Життя робітників в роки НЕПу

Головним засобом покращення житлових умов робітників на початку 20-х рр. було "ущільнення" мешканців комунальних будинків непролетар- ського походження. Надалі адміністративне виселення як метод житлового забезпечення робітників зберігалося виключно у відомчих будинках промислових трестів Донецького й Криворізького басейнів. Індивідуальне житлобудівництво, як основна форма житлового будівництва на початку 20-х років, було малодоступним навіть для високооплачуваних робітників. З метою здешевлення житлового будівництва держава стимулювала об'єднання останніх у РЖБК, котрі завдяки регулюванню з її боку, стали переважаючою, а часом єдиною формою будівельної кооперації. В другій половині 20-х рр. розгорнулося житлобудівництво промисловими та транспортними трестами. Згідно з класовими привілеями, для робітників відводилася переважаюча частина новозбудованого муніципального житла. Однак, незважаючи на індустріальні пріоритети житлової політики, темпи соціального будівництва не задовольняли їх потреби на житло. Причина цього крилася у виробничих пріоритетах соціально-економічної політики, згідно з якою головна увага будівельних організацій зосереджувалася на спорудженні промислових об'єктів, а житлові -- залишалися другорядними.

4. Медичне обслуговування

Класова політика радянської влади зумовила організацію системи пільгового медичного обслуговування робітників. Вона була започаткована професійними спілками зі створення на промислових підприємствах комісій з охорони праці та здоров'я у складі їх представників і медичних працівників. У грудні 1921 р. ініціативу профспілок підтримав уряд: за постановою РНК України був заснований відділ робітничої медицини ("Робмед") при Наркоматі охорони здоров'я УСРР під головуванням висуванців професійних спілок. На нього покладалося завдання організації медичних закладів при промислових підприємствах, насамперед з метою боротьби проти професійних захворювань. Відділ "Робмеду", що очолював заклади робітничої медицини в центрі, складався з інспектур: лікувально-профілактичної, відновлення працездатності, фізкультури й оздоровлення робітників підлітків, а також Центрального лікувального бюро з метою надання спеціалізованої допомоги хворим, яких направляли на лікування.

Територіальні відділи "Робмеду" почали організовуватися у 1922 р. Наступного року держава приступила до підготовки фахівців для відповідних медичних закладів. У Харкові було відкрито Інститут робітничої медицини, при ньому діяли курси з підготовки фабрично-заводських лікарів.

Через обмеженість державних ресурсів система "Робмеду" мала створюватися на принципах страхової медицини, але не за рахунок страхвнесків робітників. Обов'язок фінансування цієї системи було покладено на промислові підприємства, які мали щомісячно відраховувати до фонду страхової медицини 5-5,6% надходжень із фонду заробітної плати, а також на професійні спілки²³⁴.

Упродовж 20-х рр. система фінансування закладів "Робмеду" зазнавала постійних змін. Якщо спочатку фонд страхової медицини був дотаційним до коштів Наркомату охорони здоров'я, то згодом, згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 3 лютого 1926 р., він став основним джерелом фінансування медичної допомоги застрахованим за умови підкріплення його дотаціями з місцевого й державного бюджетів²³⁵. Пленум ВУРПС у 1928 р. запропонував перевести лікувальні заклади "Робмеду" на державний або місцевий бюджети за умови збільшення цільових асигнувань на робітничу медицину²³⁶. Це рішення підтримав IV Всеукраїнський з'їзд професійних спілок (грудень 1928 р.)²³⁷

Допомогу територіальним органам "Робмеду" на промислових підприємствах надавали фабрично-заводські комітети. Вони слідкували за включенням до колективних угод обов'язків господарських органів щодо відрахування необхідних коштів на медичну допомогу та оздоровлення робітників, забезпечення закладів "Робмеду" належними приміщеннями, здійснення заходів підвищення кваліфікації фабрично-заводських лікарів і т. ін.

Право затвердження кошторису на розподіл фонду "Робмеду", складеного Наркомздоров'ям за погодженням з ВУРПС, спочатку надавалося Наркомату соціального забезпечення УСРР. У 1923 р. воно було передане уповноваженому Наркомату праці СРСР в Україні, а з 1925 р. -- Всеукраїнській нараді соціального страхування. В своїй діяльності страхова нарада спиралася на територіальні наради за участю заінтересованих органів, а останні -- на страхових делегатів на підприємствах -- висуванців професійних спілок. На окружні наради, що організовувалися в округах, де не існувало робмедів, покладалися завдання контролю за лікувально-оздоровчою діяльністю закладів робітничої медицини й за формуванням і витрачанням страхових фондів. Страхделегатам, обраним на підприємствах, ставилося в обов'язок не тільки перевіряти якість наданої медичної допомоги та обґрунтованість страхових виплат, а й сприяти хворим робітникам, які не знали своїх прав.

З другої половини 20-х рр. у зв'язку з централізацією господарського управління профспілки почали поступово усуватися від керівництва закладами страхової робітничої медицини, що врешті-решт, призвело до ліквідації її мережі. В 1926 р. спочатку ВУРПС передав у розпорядження страхкас профспілкові санаторно-курортні заклади²⁴⁰. В 1927 р. інші заклади "Робмеду" перейшли до обслуговування різних верств населення. На утримання фонду страхової медицини переводилися сільські лікувальні заклади, які раніше фінансували з місцевого бюджету.

Фінансування медичної допомоги робітникам республіки здійснювалося на нижчому порівняно із загальносоюзним рівні. Це пояснювалося заниженим рівнем фінансування лікувальних закладів України внаслідок пільгового страхового тарифу для підприємств важкої промисловості, а також через високу питому вагу робітників серед населення республіки.

Відсутність належного фінансування гальмувала розвиток системи медичного страхування робітників. У 1922 р. органи "Робмеду" марно намагалися поновити вщент зруйновану мережу амбулаторно-поліклінічних та лікарняних закладів, у першу чергу -- в Гірничопромисловому районі України. Формально у 1922/23 р. кількість амбулаторно- поліклінічних закладів в УСРР на підприємствах збільшилася з 280 до 628, а кількість лікарень -- з 111 до 152. Однак більшість новостворених поліклінік, призначених для обслуговування робітників, не відповідала статусу закладів такого типу як за характером, так і за кваліфікацією їх працівників.

Розвиток мережі закладів "Робмеду" намітився в 1923/24 р., однак у наступному році цей процес було призупинено. Консервація нерентабельних підприємств, що скоротила надходження коштів до фонду страхової медицини, зумовила ліквідацію відділів та закладів останньої в непромис- лових округах, кількість котрих скоротилася з 665 до 650. Виняток становили робітничі поліклініки, чисельність яких збільшилася з 61 до 75²⁴¹.

