Аналіз міжнародної конкурентоспроможності США

Размещено на http://www.allbest.ru

План

Вступ

1. Теоретико-методичні основи міжнародної конкурентоспроможності країни

1.1 Поняття міжнародної конкурентоспроможності країни

1.2 Фактори формування міжнародної конкурентоспроможності країни

1.3 Методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності країни

2. Аналіз міжнародної конкурентоспроможності США

2.1 Загальна оцінка економічного розвитку США

2.2 Оцінка міжнародної конкурентоспроможності США

2.3 Ключові фактори забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни

3. Стратегічні напрямки розвитку міжнародної конкурентоспроможності США

3.1 Сучасні виклики досягнення міжнародної конкурентоспроможності країни

3.2 Підвищення ефективності міжнародної конкурентоспроможності США

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Актуальність теми. В умовах посилення економічної нестабільності та невизначеності сучасного глобалізованого конкурентного середовища, формування конкурентоспроможної економіки постійно визначається серед пріоритетних завдань соціально-економічної політики держави, визначених урядовими програмами та документами. Проблема конкурентоспроможності національної економіки займає одне з визначальних місць у макроекономічній політиці розвинених країн світу. Насамперед, це пов'язано з тим, що конкурентоспроможність можна вважати основною властивістю, яка вимагається від будь-якого економічного суб'єкта незалежно від національного або міжнародного рівня його функціонування. Для країни однією з найголовніших економічних проблем, на вирішення якої сьогодні має бути спрямована промислова політика, є проблема досягнення світового рівня конкурентоспроможності національною економікою. Особливої гостроти ця проблема набуває у зв'язку з необхідністю включення країни до міжнародного економічного співтовариства як рівноправного партнера, адже не маючи власної конкурентоспроможності ми не можемо сподіватися на те, що світові лідери сприйматимуть країну як рівного учасника міжнародних відносин.

Сучасне світове середовище являє собою динамічну структуру, головною характеристикою якої, безперечно, можна визначити інноваційну та інтелектуальну спрямованість, підвалини яких було закладено ще на початку ХХ століття. Світ упевнено крокує інноваційним шляхом, перебуваючи на етапі становлення та розвитку економіки знань і залишаючи позаду себе ті країни, які не зуміли стати на цей шлях. На жаль, країна за показниками свого розвитку займає зовсім не перспективні позиції.

Останнє десятиріччя зайняв трансформаційний процес, який не тільки не скоротив відставання країни від світових лідерів техніко-економічного розвитку, але й значно збільшив його. За умов, коли традиційні чинники економічного зростання, що спиралися переважно на мобілізацію наявних ресурсів, вже практично вичерпано, суттєвих зрушень у напрямі трансформаційних змін економіки можна очікувати за допомогою впровадження інноваційної моделі її розвитку та розробку моделей підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни.

Зазначимо, що в умовах глобалізації та постійного загострення конкуренції основою конкурентоспроможності виступають інновації, які дозволяють країнам, що володіють інноваційними конкурентними перевагами, займати гідне місце в світовому співтоваристві. На жаль, і до теперішнього часу застосування інновацій як одного з головних чинників підвищення рівня конкурентоспроможності в країні системно не здійснюється. Таким чином, стратегічні завдання вимагають підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки на інноваційних засадах, що має створити переваги для вітчизняних виробників у боротьбі з економічними суперниками на внутрішніх та міжнародних ринках та допомогти країні зайняти гідне місце поряд із розвиненими світовими країнами. Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси.

Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами у продуктивних силах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва.

Метою дослідження є удосконалення міжнародної конкурентоспроможності країни в міжнародному економічному суперництві.

Завданнями дослідження є:

дослідити поняття міжнародної конкурентоспроможності країни;

розглянути фактори формування міжнародної конкурентоспроможності країни;

виділити методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності країни;

навести загальну оцінку економічного розвитку США;

здійснити оцінку міжнародної конкурентоспроможності США;

виділити ключові фактори забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни;

визначити сучасні виклики досягнення міжнародної конкурентоспроможності країни;

дослідити підвищення ефективності міжнародної конкурентоспроможності США.

Об'єктом дослідження є національна та міжнародна економіка.

Предметом дослідження є міжнародна конкурентоспроможність США.

В ході дослідження було використано загальнонаукові методи дослідження, такі як: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, систематизації, та спеціальні наукові методи - графічний, табличний, статистичний та інші.

Інформаційною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних науковців в сфері конкурентоспроможності національних економік та обміну високими технологіями, статистичні дані, нормативно-правові акти.

Теоретичні результати дослідження можуть бути застосовані для розробки та удосконалення методик оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності країни та виявлення напрямків її пріоритетного розвитку.

Робота складається з вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел.



1. Теоретико-методичні основи міжнародної конкурентоспроможності країни

1.1 Поняття міжнародної конкурентоспроможності країни

В економічній науці конкурентоспроможність розглядається як комплекс економічних, науково-технічних, виробничих, організаційних, управлінських та інших факторів, що реалізуються в товарах та послугах, які успішно конкурують на внутрішніх і світових ринках [4, с. 88].

Міжнародна конкуренція історично і логічно виникла внаслідок розвитку та інтенсифікації міжнародного економічного обміну і формування світового ринку. Причинами того, що конкуренція підприємств набуває дедалі більше міжнародний характер називають глобалізацію економічних зв'язків, що відбувається внаслідок стрімкого розвитку міжнародної торгівлі, іноземного інвестування, крупних транснаціональних злиттів і розширення діяльності транснаціональних корпорацій [34, с. 120].

