Життя робітників в роки НЕПу

Восени 1927 р. почала розформовуватися система страхової медицини "Робмед", сформована в середині 1920-х рр.¹⁵⁰

З метою економії страхових коштів у березні того року було введено особливі правила, які передбачали відмову від виплати допомоги при короткотерміновій непрацездатності, викликаній пияцтвом. Вважалися прогулами і також не оплачувалися дні відвідування амбулаторій, якщо вони працювали в неробочий час. Видача виплат застрахованому звичайно припинялася в разі з'ясування факту використання відпусток, що надавалися йому для лікування, не за призначенням¹⁵¹. Для попередження нецільового використання допомоги на поховання право на її отримання було обмежено колом найближчих родичів¹⁵².

Кампанія "режиму економії", започаткована на виробництві, охопила всі сфери суспільного життя. З метою скорочення "непродуктивних" (організаційних) витрат апарату соцстраху передбачалася його раціоналізація. Однак державні службовці, котрі боялися скорочення штатів внаслідок неї, намагалися здійснювати економію коштів за рахунок витрат на забезпечення застрахованих. Як повідомляли кореспонденти журналу "Вопросы труда на Украине", на місцях часто-густо траплялися випадки, коли страхкаси скорочували тарифні (профспілкові -- Авт.) відпустки за рахунок вирахування з них робочих днів, невідпрацьованих робітниками з причини хвороби. Мали місце й факти, коли страхові каси виплачували допомогу по безробіттю впродовж 6 місяців замість встановлених законом 9 та інші порушення страхового законодавства.

Дратувало застрахованих не тільки скорочення розмірів страхових виплат, як законне, так і незаконне, а й бюрократизм та тяганина у роботі відповідних органів. Для отримання допомоги їм доводилося не менше двох разів звертатися до страхкаси: вперше -- для подання документів і вдруге -- за отриманням грошей. В обох випадках, безперечно, не обходилося без тривалого очікування у чергах. Причому лише в двох містах УСРР -- Харкові й Луганську -- страхові каси розташовувалися на промислових підприємствах, що спрощувало процедуру отримання виплат.

У найгіршому становищі опинились застраховані, котрі проживали в сільській місцевості. Оскільки органи соцстраху не здійснювали перекази грошової допомоги поштою, останнім часто-густо приходилося ходити за отриманням її до районних страхових кас на відстань до 20-40 верст. Це призводило до прогулів на виробництві¹⁵⁴.

Серйозні вади в роботі органів соцзабезу спричиняла централізація страхової справи. Багатоступенева система розгляду заяв застрахованих, концентрація страхкас у центрах економічних районівНа районні страхові каси звичайно покладалося завдання обслуговування застрахованих працівників декількох заводів і фабрик. Зокрема в Донбасі було створено 25 районних кас держстраху, котрі охоплювали 164 тис. підприємств, на яких працювали 215 тис. найманих працівників (Хроника: Социальное страхование// Вестник профессионального движения Украины. -- М., 1922. -- № 4. --С. 26)., а також позбавлення місцевих органів соцстраху можливості самостійно розв'язувати дріб'язкові питання ускладнювали та затримували обслуговування застрахованих. Оскільки заяви безробітного про видачу допомоги мали проходити через 7 інстанцій, навіть у кращих страхових касах України більшість заяв про призначення пенсій задовольнялося в термін від одного до 10 місяців, у той час як за законом ця процедура мала здійснюватися впродовж двох тижнів.

Проте, навіть після призначення пенсій, митарства пенсіонерів не припинялися. Через погану організацію роботи страхкас їм доводилося простоювати в чергах за отриманням їх не менше 6 годин, в той час як сама операція, включаючи прийом пенсійної книжки, виписку ордера та видачу грошей, займала не більше 4-х хвилин.

Численні непорозуміння між страховими органами й застрахованими спричиняло і недосконале законодавство. Безкінечні інструкції та роз'яснення до основних законів, що нерідко суперечили одні одним, були незрозумілі не тільки застрахованим, а й працівникам страхкас¹⁵⁵.

Система соціального страхування найманих працівників, котра сформувалася на початку 1920-х рр., діяла на основі політичних пріоритетів. І хоча влада наголошувала на класовому принципі соціальної політики, пільговиками цієї системи були військовослужбовці та особи, які мали особливі заслуги перед революцією. Це пояснювалося домінантою політичних факторів над економічними. Так, за основу пенсійного забезпечення було взято не тільки соціальне походження та майновий стан, а й чинники, що визначали політичну благонадійність потенційних пенсіонерів. Водночас стаж, освіта, кваліфікація органами соцзабезу не враховувалися. На початку 1920 рр., як вважає український історик В. Шарпатий, пенсії, їх види та розміри виконували функцію допомоги для певних категорій населення з тих, котрі не мали інших засобів існування. Причому сам факт проголошення їх пенсійного забезпечення виконував дві важливі функції: стабілізацію суспільного миру і формування в свідомості широких мас лояльного ставлення до радянської політичної системи¹⁵⁶.

У зв'язку з переходом до непу в соціальній політиці радянської влади посилилися індустріальні пріоритети. Тому соцстрахування, запроваджене для сезонних, тимчасових та сільськогосподарських робітників здійснювалося у неповному обсязі. Виняток становили працівники радгоспів, які отримали повний пакет страхової допомоги.

Згідно з індустріальними пріоритетами, пенсії за інвалідністю стали призначатися виключно у разу отримання травм на виробництві. Вводилися вони також для пристарілих робітників, котрі мали серйозні захворювання. Щоправда, при обрахуванні розмірів пенсійної допомоги за інвалідністю органи соцзабезу не враховували ані коефіцієнт трудової участі працівників, ані попередній заробіток, а лише групу її.

Розміри інших видів соціальних виплат почали нараховуватися на підставі фактичної заробітної плати конкретного працівника, а не середнього заробітку для даної місцевості, як це робилося раніше. Під час визначення допомоги по безробіттю і при тимчасовій втраті працездатності враховувалися не тільки професійна кваліфікація, а й трудовий стаж.

Подовжувалися терміни надання страхових виплат непрацездатним та безробітним робітникам. Крім того, останні по соцстраху найманих працівників були поширені й членів їхніх родин. У меншому розмірі їх отримували особи, котрі залучалися до виконання трудових повинностей, що існували для міського населення на випадок надзвичайних ситуацій.