У цей час було побудовано перші показові медичні заклади -- Палац охорони здоров'я в Дніпропетровську при заводі ім. Г. Петровського, зразкову поліклініку диспансерного типу у Червонозаводському районі Харкова, а також п'ять типових робітничих поліклінік: на судноремонтному заводі ім. А. Марті в Миколаєві, Лозовій Павловці Кадіївського району Луганського округу, Костянтинівці Артемівського округу, Горлівці, Краматорську. Завершувалося будівництво шести типових поліклінік -- на Титовському руднику Лисичанського району Артемівського округу, Петров- ському руднику Маріїнського району Сталінського округу, Будьоннів- ському руднику, у с. Марганець однойменного району Криворізького округу, в районі Дубової Балки того ж округу, а також у Маріуполі.

До 1929 р. було відкрито 5 нових лікарень, 10 поліклінік і 5 амбулаторій. Завершувалося спорудження ще 5 амбулаторій, 3 поліклінік та 1 лікарні. За винятком поодиноких зразкових поліклінік, у проектуванні звичайних допускалися суттєві прорахунки, а в будівництві -- недоробки. Так, Костянтинівську було споруджено у болотній місцевості, а Сталінську -- далеко за містом. Через недостатнє обладнання більшість нових поліклінік працювали не на повну міць: їх завантаженість становила 40-60%, у той час як старі працювали з перевантаженням, не маючи можливості обслуговувати всіх тих, хто потребував медичної допомоги.

Наприкінці 20-х рр. медичним закладам удалося зменшити кількість відмов хворим у наданні допомоги. Кількість застрахованих робітників значно зросла, й вони почали частіше звертатися до медичних закладів. У 1927/28 р. кількість відмов порівняно з попереднім роком зменшилася на 12%. Головним чином це було досягнуто за рахунок обслуговування застрахованих медичними закладами відкритого типу завдяки покращанню забезпечення їх лікарями, чисельність котрих за рік зросла з 3 тис. 839 до 4 тис. 301, а також шляхом інтенсифікації їхньої праці²⁴⁴.

Почастішали і випадки обслуговування хворих вдома. З 1926/27 р. по 1927/28 р. кількість таких відвідувань зросла майже на третину (29%) при збільшенні чисельності застрахованих на 4,4%. Причому у Донбасі кількість випадків обслуговування хворих вдома збільшилася наполовину. Оскільки заклади "Робмеду" не могли задовольнити всі виклики лікарів, застраховані почали звертатися за допомогою вдома до загальногромадянських медичних закладів, особливо на селі. Й хоча серед сільського населення застраховані становили невелику частку, їх відвідування лікарями дорівнювала 20% їх загального числа.

Найслабшим ланцюгом у системі медичного обслуговування застрахованих була лікарняна допомога. Щоб покращити її рівень в умовах скорочення фінансування страхової медицини у 1923/24 р., лікарні "Робмеду" передавалися на кошти місцевого бюджету, але там, де існувала розвинута мережа загальногромадянських відповідних закладів. За "Робмедом" залишилися лише лікарні закритого типу у Донбасі, Криворіжжі, Дніпропетровську і при окремих підприємствах в інших регіонах республіки. У 1924/25 р. частка лікувальних закладів страхової медицини в Гірничопромисловому районі становила 43,5% загальної кількості лікарень "Робмеду"²⁴⁶. Незважаючи на гостру потребу у ліжковій допомозі, будівництво лікарень здійснювалося повільно. Найгірше становище з медичною допомогою склалося в Донбасі, де ще до революції мережа лікарняних закладів була слабо розвиненою. В Артемівському навіть не було відбудовано дореволюційної мережі лікарняних ліжок²⁴⁷.

В Кривому Розі на 40 тис. мешканців було лише дві лікарні -- загальногромадянська на 100 ліжок та робітнича на 70 (1 на 235 застрахованих)²⁴⁸. Якщо закрита робітнича лікарня була обладнана необхідним устаткуванням і добре відремонтована, то окружна розміщувалась у малому, непристосованому приміщенні та мала погане обладнання. Коштів не вистачало навіть на дотримання належного санітарного стану. Пошесний барак, в якому бракувало ізолятора, був переповнений інфекційними хворими. В амбулаторії лікарні, що обслуговувала незастрахованих хворих, збиралися довгі черги. Вони чекали прийому, стоячи або сидячи на брудній підлозі.

Гострою, особливо у Донбасі, була проблема віддаленості лікарняних закладів від відповідних селищ. 41% донецьких гірників отримували медичну допомогу в радіусі від 2 до 6 км від місця проживання, до 2 км -- 8,3%, а на місці -- 31,9%. Ближче від відповідних селищ знаходилися робітничі лікарні, що обслуговували працівників силікатної, металургійної та особливо хімічної промисловості. Так, усі робітники підприємств останньої отримували лікарняну допомогу на відстані 2 км, причому 88% -- на місці; 88% робітників металургійних підприємств -- у радіусі до 2 км, а 12% -- від 2 до 6 км; 45,4% робітників силікатної промисловості -- до 2 км²⁴⁹. Такі відстані в умовах бездоріжжя й браку місцевого транспорту позбавляли багатьох хворих можливості отримати медичну допомогу.

Допомога лікарняних закладів була недостатньою не тільки за кількісними, а й за якісними показниками. Стаціонари, як правило, надавали медичну допомогу хірургічним та гінекологічним хворим, а також обслуговували жінок, котрі бажали перервати вагітність. Ліжок для лікування інших хворих бракувало або, як в єдиному медичному закладі Луганського округу, взагалі не було²⁵⁰. Не вистачало ліжок і для породіль. У деяких лікарнях промислових районів не існувало пологових відділень.

Більш успішно вирішувалася проблема забезпечення лікувальних закладів кадрами. Незважаючи на поступове збільшення кількості медиків у Донбасі, насамперед за рахунок фахівців загального профілю, лікарів вузької спеціальності не вистачало. Якщо чисельність терапевтів у цьому регіоні з 1925/26 до 1928/27 рр. збільшилася з 39 до 96, педіатрів -- із 3 до 15, то хірургів -- лише із 21 до 29, окулістів -- із 3 до 10, фізіотерапевтів -- із 12 до 16, венерологів -- із 9 до 21, гінекологів -- із 15 до 25, невропатологів -- з 4 до 8 й рентгенологів із 3 до 8. Наприкінці 20-х рр. майже половину медиків Донбасу становили фахівці зі стажем роботи до 5 років, тобто без потрібного досвіду роботи²⁵².

