Формування сучасної системи міжнародних відносин: основні підходи та дефініції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування сучасної системи міжнародних відносин: основні підходи та дефініції

План

Вступ

1. Концепція однополярного світопорядку

2. Концепція нового біполярного світу XXI століття

3. Концепція багатополярності

Вступ

геополітичний світовий історичний біполярний

Починаючи з 1990-х років, ми є свідками широкомасштабних і кардинальних змін у геополітичних структурах світового співтовариства і трансформації суспільно-політичних систем. Це дозволяє говорити про завершення попереднього історичного періоду і перехід сучасного світу до якісно нового етапу свого розвитку. Основні фактори цього переходу такі:

розпад однієї з наддержав - СРСР і ліквідація його потенціалу, руйнація світової соціалістичної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій;

руйнація біполярної Ялтинсько-Потсдамеької системи міжнародних відносин;

утворення у східноєвропейському регіоні та на території СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктів міжнародних відносин, жодна з яких не володіє потенціалом колишнього СРСР;

утворення у центральноєвропейському регіоні великої держави - об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендувати на статус регіонального лідера;

перерозподіл всіх радянських зон геополітичного впливу 11.1 користь США і НАТО;

- початок якісно нового етапу науково-технічної революції, який отримав назву інформаційної, в результаті якої у промислово розвинених країни індустріальне суспільство поступово трансформується цінне суспільство;

- припинення дії світопорядку, в основу якого покладено західноцентристський принцип, і окреслення тенденції до формування єдиного світового співтовариства на засадах органічного поєднання єдності та неділимості світу, з одного боку, диверсифікації і плюралізму центрів, народів, культур, релігій, з другого.

Разом з тим зміст сучасної епохи характеризується не лише припиненням глобального протиборства двох наддержав та двох блоків. Він за своїми кількісними й глибинними параметрами є більш розмаїтим і значно багатшим. Логіка відносин всередині нинішнього світового порядку суттєво різниться від принципів і підходів організації міжнародних відносин у попередні, так звані вестфальські, періоди.

Різні дослідники, в залежності від їхніх ідеологічних уподобань, по-різному інтерпретують сутність змін, які переживає сучасна система міжнародних відносин. Перші вважають, що подією, яка відіграла ключову і вирішальну роль у світовому розвитку, є розпад СРСР. Інші - що розпад Радянського Союзу є значущим фактором, але не вирішальним у трансформації глобальної економічної, політичної, військової і культурної сфери. Головний результат завершення "холодної війни" у царині міжнародних відносин полягає у припиненні дії біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вкажемо на низку специфічних обставин цього по суті тектонічного процесу: в історії не було такого механізму зміни однієї моделі міжнародних відносин іншою, оскільки всі попередні системи міжнародних відносин руйнувалися у результаті воєн і укладених договорів по їх завершенні; тотальний характер розвалу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формально-юридичних документів розмиває характер базових параметрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої нині відбувається; перші вищемовлені ознаки детермінують затяжний тривалий характер формування нової системи міжнародних відносин; ніколи раніше зміна однієї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіональних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьовується модус взаємин між основними центрами сили, та формується нова структура міжнародних відносин.

1. Концепція однополярного світопорядку

Нинішня потужна активізація і актуалізація нових розробок і пропозицій щодо необхідності трансформації міжнародних відносин спричинена припиненням "холодної війни" та її геополітичними наслідками.

Власне, можна говорити про оптимістичні та песимістичні прогнози щодо нового однополярного світового порядку. Наголосимо на тому, що Захід зустрів розпад соціалістичного блоку та його лідера з великою часткою ейфорії, важаючи, що деідео-логізація міжнародних відносин сприятиме зміцненню ролі і ваги "локомотива демократизації" Сполучених Штатів та міжнародних інституцій, таких, як ООН, наприклад. Так само регіональні конфлікти розглядалися лише у якості рудименту минулої епохи, який поступово щезне.

