Аналіз міжнародної конкурентоспроможності США

Кожна із трьох країн-учасниць має свої економічні інтереси в НАФТА і, звісно, кожна з них плекає надію за допомогою вільної торгівлі реалізувати ці інтереси.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочалось формування найбільшого у світі ринку. До 2010 року у даному інтеграційному угрупованні повинні були бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами.

Інтеграційні процеси в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняють: домінуюче положення в північноамериканському економічному регіоні США, слабка взаємозалежність економік Канади і Мексики і пов'язана з цими процесами асиметричність економічної взаємодії США, Канади, Мексики. Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві - це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою

По-друге, країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США - світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

По-четверте, угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте, країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів - Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в Європейському співтоваристві. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах Північноамериканського інтеграції буде утворений до 2010 р.

Разом з тим учасники НАФТА проголосили своєю головною метою створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні-інтегранту без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами та регіонами.

Мова йде не про погодження торгово-економічної політики кожного із членів НАФТА з певними наднаціональними структурами, як то практикується в ЄС.

В перспективі НАФТА буде інтегруватися з торгово-економічним блоком «Меркосур» (створеним у 1991 р. у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю, Парагваю і що почали функціонувати в 1994 р.). Згодом до них приєднаються інші держави регіону. До 2020 р. передбачається домогтися справжнього «інтеграційного прориву» ще на одному з найважливіших для США напрямку - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР).

Методологія SEDA (Аналіз сталості економічного розвитку країни), нещодавно розроблена компанією The Boston Consulting Group, є інструментом діагностики і порівняльного аналізу, використовуваним для оцінки сталості економічного розвитку країни й успішності перетворення її економічного зростання в добробут громадян.

Деякі особливості SEDA відрізняють її від наявних аналогів. По-перше, це широке охоплення. Щоб оцінити основні складові добробуту, використовуються десять вимірів соціально-економічного розвитку. По-друге, SEDA оцінює розвиток за трьома часовими горизонтами: поточний рівень добробуту, недавній прогрес (за останні п'ять років) і довгострокова сталість. По-третє, SEDA демонструє порівняльну ефективність країни в переведенні ВВП і зростання ВВП в добробут її населення. По-четверте, вона дає можливість вибрати будь-яку референтну групу країн і порівняти її з досліджуваною країною.

Широке охоплення. Методологія SEDA дозволяє порівнювати рівень соціально-економічного розвитку 150 країн за такими параметрами, як доходи, економічна стабільність, зайнятість, рівність доходів, громадянське суспільство, управління, освіта, охорона здоров'я, довкілля й інфраструктура. При цьому параметри охоплюють як матеріальний, так і нематеріальний добробут громадян.

Рис. 3.1. Поточний рівень добробуту країн за методологією SEDA

Три тимчасові горизонти. Попри те, що перше аналітичне дослідження було проведене лише у 2012 р., методологія SEDA дозволяє оцінити не лише поточний рівень розвитку країни в цілому і за кожним із 10 параметрів, але також відстежити динаміку останніх п'яти років. Наступного року компанія The Boston Consulting Group планує розширити охоплення рейтингу, додавши до нього показник довгострокової сталості. Такий показник дозволить оцінити, наскільки серйозний «фундамент» закладений урядом країни в те, щоб поточний добробут громадян покращав або, як мінімум, зберігся на досягнутому рівні. На відміну від простих рейтингів, цей комплексний підхід дозволить сформувати більш чітке розуміння специфіки розвитку країни.

До методології SEDA введено два важливі поняття - відношення добробуту до багатства і відношення зростання добробуту до зростання багатства.

* Коефіцієнт відношення добробуту до багатства дозволяє порівняти рівень добробуту населення з рівнем доходів країни (ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності). Чим вищий коефіцієнт, тим кращі вигоди добробуту пропонує країна при фіксованому рівні розвитку економіки.

* Коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства показує, наскільки ефективно країна переводить зростання ВВП у підвищення рівня добробуту. Знову ж таки, чим вищий коефіцієнт, тим ще більше покращав добробут населення країни за останні п'ять років при фіксованому зростанні ВВП.