Оскільки лікарі не бажали працювати у Донбасі та Криворіжжі через гостру житлову кризу і брак елементарних побутово-культурних умов, допомогу в багатьох медичних закладах цього регіону надавали фельдшери. Так, у Сніжнянському районі в першій половині 1929 р. з 14,5 тис. хворих, що звернулися за лікарською допомогою до закладів Наркомздоров'я, 9,5 тис. обслуговували фельдшери²⁵³.

Перевантаженість лікарень, їх погане забезпечення, а також мізерний рівень оплати праці медичних працівників зумовили їх недбале ставлення до виконання службових обов'язків. Багато лікарів, котрим із 1925 р. заборонялося займатися приватною практикою, порушували це зобов'язання. З 11 тис. лікарів, які займалися приватною практикою у 1927 р., тобто такими, що отримали відповідну ліцензію на приватну лікарську практику, було лише 124²⁵⁴. Негативно впливало на рівень лікарського обслуговування і сумісництво медичних працівників, також дуже поширене в 20-х рр. Сподіваючись заробити зайву копійку, лікарі намагалися влаштуватися на роботу у різних закладах.

Медичні працівники допускали різноманітні зловживання, особливо у психіатричних лікарнях, порушуючи права і людську гідність найменш захищеної групи хворих. Харківське "Вечірнє радіо" в передачі М. Христофорова "За стінами Сабурівської лікарні" з обуренням повідомляло про жахливі умови перебування психіатричних хворих у 4-й столичній лікарні й аморальні вчинки медичного персоналу. Через недостатнє фінансування (26 коп. на день на одну особу) вони ходили голі та босі в приміщенні, що погано опалювалося, і систематично недоїдали. Обслуговуючий персонал, якого бракувало, погано доглядав за ними. Більше того, хворих примушували виконувати "чорну роботу", котру мав виконувати останній. Внаслідок відсутності приміщень для ізоляції різних груп хворих вони постійно билися й травмували один одного. Неодноразово траплялися і випадки їх фізичного покарання із боку п'яних санітарів: хворих тягали по полу, душили, били в живіт, щоб не залишати синців. У той же час лікарі проявляли байдужість до таких вчинків обслуговуючого персоналу, оскільки самі не виконували належно службових обов'язків²⁵⁵.

Дефіцит фінансування страхової медицини в 1927-1929 рр. спричинив помітне погіршення рівня допомоги, незважаючи на зростання кількості відповідних закладів "Робмеду" та збільшення лікарів у них. За наслідками їх обстеження в 1929 р., ВУРПС констатував: "Стан медичної допомоги застрахованим не тільки відстає від загального розвитку народного господарства і залишається важким, а й характеризується погіршенням, особливо в промислових районах".

Скорочення планового фінансування спричинило перебої у роботі медичних закладів, насамперед лікарень, котрі закривалися на 1,5-2 місяці не тільки в Донбасі, а майже по всіх округах. Зривався ремонт їх приміщень; погіршувалося постачання продовольством, перев'язочними матеріалами, медикаментами затримувалася зарплата лікарям²⁵⁶. У таких умовах обов'язок забезпечення медичних закладів білизною, предметами гігієни, перев' язочними матеріалами та навіть паливом покладався на хворих.

Ситуація із забезпеченням перев' язочним матеріалом звичайно загострювалася наприкінці бюджетного року, коли тимчасово припинялося постачання не тільки лікарняних закладів, а й аптек. Але у 1929 р. криза постачання розпочалася в третьому кварталі. З цього приводу у журналі "Службовець" була надрукована стаття, у якій розповідалося, що хворому, котрий потрапив до медичного закладу Турчинецького радгоспу Сатанівського району Проскурівського округу, не змогли вчасно накласти гіпс на переламану кінцівку через брак бинтів у лікарні та районній аптеці. Його батько, вимушений поїхати за перев'язочним матеріалом до Проскурова, витратив на квиток 16 руб., притому, що бинти коштували 1,5 руб.²⁵⁷

Медичні заклади систематично не дотримували за планами постачання жири, м'ясо, крупи і цукор. Хворі, котрі не витримували голоду, нерідко полишали стаціонарне лікування²⁵⁹. Погіршення продовольчого забезпечення зумовлювалося й відповідною кризою, що виникла в 1928-1929 рр.

Зважаючи на фінансові труднощі, лікарі скорочували термін перебування хворих у лікарнях, особливо у великих містах. Однак офіційні органи пояснювали ситуацію, яка склалася, виключно збільшенням числа абортниць, котрі займали нечисленні лікарняні ліжка²⁶⁰.

Періодичні вилучення коштів із фонду розвитку робітничої медицини негативно впливали на стан її окремих галузей та сфер діяльності, зокрема й тих, що визнавалися пріоритетними: боротьбу з інфекційними, професійними і соціальними захворюваннями, а також охорону материнства та дитинства.

Серйозні проблеми в медичному обслуговуванні робітників зумовлювалися нерозвиненістю мережі допоміжних медичних закладів "Робмеду": аптек, хіміко-бактеріологічних лабораторій і рентген-кабінетів.

У перший рік існування страхової медицини при нечисленних робітничих поліклініках та лікарнях почали організовуватися аптеки, в котрих зберігалося безкоштовне обслуговування, щоправда, виключно для застрахованих робітників і службовців, у той час як в інших, що підлягали "Медторгу", вводилася платність ліків. З 1921/22 р. до 1923/24 р. кількість аптек "Робмеду" зросла з 5 до 186. В 1925/26 р. аптечна мережа його складалася з 338 закладів. Однак у наступному році їх кількість зменшилася на третину внаслідок переведення аптек "Робмеду", переважно в аграрних та напівпромислових регіонах, на господарський розрахунок і переданням їх у відання місцевих відповідних управлінь. Відповідно в цих регіонах було обмежено можливості безкоштовного придбання ліків для застрахованих робітників. Право на безкоштовне придбання ліків в аптеках "Робмеду" збереглося у промислових районах з великими університетськими центрами й, насамперед, Гірничого промислового району, де мережа їх продовжувала зростати. В 1926/27 р. частка аптек "Робмеду" останнього становила половину цих закладів страхової медицини УСРР²⁶¹.

