів з 1923 р.³⁶²

З 1923 р. розпочалося зростання витрат на придбання непродовольчих товарів і в першу чергу одягу та взуття; видатки на покупку цих останніх стабільно становили другу статтю всіх витрат робітничих родин³⁶³. Збільшення цих видатків зумовлювалося не тільки і не стільки можливістю поновити зношені взуття й одяг, котрі тривалий час не купувалися, як зменшенням найбільш ємких витрат на харчування, а також стрімким подорожчанням предметів взуття та одягу внаслідок розходження "ножи- ців цін" на продовольчі та промислові товари.

Визначаючи специфіку споживання робітників порівняно зі службовцями, слід зазначити, що у перших більшими були видатки на одяг, взуття, господарські речі, спиртові напої, в той час як у других, навпаки, -- на культурно-освітні потреби, лікування, придбання засобів гігієни, а також житло і допомогу родичам. Витрати на харчування в бюджетах обох вказаних груп становили приблизно рівну частку³⁶⁴.

З 1924 р. "ножиці цін" на промислові та продовольчі товари почали поступово зближуватися. Завдяки цьому споживання текстильних виробів робітниками й членами їхніх родин за 1924-1926 рр. зросло на 95%, а шкіряних і хутряних -- на 79%³⁶⁵. Щоправда, в 1926 р. збільшення споживання одягу та взуття стримало нове зростання цін на ці товари, що досягло 39%³⁶⁶. Стрибок цін на промислові товари зумовило зростання грошових доходів населення в умовах товарного голоду³⁶⁷.

Обсяги виробництва більшості споживчих промислових товарів не відповідали попиту. В той час, як виробництво солі, калош, сірників, більшості шкіряно-взуттєвих товарів, із розрахунку на окремого споживача, порівняно з довоєнним часом збільшилося, виробництво бавовняних та шерстяних тканин, деяких скляних, металевих і шкіряних товарів, як і деяких продовольчих (чаю, цукру та рослинної олії) залишалося на рівні набагато нижчому від довоєнного.

Незважаючи на двократне збільшення виробництва шкіри, потреби населення у взутті задовольнялися тільки на 73,6%, причому за рахунок державної промисловості -- трохи більше, ніж на половину. Це зумовлювалося як припиненням імпорту, який традиційно покривав дефіцит на шкіряне взуття, так і збільшенням потреб сільського населення у фабричному взутті, оскільки під час війни селяни-військовослужбовці призвичаїлись носити шкіряне взуття.

У 1928 рр. робітники купували тканин лише на 24,5% більше, ніж у 1925 р., взуття -- на 27,3%, а калош -- на 33%. Якщо в 1924 р. робітники придбали на сім'ю у середньому по 0,85 пари шкіряного взуття і 11,7 м тканин, то в 1925 р. відповідно -- 1 пару та 13,74 м, у 1926 р. -- 1,5 пари й 20,48 м, а в 1928 р. -- 1,8 пари і 23,8 м. Найбільш дефіцитним взуттєвим товаром залишалися калоші. Їх купували в середньому по 0,48 пари за рік.

Внаслідок збільшення прибутків робітників та оновлення товарного асортименту змінилася структура споживання взуття й одягу. Скоротилася покупка чобіт і валянок та збільшилася -- черевиків і туфель. Зміни у структурі споживання одягу визначалися збільшенням покупок готового одягу й зокрема трикотажних виробів. Причому в міру підвищення заробітків робітників питома вага споживання цих останніх, як і черевиків та туфель, зростала³⁶⁹.

Найбільше купували дешеві речі, насамперед натільну білизну Повільніше зростала у членів робітничих родин кількість жіночих платтів, чоловічих костюмів та верхнього одягу, що зумовлювалося дефіцитом вовняних тканин. Чоловічий одяг поновлювався, головним чином, за рахунок збірних комплектів, а чисельність костюмів залишалася незмінною. Відносно повільно зростала кількість постільної білизни, що було пов'язано з житловою кризою.

Наприкінці 1925 р. значний відсоток членів родин робітників ще не був забезпечений теплим одягом (особливо жінки), а запаси натільної білизни, що оновлювалися, були мізерними -- не перевищували в середньому двох пар.