Порівняння з референтними країнами. Методологія SEDA дозволяє провести як комплексні оцінки добробуту населення, так і оцінки за окремими параметрами, а також порівняти досліджувану країну з країнами референтної групи за будь-яким з них. Референтні групи формуються для кожної країни індивідуально, внаслідок чого з порівняльного дослідження вилучено країни, що відрізняються своєю історією і ресурсами.

Основна мета SEDA - допомогти урядам країн визначити пріоритетні напрями політики і розробити стратегію національного розвитку, націлену на довгострокове підвищення рівня соціального і економічного добробуту громадян, на основі порівняльного аналізу з країнами референтної групи.

З-поміж проаналізованих країн Україна перебуває в другому квантилі за поточним рівнем розвитку (56-е місце зі 150). З урахуванням показника ВВП на душу населення результати досить несподівані: коефіцієнт відношення добробуту до багатства України дорівнює 1,51 (1 визначає середній показник по 150 країнах), тобто добробут населення України на 51% більший, ніж очікуваний згідно з ВВП, що дає підстави зарахувати її до низки найбільш ефективних країн. У даному випадку поправку, звичайно, треба зробити на ВВП, що істотно скоротився у посткризовий період із практично незмінним показником нарощуваного добробуту. Хоча реальний ВВП на душу населення України становить близько 7,2 тис. дол. США за паритетом купівельної спроможності, рівень життя в країні відповідає рівню країни з ВВП приблизно 14 тис. дол. США на душу населення. Важливо відзначити, що, як мінімум, частково цим високим результатам Україна зобов'язана радянському періоду своєї історії (зокрема, у сфері освіти).

Рис. 3.2. Зростання рівня добробуту країн за останні 5 років за методологією SEDA

Упродовж останніх п'яти років Україна продемонструвала також значне зростання рівня добробуту населення, що дозволило країні опинитися в другому квантилі за динамікою останніх років (50-е місце зі 150). При цьому коефіцієнт відношення зростання добробуту до зростання багатства дорівнює 1,19 (1 визначає середнє значення по 150 країнах), тобто зростання добробуту на 19% більше, ніж очікуваний на підставі зростання ВВП.

Таким чином, зростання добробуту населення України за останні п'ять років відповідало країні із зростанням ВВП на рівні приблизно 6% замість 3%. Досить високий коефіцієнт може бути частково пов'язаний із першими результатами реалізації деяких заходів із запланованих економічних реформ на 2010-2014 рр., але він також відбиває низку об'єктивних чинників, таких як низький початковий рівень добробуту населення і короткострокове падіння ВВП у 2009 році, що значно знизило статистику динаміки зростання ВВП, проте не мало довгострокового впливу на рівень добробуту.

Попри те, що отримані результати в цілому позитивно характеризують соціально-економічну ситуацію в країні, до них треба підходити з деякою обережністю. Не зростання продуктивності, а зростання добробуту населення є кінцевою метою, тому для подальшого збільшення добробуту уряд з-поміж іншого повинен приділяти більше уваги підтримці високого рівня економічного зростання.

Сучасний стан глобальної економіки характеризується посиленням ризиків другої хвилі економічної кризи (повторення глобальної рецесії). Глобальна рецесія - стадія спаду світового економічного циклу, яка визначається як тривалий період спаду світового ВВП. Економісти зазвичай користуються наступними технічними критеріями визначення рецесії як стадії спаду економічного циклу: падіння протягом декількох кварталів реального ВВП, обсягу виробництва, реальних доходів, зайнятості, торгівлі, тощо. МВФ вважає ознакою глобальної рецесії зростання світового ВВП темпом, який не перевищує 3 %. Подвійна рецесія (double-dip recession) визначається як стан переходу економіки від пострецесійного зростання ВВП протягом одного-двох кварталів до фази падіння, тобто повернення рецесії. Поняття «рецесія» загалом відповідає прийнятому у вітчизняній та пострадянській літературі поняттю соціально-економічної кризи.

За дослідженнями економістів Міжнародного валютного фонду, рецесії, пов'язані з фінансовими кризами, були історично сильнішими та тривали довше, ніж рецесії, пов'язані з впливом інших чинників. Відновлення економіки після таких рецесій відбувається звичайно повільніше та супроводжується слабким внутрішнім попитом та обмеженими умовами кредитування. Багато дослідників схильні до порівняння глибини сучасної світової економічної кризи з Великою депресією у США, розглядають цю рецесію, як найглибшу у післявоєнну еру.

