"Несистемні" чинники міжнародної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru

«Несистемні» чинники міжнародної безпеки

міжнародний безпека несистемний

Полтораков О.Ю.

На початку нового тисячоліття система міжнародної безпеки як інтегральна складова системи міжнародних відносин знаходиться в стані «стабільної нестабільності». Ця парадоксальна ситуація проявляється, передусім в тому, що основні виклики міжнародній безпеці, залишаючись «якісно» тими самими, змінюють свої «зовнішні» характеристики. Так, незважаючи на те що із крахом біполярної моделі силове протистояння наддержав пішло в минуле, воєнно-політична нестабільність і конфліктність у світі не стільки зменшилася, скільки видозмінилася, перемістившись із глобального на регіональний, і навіть локальний рівень. Імовірність і військово-політичне значення глобальних і міжрегіональних збройних зіткнень мінімізувалися, натомість на передній план вийшли проблеми локально-регіональної напруженості. До цього також додалися дедалі актуальніші проблеми соціально-гуманітарного характеру боротьба з тероризмом, нелегальною торгівлею зброєю (яка дедалі частіше використовується проти мирного населення), наркотиками, нелегальною міграцією та тісно пов'язаною із нею торгівлею людьми тощо.

Разом із тим, на сцену виходять і закріплюються в якості дедалі принциповіших нові актори та фактори, чий вплив на системні якості міжнародних відносин (зокрема на їх безпекову складову) до останніх часів недооцінювався, залишався «в тіні» класичної державоцентричної парадигми. Це вимагає приділяти дедалі активнішу увагу подібним елементам як у науково-аналітичному (теоретико-політологічному), так у на експертно-прикладному (практично-політичному) вимірах.

Ситуацію ускладнює та обставина, що у сфері міжнародних досліджень зараз спостерігається своєрідна «криза теорій». Вона пов'язана з тим, що більшість теорій (і теоретичних підходів), розроблених і розвинутих на початок ХХІ ст., які характеризуються своєрідною «державоцентричністю», дедалі менше відповідають сучасним реаліям суспільного розвитку, потребуючи принципового методологічного (або навіть гносеологічного) перегляду. Адже для більшості досліджень дотепер є характерним своєрідний «економіко-силовий матеріалізм» (П. Циганков) [6,64], що полягає у баченні примату «жорстких» підходів до забезпечення безпеки перед «м'якими».

В зв'язку із цим доцільно зазначити, що на Заході формується ціла підгалузь знань, пов'язана з вивченням міжнародно-політичних відносин під «альтернативними» кутами зору (екологічний [8] і т.ін.). Подібному «переходу» сприяє зокрема та принципова обставина, що, як відзначає канадський дослідник Д. Дьюіт, у зв'язку з відступом ядерної загрози, підходи до забезпечення стабільності й безпеки стали переглядатися з погляду «деградації навколишнього середовища і його здатності поглинати шкідливі наслідки, постачання стратегічними мінеральними ресурсами, поширення наркотиків, неконтрольованого переміщення великих мас капіталу або населення, епідемій, тероризму...» [7,2].

Однак на сьогоднішній день суспільствознавство не має у своєму розпорядженні принципово нових наукових досягнень, присвячених проблемам впливовості подібних чинників («несистемного» характеру) міжнародних відносин, так само як і науковому (філософсько-політологічному) аналізу феномена нових викликів і загроз міжнародному розвитку як чинників безпекових трансформацій. Можна виділити кілька причин цього.

По-перше, «історія» визнання таких чинників безпекових трансформацій як даності міжнародної безпеки нараховує лише кілька десятиліть, при цьому точка відліку «офіційного» міжнародного визнання лише 2001 рік.

По-друге, у діалектичному дедуктивно-індуктивному зв'язку при розгляді нових загроз міжнародної безпеки існує певний крен убік першої її складової: домінуючий стиль наукового пошуку на цьому напрямку аналіз конкретних елементів (тероризм, міграція або транснаціональна злочинність). При цьому практично відсутні системні дослідження міждисциплінарного характеру, які вловлюють схожі риси викликів позасистемного характеру, виходячи на рівень масштабних закономірностей.

По-третє, через складності дослідження (пояснювальні, зокрема, методологічними проблемами див. вище) реальної фактологічної канви більшість міжнародників залишається лише на рівні дескриптивного аналізу, причому такі роботи переважно присвячені окремим (суто політичним, економічним і т. ін.) елементам комплексу «позасистемних» загроз міжнародній безпеці.

