Відносини індіанців з європейськими поселенцями

Розселення і територія прибережних племен. Заняття індіанців до знайомства з поселенцями з Європи. Перші торговці на території континенту і їх відносини з індіанцями (торгівля і найм робочої сили). Військова участь індіанців у колоніальних війнах.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 09.12.2015
Размер файла 65,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Встановлення перших відносин між індіанськими племенами і прибульцями з Європи

1.1 Розселення і територія прибережних племен. Заняття індіанців до знайомства з поселенцями

1.2 Перші торговці на території континенту і їх відносини з індіанцями (торгівля і найм робочої сили)

2. Відносини індіанців з колоністами в період заснування перших колоній

2.1 Співіснування колоністів і індіанських племен

2.2 Військова участь індіанців у колоніальних війнах

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Ця тема важлива для сучасного розуміння історії колоніальних війн. Вона знаходить паралелі майже в кожній державі, яка боролася проти європейських колонізаторів. Важливо сьогодні розглядати її з кількох ракурсів, так як багато істориків та етнографів не враховували думку корінного населення індіанців, які в процесі колоніального періоду в Північній Америці європейцями захищали власну землю і боролися за своє виживання.

Хронологічні рамки: Моя робота охоплює менший період часу у цілій епосі колоніального освоєння. ЇЇ хронологічні рамки охоплюють період середини XVI ст., коли європейці почали засновувати торгові пости для торгівлі з туземцями і завершується здобуттям американцями незалежності від метрополії в кінці XVIII ст.

Мета дослідження полягає у тому, щоб визначити відносини між першими поселенцями і індіанськими племенами (частіше племенами алгонкінської мовної групи) від періоду появи європейських колоністів на континенті до утворення США на початку XVIII ст.

Завдання: охарактеризувати встановлення перших відносин індіанців з європейськими поселенцями, а також їхні відносини в період заснування перших колоній. індіанець поселенець колоніальний війна

Об`єкт дослідження являє собою відносини між європейськими переселенцями та тубільними племенами, що проживали на території узбережжя Північної Америки.

Предмет дослідження характеризує відносини між двома культурами - європейською і індіанською. Дана робота висвітлює особливості їх взаємозв`язку (торгівля, війни і т. д.).

Історіографія і джерельна база дослідження. У свій час вивченням індіанських племен займалося не одне покоління лінгвістів, які намагалися поєднати різні народи за спільною мовою. Згодом їх змінили антропологи Ненсі Лурі, Леанор Лікок, Л. Г. Морган, Кробер, Джеймс Мунн. У XX ст. вони тісно співпрацювали з радянськими етнографами: Аверкієва, Золотаревська, Тарле, Токарев, Єфімов. Їх тісна співпраця спостерігається у праці під назвою "Североамериканские индейцы" ( за ред. Аверкієва Ю. П.)[1], де висвітлено історію розвитку племен, а також їх відносини з колоністами. Важливою також є праці американського історика Аптекера Г.[9],[10], в яких він розглядає період колоніального заселення континенту з точки зору індіанських племен.

Структура роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Разом робота складає 41 сторінку.

1. Встановлення перших відносин між індіанськими племенами і прибульцями з Європи

1.1 Розселення і територія прибережних племен. Заняття індіанців до знайомства з поселенцями

На території Північної Америки проживало багато народів і племен, яких вчені класифікують, в основному, за мовними групами. Перші племена з якими познайомилися європейці належали до Алгонкінської мовної групи, яка охоплює 43 мови і має 10 гілок відгалуження. Більшість племен, що проживали на території сучасних штатів Віргінія, Пенсільванія, Нью-Йорк, Делавер, Нью-Джерсі, Масачусетс, Конектикут і Меріленд належать до так званої східної гілки (Нарангасети, Делавари, Могікани, Вампіаноги, Алгонкіни та інші).

Весь простір від Північної і Південної Кароліни до центральної частини штату Нова Англія був одноманітним з погляду природних умов. Його покривали неосяжні ліси. Болотиста прибережна рівнина, широко на півдні, звужувалася до вузької смужки на півночі.

Розчистивши землю методом підсічно-вогневої системи, люди селилися напів осілими поселеннями, оточеними містами, що сусідять з дрібними річечками. Навесні, після посадки зернових культур, велика частина людей переселялася в тимчасові стійбища. Там вони проводили літо, займаючись риболовлею та збиранням в величезних кількостях молюсків. Більшу частину здобичі вони сушили і заготовлювали взапас до зими. У вересні індіанці поверталися в свої селища для збору врожаю маїсу, бобів, кабачків, гарбуза, що супроводжувався святами врожаю. Осінь же була періодом колективного полювання, збору диких плодів і горіхів в навколишніх лісах, що очищалися від підліску щорічним випалюванням. Беручи до увагу таку систему господарювання, ми не можемо сказати, що європейці прибули на зовсім необжиті землі.[1,с. 32].

Як за часів індіанців, так і в даний час низини і широкі річкові долини були і є найбільш густо населеними місцями всього цього району. Однак велике здивування викликає той факт, що найбільша концентрація населення була знайдена на північному сході від сучасного Нью-Йорка, де прибережна рівнина являє собою досить вузьку смугу, Якщо розрахунки Джеймса Муні вірні, то щільність населення на узбережжі сучасних штатів Нью-Йорк і Коннектикут досягала 90 осіб на 100 на квадратний кілометр, в прибережних же районах Вірджинії і Північної Кароліни - близько 35 осіб [1,c.33]. Кробер вважає, що така щільність населення на північному сході може бути віднесена за рахунок того, що вузька прибережна рівнина з розташованими по сусідству височинами забезпечує багато можливостей для добування засобів існування.

Пізньої осені індіанці перекочовували на свої мисливські території вздовж верхів'їв річок, ближче до суворих гір, де житлом їм в зимовий час часто слугували печери.

Західний кордон цього району утворюють відроги Аппалачі , що тягнуться до узбережжя Нової Англії. Ця пересічена місцевість рідко відвідувалась індіанцями, і археологічні дослідження з усією очевидністю це підтверджують. Однак прибережна полоса, річки, озера забезпечували водні шляхи, по яких так само, як по лісових стежках, новини, товари та люди потрапляли в віддалені поселення. Можна вважати, що географічне середовище, подібне описуваному, сприяла виникненню порівняно мало відмінних один від одного культур. Регіональна відмінність, як встановили археологи, простежується головним чином в кераміці, а ранні історичні документи вказують лише на деякі відмінності нематеріального порядку [1,c.33].