В той же час розміри деяких інших видів соціального страхування було скорочено -- допомогу на поховання, на випадок смерті годувальника, а також на "придане для новонароджених", на випадок вагітності й годування немовлят. Щоправда, останні терміни суттєво подовжувалися.

Враховуючи необхідність перерозподілу бюджетних коштів на потреби індустріалізації, у 1926-1927 рр. вводилися нові обмеження страхової допомоги найманим працівникам. Зокрема для застрахованих, котрі проживали в сільській місцевості, скорочувалися розміри пенсій за інвалідністю й "додаткової допомоги" (на поховання, на предмети догляду за немовлятами і на його годування) для високооплачуваних робітників -- розміри виплат у разі тимчасової непрацездатності, для всіх груп застрахованих -- пенсій у разі втрати годувальника Крім того, було введено так звану "поясну систему" нарахування заробітних плат та страхової допомоги.

З метою підтримки кадрових працівників посилювалася диференціація виплат для безробітних залежно від рівня їх кваліфікації.

Найбільш слабким ланцюгом соцстраху в УСРР, як й у цілому в Радянському Союзі порівняно з країнами Західної Європи були пенсійна справа й страхування в разі безробіття. Ці види допомоги поступалися західноєвропейським, як за широтою охоплення, так і за своїми розмірами. У той же час допомога на випадок тимчасової непрацездатності та материнства була більш розвинутою, зокрема остання надавалася не тільки хворим, а й тим, хто доглядав за ними в родині, а також у разі карантину (заразної хвороби одного з членів родини). Крім того, в СРСР передбачалося соціальне забезпечення на випадок вдівства і сирітства.

Серйозною перешкодою на шляху формування "страхового бюджету" була проблема несвоєчасного надходження відповідних внесків, а також їх менші розміри в Україні порівняно з Російською Федерацією.

3. Житлово-побутові умови та комунальне обслуговування

В 20 -х рр. у містах УСРР, як і в більшості країн Європи, панувала житлова криза. Внаслідок природного старіння та руйнації житлофонду під час воєнних дій, а також через ігнорування економічних стимулів розвитку комунального господарства в умовах політики воєнного комунізму криза катастрофічно загострилася.

Зважаючи на обмеженість житлофонду, було встановлено нормоване житлове забезпечення городян. Згідно з "Житловим кодексом УСРР" 1923 р., норма житлоплощі, якою мали забезпечуватися городяни, не могла перевищувати 13,65 кв. м (3 кв. сажні) на особу, не враховуючи допоміжних приміщень -- ванних та туалетних кімнат, кухонь, коридорів

і комор. Залежно від місцевих умов, міським та селищним радам дозволялося зменшувати площу до 9,1 кв. м (2 кв. сажні) на особу. Такі норми отримали назву "голодних" .

Формально це правило не поширювалося на робітників і службовців, котрим дозволяли займати "надлишки" житлоплощі у розмірі до половини житлової норми, щоправда, виключно за умовою, якщо вона не становила собою окрему кімнату¹⁵⁸. В 1928 р. у зв'язку із загостренням житлової кризи розмір "надлишків" для категорії "трудящих" було обмежено наполовину -- до 25% відповідної норми (в абсолютних цифрах їх гранична межа становила 9,1 кв. м)¹⁵⁹.

У дійсності пільги "для трудящих" виявилися нездійсненними. Для більшості робітників недосяжною мрією залишалися навіть мізерні норми житлоплощі. За переписом 1926 р., вони були забезпечені житлом гірше, ніж інші категорії населення, -- лише на третину від встановленої норми. А саме -- на кожного робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м *160 житлової площі.

Найбільшої гостроти житлова криза досягла у промислових регіонах -- у Донецькому гірничому й особливо Криворізькому металургійному районах, де більшість робітників залишалася незабезпеченою житлом. По окремих трестах від цієї кризи особливо потерпали (дані на 1923/24 р.) робітники "Південсталі", "Донвугілля", "Коксобензолу", "Південно-рудного тресту"¹⁶¹.

Лише в 1926 р. внаслідок житлового будівництва трестом "Півден- сталь" ситуація з житлом для металургів дещо поліпшилася: рівень їх відповідної забезпеченості сягнув 5 кв. м на особу при середньому рівні для робітників усіх галузей фабрично-заводської промисловості, не враховуючи групи металістів, -- 4,7 кв. м. У найгірших умовах залишалися шахтарі -- 3,8 кв. м на особу (наведені дані стосуються Гірничого (Донецького) та Дніпровського (металургійного) районів Степу).

Менш суттєво, ніж за регіональними і галузевим особливостями, різнився рівень житлової забезпеченості робітників залежно від їх кваліфікації: від 4,3 до 4,8 кв. м на особу (в середньому по всіх галузях промисловості), тобто у межах 10%¹⁶².

Залежно від типу поселень більш заселеними були житла в робітничих селищах, причому за відомчим підпорядкуванням промисловості -- особливо підприємств союзного і республіканського значення. У порівняно кращих умовах жили робітники обласних центрів, насамперед Одеси, Києва і Миколаєва, де був найвищий рівень забезпеченості населення житлоплощею, а також трудівники місцевої промисловості. Ця тендер- ція зберігалася впродовж другої половини 20-х рр., незважаючи на повсюдне зниження рівня житлового забезпечення мешканців України.

В Донбасі й у Дніпропетровському регіоні, незважаючи на високі темпи зростання житлоплощі, яку займали робітники, відбувалося зниження рівня їх житлової забезпеченості, зокрема по Донбасу -- з 4,1 до 3,8 кв. м на особу. Й це -- за офіційними даними. Фактичні ж норми житлової забезпеченості робітників були нижчими, оскільки житлоплоща, котра призначалася для них у відомчих будинках і житло- кооперативах, час від часу надавалася "стороннім особам". Зокрема по Гірничому та Дніпровському промислових районах частка житлового фонду, що використовувалася не за призначенням, становила від 8,3% до 14,6%¹⁶⁴.

Через брак житла робітники заселяли будь-які запропоновані їм помешкання, незалежно від якості й віддаленості останніх від місця роботи. Отриману житлоплощу вони звичайно не могли ані продати, ані навіть обміняти, оскільки законодавством обмін квартир не регулювався, а практика, що встановилася, робила його, за рідкісним винятком, неможливим. Щаслива нагода покращити житлові умови надавалася їм дуже рідко -- лише у разі переїзду або "ущільнення" непманів¹⁶⁵.