Проте, в цілому окреслити специфіку «несистемних» чинників безпекових трансформацій в їх діалектичній взаємодії в контексті розробки нових парадигми осмислення міжнародних відносин і методології досліджень міжнародної безпеки вже можна.

«Вихідною точкою» може стати та обставина, що в умовах трансформації жорсткої біполярної структури на аморфну структуру, «вторгнення» нових дійових осіб в усі сфери міжнародної політики як «низької» (спортивні, культурні, освітні, наукові контакти тощо), так і «високої» (дипломатія та питання «війни чи миру») набуло воістину обвального характеру.

Це стосується передусім нових учасників, таких, як субнаціональні структури, транснаціональні корпорації та банки (ТНК і ТНБ), неурядові організації (НУО), різного роду асоціації, стійкі групи (аж до мафіозних структур або «кланів») і видатні особистості. Але мабуть, ще більш вражаючими є ті зміни, які вносить сьогодні в характер і стан міжнародних відносин участь у них різного роду тимчасових об'єднань і «неорганізованих» приватних осіб.

Така участь стає джерелом випадковості в сфері міжнародних відносин і спричиняє перехід від ситуації ризику, властивої періоду «Холодної війни», до ситуації сумніву та пов'язаному з нею «парадоксу участі» сформульованому французьким дослідником М. Ніколсоном. Відповідно до нього, зростання відкритості міжнародної системи (у тому числі й зростання її гуманізації, що виражається у свободи руху, обмінів і взаємодій приватних осіб різних держав) вносить безлад у міжнародні відносини, збільшує їх хаотичність: «Чим менша кількість учасників системи та ступінь їх різнорідності, тим впорядкованішою виявляється сама система та легко передбачуваними наслідки окремих дій. Якщо ж система починає поповнюватися все новими членами (а саме це ми й розуміємо тут під участю), то передбачуваність, а заодно й здійснення ефективних дій стають дедалі важчими» [9,116].

Принципово важлива особливість сучасної геополітичної та геоекономічної ситуації своєрідна «похідна» від «парадоксу участі» Г.Ніколсона пов'язана з феноменом «приватизації насильства» [2]. Він полягає передусім в тому, що в контексті т.зв. «четвертої світової війни» [1,4] (в стані якої зараз находиться глобалізований світ) на Заході поширення одержали настрої, згідно яким головна загроза національній безпеці більшості сучасних країн виходить від міжнародного тероризму та т.зв. «держав-банкрутів» або «держав, що не відбулися» (failed states). Реальна проблема полягає в тому, що «терористи» це тільки один із проявів суспільних реалій «приватизованого насильства», який дедалі урізноманітнюється та постійно зростає. Відповідне «право на застосування насильства» (традиційна прерогатива національної держави) привласнюють собі вже не тільки національні держави чи об'єднання (ООН, НАТО) або їх офіційні представники («блакитні шоломи» тощо), а різноманітні неофіційні та неурядові групи, рухи та організації. Об'єднуючи всіх тих, хто використовує насильство у своїх цілях, з «терористами», в багатьох випадках влада не тільки втрачає «легітимну» спроможність адекватно «опанувати» сам феномен приватизованого насильства, але й отримує зручний (хоча й не дуже легітимний) привід для розправи із супротивниками, що також застосовують насильство для досягнення своїх політичних цілей.

В нашому контексті геополітичних та геоекономічних аспектів небезпеки «світу приватизованого насильства», слід взяти до уваги такі його складові, як мотиви осіб і груп, його що застосовують, а також стратегій, що використовуються неурядовими акторами, які контролюють і застосовують організоване насильство. Якщо подивитися на проблему із цього погляду, то виявиться, що «світ приватизованого насильства» складається принаймні із півдесятка груп, що істотно різняться між собою: (1) приватних фірм чи організацій, що надають послуги з забезпечення безпеки та охорони або суміжні («приватні армії» тощо) [5]; (2) організованої злочинності, яка використовує насильство (піратство, торгівля людьми, зброєю тощо) з метою отримання прибутків; (3) терористів, які використовують насильство для досягнення політико-ідеологічних чи релігійно-ідеологічних цілей; а також (4) воєнізованих формувань і повстанців, які використовують насильство для досягнення владно-політичних цілей, або (5) протестних груп («антиглобалістів» та ін.), що вдаються до насильства аби «заявити про себе» чи популяризувати свої ідеї (показовою є справа т.зв. «УНА-бомбера»).

