Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю

44

ПЛАН

1. Міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру, їх види та форми відповідальності за них

2. Співробітництво держав у галузі боротьби з міжнародним тероризмом, із незаконним захопленням цивільних повітряних суден, незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (характеристика міжнародних конвенцій, що регулюють відносини у цій сфері)

3. Інтерпол: структура, компетенція. Інтерпол і Україна

4. Міжнародні стандарти в галузі кримінального судочинства, що стосуються захисту підозрюваних, обвинувачених, засуджених, та осіб, що потерпіли від злочину

5. Договори України з іншими країнами щодо правової допомоги в кримінальних справах. Основні види зобов'язань держав

6. Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція

1. Міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру, їх види та форми відповідальності за них

У юридичній доктрині отримала визнання концепція, відповідно до котрої серед багатьох правопорушень існує окрема категорія міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, що становлять велику суспільну небезпеку. Правильне окреслення кола цих злочинів, їх розрізнення допоможе обрати ефективні форми і методи боротьби з ними. Поняття міжнародного злочину та злочину міжнародного характеру дозволить визнати такими лише ті діяння, які є найбільш небезпечними для міжнародних відносин.

Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У статті 6 Статуту до категорії міжнародних віднесено три групи злочинів проти людства:

злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій;

воєнні злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни, в тому числі вбивства, тортури чи захоплення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства чи тортури військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузді руйнування міст і сіл, розорення, що не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини;

злочини проти людства, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв'язку із будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні.

Зазначена класифікація міжнародних злочинів мала велике значення як перший документ міжнародного кримінального права, спрямований на захист миру і безпеки людства.

Із часом класифікація ускладнювалася. Зокрема, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року віднесла до категорії цих злочинів також геноцид. Цим поняттям визначалися дії, вчинені із наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку (ст. 2).

Документ вказував на можливі форми геноциду: вбивство членів такої групи; заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення групи; заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи і насильницька передача дітей із однієї людської групи в іншу.

Протиправними оголошувалися геноцид, змова з метою вчинення геноциду, пряме і публічне підмовляння до вчинення злочину, а також замах і співучасть у ньому.

Конвенція передбачала розгляд кримінальної справ про геноцид компетентним судом тієї держави, на території якої був учинений злочин, а також можливість створення Міжнародного кримінального суду із відповідною юрисдикцією для розгляду конкретної справи.

Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року та Додатковим протоколом І до них 1977 року було суттєво доповнено перелік воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

В 1968 році Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства назвала серед міжнародних злочинів злочини проти людства, вигнання в результаті збройного нападу чи окупації, нелюдські дії, які є наслідком політики апартеїду, а також геноциду (ст. 1).

Генеральна Асамблея ООН у 1973 році прийняла Міжнародну конвенцію про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього, в якій апартеїд було оголошено злочином проти людства, який створює серйозну загрозу міжнародному миру і безпеці.

В 1976 році Комісія міжнародного права схвалила проект статей про відповідальність держав. Згідно п. 3 ст. 19 цього документа до числа міжнародних злочинів віднесено агресію, встановлення чи збереження силою колоніального панування, рабство, геноцид, апартеїд та екоцид.

У 60-х роках ХХ століття активно обговорювалось питання про розгляд екоциду і біоциду як окремих міжнародних злочинів.

Використання засобів негативного впливу на навколишнє середовище засуджується багатьма міжнародними політико-правовими документами. Серед них можна назвати Протокол про заборону застосування на війні ядушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року, Додатковий протокол І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року, Конвенцію про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їх знищення 1972 року, Конвенцію про заборону воєнного чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, Конвенцію про заборону чи обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірне пошкодження чи мають невибіркову дію, 1980 року.

Аналіз вищезгаданих документів дозволяє зауважити, що офіційно термін “екоцид” у міжнародному кримінальному праві ще не застосовується. Лише у проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства цей міжнародний злочин названо як навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу.

Екоцид передбачає непоправні наслідки для природного середовища, яке має велике значення для людства. Міжнародна небезпека цього злочину проявляється і в тому, що його наслідки не знають кордонів, порушення екології в одній державі виявляється в інших. Тому боротьба з екоцидом має принципове значення для всього людства.

Останнім часом виокремився такий самостійний міжнародний злочин як біоцид. Він є спрямованим безпосередньо не проти навколишнього природного середовища, а проти людини. Біоцид визначається як навмисне і масове знищення людей та інших живих істот, живої природи, живих організмів, біосфери за допомогою зброї масового знищення з метою досягнення воєнної переваги над противником і перемоги у збройному конфлікті. Не випадково джерелом біоциду є агресивна війна і збройні конфлікти, в процесі яких він може бути вчинений.

Біоцид як міжнародний злочин потрібно відрізняти від злочинного забруднення навколишнього природного середовища. Ці злочини, насамперед, відрізняються за суб'єктами, адже накази про застосування біологічної зброї можуть виходити лише від керівників держави та вищих посадових осіб. Іншими є також і способи вчинення біоциду. Вони пов'язані із використанням такої військової техніки, яка призначена для масового знищення живої сили і завдання шкоди здоров'ю людей.

У проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що був прийнятий Комісією з міжнародного права в 1991 році, до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу.

Статут Міжнародного кримінального суду, що був прийнятий дипломатичною конференцією повноважних представників держав під егідою ООН у липні 1998 року, до міжнародних злочинів відніс геноцид, злочини проти людства, воєнні злочини і агресію.

До злочинів проти людства і воєнних злочинів включено, зокрема, такі злочини проти цивільних осіб як вбивство, винищування, поневолення, депортація, позбавлення волі, катування, різні форми сексуального насильства; переслідування будь-якої групи суспільства за політичними, національними, етнічними, культурними, релігійними, статевими та іншими мотивами; насильницькі зникнення людей; апартеїд; інші нелюдські діяння подібного характеру.

Більше того, до воєнних злочинів Статут Міжнародного кримінального суду відніс більше 50 різних складів, які порушують Женевські конвенції 1949 року, закони та звичаї війни і можуть бути вчинені під час збройних конфліктів міжнародного і не міжнародного характеру.

Злочини міжнародного характеру в юридичній літературі називаються неоднаково: “міжнародні кримінальні злочини”, “кримінальні злочини міжнародного характеру”, “конвенційні злочини” і т.д.

Деякі із злочинів міжнародного характеру ще раніше аналізувались ученими як міжнародні, інші з'явилися тільки останнім часом, окремі модифікувалися, набули нових ознак.

Характерним для цих злочинів є те, що вони посягають на міждержавні інтереси, тобто мають міжнародний характер. Очевидним є те, що проти злочинів міжнародного характеру жодна держава світу не може самостійно вести боротьбу в силу особливостей цих протиправних діянь, що вчиняються на території різних країн. У багатьох випадках держави вже досягли згоди щодо співпраці у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру шляхом укладення відповідних міжнародно-правових договорів.

Важливим для дослідження питання боротьби зі злочинами міжнародного характеру є визначення поняття злочинів цього виду.

Детально та обґрунтовано визначив цю групу злочинів І.І. Карпець. На його думку, це - діяння, передбачені міжнародними угодами (конвенціями), що не відносяться до злочинів проти людства, але посягають на нормальні відносини між державами, завдають шкоду мирному співробітництву в різних галузях суспільних відносин (економічних, соціально-культурних, майнових і т.п.), а також організаціям і громадянам, карані або згідно норм, встановлених у міжнародних угодах (конвенціях), ратифікованих в установленому порядку, або згідно норм національного кримінального законодавства згідно з цими угодами.

Доречно звернути увагу на деякі особливості злочинів, що розглядаються:

По-перше, відповідальність за злочини міжнародного характеру несуть фізичні особи.

По-друге, об'єктом злочинного посягання в даному випадку виступають нормальні відносини, міждержавне співробітництво, права людини та інші загальнолюдські цінності.

По-третє, кримінальна відповідальність за ці злочини міжнародного характеру настає за національними нормами кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Треба зауважити, що за своїм характером, ступенем небезпеки і змістом злочини міжнародного характеру є неоднорідними. Цим пояснюється наявність різних підходів до переліку та класифікації таких діянь.

Однією з перших найбільш повно дослідила злочини, що посягають на міжнародний правопорядок, і щодо яких на той час були укладені міжнародні угоди між державами, Л.Н. Галенська.

До таких злочинів вона віднесла: рабство, работоргівлю, інститути і звичаї, подібні їм; торгівлю жінками і дітьми; фальшування монет; розповсюдження порнографічних видань; незаконну торгівлю і вживання наркотиків; “піратське” радіомовлення; піратство; розрив чи пошкодження підводного кабелю; зіткнення морських суден і ненадання допомоги на морі; злочини, що вчиняються на борту повітряного судна.

Дещо пізніше І.І. Карпець систематизував та виділив чотири групи злочинів міжнародного характеру.

Перша - злочини, що завдають шкоди мирному співробітництву і нормальному здійсненню міждержавних відносин. До них автор відносить тероризм і близькі до цього злочину склади, такі, як захоплення літаків, незаконну радіотрансляцію тощо.

Друга група - це злочини, що завдають шкоди міжнародному економічному і соціально-культурному розвитку. До них віднесені злочини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, злочини проти національно-культурної спадщини народів у найрізноманітніших формах, контрабанду і нелегальну еміграцію, розповсюдження і торгівлю наркотиками, підробку грошей і цінних паперів та деякі інші.

Третя група - це злочини, що завдають шкоди особі, приватній, державній власності і моральним цінностям. До них можна віднести торгівлю людьми, піратство, розповсюдження порнографії і деякі інші злочини, щодо яких є міжнародні конвенції і угоди.

Четверта - інші злочини міжнародного характеру. До них можна віднести злочини, вчинені на борту повітряного судна, розрив чи пошкодження підводного кабелю, зіткнення морських суден і ненадання допомоги на морі.

Останнім часом перелік злочинів міжнародного характеру поповнюється.

Державами світу укладені угоди, об'єктом яких стали міждержавні відносини щодо визначення деяких протиправних діянь як злочинів міжнародного характеру. Держави співпрацюють у запобіганні таких діянь і покаранні за їх вчинення. Подібні угоди отримали широке поширення після першої світової війни, але більшість із них укладено після другої світової війни. Важливо втілювати в життя вже прийняті міжнародно-правові норми в цій галузі та проводити імплементацію основних положень таких міжнародно-правових документів у вітчизняне законодавство України.