Апофеозом такого бачення постбіполярних міжнародних відносин та світопорядку можна вважати концепцію американського політолога Френсіса Фукуями про "кінець історії", висловленій в одноіменній статті у 1989 році та у праці "Кінець історії та остання людина" 1992 року. Згідно з концепцією Ф.Фукуями, з розпадом СРСР і світової соціалістичної системи настає "кінець історії" і починається нове планетарне існування людства, коли регіони почнуть переструктуровуватися,,орієнтуючись на наймагутніші економічні ядра-центри. XX століття, за Ф.Фукуямою, було насичене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений був боротися із залишками абсолютизму, більшовизму і фашизмом, а також новітнім марксизмом, які загрожували втягнути світ в апокаліпсис ядерної війни. І тільки наприкінці XX століття зі зникненням соціалістичного центру сили і надій на конвергенцію капіталізму і соціалізму знову настає тріумф західної ліберальної демократії. Із завершенням " холодної війни"настає кінець історії як такої й наступає нова історія - історія утвердження ліберальної демократії західного взірця як остаточної, найрозумнішої форми держави.

Отже, підтвердженням "кінця історії" Ф. Фуку яма розумів повне фіаско радянсько-соціалістичної моделі світоустрою і "беззастережну перемогу" західної демократії і лібералізму у всесвітньому масштабі. Щоправда, тепер ми можемо заявити про надто спрощений підхід американського науковця щодо такої характеристики постбіполярного світу.

З концепцією Ф.Фукуями узгоджується бачення світового розвитку С.Хантінгтона, який робить дещо інші висновки. 1993 року цей американський політолог, професор Гарвардського університету і директор Інституту стратегічних досліджень опублікував статтю "Зіткнення цивілізацій", а у 1996 році книжку "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку". Головна теза монографії С.Хантінгтона полягає у наступному: якщо XX століття було протистоянням ідеологій (аналогія з Ф.Фукуямою), то XXI століття стане століттям зіткнення цивілізацій і релігій.

Так, за Хантінгтоном, історія людства повертаєтьсядо історії цивілізацій. Він підкреслює прогресивну роль Заходу у новому світовому устрої: "Постійне міжнародне верховенство Сполучених Штатів є важливим для добробуту і безпеки американців і для майбутнього свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку землі". СІЛА, на його думку, є "найвільнішою, найлібе-ральнішою, найдемократичнішою країною у світі". Звідси робиться висновок, що будь-яке збільшення потуги і впливу СІЛА на міжнародній арені є історично прогресивним і абсолютно виправданим, оскільки автоматично сприяє справі утвердження свободи, плюралізму і демократії у всьому світі.

Водночас С.Хантінгтон стверджує: "Захід унікальний, але не універсальний", і закликає Захід відмовитись від ілюзії щодо своєї універсальності. Інтересам Заходу, на думку С.Хантінгтона, не відповідають безладні втручання у спори інших народів. Основна відповідальність за стримування і розв'язання місцевих конфліктів має лежати на країні-лідері цивілізації, яка домінує у цьому регіоні. В епоху поліцентризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв'язанні між іншими народами конфліктів. Американський політолог прогнозує, що наступна світова війна, якщо така станеться, буде війною між цивілізаціями. Щоб їй запобігти, необхідно глибше осягнути елементи спільного і відмінного між цими цивілізаціями, навчитись цивілізаціям співіснувати одна з одною.

Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава

- США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави, багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. Жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть наближався класичний світ римської доби. Біполярна система (на зразок періоду холодної війни) складається з двох наддержав, відносини між якими були визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує в коаліції союзних держав і змагається з іншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, що співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючи різні альянси (віденський варіант "європейського концерту націй"). В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи.

Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з названих моделей. Тому С.Хантінгтон характеризує її як "дивний гібрид" одно-багатополюсної системи з однією наддержавою та кількома великими державами, яка є водночас однополярною і багатополярною. У даному випадку ми маємо справу з дещо розширеним і більш складним за своєю структурою варіантом концепції однополярності. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі.

У названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали б перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в особі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза даної міжнародної системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто відбувалось у європейській політиці XIX століття. У добу холодної війни обидві світові держави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренції та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки одно-полюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярної системи, яка проіснувала понад чотири десятиліття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння.

Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 року без мандата РБ ООН. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що США прагне до світової гегемонії. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами.

Така рівновага за своєю природою є нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав. Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу в регіонах.

Хантінгтон робить висновок, що "світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного. У багатопо-люсному світі великі держави неминуче будуть конкурувати, конфліктувати та створювати коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.