Їх поєднує готовність використовувати збройне насильство (принаймні опосередковано), при тому що самі цілі та групи, на які спрямоване насильство («цільові групи» або об'єкти насильства), а також їх відношення до держави істотно розрізняються.

У той час як приватний «сектор безпеки» (інколи спекулюючи на насильстві чи загрозі його використання), воєнізовані формування чи організована злочинність переслідують в основному економічні цілі, терористи або повстанці намагаються домогтися вирішення насамперед завдань політичного характеру. Головною метою ударів повстанців і злочинності є представники або органів влади, або конкуруючих злочинних угруповань, тоді як терористи та воєнізовані формування в першу чергу завдають ударів по «мирному населенню», а структури приватного сектору безпеки спрямовують свою діяльність на силову протидію цим групам. Ареал діяльності як повстанців, так і воєнізованих формувань зазвичай носить географічно обмежений характер і націлена, як правило, на встановлення повноцінного контролю над певною територією. Натомість діяльність міжнародних терористичних мереж і транснаціональної організованої злочинності охоплює всю земна кулю.

Нарешті, воєнізовані формування та повстанці намагаються замінити монополію держави на використання насильства своєю власною, тоді як терористи та злочинність співіснують із цією монополією, а в ряді випадків навіть припускають її наявність.

При всьому схематизмі наведених розходжень тільки з їх урахуванням можна скласти адекватне уявлення про сучасний «світ приватизованого насильства» та (не)безпеки його функціонування та розвитку.

Трагічні події 11 вересня 2001 р. в США, які знаменували собою початок т.зв. «четвертої світової війни», та їх геополітичні наслідки (воєнні кампанії в Іраку, Афганістані тощо) не могли не позначитися на соціально-економічному та суміжних вимірах безпеки.

Нові реалії «світу приватизованого насильства» не могли не вплинути на стратегії безпеки не тільки в національному, але й в міжнародному (від субрегіонального до глобального) вимірів.

Це проявилося передусім в наступному.

По-перше, транснаціональний бізнес (інституціоналізований ТНК та ТНБ), разом із близькими та подібними акторами, стає новим повноцінним суб'єктом міжнародної економічної та, принаймні опосередковано, політико-економічної безпеки. Цьому, зокрема, сприяла зустрічна тенденція зменшення ваги та ролі національної держави в міжнародних відносинах.

По-друге, зросла важливість геоекономічної складової принаймні міжнародної безпеки. В роки «Холодної війни» питання геополітичної безпеки відверто домінували перед питаннями геоекономічної. Ключові держави (США та СРСР) в ім'я забезпечення геополітичної безпеки (в її воєнно-політичному та геостратегічному вимірах) з одного боку, приносили в жертву соціально-економічну складову національної безпеки (добробут власного населення), а з іншого садили на «економічну голку» лояльні до них політичні режими країн «третього світу» також в ім'я власних геостратегічних амбіцій.

Яскравим проявом зміни пріоритетів на користь геоекономіки став міжнародний скандал щодо проекту «Ешелон» («Echelon»). Створюваний як елемент інформаційно-політичної безпеки (структура (контр)розвідувального контролю за інформаційно-комунікаційним простором) «Ешелон» став використовуватися як засіб економічного шпигунства, отримання економічної інформації з метою набуття конкурентних переваг у боротьбі за економічні проекти [Пор.10].

Торкаючись терористичного акту 11 вересня 2001 р. який переслідував переважно політичні цілі, не можна не визнати, що терористична мережа організації «Аль-Каїда» при плануванні і здійсненні терактів атакувала безпосередньо соціально-економічну інфраструктуру США, а опосередковано всього західного суспільства. Стратегічна мета цього нападу зупинити чи, як мінімум, повернути, направити іншими каналами потоки капіталів, а також транспортні та туристичні потоки, що являють собою найважливіші складові частини сучасних суспільств. Цим самим створюється масштабна загроза геоекономічній безпеці в цілому. Крім того, професійний «силовий» апарат, у який сучасні суспільства робили великі інвестиції з метою забезпечення своєї безпеки, просто «обходиться», а в якості цілей для атак вибираються фізично найуразливіші місця цих суспільств. Так наприклад, після терактів у країнах, основною сферою міжнародно-економічної діяльності яких є надання туристичних послуг (таких як Єгипет чи Туреччина), до них скорочуються туристичні потоки, а тому слабшає загальнодержавна сфера послуг, після чого справа може дійти ледь не до важкої економічної кризи в країні (у значній мірі залежної від туризму), а це створює загрозу катастрофи політичного режиму (із відповідними геополітичними та геоекономічними наслідками для всього регіону).

