Історичний розвиток міжнародних систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

міжнародний відносини капіталізм суверенітет

Доповідь з теми:

Історичний розвиток міжнародних систем

Сьогодні серед науковців припинились дебати щодо того, чи міжнародні відносини - це самостійна історично існуюча реальність, яка, як і будь-яка інша реальність, є складною, багатогранною, і яка існує у часі і просторі. Отже, міжнародні відносини виникли і сформувались на певному історичному етапі і паралельно разом з розвитком людської спільноти вдосконалювались, поглиблювались, набирали різних форм та модифікацій.

Щодо часу їхньої появи у сучасному розумінні слова, то виникає питання: чи правомірно, зокрема, вважати міжнародними відносинами війни Риму з варварами, завоювання О. Македонського, етнофеодальні чвари Європи раннього Середньовіччя, боротьбу руських князівств, а згодом Московської держави проти Золотої орди?

У контексті відповіді на поставлене питання можемо міркувати таким чином: на найдавніших етапах людської історії, коли спільноти людей вже нараховували десятки тисяч осіб, вони насправді безпосередньо зіштовхувались та спілкувались зі собі подібними. Це відбувалось при міграціях, масових втечах під час стихійних бід, при розподілі територій. Так народи приходили до усвідомлення, що існують інші боги, мови, ремесла, вміння, і таким чином пізнавали самі себе. Вони об'єднувались, розходились, одні племена асимілювались, інші щезали. Тоді ж люди почали усвідомлювати, що існують два типи взаємин: внутрішні й зовнішні (праміжнародні).

Наступний якісний рубіж становлення явища міжнародних відносин пов'язують з появою нової форми суспільно-політичної організації етносів - інституту держави. Саме з появою держави можна говорити про формування власне явища міжнародних відносин. Термін «міжнародні відносини» з'явився, як відомо, у XVIII столітті. Його автором став англійський мислитель Джеремі Бентам (1748-1832), який визначив міжнародні відносини - як стосунки між державами. Проте світ еволюціонує. Як же бути, скажімо, сьогодні, коли з'явились наднаціональні чи регіональні організації, транснаціональні компанії тощо. Отже, міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків та взаємин між державами і групами держав, політичними та іншими організаціями, особами, які діють на світовій арені, тобто взаємини між народами у найширшому розумінні слова.

У XX столітті остаточно склалась окрема галузь науки про міжнародні відносини - теорія міжнародних відносин. Як бачимо, ця наука досить молода, якщо порівнювати її з історією чи математикою. Як і будь-яка інша наука, теорія міжнародних відносин має на меті дослідити внутрішню логіку функціонування свого предмета, фактори, які детермінують рівень конфліктності чи порозуміння у міжнародному житті і, нарешті, в ідеалі прогнозувати ті мегатренди, які впливають на еволюцію міжнародних відносин. Іншими словами, йдеться про застосування в теорії міжнародних відносин при аналізі міжнародних відносин системного методу.

Поняття «системність», «система» є провідним у науці про міжнародні відносини, як і в інших науках, і водночас найбільш суперечливим. Якщо розглядати міжнародні відносини як суму хаотичних стосунків, які до того ж постійно змінюються, то можливості аналізу міжнародних відносин як науки суттєво зменшуються (або ж зовсім втрачаються). І не випадково, що нагромадження емпіричного матеріалу змусило науковців розглядати міжнародні відносини як самостійну науку зі своєю внутрішньою логікою, законами та детермінантами, тобто застосовувати при вивченні міжнародних відносин системний аналіз, який вже застосовувався в інших суспільних науках. Системний аналіз є найбільш оптимальним. Що дає нам розгляд міжнародних відносин як системи: по-перше, він передбачає вивчення всього комплексу міждержавних відносин як певного організму, який живе, розвивається і вдосконалюється за своїми законами, параметрами та логікою; по-друге, дозволяє також аналізувати мотивацію дій учасників міжнародних відносин; по-третє, досліджувати механізми, які визначають динаміку світового співтовариства загалом, а в ідеалі - прогнозувати його розвиток.

Разом з тим, дискусії щодо провідних характеристик «системності» у міжнародних відносинах ще тривають. Все ж більшість науковців не заперечують того, що «системі міжнародних відносин» притаманні такі риси, як: 1) наявність стійких, довготривалих зв'язків між головними елементами системи; 2) правове регулювання цих зв'язків; 3) узгодженість між елементами системи щодо дотримання ними загальних цінностей, цілей, правил. Як відомо, відносини між елементами системи міжнародних відносин, тобто національними державами чи блоками держав, будуються на основі співпраці - суперництва - нейтралітету.

