Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕРСПЕКТИВИ ПОГЛИБЛЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО КУРСУ УКРАЇНИ



ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
• 1.1 Історичні передумови інтеграції в Європу
• 1.2 Еволюція відносин між Україною і ЄС
• 1.4 Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України і ЄС
• РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ФОРМ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС
• 2.1 Торговельні відносини
• 2.2 Інвестиційна діяльність і ринок капіталів
• РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ПОГЛИБЛЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО КУРСУ УКРАЇНИ
• 3.1 Адаптація українського законодавства до стандартів ЄС
• 3.2 Процес інтеграції України в європейський економічний простір
• 3.3 Розрахунок реального ефективного обмінного курсу і його вплив на зовнішню торгівлю України і ЄС
• ВИСНОВКИ
• ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність роботи. Європейський вибір України, це може забезпечити нашій державі гідне місце в родині європейських народів, є природним наслідком пошуком країною державної незалежності. Для України інтеграція в Євросоюз - це рух країни до стандартів реальної демократії і цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства.

У запропонованій роботі представлений аналіз розвитку відносин України з Європою з погляду пріоритетності "європейського" напрямку.

Тенденції розвитку світового співтовариства на початку третього тисячоріччя свідчать, що геополітичне і геоекономічне середовище, що оточує Україну, стає усе більш динамічним та якісно змінюється. Наша країна завдяки географічному положенню знаходиться у центрі глобалізаційних процесів. Фактично Україна розташована між двома величезними цивілізаційними ареалами - Євроатлантичним і Євразійським.

Геополітична і геоекономічна реальність поза Україною має два напрямки. Перший - західний, для якого сьогодні притаманний активний процес утворення об'єднаної Європи, який представлено єдиними міжнародними організаціями різних аспектів діяльності. В економічному вимірі це - Європейський Союз, у військовому - НАТО і військові інтегральні європейські сили швидкого реагування, у політичному - Європарламент і Європейський уряд. Геоекономічну реальність визначає також функціонування в повному обсязі єдиної європейської валюти - євро, що випускається єдиним європейським банком за підтримкою могутніх національних банків Німеччини, Нідерландів, Великобританії, Франції, Італії, Австрії й інших країн.

Інший напрямок геополітичної і геоекономічної реальності - східне, що представлене СНД і Євразійським Союзом, у якому чільну роль продовжує грати Росія.

Дії України в нових політико-економічних умовах, що склалися на європейському й азіатському континентах повинні відповідати стратегічним інтересам держави і громадян нашої країни.

По-перше, необхідно проаналізувати сутність терміну "позаблоковість". Залишаючись наодинці зі своїм "позаблоковим" статусом Україна ризикує втратити можливість реалізації власних інтересів у регіоні, потрапивши під економічний і політичний вплив могутніх сусідів, позбавитися вигід свого транзитного статусу і конкурентоздатності в боротьбі за інвестиції.

По-друге, сьогодні очевидною є необхідність диференціації цілей, стратегії і методів зовнішньої політики України. Необхідно визначити основні напрямки її реалізації, пріоритети, а також стратегічних партнерів.

Визначальною формальною рисою зовнішньої політики нашої держави усе ще залишається багатовекторність, адже "Основи зовнішньополітичної діяльності України", що були затверджені Верховною Радою ще в 1993 р., не скасовані. Однак продекларовану в нашій країні багатовекторність варто розглядати як метод, що використовується для втілення в життя стратегії зовнішньої політики України заради здійснення її цілей. Мова йде про стратегічні цілі, яким властивий найвищий рівень спільності і вагомий рівень впливу на долю держави. Саме ці цілі нашої зовнішньої політики ніяк не можуть бути багатовекторними.

Виходячи з усього вищевикладеного, насамперед ми повинні визначитися з рішенням проблеми членства в різного роду інтеграційних економічних системах.

Як було вже сказане, інтеграція існує для України в двох вимірах - західному (ЄС) і східному (СНД і ЕВРАЗЄС). Є чимало прихильників, як першого, так і другого шляхів розвитку зовнішньої політики. Сформувався також і третій, як комбінація перших двох, сутність якого відбита в гаслі "У Європу - разом з Росією".

Європейський вибір України, здатний забезпечити нашій державі гідне місце в родині європейських народів, є природним наслідком знаходження країною державної незалежності. Для України інтеграція до Євросоюзу - це рух країни по шляху до стандартів реальної демократії і цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства.

Саме тому Україна обрала своїм стратегічним напрямком розвитку інтеграцію в європейський економічний і політичний простір, вступ у Європейський Союз визначено як ключовий зовнішньополітичний пріоритет і стратегічна мета на найвищому державному рівні, курс відповідає геостратегічному баченню перспектив розвитку системи співробітництва нашої країни з зовнішнім світом. По оцінках експертів наша країна в найближчі 10-15 років навряд чи зможе досягти рівня відповідності критеріям, по яких визначається готовність країн-кандидатів до повноправного членства в ЄС. Україна повинна пройти складний і довгий шлях наближення до західноєвропейських економічних, суспільно-політичних і соціальних стандартів. Механізм реалізації курсу на інтеграцію в європейське економічне і політико-правове поле повинний відповідати методології і політичній психології цієї впливовійшової у світі регіональної організації, враховувати досвід підготовки і реалізації "передасоційованих" стратегій країн-кандидатів на членство в ЄС. Серед багатьох задач, що ставить евроінтеграційна стратегія, на порядку денному української державної політики - здійснення широкомасштабних інформаційно-просвітлювальних заходів з метою поліпшення знань громадськості про природу, сутність європейської інтеграції, специфіку функціонування ЄС; підготовку кваліфікованих фахівців із проблем євроінтеграції для державних структур України; подолання психологічного пострадянського бар'єру суспільної думки в напрямку нової системи європейських координат і інтеграційних перспектив. Необхідно найближчим часом розробити і ввести на практиці діючу й ефективну концепцію міжнародної інтеграційної політики.

Об'єкт дослідження - форми європейської інтеграції; предмет - місце Україна та ЄС в цьому процесі.