Внаслідок заходів безпеки, що були введені після 11 вересня 2001 р., відбулися уповільнення пасажирських потоків на «стратегічних напрямках» і зростання витрат часу поряд з безпосередніми витратами на заходи безпеки що призвело до значного росту втрат західної економіки. Оскільки в капіталістичній економіці «час це гроші», то терористи надають руху відповідним важелям. І очевидно, що ці важелі діють також незалежно від реальних терактів у вигляді перманентних попереджень і застережень та превентивних заходів безпеки.

По-третє, змінилися сутнісні характеристики «ринку озброєнь», який поступово перетворювався з державоцентричного («централізованого») на роздержавлений («децентралізований»). В роки «Холодної війни» та блокового протистояння воєнно-політична конфронтація виливалася в низку локальний збройних конфліктів, основними постачальниками ресурсів для яких (зброї та техніки, радників та техніків тощо) були ключові воєнно-політичні гравці (НАТО та ОВД із сателітами), які достатньо сильно контролювали відповідні «ринки». Закінчення ж епохи масштабного протистояння породило проблему ліквідації величезних арсеналів зброї та воєнної техніки, а також суміжного «надлишкового майна». Тим більш що у багатьох країн колишнього «соціалістичного табору», які перейшли в фазу системної соціально-економічної кризи, не вистачало ресурсів (передусім коштів) на їх утилізацію або навіть зберігання чи охорону.

Доба кінця 1980-х початку 1990-х рр., яка знаменувалася призупиненням воєнно-політичного протистояння, не тільки не ліквідувала «старі» конфлікти (громадянські війни в «третьому світі»), але й породила нові (на Балканах, в «гарячих точках» СНД тощо). У численних «гарячих точках», яких з'являлося дедалі більше, виникала потреба в подібних ресурсах і цим не могли не скористатися численні «посередники» (як фірми, так і приватні особи). Величезні, але недостатньо контрольовані арсенали зброї, боєприпасів, техніки стали спокусливою легкою здобиччю для нових гравців воєнно-економічних відносин передусім приватних та напівприватних посередників, численних сепаратистських недержавних та напівдержавних збройних формувань.

Крім того, остаточно оформився та набув достатньо довершеного вигляду такий феномен як «приватні армії». Так, під час «Боснійської війни» (весна 1995 р.) сербські формування, незважаючи на значну перевагу по кількісних параметрах, зазнали суттєвих втрат від хорватських підрозділів, алгоритм діяльності яких повністю відповідав правилами тактики та стратегії НАТО. Як припускають дослідники, проведена хорватами операція «Шторм» була спланована американською компанією Military Professional Resources Incorporated (MPRI), хоча остання й заперечує свою участь. Приблизно в той же час південноафриканська фірма Executive Outcomes врятувала від повстанців уряд Сьєрра-Леоне. В Анголі в 1990-ті рр. було задіяно більше 80 компаній «воєнних підрядників», чиїми замовниками виступали як уряди, так і великі корпорації. Наприклад, для охорони своїх об'єктів у Колумбії британська нафтова монополія British Petroleum наймала батальйони місцевих військовослужбовців, бойову підготовку яких забезпечувала британська ArmorGroup [3].

По-четверте, в наслідок розвитку подій за сценарієм «приватизації насильства», держава стала розглядати приватний сектор в якості повноцінного рівноправного партнера в сфері забезпечення національної та державної безпеки. Ідея такої «приватизації національної безпеки» полягає в тому, що підприємці, спонукувані прагненням до прибутку, в абсолютній більшості випадків діють ефективніше держави.

В цих умовах в США адміністрація Дж. Буша-мол. піддала «приватизації» цілі державні відомства. В результаті традиційно «закрите» ЦРУ доволі «відкрито» займається фінансуванням третіх компаній, які розробляють технологію. Це венчурний фонд, що «сидить» на бюджеті ЦРУ фінансується десяток компаній, що розробляють засоби пошуку в Інтернеті, і засоби аналізу інформації. Воєнна розвідка (РУМО) також на найближчі п'ять років виділило близько мільярда доларів приватним підрядникам, доручивши їм збір і аналіз розвідувальної інформації [3]. Навіть новостворене (як реакція на теракти 11 вересня 2001 р.) Міністерство внутрішньої безпеки США (US Department of Homeland Security), було майже відразу трансформоване в «агентства з найму» його найважливіші функції віддали на «аутсорсінг» («зовнішній підряд») приватним фірмам.