Одне з найбільш очевидних спотворень фактів у популярних описах цього району стосується характеру і розмірів соціально-політичних одиниць в аборигенному суспільному устрої. Мова йде про карти розміщення племен. Вони створюють враження, що спершу існували великі автономні регіоналів ні групи або племена, тоді як насправді є дані, які говорять про те, що соціальні одиниці аборигенів були невеликі. Територія, на якій жили ці групи, представляла собою землі поблизу річок з притоками і рідкими вододілами, схили пагорбів і морське узбережжя. Прибережні ділянки зазвичай були менші, ніж землі, віддалені від моря. На південь від Нової Англії житлом індіанцям служили довгі будинки. Це вказує на те, що ці локалізовані групи складалися з декількох великих сімей, які користувалися землею спільно.

Культурні зв'язки між сусідніми групами індіанців здійснювалися за водними шляхами. Важливе місце в цих зв'язках займали родинні стосунки, особливо між декількома головними великосімейними громадами. Як в Віргінії, так і на півдні Нової Англії ці "знатні сім'ї", можливо, складали верхівку ново народжуваного соціально диференційованого суспільства. Вождю дозволялося багатоженство, він збирав зі своїх людей данину, щоб прийняти і пригостити гостей. Під час релігійних свят вождь керував обрядами. Між кількома сусідніми локальними групами існували зароджувані політичні зв'язки у формі встановлюваних через шлюби спорідненості між їхніми вождями. На цій основі в до колоніальний період виникали племінні союзи, хоча вони і не приносили, мабуть, економічної вигоди. Завдяки слабкому розвитку соціально-політичної інтеграції такі союзи, ймовірно, швидко розпадалися. Термін "делавари", використаний в цій роботі, охоплює велике число локальних груп, залишки яких в XVIII ст. об'єдналися і утворили індіанське плем'я делаварів [1,c.34].

1.2 Перші торговці на території континенту і їх відносини з індіанцями (торгівля і найм робочої сили)

XVI ст. було періодом інтенсивного накопичення знань як про все узбережжя, так і про долинні річки Святого Лаврентія. На півночі в основному діяли рибалки, на півдні-мисливці за рабами. Бувало, іноді який-небудь випадковий дослідник залишав потомству свій судновий журнал. Ці люди займалися і торгівлею з індіанцями. За хутра давали мідні вироби, залізні цвяхи, ножі, сокири, намиста, мідні казани і спиртні напої. Але поряд з товарами прибульці завезли з собою і інфекційні захворювання, які мали значно більш серйозні наслідки, ніж ввезення всіх товарів, разом узятих. Епідемії періодично робились причиною загибелі корінного населення, яке не мало імунітету проти цих хвороб. То тут, то там від них гинули тисячі індіанців, а що залишилися в живих йшли з цих місць, переносячи інфекцію в глиб країни. Вахунсонакок, вождь племені поухатанові, говорив Джону Сміту: "Я бачив, як загинуло два покоління мого народу. З цих двох поколінь у живих залишився тільки я "[1,c.34]. Массасойт, вождь племені вампано, сказав: "Англійці оволоділи цією землею тому, що на ній не було кому жити ". Подібні заяви, робили і представники племені делаварів. Тим часом торгівля хутрами поступово охоплювала весь цей район. З метою скупки хутра починаючи з 1535 р. французькі кораблі регулярно відвідували долину річки Святого Лаврентія. Значно південніше, в районі річки Потомак, європейські товари, призначені для продажу, поширювалися на північному сході по древніх індіанських стежках з допомогою місцевих посередників. Почастішали міжплемінні війни за торгові шляхи, за території промислу хутра. Локальні групи, що об'єднували в конфедерації чи племена. По всій Північній Америці виникнення таких конфедерацій являлось ознакою того, що торговельний кордон став рухомим. Озброєні більш ефективною зброєю європейського виробництва, північні Алгонкіни ще до 1581 р. витіснили племена ірокезів з району долини річки Святого Лаврентія. Це була війна, що зробила вплив на весь північний схід. Багато ірокезів, покинувши долину річки Святого Лаврентія, приєдналися до своїх родичів, які жили на землях сучасного штату Нью-Йорк, і продовжували відчайдушну боротьбу проти своїх ворогів. Їх надія повернути контроль над долиною річки Святого Лаврентія зазнала серйозного краху в 1609 р., коли французи, підтримані ворогами ірокезів - гуронами і алгонкінами заснували торговий пост в Квебеку.[1,с. 36].

У Пенсільванії плем'я Сусквеханноків до 1580 р. вимушені були переміститися вниз по річці до Чесапікської затоки. Однак їм якимось чином вдалося зберегти свою роль посередників у торгівлі з французами. Хутро вони добували на власній території, а також отримували його від залежних від них делаварів.

У глибині континенту могікани і пов'язані з ними хусатоніки, уопінджери, язопи і мінісінки утримували свої позиції в міжплемінній боротьбі з наступаючими ірокезами. Перекази цих племен свідчать про створення союзу, ймовірно, як засобу захисту. На східному узбережжі Коннектикуту, покинувши місця свого життя, прийшли пекоти. Витіснивши місцеве плем'я найантік, вони "перерізали" басейн річки Темс.

Початок XVII ст. був часом швидкого зростання англійських, голландських і шведських торгових постів уздовж всього Середньо-атлантичного узбережжя. Це було повторенням того процесу, який вже відбувся в долині річки Святого Лаврентія - початком зіткнень серед берегових алгонкінів. Таким групам індіанців, як поухатанн, пекот і вампаноа, вдалося розширити свій вплив. Незабаром після (або, можливо, перед) 1620 р. союзники могікан здійснювали напади на делаварів в районі нижньої течії річки Гудзон. Деякі групи делаварів відійшли в західну частину острова Лонг-Айленд, на землі племені метоак, Інші перемістилися за територію острова Стейтен-Айленд і осіли в штаті Нью-Джерсі. Могікани досягли такої могутності, що навіть східні ірокези були вимушені платити їм данину. З цього часу вожді могікан стали відігравати важливу роль у проведенні міжплемінної політики.

Прибережні рівнини ніколи не були багаті хутровим звіром, і в результаті інтенсивного промислу він став швидко зникати. Але берегові індіанці знайшли друге джерело доходу - вони освоїли виготовлення бус з раковин, названих "вампум". Якщо раніше вони використовувались лише як традиційний символ пошани, то тепер після того, як голландці застосували їх як розмінну монету і як гроші при торгівлі хутром і переконали сусідніх англійців також придбати намиста для торгівлі з індіанцями, потреба в вампумах сильно зросла. Особливо багатою матеріалом для виробництва вампуму була східна частина Лонг-Айленда, що і спонукало пекотів захопити цей район. Однак білі торговці хутром втрачали інтерес до побережжя і почали переміщати свої пости у верхів'я річок.[2,c.48].