Нестачу теплого одягу було ліквідовано до 1927 р. Ввійшли у вжиток шкарпетки й панчохи, посунувши примітивні онучі, але запас панчішних виробів ще був замалим (2,5-3 пари на особу). Кількість комплектів верхнього одягу досягла в середньому 3 "збірних" костюмів для чоловіка та 6 платтів -- для жінки. Однак якість одягу залишалася низькою. Катастрофічно не вистачало виробів з вовни. Окрім 1-2 вовняних комплектів, решту становив бавовняний одяг, котрий швидко зношувався. В одежному гардеробі робітників почали з'являтися "дрібниці" -- краватки та носовички.

Споживання робітниками взуття та одягу мало свою специфіку. Порівняно з робітниками РСФРР вони більше купували готові речі й тканини, за винятком вовняних, а також черевики й туфлі, у той час як російські через більш суворий клімат -- чоботи, валянки та вовняні тканини.

Поряд з оновленням одежного гардеробу робітники розпочали купувати господарські речі й меблі замість тих, що були розпродані в скрутні часи. Найгостріше питання про господарське облаштування стояло для тих родин, які на час продовольчої кризи перекочували на село, а потім повернулися на колишнє місце роботи, а також для нових робітників, котрі осіли в місті вперше. Вони, як правило, наймали немебльовані помешкання, оскільки навіть у фабричних будинках лише 15% кімнат були мебльованими. В будинках інших типів домоволодінь такі приміщення пересічно становили 6-9%.

Відновлення домашнього майна вимагало попередніх нагромаджень навіть від робітників із середнім рівнем прибутків. Найбільше залежало від розмірів бюджету придбання "капітальних" речей -- таких, як меблі, особливо -- шафи і столи, а також постіль (подушки та матраци). При загальному збільшенні питомої ваги господарських витрат від нижчих бюджетних груп робітників до вищих у 5 разів (з 1,1 до 5,5%) частка видатків на коштовні речі зросла в 24 рази. Витрати на придбання господарських дрібниць -- віників, посуду, м' ясорубок -- були посильні для всіх робітників.

Найбільшу частину бюджетних видатків на господарські речі становили ті, що призначалися для придбання меблів та постільних речей. Це було можливо тільки завдяки кредиту державних і кооперативних органів. У листопаді 1924 р. близько 28% вартості господарських речей припадало на ті, котрі були куплено робітниками у кредит. Надалі роль останнього в їх придбанні знизилася до 16-17%.

Найбільший рівень забезпеченості господарським інвентарем було зафіксовано по групі дешевих товарів -- насамперед посуду, особливо столового і чайного. Середня норма забезпеченості посудом становила -- пару тарілок та один ніж із виделкою на одну особу. Зникав негігієнічний сільський спосіб харчування з однієї миски. Ознаками поліпшення господарського побуту була заміна дерев'яних ложок металевими, а також зростання більш дорогою, ніж посуд, кухонного інвентарю -- прасок, м'ясорубок, металевих чайників, гасових ламп. Останні витискували з ужитку самовари й дров'яні плити, які вважалися матеріальними ознаками патріархального побуту.

Наприкінці 1920-х рр. кожна друга родина робітників мала швейні машинки. До 1925 р. спостерігалося активне придбання дешевих меблів -- насамперед ліжок. Покупку великих робітники звичайно здійснювали на тандитах, де внаслідок ущільнення заможних жильців з'явилася велика кількість дешевих уживаних меблів. Після 1925 р. через загострення житлової кризи кількість великих меблів у сімейних господарствах робітників залишалася стабільною. Активно купувалися лише дрібні меблі -- табурети і стільці.