Україна, виконуючи свої міжнародні зобов'язання в галузі кримінального права, внесла суттєві зміни і доповнення до Кримінального кодексу, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

Вперше до вітчизняного Кримінального кодексу було включено спеціальний розділ “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”. Серед них визначені склади таких міжнародних злочинів як пропаганда війни (ст. 436), планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 436), застосування зброї масового знищення (ст. 439), розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення (ст. 440), екоцид (ст. 441), геноцид (ст. 442) та деякі інші.

2. Співробітництво держав у галузі боротьби з міжнародним тероризмом, із незаконним захопленням цивільних повітряних суден, незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (характеристика міжнародних конвенцій, що регулюють відносини у цій сфері)

Перед загрозою зростання масштабів тероризму та дедалі небезпечніших засобів і методів, що до них вдаються терористи, особливого значення набуває співробітництво держав у боротьбі з ним.

В результаті спільних зусиль державам вдалося укласти низку міжнародних угод, у яких дається юридичне визначення деяких видів тероризму і передбачаються заходи боротьби з ними.

Однією з перших була укладена 29 квітня 1958 року багатостороння Женевська конвенція про відкрите море, яка містила ряд статей про боротьбу з тероризмом у відкритому морі -- піратством.

Гаазька конвенція (16 грудня 1970 року) про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден і Монреальська конвенція (23 вересня 1971 року) про боротьбу з незаконними діями, спрямованими проти цивільної авіації, регламентують співробітництво держав у боротьбі проти терористичних актів, що загрожують одному з найвразливіших засобів пересування.

Відповідно до Гаазької Конвенції будь-яка особа|обличчя,лице| на борту повітряного судна, що знаходиться|перебуває| у польоті, яка:

незаконно, шляхом насильства або загрози|погрози| застосування|вживання| насильства або шляхом будь-якої іншої форми залякування захоплює|захвачує| це повітряне судно, або здійснює над ним контроль, або намагається|пробує| зробити|вчинити| будь-яку таку дію, або є|з'являється,являється| співучасником особи|обличчя,лиця|, яка здійснює|скоює,чинить| або намагається|пробує| вчинити|вчинити| будь-яку таку дію скоює злочин.

Кожна договірна Держава зобов'язується|зобов'язав| застосовувати у відношенні|ставленні| такого злочину суворі заходи покарання|наказання|.

Кожна договірна Держава вживає такі заходи, які можуть виявитися необхідними, щоб встановити свою юрисдикцію над таким злочином і будь-якими іншими актами насильства відносно пасажирів або екіпажа, здійснених злочинцем у зв'язку з таким злочином, в наступних|слідуючих| випадках:

а) коли злочин здійснений на борту повітряного судна, зареєстрованого в даній Державі;

b) коли повітряне судно, на борту якого здійснено злочин, здійснює|скоює,чинить| посадку на його території і злочинець ще знаходиться|перебуває| на борту;

с) коли злочин здійснений на борту повітряного судна зданого|складеного| в оренду без екіпажа орендарю|орендаторю|, основне місце діяльності якого або, якщо він не має місця діяльності, постійне місцеперебування якого знаходиться|перебуває| в цій Державі.

Переконавшись, що обставини того вимагають, будь-яка договірна Держава, на території якої знаходиться|перебуває| злочинець, бере|ув'язнює,замикає,поміщає| його під варту або вживає інші заходи, що забезпечують його присутність. Тримання під вартою і інші заходи здійснюються у відповідності із|із| законодавством такої Держави, але|та| можуть продовжуватися|тривати| тільки|лише| протягом часу, необхідного для того, щоб зробити карно-процесуальні|кримінально-процесуальні| дії або дії по видачі.

Така Держава негайно проводить|виробляє,справляє| попереднє розслідування фактів.

Будь-якій особі|обличчю,лицю|, що знаходиться|перебуває| під вартою надається|опиняється| сприяння в негайному встановленні контакту з|із| найближчим відповідним представником

Держави, громадянином якої він є|з'являється,являється|.

Коли Держава згідно бере особу|обличчя,лице| під варту, вона негайно повідомляє Державу реєстрації повітряного судна, Державу громадянства затриманої особи|обличчя,лиця| і, якщо вона визнає|полічить| це доцільним, будь-які інші зацікавлені Держави про факт знаходження цієї особи|обличчя,лиця| під вартою| і про обставини, що послужили підставою|основою,заснуванням| для його затримання. Держава, яка проводить|виробляє,справляє| попереднє розслідування, негайно повідомляє про одержані|отримані| нею дані вищезазначеним|вищезгаданим| Державам і вказує|вказує|, чи має намір вона здійснити юрисдикцію.

Договірна Держава, на території якої виявляється|опиняється| злочинець, якщо вона не видає його, зобов'язана без будь - яких виключень та незалежно від того, чи здійснено цей злочин на її території, передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування. Ці органи приймають рішення таким же чином, як і у випадку будь - якого злочину, у відповідності із законодавством даної Держави.