Вже в 1614 р., коли перші європейські торговці прибули у верхів'я річки Гудзон, між ірокезьким племенем могауків і могіканами почалося суперництво за контроль над торгівлею. Хід подій виразно повернувся на користь ірокезів, коли в 1623 р. голландці створили на їх території постійний торговий пост. Незабаром голландці зрозуміли, що угода з ірокезами буде для них більш вигідним, ніж угода з могіканами. Торгуючи безпосередньо з ірокезами, голландці слідували політиці перших колоністів в Віргінії, що добилися сильних позицій в результаті дружніх відносин з ворогами місцевих індіанців в глибині континентів. Зі створенням Форт-Оранджа (тепер Олбані) в штаті Нью-Йорк почався "золотий вік" ірокезів і занепад впливу алгонкінів. Зі сказаного вище витікає, що цей розквіт не є наслідком культурної переваги ірокезів над іншими індіанськими племенами, як бездоказово стверджувалося раніше. Хоча спільні дії ірокезів і населення Форт-Оранджа змусили могікан відійти на схід від річки Гудзон, періодичні війни тримали ірокезів в стані оборони в їх поселеннях на захід від річки Шохарі.

Торгівля європейців з індіанцями уздовж узбережжя відкрила їм доступ до річок, і ця подія з незначними відмінностями повторювалася B районі кожної річкової долини. До 1632 р. пекоти вже не могли утримувати білих торговців в низов'ях рік. На місці теперішнього Хартфорда B штаті Коннектикут була створена факторія, що поклала початок занепаду влади пекотів над підпорядкованими їм племенами, а кінцем її була їх поразка в 1637 р. Коли шведи створили свої факторії в долині річки Делавер, то саскуіханна зуміли зберегти свою владу над місцевими індіанськими племенами, уклавши союз з білими колонізаторами.

Ірокези, яких голландці постачали зброєю, що у зростаючій кількості, поширювала свій вплив і в глиб і B широчінь країни. Пошук нових промислових угідь був основною причиною їх наступаючих дій. До 1640 р. їх власна територія була значною мірою виснажена. Нападаючи на берегових алгонкінів, які все ще займалися торгівлею хутром, вони вимагали від них щорічної данини у вигляді вампуму. Могікани уклали вигідний для них союз з ірокезами і як представники останніх зберегли певну частку колишньої влади над індіанцями нижнього Гудзону. Однак у той же самий час вони підтримували сококе, покамтаків і пеннакуків в їх виступах проти ірокезів. Ці зіткнення викликали тяжіння деяких племен Нової Англії до французів. Як географічне, так і політичне положення могікан пояснює їх обережне маневрування між інтересами французів і англійців. До тих пір поки не втрутилася англійська влада і не був встановлений мир в 1671 році, ірокези не дозволяли могіканам брати участь в їх торгівлі на Середньому Заході [6,c.17].

У 1675 р., після перемоги ірокезів над саскуіханами, контроль над делаварами перейшов в їх руки. Однак приблизно в цей же час ціни на хутровому ринку впали внаслідок зміни попиту в Європі і майже повного знищення бобрів в цьому районі. Доти поки торгівля в Олбані ще тривала, її основу становило хутро, яку доставляли ірокези і члени старої конфедерації могікан з району Великих озер.

Беручи до уваги особливості початкового періоду вторгнення європейців, ми вважаємо, що навіть ранні відомості не дають нам можливості представити реальну картину громади аборигенів, якою вона була до контакту з європейцями. Ці повідомлення указують не тільки на великі зміни в матеріальній області, а й на величезні зрушення в демографічній структурі цього району. Крім того, в надрах індіанського суспільства зароджувалося опір проникненню європейської колонізації. Багато з цих змін так і залишаться для нас неясними назавжди, але деякі з них нам добре зрозумілі, дивлячись на всю їх складність.

Білі торговці щороку поверталися на місця річного рибного лову певних локальних груп індіанців, а потім засновували тут свої постійні торгові пости. Це викликало переміщення літніх стійбищ сусідніх племен. Тепер вони стали селитися разом близько постів. Деякі з цих груп були лише залишками минулих племінних об'єднань. Не будучи в стані самостійного життя, вони об'єднувалися в більш великі племінні організації. У соціально-політичній структурі цих племен не було нічого нового, навпаки, вони слідували традиційним родинним зв'язкам, які набували більш широкого тлумачення, кланова структура в тому вигляді, в якому вона існувала у ірокезів, була прийнята тільки їх найближчими сусідами алгонкінів, які намагалися пристосувати уклад життя локальних груп до цієї схеми. Керівництво в такому алгонкінському племені знаходилось в руках тієї локальної групи, на чиїй території був заснований торговий центр європейців. Вибір керівництва не залежав, як правило, від самих індіанців білі торговці вели справи з аборигенами за допомогою місцевого вождя і підтримували його устремління [11,c.201].

Торгівля хутром відкрила для індіанців нове значення факту володіння землею, що викликало прагнення до встановлення точних меж своїх мисливських угідь. Крім того, придбання землі в приватну власність і володіння нею заохочувалося європейськими торгівцями. Все це повело до появи сімейних мисливських ділянок у межах племінної території.

Торгівля хутром познайомила індіанців з новими товарами, але викликала необхідність значної корегування в соціально-економічних звичаях. У гармонічній системі, що передує контакту з європейцями, праця була розумно розділеною між статями. Однак з прибуттям європейців становище змінилося. Чоловіки стали закидати свої традиційні заняття, щоб зайнятися задоволенням запитів торгівців. Оскільки велика частина часу чоловіків йшла на промисел хутрового звіра або ж на виготовлення вампуму, то обов'язки жінок в господарстві різко зросли. Таким чином, баланс в процесі заготовлення продуктів був порушений. Зросла смертність населення та усунення чоловіків від традиційної економічної діяльності, мабуть, повели до змін в сімейній системі індіанців в бік матрицентризму. Звичайно, найбільш очевидні зрушення були видні в сфері матеріальної культури. Все, що було властиво до пізнього доісторичного періоду, йшло в минуле, розчищаючи шлях матеріальній культурі європейського зразка. Аборигенні форми предметів матеріальної культури мали тенденцію до стійкості, але виготовлялись вони з привезеного з Європи матеріалу. Довгий час ввезені європейські товари, такі, як сталеві сокири, були символом громадського положення їх власників і лише в другу чергу річчю утилітарного призначення. За всі ці європейські "багатства" індіанці заплатили економічною залежністю, результатом якої, після занепаду торгівлі хутром, з'явилися злидні, бідність і хронічне недоїдання корінного населення.