Водночас тривають у науковому середовищі суперечки щодо факторів, які мали вирішальний вплив на формування першої системи міжнародних відносин, і часу її появи. Все ж більшість науковців заперечують, що системність у міжнародних стосунках явище історичне. Частина дослідників вважають, що міжнародні відносини мали форму системи практично разом з появою перших держав, оскільки вони (держави) одразу налагоджували всілякі контакти між собою. Щоправда, у цьому твердженні існує два боки справи: 1) не всякі контакти-стосунки м і ж державами формували стабільну і більш-менш тривалу міжнародних відносин; 2) певні елементи системності віднайти і у ранній історії міжнародних відносин (наприклад, у стосунках міст-держав античної Греції, чи держав у північній Італії у ХІУ-ХУ століттях).

Проте, бачиться, що в цих ще тоді хаотичних контактах були лише маленькі острівки системності на міжнародній арені. Фактично до середини XVII століття державні утворення (нестійкі і недосконалі) розв'язували спірні питання військово-силовим шляхом (інших методів вони практично не знали). Власне, і самі тоді численні конфлікти мали сумбурний характер і спричинялись вони здебільшого не державними інтересами, а династичними амбіціями. Світ роздирався тоді чварами, загалом країни-держави не шукали взаємопорозуміння, взаємопогодженості своїх дій.

Отже, підтримаємо думку тих дослідників, які вважають, що до середини XVII століття важко віднайти системність у сфері міжнародних відносин, що вона бере свій початок у загальноприйнятому розумінні з часу закінчення Тридцятирічної війни і укладення у 1648 році Вестфальського мирного договору.

Що слугує підґрунтям такого твердження і які фактори спричинили формування першої системи у міжнародних відносинах?

Передовсім: 1. XVII століття - це час бурхливого розвитку капіталістичних відносин в Європі, який швидко і якісно змінив обличчя континенту;

Розвиток капіталізму спричинив появу стабільних національних централізованих держав (держав-націй, за західною термінологією) - Англії, Франції, Нідерландів, Швеції, Іспанії, Росії, які перетворились у провідних суб'єктів міжнародних відносин. Новостворені держави стали усвідомлювати, що системний (узгоджений, домовлений) порядок більш оптимальна форма функціонування держав на міжнародній арені. Ці держави стали виконувати роль несучих конструкцій нової європейської системи міжнародних відносин;

Вестфальський мирний договір, яким завершились конфесійні війни і Тридцятирічна війна, і який санкціонував розпад Священної Римської імперії німецької нації на понад 300 самостійних держав;

Домінуючим принципом міжнародних стосунків відтепер стають не амбіції чи примха певного монарха, а принцип національного (державного) суверенітету. Цей принцип був доволі стійким і передбачуваним. Принцип національного суверенітету передбачає, що кожна держава володіє всією повнотою влади на своїй території, вона самостійно визначає свою внутрішню й зовнішню політику. Але не тільки політикою обмежувалась її влада. Держава отримала також владу у визначенні економічної, соціальної і культурної стратегії своєї країни. Ця владна функція держави виявилась такою ж «природною», як географічний ландшафт з його водними артеріями, горами, морями тощо. Це право влади поважалось іншими державами, які не втручались у внутрішні справи своїх сусідів. Важливим є і той факт, що принцип національного суверенітету не передбачає присутності у країні ще якоїсь іншої вищої влади.

Загалом, в основі ідей національної держави, яка володіє суверенітетом, лежать чотири провідні характеристики: наявність території; наявність населення, яке на ній проживає; законне управління цим населенням; визнання цієї держави з боку інших держав;

Інший принцип, який став домінуючим на міжнародній арені з середини XVII століття, це принцип державного інтересу. «Державні інтереси» - це сукупність довготермінових програмно-цільових установок (військових, економічних, пропагандистських та інших), реалізація яких гарантувала б цій країні збереження суверенітету і безпеки. Так боротьба за реалізацію державних інтересів перетворилась у провідну силу розвитку міжнародних відносин. Суверенітет і безпека - невід'ємні умови існування будь-якої держави і виконання нею своїх функцій як на власній території, так і на міжнародній арені. Поява у провідних держав чітких, довготривалих, усвідомлених елітою реальних державних інтересів внесло у міжнародні відносини відповідну стабільність та передбачуваність.