Відомий економіст Джозеф Стігліц вважає, що «це - не лише найгірший спад глобальної економіки в еру після Другої світової війни, це - перший значний глобальний спад в сучасну еру глобалізації». Зазвичай, глобальні рецесії тривали в середньому рік та змінювалися досить стрімким відновленням світового ВВП. Деякі експерти сподівалися на швидке відновлення глобальної економіки, яке було характерне для глибоких рецесій.

У першій половині 2011 року експертні оцінки були у більшості помірно оптимістичними, стверджуючи про вихід глобальної економіки з кризового стану. Прогнози МВФ, Світового банку, The Economist Intelligence Unit, OECD збігалися в тому, що більшість розвинутих країн та нових центрів зростання очікувало сповільнення темпів відновлення економічного зростання, яке розглядалося загалом як процес «м'якого патчу» (soft patch).

Наприклад, як зазначалося у дослідженні МВФ World Economic Outlook 2011 підготовленому в квітні 2011 року, побоювання економістів щодо подвійної рецесії (double dip recession) не справдилися, антикризові заходи урядів справили позитивний ефект на відновлення попиту. Проте аналітики очікували, що темпи посткризового відновлення економіки будуть повільними, особливо для економік розвинутих країн - США, ЄС та Японії.

Автори червневого прогнозу глобального економічного розвитку EIU вважали, що «поточне сповільнення є більше періодом слабкого зростання (soft patch), ніж відступу до рецесії, і що підстави для стійкого відновлення зберігаються».

Разом з цим, з початком другого півріччя 2011 року, оцінки міжнародних аналітичних центрів стали песимістичнішими. Зокрема, якщо у квітні 2011 року експерти МВФ прогнозували приріст глобального ВВП у 2011 р. на 4,5 %, у червні прогноз знизився до 4,3 %, а у вересні - до 4 %. У серпні 2011 р. аналітики інвестиційного банку Morgan Stanley зазначали, що світ «небезпечно наблизився до рецесії».

Відомий американський економіст Нуріель Рубіні вважав ймовірність повторення соціально-економічної кризи у більшості розвинутих країн близькою до 50 %, професор Гарвардського університету Мартін Фельдштейн оцінював таку ймовірність як більше, ніж 50 %, низка інших науковців та експертів з фінансового сектору теж оцінювали таку ймовірність у діапазоні 30 - 50 %.

Зміни оцінок були зумовлені з одного боку, появою статистичних даних, які не підтверджували позитивні перспективи, з іншого боку, погіршилися очікування економічних агентів, передусім інвесторів. Зростання ВВП більшості розвинутих країн уповільнилося. Основна увага була прикута до економіки США - країни, яку звично вважають основним джерелом світової економічної кризи 2007 - 2010 років.

На динаміку світової економіки у короткочасній та середньостроковій перспективі найбільше впливають наступні основні чинники ризику:

- Надмірне сповільнення економічного зростання у розвинутих економіках: передусім США та ЄС,

- Загрози фінансовій стабільності країн зони євро внаслідок кризи суверенного боргу Греції та ризиків кризи низки інших європейських країн (Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії), можливий провал антикризових заходів ЄС через неузгодженість позицій країн-членів ЄС та неефективність новостворених антикризових інституцій.

- Сповільнення приросту попиту в країнах - нових центрах зростання, зокрема в країнах BRICS (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка).

- Зростання цін на енергетичні ресурси, сільськогосподарську продукцію та інші сировинні товари, яке сприятиме посиленню інфляції у багатьох країнах.

- Ризики наслідків фіскальної політики (дії урядів щодо скорочення державних витрат та посилення податкового навантаження можуть сповільнювати економічне зростання та мати значні негативні соціальні наслідки).

Посткризові процеси в глобальній економіці привертають посилену увагу експертів до проблеми глобальних дисбалансів між заощадженнями та інвестиціями, які сприяли формуванню кризи 2007 - 2010 років та залишаються джерелом подальших ризиків фінансової нестабільності. Саме глобальні дисбаланси стали визначальною особливістю світової економіки за останні 20 - 30 років. Експерт Ради з зовнішніх відносин США Стівен Данавей виділяє три основних чинники, які сприяли формуванню цих дисбалансів:

- країна, яка випускає в обіг резервні активи, має змогу фінансувати таким чином протягом тривалого часу дефіцит поточного рахунку;

- країна, яка стикається з проблемою зміцнення курсу грошової одиниці, може вдатися до керування обмінним курсом і таким чином протягом тривалого часу утримуватися від урівноваження платіжного балансу;

- країна, яка має систему гнучкого курсоутворення, може використовувати знецінення грошової одиниці, щоб уникати структурних реформ.