Висновок: Європейці не прибули на зовсім необжиті землі. До їх появи тут існували великі групи племен, які займалися землеробством, полюванням, мали власну культуру і світогляд. Їх устрій був інакшим за європейський, однак не був примітивним. Перші прибульці були лише торговцями, які принесли капіталістичний устрій на ці землі і втягнули племена в торгівлю з Європою. Індіанські вожді не були противниками таких відносин так як європейські торговці не посягали на їх землі.

2. Відносини індіанців з колоністами в період заснування перших колоній

2.1 Співіснування колоністів і індіанців

На час колонізації на території майбутніх Сполучених Штатів Америки проживало до 400 племен, загальною чисельністю близько 2-3 мільйонів чоловік. Прибуття з Європи колоністів і поступове поширення їх поселень було однією з причин, пересування білих торговців вгору по річках. Різниця в інтересах торговців і колоністів часто робила їх відношення натягнутими.

Розвиток капіталізму в Англії ознаменувався успіхами її зовнішньої торгівлі і створенням капіталістичних торгових компаній, що підготували колонізацію ряду країн. Для колонізації Північної Америки були створені дві торгові кампанії, які мали великі засоби: Лондонська (Південна або Віргінська) і Плімутська (Північна). Королівські грамоти надавали в їх розпорядження землі 34 і 45° сх.. ш. і необмежено на захід країни, - ніби ці землі належали не індіанцям, а уряду Англії. З 1607 року обидві компанії почали перевезення в Америку колоністів з Англії. Першими колоністами були шукачі пригод і всякі покидьки суспільства, яких гнала за море жага наживи. З 1620 року серед колоністів з`явився другий елемент: в Америку (в Північну колонію) почали прибувати англійські пуритани ("батьки пілігрими"), що втікали від релігійних переслідувань в себе на батьківщині [9,c.103]. З іншої сторони, в роки Англійської буржуазної революції в американських колоніях стали селитися англійські емігранти-аристократи ("кавалери"), що не бажали миритися з новим режимом на батьківщині. Вони осідали головним чином в південній колонії (Віргінії), зрештою склавши ядро плантаторів-работорговців, оплот реакційних сил Північної Америки.

Число англійських іммігрантів незадовго до середини XVII ст. становило тут більше 30 тисяч чоловік. Ті, хто пережив перші випробування життя піонерів, разом зі своїм потомством становили в 1650 р. близько 50 тисяч осіб, і це населення було майже однаково розселено в колоніях на березі Чесапікської затоки і на узбережжі Нової Англії. Між цими двома районами в басейні річок Делавер і Гудзон поселилося кілька сотень голландців, фінів, шведів, а пізніше англійців та німців[1,с.41].

Індіанці, які зустріли перших колоністів, давно звикли до безпосередніх контактів з білими, вони вже мали вогнепальну зброю і в якійсь мірі мали уявлення, чого можна очікувати від прибульців. Однак колоністи проводили в життя дещо інші принципи європейської культури, ніж білі торговці. Це стало очевидним з самого початку в прагненні колоністів придбати землю.

Будучи обережними, індіанці проте були налаштовані дружелюбно. Вони готові були допомогти поселенцям в їх бажанні мати землю, але, звичайно, тільки тим єдиним шляхом, який індіанці знали. Земля, з точки зору індіанців, була спадщиною предків, перебувала під відповідальністю вождя племені, що зберігав її для майбутніх поколінь. Таким чином, вона не могла бути продана. Отримуючи щорічну данину, вождь дозволяв народу ділити землю і давав йому право на користування нею. Саме відповідно тільки з цими традиціями поселенці могли отримати право на користування землею. Індіанці не могли припустити, що білі прибульці будуть вимагати повного володіння землею. Сама ця думка була для них неприйнятна. Однак зрештою індіанці зрозуміли, що переговори з білими призводять лише до безповоротної втрати землі, приналежної племені. Захоплення індіанських земель поселенцями викликав опір індіанців, що призвело і відкритого зіткнення двох сторін.

Кожна колонія, бажаючи отримати землю, діяла по своєму. Наприклад, віргінські торговці і поселенці отримали у індіанців землю переважно шляхом відкритого захоплення. Правда, згодом колонізатори старались замаскувати свої дії. В американській і англійській офіційній історії розписуються на всі лади мирні і навіть дружні відносини між колонізаторами і індіанцями. У доказ наводиться шлюб Дочки вождя конфедерації алгонкінських племен повхатан (Віргінія), "принцеси" Покахонтас з англійським офіцером. Але ця показна романтика погано прикриває непривабливу дійсність: насправді колоністи вели споживчу війну проти господарів країни - індіанців, відбираючи у них землю. Захоплення землі йшло дуже швидко: всього за 12 років з часу заснування колонії в гирлі р. Джемс (1607р.) англійці покрили своїми плантаціями долину річки на 100 км вгору за течією. Так як працювати на тих плантаціях індіанці не хотіли і ніякою силою не вдавалося їх до цього примусити, то колоністи стали просто їх винищувати, а в якості робочої сили ввозити (з 1619р.) негрів-рабів з Африки. Усього за кілька років англійські "друзі" індіанців майже начисто винищили племена Віргінії, незважаючи па "родинні" узи, які зв'язали наймогутнішого з вождів віргінських індіанців з англійцем.[4,с.32].

На півночі, в Новій Англії, пуритани вдалися до інших засобів: вони набували землю у індіанців шляхом шахрайських угод. Зрештою це дало привід буржуазним історикам стверджувати, що предки англо-американців не зазіхали на свободу індіанців і не захоплювали їх земель, а купували їх, укладаючи договори з індіанцями. Всім відомо, які це були договори: за жменю пороху, бісер і т. д. можна було "купити" прекрасну ділянку землі, причому нерідко індіанці залишалися в невіданні про суть укладеної з ними угоди. У фарисейській свідомості своєї юридичної правоти поселенці зганяли індіанців з їхніх земель; якщо індіанці не погоджувалися йти зі своєї землі, колоністи вдавалися до масового зрадницького їх винищення, в чому богобоязні пуритани навряд чи поступалися іспанським завойовникам. Особливою жорстокістю відрізнялися колоністи найбільш нетерпимою в релігійному відношенні колонії Массачусетс. Квакери Пенсільванії були одними з таких прикладів "справедливих" у відношенні до індіанців людей. У Пенн увів практику укладання з індіанцями договорів, уклавши з делаварами у 1682 році перший в історії США договір на предмет "узаконення" захоплення індіанських земель. Однак згодом делавари разом з залишками інших індіанських племен були фактично зігнані з південно-східного узбережжя Пенсільванії.