Інший американський політик і науковець Зб. Бжезинський у книжці "Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи" (1997) моделює можливі варіанти поведінки країн і їх союзників і дає рекомендації щодо збереження єдиної світової наддержави - США. Він акцентує увагу на унікальності сучасного становища США у світовій політиці і економіці, оскільки Сполучені Штати "стали першою і єдиною насправді світовою державою". Він також справедливо вважає, що після руйнації Радянського Союзу, не Європа, а Євразія, у якій лідерами є Росія, Китай, Японія, як і раніше, зберігає своє геополітичне лідерство. Саме в Євразії розташовані шість найбільш економічно розвинених (після США) держав світу. Саме в Євразії витрачають найбільше (за виключенням США) на оборону. В Євразії проживає 75% населення світу, виробляється 60% валового продукту, зосереджено 75% світових енергетичних ресурсів. І саме з Євразії надходять головні виклики світовому пайуваню Америки.

У цьому контексті перед Америкаю стоїть складне завдання - зберегти глобальні інтереси і світове панування. Мета американської геостратегії - створити по-справжньому готову до спіпробітництва світову спільноту і водночас не допустити на світовій арені суперника, спроможного домінувати і таким чином кинути виклик Америці. На думку Зб.Бжезинсько-го, Росія ще не зробила остаточного вибору на користь або демократичного шляху, або ж, знову таки, євразійської імперії. Сьогодні, враховуючи поширення американської протиповітряної оборони на Східну Європу та події на Кавказі, можемо стверджувати, що Росія вже визначилася зі своїми геополітичними пріоритетами, головна мета яких полягає у відновленні свого монопольного домінування на пострадянському просторі.

Разом з тим низкою науковців однополярність тлумачиться як достатньо гнучке утворення, яке не володіє чіткою ієрархічною структурою і яке не включає раз і назавжи визначеного списку країн. При цьому глобальне лідерство здійснюється на основі того, що все менше буде залишатися країн, які будуть противниками всесвітнього "рах democrбtica". Роль США у такому однополярному світі зводиться до функцій лідера або ж гегемона однополярності. В інтерпретації деяких дослідників лідерство Америки у межах уніполя має характер першості серед рівних і друзів, а не панування однієї держави над підкорюваними народами.

На думку російського вченого О.Д.Богатурова, з середини 1990-х років утвердилась плюралістична однополярність. Тон у ній задають США і "сімка" - країни Західної Європи, Японія і Канада. Ця группа, вміло взаємодіючи з ООН і викорстовуючи "карту" HATO, за декілька років між Дейтонськими угодами (грудень 1995 року) і операцією у Косово (травень 1999 року) здійснили у міжнародних відносинах своєрідний безкровний переворот. Суть його полягає у тому, що поряд зі старою системою світоуправління під егідою ООН вони створили нову вертикаль прийняття і реалізації рішень ("сімка" - HATO). За неповні десять років утвердився паралельний неформальний механізм міжнародного регулювання, ефективність якого виявилась вищою офіційного, оонівського.

Незважаючи на перестороги, які звучать з Пекіна та Москви та їхні заклики будувати багатополярний світ, світова спільнота нині виявилась ще більш ієрархічною. На вершині нової світової піраміди утвердились США та їхні найближчі союзники, які стали енергійно проектувати своє лідерство на різні куточки планети, застосовуючи безцеремонно при необхідності силу.

Є очевидним і той факт, що схема "півтораполярності" передбачає скоріше перехідний стан сучасного світу і у перспективі вона здатна еволюціонувати щонайменше у трьох напрямках.

По-перше, ліберальні і деякі консервативні критики концепції С.Хантінгтона схильні розглядати "півтораполярний" світ як закономірний перехідний етап до етапу повністю моно-полярної моделі, за якою інші центри сили повністю втратять свою роль і значення.

По-друге, є науковці, які виходять із вірогідності поступового руху до біполярності через різні варіанти коаліцій існуючих центрів сили проти гегемона, або ж через виникнення на основі одного із них нової наддержави.

По-третє, частина дослідників прогнозує виникнення справжньої багатополярності зі вільною грою співставимих за основними параметрами центрів сили, повернення на новій основі до часів прекрасної епохи класичного балансу сил.

Запропонуємо деякі фактологічні аргументи на користь формування монополярного міжнародного порядку.

За складовими національної могутності (економічними, науково-технічними, фінансовими, військовими, природно-географічними і т.п.) США є провідним центром сили у світовій політиці.