Ці чинники, відповідно, дозволяли США, Китаю та країнам Південно-Східної Азії, Європи та Японії використовувати заходи монетарної та валютно-курсової політики протягом тривалого часу, уникаючи структурних реформ попиту та пропозиції. Ризики глобальних дисбалансів особливо актуальні у середньостроковому періоді. Автори дослідження МВФ “World Economic Outlook”(червень 2011 р.) відзначають, що важливим для зменшення глобальних дисбалансів є «урівноваження глобального попиту задля стійкого, здорового відновлення, яке супроводжувалося би підвищенням чистого експорту в «дефіцитних» економіках та зниженням чистого експорту у «профіцитних» економіках.

Так само висловлюються щодо глобального дисбалансу заощаджень та інвестицій експерти міжнародної консалтингової компанії МакКінзі. Вони вважають, що анонсовані плани щодо розвитку інфраструктури, особливо у зростаючих країнах, потребуватимуть значних обсягів фінансування та можуть створити проблеми для світової фінансової системи. Зокрема, до 2030 року пропозиція капіталу в світі, тобто схильність до заощадження, буде меншою, ніж попит на капітал. Аналітики МакКінзі зазначають, що за останнє десятиріччя темпи заощаджень домогосподарств розвинутих країн знижувалися, а збільшення віку населення також унеможливить зміну цього тренду. На ймовірність такого стану речей впливатиме також політика Китаю щодо заохочення внутрішнього попиту (у 2008 році Китай випередив США як країна із найбільшим рівнем заощаджень, які перевищували 50 % від ВВП, проте аналітики вважають, що цей тренд зміниться).

Проблема глобальних дисбалансів ускладнюється тим, що вони не створюють короткострокових викликів для економічної політики урядів, що сприяє відкладанню необхідних політичних рішень. Аналітики Світового банку прогнозують, що у 2012 та 2013 роках глобальні дисбаланси скорочуватимуться через зростання заощаджень в економіках розвинутих країн, до того ж, тенденція до скорочення обсягів приватних заощаджень компенсуватиметься зростанням бюджетних заощаджень через заходи урядів із скорочення бюджетних дефіцитів. Проте «головним джерелом довгострокових ризиків є можливість, що політика країн, які безпосередньо найбільше постраждали від кризи, не зможе перейти від короткострокового кризового менеджменту до заходів із вирішення фундаментальних і важко вирішуваних структурних проблем, які у першу чергу спричинили кризу».

Вочевидь, глобальні диспропорції є характерною ознакою сучасної глобальної економіки та не можуть бути подолані зусиллями урядів окремих країн. Вважаємо, що це спонукає до посилення міжнародної координації економічної політики, особливо між світовими центрами «сили».



3.2 Підвищення ефективності міжнародної конкурентоспроможності США

Кожна країна займає певну, досить стійку нішу у відповідному параметричному рівні інноваційно-технологічному розвитку та має певний науково-технологічний потенціал. На нижчих щаблях знаходяться бідні, слаборозвинені країни, які є ресурсною основою для підготовки розвиненими державами нового технологічного прориву. Тобто відбувається трансформація суб'єктів конкуренції, зміна характеру конкуренції, поява її нових форм.

Інноваційно-технологічна ніша країни значною мірою відображає значущість її економіки, зумовлює коло відповідних ключових економічних партнерів, по суті, формує основу міжнародного поділу праці, визначає роль країни в глобальній інноваційній конкуренції та її конкурентоспроможність. Новий феномен - глобальна інноваційна конкуренція - врешті-решт впливає на розвиток людства через відповідну модель. Вона має, безумовно, ринкову форму, але орієнтується не на прибуток як підприємницька діяльність, а на масштаби вивільнених ліквідних ресурсів (організаційних, інтелектуальних, комунікаційних) і основним її змістом є самовідтворення та експансія в чистому вигляді.