Мета даної роботи - дослідження існуючих передумов і шляхів інтенсифікації євроинтеграційного курсу України та їх перспектив. У ході роботи були поставлені та вирішені наступні задачі:

· проаналізувати існуючий характер відносин між Україною і Європейським Союзом;

· вивчити перешкоди України на шляху європейської інтеграції;

· проаналізувати сучасний стан торгівельних відносин між Україною та країнами ЄС;

· розглянути основні напрямки інвестиційної діяльності країн ЄС в Україні;

· розглянути основні напрямки адаптації українського законодавства до стандартів ЄС;

· оцінити вплив реального валютного курсу в Україні на торгівлю з країнами ЄС.

У роботі особливу увагу приділено проблемі формування дієздатної стратегії євроінтеграційної економічної і соціальної політики.

Для рішення цих задач використовувалися методи статистичного аналізу даних, темпів росту (для розрахунку напрямку зміни різних макроекономічних показників за останні роки), метод розрахунку реального ефективного валютного курсу і цінової конкурентоздатності економіки України, як важливих факторів динаміки зовнішньої торгівлі країни.

Слід зазначити, що цій проблематиці присвячені дослідження багатьох авторів. Особливу увагу заслуговують роботи В.В. Копійки: "Європейський союз: підстава й етапи становлення", "Європейський союз: проблеми розширення"; Л.В. Губернського: "Україна - ЄС: формування нової стратегії взаємин"; В.І. Рачанского "Особливості економіки країн Єврозони". У ході дослідження було проаналізовано значну кількість джерел. Особливу увагу було приділено вивченню різних точок зору сформованих серед українських політологів, науковців, економістів у відношенні євроінтеграційних процесів і ролі в них нашої країни. Використовувалися дані Державного комітету статистики України, Національного банку України.

Апробація роботи. Наукова робота була опублікована у збірнику конференції «Україна - ЄС: стан та розвиток економічних відносин» факультету Міжнародних економічних відносин та туристичного бізнесу, ХНУ. ім. В.Н. Каразіна (грудень 2009 року).

Структура та об'єм роботи. Робота складається з вступу, 3 розділів, висновків, списку використаної літератури. Основний текст викладений на 75 сторінках. Робота містить 3 таблиці та 4 рисунки.

Ключові слова: політика, інвестиції, євроінтеграція, реальний ефективний обмінний курс, ринок капіталів, стратегічний курс, торгівельні відносини.



РОЗДІЛ 1. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

1.1 Історичні передумови інтеграції в Європу

Приймаючи до уваги те, що Україна сучасної епохи є молодим суб'єктом політичних і економічних відносин на геостратегічному просторі Європи і світу, варто зробити невеликий історичний екскурс щодо європейських коренів України.

Неупереджений аналіз подій останнього тисячоріччя свідчить, що українська присутність в Європі була явищем цілком природним і органічним. Домінуюча роль при цьому належала економічної складової.

Слід зазначити, що, у силу свого географічного і геополітичного положення, Україна випробувала і по-різному сприймала перехресні впливи азіатсько-кочового, візантійського і західноєвропейського світів. І усе-таки вирішальним вектором соціокультурної і політичної орієнтації країни була європейська цивілізація. У свій час М.С. Грушевський відзначив, що український народ "є народом західної культури, одним з найбільш багатими східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури і свого духу народом західним...". Такий висновок ґрунтувався на вивченні історії України в її органічних і різноманітних зв'язках із західним світом саме як важливого компонента загальноєвропейського історичного процесу.

Порівняльна характеристика соціально-економічних і політичних структур, створених українським народом на всіх етапах історичного розвитку, свідчить, що по багатьом напрямкам Україна йшла подібним із країнами Центральної і Західної Європи шляхом. На це вказують подібність внутрішніх соціально-економічних пристроїв Київської Русі і країн Європи і розгалужені торговельні шляхи між ними. Після розпаду Київської держави численні зв'язки з країнами Центральної Європи підтримувало Галицько-Волинське князівство, що поєднувало частину земель Київської Русі і протягом середини 13 - середини 14 століття в окремі періоди існувала як єдина держава.

Київське князівство середини 14 - другої половини 15 століття під егідою Гедиминовичей, до складу якого входила значна частина українських земель, також вписується в західноєвропейський політичний і економічний контекст. У цей період на українських землях розвивається велика торгівля, що велася традиційними торговельними шляхами. Насамперед, слід зазначити такі торгові центри, як Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк. Від Києва по суші через Володимир-Волинский, Краків, Прагу проходив шлях до Баварії, Рейнської землі, Англії, Франції й Іспанії. Через Прип'ять, Буг і Німан лежав шлях до Балтійського моря і Саксонії. В Львові зосередилася діяльність численних представників купецьких родин Генуї, Флоренції, Венеції, багатьох торгівельних і банківських підприємств.

Яскраву сторінку прилучення України до європейських цінностей вписало козацтво, колонізаційну і цивілізаторську роль якого помітив видатний британський історик Арнольд Тойнбі, відзначивши в його господарському пристрої "деякі риси, що скоріше належать майбутньому, минулому": [8, с. 17].

В остаточному підсумку за Україною, незалежно від форми правління або історичного етапу, закріпився імідж європейської житниці, для підтвердження якого сьогодні в процесі здійснення ринкових перетворень і корінної модернізації аграрного сектора економіки формуються сприятливі передумови.

У той же час було б неправильно звужувати можливості співробітництва України з Європою по одному, хоча і важливому, економічному напрямкові. Потенціал нашої країни однозначно ширше і різноманітніше - від наявності і розробки унікальних корисних копалин до виробництва найсучасніших ракетно-космічних комплексів.

Зокрема, слід зазначити, що у світовому рейтингу забезпеченості мінеральною сировиною Україна займає перші місця за абсолютними показниками розвіданих запасів вугілля, залізних, марганцевих, титанових, уранових і цирконієвих руд, каолінів, графіту, кухонної солі. На цій основі створені і функціонують металургійні, машинобудівні хімічні виробничо-економічні комплекси, до складу яких, крім чисто виробничих компонентів, входить розгорнута мережа науково- дослідницьких і проектно-конструкторських організацій, середніх і вищих навчальних закладів, соціальна інфраструктура [35].