Однак на початку 20-х рр. застраховані часто-густо не могли придбати в робітничих аптеках елементарні ліки, оскільки вони постачалися певними групами медикаментів у розмірі від 15 до 60% потреби²⁶². Перебої в забезпеченні аптек зумовлювалися скороченням експорту ліків, котрій на 55% задовольняв потреби в фармацевтичних товарах у 1910-- 1914 рр., та руйнацією вітчизняної медичної промисловості, що активно розвивалася під час Першої світової війни²⁶³.

Забезпечення аптек медикаментами дещо поліпшилося лише наприкінці 20-х рр. завдяки відбудові й розвитку хіміко-фармакологічної промисловості. В 1927/28 р. радянські підприємства випускали продукцію, котра на 70% задовольняла потреби у фармацевтичних препаратах, зокрема повністю -- у неосальварсані, галеніках і дозованих засобах; від 98 до 88,6% -- в неорганічних препаратах; більше ніж на 2/3 -- у дезінфекційних засобах й алкалоїдах, тоді як в органічних препаратах -- лише наполовину.

Загальносоюзні дані не відображали ситуацію, що склалася в Україні. Аптеки, як і раніше, лихоманило від перебоїв у постачанні фармацевтичними засобами, оскільки в республіці не існувало відповідного виробництва. Саліцило-хлороформний завод та Катеринославську йодну станцію, створені під час Першої світової війни, було законсервовано²⁶⁵. Незважаючи на наявність необхідних ресурсів, було відхилено пропозицію Нарком- здоров'я УСРР щодо налагодження виробництва українського касторового масла, хоча його імпорт, а з 1926 р. ввезення з РСФРР, не задовольняли потреб²⁶⁶. Таку ж позицію союзний уряд зайняв і стосовно організації виробництва в Україні інших фармацевтичних препаратів, хоча в аптеках республіки бракувало таких простих ліків, як камфорне й касторове масло, бертолетова сіль, борна кислота, йодоформ²⁶⁷. Внаслідок затримки асигнувань на заклади "Робмеду" у 1927/28 р. ситуація з постачанням аптек страхової медицини катастрофічно погіршилася. Робітники фактично були позбавлені можливості користуватися безкоштовними ліками²⁶⁸.

Рівень забезпечення ними хворих погіршувався у міру їх віддаленості від окружних центрів. Найкраще постачалися медикаментами застраховані в столиці. У Харкові було створено найбільшу в УСРР зразкову аптеку при 1-й робітничій поліклініці, де працювали 46 кваліфікованих фармацевтів, котрі щодобово виготовляли до 1700 одиниць ліків²⁶⁹. Аптеки районних центрів, що існували при медичних закладах, у яких працював некваліфікований персонал, обслуговували хворих переважно простими готовими ліками. В той же час платні госпрозрахункові аптеки готували ліки за складними рецептами. Сільські, при відповідних сільських медичних дільницях, щоденно готували від 40 до 100 одиниць ліків за нескладними рецептами, однак останні, виготовлені фельдшерами або акушерками, котрі поєднували лікувальну роботу з фармацевтичною, мали низьку якість²⁷⁰. Однак і в міських аптеках вона не завжди була задовільною, хоча кращою, ніж у сільських.

Якість лікування хворих залежала не тільки від наявності необхідних медикаментів, а й від правильної діагностики захворювань. Незважаючи на те, що у 1926/27 р. порівняно з 1922/23 р. кількість хіміко-бактеріоло- гічних лабораторій в УСРР збільшилася в 11 разів, а рентгенівських кабінетів -- у 6 разів, темпи зростання діагностичних закладів не відповідали потребам медичної допомоги. Оскільки в СРСР рентгенівські апарати не вироблялися, а їх імпорт стримувався через обмеженість коштів і ліцензій, до 1928/29 р. для закладів "Робмеду" було придбано лише 6 останніх²⁷¹. За наявності апаратів організації рентгенівських кабінетів перешкоджав брак фахівців та плівки. З цих причин на чотири місяці припинили роботу рентгенівські кабінети в Алчевську й Хрустальному Луганського округу. Через брак приміщення у Вільшанській лікарні не працював аналогічний кабінет, придбаний у 1923 р.²⁷²

Перші електро-світло- та водолікувальні кабінети при закладах робітничої медицини було організовано в 1924/25 р. Єдина у Донбасі електросвітловодолікарня працювала в Сталінському окрузі. Але при ній не було створено ані гуртожитку, ані їдальні. Електро-світло-лікувальний кабінет у Макіївці через два роки після відкриття закрився через поломку апаратури, і не працював до кінця 20-х рр.

Найкраще обладнувалися відповідним устаткуванням столичні заклади робітничої медицини, де приймали хворих кваліфіковані працівники й надавали консультації "світила" з провідних науково- дослідних установ. Але, за встановленими інструкціями, робітники могли потрапити на консультацію чи на лікування до таких закладів лише за дозволом лікувального бюро при центральному "Робмеді", який надавався за клопотанням його місцевих органів чи страхових кас, тобто після бюрократичної процедури, що нерідко затягувалася на декілька місяців. Тому багато хворих прибували до Харкова "неорганізованим порядком" з надією самостійно отримати направлення на лікування від Центрального лікувального бюро (ЦЛБ). Після кількаденної біганини та чекання в довгих чергах деяким із них вдавалося отримати необхідну резолюцію і потрапити на лікування до столичних закладів. У 1924 р. частка тих, хто отримав дозвіл на медичну допомогу поза направленням місцевих органів "Робмеду", становила 36% серед застрахованих, котрі лікувалися в столичних медичних закладах за дозволом ЦЛБ.

Кількість застрахованих, які отримували допомогу у найкращих медичних закладах республіки, була мізерною. В 1924 р. вона досягла лише 2 тис. 988 хворих, або 0,28% застрахованих. Частка робітників серед них дорівнювала 26,6%, службовців -- 42% й членів родин застрахованих -- 31,1%. Більшість іногородніх хворих приїздили з Донеччини та Полтавщини. Найвищою була частка робітників серед прибулих із Донбасу (37,5%) й найменшою -- серед місцевих харків'ян, що лікувались у столичних закладах "Робмеду" (22%).

Майже половину хворих становили хронічні, котрі потребували постійної допомоги. Вони займали більшість стаціонарних ліжок. 18,7% хворих отримували терапевтичну допомогу, 12% -- хірургічну, 16,5% -- неврологічну, 6,96 % -- офтальмологічну, 7,4% -- отоларингологічну, 24% -- ортопедичну й протезну -- 8,7%.