Економічний потенціал цієї країни не має собі рівних на Планеті. Після Першої світової війни на США припадало 75% світового видобутку нафти, 50% - вугілля, 85% - виробництва автомобілів, 50% - світових запасів золота, перше місце - за експортом капіталів. Після Другої світової війни, у 1947 році, на Штати припадало 55% світової промислової продукції (без СРСР), золотий запас становив 75% світових резервів, промисловий експорт дорівнював 32% світового.

Нині США утримують лідерство практично у всіх сферах. У 2001 році їхній ВВП становив 21,4% загальносвітового. Це майже дорівйює сумарному ВВП трьох наступних за США країн - Китаю, Японії, Німеччини. При цьому частка США у світовому виробництві високотехнологічного продукції -- 41% .

Упродовж 1993-2000 років середні темпи росту у США склали 4% , що майже в півтора рази перевищувало темпи розвитку в країнах ЄС.

Базою динамізму американської економіки є глобальне науково-технічне лідерство США. їхня частка витрат на науково-технічну сферу складає 50% (в межах "вісімки"). Вашингтону належить перше місце в експорті високих технологій, патентів і винаходів. На початку XXI століття він є лідером у низці найважливіших нових напрямків науково-технічного прогресу у виробництві комп'ютерів нового покоління, авіаракетній і лазерній техніці, ядерних реакторів, біотехнологій. США нині виробляють 55% світової аерокосмічної продукції, 34% комп'ютерного обладнання і 25% телекомунікаційного обладнання.

Американська економічна модель має і інші переваги і вона найбільше пристосована до умов глобальної конкуренції.

США - головна торговельна держава світу. її щорічний товарообіг сягає 2 трлн. дол. і 2001 року він становив 14% світового експорту і 15% імпорту. Штати залишаються головним експортером капіталів: у 2000 році загальна сума їхніх зарубіжних активів (інвестицій) склала близько 7 трлн. дол. У той час сума зарубіжних інвестицій у США оцінюються приблизно 1 трлн. дол. Не забудемо, що долар, незважаючи на зростаючу конкуренцію евро, залишається головною валютою світових розрахунків, капіталовкладень і валютних резервів.

США - постійний член РБ ООН і головний фінансист цієї міжнародної організації, який поповнює 25% бюджету ООН. Вони займають домінуюче становище у Всесвітньому банку і Міжнародному валютному фонді: тут у США 17% голосів, тобто вдвоє більше наступного головного пайщика - Німеччини.

Найбільший відрив СІЛА від своїх найближчих союзників й конкурентів відчувається у військово-стратегійчній царині. Лише у ядерній сфері СІЛА мають відносно однаковий потенціал з Росією.

По-перше, військовий бюджет Штатів склав у 2005 році 578 млрд. дол., що становить 40% відповідних світових витрат (у 1985 році вони складали 27%). Ця сума перевищує сумарні витрати 10-и наступних за СИТА країн (військовий бюджет КНР становив у 2005 році 81 млрд. дол.). На США припадає також 80% витрат на науково-дослідні роботи у військовій царині і майже половина світового експорту зброї.

Особливо великий розрив між Америкою та іншими країнами у можливостях ведення військових дій у будь-якому регіоні планети. У глобальній військовій присутності США не мають конкурентів: їх 12 авіаносних груп контролюють морські шляхи; понад 250 тис. американських вояків розквартировані на семистах військових базах, які оперізують всі чотири континенти. Далі - існують 5-6 американських регіональних командувань, які мають свої зони відповідальності і які покривають всю поверхню суші і морського простору планети. Така присутність у поєднанні з величезними транспортними можливостями ВВС і ВМС забезпечують США унікальну стратегічну мобільність і єдиний у світі потенціал глобального "проектування сили".

Нарешті, військово-технологічна перевага США у веденні звичайних бойових дій (з використанням засобів космічного зв'язку і розвідки, високоточної зброї, ком'ютеризації) складають майже ціле покоління. Це наглядно підтвердив досвід американських операцій у Косово (1999 рік), в Афганістані (2001 рік) і в Іраку (2003 рік).

Ще одна структурна відмінність військового потенціалу США від збройних сил інших держав - рівномірний і повний розвиток всіх видів збройних сил, які дозволяють однаково успішно діяти в космосі, повітрі, на суші і на морі.