Зрозуміло, що в процесі реформ такі класичні утворення індустріальної епохи повинні бути трансформовані в сучасні постіндустріальні структури відповідно до вимог інформаційно-технологічного суспільства.

1.2 Еволюція відносин між Україною і ЄС

У 1990-і роки викристалізувалася зовнішньополітична орієнтація України в напрямку інтеграції в європейське співтовариство. Європейський вибір відкриває нові перспективи для співробітництва нашої держави з розвинутими країнами континенту, економічного розвитку, соціального й інтелектуального прогресу, зміцнення позицій країни в міжнародній системі координат. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоздатності вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС. У політичному аспекті європейська інтеграція визначає модернізацію правового поля української держави, демократизацію його політичної й інституціональної систем. Співробітництво з ЄС буде сприяти наближенню соціальних умов України до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя і добробуту населення. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція - це шлях до активізації взаємообміну між українською і західноєвропейською культурами, одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і національної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення національної безпеки України, захист її від агресії і територіальних претензій.

Одночасно в процесі зближення України з ЄС неминуче будуть діяти і негативні фактори євроінтеграції. Серед них: нездатність нести фінансовий тягар внесків у ЄС; ріст конкуренції з боку фірм країн-членів ЄС у процесі лібералізації і збільшення відкритості національної економіки, що буде супроводжуватися ліквідацією неконкурентоспроможних підприємств із негативними соціальними наслідками. Однак, потенційні переваги європейської інтеграції істотно перевищують можливі втрати і ризики, що було переконливо доведено досвідом усіх європейських країн, що вибрали цей шлях. Можливою альтернативою європейської інтеграції є перетворення України в економічно нерозвинену, політично нестабільну, ізольовану від загальноєвропейських процесів країну-аутсайдера. Необхідність модернізації і радикального реформування України збігається з її євроінтеграційними намірами. [31,с.369].

"Повернення в Європу" було проголошено ключовим напрямком політики України із самих витоків становлення її незалежності. Вже в Постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990р. "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин" Урядові було доручено "направити зусилля на забезпечення особистої участі Української РСР у загальноєвропейських процесах і європейських структурах". У 1993 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про основні напрямки зовнішньої політики України", де вперше була сформульована позиція нашої країни стосовно ЄС на законодавчому рівні: "перспективною метою зовнішньої політики є членство України в європейських співтовариствах.... З метою підтримки стабільних відносин з європейськими співтовариствами Україна укладе з ними Угоди про партнерство і співробітництво, здійснення якого стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом і повного членства в цій організації": [31, с. 380].

Бажання нашої держави стати повноправним членом ЄС було висловлено Президентом України Леонідом Кравчуком 14 червня 1994р. у Люксембурзі під час підписання "Угоди про партнерство і співробітництво" між Україною і Європейським Союзом (УПС). Дату підписання УПС можна умовно вважати завершенням початкового етапу становлення відносин між Україною і ЄС, протягом якого відбувалося визнання незалежної української держави з боку ЄС і країн-членів [3]. Розвиток двосторонніх відносин на цьому етапі ускладнювався вимогами Брюсселя відносно придбання Україною без'ядерного статусу. ЄС ставив головною умовою розвитку співробітництва і підписання УПС виведення з України ядерної зброї і приєднання її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Іншими гострими проблемами, що викликали стурбованість ЄС, були закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакторів. Підписання у Москві в січні 1994р. Угоди між США, Росією й Україною про виведення ядерної зброї з України відкрило шлях для підписання УПС і розширення співробітництва між Україною і Брюсселем.

Фактором формування політики ЄС стосовно України в першій половині 90-х років 20 століття залишалося її бачення Брюсселем у контексті відносин Євросоюзу з Росією. Так, Загальна позиція ЄС стосовно України, прийнята на базі УПС 28 листопаду 1994р., наголошувала на значенні для ЄС України як великої європейської індустріальної держави, розташованої між Росією і східними сусідами Євросоюзу. Підкреслювалося, що ціль ЄС - сприяння розвиткові України як держави, що має збалансовані відносини з Росією і Заходом.

Про поступову активізацію відносин між Україною і Європейським Союзом свідчило відкриття в Києві Представництва Комісії Європейських співтовариств (жовтень 1993 р.) і в Брюсселі Представництва України при Європейських співтовариствах (липень 1995), а також початок двосторонніх переговорів по деяких напрямках галузевої кооперації і торговельних відносин (1994 р.). Важливим механізмом реалізації європейського курсу України був (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет зі справ Європейських співтовариств як державний орган узгодження і координації політики України стосовно Європейських співтовариств, підзвітний Кабінетові Міністрів України. З березня 1995 р. почав діяти Спільний комітет, створений сторонами і призначений для моніторингу і торговельного співробітництва [9].

Другий етап розвитку відносин між Україною і ЄС завершився прийняттям на Європейській раді в Хельсінкі Загальної стратегії Європейського Союзу стосовно України (10 грудня 1999 р.). Під час цього періоду (друга половина 90-х років) відбулися події, що стали етапними в процесі зближення України з ЄС. Серед них - ратифікація і початок імплементації УПС; одержання Україною членства в Раді Європи й ОБСЄ; членство в програмі "Партнерство заради миру"; підписання в Мадриді в липні 1997 р. Хартії про особливе партнерство України з НАТО; ратифікація Україною Європейської конвенції про права людини; початок переговорів про вступ України в СОТ. Україна направила миротворців на Балкани, виступила гарантом миру в Молдові. Під час саміту ЄС у Флоренції (липень 1996р.) Україна була визнана країною з перехідною економікою. Політичним сигналом підтримки України з боку ЄС був План дій, прийнятий Радою ЄС 6 грудня 1996 р., що визначив напрямку взаємодії ЄС з Україною і намітив шляхи сприяння її розвитку. 5 вересня 1997р. відбувся перший саміт Україна-ЄС, під час якого було підтверджено значення двосторонніх відносин, а також відбувся обмін думками щодо існуючих проблем і шляхів співробітництва в майбутньому [67].