Профілюючою в роботі центральних закладів "Робмеду" була стаціонарна допомога, а інші види останньої мали допоміжне значення. Відповідно це засвідчують дані про розподіл фонду фінансування медичної допомоги в Харкові, з якого 56,1% коштів витрачалося на стаціонарну, 2,6% -- на амбулаторно-поліклінічну, 15,6% -- на санітарно-курортну, 0,8% -- на консультативну, 5,2% -- на забезпечення прибулих гуртожитками та 6,3% -- на протезування²⁷⁴.

Специфіку діяльності органів "Робмеду" визначала боротьба з професійними захворюваннями, котра розпочалася з організації охорони здоров'я робітничої молоді. У 1923 р. при відділі робітничої медицини НКЗУ і при робмедах 13 промислових округів було створено Інспектуру охорони здоров'я робітничої молоді (ОЗРМ)²⁷⁵.

Згідно з декретом РНК УСРР від 21 листопада 1922 р., одним із перших заходів інспектури стало проведення безкоштовних медичних обстежень застрахованих підлітків-робітників²⁷⁶. Незважаючи на те, що кількість останніх постійно зростала (з 1923 р. до 1926 р. вона збільшилася з 11 тис. 149 до 30 тис. 149 осіб), обстеження залишалися вибірковими. Їм підлягали переважно робітники-підлітки окремих металургійних підприємств²⁷⁷. Якщо в Катеринославській губернії обстеження взагалі не проводилися, то у Донбасі вони охоплювали значну частину робітничої молоді²⁷⁸. Однак, частка обстежених, як, наприклад, по Луганському округу, становила менше третини робітників-підлітків: 3 тис. з 10 тис.²⁷⁹ Крім того, як зазначалося на І Всеукраїнській нараді по охороні здоров'я робітничої молоді (березень 1926 р.), "медичні обстеження проводилися в спішному порядку при відсутності кваліфікованих медичних сил й тому страждали неповнотою та неточністю" .

Медичні огляди виявили незадовільний стан здоров' я підлітків і нерідко -- їх непридатність до роботи, котру вони виконували. Так, у Кременчуцькому окрузі 40% молоді хворіло на сухоти й ще 20% -- на інші хвороби, а в "гарячих" цехах металургійної промисловості Донбасу хронічно хворою була половина працівників-підлітків²⁸¹.

У 1925 р. в Київській та Харківській окружних поліклініках було започатковано їх диспансеризацію²⁸². З 1927 р. цей досвід було поширено на великі школи ФЗУ, де вводилися посади штатних лікарів, а у промисловості -- на підприємства, в яких підлітки працювали на шкідливих виробництвах²⁸³. Однак у більшості останніх і шкіл фабрично-заводського учнівства, а також в індустріально-технічних, професійно-технічних та сільськогосподарських школах диспансеризація не проводилася.

На стадії організації й наукових дослідів перебувала робота закладів "Робмеду" по профвідбору молоді. З 1924 р. як експеримент її було започатковано в столичному бюро по вибору професій, а у 1926 р. зроблено спробу поширити на Київ, Дніпропетровськ, Сталіно та Одесу, де створювалися аналогічні органи. Однак через перевантаженість санітарно-промислових лікарів, котрі не мали вільного часу не тільки для участі в засіданнях бюро, а й для консультацій під час прийому молоді на роботу і зарахування на навчання до шкіл ФЗУ, діяльність їх виявилася малоефективною. В результаті підлітки призначалися на роботу, що не відповідала стану їхнього здоров'я та призводила до збільшення хронічних захворювань.

Не забезпечувалося й оздоровлення робітничої молоді. Хоча профспілкові органи звичайно дотримувалися встановленої для робітників- підлітків броні при розподілі місць у будинках відпочинку та на курортах, яка становила відповідно 10% і 5%²⁸⁶, кількість осіб, що могла скористатися цією пільгою, була мізерною. Так, у 1925 р. з 200 підлітків, визнаних такими, котрі потребували оздоровлення, санаторно-профілактичні заклади відвідали лише 3.

Масовій диспансеризації та професійному відбору й оздоровленню молоді перешкоджали відсутність цільових асигнувань із боку страхових органів, брак санітарно-промислових лікарів та їх перевантаженість, а також нечисленність оздоровчих закладів. 75 таких фахівців не вистачало навіть для забезпечення медичних закладів великих промислових підприємств. Тому в аграрних округах УСРР їх взагалі не було²⁸⁸.

Впродовж 20-х рр. не було започатковано профілактику і лікування професійних захворювань дорослих робітників. Робота закладів "Робмеду" перебувала на стадії диспансерного обліку. Періодичні медичні огляди не організовувалися навіть серед робітників шкідливих виробництв. Відповідно травми й професійні захворювання не реєструвалися, а кваліфікована лікарська допомога при нещасних випадках не надавалася²⁸⁹. Дефіцит карет швидкої медичної допомоги перешкоджав своєчасній доставці травмованих до робітничих амбулаторій та лікарень. Бракувало й спеціальних носилок для їх перенесення.

Навіть наприкінці 1920-х рр. 15 шахт Хрустального рудоуправління обслуговували 2 карети швидкої допомоги²⁹⁰. Аналогічна ситуація з транспортом склалася й на інших підприємствах та рудниках.

Зростання виробничого травматизму, особливо в гірничій промисловості Донбасу, в 1925/26 р. вимагало організації першої медичної допомоги при нещасних випадках на виробництві. Однак через брак санітарно- промислових лікарів, приміщень і обладнання для організації медпунктів, перша лікарська допомога запроваджувалася на рівні самодопомоги: всі бригади на рудниках та заводах почали постачатися індивідуальними пакетами зі стерильним перев'язочним матеріалом, а десятники -- сумками-аптечками. 500 останніх було направлено для навчання на короткотермінові курси першої медичної допомоги.

Лише у 1927 р. заклади Наркомату охорони здоров'я приступили до організації кваліфікованої лікарської допомоги при нещасних випадках на виробництві. На промислових підприємствах і в шахтах почали створюватися амбулаторії й пункти першої медичної допомоги. За інструкцією "Робмеду", у медпунктах мали працювати завідувач, терапевт, хірург, санітарно-промисловий лікар, лікар по диспансерній роботі та два стоматологи, а в диспансері -- також отоларинголог і окуліст. Там, де фабрично-заводські медичні заклади укомплектовувалися лікарями, згідно зі штатною рознарядкою, робітники могли отримувати на виробництві не тільки першу допомогу, а й лікування, якщо захворювання не потребувало звільнення з роботи. Але фахівців вузького профілю, як правило, не вистачало²⁹⁴. Бракувало і коштів не тільки на організацію амбулаторій, а й пунктів першої медичної допомоги.