У впливові на світ США опираються не тільки на свої національні ресурси, але й на свої провідні позиції у міжнародних організаціях і угрупованнях, на союзні та дружні до них держави. США займають центральне становище у системі військово-політичних союзів, які об'єднуть більшість розвиненого світу (НАТО, міжамериканська система безпеки, АНЗЮС). Ще необхідно врахувати двосторонні відносини НАТО з такими державами, як Японія, Південна Корея, Ізраїль, Філіппіни, Саудівська Аравія, Єгипет та інші. Загалом у світі нараховується близько 70 союзних Америці країн, безпека яких напряму залежить від США.

Важливою геополітичною перевагою США є їхнє географічне розташування. За площею вони поступаються лише Росії та Китаєві: США - 9 363 364 кв.км; Росія - 17 075 400 кв.км; Китай - 9 572 900 кв.км. До цього додамо: багаті природні ресурси і сприятливий клімат; високий рівень економічної самодостатності; сусіди США - більш слабкі і залежні від Америки; віддаленість від основних центрів світових конфліктів; вільний вихід до Атлантики і Тихого океану. Це фактори, які не тільки зміцнюють безпеку країни, але дозволяють США відігравати роль "острівного балансира" щодо Євразії та інших глобальних центрів сили. Вони також знижують конфліктний потенціал її стосунків з великими державами.

Серйозний резерв США - населення країни: у 2006 році -300 млн. осіб, тобто 4% від світового населення, що ставить їх на третє місце за людськими ресурсами після Китаю (1 млрд. 262 млн. у 2000 році) та Індії (1 млрд. 014 млн. осіб-у 2000 році). До того ж за темпами приросту населення (1,2% щорічно у 1990-2001 роках) США помітно випереджають всі інші розвинені країни. За прогнозами, вони збережуть свої позиції і всередині XXI століття, коли залишаться єдиною передовою державою у списку 20 найнаселеніших країн. Демографічний фактор з урахуванням високого освітньо-кваліфікаційного рівня американської робочої сили забезпечує США суттєву конкурентну перевагу в економічному і геополітичному змаганні з іншими державами.

Вище перераховані показники становлять сутність "жорсткої могутності" США (тобто силової). Окрім цього, СІЛА справляють потужній цивілізаційний вплив на всю планету, названий американським політологом Дж.Наєм (Най) "м'якою могутністю". Мова йде про експансію американської масової культури (голівудських кінофільмів, телепрограм, поп- і рок-музики, стилю поведінки), глобалізацію ЗМІ і інформаційних систем за зразком СІЛА (яскраві приклади - Сі-Ен-Ен та Інтернет).

У поняття "м'якої могутності" входять і такі американські фактори, які важко підрахувати. Наприклад, авторитет американських цінностей: особиста свобода, соціальна мобільність, відкритість, плюралізм, престиж економічної й політичної моделей розвитку, науки і освіти, привабливість США як найкращого місця для індивідуальної самореалізації. США приймають більше іммігрантів, ніж всі країни Заходу разом узяті.

Якщо говорити про таке явище, як "втеча мізків", то США також лідер: сюди щорічно приїжджає на навчання до півмільйона іноземних студентів, вносячи до бюджетів місцевих університетів 11 млрд. дол.

До речі, нинішня перевага США на планеті досить стабільна: у крайньому випадку на середнє термінову перспективу. Більшість авторитетних, у тому числі і російських, прогнозів розвитку світової економіки і політичних процесів передбачають лише досить незначне скорочення цієї переваги на найближчі 10-15 років.

2. Концепція нового біполярного світу XXI століття

Відновлення на початку XXI століття біполярності пов'язують насамперед з перспективами прискореного розвитку в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Конкретніше говорячи, з випереджаючими темпами розвитку однієї держави сучасного світу - Китаю. У тому випадку, якщо КНР вдасться уникнути серйозних внутрішніх конфліктів і потрясінь і домогтися стабільного росту економіки, що дозволить нарощувати витрати на оборону і модернізацію збройних сил, ця країна вже у першій чверті нинішнього століття перетвориться у досить серйозного конкурента СІЛА в ATP, а, можливо, і у глобальному масштабі. Таким чином, домінуючими, приблизно рівновеликими полюсами у рамках нового біполярного світового порядку стануть Китай і США. Не виключено, що до конфронтації з Китаєм долучаться ремілітаризована Японія, Тайвань і, можливо, Південна Корея.

Ця нова біполярність розглядається прихильниками даної теоретичної конструкції як свого роду цивілізаційне протистояння. До речі, значна частина китайської спільноти, у тому числі політичної еліти, сприймає США як державу, яка вступила у фазу свого занепаду і прагне загальмувати стрімкий модернізаційний розвиток Піднебесної. Звідси китайські гасла і заклики "сказати ні", боротися з "культурним і економічним імперіалізмом".