У теорії міжнародної економіки, на відміну від менеджменту та маркетингу, категорія міжнародна конкурентоспроможність країн» є однією з найменш досліджених. Серед вітчизняних і зарубіжних вчених не існує єдиної думки щодо сутності цього поняття та його співвідношення з низкою інших взаємопов'язаних однопорядкових категорій, таких як конкуренція, конкурентні переваги, конкурентні позиції і конкурентний статус держави. Окремі з них навіть стверджують, що конкурують на світовій арені не країни, а фірми, а в умовах глобалізації конкуренція між державами взагалі зникає, що позбавляє сенсу досліджувати конкурентоспроможність країн. Але навіть за умов посилення тенденції регіоналізації, інтеграції та глобалізації у світовій економіці конкурентна боротьба між країнами не тільки не зникає, а навпаки загострюється, набуваючи нових форм свого прояву. Як відомо, міжнародна конкурентоспроможність країн знаходить відображення в процесі міжнародних економічних відносин. Звідси випливає, що еволюцію економічної думки стосовно конкурентоспроможності країн необхідно розглядати, насамперед, у контексті теорій міжнародної торгівлі.

Обґрунтування причин зовнішньої торгівлі країн їх міжнародної спеціалізації та конкурентної вигоди від торгівлі з іноземними державами вже багато століть є предметом досліджень вчених-економістів. Перші спроби оцінити додаткові переваги для господарської одиниці як наслідок її зовнішньої діяльності спостерігалися в західноєвропейській економічній думці ще в період раннього середньовіччя. Так, у роботі «Капітулярій про вілли» (ІХ ст.) Карла Великого описується організація і управління вотчиною, в якій підтримувались місцеві ремісники, стимулювалось нарощування власного виробництва і обмежувалося ввезення аналогічної продукції за винятком тієї, яка на даній території не виготовлялась. Таким чином, вже тоді стимулювався розвиток власного виробництва та закріплювались конкурентні переваги для місцевих виробників. І таких прикладів можна навести чимало. Зокрема, в Англії у XIII--XVII століттях серед низки протекціоністських заходів (високі мита, заборона на ввезення окремих видів товарів), за допомогою яких уряд намагався запобігти експансії значно дешевших закордонних товарів, був і такий як законодавча заборона носити одяг, на пошиття якого використовувались імпортні тканини.

Саме на протекціоністській політиці у сфері зовнішньої торгівлі базувалось і економічне вчення меркантилістів. Основні його представники Т. Мен (Англія) та А. Монкретьєн (Франція), рекомендували тим країнам, які прагнули завоювати світові ринки, регулювати зовнішню торгівлю з метою збільшення експорту та обмеження імпорту з допомогою тарифів, квот та інших інструментів; створення значних торгових компаній; заборони вивезення сировини, а її ввезення зробити безмитним, що дасть можливість знизити експортні ціни та підвищити конкурентні переваги національних виробників. Вони пропонували стимулювати вивезення національної продукції через надання премій тим виробникам, товари яких користуються попитом в інших країнах завдяки низьким витратам на їх виробництво та високу якість.

Позитивним був підхід англійського економіста Д. Г'юма (середина ХVІІІ ст.) щодо підвищення конкурентоспроможності країни. На противагу меркантилістам, які вважали зовнішню торгівлю основним джерелом національного багатства, він довів, що постійне підтримання позитивного сальдо торговельного балансу може обернутися проти державних інтересів, оскільки збільшує пропозицію грошей всередині країни, що призводить до зростання заробітної плати та цін. І як наслідок -- зниження національної конкурентоспроможності країни. Але, разом із тим, Д. Г'юм міжнародну конкурентоспроможність характеризував лише з позиції цінових факторів, що обмежувало практичне значення цієї теорії в подальшому.

Успіх країни в міжнародній конкуренції намагалися пояснити класики англійської політекономії А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, які сформулювали принципи абсолютних та відносних переваг у міжнародній торгівлі, значення яких є актуальним для сировинних галузей. Так, А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причинах багатства народів» (1776 р.) обґрунтував, що міжнародний поділ праці і вільна конкуренція є основними силами, які сприяють економічному поступу, зростанню конкурентоспроможності країн та добробуту націй. Таким чином, своє місце в економічній науці зайняло твердження, що участь у світовому поділі праці вигідна усім країнам, а розвиток торгових відносин між ними знижує ціни на товари, створює матеріальну базу для зростання рівня життя населення. Сміт довів, що кожна нація намагається спеціалізуватися в розвитку того виробництва, для якого вона має найвищі природні переваги, а міжнародна торгівля має базуватися на відмінностях у рівнях витрат виробництва. Тобто, на його думку, країна матиме переваги в експортуванні таких товарів, витрати на виробництво яких нижчі, ніж у інших країнах (на одиницю товару витрачається менше праці чи кращі кліматичні умови порівняно з іншою країною-торговельним партнером).

Подальший розвиток теорії абсолютної переваги здійснив Давид Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817 р.), розробивши теорію відносної переваги. На його думку, країна отримає значний виграш, підвищить свою міжнародну конкурентоспроможність, якщо сконцентрує ресурси на щонайефективніший виробництвах та експортуватиме їх товари на світові ринки. Тобто кожна країна прагне експортувати ту продукцію для випуску якої вона має певні цінові переваги, а імпортувати такі товари, у випуску яких переваги мають інші країни.

Із положень теорій абсолютних та відносних переваг можна зробити наступні висновки:

-- міжнародна торгівля вигідна усім її суб'єктам, але найконкурентоспроможнішими на світових ринках є ті з них, які виготовляють товари з найменшими витратами, завдяки наявності природних чи набутих факторів, або перевагам у продуктивності праці;

-- основним методом конкурентної боротьби є ціновий фактор.

Разом із тим, ці теорії, що випливали з припущення їх авторів про незмінність витрат виробництва, ідентичність ресурсів у країнах, відсутність міждержавного переміщення факторів виробництва, визначення вартості продукту кількістю праці, витраченої на його виготовлення, незмінний технологічний рівень країн, повну зайнятість трудових ресурсів в економіці будь-якої країни, досконалість конкурентної структури ринку, мали цілу низку обмежень, які необхідно було враховувати при визначенні міжнародної конкурентоспроможності країн.