Церква проповідувала побиття індіанців як угодну богу справу, який бажав, щоб язичники були винищені і щоб місце їхнє було зайняте християнами. В документах того часу(XVII ст.) розповідається, що якийсь пастор, почувши про знищення одного з великих індіанських поселень, піднявся на кафедру в церкві і возвеличив бога, дякуючи йому за те, що в цей день було відправлено в пекло аж шістсот "язичницьких душ" За аналогічного випадку в церквах Манхеттена (острів, на якому згодом виріс Нью-Йорк) був встановлений в 1637 р. навіть особливий "день подяки".[4,с.33].

Ганебну сторінку колоніальної політики п Північній Америці представляють так звані "scalp bounties" - премії за скальпи. Як показали серйозні історико-етнографічні дослідження (Георг Фридериці), обивательська думка про те, що звичай скальпування (зрізання шкіри і волосся з голови убитого ворога як трофей) було здавна широко поширене у індіанців Північної Америки, абсолютно невірно. Колись він був знайомий тільки небагатьом племенам східних районів, та й у них застосовувався порівняно рідко. Лише з приходом колонізаторів цей варварський звичай дійсно став поширюватись все ширше і ширше. Причиною цього було, перш за все посилення міжусобних воєн, які свідомо розпалювались європейськими колонізаторами; притому війни ці, з введенням вогнепальної зброї, стали набагато більш винищувальними, а поширення залізних ножів (раніше вживалися дерев'яні та кістяні) зробило більш легшою операцію зрізання скальпа. Найголовніше ж - те, що колоніальна влада заохочувала звичай скальпування, призначаючи премії за скальпи ворогів - і індіанців і європейців.

Перша премія за скальпи була призначена в 1641 р. в голландській колонії Нові Нідерланди (згодом - Нью-Йорк) - по 20 м вампума за кожен індіанський скальп (1 м вампума прирівнювався до 5 голландських гульденів). З тих пір більше 170 років (1611-1814рр.) адміністрації окремих колоній не однократно призначали премії (виражалися в англійских фунтах, в іспанських та американських доларах) за скальпи індіанців, заохочуючи цим колоністів до масового винищення корінного населення. У 1755 році, під час війни між англійськими та французькими колоніями, командувач англійськими силами запропонував. по 5 фунтів за кожен ворожий скальп, індіанський або французький, крім того 200 ф. за скальп Дикого Пота, вождя делаварів, і 100 ф. за скальп батька Лелутра, французького міссіонера-єзуїта. Колонія Пенсільванія, політику якої щодо індіанців буржуазні історики видавали за миролюбну, в 1756 р. асигнувала 60 тис. ф. спеціально на премії за індіанські скальпи. Остання премія такого роду була призначена у 1814 році в Індіані.[4,с.33].

Опір індіанців і протидія зі сторони торговців хутром, а пізніше французькі та індіанські війни на довгий час зробили розвиток колоніальних поселень майже неможливим. Ця зупинка експансії європейців виявилася життєво важливою для процесу перебудови і пристосування до нових умов індіанців внутрішніх частин материка. Вона надала їм можливість накопичити сили для супротиву до того часу, коли піде на захід хвиля колонізації, яка досягне районів їх розселення. Ірокези були багатьом зобов'язані тому опору, який справили європейцям прибережні алгонкіни, і обидва народи добре це розуміли. В інтересах ірокезів було підтримувати контакти з торговцями і утримувати білих поселенців за межами своєї території. Контроль ірокезів над прибережними алгонкінів і співробітництво з ними, крім усього іншого, пояснювалися бажанням використовувати ці прибережні племена в якості своєрідного буфера вздовж кордону поселенців. У свою чергу колоністи використовували ірокезів в якості буфера проти французького вторгнення.

Зрештою межа розселення білих почала поступово розширюватися. Берегових індіанців залишили в спокої до тих пір, поки вони не заважали білим. За землю, на якій вони жили, деякі індіанські групи тепер повинні були платити щорічну ренту білим власникам. Минуло ще півстоліття, перш ніж білі прибульці досягли верхів'їв річок, а до цього часу Індіанці, наприклад могікани, або пішли з цих місць, або оселилися на своїх останніх земельних володіннях. B результаті злиття декількох незначних за розміром індіанських племен до 1740 р. виникає широко відоме в історії плем'я делаварів.

Характерною особливістю періоду вторгнень поселенців є збільшене число зафіксованих письмових контактів з індіанцями, які часто носили насильницький характер. Для індіанців це був, без сумніву, період кризи і стресу, але процес повного розпаду племен не відбулось. Пристосування індіанців до європейської культури продовжувало носити вибірковий характер. При будь можливості племена відмовлялися від усього, що могло зруйнувати важливі елементи індіанської культури. Це вказує на те, що основні цінності індіанського суспільства витримали всі труднощі. Не маючи реального уявлення про події, що відбуваються в цілому, індіанці продовжували дивитися на наступаючі зміни, спираючись на логіку своєї культури. До кінця цього періоду назва таких племен, як наррагансет, делавари і нантікок, відносилися до різнорідного населення і складалося із залишкових груп, що збиралися навколо добре керованого ядра. Наприклад, плем'я шанток в східній частини Лонг-Айленда утворилося шляхом об'єднання біженців з племені пекотів з місцевим племенем меток [11,c.55].

Міжплемінні політичні зв'язки, що існували у період торгівлі хутром, потім були навмисно зруйновані колоніальною владою з відповідною до концепцією "розділяй і володарюй". Колоніальне втручання в політичну організацію індіанців послабило інститут вождя, і він вже не мав такого значення,як раніше. Однак, мабуть, такий інститут лишався традиційно визнаним спадковим інститутом старої чільної сім'ї. вождь міг вибрати собі дружину тільки з сім'ї вождя сусіднього племені, і такий шлюб зазвичай мав політичний підтекст. На відміну від багаженства, яке виживало себе, всі інші характерні риси, властиві інституту вождя, були збережені.

Перших білих поселенців в Новому Світі нерідко порівнювали з Адамом в раю, що дає назви новим незнайомим для нього речей. Але й індіанці давали імена всьому новому, що дізнавалися від білих, крім того, багато індіанці вивчили англійську або голландську мови. Словник могікан, складений на початку ХХ ст., досі ще зберіг кілька голландських слів. Відбувалося не тільки змішання мов, але й рас. Поселенці-голландці брали собі в дружини індіанських жінок. Англійці ж, приїхавши з сім'ями і слідували суворим пуританським законам, робили це в значно меншій мірі.