Намагаючись подолати кризову ситуацію з наданням лікарської допомоги, насамперед у Донецьку, Дніпропетровську та Криворіжжі, й особливо на гірничих підприємствах, влада дбала про розгортання медпунктів у цих регіоннах за рахунок непромислових. Так, якщо в цілому по УСРР кількість пунктів першої медичної допомоги у першому півріччі 1928/29 р. порівняно з попереднім роком скоротилася з 424 до 408, то в Донбасі та Криворіжжі -- збільшилася. До травня 1929 р. планувалося відкрити мінімум по два медпункти на великих шахтах Луганського, Артемівського і Сталінського округів, а також припинити прийом хворих фельдшерами там, де були лікарі, й встановити їх догляд над фельдшерськими пунктами та перев'язочними²⁹⁵. Але ця проблема була зав'язана на проблемі лікарських кадрів: у 1926/27 р. один лікар на Донбасі мав обслуговувати 550 застрахованих, а в наступному ненабагато менше -- 476²⁹⁶.

Ступінь забезпечення пунктами першої медичної допомоги різнився не тільки залежно від виробничого характеру регіонів, а й в їх межах, оскільки вони звичайно організовувалися на великих підприємствах та шахтах з кількістю робітників не менше 300-500 осіб. Так, якщо підприємства гірничої та металургійної промисловості майже повністю забезпечувалися пунктами першої медичної допомоги (на 88%), то у радгоспах останніх взагалі не було²⁹⁷. Амбулаторну допомогу на місці мали 22% радгоспів і колгоспів та ще 7% -- лікарську допомогу.

Несвоєчасне надання першої медичної допомоги при виробничих травмах сприяло розвитку інвалідності, але в Україні бракувало фахівців- ортопедів відповідних медичних закладів для надання допомоги. Харківський інститут ортопедії, створений у 1922 р., не міг задовольнити допомогою навіть тих застрахованих хворих, котрих надсилав Наркомздоров' я. В одній із заміток робкора, що була надрукована у "Пролетарской правде" на початку 1929 р., повідомлялося про безкінечні черги, в яких хворим доводилося вистоювати, щоб потрапити на прийом до лікаря в Інституті ортопедії, причому нерідко через безладдя у роботі реєстратури²⁹⁹.

Щоб перешкодити розвитку інвалідності, з 1927 р. у місцевостях найбільшого травматизму почали відкриватися відповідні відділення при лікарнях. Організація Слов'янського інституту травматології, аналогічного Харківському, через брак коштів гальмувалася ³⁰⁰.

Існувала проблема й із забезпеченням інвалідів протезами, котрі вироблялися лише на двох -- Харківському та Київському -- ортопедичних заводах. Для безкоштовного отримання протеза інваліди записувалися в чергу і чекали по декілька місяців.

За наслідками дослідження можна зробити висновок, що з ініціативи професійних спілок органи охорони здоров'я намагалися організувати пільгову систему медичного обслуговування робітників. Спроба створення системи страхової робітничої медицини у першій половині 20-х рр. не увінчалася успіхом через кризовий стан промисловості. Фінансові ін'єкції закладів "Робмеду", здійснені за рахунок державного бюджету в середині 20-х рр., почали виводити їх із кризового становища. Однак систематичні зриви планів фінансування закладів охорони здоров' я наприкінці 20-х рр. спричинили нове погіршення рівня медичної допомоги робітникам УСРР. Незважаючи на збільшення розмірів фінансування, заклади робітничої медицини не справлялися зі зростаючим навантаженням як внаслідок збільшення кількості найманих працівників, так і через погіршення стану їх здоров'я. Тому збільшення чисельності лікувальних закладів та зростання кількості медичних працівників не забезпечували належного рівня відповідного обслуговування робітників. Не могли суттєво змінити ситуацію й пільги, надані робітникам, що не спрацьовували при відсутності належного діагностичного та лікувального обладнання, а також необхідних ліків. І все ж таки, незважаючи на серйозні недоліки у розвитку вітчизняної медицини, зумовлені фінансовими труднощами, саме на початку 20-х рр. в УСРР було закладено засади ефективної системи охорони здоров' я, котра реалізувалась у майбутньому за більш сприятливих умов.

5. Джерела існування

В 1914 р. матеріальний рівень життя робітничих родин майже цілковито (на 95-97%) визначався розміром заробітку³⁰². Галопуюча інфляція у роки війни і революції звела заробітну плату до ролі другорядного чинника в їхніх прибутках. У лютому 1920 р. вона у харківських робітників разом із пайком становила менше половини надходжень до бюджету їхніх родин³⁰³.

Мізерну частку прибутків робітничих родин становили надходження по соціальному страхуванню. Щоправда, впродовж 1920-1927 рр. їх питома вага збільшилася в сім разів -- з 0,6% до 4,3%, що зумовлювалося зростанням зарплати.

Незважаючи не незначний розмір прибутків по соціальному страхуванню, темпи збільшення відповідних виплат у роки непу значно випереджали зростання зарплати. Це досягалося за рахунок збільшення охоплення страхувальників і зменшення недобору страхвнесків. Деякі види страхової допомоги (з тимчасової непрацездатності, а також пенсії з другої половини 1920-х рр.) цілком визначалися розмірами заробітку, норми ж іншої (по безробіттю) -- підлягали періодичному перегляду відповідно до зростання середнього рівня зарплати. Разом із тим поступово розширювалося коло осіб, котрі користувалися страховою допомогою, особливо по безробіттю й інвалідності. Щоправда, їх частка серед безробітних та осіб пенсійного віку залишалася незначною.

Щоб вижити, робітники вдавались до різного роду підробітків: від ремесла за спеціальністю (не без використання заводських матеріалів й інструментів) до торгівлі. Остання для багатьох перетворювалася з випадкових операцій по обміну на промисел. Щоб не розривати з містом і підприємством, робітники та члени їхніх родин у силу обставин мали приділяти більше уваги й зусиль городу, ремеслу і мішечництву.

Статистики 1920-х рр. виокремлювали шість видів прибутків робітничих родин, окрім заробітної плати та страхової допомоги: позики, споживчі кредити, приробітки, надходження від продажу майна, від здавання житла в оренду, від власного сільського господарства.