Договірні Держави надають|роблять,виявляють,чинять| одна одній найбільш повну|цілковиту| правову допомогу у зв'язку з карно-процесуальними|кримінально-процесуальними| діями, вчиненими відносно такого злочину і інших актів, згаданих в Конвенції. У всіх випадках застосовується законодавство Держави, до якої звернене прохання.

Відповідно до Монреальської конвенції будь - яка особа вчинює злочин, якщо вона незаконно та умисно:

а) вчинює акт насильства у відношенні особи, що знаходиться|перебуває| на борту повітряного судна у польоті, якщо такий акт може загрожувати|погрожувати| безпеці цього повітряного судна; або

b) руйнує повітряне судно, що знаходиться|перебуває| в експлуатації, або заподіює|спричиняє| цьому повітряному судну пошкодження|ушкодження|, яке виводить його з|із| ладу|строю,буд| або може загрожувати|погрожувати| його безпеці у польоті; або

с) поміщає або здійснює|скоює,чинить| дії, що приводять|призводять,наводять| до розміщення|помешкання| на повітряне судно, що знаходиться|перебуває| в експлуатації, яким би то не було способом, пристрій|устрій| або речовину, яка виводить його з ладу або заподіяти|спричинити| йому пошкодження|ушкодження|, яке може загрожувати|погрожувати| його безпеки у польоті; або

d) руйнує або ушкоджує аеронавігаційне устаткування|обладнання| або втручається в його експлуатацію, якщо будь-який|усякий| такий акт може загрожувати|погрожувати| безпеці повітряних суден у польоті; або

е) повідомляє свідомо помилкові відомості, створюючи тим самим загрозу|погрозу| безпеці повітряного судна у польоті.

14 грудня 1973 року була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

26 січня 1977 року в Страсбурзі, після детального обговорення питання в органах Європейської ради, була підписана конвенція про боротьбу з тероризмом. При Організації Об'єднаних Націй з 1973 року діє спеціальний комітет з тероризму, який працює, в основному, у трьох напрямках:

-- вироблення та узгодження правових норм; підготовка міжнародних договорів і конвенцій;

-- виявлення та вивчення причин, що породжують тероризм;

— розробка заходів боротьби з тероризмом.

3. Інтерпол: структура, компетенція. Інтерпол і Україна

Всесвітній конгрес поліції, який відбувся в Австрії, 7 вересня 1923 року затвердив постійно діючу організацію - Міжнародну комісію кримінальної поліції - і прийняв її статут. Її резиденцією став Відень. Спочатку в комісії було 28 членів, в 1925 р. - 37 офіційних членів від 20 держав. В 1938 р. в складі комісії було вже 34 країни.

Міжнародне співробітництво поліції різних країн будувалося за такою схемою: місцеві органи поліції - національний поліцейський центр - міжнародне поліцейське бюро, яке діяло на подобі поліцейських центрів в країнах, але тільки в міжнародному масштабі.

В 20-30 роках проходило формування організаційної структури Міжнародної комісії кримінальної поліції і визначалися напрямки і форми співробітництва поліції різних країн в її межах.

В 1954 р. учасники 24-ї щорічної сесії комісії (Стамбул) прийняли рішення розробити новий статут і доручили його підготовку спеціальному комітету експертів. Статут був прийнятий на 25 сесії у Відні в 1956 році.

Новий статут закріпив нову назву організації - Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Місцем перебування організації є Франція. Відповідно до статуту, метою Інтерполу є: забезпечувати і розвивати широке взаємне співробітництво всіх органів (установ) кримінальної поліції в межах існуючого законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини; створювати і розвивати установи, які можуть успішно сприяти попередженню і боротьбі із загальною кримінальною злочинністю.

Інтерпол включає: Генеральну Асамблею, Виконавчий комітет, Генеральний секретаріат, Національне центральне бюро, Радників.

Генеральна Асамблея є вищим органом Організації. Кожен член організації може бути представлений в ній одним або декількома делегатами. Але делегація кожної країни повинна мати тільки одного керівника, який призначається компетентним керівним органом цієї країни. До функцій Генеральної Асамблеї належать:

виконувати зобов'язання, передбачені Статутом;

визначати принципи діяльності і загальні заходи, які повинні сприяти виконанню цілей організації;

розглядати і затверджувати загальний план роботи, який подається Генеральним секретарем на наступний рік;

встановлювати інші необхідні правила;

вибирати осіб для виконання функцій, передбачених Статутом;

приймати рішення і давати рекомендації Членам організації з питань, які входять в її компетенцію;

визначати фінансову політику організації;

розглядати і схвалювати угоди з іншими організаціями.

Право голосу має тільки один делегат від кожної країни. Рішення приймаються простою більшістю голосів, за винятком тих, для прийняття яких Статутом передбачено більшість в 2/3 голосів.

Виконавчий комітет складається з Президента Організації, трьох Віце-Президентів і 9 делегатів.

Генеральна Асамблея вибирає з числа своїх делегатів Президента (на 4 роки) і трьох Віце-Президентів (на 3 роки).

Президент Організації:

головує на сесіях Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету і керує дебатами;

здійснює контроль за тим, щоб діяльність Організації відповідала рішенням Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету;

підтримує постійний зв'язок з Генеральним секретарем Організації.