Після вступ у дію УПС були розпочаті кроки в напрямку інституціоналізації відносин між Україною і ЄС, а також внутрішнього забезпечення інтеграційного процесу. Указом Президента від 24 лютого 1998р. була створена Українська частина Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС, яку очолив прем'єр-міністр України. Указом передбачено формування у всіх органах державної влади підрозділів співробітництва з ЄС. Створено також Національне агентство України з питань розвитку і європейської інтеграції. 11 червня 1998 р. Указом Президента України була затверджена Стратегія інтеграції України в Європейський Союз, у якій сформульовані основні напрямки співробітництва нашої країни з ЄС. Стратегія визначила державні структури України, відповідальні за забезпечення інтеграційного процесу, а також шляхи організаційного, фінансового, правового, інформаційного забезпечення європейської інтеграції. Під час Кельнського саміту (3-4 червня 1999 р.) у Висновках головуючої в ЄС Німеччині було відзначене досягнення якісно нового рівня у відносинах Євросоюзу з Україною [10, с.54].

Прийняття Загальної стратегії ЄС стосовно України під час саміту засвідчило, що співробітництво з Україною надає особливий інтерес для країн-членів Союзу. Загальна стратегія ЄС прийнята на базі УПС, визначила пріоритетні напрямки політики країн-членів, а також інституцій Євросоюзу відносно України на чотирирічний термін. Загальна стратегія вперше задекларувала політичне визнання ЄС європейських намірів України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею. Разом з тим, Стратегія не задовольнила надій українського істеблішменту, оскільки не містила визнання України як потенційного кандидата на членство в ЄС. Більш того, наполегливе бажання українських політиків бачити в Стратегії ЄС стосовно України такі категорії, як асоціативне або "повноправне" членство, було оцінено в Європі як прояв елементарного нерозуміння змісту подій, ні чим не підкріплений і контрпродуктивний політичний ідеалізм.

Українські політологи і політичні діячі критично оцінили тактичну лінію України у відношенні ЄС у 90-х роках як заідеологізовану і поверхневу. На думку і вітчизняних, і західних експертів відносини України з ЄС наприкінці 90-х років перебували в стані стагнації, в основі якої лежали труднощі із проведенням економічних і політичних реформ, а також проблеми, пов'язані з імплементацією УПС. У той же час, кінець 90-х став для України часом усвідомлення політичних і економічних реалій, низької ефективності чисто декларованої дипломатії. Були осмислені концептуальні і тактичні прорахунки, допущені нашою країною на євроінтеграційному шляху, переглянута концепція її інтеграції в європейські структури: [38].

Інтеграція України в ЄС була проголошена ключовим зовнішньополітичним пріоритетом в інаугураційній промові Президента Леоніда Кучми (листопад 1999 р.) і визначеною в урядовій програмі (початок 2000 р.) стратегічною метою держави. Саме ці дати можна вважати початком нового етапу розвитку відносин України з ЄС - зміст якого складається в матеріалізації гасла руху в Європу. Урядова програма, прийнята кабінетом міністрів Віктора Ющенка терміном до 2004 р. "Реформи для процвітання" визначила головними стратегічними цілями України будівництво відповідної підстави для членства в ЄС і формування проєвропейскої більшості в суспільстві.

Були визначені наступні етапи просування України до членства в ЄС:

1. Придбання членства в СОТ, що передбачає приведення українського законодавства у відповідність до стандартів країн з ринковою економікою.

2. Вступ України в ЕАСТ і ЄЕС. Реалізація УПС.

3. Створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС.

4. Придбання статусу асоційованого члена ЄС (можлива модель Європейської партнерської угоди, що відкриває перспективу майбутнього членства в ЄС, або модель відносин асоціації, що Співдружність у 70-і роки встановила з Туреччиною, країнами Магрибу і Близького Сходу) [6].

На думку деяких фахівців, шлях європейської інтеграції України лежить через попереднє політичне і військово-політичне інтегрування в євроатлантичне співтовариство, що включає НАТО, Раду Євроатлантичного партнерства, програму "Партнерства заради миру" і ЗЄС. Прикладом ефективності відповідної стратегії є успіхи на євроінтеграційній ниві таких країн, як Греція, Польща, Чехія, Угорщина, Туреччина. Показовим у цьому плані є те, що в Загальній стратегії ЄС стосовно України практично дублюються напрямки співробітництва між Україною і НАТО, зокрема, діалог в умовах кризових ситуацій, контроль за нерозповсюдженням зброї масового знищення, протипіхотних мін, тощо. Таким чином, у геополітичній площині на перший план висувається співробітництво України саме з НАТО, тоді як співробітництво з ЄС розвивається паралельно переважно в сфері економіки: [18].

На початку нового тисячоріччя Україна перебувала на етапі імплементації УПС. Після вступу в силу Угоди 1 березня 1998 р. був остаточно сформований механізм двостороннього співробітництва між нашою державою і ЄС, що включає регулярні політичні контакти на найвищому рівні. "Стратегія інтеграції України в Європейський Союз" визначила основні пріоритети виконавчої влади України на період до 2007 р., протягом якого повинні бути створені передумови для повного вступу в ЄС. Одержання Україною статусу асоційованого члена визнано середньостроковим пріоритетом зовнішньої політики України.

Почато роботу з гармонізації законодавства України з нормами і стандартами ЄС. Зокрема, прийнята Постанова Уряду від 1998 р. про введення механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС (16 серпня 1999 р.). На четвертому засіданні Міжвідомчої координаційної ради (14 квітня 2000 р.) був затверджений План роботи з адаптації законодавства на 2000 р., що передбачав розробку 50 проектів законів України і постанов Уряду з урахуванням основних положень законодавства ЄС. Передбачено, що відповідні програми гармонізації будуть затверджуватися щорічно.