Інновації у найбільш розвинених країнах уже стали рушійною силою продуктивного економічного зростання. Динаміка та якість економічного піднесення все більшою мірою залежить від технологічних зрушень на базі знань, що підтверджується інтенсивним зростанням інвестицій у наукові дослідження, технологічними й організаційними інноваціями та підвищенням економічної віддачі від них; випереджаючою динамікою високотехнологічних галузей промисловості та сфери послуг.

Інноваційна конкуренція бере свій початок із сфери виробництва споживчих товарів, що утворилася на базі нецінової конкуренції, та має специфічні особливості формування конкурентних переваг. З усвідомленням можливостей і ролі інновацій орієнтація на інноваційність закріпилася як самостійний та універсальний механізм розвитку. Впровадження інновацій поступово вийшло за межі сфер технологічних нововведень і виробництва нового продукту, поширилося на організаційно-управлінські та інституціонально-правові зміни в суспільстві.

Причини переходу до інноваційної конкуренції полягають у феномені власне суспільного прогресу. Сучасний ринок в умовах глобалізації функціонує з дотриманням зовсім інших принципів, ніж раніше. Так, зміна ціннісних настанов і сприйняття стало можливим у результаті зростання доходів і культурного рівня населення низки країн, що обумовило відповідну реакцію виробників. Нові вимоги споживачів мали нецінову природу, а стосувалися споживчих властивостей, іміджу, новизни, унікальності, оригінальності.

Отже, основою сучасної конкурентоспроможності є інновації: вони створюють конкуренті переваги не тільки для виробників, але й суспільно-політичного розвитку, удосконалення інституційного забезпечення економіки, дозволяють країнам, що ними володіють, посідати гідне місце у світі в умовах глобалізації. Враховуючи те, що конкуренція в сучасному глобальному світовому просторі набула специфічних характерних ознак, це зумовлює необхідність її трактування як глобальної інноваційної конкуренції.

Отже, забезпечення конкурентоспроможності економіки США за допомогою інновацій має стати метою національної економічної політики в умовах глобалізації. Підвищення конкурентоспроможності економіки можливе за рахунок інноваційно-структурних механізмів її модернізації та розширення участі в міжнародному поділі праці на основі інноваційно-технологічних, а не цінових конкурентних переваг.

Конкурентоспроможність в умовах глобалізації повинна спрямовуватись на масовий випуск інноваційних продуктів і технологій, тобто конкурувати за рахунок інноваційних товарів та послуг. Нові технологічні інновації в міру їх ускладнення і збільшення частки інтелектуальної праці створюють передумови для зміни глобальної парадигми розвитку, а саме переходу до загальносвітового інтеграційного розвитку за участю широкого кола країн світу.

Сучасний період розвитку міжнародних відносин характеризується ускладненням світової політики, перегрупуванням фінансово-економічних і політичних сил. Сучасна модель світової економіки, де головними пріоритетами розвитку для Китаю є заощадження та експорт, для країн Європи - споживання, а для США - запозичення та споживання, не є оптимальною, збалансованою та стабільною. Як підкреслює Джозеф Стігліц, «поки що наші відповіді щодо стимулювання та регулювання глобальної економіки розроблялися у більшості на національному рівні і часто не приділяли достатньої уваги впливу на інших. У результаті рівень координації є недостатнім, а механізми стимулювання неоптимальними». Одним з можливих нових механізмів урядування є «Велика двадцятка», що може стати унікальним механізмом, здатним зближувати підходи країн з різними економічними моделями до вирішення ключових світових проблем.

Реформування світової системи фінансів, запроваджене «Великою двадцяткою», обумовлене впровадженням ефективної системи фінансової стабілізації. Ефективна система фінансової стабільності повинна спиратися на реалізацію стабілізаційних програм і конкретних заходів щодо стимулювання та підтримки економічного зростання, визначення базових принципів реформування глобальних інститутів з метою запобігання майбутнім катаклізмам, формування механізмів протидії міжнародним фінансовим потрясінням.

Згідно з рішенням «Великої двадцятки» Форум фінансової стабільності, що повністю контролювався провідними західними державами, був перетворений на Раду фінансової стабільності, із включенням до нього країн-членів, що розвиваються. Рада покликана сприяти стабілізації глобальної фінансової системи та займатися розробкою правил наднаціонального фінансового регулювання і нагляду.