Теорія відносних переваг вплинула на всю економічну науку. Ідеї, на яких вона базується, знайшли своє втілення у формуванні структури експорту й імпорту основних постачальників товарів на світові ринки. І на сучасному етапі факторні витрати мають важливе значення для тих галузей експортного сектору, які залежать від природних ресурсів. Однак ця теорія не пояснює високу конкурентоспроможність країн у наукомістких галузях, в яких вона зумовлюється технологічними та іншими факторами. Незважаючи на історичний характер, вчення класичної політекономії про конкурентоспроможність країн відіграло значну роль і певною мірою дотепер не втратило актуальності.

Ідеї порівняльних переваг Д. Рікардо вдосконалювались іншими економістами, які розглядали додаткові фактори, що впливають як на процес обміну між державами, так і закріплення конкурентних позицій на світовому ринку. Так, англійський економіст-теоретик Н. Сеніор в своїй праці «Політична економія» (1850 р.) стверджував, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, хоча і як тимчасового явища. Цим самим він надавав перевагу технологічним факторам посилення конкурентних переваг на ринку, які в подальшому були розвинуті іншими вченими.

У той же час інший відомий послідовник класичної школи Дж. Мілль в роботі «Принципи політичної економії» (1848 р.) обґрунтував конкурентні переваги країн у експорті певного товару зростанням попиту на певний товар на зарубіжних ринках навіть за умов відсутності порівняльних переваг на цей товар. На його думку, наявність на світовому ринку підвищеного попиту на продукцію дає можливість будь-якій країні його експортувати за інтернаціональною ціною. Дж. Мілль стверджував, що позитивне чи негативне сальдо зовнішньо торгівельного обороту не є показником конкурентоспроможності країни, оскільки необхідно враховувати вплив експорту чи імпорту на економію витрат праці та капіталу. Серед факторів виробництва (праця, природні ресурси, капітал) пріоритетного значення він надавав капіталу, який через заощадження та інвестиції здійснює необмежений вплив на зростання виробництва та посилення можливостей його конкурентних переваг.

Дж. Міль був противником протекціоністської політики держави, яка, на його думку, негативно впливає на співвідношення попиту та пропозиції у міжнародній торгівлі. Крім того, вчений засуджував методи штучного завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, які, відповідно, призводять до підвищення імпортних цін на вітчизняних ринках. Однак, дбаючи про забезпечення конкурентоспроможності нових галузей промисловості, Дж. Мілль вважав необхідною всебічну підтримку їх державою. Таким чином, можна констатувати, що ідеї Дж. Мілля посилили теорію порівняльних переваг Д. Рікардо за рахунок дослідження нових факторів, які забезпечують країнам, що ними володіють, конкурентні переваги на світових ринках.

Заслуговують на увагу і теоретичні засади щодо розбудови сильної конкурентоспроможної країни німецького вченого Ф. Ліста (ХІХ ст.). Особливі історичні умови, які склалися у ХІX ст. в Німеччині (її занепад, нерозвинута індустрія, феодальні відносини), спонукали вченого до розробки власної теорії становлення економічної могутності нації. Ідеї, роздуми та дослідження, викладені ним у роботі «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний союз» (1841 р.), цікаві й до сьогодні. На думку Ф. Ліста, всі країни проходять певні періоди свого економічного розвитку, найвищим з яких є аграрно-мануфактурно-комерційний. Згідно з цією теорією, необхідні особливі умови, щоб досягнути «комерційної стадії», найголовніша -- здатність нації до створення багатств, що є важливішою за саме багатство.

Ф. Ліст, проаналізувавши зовнішньоекономічну політику основних торгівельних партнерів Німеччини, зробив висновок, що національні ліберальні митні закони поставили його країну в умови нерівної конкурентної боротьби, яка згубно впливала на промисловість. Він доводив, що за таких умов, уряд повинен спрямовувати свою політику на захист національних інтересів, а дотримання умов вільної торгівлі спричинить відплив капіталу, зруйнує галузі та зробить країну залежною від інших держав Тому тільки протекціонізм захистить німецьку промисловість від конкурентів, створивши тимчасові переваги для їх зміцнення. Лише після створення конкурентоспроможної економіки Ф.Ліст рекомендував розвиватися за законами класичної економічної теорії. Він, одним із перших, надавав визначальної ролі формуванню раціональної виробничої структури, посиленому інвестуванню у індустріальне виробництво.

Хоча ця теорія мала багато хиб та спрощених підходів (створення конкурентних переваг завдяки збільшенню територій та впливу природних факторів, а також залежності конкурентоспроможності сільського господарства від індустрії), однак вона збагатила політичну економію оригінальним трактуванням міжнародної конкуренції та державного управління.

Певний внесок у теорію міжнародної конкурентоспроможності вніс і К.Маркс, хоча й розглядав сутність конкуренції на мезо- та макрорівнях. Він на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. На його думку, основним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного поступу у виробництво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. На ринку в конкурентній боротьбі виграють ті підприємства (за умов сталого попиту), які виготовляють товари з низькими цінами. Хоча ця теорія і не розглядала міжнародну конкуренцію, однак основні висновки, які були зроблені щодо міжгалузевої конкуренції та цінових переваг, актуальні і нині. Таким чином, в працях К. Маркса теж знайшла відбиття теорія порівняльних переваг, яка була посилена значенням набутих переваг хоча й не враховувала інші фактори виробництва.