Характеризуючи житлові умови робітників, варто завернути увагу на класифікацію робітничих жител за сектором житлового фонду, категорією домоволодінь, типом жител та формою організації побуту жильців. У ХІХ -- на початку ХХ ст. міські пролетарі розселялися на околицях міст -- так званих робітничих слобідках. У місцевостях високої концентрації фабрично-заводської промисловості для них споруджувалися робітничі селища, розташовані поблизу підприємств. На початку 20-х рр. міських робітників почали розселювати по квартирах заможних городян у престижних, центральних районах міст, водночас тип жител мешканців робітничих селищ не змінювався.

Перепис житлового міського фонду, проведений у 1923 р., не дає можливості з'ясувати, котра частка міських робітників мала домову власність, а яка володіла кооперативним житлом або орендувала державне, відомче, кооперативне чи приватне. Проте відомо, що наприкінці 20-х рр. заселений робітниками житлофонд, розподілявся порівну між у суспільне- ним і індивідуальним секторами. В останньому у рівних частках він поділявся на власні мешкання та житло, наймане в приватних осіб. За категорією домоволодінь перше місце посідали будинки державних закладів і промислових підприємств. Друге місце належало житлово- орендній кооперації¹⁶⁶. У кращому стані були будинки, які перебували в розпорядженні промислових підприємств. Вони частіше обновлялися, ніж ті, які належали муніципалітетам, оскільки підприємства краще фінансувались, а їх робітники відзначалися організованістю, часто брали ініціативу у власні руки й самостійно ремонтували житло.

У містах для заселення робітників використовувався старий житловий фонд та тимчасове житло барачного типу. Будинки, в котрих вони оселялися, звичайно були споруджені з дерева або недовговічних матеріалів. Лише 19% усіх будівель у містах України було побудовано з каменя¹⁶⁸.

Основними типами жител, в яких проживали робітники, були комунальні квартири, казарми-гуртожитки, індивідуальні будинки. Одинакам, що прибували на виробництво з сіл, у випадку наявності надавалися ліжка в казармених приміщеннях, а сімейним -- будинки "легкого типу" без зручностей. Значна частина новоприбулих із села осідала в житлах " старих" кадрових робітників у порядку їх " самоущільнення".

Дефіцит житлоплощі, брак грошових коштів і можливостей для придбання предметів домашнього вжитку багато у чому визначали санітарний стан приміщень, їх благоустрій та комфортність. Додатковий стіл або ліжко в єдиній кімнаті, де жила родина з 4-7 осіб, уже являла серйозну проблему, особливо, якщо вона служила складом для продуктів, місцем для приготування їжі і прасування білизни. За спостереженнями С.Струмиліна, котрі стосуються 1923 р., половина обстежених робітників взагалі не мала простирадл, чверть -- ані наволочок, ані подушок. За даними бюджетних обстежень, проведених у 1927 р., лише 40% робітничих родин мали на кожного їх члена окреме ліжко. Інші були "змушені спати покотом на спільній сімейній постелі або ночувати на нарах, лежанках, сундуках, а то прямо на підлозі"¹⁶⁹. Ці дані загальносоюзного значення. Але становище українських робітників було не кращим.

Важливим типом жител для останніх у місцях із великою зо середженістю промисловості були казарми. Притому, що вони нерідко являли собою добротну кам'яну, цегляну або дерев'яну будівлю, іноді в декілька поверхів з опаленням та іншими побутовими зручностями, робітники розташовувалися там надзвичайно скупчено. Недаремно вони надавали перевагу проживанню на приватних квартирах, хоча і там житлові умови були не кращими, або продовжували ходити кожен день на фабрику із села. Так, у 1923 р. більшість гірників Боково-Антрацитного відділення тресту "Донвугілля" мала житла в 2-5 верстах від роботи¹⁷⁰. В цілому ж робітники, які пов'язали своє життя з містом, намагалися обзавестися власним будинком.

Ще з дореволюційних часів усі, хто проживав у казармених приміщеннях, вели спільне господарство, котре називалося артільним. У 20-х рр. воно було використано більшовиками для втілення утопії про комуністичні фаланстери. Ідея житлових "будинків-комун" почала впроваджуватися в добу воєнного комунізму серед представників нової політичної еліти. Певний час її намагався запровадити в побут комсомол¹⁷¹. У більшості випадків молодіжні комуни організовували одинаки -- молоді робітники або студенти, які проживали у робітничих казармах та студентських гуртожитках. За виразом тих років, у комунах "спільними були житло, барахло й шамовка" (їжа -- Авт.)¹⁷².

Згідно з постановою РНК УСРР від 24 серпня 1921 р., в губернських містах почали засновуватися будинки-комуни для робітничих підлітків. У житлових будинках, що прикріплювалися до промислових підприємств, також організовувалися комуни для дорослих робітників, до котрих у першу чергу переселяли робітників, які були необхідні для підприємств, що жили в незадовільних умовах, а в другу -- ті, які мешкали на відстані 3-х верст та більше від роботи¹⁷³. Однак у роки непу ідея комунального існування не стала основою житлової політики влади.

На загальнодержавному рівні вона відродилася в кінці 20-х років, коли розгорнулася бурхлива дискусія про тип робітничих жител, головним із котрих, за пропозицією архітекторів-авангардистів -- радикальних прихильників комуністичної ідеї, мав стати будинок-комуна.

Злиденні умови життя формували мораль, яка не відповідала ідеалам комуністичного побуту. Члени комісій, що обстежували робітничі гуртожитки, зазначали, що у них "мали місце пияцтво, хуліганство, бійки, прищеплювалася нечистоплотність і некультурність, не було ніяких розваг, цілий день грали лише в карти, і пили горілку, процвітали крадіжки...". Життя мешканців будинків-комун та гуртожитків-комун так і не стало для більшості з них спільним життям єдиного колективу, а залишилося вимушеним співіснуванням на спільній території. Невдалий досвід організації таких комун було засуджено спеціальною постановою "Про перебудову побуту", прийнятою ЦК ВКП(б) 16 травня 1930 р.¹⁷⁴

Життя у формі комун ніколи не було особливо популярним, але так звані комунальні квартири як тип жител та спільного співіснування були досить поширеним явищем.