Характерною особливістю історичних змін в житті індіанців з півночі і на схід від річки Делавер стало знайомство їх з протестантською релігією. Не дивно, що найбільш рання діяльність місіонерів серед індіанців зазнала невдачу. Індіанська культура була ще зовсім недоторканою, і індіанці зберігали прихильність своїм віруванням і звичаям. Місіонери мали успіх лише там, де ранні контакти білими з індіанцями зруйнували культуру аборигенів.

У всіх колоніальних документах XVII B. відображалось бажання впровадити християнську релігію серед індіанців. Колонія близько затоки Массачусетсу навіть утвердила герб, на якому був зображений індіанець з розпростертими руками, що говорив: "Прийди і допоможи нам ".[1,с.49].

Пуритани влаштувалися в районі, де від епідемій погинула велика частина місцевого населення. Що залишилися в живих індіанці були безсилі протистояти як колонізаторам, так і більш сильним сусіднім індіанським племенам. Це і зумовило успіх Джона Еліота, коли він у 40-х роках XVII ст, почав свою місіонерську діяльність. Пуритани і віргінські колоністи прийшли до угоди, що, перш ніж звернути індіанців у християнство, їх необхідно "долучити до цивілізації". Тому з самого початку процесу колонізації індіанських дітей стали поміщати в англійські родини. "Прилучення до цивілізації "означало перетворення індіанця в англізованого пуританина, що ототожнював себе повністю з англійським суспільством. Така "турбота" колонізаторів про індіанців, як завжди, була викликана матеріальною вигодою, а саме можливістю придбати дешевих домашніх слуг. З тією ж метою індіанських жінок і дітей, взятих в полон білими під час сутичок з індіанцями, роздавали колоністам. Пізніше індіанські діти відповідно до закону повинні були проходити обов'язкове навчання англійської мови.

Але по-справжньому діяльність місіонерів почалася лише тоді, коли такі люди, як Джон Еліот і Томас Мех`ю, вивчили одну з кідейских мов і стали жити серед індіанців. Щоб фінансувати місіонерську діяльність, в 1649 р. в Новій Англії було створено Товариство з розповсюдження Євангеліє і інші місіонерські організації. На землях, придбаних місіонерами, створювалися окремі поселення для "Молільників індіанців" з метою захисту їх від спокуси згрішити. Проте спроби місіонерів створити такі відокремлені громади викликали незадоволення як білих, так і індіанців Щоб підтримати B індіанців "добропорядність і тверді устої ", їх кожен день наставляли з питань християнської релігії. Були також створені школи. І індіанців стали навчати різним ремеслам. Більш того, пуританські ідеї "гарної поведінки" були втілені в цілому ряді заборон для індіанців. Вожді кожен місяць вершили суд, на якому розбиралися дрібні громадянські справи місцевих жителів. Всі ж інші справи проходили через колоніальні магістрати, які раз в квартал влаштовували суди. Однак навіть в кращі часи існування місіонерських поселень сусідні білі колоністи відносились з недовірою до спокійних жителів-індіанців. Співіснування колонії і місії неминуче призвело до створення з їх боку опіки над індіанцями.[1,с.50].

"Віруючі індіанці" з одного боку, піддалися грубому нагляду колонізаторів, з іншого боку, їх зневажали і ненавиділи інші індіанські племена. Проти місіонерської діяльності особливо виступали вожді племен, так як вона підривала їхню владу серед підпорядкованих їм індіанців і позбавляла їх доходів. Війна "Короля Філіпа" завдала нищівного удару по "Віруючим індіанцям". З 4000 новонавернених в християнство в 1674 р. тільки 2500 чоловік залишилося в живих до 1698 р. Багато, звичайно, загинули, але багато і приєдналося до індіанців, налаштованих вороже проти поширення християнства.

До кінця XVII ст. відношення колоніальної влади до індіанців стало змінюватися. Страх перед індіанцями пройшов і поступився місцем благодійності у відношенні індіанської меншини. Прибережні індіанці перетворились в підопічних місцевої влади, які вимушені були вживати заходів для їх захисту. У колоніальних документах з'являються записи про скасування продажу земель, відведених під резервації, про призначення білих наглядачів в кожну резервацію і інші декрети з опіки.

Білі колоністи в очах індіанців виглядали менш привабливо, ніж колоніальні влади, так як з появою колоністів індіанці втрачали свої землі і престиж. Протягом XVIII ст. система резервацій поступово приходить в занепад, а колоніальна влада задовольнялась підтримкою роботи місіонерів і мінімумом опіки, щоб уникнути конфліктів. У разі виникнення будь-яких конфліктів індіанці зазвичай несли на собі всю тяжкість провини. Все зростаюче число законів було розраховане на подальше обмеження суспільного і економічного життя індіанців. Постійною тенденцією цього періоду було падіння чисельності індіанського населення. Індіанці противилися насильницькій асиміляції і прагнули вести, наскільки це було можна, той спосіб життя, який був їм знайомий з давніх часів [1,c.51].

За винятком племені мохеганів, індіанці Нової Англії досить прихильно ставилися до місіонерів, і діяльність останніх почалася на острові Род-Айленд і в штаті Коннектикут. І тут соціально-економічні умови життя індіанців служили мірилом їх ставлення до європейців. В результаті вмілої політики свого вождя мохеганам вдалося аж до 40-х рр. XVIII ст. зберегти свій традиційний уклад життя. На відміну від мохеганів більшість інших індіанських племен піддалися впливу всіх руйнівних сил, що об'єдналися проти індіанців в той період. Велику увагу приділяла влада могіканам і могаукам-ірокезам, серед яких проводили діяльність місіонери французької католицької церкви, поставивши тим самим під загрозу зв'язок цих племен з англійцями. Місіонерська діяльність серед цих племен терпіла невдачу до 30-х рр. XVIII ст.

Новий підйом місіонерської та філантропічної діяльності, ймовірно, мав зв'язок з рухом "Великого пробудження ", яка охопила всю Західну Європу між 1730 і 1760 рр. Місіонери цього періоду були надзвичайно здатними проповідниками, вони могли змусити своїх прихожан плакати і благати про прощення гріхів. Дивно те, що місіонерам вдавалося своєю "експериментальною релігією" домагатися успіху серед індіанців. Одним з найбільш відомих індіанців, звернених в християнство, був Самсон Окком з племені Мохеган. Його успішна місіонерська діяльність привела до створення школи Елеазара Уілока, яка стала попередницею Дартмутського коледжу. Учні цієї школи розсилалися в усі райони, а сам Oкком працював серед індіанців Лонг-Айленда.