У процесі розробки знаходиться проект постанови Верховної Ради про програму гармонізації законодавства України з законодавством ЄС. Проект передбачає створення спеціального органа в структурі Верховної Ради України - Комісії з питань європейської інтеграції, що повинна офіційно виносити на розгляд Верховною Радою України висновки щодо відповідності тих або інших законопроектів вимогам УПС, принципам і стандартам європейського права, а також відповідати за розробку стратегії просування України в ЄС. У цьому контексті слід зазначити Указ Президента про створення Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Відповідно до Указу в Раду ввійшли Президент (Глава Ради), у ранзі його заступників - Голова Адміністрації Президента і Перший заступник Голови Верховної Ради України, а також голови профільних комітетів Верховної Ради [31, с. 390].

Етапним по відношенню інтеграції України в європейський економічний простір стало підписання в Женеві 19 червня 2000 р. Декларації Україна - ЕАСТ, де визначені основні напрямки й інституціональні підстави співробітництва країн, а також одержання Україною статусу країни з ринковою економікою в антидемпінгових справах (постанова ради ЄС від 9 жовтня 2000 р.). Україна виконала свої зобов'язання щодо закриття до 15 грудня 2000 р. ЧАЕС.

Результати останніх соціологічних опитувань населення свідчать про поступове формування в Україні основ соціально-політичного консенсусу з питань євроінтеграції: у червні 2000 р. 67% опитаних соціологічною службою Українського центра економічних і політичних досліджень (УЦЭПІ) українських громадян висловилися позитивно з приводу вступу України в Європейський Союз. У той же час, 57% опитаних віддали перевага співробітництву з країнами СНД і Росією, що у визначеній мірі свідчить, що інтеграція в ЄС ще не стала всеосяжною ідеєю. Разом з тим результати експертного опитування, проведеного УЦЭПІ серед представників державно-політичної еліти в липні 2000р., 48% опитаних назвали зовнішньополітичним пріоритетом України інтеграцію в ЄС: [39].

У той же час, ейфоричні настрої минулих років перемінилися реалістичним усвідомленням того, що період адаптації України до політико-економічних вимог ЄС є тривалим процесом. На думку фахівців, період наближення України до рівня розвитих країн триватиме біля двадцяти років.



1.3 Критерії розширення і поглиблення європейської інтеграції та відповідність їм України

Останнім часом питання розширення Європейського Союзу - це тема номер один, котра дискутується як серед його членів, так і серед претендентів до вступу в ЄС і незалежних спостерігачів. Адже ЄС являє собою реальну силу в європейському регіоні, є одним зі світових лідерів (і не тільки як економічний союз) і зараз перебуває в стадії трансформації і перетворень.

Сьогодні всі ми виступаємо в ролі свідків розгортання тенденції продовження інтеграції через зміцнення статусу існуючих організацій і збільшення кількості членів Союзу за рахунок включення в його склад східних сусідів. Ще зовсім недавно (у 80-і роки) знаходилися у вживанні радикально протилежні поняття "Схід" і "Захід", а разом з ними "буферна зона" - територія Європи, що не визначилася з полюсом тяжіння, називаючи себе Центральною Європою. Зміст цього терміна тлумачиться по-різному, але ця територія існує, і її границі усе більше зміщаються в східному напрямку.

Основним фактором, що перешкоджає ідентифікації Центральної Європи, є мінливість, що створюють Європейський Союз і НАТО - два головних групування, що прагнуть розширити зону свого впливу, у результаті чого карта Європи швидко видозмінюється, якщо взяти до уваги, що Польща, Чехія й Угорщина є членами військового альянсу і дуже успішно рухаються в напрямку ЄС. Опинившись у європейських "клубах", нові члени роблять спробу проголосити себе частиною Заходу. Таким чином, Центральна Європа - це місце, де народи намагаються заперечити своє географічне розташування. Цікавим представляється відчуття того, що Польщі - новому силовому центрові ЦЄ - вдалося стати західною країною, одночасно притягаючи держави, що граничать з нею на сході (Литва, Бєларусь і Україна) і потенційно можуть сформувати новий тип Центральної Європи.

Після закінчення протистояння двох систем були встановлені дипломатичні відносини між ЄС і країнами Центральної і Східної Європи, згодом підписані Угоди про торгівлю і співробітництво з Болгарією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією, Словенією, (тоді ще) Чехословакією і Угорщиною.

Протягом 90-х років ЄС і країнами-членами підписувались так звані "Європейські угоди" із країнами Центральної Європи, що підготували юридичну сторону для двосторонніх відносин, і оформлювали наміри країн - асоційованих членів одержати статус повноправних членів ЄС, що згодом було підтверджено заявами про вступ [15].

Основні вимоги розширення викладені в статті Римського Договору (тепер ст. 49 Амстердамської Угоди): "Будь-яка держава Європи може подати заяву про вступ у ЄС, звернувшись у Раду, яка повинна діяти згідно з рекомендаціями Комісії й отриманими санкціями Європейського Парламенту".

На засіданні Європейської Ради в Копенгагені (1993 р.) країни-члени ЄС прийняли важливе рішення з приводу розширення, погодивши, що "асоційовані члени Центральної і Східної Європи, що виявили бажання, можуть стати членами ЄС". З цього моменту питання про розширення перетворився з "при яких умовах?" на "коли саме?".

Зустрічі Ради Міністрів Європейського Союзу, що проводилися в Амстердамі і Гаазі (1997 р.), не привели до консенсусу у відношенні реформ, необхідних для розширення ЄС, оскільки південні країни ЄС (Греція, Іспанія, Португалія й Італія) наклали вето на зміну вимог.

На засіданнях у Відні (1998 р.) і Берліні (1999 р.) єдина точка зору не була досягнута. Практично ЄС віддає перевага тривалим переговорам і не має наміру дотримувати графіка розширення, посилаючись на складність контролю організації з більш ніж двадцятьма учасниками [17].

Подальші сесії Ради Європи давали імпульс розвитку процесу розширення в східному напрямку. Так на Люксембурзькому самміті було вирішено почати детальні переговори про "процес розширення", в який входять:

· Проведення Європейської конференції, багатобічного форуму для обговорення питань безпеки, регіонального співробітництва і т.д.; у перший раз ця конференція проводилася в Лондоні (12.03.1998), згодом у Люксембурзі (06.10.1998), Брюсселі.