Щоправда, здатність КНР перетворитися в альтернативний і достатньо потужний у всіх відношеннях центр сили, який протистоятиме США, залежить від багатьох факторів. Серед них: здатність виступити в якості лідера від імені всього "третього світу", налагодити партнерські, а по можливості -- і союзницькі відносини з Росією, створити життєздатну коаліцію в Азії тощо. Низка експертів, аналізуючи історію Китаю і тенденції його сучасного розвитку, досить скептично оцінюють здатність КНР згрупувати довкола себе більш-менш дієздатну коаліцію.

Ще більш фантастичний сценарій пропонує американський неомарксист І.Валлерстайн. На його думку, у 2020-2025 роках сформується дві потужні коаліції: 1) тихоокеанська на чолі з СІЛА за участю Японії та Китаю; 2) євразійська, до складу якої ввійдуть Європа і Росія. Незважаючи на те, що ЄЄ здійснює в останні десятиріччя досить наступальну зовнішньоекономічну політику (на ЄЄ нині припадає 40% світової торгівлі, але лише 20% світового ВВП) і що в Росії модель Валлерстайна може знайти палких прихильників, цей план виглядає надто екзотично.

3. Концепція багато полярності

Ідеї багатополярності міжнародних відносин пропонувалися ще у першій половині 1970-х років. Це було спричинено низкою нових факторів: фінансовою кризою і розпадом Бреттон-Вудської валютної системи, нафтовою кризою через дії країн ОПЕК, які підвищили ціни на паливо у зв'язку з четвертою арабо-ізраїльською війною, поразкою США у В'єтнамі, яку розцінювали як початок незворотнього "занепаду" цієї країни, появою нових центрів сили, зокрема Японії, яка переживала "економічне диво". Всі перераховані явища інтерпретувалися прихильниками концепції багатополярності як ознаки незворотнього процесу "дифузії біполярності" і утворення "альтернативних центрів сили".

Уже тоді заговорили на рівні експертів, окремих науковців та міжнародних неформальних організацій про необхідність трансформації засад стосунків на міжнародній арені, а саме: ставилась вимога "фундаментальних структурних реформ" і "створення нового міжнародного соціального й економічного порядку". Найголовніше у пропонованих змінах зводилося до реалізації "справедливого соціального порядку, як національного, так і міжнародного". Пропонувався і механізм його впровадження, а саме: шляхом вирівнювання можливостей як для людей всередині окремих держав, так і для різних держав на світовій арені.

Тоді ж Г.Кіссінджер запропонував концепція "п'ятиполярності", тобто в якості головних гравців на світовій арені розглядались п'ять провідних центрів сили - США, СРСР, об'єднана Європа, Японія і Китай.

З початком 1990-х років концепція багатополярності сучасного світу стала активно поширюватися, особливо у Росії. Росіяни акцентують увагу на таких особливостях нової системи міжнародних відносин. По-перше, вона буде поліцентричною і "світовим концертом" на взірець "європейського концерту" XIX століття чи Версальсько-Вашингтонської системи XX століття. По-друге, як і у попередніх системах міжнародних відносин, у новій системі великі держави будуть продовжувати відігравати провідну роль у розв'язанні світових проблем (наприклад, "двадцятка"). По-третє, на відміну від біполярної системи, ідеологічний фактор за "світового концерту" не матиме великого значення. По-четверте, в цих умовах провідні суб'єкти міжнародних відносин не прагнутимуть до створення замкнутих автарктичних економічних систем. Найвірогідніше, суб'єкти нової системи міжнародних відносин будуть зацікавлені у розвитку стабільних і довготривалих світогосподарських зв'язків. По-п'яте, для "світового концерту" буде характерне зниження значення військово-політичних угруповань. По-шосте, вірогідність великої війни - війни між великими державами -- стає в умовах "світового концерту" низькою.

Водночас можна зробити інші, певні й досить чіткі месиджі стосовно сучасної системи міжнародних відносин. Йдеться насамперед про фундаментальну перебудову (чи реструктуризацію) нинішнього світопорядку, яка розвивається і буде розвиватися по таких напрямах:

кардинальне підвищення ролі Азії, а також загалом країн, що розвиваються;

збільшення числа великих держав і рух деяких із них до статусу світових держав, зростання їхнього впливу;

формування багатополярного світу, підвищення ролі регіонів у світовій політиці;

ерозія основ політичної і економічної (але не військової) гегемонії Сполучених Штатів Америки.