Спробам організації комуністичного побуту відповідав характер радянської житлової політики. У добу воєнного комунізму всі городяни УСРР користувалися житлом безкоштовно. Але у квітні 1922 р., у зв'язку із запровадженням непу, було введено платність за найом квартир у будинках муніципального фонду. Розміри квартплати залежали не тільки від витрат на утримання помешкань і розміру житлоплощі, що винаймали квартиронаймачі, а також від благоустрою й місця розташування жител.

Зважаючи на низький рівень зарплати найманих працівників, влада встановлювала для них невисокі тарифи на квартирну плату та комунальні платежі. Однак надлишки житлоплощі їм належало оплачувати по підвищених тарифах -- від двократних до двадцятип'ятикратних¹⁷⁵. Витрати на житло, його опалення й освітлення у бюджеті робітничих родин стабільно займали третє місце після харчування та одягу¹⁷⁶.

За постановою РНК України "Про квартирну плату" від 14 вересня 1923 р., що була прийнята на основі "Житлового кодексу УСРР", розміри тарифів на оплату житла для робітників і службовців почали диференціюватися залежно від їх зарплати: в межах 40-85 коп. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м) житлоплощі на місяць, причому оплата надлишків останньої (не більше 2 кв. сажнів, тобто 9,1 кв. м на особу) для них встановлювалася в тому ж розмірі, що й за основну (для інших мешканців -- у подвійному розмірі). Найбільші ставки за оплату житлової площі було встановлено для осіб з нетрудовими прибутками -- від 3-5 руб. зол. за 1 кв. сажень (4,55 кв. м)¹⁷⁷.

Однак квартплата, що передбачала пільги трудящим, не забезпечувала бюджетних витрат для утримання домоволодінь. Тому, за рішенням ВУЦВК, місцевим виконкомам дозволялося проводити так звані "добровільні самообкладання", а фактично додаткові примусові стягнення коштів із жильців малоприбуткових комунальних будинків, заселених робітниками. Розміри "самообкладань" нерідко в 3,5 рази перевищували ставки квартирної плати, хоча в 1926 р. ВУЦВК обмежив їх 15%.

У листопад 1923 р. квартирна плата та комунальні послуги (без палива) становили в середньому по СРСР 3,9% бюджету робітничої родини, а через рік частка витрат на оплату житла підвищилася до 5,3%. І тим не менш квартплата ледве покривала 40% експлуатаційних витрат домоуправлінь.

У березні 1925 р було проведено нове підвищення квартирної плати. Однак її розміри для робітників не мали перевищувати 15% від середньостатистичної зарплати, а збільшення квартплати -- 50% старих нормативів квартплати (до Першої світової війни частка витрат на житло в бюджеті робітників становила 7-19% зарплати). Для безробітних, як і для родин червоноармійців, ставки квартплати були ще нижчими. Вони встановлювалися у половинному розмірі від тарифів для робітників¹⁸¹.

Існуюча система квартирної плати, побудована на врахуванні розмірів зарплати квартиронаймача, утискала інтереси багатодітних родин, котрі мали одного годувальника, й полегшувала оплату житла для них з декількома працюючими. Крім того, ця система не враховувала якості житла.

Ці недоліки усунула постанова ВУЦВК "Про квартирну плату і заходи щодо врегулювання користування житлами в містах і селищах міського типу" від 8 грудня 1926 р. Згідно з нею, ставки квартплати почали диференціюватися, по-перше, залежно від типу населених пунктів (густоти населення) та вартості експлуатації їх домового господарства, а по-друге, від розмірів заробітної плати відповідального наймача або сукупного прибутку родини останнього, а також залежно від кількості осіб, що знаходилися на його утриманні. Крім того, нова система квартирної плати помітно підвищила розмір оплати житла за рахунок заможних верств населення.

Якщо для робітників і службовців тарифи на житло встановлювалася у межах 20 коп. -- 6 руб. за квадратний сажень, то для кустарів та ремісників -- від 1 до 9 руб., а для торгівців й "інших осіб нетрудових категорій населення" -- від 6 до 18 руб.¹⁸²

При "голодній нормі" житлоплощі в 11,1 кв. сажня на особу (по Україні норма була ще меншою -- 10,8 кв. сажня) і середній чисельності родини у 4 особи витрати на оплату житла розміром у 4,4 кв. сажня сягали від 3,9% до 8,2% зарплати робітників залежно від її розмірів та ставок квартплати.

Такі ж само робітники й службовці, родини яких проживали на більшій житлоплощі розміром у 6 кв. сажнів мали витрачати на квартирну плату від 5,7% до 11,1% зарплати, а в середньому -- 8,9,2%¹⁸⁴

Зростання ставок квартплати, особливо у столиці, де раніше розміри її встановлювалися на рівні нижчому від середнього, викликало гостре незадоволення робітників й збільшило неплатежі за оренду жител. Стрибок тарифів на квартирну плату в Харкові сягнув 430%, а у решті міст Україні в середньому -- 60-90%.

Завдяки підвищенню квартплати вдалося забезпечити майже повну самоокупність домоволодінь. Але їх прибутковість, котра у дореволюційні часи сягала 4-7%, дозволяючи проводити нове житлобудівництво, не була досягнута¹⁸⁶. Тому на основі постанови РНК УСРР і ВУЦВК від 28 лютого 1928 р. "Про квартплату та заходи щодо врегулювання користування житлами в містах та поселеннях міського типу" ставки квартплати знову підвищувалися.

Нове підвищення, як і попереднє, проводилося головним чином за рахунок прибутків заможних верств населення. Однак одночасно було збільшено мінімальні ставки квартирної плати для низькооплачуваних груп робітників. Крім того, посилилася диференціація її залежно від вартості експлуатації й норм амортизації житлогосподарства в окремих місцевостях України, а також від характеру використання окремих житлових приміщень (за призначенням або всупереч).

Пільгові ціни на житло, гарантовані робітникам у націоналізованому і кооперативному секторах житлового господарства, не поширювалися на приватний. Тим часом частка робітників, котрі через житлову кризу винаймали мешкання в приватників, та оплачували їх за ринковими цінами, була значною, особливо у промислових регіонах республіки. Це підтверджують дані про розміри житлоплощі, яку орендували робітники за угодами з приватними особами. Зокрема в індивідуально "денаціоналізованих" будинках розміри житлової площі, котру винаймали робітники (за даними на 1926 р.), по окремих містах сягали від 10% до 40% її, у в приватновласницьких -- від 15% до 60%.