За оцінкою С. Струмиліна, "найменш сприятливо складалися справи зі спальним інвентарем"³⁷⁰. Умови нічного відпочинку змінювалися на краще дуже повільно. З 1923 по 1927 рр. забезпеченість робітничих родин меблями для спання збільшилася на третину (з 33 до 45 на 100 осіб), а кількість підстилок (матраців та перин) -- в 1,5 рази. Тобто переважна більшість членів родин робітників спала гуртом на загальному ліжку або на непристосованих для цього місцях -- лежанці, сундуках або прямо на підлозі. Суттєве зрушення у забезпеченні спальними речами відбулося в 1923-1925 рр. За твердженням статистиків 1920-х рр., цьому сприяло використання споживчого кредиту, котрий дозволив купувати ліжка та диванів у розстрочку. На нашу ж думку, немаловажне значення мав і перерозподіл домашнього майна заможних пожильців на користь бідних, що відбувався в першій половині 1920-х рр. Невипадково надалі, незвана- ючи на розвиток споживчого кредиту, процес придбання меблів для спання та постіль різко загальмувався. Проте не можна скидати з розрахунку й такий фактор, як житлова тіснота. Вона, безперечно, не дозволяла купувати потрібну кількість диванів і ліжок, але придбанню постільних речей не перешкоджала. Проте відомо, що у селищах Донбасу в 1926 р. від третини до половини робітників користувалися замість підстилок для спання верхнім одягом. Щоправда, серед шахтарів частка сезонних та новоприбулих робітників, не забезпечених домашнім начинням, була значно більшою, ніж серед працівників інших галузей промисловості.

Підсумовуючи рівень споживання робітниками меблів й господарських речей, варто зазначити, що за три роки видатки на їх придбання в бюджетах родин останніх зросли у 3,6 рази: з 6,61 червоних руб. в 1924 р. до 23, 9 -- у 1926 р.³⁷³ Тобто споживання господарських товарів збільшувалося швидше, ніж продовольчих, а також взуття та одягу. Проте в наступні роки їх придбання уповільнилося. На жаль, ми не маємо даних про розміри витрат на придбання цих речей. Проте відомо, що частка таких видатків в бюджетах робітників збільшилася за три роки (з 1926/27 р. по 1928/29 р.) лише на 0,48% -- з 7,07% до 7,55%³⁷⁴. Щоправда, порівняно з російськими робітниками українські, котрі мали дещо вищу кваліфікацію (по цензовій промисловості) та заробітки, відповідно витрачали й трохи більше прибутків на облаштування жител³⁷⁵.

Найшвидше -- у 4,5 рази -- збільшилися витрати на алкогольні напої. Причому ці дані, за думкою М. Буяновера, були сильно применшеними. В результаті, у 1927 р. на купівлю алкоголю робітничі сім'ї стали щорічно витрачати 37,32 руб. (2,7% бюджетних видатків), у той час як на придбання засобів гігієни та санітарії -- не більше 15,72 руб. (1,1% відповідних витрат)³⁷⁶. Внаслідок розширення державного виробництва горілки та пива змінювалася структура споживання алкогольних напоїв. Традиційні напої -- вино й самогон -- витискувалися дешевими пивом й особливо горілкою³⁷⁷.

Аналіз структури бюджету робітників не є повним без з'ясування інших видатків, менших за розмірами, але не завжди -- за значенням. За 1924-1926 рр. на 167% зросли витрати на гігієну та лікування, на 113 % -- на тютюн і сірники. В 1927 р. робітники України витрачали 3,6 руб., або 0,3% сімейного бюджету на гігієну та 5,4 руб., або 0,5% бюджету на лікування³⁷⁸. Мізерність видатків на нього зумовлювалася безкоштовним медичним обслуговуванням робітників у закладах страхової медицини, а на гігієну -- правом безкоштовного користування відомчими банями.

Однак рівень витрат робітників на дотримання особистої гігієни зумовлювався не тільки пільгами на користування банями, а й низьким рівнем санітарної культури: відсутністю звички регулярно мити руки, купатися, користуватися милом і рушником.

Негативно впливала на санітарний побут робітників нерозвиненість сфери комунально-побутового обслуговування та хронічний дефіцит на засоби гігієни. У 1920 р. мило фактично зникло із споживання, хоча до війно воно активно входило в побут поряд із гасом, сірниками й склом. У 1921-1922 р. його у обмеженій кількості отримували лише робітники і службовці найважливіших галузей промисловості, переведених на державне постачання. Лише з 1923 р. мило почало з'являтися у продажу в торгівельній мережі, переважно -- у робітничих кооперативах. Однак робітники витрачали на його придбання лише 0,9% прибутків (ще 0,1% -- на інші засоби гігієни), а на покупку алкоголю -- 4%³⁷⁹. Через низьку пропускну спроможність бань, робітники не були призвичаєні до їх регулярного відвідування.