· Процес переговорів про вступ, під час якого визначаються умови вступу кожної конкретної країни, приймаються, застосовуються і підсилюються aquіs communautaіres.

Розширення Європейського Союзу на Схід - це реальне, політично й історично визначене завдання.

Деякі основні стратегії підготовки до вступу в ЄС були визначені на самміті в Копенгагені й у "Білій Книзі "Підготовка асоційованих членів Центральної і Східної Європи до об'єднання з внутрішнім ринком ЄС":

"Країни Центральної і Східної Європи повинні пройти процес модифікації законів економічної політики і відчутної трансформації грошової і фіскальної політики, зміни економічної структури. ЄС, зі своєї сторони, у процесі підготовки розширення на Схід також повинен провести відповідні зміни в зовнішній політиці, як мінімум буде реструктурирована спільна агрополитика і переглянуті програми структурних фондів з метою мінімізації витрат, пов'язаних із вступом країн Центральної і Східної Європи": [30].

З погляду країн Центральної і Східної Європи ціль інтеграції очевидна, хоча шлях до її досягнення не з легких. Без відновлення і приладжування економічної і політичної системи до рівня Західної Європи вступ у ЄС може бути не просто важким, а навіть дестабілізуючим для економічної, політичної і соціальної систем країн.

Однак, незважаючи на всі існуючі протиріччя, інтеграційний процес продовжується, хоча і повільніше, ніж того б хотілося претендентам для вступу в Європейський Союз. Умови прийняття країн Центральної і Східної Європи в ЄС були сформульовані в Копенгагені в червні 1993 р. і одержали назву "копенгагенских критеріїв". Політичні критерії передбачають стабільність інституцій, що забезпечують демократію, верховенство закону, прав людини і захист інтересів національних меншостей. Юридичні критерії мають на увазі здатність узяти на себе в повному обсязі зобов'язання, що пов'язані з членством у ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Економічні критерії вимагають наявності функціональної ринкової економіки, а також здатність конкурувати і витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу. Складової оцінки економічних критеріїв можливості вступу країн субрегіону в ЄС є виконання наступних умов:

· рівновага між попитом та пропозицією, що встановлюється шляхом взаємодії ринкових сил;

· лібералізація цін і торгівлі;

· відсутність істотних бар'єрів, що обмежують вступ у ринок (створення нових фірм) і вихід з нього (банкрутство);

· створення юридичної системи, що включає регулювання прав власності; реалізація законів і контрактних зобов'язань може забезпечуватися в примусовому порядку;

· макроекономічна стабільність, що складовою якої є забезпечення стабільності цін, державних фінансів і балансу зовнішніх розрахунків;

· наявність широкого консенсусу щодо ключових параметрів і цілей економічної політики;

· достатній рівень розвитку фінансового сектора, здатного перетворювати заощадження в інвестиції у виробництво;

· здатність конкурувати і витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Євросоюзу;

· наявність функціональної ринкової економіки, що характеризується рівнем стабільності, достатнім для того, щоб економічні суб'єкти приймали рішення в стабільному і передбачуваному середовищі;

· достатня кількість за прийнятними цінами фізичного і людського капіталу, включаючи інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації, транспорт і т.п.), досить високий потенціал освіти і науки;

· можливість впливу держави і законодавства на конкурентноздатність засобами торговельної політики, шляхом проведення відповідної політики в області конкуренції і надання державної допомоги, сприяння середнім і малим підприємствам і т.п.;

· відповідний рівень і динаміка торговельної інтеграції країни з Союзом до вступу (обсяги і структура торгівлі з країнами - членами ЄС);

· необхідна питома вага малих підприємств (оскільки малі фірми швидше одержують позитивні результати від поліпшення доступу на ринок, а великі фірми в меншій мері схильні адаптуватися до нових умов): [31, с. 372].

У 1995 р. Європейська Рада в Мадриді підкреслила, наскільки важливо не тільки внести відповідні зміни в національне законодавство, але і гарантувати ефективне впровадження цих змін відповідними адміністративними і юридичними установами. Це - найважливіший аспект вступу в ЄС.

У 1988 р. країни Європейського Союзу затвердили рішення про поглиблення економічної інтеграції і перехід до створення Європейського економічного і валютного союзу. У 1992 р. у Маастрихті були сформульовані основні вимоги до країн-членів ЄС, що хочуть приєднатися до Європейського валютного союзу (так звані "маастрихтські критерії"), що передбачають:

· стабільність цін: середній рівень інфляції в окремій країні не повинний перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС з найкращими показниками й у цілому не може бути вище, ніж 1,5%;

· "бездефіцитність бюджету": внутрішній борг окремої країни не перевищує 60% ВНП, а зовнішній - 3%;

· збалансованість процентних ставок: їхній середньорічний рівень в окремій країні не повинний перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС з найкращими показниками й у цілому не може бути вище, ніж 20%;

· стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і повинна відповідати нормам ЄС: [18].

16 липня 1997 р. Європейською Комісією офіційно були представлені рекомендації для країн Центральної і Східної Європи - кандидатів на вступ у ЄС. Вони стали однією з трьох основних складових частин затвердженої на самміті в Амстердамі доповіді "Порядок денний 2000", у якому крім рекомендацій щодо розширення, розглядалися рекомендації Комісії зі ССП (Спільна сільськогосподарська програма) і Структурним фондом, а також перспективи фінансової політики ЄС на період 2000-2006 рр.