В різних містах республіки ціни у приватному секторі на той час у 1,52,7 рази перевищували нормовану квартплату для робітників, встановлену в націоналізованих будинках. Тому оренда приміщень у приватному секторі лягала важким тягарем на плечі робітників. Водночас, що нормована квартирної плата в державному житловому секторі за середньостатистичними вимірами сягала 12% бюджетних витрат їх родин.

Радянська влада активно намагалася поліпшити житлові умови робітників. На початку 1920-х рр. це здійснювалося шляхом націоналізації житлових будинків і "ущільнення" або виселення з них "нетрудових елементів".

Згідно з Житловим кодексом УСРР, прийнятим 1 листопада 1921 р., першочергову перевагу на оренду домових будівель з націоналізованого фонду отримали радянські органи, профспілкові та кооперативні об'єднання робітників для потреб цих організацій. В другу чергу домові будівлі надавалися різного типу колективним об'єднанням робітників; в третю -- професійним спілкам і радянським органам для житлових потреб їх членів; у четверту -- іншим об'єднанням "наявних жильців будинкових володінь"; у п'яту -- окремим особам, що користувалися виборчим правом за радянською конституцією, й їх об' єднанням; та в шосту, -- іншим громадянам.

У зв'язку із загостренням житлової кризи в середині 20-х рр. розпочалося "ущільнення" державних і кооперативних закладів, насамперед у столиці. Їх переміщали в міста з меншою щільністю мешканців. Одночасно під постійні житла для робітників стали використовувати приміські дачні селища, незважаючи на їх непристосованість для постійного проживання й відсутність належного транспортного сполучення з промисловими підприємствами.

Порядок адміністративного виселення громадян із приміщень, які вони займали, було затверджено лише у вересні 1922 р. За постановою РНК УСРР, виселення допускалося стосовно п'яти категорій осіб. По-перше, тих, котрі жили в будинках центральних і губернських радянських, державних та профспілкових органів, але не перебували на службі у закладах цих останніх. По-друге, тих, що проживали в "будинках- комунах", але не були членами профспілок або не займалися найманою працею. По-третє, осіб найманої праці, які жили у будинках, прикріплених до фабрично-заводських підприємств, але не працювали на них. І, по- четверте, всіх жильців будівель нежитлового призначення (побудованих під школи, лікарні, банки й т. ін.). Крім громадян, котрі незаконно (згідно з новою постановою) займали приміщення, виселенню підлягали і ті, які жили в будівлях, що потребували термінового ремонту¹⁸⁹.

Ухвалена постанова захищала не стільки класові, скільки економічні інтереси окремих відомств та виробництв.

Згідно з Житловим кодексом УСРР 1923 р., практику адміністративних виселень було згорнуто. Останні дозволялося проводити лише в двох випадках: при наданні приміщень для державних закладів і проведення капітальних ремонтів жител. За інших обставин вони мали здійснюватися на підставі вироків судів. Виключення становили лише адміністративні виселення з приміщень, прикріплених до промислових підприємств.

Виселенню у судовому порядку підлягали орендарі житла, котрі погіршували стан майна або користувалися ним не відповідно до договору оренди; ті з них, які своєю поведінкою робили неможливим сумісне проживання для інших мешканців; а також ті, котрі не ремонтували жител або не оплачували оренду. Зокрема, коли вони відмовлялися покривати заборгованість по квартплаті впродовж 2-х місяців по закінченню строку, встановленого судом.

Політика, спрямована на відбудову житлофонду на кошти квартиронаймачів, неминуче призвела до обмеження адміністративних виселень і таким чином ослабила можливості місцевих виконкомів перерозподіляти житло, котре знаходилося в їх розпорядженні, на принципах класової політики. Будинки муніципалізованого житлофонду почали активно передаватися у розпорядження житлово-орендних кооперативів, які намагалися залучати до себе нових членів із заможних верств населення.

Новий етап адміністративних виселень розпочався наприкінці 20-х рр. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 січня 1928 р. "Про житлову політику", комунальні органи припиняли угоди на оренду житла з особами "нетрудових категорій".

Захистом інтересів найманих працівників займалися житлові комісії, до складу котрих входили представники профспілок. На ці комісії покладалися обов'язки з'ясовування житлових потреб робітників, перевірки й затвердження списків будівель, що підлягали націоналізації або навпаки денаціоналізації, а також розв' язання питань здачі цих останніх в оренду, тобто розподілу житла¹⁹¹. Однак через житлову кризу, відповідні комісії нерідко порушували інтереси самих "трудящих", "ущільнюючи" тих з них, які тимчасово виїжджали з квартир. Щоб попередити такі ексцеси, НКВС УСРР у червні 1924 р. зобов'язав відділи комунального господарства зберігати житло за членами профспілок під час їх відряджень, відпусток та трудових мобілізацій¹⁹².

Часто-густо порушувалися права робітників, виселених для проведення капітального ремонту будинків. Їм не тільки не надавали транспортних засобів для перевезення меблів і речей домашнього вжитку, а й вселяли у малопридатні для проживання приміщення, причому після завершення ремонту не повертали у відремонтовані будинки.

В робітничих селищах бували випадки, коли заводоуправління, керуючись необхідністю закріплення на виробництві новоприбулих висококваліфікованих робітників, виселяли з казарм та будинків малозабезпечених не- кваліфікованих працівників, сиріт і вдів загиблих, а також без робітних¹⁹³.

Однак головним чинником, який перешкоджав здійсненню класових пріоритетів у житловій політиці, була нерентабельність комунального житлового господарства. Через неможливість відбудувати та підтримувати в належному стані зруйнований житлофонд власними коштами держава почала залучати до цього приватні капітали та поступилася політичними принципами заради економічних інтересів. У середині 20-х рр. у житловому секторі економіки набули розвитку елементи капіталістичних відносин і форм господарювання. Створювався обмежений місцевий ринок житла, впроваджувалася приватна оренда, формувалися виробничі (будівельні) та споживчі житлові кооперативи.

Тотальна націоналізація міського житлофонду була неможлива через його зруйнованість. Зважаючи на відсутність коштів для відбудови та утримання цього фонду, держава оголосила про часткову денаціоналізацію останнього. Їй, а фактично переданню в дострокову оренду без поновлення права власності на нерухоме майно підлягали будівлі, котрі потребували капітального ремонту.