Виконавчий комітет:

здійснює контроль за виконанням рішень Генеральної Асамблеї;

готує повістку для сесій Генеральної Асамблеї;

представляє Генеральній Асамблеї план роботи і пропозиції, які вважає доцільними;

здійснює контроль за діяльністю Генерального секретаря;

користується всіма повноваженнями, які делегує йому Асамблея.

Постійно діючі служби Організації складають її Генеральний секретаріат.

Генеральний секретаріат:

проводить в життя рішення Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету;

діє як міжнародний центр по боротьбі з загальною злочинністю;

забезпечує ефективне адміністративне керівництво діяльністю Організації;

підтримує зв'язки з національними та міжнародними органами;

готує необхідні публікації та ін.

Генеральний секретаріат складається з Генерального секретаря, спеціалістів та адміністративного персоналу. Кандидатура Генерального секретаря пропонується Виконавчим комітетом і затверджується Генеральною Асамблеєю строком на 5 років.

З наукових питань Організація може консультуватися з Радниками. Радники

призначаються Виконавчим комітетом строком на 3 роки з числа відомих на міжнародному рівні осіб у тій сфері діяльності, яка цікавить Організацію.

В 1990 році в складі Інтерполу перебувала 151 країна.

Національне центральне бюро Інтерполу (Укрбюро Інтерполу) представляє

Україну в Інтерполі та є центром координації взаємодії правоохоронних органів країни з компетентними органами зарубіжних країн щодо ведення боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни.

Повноваження Укрбюро Інтерполу покладаються на МВС, в рамках якого створюється робочий апарат Бюро.

Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є:

координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;

забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав - членів Інтерполу в боротьбі зі злочинністю;

оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном.

Для визначення науково обґрунтованої державної протизлочинної політики та розроблення рекомендацій і пропозицій щодо боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, Укрбюро Інтерполу може звертатись до радників, які виконують виключно консультаційні функції на договірних засадах.

Склад радників визначається МВС за погодженням з Мінюстом і Службою безпеки.

Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату затверджуються Міністром внутрішніх справ.

4. Міжнародні стандарти в галузі кримінального судочинства, що стосуються захисту підозрюваних, обвинувачених, засуджених, та осіб, що потерпіли від злочину

Такі стандарти - необхідний рівень вимог, що визнається міжнародним співтовариством|спілкою|, пред'являється до здійснення прав людини при попередньому розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ, а також виконанні кримінальних|карних| покарань|наказань|.

Ці вимоги зафіксовані в деяких статтях Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні|громадянські| і політичні права 1966 р., а також в спеціально прийнятих в цих цілях міжнародних документах - Конвенції проти|супроти| тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність|чесноту,достоїнство| видів поводження|звертання,ставлення,обігу| і покарання|наказання| 1984 г.; Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими (прийнятих Конгресом ООН з попередження|попереджувати,запобігання| злочинності і правопорушниками 30 серпня 1955 р. і схвалених Економічною і Соціальною Радою|порадою| ООН в його резолюціях від 31 липня 1957 р., від 13 травня 1977 р. і 25 травня 1984 р.), Зведенні|склепінні,зводі| принципів захисту всіх осіб|облич,лиць|, що піддаються затриманню або ув'язненню|укладенню,ув'язненню| в якій би то не було формі (затверджених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.); Стандартних мінімальних правилах ООН відносно осіб|облич,лиць|, не пов'язаних з тюремним ув'язненням|укладенням,ув'язненням| (Токійські правила 1990 р.); Мінімальних стандартних правилах ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила, затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1985 р.); Правилах ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи (прийнятих Конгресом ООН з попередження|попереджувати,запобігання| злочинності і поводження з правопорушниками 14 грудня 1990 р.); Конвенції про захист прав людини і основних свобод і інші документи Ради|поради| Європи.

Розвиваючи основоположні принципи дотримання прав людини у сфері кримінального|карного| правосуддя, зафіксовані в Загальній декларації прав людини, Міжнародний пакт про цивільні|громадянські| і політичні права конкретизує права арештованого і затриманого. Вони полягають в наступному|слідуючому|.

Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому|строковому| порядку|ладі| повідомляється звинувачення, що пред'являється йому. Кожна арештована або затримана по звинуваченню|обвинуваченню| в кримінальному|карному| злочині особа|обличчя,лице| в терміновому|строковому| порядку|ладі| доставляється до судді або іншого посадовця, якому згідно із законом належить право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення|визволення|. У міжнародному пакті сформульовані наступні|слідуючі| гарантії права обвинуваченого на справедливий розгляд пред'явленого йому кримінального|карного| звинувачення:

а) бути в терміновому|строковому| порядку|ладі| і детально повідомленим на мові|язиці|, яку він розуміє, про характер|вдачу| і підставу|основу,заснування| пред'явленого йому кримінального|карного| звинувачення;

б) мати достатній час і можливості|спроможності| для підготовки свого захисту і зноситися з|із| вибраним їм самим захисником;

в) бути судимим без невиправданої затримки;

г) бути судимим в його присутності і захищати себе особисто або через | вибраного ним захисника, а якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника у будь-якому випадку|в будь-якому разі|, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в будь-якому такому випадку, коли у|в,біля| нього немає достатніх коштів для оплати цього захисника;

д) допитувати тих, що свідчать проти|супроти| нього свідків|очевидців| або мати право на те, щоб ці свідки|очевидці| були допитані, і мати право на виклик і допит його свідків|очевидців| на тих же умовах, які існують для свідків|очевидців|, що свідчать проти|супроти| нього;

е) користуватися безкоштовною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови|язика|, використовуваної в суді, або не говорить на цій мові|язиці|;

ж) не бути примушуваним|змушувати,силуваним| до надання свідчень проти|супроти| самого себе або до визнання|зізнання| себе винним.