Рекомендації Єврокоміссії, зафіксовані в "Порядку денному 2000", фактично вводили стратегію "вступу хвилями", засновану на диференційованому підході до кандидатів з урахуванням об'єктивної оцінки їхньої готовності до вступу. Так, Комісія пропонувала почати переговори тільки з п'ятьма країнами ЦВЄ: Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словенією й Естонією. Рекомендації передбачали також одночасно початок переговорів з Кіпром. Мальта не потрапила в список рекомендованих країн, оскільки новий лейбористський уряд, що прийшов до влади в країні, висловився проти вступу в ЄС, обмежившись бажанням підписати тільки угоду про вільну торгівлю. Що стосується Болгарії, Румунії, Словаччини, Латвії і Литви, то рекомендації Європейської Комісії передбачали можливість почати переговори з цими країнами тільки після виконання ними "копенгагенських критеріїв". Проте, країни "другої хвилі" не втратили можливості бути включеними в процес переговорів, оскільки Комісія передбачала щорічну перевірку їхньої відповідності умовам вступу в ЄС. Така політика, з погляду Комісії, повинна була стимулювати реформи в країнах, що не ввійшли до складу "першої хвилі" і запобігти новому розколу у Центральній і Східній Європі на країни, що можуть і не можуть ввійти в ЄС: [66].

Важливою з погляду розширення ЄС на Схід була зустріч Європейської Комісії 8 листопада 2000 р. у Брюсселі, на якій з ініціативи члена Комісії з питань розширення Гюнтера Фергейгена був представлений стратегічний звіт "Нова динаміка на шляху до розширення". Звіт характеризував стан готовності 13 кандидатів (Мальта, Кіпр, Естонія, Угорщина, Польща, Чеська Республіка, Словенія, Латвія, Литва, Словаччина, Болгарія, Румунія, Туреччина) до вступу і визначив детальний план подальшого розвитку інтеграційного процесу аж до закінчення переговорного етапу. У цілому, відповідно до звіту, ці країни досягли значних успіхів у галузі економіки: середній приріст ВНП для 13 країн у 2000 р. склав ледве менше 5%; було відзначено і виконання політичних реформ; що ж стосується втілення в життя узаконених демократичних реформ, положення було набагато гірше навіть у "кращих": [69]. Таким чином, переговори про вступ були продовжені з 12 країнами. Що стосується Туреччини, переговори були відкладені до досягнення нею "копенгагенських критеріїв".

Отже, прийнятий Комісією "стратегічний документ" досить ясно дав зрозуміти, які країни знаходяться "ближче до сонця", у всякому разі, в економічному плані. Насамперед, це Мальта і Кіпр, що відповідають обом економічним критеріям (ринкова економіка і здатність протистояти конкуренції в ЄС). Далі йдуть Естонія, Угорщина і Польща, що мають життєздатну ринкову економіку, але повинні ще її закріплювати, продовжуючи узятий темп реформ". Потім Комісія позиціонує економічні успіхи Чеської Республіки, Словенії, далі йдуть Латвія, Литва і Словаччина. Місце в хвості розділили Болгарія і Румунія, що не змогли виконати економічних вимог Брюсселя.

Осторонь від щасливих кандидатів стоїть Туреччина, що є офіційним кандидатом на вступ у ЄС із грудня 1999 р. Комісія зайняла дуже критичну позицію в діалозі з Анкарою і жадає від неї радикальних реформ перш, ніж почати переговори про вступ. Як компенсацію, Туреччина одержала пропозицію "вступного партнерства", що визначає головні напрямки, якими варто рухатися для прискорення інтеграційного процесу. Президент Єврокоміссії Романо Проді взяв на себе зобов'язання зробити усе можливе, щоб країни-претенденти брали участь у наступних виборах у Європейський Парламент у 2004 р., як повноправні члени ЄС [69].

Що стосується України, то аналіз її соціально-економічного розвитку в 90-і рр. показує, що практично у всіх складових оцінках готовності приєднатися до Європейського Союзу вона мала одні з гірших показників у Центральній і Східній Європі. За 10 років незалежності в Україні не удалося ввести ефективні реформи, глибока криза охопила практично всі сфери соціально-економічного розвитку. Більш того, при його рівні наша країна почала істотно відставати від багатьох країн субрегіону, а по оцінках конкурентоздатності національної економіки займала останні місця не тільки серед європейських країн, але й у порівнянні з багатьма розвиваючимися країнами. Порівняння як "маастрихтських", так і "копенгагенських критеріїв" з віхами розвитку України має на сучасному етапі переважно теоретичний характер. У той же час, ці критерії можуть розглядатися і з чисто практичної точки зору як визначені орієнтири для макроекономічної стабілізації в країні, розвитку грошово-кредитної і валютної сфер.

Приведені макроекономічні показники (Додаток, таблиця 3) свідчать про невисокий рівень економічного розвитку України в цілому, зниженні обсягів ВВП, невеликої питомої ваги країн ЄС у її експорті і відносно низький рівень прямих іноземних інвестицій. За цими показниками Україна відстає не тільки від країн Євросоюзу, але і від держав Центральної і Східної Європи. Кардинальна зміна якісних і кількісних показників є головною передумовою приєднання України до Європейського Союзу. Серед факторів стримування руху України до Європи значну роль грають:

1. Невідповідність розвитку демократичних інститутів і положень цивільного суспільства європейським стандартам, що, зокрема, виявляється в обвинуваченнях на адресу України в порушенні прав людини, гноблення преси, порушеннях при проведенні виборчих кампаній і референдумів, невиконані зобов'язання перед Радою Європи.

2. Низький рівень економічного розвитку; повільні темпи реформ, що до того ж недостатньо скоординовані з завданнями європейської інтеграції; низький рівень ВВП і доходів на душу населення.

3. Недосконалість правового забезпечення підприємницької діяльності в Україні, нерозвиненість базових інститутів економіки;

4. Несприятливий інвестиційний клімат; високий рівень корупції й економічної злочинності; проблеми захисту прав інтелектуальної власності; проблеми боргових зобов'язань України; вузькість структури експортних пропозицій країни щодо єдиного внутрішнього ринку ЄС; вагомість частини чуттєвих товарів (майже 60%) у складі українського експорту, проти яких у ЄС застосовуються протекціоністські міри (продукція сільського господарства, чорна металургія, текстильна промисловість).

5. Перевага політичних декларацій над практичними заходами в справі імплементації УПС і Стратегії інтеграції України в ЄС; непослідовність зовнішньої політики; слабість адміністративно - інституціонального забезпечення курсу європейської інтеграції, зокрема, недолік досвідчених фахівців із проблем євроінтеграції в державних структурах України.