Засновник неокласичного напрямку в економічній думці-відомий англійський економіст А. Маршалл у роботі «Принципи політичної економії» (1890 р.) продовжив досліджувати ідеї Дж. Мілля щодо попиту та пропозицій торгівлі і разом з Ф. Еджвортом реалізував це в графічній формі. Маршалл обґрунтував механізм автоматичного встановлення рівноваги на ринку з допомогою досконалої конкуренції і дії законів граничної корисності й граничної продуктивності. Можливість для збільшення конкурентних переваг продукції з'являється тоді, коли певний фактор виробництва використовується не в повному обсязі і масштаби виробництва не забезпечують мінімуму витрат. Критерієм конкурентоспроможності в межах цієї моделі є наявність у виробника таких факторів, що можуть бути використані з вищою продуктивністю. Одним із найважливіших факторів, що дає можливість утримувати переваги над конкурентами, є людський капітал. А. Маршалл стверджував, що коли підприємець розподіляє свої ресурси найкращим чином, то він отримує найбільшу (граничну) віддачу від кожного фактора виробництва, на яку тільки здатне його підприємство. А якщо будь-який з них використовується надмірно, то він отримує «спадну віддачу», бо решта факторів можуть не встигати за ним.

Такий підхід застосовується Комітетом з вивчення економічного становища і проблем розвитку Організації економічного співробітництва й розвитку. Експерти ОЕСР провели співставлення вартості факторів виробництва і їх продуктивності по різних країнах. В якості показників вартості факторів виробництва використовувались відсоткові ставки по банківським кредитам, індекси цін, відносні ставки заробітної плати. Конкурентоспроможними вважались ті країни, де показники відносної вартості факторів виробництва виявились нижчі, ніж у конкурентів.

Проте, згадані методи оцінки конкурентоспроможності на основі теорії рівноваги мають істотні обмеження в застосуванні. Ця теорія була розроблена для дослідження процесів розвитку галузей за умов досконалої конкуренції та рівноважного стану галузей, який в реальній економіці практично не спостерігається.

Шведські вчені-економісти Е. Хекшер і Б. Олін (в 20-х р. ХХ ст.) трансформували принцип відносних переваг Рікардо, довівши, що основою зовнішньоторговельної спеціалізації країн служать відмінності не в умовах, а в факторах виробництва; витрати в зовнішній торгівлі визначаються не тільки продуктивністю, а й цінами на фактори виробництва, які є неоднаковими в різних країнах. Вони встановили, що коли трудові ресурси є в надлишку щодо землі й капіталу, то затрати на працю будуть низькими, а капітальні затрати і вартість землі -- високими. Відповідно це може спонукати країни розвивати такі виробництва та експортувати їх продукцію, де застосовуються дешевші фактори виробництва. Згідно з цією теорією країна отримує порівняльні переваги в тих галузях, де інтенсивно використовуються надлишкові фактори.

Необхідно підкреслити, що теорія Хекшера-Оліна може успішно застосовуватися для пояснення торгівлі сировиною сільськогосподарськими продуктами. Їх точка зору на конкурентоспроможність вплинула на погляди урядів багатьох держав світу. Щоб посилити конкурентні переваги товаровиробників сировинних галузей, уряди таких країн як США, Китай, низки постсоціалістичних використовують заходи, націлені на підтримку й стимулювання експорту (девальвація національної валюти, зниження відсоткових ставок, субсидії на модернізацію виробництва, фінансування експорту). Якщо створення пільгового режиму для експортних виробництв може сприяти підвищенню конкурентоспроможності країни, то, з іншого боку, в довгостроковому періоді можуть виникати і негативні ефекти. Так, регулярна державна підтримка виробника, в кінцевому підсумку, сприяє розвитку монополізму, знижує якість продукції, викликає зниження інноваційної активності.

Однак, ця теорія не дала пояснень щодо існування конкурентних переваг між країнами з однаковою забезпеченістю факторами виробництва, оскільки виходила з припущення про те, що всі країни мають майже однакову технологію виробництва. Це не відповідає реаліям сьогодення, адже сучасне господарювання характеризується по відношенню до різних країн різночасовими темпами технологічного оновлення сфер товарного виробництва. Серед факторів економічного зростання високорозвинених країн саме інноваційні процеси відіграють вирішальну роль у забезпеченні високого рівня конкурентоспроможності технологічних галузей і складають основу тривалих переваг країни на світових ринках.

До інших вад концепції порівняльних переваг на основі факторів виробництва можна віднести те, що вона не враховує масштаби економіки різних країн і диференціацію товарів по ринках збуту та переміщення із країни в країну кваліфікованої робочої сили і капіталу, а це суперечить сучасній світовій економічній практиці. До того ж на практиці такої системи не існує.

Представники неокласичного напрямку робили численні спроби вдосконалити модель Хекшера-Оліна-Самуельсона, розглядаючи додаткові фактори, такі, як зміни структури попиту (роботи Б. Баласа, М. Ліндєра, М. Келепа та інші), еволюція виробничих структур під впливом технічного прогресу (Дж. Хікс, Дж. Харта, Г. Грубер), ефективна урядова політика (В. Леонтьєв).

Розвиток світової економіки на межі ХХ ст. змінив погляди вчених на конкуренцію. Неможливість пояснити з допомогою цінової конкуренції сутність конкурентної діяльності, мусила економістів шукати інші теоретичні підходи. Дослідженнями моделі недосконалої конкуренції за умов монополії, олігополії і монополістичної конкуренції в різний час займались А. Курно «Дослідження математичних принципів у теорії багатства», Е. Чемберлін «Теорія монополістичної конкуренції і реорієнтація теорії вартості» (1933 р.), Дж. Робінсон «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.), Й. Шумпетер «Теорія економічного розвитку» (1912 р.), «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.), та інші. Так, Дж. Робінсон узагальнила дискусії про характер ціноутворення за умов монополії і виникнення нових форм конкуренції. Ця робота була зумовлена необхідністю переосмислити дію ринкового механізму з врахуванням значення таких факторів, як обмежена кількість продавців, диференціація продукції, витрати збуту, та з врахуванням значення взаємодії продавців на ринку, нецінових форм конкуренції тощо. Новаторство Робінсон полягало в тому, що цей процес розглядався нею за ситуації, що кожний товаровиробник виступає як монопольний власник свого власного продукту.