Відносно неповнолітніх процес повинен бути такий, щоб враховувалися їх вік і бажаність сприяння їх перевихованню.

Кожен, хто засуджений|осуджений| за який-небудь злочин, має право на те, щоб його засудження|осуд| і вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно закону.

На європейському рівні міжнародні стандарти в області правосуддя і виконання покарань|наказань| зафіксовані в Конвенції Ради|поради| Європи про захист прав людини і основних свобод 1950 р. і одинадцяти Протоколах до неї, прийнятому в подальші|наступні| роки.

Міжнародний пакт про цивільні|громадянські| і політичні права проголошує, що ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстоким, нелюдяним або таким, що принижує його гідність|чесноту,достоїнство| поводженню|звертанню,ставленню,обігу| або покаранню|наказанню|. Це положення|становище| конкретизоване в спеціальній Конвенції проти|супроти| тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність|чесноту,достоїнство| видів поводження|звертання,ставлення,обігу| і покарання|наказання| від 10 грудня 1984 р.

Відповідно до Конвенції кожна держава-учасник зобов'язана вжити ефективних законодавчих, адміністративних, судових і інших заходів для попередження|попереджувати,запобігання| актів тортур на будь-якій території, що знаходиться|перебуває| під його юрисдикцією. При цьому ніякі|жодні| обставини, наскільки винятковими вони б не були (стан війни або її загроза|погроза|, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан|становище|), не можуть служити виправданням|захистом| тортур. Не може служити їх виправданням|захистом| і наказ вищестоящого начальства або державної влади.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими конкретизують реалізацію прав ув'язнених, зафіксованих в Міжнародному пакті, і призначені для того, щоб на основі загальновизнаних|загальнопризнаних| досягнень сучасної правової думки|гадки| і з урахуванням|з врахуванням| основних елементів найбільш задовільних існуючих пенітенціарних систем викласти те, що звичайно вважається за правильне з принципової і практичної точок зору у області поводження з ув'язненими. Вони діляться на загальнозастосовні правила, вживані до всіх категорій ув'язнених незалежно від того, чи знаходяться|перебувають| останні в ув'язненні у кримінальній або цивільній справі і чи знаходяться|перебувають| вони тільки|лише| під слідством чи ж засуджені|осуджені|, включаючи ув'язнених, «заходів безпеки» або виправних заходів, призначених суддею, що є|з'являються,являються| предметом, і правила, вживані до особливих категорій ув'язнених (тобто індивідуальні правила). У основі перших лежить проголошений| в них основний принцип неприпустимості|недопустимості| якої-небудь дискримінації ув'язнених за ознакою раси, кольору|цвіту| шкіри, статі|статі|, мови|язика|, релігійних, політичних і інших переконань, національного або соціального походження, майнового положення|становища|, сімейного|родинного| походження або соціального положення|становища|.

Зведення|склепіння,звід| принципів захисту всіх осіб|облич,лиць|, що піддаються затриманню або ув'язненню|укладенню,ув'язненню| в якій би то не було формі, підкреслює, що всі затримані|ув'язнені| мають право на гуманне звернення|звертання,ставлення,обіг| і пошану|повагу| гідності|чесноти,достоїнства|, властивої людській особі|особистості|. В порівнянні з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими Зведення|склепіння,звід| конкретизує: права ув'язнених жінок, особливо вагітних і годуючих матерів, дітей, підлітків, старих, хворих або інвалідів; права всіх ув'язнених на отримання|здобуття| юридичної допомоги, у тому числі і від його адвоката, і багато інших прав, пов'язаних із знаходженням в пенітенціарній установі.

На європейському рівні вимоги Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими конкретизовані в Європейських пенітенціарних правилах 1987 р. - Додатку до Рекомендації Комітету Міністрів державам - членам Ради|поради| Європи щодо|відносно| Європейських пенітенціарних правил, а також в записці, Поясненнях, до них. У цих документах достатньо|досить| детально регламентуються різні аспекти виконання покарання|наказання| у вигляді позбавлення волі.

Так, підслідні або підсудні мають право негайно повідомити свою сім'ю про своє затримання, і їм надаються всі можливості|спроможності| для спілкування з|із| сім'єю, друзями і особами|обличчями,лицями|, контакти з|із| якими представляють|уявляють| для них законний інтерес. Їм також повинні надаватися побачення з цими особами в гідних умовах під спостереженням і при деяких обмеженнях, необхідних для здійснення правосуддя, безпеки і підтримки порядку|ладу| в місцях позбавлення волі.