Тепер коротко про ці напрями. Азійський регіон виходить з периферійного статусу у світових подіях, звільняється від нерівноправного, залежного від Заходу становища, від його патерналізму. Нагадаю, що більше ніж чотири століття тому, коли португальські каравели допливли до Індії і Молуккських островів, розпочалась епоха підпорядкування цього регіону європейцями, тобто наступила епоха "європоцентризму". Згодом, коли на світову арену виступили США, вона була замінена періодом "американоцентризму". Таким чином, більш ніж п'ять століть "західноцентризм" залишався основою світової політики. Захід, тобто Європа і Північна Америка, домінував на планеті, а інша її частина була лише об'єктом його політики. Західні норми і орієнтири, цінності вважались провідними та обов'язковими. І хоча нині світ радикально змінився, його по-старому стараються підігнати під ці цінності.

Азійський регіон також змінився і це сталося завдяки трансформації Китаю та Індії. Ці дві країни разом з іншими азійськими "драконами" і "тиграми" формують нову Азію, яка відіграє нову роль у міжнародних відносинах. Зішлюся на два аргументи. Перший зафіксований у доповіді Національної розвідувальної ради США, в якій майже дослівно мовиться, що сьогодні відбувається безпрецедентне у сучасній історії - за величиною, темпами і спрямуванням - переміщення могутності і багатства із Заходу на Схід. Інший подібний аргумент запропонував професор Клаус Шваб, фундатор і незмінний керівник Давоського форуму. За його словами, відбувся "зсув політичної і економічної потуги із Заходу на Схід та з Півночі на Південь ". Насправді, країни, що розвиваються, серед яких у ролі "тигрів" виступає четвірка БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), прискорюють економічне зростання набагато швидше, ніж стабільні розвинені економіки. Напередодні Давоського форуму МВФ опублікував економічний прогноз, відповідно до якого, світова економіка 2011 року загалом зросте на 4,4% . Зокрема прогноз для Китаю становив 9,6%, для Індії - 8,4, для Росії -4,5% , а для розвинених країн - у середньому лише 2,5% . Так само у Давосі-2 011 головними питаннями порядку денного стало обговорення економічних феноменів Китаю та Індії. За найновішими даними, Китай посів друге місце у світі за економічними показниками, відсунувши Японію на третє місце.

Піднесення Азії спричинили, напевно, поспішні прогнози щодо того, що "насувається Азійське століття", "завтра належить Азії". До речі, серед авторів таких прогнозів маємо серйозних політиків, як Генрі Кіссінджер, Жак Атталі.

Щоправда, це зовсім не означає заміну "західноцентриз-му" "азіацентризмом". Треба сподіватися, що XXI століття не стане ні епохою Азії, ні епохою Америки, ні епохою Європи.

При цьому треба пам'ятати, що піднесення Азії - це один бік справи. Існує і інший - цей регіон є вогнищем відсталості і бідності. Азія - це дім для шести із семи найбідніших жителів планети. Загалом понад 1,8 млрд. жителів Азії залишаються на глобальному рівні бідності. Зрозуміло, що від розв'язання цієї проблеми залежить майбутнє цього континенту.

Іншим проявом геополітичної революції і реструктуризації міжнародних відносин є розширення кола великих держав. Якщо у минулому столітті їхній список був коротким - СІЛА, СРСР, декілька держав Західної Європи і Японія, то у нинішньому столітті становище змінилося. До клубу великих держав ввійшли Китай та Індія, на порозі вступу до нього Бразилія, у недалекій перспективі Індонезія, а, можливо, і Іран та Пакистан. Існують прогнози, що у наступному десятиріччі розстановка великих держав по ранжиру буде іншою: 2-е і 3-є місця займуть Китай та Індія. Абревіатура БРІК, запроваджена інвест-банком Голдман Сакс, це зараз 25% світової території, 40% населення планети. За прогнозами, до 2040 року країни БРІК за сукупним ВВП перевершать "сімку".

Щоправда, розмірковуючи про Китай та Індію, необхідно мати на увазі дві обставини. Перша - економічна потуга не трансформується автоматично у політичну. Друга - у відповідності із роллю у міжнародних відносинах силового фактору, велика держава повинна володіти і гідним військовим потенціалом. У цій царині і у Китаї, і Індії та Бразилії існують серйозі прогалини.