Міжнародна конкурентоспроможність -- явище складне і багатогранне, особливо в сучасному ринковому середовищі, де конкурентоспроможність визначає місце, роль та майбутнє країни. Це явище еволюціонувало тривалий час, набувало різних форм, залежало від багатьох чинників. Тому дуже важливо прослідкувати еволюцію згаданого процесу, щоб глибше зрозуміти проблему конкурентоспроможності і знайти оптимальні шляхи її вирішення. Традиційно конкурентоспроможність трактується як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке місце країни або її продуцентів (виробників) на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн.

В 1991 році американський економіст Майкл Портер (Michael E. Porter) опублікував працю «Конкурентні переваги країн» (The Competitive Advantage of Nations), котра перекладена як «Міжнародна конкуренція». Центральною ідеєю теорії міжнародної конкуренції, запропонованої М.Портером, є тісний взаємозв'язок між конкурентною перевагою та умовами країни розташування (країни, де розробляється стратегія, виробляється основна частина продукції, є технологія та робоча сила з необхідними навиками). Факторами формування конкурентних переваг на міжнародному ринку за М.Портером виступають такі:

1. Можливість швидкого накопичення спеціалізованих ресурсів та навиків в країні розташування;

2. Більш точна та доступна інформація про перспективні та поточні потреби потенційних покупців;

3.Конкурентоспроможність підприємств-постачальників на міжнародному ринку;

4. Сприятлива національна система підтримки і розвитку конкурентних переваг.

Існує кілька підходів до визначення конкурентоспроможності. Деякі дослідники [1, 4] розуміють її як рівень, на якому країна за вільних і справедливих умов може виготовляти товари і послуги, які задовольняють міжнародні ринки, одночасно підтримуючи і розширюючи реальні доходи своїх громадян. Дещо по-іншому до цієї проблеми підходить Світовий економічний форум у звітах про глобальну конкурентоспроможність [14]. Вирішального значення форум надає здатності країни досягати постійно високих темпів зростання ВВП на душу населення. При цьому до уваги беруться також такі фактори, як відкритість економіки, діяльність уряду, інфраструктура, стан фінансів, технології, менеджмент, трудові ресурси, інституції.

Дослідники проблеми національних конкурентних позицій у зовнішньоекономічних зв'язках [9] підкреслюють необхідність вирізнення понять “реальної” і “номінальної ” конкурентоспроможності країни. Реальна конкурентоспроможність -- це ступінь можливості національних галузей економіки за умов вільного і справедливого ринку виготовляти товари й послуги, які відповідають вимогам і внутрішнього, і зовнішнього ринків при одночасному зростанні реальних доходів найманої праці. Натомість “номінальна конкурентоспроможність” може бути досягнута шляхом певної урядової політики, яка створює сприятливе середовище для вітчизняних товаровиробників шляхом прямих державних субсидій та стримування заробітної плати.

Аналізуючи проблему конкурентоспроможності, треба брати до уваги і загальний рівень конкурентоспроможності, і мікроекономічний індекс. Позиції країн щодо цих показників суттєво різняться: розвинуті країни за мікроекономічним показником займають більш високі місця, ніж за загальним індексом. У нових індустріальних країнах (Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південна Корея) макроекономічні позиції вищі, ніж їхня конкурентоспроможність на мікрорівні. У названих країнах порівняно високий рівень макроконкурентоспроможності забезпечується державним втручанням в економіку, спрямованим на те, щоб компенсувати відносно слабкі конкурентні позиції компанії та нерозвиненість інституційного середовища. Цю обставину треба враховувати під час розв'язання проблем вступу до СОТ та інтеграційних процесів. Аналізуючи показники загального рівня конкурентоспроможності та конкурентоспроможності на мікрорівні, треба враховувати найбільш впливові чинники. Так, на загальний індекс найбільше впливають науково-технічний технологічний рівень країни та відповідні галузі, інституціональне та загальне макросередовище, а відповідні макрорівневі показники визначаються насамперед рівнем розвитку національних компаній і якістю бізнес-середовища в країні.

Передумови підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави в умовах глобалізації та інтеграції ґрунтуються на здатності країни до економічного зростання.

Аналіз тенденцій в економічній глобалізації і її наслідків для країн, що розвиваються, дозволяє зробити висновок про необхідність посилення ролі держави у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності її економіки, не лише з урахуванням інноваційних чинників, а й чинника технологічного розвитку. Розглянемо передумови забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах поглиблення інтеграції та глобалізації. До імператив розвитку слід віднести: розвиток „нової економіки” (прискорення процесів запровадження та використання інформації у всіх сферах людської діяльності), інтелектуалізацію (вкладення в людський капітал), глобальну інституціоналізацію, безпеку розвитку, зниження енергомісткості виробництва (раціональне використання природних ресурсів, зменшення навантаження на навколишнє середовище) [14].

Активізація процесу глобалізації, з одного боку, прискорює інтеграцію окремих національних регіонів у систему міжнародних конкурентних відносин, а з другого -- зумовлює прояв усіх суперечностей глобального економічного розвитку та перетворює конкурентоспроможність регіонів на ключовий критерій ефективності їхнього функціонування як самостійних економічних суб'єктів [6].

На думку окремих вчених, поглиблення локалізації інноваційної діяльності виступає рушійною силою розвитку нових центрів економічної активності, які, власне, і визначають конкурентний статус своїх держав, але, разом з тим, загострює міжрегіональну дивергенцію та територіальну диспропорційність соціально-економічного розвитку [11].