В 1923 р. житлова кооперація охопила до 35% житлоплощі великих міст, а до 1926 р. -- до 65%. Частка мешканців, що зараховувалися до категорії "трудящих", в ЖОКТ (житлово-орендних кооперативних товариствах) становили від 77,4% до 96,4%. Однак частка робітників у них була незначною, оскільки правління кооперативів були зацікавлені у високих пайових внесках та максимальній квартплаті високооплачуваних квартиронаймачів.

Хоча ЖОКТ засновувалися як у муніципальних, так і "промислових" домоволодіннях, велика їх маса, заселена робітниками, не була охоплена кооперацією, оскільки у них не вистачало коштів на обов'язкову доплату до квартирної плати, встановлену у кооперативах для ремонту жител.

Намагаючись "оробітничити" житлові кооперативи, влада зобов'язала комунальні банки розгорнути в 1923 р. кредитування робітників, які бажали викупити й відбудувати дешеві будинки вартістю від 20 до 30 тис. руб. Згідно з промисловими пріоритетами, ці кредити надавалися виключно робітникам, котрі працювали на виробництві¹⁹⁵.

Ми не маємо вихідних даних з 1924 р., які б дозволили простежити динаміку розподілу житлофонду між різними соціальними групами населення за відповідний період. Проте відомо, що в 1927 р. робітники займали 23,7% площі у житлово-орендних кооперативах¹⁹⁶. Частка її серед членів останньої в УСРР зросла з 1924 р. по 1927 р. з 21,2% до 31,5% і стала відповідати їх питомій вазі в структурі міського населення. Однак рівень житлового забезпечення робітників у житлокооперації -- 1,52 кв. сажня (6,7 кв. м) із розрахунку на особу -- був найменшим порівняно з іншими верствами населення. 79,6% пайщиків кооперації становили малозабезпечені робітники та службовці із заробітком до 100 руб.¹⁹⁷

Намагаючись покращити житлові умови робітників, партійні й радянські органи посилили роль останніх у керівних та контрольних органах кооперації, котрі слідкували за розподілом житлоплощі в їх інтересах. Робітники, що входили до кооперативних правлінь, забороняли здачу житлоплощі в найом "нетрудовим елементам", а при її звільнені, не дозволяли членам кооперативів розширювати останню, яку вони займали, поза встановленою "голодною нормою", навіть якщо вона не досягала санітарної¹⁹⁸.

З 1926/27 р. до першої половини 1929 р. частка робітників в органах керівництва ЖОКТ збільшилася з 31,5% до 56,4%, а житлоплоща, що виокремлювалася у кооперативах для них, зросла з 22,2% до 29,7%. Й це при тому, що за той час питома вага робітників серед міського населення УСРР зросла з 27,3% до 34,7%¹⁹⁹. Тобто було досягнуто тенденцію, коли темпи збільшення житлової площі для робітників перевищували динаміку зростання робітничого населення. Її збереження відкривало перспективу усунення неповноцінного (порівняно з іншими верствами) житлового забезпечення робітників.

З другої половини 1920-х рр. розпочалось державне житлове будівництво для робітників, яке здійснювалося переважно на кошти промислових і транспортних трестів й у менших розмірах -- комунгоспів. Частка витрат державних органів на житлове будівництво у загальній сумі витрати різного типу забудовників (включаючи приватників і кооперацію) була переважаючою -- в розмірах від 87,5% (1923/34 р.) до 67,6% (1927/28 р.). Спрямованість житлової будівельної політики визначали класові пріоритети.

Розширення житлофонду республіки розпочалося з другої половини 1920-х рр. насамперед завдяки житловому будівництву трестів. У травні 1925 р. Держплан України ухвалив план Вищої ради народного господ- дарства УСРР по житловому будівництву для робітників підприємств союзного значення на суму 10 млн. 300 тис. руб. та республіканського значення -- 3 млн. 95 тис. руб.²⁰⁰ На ці кошти планувалося спорудили 112 тис. 703 куб. сажні житла (Див. додатки, табл. № 18)²⁰¹.

Завдяки проведеному будівництву рівень житлової забезпеченості робітників дещо збільшився по окремих трестах -- "Південсталь", "Коксобензол", "ЮРТ" й "Укрсільтрест", де значна частина їх перемістилася з казарм до сімейних квартир. Зокрема по тресту "Південсталь" рівень житлового забезпечення зріс із 4,26 до 4,43 кв. м на одну особу, а по "ЮРТу" -- з 4,7 до 5,15 кв. м. В той же час по тресту "Донвугілля" він, навпаки, зменшився з 6,1 до 5,03 кв. м.

У 1927 р. в зв'язку з пуском двох великих металургійних заводів "Південсталі" -- Південно-Дніпровського (у Кам'янському) і Петровсь- кого (в Єнакієвому) житлова проблема для робітників цього тресту, кількість котрих збільшилася з 78 до 100 тис. осіб, знову загострилася²⁰³. Наприкінці 20-х рр. зі 149 тис. робітників "Південсталі" заводськими квартирами користувалися близько 49 тис. осіб, причому лише 8-10% з них були задоволені житловими умовами (дані по заводах ім. Г. Пет- ровського, ім. В. Леніна й ім. Ф. Дзержинського). В середньому на одну особу у Дніпровському металургійному районі припадало 3,8 кв. м житлоплощі -- нижче, ніж в інших відповідних регіонах країни.

Гостро постала проблема забезпечення житлом будівельників та робітників Дніпрельстану²⁰⁵.

В 1927-1930 рр. 2/3 новозбудованого державного фонду було виокремлено для робітників²⁰⁶. Однак житлова криза, через залучення у виробництво нових робітників, не зменшувалася.

На початку 20-х років єдиною можливістю покращити житлові умови було індивідуальне будівництво. Роздача ділянок під індивідуальну забудову щорічно збільшувалася. Наприклад, у Харкові за чотири роки (з 1922/23 р. по 1926/27 р.) вона зростала більше, ніж у 5 разів (з 360 до 1860 ділянок). Однак через скромний бюджет городян, і насамперед, робітників, 65% їх залишалося незабудованими. За даними окружного статистичного бюро, середній заробіток робітника в столиці у 1926 р. становив 65 руб щомісячно, а вартість стандартного двокімнатного будинку з кухнею дорівнювалася 2 тис. руб.