Засоби, з допомогою яких досягалось збереження державних інтересів, з плином часу змінювались. На різних історичних етапах це досягалось комбінацією різних методів. Наприклад, у ХУП-ХУПІ століттях, щоб домогтись гарантованої безпеки, необхідно було мати сильну армію, тобто чисельну. Отже, чим більша територія країни та її населення, тим більше країна мала шанс потрапити у розряд « великих держав ». У такій ситуації державні інтереси виглядали спрощено (навіть примітивно): воюй за нові території і зміцнюй свої кордони. Так відстоювали свої державні інтереси Франція Ришельє, чи Росія за Петра І.

По мірі розвитку суспільства ускладнюється його техніко-економічна інфраструктура і змінюється ситуація і таким чином новим змістом наповнювались механізми, які забезпечували «державні інтереси». Безпека країни, міцність її суверенітету по старому залежала від збройних сил, але не так від їхньої чисельності, як від технічної забезпеченості. Так само поряд зі силовими методами все більшу роль в утвердженні безпеки стали відігравати політико-дипломатичні засоби. Професія дипломата стала найпрестижнішою у XIX столітті і залишається такою і нині. XIX століття дало нам таких корифеїв дипломатії: Талейран, Меттерніх, Горчаков, Пальмерстон, Бісмарк.

Сьогодні у контексті «державних інтересів» виділяють п'ять складових: стратегічні, політичні, економічні, правові і ідеологічні інтереси. Безперечно, питома вага кожного із цих компонентів може бути різною в різні періоди.

Принципи національного суверенітету й державного інтересу стали підґрунтям для структурування всього комплексу міжнародних відносин, а створення провідних центрів сили, тобто тієї чи іншої могутньої держави (чи держав), довкола якої об'єднувались інші держави, формували відповідну ієрархію держав. У цьому контексті формується ще один принцип, визначений ще на рубежі ХУ-ХУІ століть Ніколо Макіавеллі, і який перетворився в аксіому: стабільний світопорядок може зберігатись тільки за приблизної рівноваги сил між провідними державами чи союзами держав і недопущення надмірного зміцнення якої-небудь із них. При укладенні Утрехтського миру (1713), який поклав кінець війні за іспанську спадщину, вперше з'являється термін «баланс сил», під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держав, що входять до системи, в першу чергу великих держав у даний історичний момент. Справді, у кожному столітті, ніби за якимось законом природи, з'являється країна (могутня економічно, духовно, інтелектуально), яка намагається погодити всю систему міжнародних відносин у відповідності з власними цінностями. Так, у XVII столітті Франція за кардинала Ришельє запропонувала новий на той час підхід у сфері міжнародних відносин, що базувався на принципі держави-нації і пропонував кінцевою метою своєї міжнародної політики національні (державні) інтереси. У XVIII столітті Великобританія розробила концепцію рівноваги сил, яка запанувала у європейській дипломатії упродовж наступних двохсот літ. У XIX столітті Австро-Угорщина Меттерніха реконструювала «європейський концерт», а Німеччина Бісмарка його демонтувала і запровадила в якості провідного принципу міжнародних відносин принцип сили (силової політики). XX століття називають «століття СІЛА», оскільки жодна з країн не справила на міжнародні відносини такого рішучого і водночас амбівалентного впливу як Штати.

Вже на початку нового періоду у всесвітній історії провідні європейські політики усвідомили пряму залежність національної безпеки своїх держав від балансу сил та рівноваги системи міжнародних відносин. Так було відкрито й практично реалізовано одну із об'єктивних закономірностей міжнародних відносин, яка полягала у розвитку від стихійності до їхньої системної впорядкованості, підвищення рівня їхньої внутрішньої організації.

Отже, основою системи міжнародних відносин і головним фактором її стабільного існування є баланс сил, під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держави, що є елементами системи, в першу чергу великих держав, у даний історичний момент часу.

Великі держави по суті є основними системотвірними елементами, співвідношення сил між якими визначає загальний баланс сил у міжнародних відносинах. При цьому середні і малі країни також впливають на нього. Радикальна зміна балансу на користь однієї чи декількох держав веде до зміни системи.