Рівень споживання інших матеріальних благ поступово збільшувався, хоча по окремих групах послуг та товарів темпи цього зростання у 19261927 рр. дещо уповільнилися. Зокрема, -- на продукти харчування, одяг, взуття, побутову хімію та засоби гігієни. Й лише щодо господарських речей та тютюну темпи зростання споживання не зменшувалися. Зважаючи на це, І. Дубинська зробила висновок про покращання матеріального рівня життя сімей робітників, оскільки його засвідчувало "зростання не насущних потреб, а більш еластичних"³⁸⁰.

Тенденція до покращання рівня життя робітничих родин не була тривалою і міцною. У 1927 р. позитивні зрушення в рівні та структурі споживання було перервано неврожаєм та товарною кризою.

Перші ознаки погіршення товарного постачання робітників з'явилися у 1927 р. Після загибелі засівів озимих заможні селяни не поспішали продавати хліб державі, тим більше, що державні ціни в декілька разів поступалися ринковим. Скорочення постачання міст зумовили й інші фактори. По-перше, перекидання 70-80% державного фонду промтоварів на село для стимулювання хлібозаготівель. По-друге, недотримання союзним урядом зобов' язань щодо постачання українських споживачів із централізованого фонду по низці промислових товарів, особливо бавовняних і сукняно-вовняних тканин, а також металевого краму³⁸¹. У результаті споживачі України за рік отримали по 2,8 м мануфактури на особу при плановому нормативі -- 4,6 м.

Слід зазначити, що взагалі рівень товаропостачання мешканців УСРР був значно нижчим, ніж в інших радянських республіках. Так, Україна, де проживало 23% мешканців СРСР, отримувала із загальносоюзних ресурсів по текстилю -- 15% товарів, а по металах та склу -- по 20%. І це, незважаючи на те, що населення УСРР мало порівняно високу платоспроможність (28% загальносоюзних купівельних ресурсів). Крім того, ігнорувався й такий фактор, як вагома питома вага Української РСР у народному господарстві СРСР.

Щоб покращити рівень споживання робітників в умовах товарного дефіциту, влада намагалася налагодити їх першочергове постачання продовольчими та промисловими товарами по пільгових цінах через систему відомчої споживчої кооперації й громадського харчування.

Якщо в першій половині 1920-х рр. основним джерелом постачання городян продовольством і промисловими товарами першої необхідності залишався приватний ринок, то у другій половині 1920-х рр., внаслідок масованого наступу держави на приватний сектор його частка в загальному товарообігу роздрібної міської торгової мережі скоротилася з 1926/27 р. до 1927/28 р. -- з 49% до 38%, а з 1928/29 р. по 1930 р. --з 20,7% до 5,5% . Причому згортання приватної торгівлі не компенсувалося належним чином розвитком кооперативної мережі. Як зізнався на липневому (1930 р.) пленумі ЦК ВКП(б) А. Мікоян, керівництво країни у боротьбі з приватником та ринком зайшло далі, ніж планувало³⁸⁴.

В умовах тотальної руйнації ринкових відносин робкоопи не справилися із завданням безперебійного товарозабезпечення пайщиків. Зменшення товарообігу негативно позначилося на постачанні міського населення навіть у провідних торговельних центрах республіки. Так, у Києві, де товарний обіг у 1927/28 р. зменшився порівняно з довоєнним рівнем (1912 р.) в 2,5 рази (з 1 млрд до 350-400 тис. руб.), завіз основних споживчих товарів скоротився -- на 30% (з 228,4 тис. т до 158,1 тис. т). Причому сальдо сільськогосподарських зменшилося на 41% (з 7 178 тис. т. до 105 тис. т), у тому числі по хлібофуражу -- на 48%, інших рослинних продуктах -- на 41% та по м'ясу -- на 25%

Продовольча криза виникла і в промислових центрах, робкоопи котрих забезпечувалися товарами планового постачання в значно більших розмірах, ніж кооперативи інших міст, завдяки "коефіцієнту на індустріаль- ність". У 1927/28 р. робітничі кооперативи металургійних центрів Дніпропетровська, Луганська, Миколаєва, Єнакієвого, Маріуполя, Краматорська, Запоріжжя, Зінов'євська, Дружківки, Сталіно й Макіївки задовольняли потреби пайщиків у хлібі на 48%, м'ясі -- 33%, картоплі -- 36%, олії -- 76%, крупах -- 46%, маслі -- 11% та яйцях на 17% . Ще гірша ситуація склалася з постачанням робітників промисловими товарами.