Проаналізувавши стан економічного розвитку за умов визначення проблем конкурентоспроможності, доречним є виділення наступних моделей нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн:

1) регіональна -- визначення конкурентних переваг країни на регіональному рівні;

2) локальна (кластерна) -- визначення конкурентних переваг в локальному вимірі (вплив створення кластерів);

3) транзитна -- визначення конкурентних переваг за рахунок розвитку транзитного потенціалу країни, в т.ч. створення ефективної міжнародної транспортної системи;

4) світова (загальна) -- підвищення загальних критеріїв конкурентних переваг країни в умовах глобалізаційного розвитку.

До чинників, які впливають на рівень міжнародної конкурентоспроможності країни за умов застосування відповідної моделі нарощення слід віднести:

- макроекономічну стабільність (антициклічне регулювання);

- ефективність державного управління;

- розвиток людського капіталу (вплив економіки знань);

- розвиток інфраструктури (якість інституцій);

- розвиток підприємництва (галузевий вимір);

- створення сучасних фінансових ринків (вплив фінансової кризи);

- підвищення технологічного рівня виробництва (технологічне оновлення);

- стабілізацію екологічного стану (екологічний фактор розвитку);

- розвиток інновацій (конкурентні переваги країни);

- глобалізацію та інтеграцію (участь країни у відповідних процесах розвитку).

1.2 Фактори формування міжнародної конкурентоспроможності країни

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави. Відомий фахівець із теорії конкурентоспроможності М. Портер у своїх останніх роботах зазначає, що метою будь-якого уряду та його стратегічним напрямком є створення такого середовища, в якому фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Однак за сучасних умов конкурентоспроможною може бути лише та національна економіка, що найефективніше використовує можливості глобалізації. Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності.

Початок ХХІ століття ознаменувався значним прискоренням соціально-економічного розвитку практично в усіх групах країн. Узагальнена ейфорія від значного поступу та широких можливостей фінансування (доступні споживчі кредити, позики, іпотеки тощо), ірраціональне бажання людини отримати благо «зараз» не дозволили нам вчасно виявити слабкі ланки, які накопичилися в мікрогосподарській фінансово-економічній системі країни, поглянути на швидке розростання фінансових секторів як на фіктивні «кульки», що не відповідають реальному стану економіки.

Фактори формування конкурентної переваги на міжнародному ринку взаємодіють один з одним. Цю взаємодію М.Портер втілив у так званій «моделі національного ромба» (рис. 1.1). Варто зауважити, що міжнародна конкуренція має значний вплив на країни з більш відкритою економікою або тоді, коли національні товари є близькими субститутами закордонних. Крім цього, дослідники відзначають важливу роль міжнародної конкуренції у підвищення інфляції на вітчизняному ринку [35, с.10]. Варто відзначити, що провідні теорії визначення рівня конкурентоспроможності базуються на основі концепцій Портера.

Рис. 1.1. Детермінанти переваг країни у конкурентній боротьбі: ромб М. Портера

Перша ключова концепція Майкла Портера виявляє п'ять основних конкурентних сил, які, на його думку, визначають інтенсивність конкуренції в кожній галузі.

Друга ключова концепція визначає типові стратегії конкурентної боротьби. «Стратегія конкурентної боротьби, - пише Портер, - це захисні або наступальні дії, направлені на досягнення міцних позицій в галузі, на успішне подолання п'яти конкурентних сил і таким чином отримання більш високих доходів» [28, с. 55].

Третя ключова концепція направлена на створення цінностей.

При проведенні докладного аналізу і виборі стратегії М. Портер пропонує звернутися саме до ланцюжка створення цінностей. Він ідентифікує п'ять первинних і чотири вторинні дії, що становлять такий ланцюжок в будь-якій фірмі.

П'ять первинних дій:

1. Матеріально-технічне забезпечення. Це дії, пов'язані з отриманням, зберіганням і розподілом ресурсів, що вводяться, такі як складування сировини та матеріалів, ведення обліку запасів, складання графіків руху транспортних засобів, розрахунки з постачальниками.

2. Виробничі процеси. Це дії, пов'язані з трансформацією ресурсів, що вводяться, в кінцевий продукт, зокрема машинна обробка, пакування, збирання, технічне обслуговування устаткування, готової продукції, випуск друкарської продукції і експлуатація виробничих площ і приміщень.

3. Матеріально-технічне забезпечення збуту. Це операції, що пов'язані із збором, зберіганням і фізичною доставкою продукту покупцям, такі як складування готових виробів, експлуатація засобів доставки, обробка замовлень і складання графіків.

4. Маркетинг і продаж. Всі дії, зв'язані з купівлею-продажем продукту, - реклама, просування товару на ринку, збутові операції, квотування, вибір каналів збуту, ціноутворення.

5. Обслуговування. Дії, пов'язані з наданням послуг, що підвищують або підтримують цінність продукту, такі як установка, ремонт, навчання, поставка компонентів і налагодження (регулювання).

Чотири вторинні (або підтримуючі) дії:

1. Закупівлі. Дії, пов'язані із закупівлями сировини, запасів і інших витратних матеріалів на додаток до верстатів, устаткування (в тому числі лабораторного і офісного) і будівель.

2. Розвиток технології. Дії, пов'язані з вдосконаленням продукту і (або) процесу, враховуючи наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки, проектування продукту і його дизайн, проектування виробничих процесів, процедур обслуговування і тощо.

3. Управління людськими ресурсами. Дії, пов'язані із залученням, наймом, професійною підготовкою, розвитком і оплатою персоналу.

4. Підтримка інфраструктури фірм. Зокрема як загальне управління, планування, фінансування, бухгалтерський облік, відносини з урядом, управління якістю, тощо.

На думку М. Портера, вказані види діяльності - лише ланки стандартного ланцюжка створення цінностей. Кожну стандартну (або типову) категорію можна і треба розчленувати на унікальні, властиві тільки даній конкретній компанії, дії.