До цього часу китобійний промисел вже грав величезну роль у житті берегових індіанців, хоча багатьох з них білі насильно обкладали боргами, щоб змусити їх вийти в море. Частина індіанців піддалася кабальній і примусовій праці на фермах і в великих маєтках білих. Товаришами індіанців по нещастю були негри-раби. Ставлення колонізаторів як до негрів, так і до індіанців було однаково, що сприяло зближенню цих двох рас. Брак дружин серед негрів ще більш посилював цей процес. Часто траплялося, що, повертаючись з китобійного промислу з індіанськими матросами, португальці та інші "Іноземці" селилися серед індіанців. Однак закони, забороняли змішані шлюби, носили форму расової дискримінації в відношенні і негрів і індіанців [1,c.55].

Під впливом діяльності місіонерів вся система цінностей і засад життя індіанців потрапила в смугу випробувань. Традиційні норми та уявлення індіанців вже були ослаблені невдалою спробою зберегти культурну та політичну незалежність індіанського суспільства. Продовження зменшення чисельності населення викликало спрощення структури обрядів. Спочатку відпали найбільш складні ритуали, оскільки тепер серед членів племені були як прихильники старих традицій, так і християни. Ефективність релігійного впливу на соціальну структуру втратила свою силу. Втрата довіри до старої релігії проявилася в неуважності до дотримання обрядовості, яка все більше йшла в минуле. Однак деякі релігійні вірування індіанців все ж знайшли собі місце і в нових умовах. Звернені в християнство вожді стали грати головну роль у знову введених ритуалах. Під час служби вони так само, як і захоплена аудиторія, віддавалися містиці. Але безсумнівно більш важливим є той факт, що багато індіанців розглядали християнство як якийсь месіанізм, спрямований проти білих і що повідомляє індіанцям магічні знання, які можуть відвести небезпеку, яка загрожує їх існуванню. Місіонерська діяльність серед делаварів передувала їх релігійному руху відродження (нейтивізму), Багато традиційних звичаїв зникли, так як вони практично втратили своє значення і залишилися в якості "порожніх" форм без змісту. Уявлення, пов'язані зі знахарством, змішались з аналогічними поданнями європейського та африканського походження.

Прийняття християнства означало також докорінну перебудову всього життя індійського суспільства. Розкидані великі общинні довгі будинки поступилися місцем групам односімейних вігвамів. В результаті підтримки з боку місіонерів положення новонавернених вождів ще більше зміцнилося. Деякі традиційні функції вождя збереглися і в нових умовах організації індіанського суспільства. Шлюбні зв'язки вождів як і раніше обмежувалися групою сімей еліти [2,c.33]. Хоча розмір данини вождю зменшився, але зовсім вона не зникла. Вождь вмів читати і писати, краще вів сільське господарство. Однак індіанці, його одноплемінники, не поспішали слідувати його прикладу. Вони вважали за краще займатися, якщо можливо, полюванням і риболовством і здавати землю в оренду білим фермерам. Індіанської жінки зберегли свій авторитет при вирішенні сімейних проблем. Матрилінійний рахунок походження і спадкування землі підтримувався страхом втратити право на проживання в резервації в результаті шлюбу з чужинцем або народження дитини від чужинця. Крім шлюбів індіанців з неграми-рабами, мали місце і шлюби з білими. В обох випадках, як правило, негри і білі одружувалися на індіанських жінках.

Вплив місіонерів позначився і на індіанській мові. Широке використання релігійної літератури, опублікованої на массачусетському діалекті, і зусилля місіонерів "вдосконалити" індіанські мови впливом на них, особливо в сенсі форми і стилю письменності. Багато індіанців говорили на двох мовах, і значне число іноземних слів увійшло в їх словник. В результаті цього серед прибережних індіанців до кінця XVIII ст. поступово відбувався занепад їх рідних мов.

Господарство в резерваціях доводилося в основному вести жінкам, так як чоловіки були зайняті роботою у білих і часто подовгу не бували вдома. Жінки доглядали за невеликими городами і худобою [4,c.76]. Однак більш важливим їх заняттям було виготовлення ремісничих виробів, які індіанці продавали білим. Про працьовитість індіанок свідчать виготовлені ними лубочні кошики. Найбільш імовірно, що це ремесло було запозичене у скандинавів, які жили на березі річки Делавер близько 1700 р. , а потім, п'ятдесят років потому, моравські індіанці передали його індіанцям району річки Гудзон і Коннектикуту. З цього часу вказане ремесло починає швидко поширюватися по району, де жили прибережні Алгонкіни. Елементом ти орнаменту, що увійшли до індіанське ремесло і одяг, свідчать про їх походження від європейського народного мистецтва. Індіанці в селищах білих продавали не тільки кошики, а й дерев'яні ложки, чашки, мітли, човни-довбанки. Європейці стали користуватися послугами індіанських знахарів, які лікували виключно травами. У свою чергу вони познайомили індіанців з європейськими лікарськими рослинами.

2.2 Військова участь індіанців у колоніальних війнах

На початковому етапі колоністи і індіанці співіснували досить мирно. Поселення колоністів були розпорошені на узбережжі і не могли протистояти тубільцям, але з кожним десятиліттям їх чисельність зростала і вони почали просуватися на захід, захоплюючи усе більше територій. Хитрість, імунітет до європейських хвороб і краще озброєння робили свою справу. Індіанці не мали державного формування і діяли окремо, що було не на користь корінних жителів. Кожна війна колоніальних властей проти прибережних індіанців неминуче закінчувалася поразкою індіанців, а кожна поразка було черговою віхою на шляху встановлення все зростаючого контролю з боку колоніального управління над індіанськими племенами. Взагалі кажучи, контроль з боку колоніальної влади над індіанцями зростав у міру розвитку засобів сполучення і способів насильницького проведення в життя різних законів. Відповідна жорстока реакція колоністів виявилася для індіанців абсолютно новим явищем. Вони не були готові до війни, яка неминуче вела до повного опустошення і знищенню. Після кожної з цих воєн наступав період напруженого миру, під час якого живі індіанці прагнули перегрупуватися; невеликі групи вливалися до складу більших племен або йшли в глиб континенту.

Сахем (старішина) племені нарангасетів на ім`я Міантономо першим серед прибережних алгонкінів зрозумів необхідність об`єднання племен в велкій битві проти білих. Він мав великий вплив, що поширювався і на сусідні території. Його послання вже отримали делавари в пониззі річки Гудзон, коли він був убитий Ункасом, вождем родової групи, що відокремилася від племені пекотів під назвою мохегани. Однак таких людей, як Міантономо, була меншість, більшість же вождів були схожі на Ункаса [1,c.66]. Заради власної безпеки і вигоди вони блокувалися з колонізаторами і, заслуживши довіру зрадою своїх супротивників-вождів, мали намір підпорядкувати собі сусідні племена. Раз домігшись успіху, вони "торгували" землею, отриманої від підкорених ними індіанських племен.