Наступний рік не приніс полегшення. Через неврожай плани обсягу хлібозаготівель було скорочено більше, ніж на третину -- до 164 млн пудів -- порівняно з 258,5 млн пудів, заготовленими у попередньому році. Майже на чверть урізано споживання хліба цивільним населенням -- з 72,9 до 55 млн пудів³⁸⁷.

Скорочення постачання останнього розпочалося з осені. Якщо у вересні в УСРР було спожито 3 млн 850 тис. пудів борошна, то у жовтні -- 3 млн 760 тис., а в грудні -- 2 млн 667 тис.³⁸⁸

Однак завдяки концентрації обмежених продовольчих ресурсів, призначених для цивільного населення, переважно у робітничих кооперативах рівень товарного забезпечення цих торговельних закладів збільшився. В першому кварталі 1928/29 р. порівняно з відповідним кварталом попереднього року він зріс по хлібу -- на 3%, м'ясу -- 69%, маслу -- 119%, цукру -- 24%, картоплі -- 165%, овочам (за винятком капусти, цибулі й огірків) -- 700%, одягу -- 130%, шкіряному взуттю -- 129%, милу -- 43%, калошах -- 24%, тютюну -- 108%, порцеляно-фаянсових виробах -- на 516%. На минулорічному рівні залишилося постачання робітників яйцями, олією і сіллю. Фонди робкоопів зменшилися лише по вовняних тканинах (до 68%) та металевому краму (до 97%).

Менш успішними були показники виконання планових завдань щодо формування товарних фондів робітничих кооперативів, особливо по продовольчих товарах. По хлібу цей план було реалізовано на 94%, олії -- 84%, м'ясу -- 72%, яйцям -- 86%, маслу -- 106%, картоплі -- 88%, інших овочах (крім цибулі, капусти й огірків) -- на 94%. По промислових товарах планові завдання було майже повністю виконано (на 98%)³⁸⁹.

В першому кварталі 1928/29 р. робкоопам, врешті-решт, вдалося досягти провідної ролі у постачанні робітників товарами повсякденного попиту. Так, робітники основних металургійних центрів республіки стали витрачати в крамницях робкоопів 58,5% прибутків, -- на 11,9% більше, ніж у попередньому році. Через кооперативи вони задовольняли половину потреб у споживанні м' яса та круп, 4/5 -- картоплі, 70% -- олії, 40% -- яєць і 16% -- масла³⁹⁰.

Незважаючи на розвиток кооперативної торгівлі, рівень задоволення їх потреб у товарах повсякденного попиту різко скоротився через згортання приватної, що звичайно покривала останні в дефіцитних товарах.

Крім того, як зазначалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 26 жовтня 1928 р., "заготівлі хліба в Україні не забезпечували мінімального постачання промислових центрів УСРР" впродовж року. За оцінкою Наркомпостачу республіки, продовольчі труднощі стали фактором, котрий " лімітував здійснення господарчих планів".

Найбільш несприятлива ситуація склалася по ряду районів Донбасу й Криворіжжя, де, незважаючи на забезпечення борошном та крупами робітничих кооперативів, відбулася викачка хліба мішечниками з міст на село³⁹³. До зими 1928/29 р. ситуація з продовольчим забезпеченням міського населення загострилася і в інших регіонах республіки. Минулорічний обсяг заготівель виконувався за рахунок кормових культур (ячменю, кукурудзи, круп'яних, бобових), у той час як по хлібних (жито й пшениця) держава явно недобирала порівняно з минулим роком. Тому уряд намагався компенсувати брак хлібних продуктів у структурі харчування мешканців міст та селищ не зерновими, а овочами, картоплею й фруктами³⁹⁴. Одночасно за рішенням місцевих органів вводилося нормування відпуску білого хліба, навіть для хворих і дітей -- до 200 г щоденно.

В цих умовах, згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 14 лютого 1929 р., політбюро ЦК КП(б)У запропонувало встановити лімітований відпуск хліба населенню по картках -- спеціальних забірних книжках. Негайне повсюдне введення останніх на отримання печеного хліба населенням України мало запроваджуватися, "виходячи зі щомісячного витрачання 2,6 млн пудів (лютневий план постачання) з тим, аби Донбасу було [щоденно] забезпечено на робітника 800 г"³⁹⁶.