«Велика двадцятка» ініціює створення Глобальної мережі фінансової безпеки, що забезпечить оперативний доступ країн світу до фінансових ресурсів у випадку виникнення кризи або появи її ознак. Всі ці заходи є шляхом до формування нового типу глобального регулювання.

Вирішення проблем боргової кризи ЄС також вплине на світову геоекономічну конфігурацію через посилення ЄС та подальше обмеження світової ваги США. Зміцнене євро може запропонувати життєздатну альтернативу долару у якості резервної валюти, а відновлена Єврозона може понизити центральну роль США у глобальній банківській системі та одноосібний міжнародний вплив США.

Перебіг посткризового відновлення сприяв перегляду глобальної економічної архітектури. Передусім це стосується посилення геоекономічної потуги країн, що динамічно розвиваються, особливо Азійського регіону. Ці країни не лише лідирують у відновленні, вони є важливим джерелом стабільності, тоді як багато ризиків глобального зростання зосереджені у країнах із високим рівнем доходу».

Криза 2007 - 2010 років призвела до сповільнення світових потоків прямих іноземних інвестицій, але також спричинила певні зміни у їхній географії на користь країн, що розвиваються. За підрахунками Світового банку, потоки ПІІ до країн, що розвиваються, зросли на 16 % у 2010 році після падіння на 40 % у 2009 році.

Аналітики Світового банку підкреслюють, що «важливим чинником відновлення ПІІ було їхнє зростання у напрямку «Південь-Південь», головним чином їх джерелами були країни Азії. Потоки ПІІ із країн, що розвиваються, зросли до оцінюваного обсягу у 210 млрд дол. США у 2010 р., перевищивши рекордний показник 2008 р. у 207 млрд дол. США. Понад 60 % цих потоків мали походження із Бразилії, Росії, Індії та Китаю, до того ж 60 % мали форму інвестицій у нові проекти (greenfield investment). Такі зміни вимагатимуть нових каналів фінансового посередництва та політичних інтервенцій.

З іншого боку, криза викликала значною мірою посилення геоекономічної конкуренції в світі, включно зі сферою геофінансів. Держави стали відігравати все більш значні ролі, що викликає побоювання щодо «фінансового націоналізму». Пол Круґман ще напередодні загострення політичного протистояння сумнівався у високій імовірності фіскальної кризи в США у короткостроковому періоді, зазначаючи, що : «справжні інвестори - люди, які ризикують реальними грошима, помітно не стурбовані якоюсь фіскальною кризою в найближчий період часу: Департамент казначейства продовжує без проблем випускати боргові інструменти та здатний позичати дуже дешево, що є індикатором високої довіри з боку інвесторів, що борги будуть виплачені повністю». У довгостроковому періоді, бюджетна політика США повинна вирішити питання витрат на охорону здоров'я та оподаткування.

Таким чином, проблема кредитоспроможності США видається головним чином політичною: «Критичне питання є політичним, воно не стосується фіскальної платоспроможності як такої. США можуть та зроблять все, що є необхідним з фіскальної точки зору, як тільки віднайдуть політичний консенсус щодо ролі федерального уряду».

Водночас перспективи як американської, так і глобальної економіки значною мірою залежатимуть від успішності заходів політики адміністрації президента Б.Обами стосовно вирішення проблеми збалансованості державних фінансів. Важливим індикатором ризику фінансової стабільності стала зміна прогнозу міжнародного кредитного рейтингу США агентством Standard & Poors у липні 2011 року. Підставою для зміни прогнозу стали сумніви аналітиків агентства у можливості політичного схвалення програм скорочення бюджетного дефіциту та вирішення проблеми значної заборгованості США. Політичні проблеми з прийняттям рішення про встановлення нової «стелі» боргового навантаження викликали занепокоєння у світі. Проте паніки не сталося через розуміння політичного характеру суперечностей.