Важливою передумовою рівноваги міжнародних відносин є її багатополярність, тобто наявність в її складі декількох співстанимих за силою, впливом держав, які ж до того не прагнуть до монополії на міжнародній арені. Таке становище забезпечує взаємне погодження і врахування інтересів всіх або ж більшості учасників системи і підтримання тим самим всередині її відповідного балансу сил. Кожна система прагне зберегти і зміцнити внутрішню рівновагу, блокуючи дії однієї чи групи держав, спрямовані на її руйнацію. Рівновага досягається шляхом утворення різних політичних та військових союзів, коаліцій, створенням міжнародних організацій з підтримки миру та безпеки. Разом вони створюють механізм силового стримування і противаг, який забезпечує гармонізацію інтересів держави і тим самим стійкість системи.

Вестфальська система міжнародних відносин (перша регіональна система) була побудована на основі принципу рівноваги. Так у новий та новітній час внутрісистемна рівновага стала синонімом міжнародної безпеки, яка розуміється як всезагальна і яка відповідає інтересам всіх держав, що входять до системи.

Різні країни по різному ставляться до балансу сил: одні його підтримують, інші - хочуть зміцнити, треті - його зруйнувати. У відповідності до цього держави будують свої відносини: союзницькі, партнерські і ворожі. Держави, які підтримують рівновагу сил, називаються державами-балансирами. Саме вони виступають гарантами збереження системи, її адаптації до нових історичних умов.

У процесі взаємодії існуючої системи міжнародних відносин і нових явищ, які виникають у процесі історичного розвитку, сформувалась ще одна закономірність системи - її еволюція. Якщо порушується баланс сил всередині системи, то вона починає давати збої, і якщо не вдасться повернути мирним шляхом попередній баланс сил, система руйнується. Таким чином, кожна система міжнародних відносин функціонує до тих пір, поки закріплений за нею баланс сил не суперечить новим історичним реаліям, які можуть мати як внутрішній характер, так і зовнішній.

Отже, система міжнародних відносин - це конкретно-історична організація міжнародних відносин, яка ґрунтується на угодах і договорах, спільних цінностях.

В історії нового часу і принаймні до половини XX століття перехід від однієї міжнародної системи до іншої завжди супроводжувався війнами. Перемога тієї чи іншої сторони закріплювалась анексіями і контрибуціями за рахунок переможених, які збільшували потугу переможців і створювали новий баланс сил.

Контрибуції та анексії були проявом екстенсивного типу розвитку держави, тобто її розвитку «в ширину» у географічному просторі системи міжнародних відносин. У XVII-XIX століттях такий тип розвитку держави віддзеркалився у створенні низкою держав обширних колоніальних імперій. Проте до початку XX століття екстенсивна модель в основному вичерпала себе. Роль і вплив держави на міжнародній арені все більше визначалась не територіальними загарбаннями і колоніальною експансією, а фактором їх інтенсивного економічного і соціально-політичного розвитку. Саме цей фактор став у XXI столітті вирішальним.

Міжнародні системи існують у трьох вимірах - часовому (хронологічні межі), просторовому (глобальні, регіональні чи субрегіональні) та змістовному (монополярна, багатополярна чи двополярна). Історія систем міжнародних відносин пропонує три їх класичні моделі: монополярну, біполярну, багатополярну.

За останні чотири століття можна послідовно виділити п'ять систем міжнародних відносин - три європейських (регіональних) і дві глобальні.

Вся історія системності у міжнародних відносинах цілком природно поділяється на ряд великих етапів, кожен з яких різниться під іншого своїм внутрішнім змістом, динамікою розвитку, рівнем конфліктності і ступенем стабільності. З кожним а таких етапів кореспондується певна модель системи міжнародних відносин, яка у процесі розвитку змінювалась іншою.

Перехідною (початковою) точкою кожного періоду розвитку міжнародних відносин є значимий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполеонівські війни, франко-пруська війна, Перша та Друга світові війни), у результаті якого відбувалось кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс сил та інтересів, здійснювалась радикальна перебудова політичної карти світу. Коли воєнна стадія конфлікту наближалась до свого завершення, на порядку денному поставало питання фіксації його результатів у договорі або ж серії договорів та угод, запропонованих переможцями. Так у результаті конфлікту отримували правове оформлення, можливо, спочатку у вигляді modus vivendi, новий, тривалий status quo у стосунках як між переможцями і переможеними, так і всередині табору переможців.

Виключення складає власне нинішній етап, який розпочався у 1990-х роках мирним розпадом СРСР і соціалістичного табору, коли на наших очах здійснюється перехід від біполярної моделі міжнародних відносин до нової, ще чітко невизначеної, форми організації світової спільноти у сфері міжнародних відносин.

Размещено на Allbest.ru