Підсудним або підслідним надається можливість|спроможність| користуватися окремою камерою, за винятком обставин, які роблять|чинять| це небажаним. Їм дозволено носити власний одяг, набувати|придбавати| книг, газет, письмового приладдя, одержувати|отримувати| медичну допомогу від свого лікуючого зубного лікаря|лікарки|, якщо є|наявний| підстави|основи,заснування| для такого прохання. Їм пропонується, в міру можливості, працювати|працювати|, але|та| їх не можна примушувати|змушувати,силувати| до цього.

Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила) і Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених свободи, конкретизують загальновживані правила змісту|вмісту,утримання| ув'язнених і поводження з ними з урахуванням|з врахуванням| соціально-психологічних особливостей неповнолітніх засуджених|осуджених|, тобто з урахуванням|з врахуванням| їх віку, статі|статі| і особи|особистості|, а також інтересів їх повноцінного розвитку, і виходячи з того, що метою|ціллю| перебування неповнолітніх в пенітенціарних установах є|з'являється,являється| виховна робота з|із| ними, що припускає|передбачає| забезпечення опіки над ними і їх захисту, освіти|утворення| і професійної підготовки з метою надання|виявлення| допомоги для виконання ними в майбутньому соціально корисної і плідної ролі в суспільстві|товаристві|.

На європейському рівні міжнародні стандарти відносно виконання покарань|наказань|, не пов'язаних з позбавленням волі, зафіксовані в наступних|слідуючих| документах Ради|поради| Європи: Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими|осудженими| або умовно звільненими|визволеними| правопорушниками 1964 р. і резолюції Комітету Міністрів Ради|поради| Європи про деякі заходи покарання|наказання|, альтернативні позбавленню волі. Перша направлена|спрямована| на здійснення договірними сторонами взаємності, необхідної для соціальної реабілітації правопорушників. Ця допомога виявлятиметься|опинятиметься| у формі нагляду, метою|ціллю| якого є|з'являється,являється| сприяння хорошій|добрій| поведінці і адаптації до соціального життя цих правопорушників, а також спостереження за їх поведінкою.

Резолюція Комітету Міністрів Ради|поради| Європи, слідуючи|прямуючи| тенденції уникнути, по можливості, виголошення вироків, пов'язаних з позбавленням волі, рекомендує урядам країн-учасниць: проаналізувати своє законодавство усунути юридичні перешкоди впровадженню заходів покарання|наказання|, альтернативних ув'язненню|укладенню,ув'язненню|; вивчати нові методи застосування|вживання| випробувального терміну; забезпечити ширше застосування|вживання| штрафів і заходів по забезпеченню адекватності штрафу, що накладається, матеріальному стану|становищу| караного; розглянути|розгледіти| доцільність застосування|вживання| відстрочення|відстрочки| вироку, щоб вживані санкції брали до уваги поведінку злочинця після|потім| засудження|осуду|; розглянути|розгледіти| переваги покарання|наказання| у вигляді суспільних|громадських| робіт як альтернативи позбавлення волі; інформувати громадську думку щодо|відносно| переваг альтернативних заходів покарання|наказання|, щоб забезпечити сприйняття цих заходів громадською думкою, і деякі інші заходи.

5. Екстрадиція: підстави та порядок здійснення

Видачею є оснований на міжнародних договорах і загальновизнаних принципах міжнародного права акт процесуальної взаємодії держав, який полягає в переданні звинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, яка вимагає його передання на її території видавана особа скоїла злочин або є її громадянином, чи державі, потерпілій від злочину, для притягнення звинувачуваного (засудженого) до кримінальної відповідальності або для виконання вироку.

Виділяють такі види видачі:

- повна;

- тимчасова (до 3 місяців -- ст.64 Мінської конвенції);

- відстрочена (умовна) (ст.19 Конвенції про видачу правопорушників);

- повторна (ст.68 Мінської конвенції).

Суб'єктами видачі, тобто особами, які можуть бути видані, є: підозрюваний, звинувачений, підсудний або відповідні їм за процесуальним статусом законодавства іноземної держави інші особи, щодо яких ведеться кримінальна справа.

Існують такі підстави й мотиви видачі:

- нормативно-правові підстави: наявність міжнародного договору; наявність відповідних положень національного законодавства про видачу; наявність кримінальної юрисдикції держави, яка подала запит;

- екстрадиційність злочину, яка може визначатися за такими критеріями: шляхом переліку складів злочинів у міжнародних договорах про видачу; за критерієм суворості кримінально-правових санкцій (п.2 ст.56 Мінської конвенції; п.1 ст.2 Конвенції про видачу правопорушників -- видача допускається за злочини, за які передбачено як вид покарання позбавлення волі терміном не менше ніж 1 рік); подвійна осудність (подвійна кримінальність), діяння, що спричиняє видачу, має бути кримінальним як за законодавством запитуваної, так і за законодавством держави.

Процесуальним приводом для видачі є вимога про видачу (доручення) і підтверджуючі документи.