Завдяки ефективному ресурсному забезпеченню інновацій, якісному інституціональному середовищу, динамічно функціонуючим механізмам взаємодії окремих елементів національної інноваційної системи США є технологічним лідером у світі. Пріоритетним напрямком соціально-економічного розвитку США є нарощення інвестицій в освіту, людський капітал, нематеріальні активи, визначальною функцією держави є формування сприятливого середовища для нарощення інноваційного потенціалу. Як відомо, США лідирують у конкурентоспроможності макротехнологій, зокрема у таких високотехнологічних сферах, як напівпровідникові матеріали і мікросхеми, програмне забезпечення, композиційні матеріали, штучний інтелект, надшвидкі ЕОМ, біотехнології та новітня медична техніка. Таким чином, економіка США найбільшою мірою освоює початкові стадії світового науково-технологічного циклу, отримуючи від цього найвищу інноваційну квазіренту у вигляді надприбутків

Конгрес США та Сенат прийняли на початку серпня 2011 р. закон про підвищення «стелі» державного боргу на 400 млрд дол. США, запланувавши ще одне підвищення на 500 млрд дол. США після вересня. Адміністрація президента Обами пообіцяла скоротити протягом десятиріччя дефіцит державного бюджету США на 2,1 трлн дол. США, що тягне за собою скорочення витрат на державний апарат та потреби оборони. До кінця 2011 року мала бути прийнята додаткова програма скорочення бюджетного дефіциту - ще на 1,2 - 1,5 трлн дол. США. У разі прийняття такої програми, «стеля» державного зовнішнього боргу збільшиться відповідно на суму, на яку планується зменшити бюджетний дефіцит. На сьогодні, об'єднаному «суперкомітету» демократів та республіканців не вдалося дійти згоди та прийняти цю програму фінансової стабілізації.

Водночас американська економіка наражається на не меншу масштабну проблему поглиблення економічної стагнації та депресії, на що вказує зростання безробіття. У дискусіях зазначається, що поточний рівень безробіття у 9 % майже вдвічі перевищує прийнятний поріг для США. У звіті МВФ World Economic Outlook, підготовленому в червні 2011 року, зазначається, що «темп покращень на ринку праці продовжує розчаровувати, зважаючи на масштаби втрат протягом спаду» - низка індикаторів зайнятості, зокрема стосовно вимушеного припинення пошуку роботи перебуває на історично найнижчих рівнях.

Проблеми стосуються також зростання структурного безробіття. Так, відомий американський експерт Фарід Закарія зазначає, що хоча офіційна статистика свідчить про 7 млн безробітних у США, разом із частково зайнятими та тими, хто припинив пошук роботи, кількість незайнятих становить близько 24 млн американців. Це безробіття, спричинене технологічними змінами виробництва та ефектами глобалізації, має структурний характер і, на думку Закарії, становить «системну кризу». Особливо чутливим до впливу цього ризику є середній клас американців.

За даними Бюро статистики зайнятості, тенденції щодо зростання зайнятості у США дещо покращилися у липні 2011 року. Кількість зайнятих збільшилася на 117 000, що перевищувало консенсусний прогноз, проте, на думку економістів, яку наводить агентство Bloomberg, значно нижче середніх темпів зростання у лютому - березні (215 000) та показника, який вважається необхідним для запобігання зростанню безробіття - 125 000.

Задля вирішення проблем безробіття, адміністрація президента Обами розробила програму створення робочих місць The American Jobs Act, яка містить наступні заходи економічної політики:

- Продовження поточних пільг щодо скорочення на 2 % податку на особисті доходи працівників та надання допомоги у зв'язку з безробіттям.

- Скорочення удвічі податку на доходи працівників для 98 % фірм малого бізнесу.

- Звільнення від податку на доходи нових найнятих працівників або у разі збільшення платні.

- Державні інвестиції в інфраструктурні проекти.

- Податкові пільги для капітальних інвестицій. Реформи у сфері регулювання для полегшення доступу до фінансування малого бізнесу.

Загальний обсяг пропонованих пільг та державних витрат становить 447 млрд дол. США. Американська адміністрація очікує, що впровадження «Плану створення робочих місць» приведе до скорочення рівня безробіття з 9 % до 8 %. Можна очікувати позитивний вплив цього плану на стимулювання економічного зростання у США. З іншого боку, можлива фінансова криза в зоні євро може спричинити негативний вплив через послаблення глобального попиту.

У США у 2011-2012 роках очікувалось повільне зростання ВВП та нові політичні антикризові заходи, спрямовані на досягнення стабільності у царині державних фінансів. Водночас існують значні ризики розбалансованості політики скорочення державних витрат та стимулюючих заходів задля прискорення економічного зростання.