Очевидно, що за таких умов колоніальні влади не втрачали часу дарма, використовуючи розбіжність серед індіанців і той факт, що сили індіанців постійно цим підривалися. Поразка племені пекотів "вселила панічний жах у всіх індіанців, а кілька індіанських вождів, які раніше платили данину племені пекотів, добровільно висловили готовність тепер платити данину англійцям. Англійці, спочатку здивовані, охоче приймали данину і потім навіть вимагали її, але натомість вони не дали індіанцям очікуваного захисту. Незабаром стало ясно, що з поразкою племені пекотів баланс сил між індіанськими племенами звалився. Крім того, білі прибульці підривали позиції головних індіанських сахемів I, підтримуючи зв'язок лише з підлеглими їм місцевими вождями. Марно глава старійшин племені наррагансетів запевняв англійців, в тому, що вискочки-вожді "Будуть вашими маленькими собаками, але не союзниками, а цього ... недостатньо ".

Діяльність Міантономо послужила важливим стимулом до створення Об'єднаних колоній Нової Англії проведення ще більш жорсткої політики білих щодо індіанців. Від берегів річки Меррімак до Лонг-Айленда індіанські вожді були змушені підкоритися колоніальній владі. B деяких місцях окружні суди були наділені правом залучати до відповідальності окремих індіанців, але насправді за заподіяний збиток білим несло відповідальність все плем'я; власність племені відбиралася для того, щоб змусити індіанців назвати винного. Важкий тягар відповідальності, покладався на сахема білими, які вимагали від нього застосування влади щодо індіанців (що не визнавалося звичаєм), поставили його як би між двох вогнів; і він втрачав престиж як серед свого народу, так і серед прибульців. Білі намагалися зберегти індіанців як напівзалежні групи на чолі з відповідальним вождем. Плем'я ніпмук, що не мало свого вождя, було розділене і включено до складу племені мохеган і наррангансет; залишки племені пекот потрапили під владу індіанців-вождів, призначених білими колонізаторами [2,c.47]. До 1670 р. вибори будь-якого нового вождя здійснювались під контролем колоніальних властей і білі більше не визнавали верховенство сахема.

Марк Твен писав: "благочестиві загарбники спочатку кинулися на коліна, а потім на тубільців ". Не було такого методу, який виявився б занадто звірячим для втілення в життя урядової політики підкорення і винищення індіанців. Методи ці різнилися від призначення нагород у стільки-то фунтів стерлінгів за кожен скальп індійця - чоловіки, жінки або дитини - до бактеріологічної війни у формі поширення ковдр, заражених мікробами віспи.[9,с.33].

Існують відомості від очевидців європейської жорстокості. Приклад запозичений з історії голландського губернатора Нового Амстердама (так тоді називався Нью-Йорк) Кіфта, який замислив в 1643 році здійснити операцію з викорчовуванню індіанців в околицях Манхеттена. Одного разу вночі він направив солдатів здійснити раптовий напад на рарітанське село. Разом згубернатором цієї ночі перебував Давид де Фріс один з ватажків голландських колоністів. Йому і належить наступний опис: "Я почув несамовиті крики. Підбігаю до валу форту... Нічого не видно, тільки палахкотить полум'я та чути крики індіанців, яких убивали сплячими... Коли настав день, солдати повернулися в форт. Вони перерізали вісімдесят індіанців і перебували в переконанні, що скоїли діяння, гідне римської доблесті ... Немовлят відривали від материнських грудей, розрубували на шматки на очах у батьків і кидали розрубані тіла у вогонь і воду. Інших шмаркачів прив'язували до дощечках, а потім шматували, розрубували, проколювали і прірезивалі з такою люттю, що навіть кам'яне серце було б зворушено цим видовищем. Деяких жбурляли у воду, а коли батьки і матері намагалися врятувати їх, солдати не давали їм вибратися на берег, так що і батьки і діти потонули ". [9,с.34].

Але не було і немає нічого такого, чого не знайшлося б виправдання; для цих звірств сучасники теж знайшли вельми переконливі пояснення. Так, Роберт Грей, автор одного з найбільш ранніх зразків "Ратоборства" літератури - "Удачі в Віргінії!" (1609 р.), - заявив: - "Землі ... це маєток, дарований богом людині. Але більша частина її заселена і беззаконно узурпована дикими тваринами і нерозумними істотами, або грубими дикунами, які з (Причини свого безбожного невігластва і богохульного ідолопоклонства гірше самих диких і лютих тварин ".


Подобные документы

  • Дослідження витоків та розвитку культури індіанців Сполучених Штатів Америки. Маунд як явище індіанської культури. Особливості культури індіанських груп від Аляски до Флориди. Мови північно-американських індіанців, їх значення для розвитку сучасних мов.

    курсовая работа [87,1 K], добавлен 05.05.2012

  • Історія американських індіанців і характер життя стародавнього населення. Розвиток племен, що знаходяться на стадії кам'яного століття. Соціальна організація народів пуебло та ірокезів. Економіко-господарський уклад та державність майя, ацтеків і інків.

    реферат [25,3 K], добавлен 17.09.2010

  • Проблема походження германських племен як одна з ключових проблем історичного розвитку давнього населення Європи. Історія давніх германців за відомостями письмових джерел та археологічних матеріалів. Розселення германських племен на території Європи.

    реферат [18,5 K], добавлен 18.05.2012

  • Міжнародне становище африканського континенту. Більшість території Африканського континенту у складі колоніальних імперій. Пряма і непряма форми правління в колоніях. Визвольна боротьба народів. Панафриканські конгреси. Агресія Італії проти Ефіопії.

    реферат [18,9 K], добавлен 17.10.2008

  • Основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку США в другій половині XIX століття. Антитрестівський закон Шермана 1890 року і оформлення Популістської партії. Поразка корінного населення Америки - індіанців у боротьбі за свої права.

    презентация [10,0 M], добавлен 24.02.2015

  • Азіатське походження аборигенів Америки. Відкриття Америки Колумбом. Міста давніх індіанців та їх роль в утворенні державності. Розвиток імперії інків у другій половині XII ст. Специфіка становища простих общинників. Правитель ацтеків Монтесума II.

    реферат [44,9 K], добавлен 01.11.2011

  • Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння. Фортеця Очаків та військова діяльність І. Мазепи. Турецько-татарські політичні відносини другої половини ХVІІІ ст. Очаківські землі у російсько-турецьких війнах.

    дипломная работа [101,6 K], добавлен 27.06.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.