Цілі ресоціалізації засуджених осіб і зменшення витрат, пов'язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності, вимагають, щоб іноземцям, позбавленим волі у зв'язку зі скоєнням злочину, була надана можливість відбувати призначене їм покарання в їхньому суспільстві, і ця мета може бути найкращим чином досягнута шляхом передання в країни їхнього громадянства. Законом від 22.09.95 Україна приєдналася до Конвенції про передання засуджених осіб, прийняту в Страсбурзі 21.03.83.

Основними суб'єктами передання засудженої особи є:

- держава винесення вироку, тобто держава, в якій був ухвалений вирок особі, яка може бути або вже була передана;

- держава виконання вироку -- держава, в яку засуджена особа може бути або вже була передана для відбування покарання;

- засуджена особа, яка може бути або вже була передана.

Відповідно до п.2 ст.2 цієї конвенції «особа, засуджена на території однієї Сторони, може бути передана на територію іншої Сторони згідно з положеннями цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою відповідно до цієї Конвенції».

Із запитом про передання засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку.

6. Договори України з іншими країнами щодо правової допомоги в кримінальних справах. Основні види зобов'язань держав

Співробітництво держав у кримінальній сфері здійснюється задля досягнення цілей правосуддя. Воно може існувати як на стадії розслідування і розгляду кримінальної справи, так і після набрання законної сили рішенням (вироком) суду і має багато аспектів.

Форми такого співробітництва є різноманітними, основні з яких це:

1) надання правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо;

2) видача правопорушників (або іншими словами екстрадиція) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду;

3) передача засуджених осіб для подальшого відбуття покарання;

4) арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держави, зокрема, зобов'язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо.

Правовою підставою для такого співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську конвенцію про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків.

Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 року, та Протокол до цієї Конвенції 1997 року.

В рамках ООН застосовується Конвенція проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року разом з двома Протоколами до неї.

Застосування багатосторонніх міжнародних договорів передбачає дотримання одноманітної схеми співробітництва правоохоронних та судових органів у відносинах з усіма державами, що є стороною відповідного договору.

Двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах включають у себе весь комплекс питань, пов'язаних зі співробітництвом компетентних органів у кримінальних справах. Практика укладення таких договорів була започаткована за часів Радянського Союзу, деякі з договорів того часу залишаються чинними і на сьогоднішній день.

Останнім часом практика щодо укладення міжнародних договорів йде шляхом укладення міжнародних договорів з окремих видів правової допомоги: про правову допомогу у кримінальних справах, про видачу правопорушників, про передачу засуджених осіб.

Україною укладені наступні двосторонні міжнародні договори про правову допомогу:

- Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 06.04.2000р.;

- Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.1995р.;

- Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.1995р.;

- Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.1995р.;

- Договір між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993р.;

- Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.;

- Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993р.;

- Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31.10.92 р.;

На багатосторонньому рівні:

- Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р.

7. Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція

У липні 1998 року в Римі 120 держав--членів Організації Об'єднаних Націй уклали договір для заснування вперше за всю історію постійного Міжнародного кримінального суду. Цей договір набрав чинності 1 липня 2002 року, через 60 днів після того, як 60 держав ратифікували або приєдналися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. МКС покликаний був покласти край системі "одноразових" судів, що розглядали справи про військові злочини, зокрема, спеціальних трибуналів, заснованих для розслідування подій у колишній Югославії і геноциду в Руанді.

Потрібно відзначити, що Міжнародний кримінальний суд не має жодного відношення до Міжнародного суду ООН, який є її головним судовим органом і розглядає спори між державами. Він не пов'язаний і з міжнародними трибуналами по колишній Югославії і Руанді, які є тимчасовими органами і створені для розгляду конкретних ситуацій. Всі ці органи правосуддя ООН, окрім руандійського трибуналу, розташовані в Гаазі, однак завдання і цілі у них різні.

Станом на серпень 2006 року юрисдикцію МКС визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, які побоюються переслідування своїх солдатів. Ще два члени Ради безпеки ООН -- Росія і Китай -- також утрималися від участі в роботі Суду.

Компетенція МКС поширюється на всі найбільш тяжкі міжнародні злочини, вчинені після 1 липня 2002 року (дати набрання чинності Римським статутом). У березні та червні 2003 року були приведені до присяги перші судді і прокурор.

Виходячи із ст. 92 Уставу ООН, Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення -- у вирішенні будь-яких міжнародних спорів, що будуть передані Суду державами, які спорять. У п. 1 ст. 33 Уставу ООН названі мирні засоби врегулювання міжнародних спорів, одним з яких є судовий розгляд, а саме Міжнародним судом, що постійно функціонує.

Усі члени ООН одночасно є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 13 Уставу ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для держав-неучасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки (ст. 35 Статуту).

Міжнародний суд складається з п'ятнадцяти чоловік, які утворюють колегію незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства з числа осіб високих моральних якостей, та задовольняють вимогам, що пред'являються до їх країн для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права (статті 2, 3 Статуту). Кандидати в члени Суду висуваються в кожній державі так званими «національними групами», які складаються з членів Постійної палати Третейського суду. Якщо та або інша держава не бере участі в Палаті, то вона утворює національну групу спеціально для висування кандидатів у члени Міжнародного суду. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з числа осіб, занесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду.

Усі держави-члени і не члени ООН перебувають в однакових умовах при висуненні кандидатів у судді та при їх обранні.