6. Відсутність у країні впливових підприємницьких кіл і слабість політичних сил, які б серйозно ідентифікували своє майбутнє з ЄС; недостача цілеспрямованої информаційно-пропагандистської кампанії на користь інтеграції України в Євросоюз: [19].

Серед зовнішніх факторів стримування євроінтеграційних устремлінь України залишаються невизначеність країн-членів щодо географічного майбутнього ЄС і тимчасових рамок приєднання до нього нових країн, відсутність реального проукраїнського лобі в політичних і бізнес колах Євросоюзу, пріоритетність російського фактора в зовнішньополітичних і економічних орієнтаціях західноєвропейських країн. Так, доповідь франко-німецької групи планування щодо перспектив подальшого розвитку ЄС на схід (липень 2000 р.), підготовлена по запиту міністрів закордонних справ Франції і ФРН, підкреслювала неможливість розширення ЄС за рахунок пострадянських країн, за винятком трьох балтійських держав. Західні експерти висловили застереження щодо перспективи зближення України з Євросоюзом, яке б загрожувало виникненням або посиленням почуття ізольованості в росіян. Аналіз "факторів стримування" дозволяє визначити пріоритетні напрямки діяльності органів державної влади України з метою реалізації євроінтеграційної стратегії:

1. Глибокі структурні перетворення, необхідні для забезпечення стабільного росту економіки України. Ринкова трансформація національної економіки на основі європейських стандартів. Підвищення конкурентоздатності національного товаровиробника через приватизацію підприємств і впровадження ефективної політики конкуренції вітчизняної продукції по більшості товарних позицій. Залучення західних інвестицій, входження рентабельних підприємств у транснаціональні групи з метою сприяння адаптації української економіки інтеграції у світовий економічний порядок;

2. Демократизація суспільних відносин; будівництво цивільного суспільства; виконання в повному обсязі зобов'язань України перед Радою Європи; боротьба з корупцією.

3. Удосконалення Україною захисту прав інтелектуальної власності; приведення національної нормативно-правової бази до європейських стандартів.

4. Удосконалення интеграційно-управлінського комплексу європейської стратегії України (створення структурних підрозділів з питань євроінтеграції на урядовому, відомчому і парламентському рівнях). Проведення адміністративної реформи з урахуванням європейського вектора. Втілення в життя відповідної програми підготовки і перепідготовки службовців. Зміцнення фінансової складової євроінтеграційного руху України.

5. Проведення широкомасштабної інформаційно-просвітительської програми з метою поліпшення знань суспільства про сутність європейської інтеграції і специфіку функціонування ЄС. Подолання психологічного пострадянського бар'єра суспільної думки в напрямку нової, європейської системи координат і інтеграційних перспектив. Широке залучення наукового потенціалу для розробки національної методології наближення України до Європейського Союзу.

6. Зміцнення двосторонніх контактів із суб'єктами ЄС, зокрема, із Францією, Німеччиною, Великобританією. Участь України в загальних з ЄС економічних проектах, наприклад, залучення європейського капіталу для реалізації проектів типу транспортування енергоносіїв з Каспійського регіону на захід по маршруту Грузія-Україна-Польща.

7. Активізація участі України в європейських регіональних ініціативах, зокрема, у Центральноєвропейській угоді про вільну торгівлю, Організацію Чорноморського економічного співробітництва, Програмі співробітництва країн Балтійського регіону, що дозволить налагодити стійкі зв'язки з країнами-кандидатами, країнами-членами Євросоюзу, а також головними міжнародними організаціями, залученими в економічне співробітництво в Європі.

8. Участь у будівництві архітектури європейської безпеки, використовуючи членство в ОБСЄ й у програмі "Партнерство заради миру".

9. Поглиблення прикордонного і митного співробітництва. Координація боротьби з організованою злочинністю, незаконною міграцією, наркобізнесом, відмиванням капіталів: [27].

Орієнтація на перспективний вступ у ЄС не виключає активності України в інших напрямках. Затвердження України в інших секторах світового ринку буде додатковим фактором її привабливості для партнерів з Євросоюзу. Важливе значення має активізація присутності України на ринках Росії й інших країн СНД, розвиток співробітництва з країнами інших континентів.

1.4 Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України і ЄС

Основи співробітництва між Україною і ЄС визначаються цілим рядом угод і інших документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожноюзі сторін окремо.

Базовим документом, що визначає механізм двостороннього Співробітництва, є Угода про партнерство і співробітництво (УПС). Відповідні угоди були укладені Європейським Союзом майже зі всіма новими незалежними державами (ННГ), що виникли після розпаду СРСР. Угоди про партнерство і співробітництво мали проміжний характер між Угодою про торгівлю і співробітництво ЄС і СРСР (грудень 1989 р.) і договорами асоціації, підписаними з країнами Центрально-Східної Європи: [3].

Положення Угоди про партнерство і співробітництво між ЄС і CРCP цілком поширювалися на Україну як республіку колишнього Радянського Союзу. Дана Угода, термін дії якої складав 10 років, була зорієнтована на розвиток взаємного співробітництва в ряді галузей економіки, важливих і для українського народного господарства: вуглевидобувної промисловості, сільському господарстві, охороні навколишнього середовища, електроенергетиці, секторі послуг. В Угоді підкреслювалося, що економічне співробітництво буде будуватися на принципах рівноправності, недискримінації і взаємності, а його імплементація створить умови не тільки для розвитку торгівлі, але і для надходження західних інвестицій і створення спільних підприємств на території СРСР. Після розпаду СРСР у 1991 р. угода про торгівлю і співробітництво між ЄС і Радянським Союзом було трансформовано в двосторонні угоди між ЄС і ННД на основі обміну відповідними листами, що пізніше були замінені угодами про партнерство і співробітництво. Головна мета УПС - створення сприятливих умов для інтеграції ННГ у європейський і світовий економічний порядок. Угоди також розглядали проблематику політичного співробітництва і мали в цілому комплексний характер. Специфічною рисою угод було положення про збереження єдиного економічного простору між країнами-членами СНД.