Розміри індивідуального житлобудівництва порівняно з житловою кризою залишалися незначними. Так, в Єнакієвому Донецької губернії у 1925 р. з 16 тис. робітників та службовців державного металургійного заводу й приміських рудників були забезпечені житлом лише 50%. Впродовж року отримали земельні ділянки для забудови 375 найманих працівників, із тих 450, які подали заяви. За будівельний сезон (квітень- жовтень) їм вдалося спорудити 149 будинків, а будівництво 141 -- залишилося незавершеним.

Звичайно робітники розпочинали побудову, отримавши позику від міськради в розмірі 100-300 руб строком до 7 місяців. Недостатню суму вони розраховували отримати від продажу рухомого майна родини, позик у приватних осіб і шляхом суворої економії сімейного бюджету²⁰⁸.

Нерідко через обмежені матеріальні можливості робітники не могли завершити будівництво та продавали недобудовані помешкання. Поширеним явищем серед них також був продаж будівельних ділянок.

Ті ж забудовники, котрі всупереч відсутності коштів, не бажали розставатися з мрією про власне житло, будували на ділянці сарай й, обмазавши його глиною, жили в цій халупі, розраховуючи спорудити постійне житло. Нерідко, щоб здешевити витрати, забудовники порушували будівельний проект і споруджували "хатинку на курячих ніжках". Як правило, будинки споруджувалися без всяких зручностей (ванної та туалету).

Коли ж робітникам вдавалося споруджувати будинки відповідно із затвердженим проектом, вони потрапляли у багаторічну кабалу. Їм не вдавалося обставити помешкання, оскільки всі меблі й речі домашнього вжитку були продані для оплати будівництва, а скромний заробіток майже цілковито поглинався сплатою боргів. Для їх сплати робітники буквально " садили родину на хліб і воду", залишаючи на життя для всіх її членів на місяць всього 15-20 руб.²⁰⁹ У результаті, незважаючи на отримане житло, якість їх життя не покращувалася.

Зменшити витрати на житло надавала участь в житловій кооперації, яка будувала дешево і якісно, порівняно з іншими забудовниками. На ті ж само кошти вона могла забезпечити житлом на 15% більше осіб, ніж будівельні організації трестів, не кажучи про індивідуальних забудовників. Однак кооперативне будівництво почало розгортатися лише з другої половини 20-х рр. головним чином у промислових центрах -- Донбасі, Дніпропетровську й Криворіжжя, а також у великих містах -- насамперед Харкові, Києві та Одесі.

Основними пайщиками житлової фабрично-заводської кооперації стали робітники. Їх частка в РЖБК (робітничих житлово-будівельних кооперативах) дорівнювала 2/3 членів²¹⁰. Оскільки пайщики РЖБК мали вносити не менше 10% власних коштів у фонд нагромадження, житлово- будівельні кооперативи робили ставку на залучення високооплачуваних кваліфікованих робітників. Тобто членство в кооперативах було доступним не для всіх²¹¹.

Лише п'яту частину пайщиків становили малозабезпечені робітники із заробітком до 50 руб., 2/3 -- від 51 до 100 руб., тобто середньо забезпечені, а решту -- найбільш забезпечені із заробітком вище 100 руб.²¹² На жаль, статистичні обстеження не зафіксували дані про те, скільки робітників, і зокрема високооплачуваних, входили до складу РЖБК, тобто про те, яка частка їх покращила житлові умови за рахунок кооперативного будівництва.

Через обмеженість пайових капіталів кооперативне житлове будівництво залишалося найменш поширеним. Щоправда, завдяки державним кредитам його розміри поступово зростали. Якщо у 1924/25 р. частка кооперативного становила всього 8,4% суми всього житлового будівництва в УСРР, то в наступному році цей показник збільшився до 10,3%, а ще через рік -- до 18,6%²¹³.

Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Української економічної наради "Про житлову кооперацію" (1927 р.), ЖБК почали поступово перебирати на себе житлове будівництво в адміністративних центрах і промислових районах, що проводилося виконкомами рад та трестами, а останні поступово передавати робітничим кооперативам кредити на житлове будівництво²¹⁴.

Хоча так звані "промислові" й "транспортні" житлові кооперативи мали забезпечувати житлом постійних робітників стабільно діючих підприємств, нерідко траплялися випадки, коли квартири або кімнати в РЖБК виділялися "стороннім особам" -- або родичам членів кооперативних правлінь, або "непманам" за хабарі. У той же час члени кооперативів робітники підлягали виселенню²¹⁵.

Лише наприкінці 20-х рр. господарські органи отримали важелі впливу на розподіл житлової площі в РЖБК: їх на правах юридичних осіб почали приймати членами робітничих житлово-будівельних кооперативів та виокремлювати для них третину спорудженої житлової площі. Вони могли заселяти її за власним рішенням, без погодження з правліннями РЖБК²¹⁶. Але цей захід суттєво не вплинув на ситуацію із забезпеченістю робітників житлом.

Робітники залишались не забезпеченими не тільки житлом, а й користуванням комунальними послугами, що були малодоступними для більшості мешканців України. В 1925 р. з 608 міст та селищ міського типу республіки лише 43 мали водогони, 5 -- каналізацію, 125 -- електростанції, 9 -- трамваї. Щоправда, в умовах воєнного комунізму користування житлово-комунальними послугами для робітників державного сектора виробництва, як і для тих, що обслуговували прорадянські профспілкові (підвідомчі Південбюро ВЦРПС) та кооперативні заклади й підприємства (Всеукраїнської кооперативної спілки, Центрального робітничого кооперативу і його місцевих органів) було безкоштовним. Обов'язки по ремонту та утриманню будинків, переданих в оренду профспілкам, покладалися на промислові підприємства, працівники котрих винаймали у них кімнати.

До другої половини 1922 р. витрати робітничих родин на оплату житла й палива не перевищували 1,3% всіх їх витрат. Проте після скасування в тому році права на безкоштовне проживання у комунальних будинках вони сягнули для робітників найвищого за роки непу рівня -- 17%. І це, незважаючи на пільги, надані ним щодо оплати житла та користування комунальними послугами. До найнижчої межі у вказаний період -- 9,9% -- витрати на житло й паливо впали в 1926 р., а у наступні два роки незначно підвищилися (в межах 11,6-12%)²¹⁹.

Розмір квартплати для безробітних, згідно з постановою РНК УСРР від 3 вересня 1922 р., не повинен був перевищувати 50% тарифів, встановлених для робітників і службовців²²⁰.