На початку 1920 р. від чверті до третини прибутків робітників Харкова становили позики в борг у родичів, сусідів чи друзів³⁰⁵. Патерналістський тип відносин за типом "патрон -- клієнт", що зумовлювався пануванням патріархально-сімейних стосунків, коли старші мали піклуватися про молодших, сильні про слабких, поширювався на всі сфери суспільства. Однією зі стабільних форм спілкування в останньому було й підтримання міцних зв'язків між міськими і сільськими родичами. Проте з 1922 р. внаслідок збільшення заробітків робітники все рідше зверталися за допомогою до більш заможних родичів чи друзів. Відповідно частка надходжень від позик у борг скоротилася до 1924 р. для їх різних професійних груп -- від 2,5% (в харчовиків) до 4,3% (робітників комунального господарства).

Замість позик у приватних осіб зростав такий вид надходжень членів робітничих родин, як споживчий кредит в кооперативних лавках. Його частка в бюджетах робітників становила наприкінці 1923 р. від 0,9% (у працівників комунального господарства) до 6,8% (в металістів) залежно від платоспроможності їх груп³⁰⁶. Зростання кредитного обігу прискорила грошова реформа 1924 р., що підвела тверду базу для боргових розрахунків.

До 14% прибутків на початку 1920 р. робітники Харкова отримували за рахунок витрачання грошових заощаджень. Після їх використання, щоб вижити, вони вдавалися до розпродажу домашнього майна й продовольчих запасів (продукції присадибних господарств). Таким шляхом робітники отримували від 13,6% до 35,5% сімейних надходжень. В міру зростання заробітків цей процес уповільнювався, хоча ще на початку 1923 р. прибутки від продажу майна становили від 1,6% (у цукровиків) до 6,8% (в мукомелів) бюджетних ресурсів робітничих родин³⁰⁷. Як зазначала І. Дубинська, "тут наявний не продаж майна, вже достатньо розпроданого у голодні роки, а продаж речей, котрі отримувалися на пайок (цукровики) або купувалися в кредит (мукомели)"³⁰⁸. Продаж продовольства з запасів як джерело прибутків мав менше значення, ніж продаж речей. За даними бюджетних обстежень робітників Харкова, певну роль він відіграв лише у мукомелів (3,1%) і в цукровиків (1,5%).

Взагалі запозичення із заощаджень та запасів, що формувалися головним чином за рахунок натуральних заготівель із власного сільського господарства, залишалося вагомою часткою надходжень виключно у родинах цукровиків (2,5% сукупного прибутку)³⁰⁹.

Зворотний процес, коли робітничі родини змогли поновити те, що було розпродано або прийшло в непридатність, а також підтримувати звичайний комплект одягу та запаси господарського інвентарю, розпочався через 1,5-2 роки у міру подальшого зростання заробітку та звільнення його від натуральних елементів внаслідок впровадження грошової валюти в роздрібний обіг.

Тимчасові прибутки від приробітків голови та членів родини, котрі не були пов'язані з основною роботою за найманням, становили в 1920 р. лише від 3% до 5,8 % їх бюджетів³¹⁰. Це були надходження від випадкової поденної роботи, від ремесла, роботи на замовлення й інших промислів. Значення їх, як правило, було обернено пропорціональним розміру заробітку голови родини, котрий покривав основні сімейні потреби. Внаслідок двократного зростання заробітної плати впродовж 19201927 рр. частка цих прибутків відповідно зменшилася -- до 1,3% бюджету (загальносоюзні дані). Зростання зарплати робітників, зайнятих у фабричному виробництві, звільняло їх від занять кустарними промислами в неробочий час. Однак зменшення питомої ваги додаткових приробітків не супроводжувалося падінням їх абсолютного розміру, який навіть дещо збільшився за відповідний період.

Майже 19% прибутків робітничих родин у 1920 р., за оцінкою деяких дослідників, становили надходження від крадіжок на виробництві, в тому числі сировини для виробництва предметів вжитку та товарообміну³¹¹.

Особливо популярним на металургійних підприємствах стало виробництво запальничок, відер, ножів, металевих пічок -- "буржуйок". Оцінюючи ситуацію з крадіжками на підприємствах, російський економіст С. Маслов, котрий перебував в еміграції, писав: "На вимоги радянської влади, яка закликала грабувати награбоване, робітники відгукнулися нещадним розграбуванням фабричного майна: сировини, палива, предметів обладнання і фабрикатів, що вироблялися. Крадіжки почалися з перших днів радянської влади і тривали "без перепочинку" у всі роки радянської влади. З мідних частин вироблялися запальнички, ... із заліза -- лампочки, кухонні листи (дека), каструлі, відра; з чавуну -- пательні; з передавальних пасів -- підошви; зі шкіри і плюшу спальних вагонів -- штани, тужурки й т.ін.... Із закладів і від "народного добра" крадіжки перейшли в середовище самого населення". Вони з кримінального злочину перетворилися на засіб підтримання життя.

Внаслідок порушення традиційної системи постачання міст шляхом торгівлі робітники мали обмінювати на хліб та олію вироблені на дозвіллі або вкрадені на виробництві промислові товари, а також предмети домашнього скарбу, нагромаджені у попередні роки. Не держава годувала місто, а самі городяни "самозабезпечувалися" всупереч продовольчій диктатурі. Якщо до революції обмін кустарних виробів на продовольство, який отримав назву "мішечництво", мав виключно споживчий характер, то в умовах "воєнного комунізму" він став для багатьох робітників додатковим промислом, а для тих, хто припинив зв'язки з виробництвом, перетворився на постійний бізнес.

Щодо вимушеного характеру мішечництва один з керівників Наркомпроду УСРР М. Владимиров зазначав: "Й дійсно, багато з нас дуже часто опиняються перед питанням: яким чином за сучасних умов, за нинішніх цін, за нинішньої дефіцитності державного постачання може проіснувати той чи інший громадянин, котрий не бажав бути дрібним торгівцем або просто [бажав] залишитися чесною людиною? Як може радянський службовець, отримуючи 3-4 тис. рублів на місяць, а іноді й менше, проіснувати при ціні на хліб вище 100 руб. [за] фунт, при ціні костюму у декілька десятків тисяч рублів, шаленій вартості прання білизни та інших дрібниць, без котрих, однак, неможливо людське існування"*³¹³.

Незначну, але вагому в умовах продовольчої кризи частку прибутків становили надходження з присадибних городів. Місто і село під час господарської розрухи помінялися ролями. "Якщо до війни, -- як зазначав завідувач відділу статистики праці ЦСУ СРСР Г. Поляк, -- значна частина заводського прибутку вливалася з міста в селянське господарство, то тепер [на початку 1920-х рр.] дає вже не місто, а село". За два роки -- з 1918 по 1920 -- чисельність фабрично-заводських робітників скоротилася на 1/3. Ті, хто мав можливість, уходили на село або відсилали туди родини, годуючись продовольством, котре вони привозили звідти. Одночасно сільське господарство проникало у міста: під картоплю розорювалися всі вільні площі дворових дільниць, міські та фабричні землі. Город ставав одним з вагомих елементів прибуткового бюджету.