По-п'яте, такі події як теракти в Нью-Йорку та Вашингтоні (2001 р.), Мадриді (2004 р.), Лондоні (2005 р.) та інших містах вплинули на суб'єктивний вимір (не)безпеки домінування настроїв незахищеності, а відповідно і суттєву актуалізацію потреб у безпекових послугах, які, як вважалося тоді, держава не може задовольнити.

Опосередкованим наслідком цього стала поява своєрідної «ідеології безпеки», що позначилася на «економічній культурі» та оновленні підходів бізнесу до питань безпеки. Спираючись на такі дослідження як бізнес-огляд компанії Pricewaterhouse Coopers (де доводиться, що більше 42% бізнесу зараз розглядає видатки на безпеку як стратегічну ініціативу) можна стверджувати, що замість того, аби реагувати на атаки та вторгнення, компанії хочуть заздалегідь бути активними в розгортанні систем захисту з метою запобігання можливих неприємностей у майбутньому. Це, в свою чергу, позначилося на «якості» економічної розвідки, яка стала відверто домінувати над політичною [10].

Таким чином, у постконфронтаційний період змінилися уявлення про зміст безпеки як у науковій свідомості, так і на рівні суспільної свідомості. Зрозуміло, цей процес носив не одномоментний характер. Розробка нових концепцій безпеки велася в науковому співтоваристві протягом усього післявоєнного періоду. Достатньо згадати такі новаторські підходи, як концепція «Співтовариства безпеки» (security community) Карла Дойча (1957) або концепція «Загальної безпеки» (common security) Улофа Пальма.

Реалії останніх часів підштовхують до принципового перегляду концепцій міжнародної безпеки в напрямах переоцінки ролі та місця «традиційних» загроз та «нетрадиційних» викликів.

В першому наближенні «нові загрози» і «нетрадиційні виклики» можна розглядати майже як синонімічні поняття, оскільки саме вони і окреслюють нові якості системи міжнародної безпеки, які пов'язані з появою нових чинників «несистемного» характеру, що претендують на перегляд ролі та місця «традиційних» («системних») акторів. «Новизна» таких «несистемних» викликів міжнародній безпеці полягає в тому, що дії позасистемних чинників можуть мати та мають міжнародну значущість значущість для держав і їх об'єднань, для міжнародної системи в цілому й для бажаного безпечного її стану.

Література

1. Горбулін В. Український фронт Четвертої світової війни // Дзеркало тижня. 2006. № 29 (608) // http://www.dt.ua/1000/1550/54109/

2. Дмитриев Т. Насилие эпохи «постмодерна». От классической войны национальных государств к новым транснациональным войнам // Политический журнал. 2004. № 40 (43).

3. Крашенинникова В.Ю. Война на аутсорсинге // Россия в глобальной политике. 2008. № 1.

4. Фурсов А.И. На закате Современности: Терроризм или всемирная война? // Русский исторический журнал. 1999. Т.2. № 3.

5. Целуйко В.О. Приватні військові компанії і приватизація функцій держави у воєнній сфері // Стратегічна панорама. 2006. № 1.

6. Цыганков П.А. Национальная идентичность и политико-экономические стратегии в постсоветском пространстве (о новых исследовательских подходах в международных отношениях) // Вопросы философии. 2001. № 11.

7. Dewitt D.B. The New Global Order and the Challenges to International Security // Building a New Global Order. Emerging Trends in International Security. / Ed. by D. Dewitt, D. Haglund, J. Kirton. Toronto; Oxford; New York: Oxford University Press, 1993.

8. Myers N. The Environmental Basis of Political Stability. Ultimate Security. New York; London: W.W.Norton and Company, 1993.

9. Nicholson M. L'influence de l'individu sur le systeme international. Considerations sur les structures // L'individu dans la politique unternationale / Michel Girard (dir.). Paris, 1994.

10. Steele R. On intelligence: spies and secrecy in an open world. Fairfax: AFCEA International Press, 2000.

Размещено на Allbest.ru