Зазначимо, що в останні десятиріччя у світі відбувся перехід від статичних і динамічних конкурентних переваг до інноваційних, досягнення яких перш за все пов'язане з переходом країн на інноваційний шлях з метою досягнення якісно нового рівня соціально-економічного розвитку. Місце країни в міжнародному співтоваристві все більш визначається станом освіти, обсягами використання досягнень науки й техніки, ефективністю інтеграції факторів виробництва, капіталу, інформаційних та інтелектуальних ресурсів.

Світовий досвід демонструє, що важливими умовами досягнення більш високого рівня конкурентоспроможності країни є: сприяння створення і оволодіння новими знаннями у якості головної основи ефективної конкурентної боротьби;розвиток внутрішньої конкуренції, що сприяє інноваційній активності; створення конкурентних переваг шляхом використання інновацій, нових технологій, знань та інформації; здатність окремих підприємств та промисловості в цілому впроваджувати нововведення, удосконалювати та модернізувати їх; розуміння, що утримати конкурентні переваги можна тільки шляхом безперервного впровадження нових та удосконалення вже існуючих інновацій, оскільки будь-яке досягнення є доступним для повторення конкурентами; створення сприятливого середовища з метою стимулювання розвитку передових галузей, появлення нових галузей та нових підприємств.

Іншими словами, для зростання національної конкурентоспроможності країни необхідна постійна спрямованість її економіки на пошук, здійснення і впровадження нововведень, тобто, на інноваційний шлях розвитку, адже існує пряма залежність між конкурентними перевагами системи та її спроможністю впроваджувати інновації. Мається на увазі організація інноваційного бізнесу як головного фактору успіху в міжнародній конкуренції.

Усі ці фактори впливають як на середовище в цілому, так і на суб'єктів зокрема. Необхідно відзначити, що взаємодія цих факторів рівнозначна, адже домінуючої підсистеми в розвитку світового господарства немає. В подальшому відбуватиметься формування наднаціонального простору -- в міру становлення в країнах певних умов, а саме: використання інформаційних технологій, соціально-орієнтованої ринкової економіки, екологічно чистих виробництв, інтернаціоналізації господарського життя, правових та культурних норм.

Отже, поступово відбувається переростання відкритого національного господарства в глобальне світове господарство. Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов'язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації. До числа найвагоміших Портер відносить наступні: «девальвація, дерегулювання, приватизація, пом'якшення стандартів, які стосуються якості виробів і забруднення довкілля, сприяння співробітництву між фірмами та різними видами кооперації, заохочення злиття, податкова реформа, регіональний розвиток, введення переговорів про добровільні обмеження або угоди стосовно впорядкованого маркетингу, зусилля з поліпшення урядових асигнувань на цілі досліджень, урядові програми по фінансуванню нових підприємств, інші урядові потреби» [4]. Звичайно, кожний із цих заходів по-різному впливає на міжнародну конкурентоспроможність країни та іноді може спричинити і негативні наслідки, знижуючи її.

Згідно теорії конкурентних переваг Портера, будь-яка країна з приблизно однаковим рівнем економічного розвитку має певний, тільки їй притаманний, набір конкурентних переваг, на які впливають умови факторів виробництва, умови попиту, споріднені та підтримуючі галузі, стратегія, структура і конкуренція компаній випадкові події та дії уряду. Дії уряду можуть посилити чи послабити конкурентні переваги країни. У теоретичних підходах відомого вченого виділяються чотири особливі стадії конкурентоспроможності національної економіки, які відповідають основним рушійним силам чи стимулам, що визначають її розвиток в певні періоди часу: фактори виробництва, інвестиції, нововведення та багатства. Ріст конкурентоспроможності національної економіки проходить на перших стадіях, а на стадії багатства поступово сповільнюється. Хоча в останніх роботах М. Портера стадії багатства увага не приділяється. Роль уряду, на думку вченого, відрізняється в залежності від стадії на якій перебуває держава і які сфери економіки необхідно підтримувати. Щоб утримати передові позиції в наукомістких сферах, необхідно мати перевагу в усіх складових «ромба». А перевага на основі декількох факторів можлива лише у сферах, де є велика залежність від природних ресурсів, але втримати таку перевагу надзвичайно важко. Тому роль уряду на стадії факторів виробництва набагато більша, ніж на стадії нововведень, якій характерне непряме державне втручання в економіку.

Інструментами регулювання державної політики на стадії факторів виробництва, згідно з цією теорією, можуть бути тимчасові протекціоністські заходи, маніпулювання курсом національної валюти, податкова політика, перерозподіл капіталу в пріоритетні галузі, субсидії, стимулювання придбання іноземних технологій, а головне -- заохочення фірм до технологічного вдосконалення. А на стадії нововведень роль держави полягає передусім у створенні ефективного середовища для динамічного розвитку компаній. Урядова політика повинна розвиватись, постійно змінюватись та вдосконалюватись, щоб надавати можливість фірмам досягати і утримувати стійкі конкурентні позиції на світових ринках.

Глобальна фінансово-економічна криза 2007-2010 років як наслідок цих процесів ще не минула, як зазначають деякі аналітики. Реалізовані антикризові заходи не завжди давали бажаний результат. Тому окреслення найбільш ефективних із них дасть можливість отримати певним чином повчальні, науково обґрунтовані та практично апробовані рецепти боротьби з новими хвилями кризи. Водночас ефективність боротьби з наслідками кризи можна чітко прослідкувати за рейтингами країн у рамках їх глобальної конкурентоспроможності у світі.