На державному постачанні було залишено трудове населення 13 міст (у жовтні 1928 р. на ньому перебувало 60 міст) та 4 округів Донбасу, включаючи Маріупольський, а також робітників-транспортників, не залежно від місця проживання.

Через недостачу ресурсів плани постачання споживачів, котрі складав Наркомторг, були нижчі від реальної потреби в продовольчих продуктах і промислових товарах. Для першочергового забезпечення населення індустріальних міст із державного постачання знімалися інші споживачі.

Забірні книжки отримувало тільки трудове населення міст. Розмір пайків залежав від ступеня індустріальної важливості галузі, в якій працювали наймані працівники. Граничний розмір пайків було встановлено для споживачів Москви й Ленінграда. Зокрема для робітників і службовців російських столиць -- по 900 г хліба на день, для членів їх родин, а також інших трудящих та безробітних -- по 300, в інших промислових містах і фабрично-заводських селищах РСФРР -- відповідно по 600 та 300 г³⁹⁸.

Максимальні норми відпуску хліба в УСРР було призначено для робітників Донбасу й Криворіжжя -- на підземних роботах не більше 800 г на їдця. Для трудящих інших галузей виробництва пайок сягав 600, а для їх утриманців, безробітних, учнів вишів, технікумів і міліціонерів -- 400 г. По 600 г хліба мали отримувати військовослужбовці комскладу РСЧА, а службовці адміністративних, господарських, кооперативних та інших установ й організацій поряд із утриманцями військовослужбовців, котрі мешкали у містах, а також організованими кустарями та їх утриманцями, міськими інвалідами й їх утриманцями, учнями профшкіл та їх утриманцями, які мешкали в містах, -- по 300 г. Найменший пайок -- до 200 г -- призначався в'язням бупрів³⁹⁹.

У зв'язку з систематичними перебоями в постачанні міст пшеничним і житнім борошном до складу хліба додавалися харчові сурогати. Про склад його робітники іронічно говорили, що в "у ньому -- 20% пшениці, 20% -- ячменю, 20% -- кукурудзи й ще 40% -- інших "досягнень"⁴⁰⁰. Оскільки, крім домішок, до хліба через неохайність пекарів та антисанітарні умови кустарних хлібопекарень нерідко потрапляло сміття, робітники вважали, що в робкоопах хліб неїстівний. Крім того, у кооперативних крамницях останній звичайно продавався черствим, хоча за правилами він мав потрапляти на прилавки тільки раз на тиждень⁴⁰¹. Робітники обурювалися тим, що мусили споживати хліб, від котрого виникали шлункові захворювання, а за наявністю недоброякісної кукурудзи -- "жовтяниця" (пелаги- ра) -- хвороба поширена в Україні під час голоду початку 20-х рр. Вони вимагали "ввести стандартизацію хліба", щоб "він був доброякісним"⁴⁰².

Але навіть такого "неїстівного" хліба не вистачало. Щоб задовольнити потреби у ньому, робітники мали розсилати членів родин по декількох крамницях. Через перебої з постачанням і панічні настрої вони намагалися закуповувати хліб із запасом на один-два дні, займаючи черги за ним з третьої години ночі. Найдовші "хвости" виникали в спецмагазинах для інвалідів, де був найсмачніший хліб. Відстоявши довгі черги, робітники могли придбати тільки два види його -- "цеглинки" й круглий. Пайщики робкоопів скаржилися: "Більшість робітників має дітей, але не мають можливості купувати їм білий хліб"⁴⁰³.

В 1928/29 р. у регіонах стихійно почало поширюватися нормування і картки на інші продукти харчування, насамперед масло, м'ясо, цукор, крупу. Через великі черги та ексцеси також згортався відкритий продаж непродовольчих товарів у магазинах робкоопів. Замість цього вводився розподіл дефіцитних товарів на підприємствах і в організаціях по талонах й ордерах. Як і у випадку з хлібом, нормування та картки оформлювалися " знизу" рішеннями торгуючих організацій і санкціями місцевої влади.