Безплатне користування комунальними послугами для безробітних було поновлено у наступному році. Згідно з постановою ВУЦВК від 24 січня 1923 р. "Про порядок надання безробітним безплатного користування комунальними послугами", це право надавалося лише тим із них, хто був зареєстрований на біржах праці та мав право на отримання соціального страхування по безробіттю²²¹

Щоправда, безкоштовні послуги, надані робітникам у 1921 р., були обмеженими. Ті, що споживалися понад норму, мали оплачуватися грошима. У тому році споживання води лімітувалося 3 відрами на мешканця в будинках без каналізації й 5 відрами -- з каналізацією. Навіть у такому великому місті, як Київ, вода подавалася до житлових будинків не частіше двох разів на тиждень. Безкоштовний відпуск останньої зберігався на громадських водогонах, однак "за хижацьке ставлення" до користування нього встановлювалися штрафи в розмірі 5 руб.²²²

В процесі відбудови комунального господарства норми його послуг збільшувалися. Однак потужність комунальних закладів не забезпечувала їх нормального споживання. У 1926/27 р. водогони функціонували лише в 7,1% міст України (43 з 680), причому їх мережа не поширювалася на робітничі околиці. Не було водогонів також у великих пролетарських центрах -- таких, як Сталіно і Луганськ²²³.

Незважаючи на збільшення середньодобового виробництва води в 1926/27 р., порівняно з 1914 р., у всіх містах України, за винятком Києва, Полтави та Миколаєва, водопостачання городян залишалося недостатнім. Згідно з санітарною нормою водогони забезпечували мешканців водою у великих містах на 40% у середніх -- на 16% та в дрібних -- на 7%. Навіть водне господарство столиці не відповідало встановленим нормативам: нагірна частина міста користувалася водою по 2-3 години на добу, а каналізація не діяла цілодобово²²⁴.

Найбільш дешеві ціни на водопостачання, як по пільговому, так і загальному й максимальному тарифах існували у Дніпропетровську, Харкові та Вінниці. Різниця в цінах між пільговим і максимальним сягала десятка разів. Однак порівняно з довоєнним часом, загальний тариф на воду повсюдно збільшився: від 75% у Харкові до 175% -- у Полтаві.

Тільки в 4 містах УСРР -- Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі -- існувала каналізаційна система (у Полтаві вона споруджувалася). В решті міст всю стічну воду спускали просто у водоймища. Кількість населення, що користувалася каналізацією у вказаних містах, не перевищувала 40%. Найбільше таких користувачів було в Одесі та Києві, до 18% -- у Харкові й найменше -- в Катеринославі²²⁵. Ефективні очисні каналізаційні системи діяли лише у Харкові та Одесі²²⁶.

Найбільш розвиненою галуззю комунального господарства було енергопостачання. В 1926/27 р. 70% міст і поселень міського типу республіки мали електричне освітлення. Й хоча виробництво електроенергії у республіці порівняно з 1914 р. збільшилося в 4,6 раза, електростанції задовольняли потреби городян у ній лише на 25-30%²²⁷.

Рівень безкоштовного споживання електроенергії визначався в обсязі 4,5 кВт годин на місяць, або однієї 25-тисвічковою лампочкою на пожильця. Додатковою дозволялося користуватися лише відповідальним працівникам.

Норми споживання електроенергії для різних населених пунктів не були однаковими та змінювалися залежно від розвитку постачання нею. В 1925 р. норма споживання електроенергії на одного мешканця для великих міст (Харкова і Києва) становили 35 кВт на годину, для середніх міст -- (Катеринослава, Полтави, Кременчука) -- 30, для дрібних -- 25, а для селищ -- 20 кВт на годину (норма західноєвропейських країн дорівнювалася 40 кВт на особу на годину)²²⁹. Однак навіть у великих містах встановлена норма споживання електроенергії забезпечувалася на рівні 38% (13,3 кВт годин), у середніх -- 21,7% (6,5 кВт годин), дрібних -- 22% (5,5 кВт годин) та в селищах -- 22,5% (4,5 кВт годин).

У 1926/27 р. електропостачання наближувалося до 2/3 норми -- 20 кВт на годину на одного мешканця для освітлення -- тільки в Харкові, тоді, як у більшості міст не було досягнуто й половини її, а у деяких і 5-20% (1-2 кВт на годину)²³⁰.

Оскільки ціни на електроенергію перевищували довоєнний рівень, для робітників було введено пільговий тариф. Різниця цін між ним та максимальним тарифом сягала 2-х разів²³¹. Пільгова оплата комунальних послуг і житла фактично була додатковою формою компенсаційних виплат робітникам.

Результати дослідження засвідчують, що саме пільгові ціни на житлово- комунальні послуги стали реальним привілеєм робітників. Проте їх житлові умови не відповідали класовим гаслам відповідної політики. Порівняно з іншими соціальними групами населення, рівень житлового забезпечення робітників залишався найгіршим, особливо в промислових регіонах республіки. Серед різних груп останніх гірші житлові умови за якісними й кількісними показниками мали новоприбулі некваліфіковані, котрі звичайно розміщувалися у гуртожитках (залежно від галузі виробництва -- робітники металургійної та добувної промисловості, а від типу промислових підприємств -- ті, що працювали на великих підприємствах промисловості союзного підпорядкування). Однак в умовах повсюдного дефіциту житла рівень їх відповідної забезпеченості не суттєво відрізнявся.

Звичайно робітники проживали в будинках без комунальних зручностей. Виняток становили мешканці комунальних будинків, розташованих у центральних районах окружних міст. Більшість робітників орендувала житло в комунальних квартирах та гуртожитках, чверть -- наймала його у приватників, а решта мала власні крихітні будиночки. Поширеним типом будівель, особливо в робітничих селищах, були бараки.

Спроби влади організувати спільний побут робітників у вигляді "будинків-комун", тобто на принципах зрівнялівки та колективізму, виявилися утопічними. Останні не забезпечувалися ані фінансово, ані організаційно (мережею громадських їдалень, майстерень, ясел та кімнат відпочинку у комунальних будинках). І крім того вони, не користувалися популярністю серед робітників, оскільки спільне домашнє господарство було традиційним виключно для нежонатих, які проживали в казармах. Організації спільного житлового господарства на кооперативних засадах, тобто у формі житлово-орендної кооперації, перешкоджала економічна неспроможність робітників. Тому, за винятком невеликої групи високо- оплачуваних кваліфікованих робітників, решта їх лишалася за межами ЖОКТ, що в умовах непу стали основною формою організації міського житлового господарства.