Переважно займалися сільським господарством низькооплачувані робітники, причому не тільки в селищах, а й у містах. Експлуатація земельних ділянок була підпорядкована суцільно інтересам молочного господарства. Середній розмір польового засіву на цих ділянках становив близько 1/4 десятини на господарство. Більша частина земельної площі (0,50 десятини на одне з тих, що мали землю) використовувалася під косовицю. Домашню худобу мали 18,5% робітничих родин, а домашню птицю -- 22,8%. Городи займали в середньому 0,1 десятини присадибної земельної ділянки робітників. Таким чином, город, корови і кури були основою сільського господарства останніх³¹⁴.

До групи надходжень, мало пов'язаних зі збільшенням заробітку, відносилося здавання кімнат та кутків. До 1914 р. цей прибуток грав суттєву роль у робітничих бюджетах, досягаючи у великих містах до 34% загальної суми надходжень. Значення цієї прибуткової статті в бюджеті в умовах непу стало менш вагомим. Питома вага надходжень від здачі кімнат і кутків зменшилася у 1926/1927 р. до 0,6%. Статистики 1920-х рр., як, наприклад, Г.Поляк, пояснювали це несприятливим впливом нових правових умов, котрі значно звузили можливості здачі житла в оренду. На нашу думку, більш вагомою є інша причина -- житлова криза у містах.

Незважаючи на її загострення, питома вага робітників, які здавали кімнати й кутки в оренду після її дозволу, збільшувалася з року в рік. Частка прибутків у бюджетах робітників, отриманих від оренди житла, завдяки подорожчанню цін на останнє, зросла за відповідний період у два десятки разів -- з 0,03% до 0,6%. Внаслідок дефіцитності сімейних бюджетів робітники активно намагалися поповнювати їх навіть за рахунок погіршення власних житлових умов³¹⁵.

Значення грошової заробітної плати в прибутках робітників зростало в міру фінансової стабілізації. Зважаючи на галопуючу інфляцію, на початку 1920-х рр. головний акцент було зроблено на продовольчій складовій заробітку, яка видавалася по картках. У 1921 р. грошова частка в зарплаті становила всього 13,8%. Співвідношення між продовольчим пайком та зарплатою, що склалося восени 1920 р., було у гумористичній формі зображено в одному з паризьких видань у вигляді двох об'яв: "Продається вишукана коробочка для зберігання місячного продовольчого пайку". "Ново! Зручно! Містка тачка з невеликим мотором для перевезення грошей !"³¹⁶

Система карткового постачання, котра існувала в Україні до жовтня 1921 р., не забезпечувала прожиткового мінімуму. Робітники та службовці отримували за картками лише чверть продуктів, які споживали, а решту їх були вимушені купувати за спекулятивними цінами на ринку³¹⁷.

Перехідною формою від зрівнялівки до оплати за працею стала оплата, декретована постановою РНК РСФРР від 7 квітня 1921 р. "Про натуральне преміювання робітників" продуктами власного виробництва, котрі відраховувалися до його фонду в розмірах, що визначалися результатами роботи підприємств³¹⁸. До 1921 р. це преміювання здійснювалося з державного натурального фонду без врахування трудових затрат.

З червня 1921 р. державні підприємства почали переводитися на так зване колективне постачання. Суть його полягала у том, що вони тепер могли отримувати гарантований грошовий та натуральний фонд зарплати в обсязі, пропорційному виконанню виробничої програми. Причому його розмір не зменшувався у разі скорочення штатів, щоправда, за умови збереження існуючої продуктивності праці. Колективне постачання вводилося насамперед на великих, найбільш важливих для країни підприємствах.

Етапним став декрет РНК РСФРР "Основні положення з тарифного питання" від 10 вересня 1921 р., згідно з яким до суми заробітної плати включалися всі види постачання робітників (грошова оплата, квартира, комунальні послуги, спецодяг, витрати на культурне обслуговування й т.ін.), а її розміри визначалися виключно їх виробничими показниками³¹⁹. Гарантований мінімум зарплати встановлювався цим декретом залежно від місцевих умов -- вартості так званого бюджетного набору Держ- плану "Бюджетний набір Держплану" -- мінімальна місячна норма споживання дорослими робітниками важливих харчових продуктів (з 1919 р.), промислових товарів, а також користування культурно-просвітницькими та комунальними послугами (з 1922 р.). Враховував ціни державної, кооперативної й приватної торгівлі відповідно до їх ролі в бюджеті робітників., а також народногосподарського значення галузей промисловості, наявності державних ресурсів, кількості підприємств та робітників.

Однак через продовольчу кризу встановлений мінімум не дотримувався. В 1921/1922 р. план колективного постачання промислових підприємств вдалося виконати по хлібу на 64%, по цукру -- на 82%, по м'ясу -- на 52% та по крупах -- на 43%³²⁰, що викликало незадоволення й страйки робітників.

У таких умовах на держпостачанні були залишені трудові колективи найбільш важливих заводів металургії, машинобудування, паливної та воєнної промисловості та транспорту. Значну частину держпідприємств, головним чином легкої й харчової промисловості, в результаті її трестування було знято з держпостачання і переведено на господарський розрахунок. Декларуючи перехід на ринкові стосунки, держава тим не менш контролювала заробітну плату робітників у трестованій промисловості; за рахунок збільшення відрахувань із прибуткових підприємств вона намагалася за безпечити приблизно однаковий рівень їх зарплати по всіх групах індустрії. Особлива увага приділялася оплаті праці на приватних й орендних підприємствах.

До кінця 1923 р. частка натурального заробітку зменшувалася у робітників Харкова (залежно від характеру виробництва) у такій пропорції: в металістів -- до 1,6%, у кондитерів, -- до 2,3%, в мукомелів -- до 5,4%, а у тютюнників -- до 14,5%. Проте в цукровиків вона залишалася на рівні 34,9%, а у комунальників -- 26,2%. Висока натуралізація заробітної плати у цукровиків зумовлювалася зарахуванням до суми їхнього заробітку з наступним вирахуванням при видачі зарплати витрат на користування житлом та його опалення, а також на харчування в їдальнях радгоспів. У комунальників високий відсоток натуральної складової пояснювався зарахуванням до заробітку витрат на спецодяг (водії трамваїв, пожежники), а у двірників -- за користування житлом та за його опалення.