Ще одним напрямком реструктуризації міжнародних відносин слугує формування багатополярної конфігурації світу - політичної, економічої і фінансової. Щоправда, існують прихильники і опоненти щодо цього прогнозу. Зрозуміла позиція США, які є адептом однополярного світу, і він таким був одразу після розвалу СРСР і соціалістичної системи.

Пропонуються різні підходи щодо багатополярності у міжнародних відносинах. Наприклад, у так званий проміжний період ця багатополярнісь буде "багатополярністю великих"-групи 10--12 найбільш впливових країн, щось на кшталт керованої демократії у міжнародних справах. її ще називають "світовим концертом". Навіть за такої ситуації не виключається існування іншого рівня поліцентричності, репрезентованого регіональними організаціями. Деякі експерти (їх менше) у дебатах про перспективи багатополярної конфігурації сучасних міжнародних відносин передбачають хаос і політичну какафонію на світовій арені. Вони вважають, що ця багатопоярність все ж буде замінена новою "біполярністю": СІЛА- Китай.

Все ж більшість аналітиків та науковців схиляються до того, що майбутнє міжнародних відносин за багатополярністю.

Нарешті, ще один прояв і, можливо, найбільш знаковий у реструктуризації міжнародних відносин - ерозія гегемонії Сполучених Штатів (окрім військової). Отже, все вище мовлене дозволяє зробити висновок про те, що вірогідно розпочалася радикальна реструктуризація міжнародних відносин.

Таким чином, маємо сьогодні добре відому в теорії та історії міжнародних відносин класичну ситуацію, коли нестійка рівновага може бути порушена у будь-який момент, а міжнародна правова база у сфері безпеки належним чином не підкріплена відповідними силовими чинниками.

Робляться також спроби у російській літературі дати назву постбіполярній системі міжнародних відносин. Одна із таких пропозицій: назвати постбіполярний міжнародний порядок Мальто-Мадридським - відповідно до радянсько-американського саміту на о. Мальта у 1989 році, на якому, як прийнято вважати, радянське керівництво вперше погодилось визнати право держав Варшавського договору самостійно вирішувати: чи будувати соціалізм чи ні, та за рішенням Мадридської сесії Ради НАТО у грудні 1996 року щодо затвердження графіку розширення Альянсу за рахунок нових членів (передовсім за рахунок східноєвропейських країн). Проте ця назва видається не зовсім вдалою, оскільки у 1989 році Радянський Союз залишався ще досить потужним суб'єктом міжнародних відносин і провадив з СІЛА переговори лише про часткову ревізію Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, а не про її руйнацію. Ялтинсько-Потсдамська модель перестала існувати лише у 1991 році з розпадом СРСР, тобто зі зникненням одного з двох гарантів цієї моделі.

Якщо дотримуватись традиції називати кожну систему міжнародних відносин за географічними назвами, то нинішню систему, на думку відомого російського науковця-міжнародника О. Д.Богатурова, варто назвати Вашингтонсько-Брюссельською або ж Брюссельсько-Вашингтонською - відповідно до двох головних центрів прийняття глобальних рішень - Вашингтона як столиці країни - "комплексного" світового лідера - США і Брюсселя як місцеперебування штаб-квартири НАТО - головної військово-політичної організації сучасності.

Але, на думку цього ж автора, прив'язка до географічних назв є по суті непринциповою. За будь-якої назви суть нинішнього світооблаштування віддзеркалюється терміном "глобалізація", структурний зміст якого полягає у реалізації проекту створення всезагального, універсального світопорядку на базі формування економічної, політико-військової, по можливості, етико-правової спільності найбільш розвинених країн світу шляхом максимально широкого розповсюдження впливу сучасного Заходу на решту світу. Такий порядок, стверджував О.Д.Богатуров у 2002 році, вже існує на планеті понад 10 років. Поширення впливу сучасного Заходу є переважаючим, але не завжди мирним: воно відбувається через нав'язування в різних країнах і регіонах сучасних західних стандартів економічного й політичного життя, зразків і моделей поведінки, уяви про шляхи й засоби забезпечення національної і міжнародної безпеки, а у більш широкому сенсі - про категорії блага, шкідливості і небезпеки - для подальшого їхнього культивування і закріплення.

Размещено на Allbest.ru