Численна група низькооплачуваних робітників не могла купувати інші продукти, окрім хлібних, круп'яних й овочевих. Тим часом у робкоопах не вистачало не тільки борошна, а навіть круп, що мали поповнити дефіцит споживання продуктів. До того ж асортимент їх у магазинах робкоопів був однотипним: звичайно, в окремій крамниці продавався певний вид. Тому, щоб придбати різноманітні крупи, робітниці, котрі мешкали у різних районах, обмінювалися забірними книжками та бігали по різних магазинах, або задля економії часу -- крупами, купленими у прилеглих крамницях.

Частіше надходила у продаж гречка. Якщо в центральних магазинах робкоопів, як правило, були завали гречаної крупи, то на робітничих околицях її не вистачало. Квасоля та рис, що становили основу харчування родин робітників, продавалися нерегулярно. Бракувало і пшона, яке, на відміну від рису, вирощувалося в Україні.

Не задовольнялися й потреби робітників у споживанні картоплі, що поряд із хлібом належала до основних продуктів харчування. Якщо до зими робкоопи пропонували пайщикам картоплю непоганої якості, то з наступом приморозків -- морожену й гнилу. Тому взимку робітники купували її втридорога на ринку.Нерегулярно постачалося до робкоопів м'ясо, особливо свинина. Через крадіжки в них, останнє низьких категорій звичайно продавалося як першосортне. З приводу споживання такого м'яса робітники скаржилися, що, "коли прийдеш додому на обід, гризеш його, гризеш та ніяк не перегризеш жили, вилаєшся, як слід, так голодний після роботи й залишишся"⁴⁰⁷.

До робітничих кооперативів порівняно регулярно надходило м'ясо птахів. Однак, як і ковбасні вироби, воно було дорожчим, ніж м'ясо тварин, котре коштувало 8 руб., й тому не входило до повсякденного раціону пересічних робітників, які заробляли 100 руб. 1 кг ковбаси коштував 40 руб. 324 До того ж, незважаючи на високу ціну, якість пташиного м'яса була низькою: тушки погано оброблялися й зберігалися.

У недостатній кількості в робкоопах продавалося сало, котре, як правило, було некондиційним і несвіжим. Бракувало смальцю та рослинної олії. Менше, ніж у минулому році, пропонувалося риби, особливо оселедців. Майже не надходили в продаж дієтичні продукти: молоко, яйця й масло. З цього приводу робітники заявляли: "Справа не у тому, що зараз немає пропозиції щодо цих продуктів. Вони в нас експортуються за кордон, а краще б, замість цього, зробити запас для себе".

Якщо забезпечення м'ясом центральних міст та промислових центрів здійснювалося шляхом "відсічення від постачання нетрудових і спекулятивних елементів", то норми відпуску цукру встановлювалися із порушенням "принципу індустріальності". Найбільшу норму споживання його в Україні -- 1,2 кг -- було встановлено для Харкова, в 1 -- для інших індустріальних та великих міст і по 800 г щомісячно на особу трудового населення -- для інших. Українську столичну норму перебільшувала тільки норма для Москви (по 1,5 кг)⁴⁰⁸.

Постачання споживачів Донбасу маслом, м'ясом й яйцями відставало від загальнореспубліканського рівня. Це пояснювалося тим, що рівень забезпечення вказаними продуктами визначався з врахуванням коефіцієнту по таких показниках: кількість членів профспілок, пайщиків кооперативів та розмір їх пайового капіталу. Через те, що у басейні кількість робітників, охоплених профспілками, і відповідно пайщиків кооперативів була через високу плинність робочої сили значно нижчою, ніж в інших регіонах УСРР, то й питома вага округів Донбасу у постачанні дієтичними сільгоспродуктами впродовж першого півріччя 1928/29 р. значно відставала від питомої ваги Донбасу в складі "трудового населення" республіки. Поряд з тим плани постачання Донбасу систематично зривалися.Наприклад, у Горлівському районі, в котрому не було селянського привозу, гірники могли задовольнити потребу в овочах -- на 30%, а у молочних продуктах -- лише наполовину. Щоб придбати м'ясо та овочі в робкоопах робітники й їх дружини займали черги з другої години ночі. Ситуацію погіршували постійні перебої централізованого постачання, у деяких місцевостях -- навіть хліба. Наслідком незабезпеченості робітників стали прогули та надзвичайно висока плинність робочої сили, що сягала 78%, а по деяких підприємствах -- 100%⁴⁰⁹.