Рейтинг конкурентоспроможності країн, який складається Всесвітнім економічним форумом на основі аналізу 139 країн, демонструє позицію окремих політичних систем за такими показниками: державний борг, якість інституцій, прозорість ухвалення урядових рішень, якість початкової освіти, доступ до вищої освіти, «відплив мозків», інфляція, торговельні бар'єри, податковий тягар, якість автомобільних доріг, якість залізничної інфраструктури, темпи поширення туберкульозу і ВІЛ-інфекції, середня тривалість життя. Країна за багатьма цими та іншими показниками - в аутсайдерах. Але найнижчі позиції ми займаємо у критеріях «якість інституцій» і »прозорість ухвалення урядових рішень». Тож підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни сьогодні залежить передусім від якості її стратегічного антикризового управління, що є імперативом розвитку будь-якої соціально-політичної та фінансово-економічної системи.

Американський фінансист К. Рогофф переконував, що численні сильні сторони Європи, в тому числі потужні демократичні уряди і стабільні юридичні інститути, часто недооцінюються, тоді як у сьогоднішній глобалізованій економіці вони є факторами довгострокової конкурентоспроможності [10].

Останній економічний спад спричинив багато нових проблем, але європейські лідери мали рацію, коли уникнули надмірного захоплення короткостроковими кейнсіанськими заходами, особливо в тих випадках, коли ці заходи заважали вирішенню довготривалих проблем Європи.

Зі свого боку, професор економіки США Н. Рубіні зазначав, що глобальна економіка, штучно підтримувана після рецесії 2008-2009 років монетарними і фіскальними стимул-реакціями, а також терміновими позиками, у 2010 році уповільнила своє одужання через зниження ефекту від ужитих заходів. Світ зіштовхнеться із тривалим періодом млявого економічного зростання, яке у країнах із розвиненою економікою буде нижче середнього рівня, оскільки зниження частки позик, до яких вдалися сім'ї, фінансові інститути й уряди, заміщатиметься споживанням та інвестиціями [5].

Таким чином, у глобальному масштабі країни, які надто багато витрачають - США, Великобританія, Іспанія, Греція та інші, - повинні знизити рівень позикових коштів, скоротити витрати та імпорт, навіть із урахуванням певного росту економіки. Адже таке зростання є ще не надто великим, а тому існує загроза «другої хвилі» кризи. Як уже зазначалося вище, за даними МВФ, світова фінансова криза «коштувала» урядам країн більш як $10 трлн. При цьому в «багатих» країнах обсяг державної підтримки фінансового сектору склав близько $9,2 трлн., тоді як уряди держав з економікою, що розвивається, виділили на боротьбу з наслідками кризи $1,6 трлн. [11].

Щодо іншого показника - державного боргу, - то слід насамперед визначити це поняття. «Державний борг - загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові зобов'язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства чи договору» [12].

Отже, потрібно чітко усвідомити, що криза - це циклічний процес. Криза 2007-2009 років - це передовсім демонстрація слабкості управління, залежність від сформованих міфів про вседозволеність та можливість загального блага.

Відповідно, якщо кризі не вдалося запобігти, то боротьба з її наслідками повинна бути спрямована насамперед на нейтралізацію тих чинників, які її стимулюють, а не «постфактум» - на подолання негативних процесів. Поряд із цим, головне завдання державного антикризового управління полягає в розробці й реалізації найменш ризикованих управлінських рішень, які дозволять досягти поставлених цілей із мінімальними витратами і негативними наслідками. Хоч вищезазначені дані про витрати на подолання наслідків глобальної фінансово-економічної кризи свідчать про інше - панічну націоналізацію, рефінансування, реструктуризацію, емісію тощо.

Крім вищевикладеного, на нашу думку, доцільним є інтенсивний розвиток територіально-галузевої інтеграції в галузях, тобто кластеризації вітчизняних підприємств (локальна модель) як одного з факторів, спрямованих на стимулювання активізації інвестування коштів в інноваційну діяльність шляхом мінімізації трансакційних витрат [6].

Кластерна структуризація економіки впливає на загальну політику держави. Насамперед, це пов'язано з посиленням державної підтримки науки, ризикових інновацій, експортної діяльності, створенням необхідної інфраструктури і підготовкою та перепідготовкою кадрів [13].

Великому об'єднанню (кластеру) легше розраховувати на підтримку, чим окремому підприємству. Таким чином, інноваційна політика, що спирається на розвиток кластерів, веде до підвищення конкурентоспроможності економіки країни.

Одним із найбільш результативних механізмів включення країни у світо господарські процеси є формування та планомірний розвиток міжнародних транспортних коридорів (МТК) на території країни, що надасть можливість більш повного використання переваг географічного положення, забезпечення зростаючих обсягів зовнішньоторгової діяльності, укріплення ролі країни у світовій господарській системі (транзитна модель). Першочерговим завданням у вирішенні питання підвищення конкурентоспроможності держави за рахунок розвитку транзитного потенціалу на світовому рівні є створення ефективної міжнародної транспортної системи.

Загалом, стратегічні пріоритети підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави повинні відбиватися у системі поступових кроків адаптації національної економіки до змін в умовах глобалізації та інтеграції економічного простору. Головна мета -- забезпечення реакції на зміни, викликані чинниками глобалізації (світова модель).

Основними завданнями вважаємо за доцільне сформувати:

1) Підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

2) Пошук джерел ресурсного забезпечення сталого економічного зростання.

Механізм проведення полягає у: реформуванні зовнішньоекономічної політики та у здійсненні внутрішніх реформ в країні.

Адаптація держави до змін глобалізаційного та інтеграційного характеру сприятиме забезпеченню сталого економічного зростання, утвердженню інноваційної моделі розвитку, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки.

Таким чином, аналізуючи теоретичну складову, можливих для обговорення на сьогодні, моделей нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн, зауважуємо, що стрижнем сучасної національної моделі міжнародної конкурентоспроможності є реалізація та використання національних конкурентних переваг на інноваційній основі з необхідним визначенням схеми заходів щодо підвищення конкурентоспроможності на різних рівнях (регіональному, локальному, транзитному, світовому).