Варто зауважити, що такий погляд є досить радикальним. Проте переважна більшість з 30 економістів та аналітиків, за прогнозами яких стежить агентство «Блумберг», прогнозує поглиблення стагнації американської економіки у 2013-2015 році: медіанний прогноз темпу приросту реального ВВП становить 0,2 % (у 2012 році - 0, 6 %).



Висновки

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки та пропозиції:

На сьогодні у світі існує велика кількість різних індексів і рейтингів: глобальних і локальних, комплексних і спеціалізованих, регулярних і одноразових. Ці індекси оцінюють різні аспекти діяльності країн, регіонів або міст. Але у результаті усі вони оцінюють успішність окремо взятої країни, регіону, міста порівняно з «конкурентами», які також борються за обмежені ресурси, - гроші покупців на світових ринках, інвестиції, виробничі потужності бізнесів, талановитих спеціалістів, врешті-решт. Якщо говорити простіше, то чим вища позиція країни в тому чи іншому рейтингу, тим успішніша вона в потенційній боротьбі за певний ресурс.

Більшість індексів мають публічний характер і їхні результати доступні всім, хто бажає. Це робить їх досить привабливим інструментом для аналізу і прийняття управлінських рішень, у тому числі державних.

У короткостроковому періоді найважливіші ризики повторення глобальної рецесії походять з царини державних фінансів розвинутих країн. Це, передусім, боргові кризи у США та країнах ЄС - членів зони євро. Послаблення кредитоспроможності урядів та суверенні дефолти можуть поширюватися з одних країн на інші та поглиблювати сповільнення ділової активності.

Зазначимо, що якщо проблеми структурної розбалансованості державних фінансів ЄС та США подібні за своєю економічною природою, ризики кредитоспроможності ЄС є, на наш погляд, вищими, ніж США через проблеми фіскальної координації країн ЄС. Щодо США, дефіцит федерального бюджету 2010 р. становив близько 1,3 трлн дол. США, з незначним зростанням у 2011 фінансовому році, який закінчується у вересні (у 2009 р. дефіцит федерального бюджету становив 1,4 трлн дол. США). Натомість, державний борг США становить у 2011 р. 15,5 трлн дол. США (2010 р. - 13,5 трлн дол. США, 2009 р. - 11,9 трлн дол. США). Якщо до кризи 2007 - 2010 років боргове навантаження було на досить прийнятних рівнях (у 2006 - 2007 рр. - відношення федерального боргу до ВВП становило близько 70 %, то на кінець червня 2011 року воно становило 100 % ВВП). Отже, прискорене зростання державного боргу США відбувалося саме під час кризи 2007 - 2010 рр. і продовжується і далі.

На зростання державного боргу впливає також високий рівень позабюджетного дефіциту федеральних корпорацій, таких, як наприклад іпотечне агентство Fannie Mae. Зауважимо, що антикризова політика американського уряду шляхом підтримки банків, галузей промисловості та зайнятості також сприяла зростанню державного боргу (наприклад, лише на підтримку автомобільної галузі витрачено 14 млрд дол. США). Проте масштабні державні інвестиції, на думку міжнародних експертів, сприяли антикризовій стабілізації. Думки експертів загалом збігаються в тому, що заходи антикризової політики в США у 2007-2009 рр. стимулювали внутрішній попит та створили передумови для відновлення економічного зростання. Експерти МВФ прогнозували у квітневому дослідженні 2011 р. зростання ВВП США на рівні 2,75 % у 2011 році та 3 % у 2012 році. У серпневому дослідженні World Economic Outlook аналітики МВФ погоджуються, що відновлення американської економіки протягом 2011 року свідчить про стійкі тенденції та очікують зростання ВВП на рівні 2,6 % у 2011 році та 2,9 % у 2012 році, незважаючи на досить помірний темп зростання ВВП у I кварталі 2011 року.

Вражаючі результати практичної реалізації методології стратегічного планування демонструє досвід США, де найважливішою особливістю є високий ступінь інституціоналізації стратегічного планування на урядовому рівні. Прийнятий Парламентом США в 1993 році закон про орієнтацію виконання завдань урядом на результат (Government Performance Result Act - GPRA) зобов'язує всі міністерства, урядові агенції та департаменти розробляти стратегічні плани, річні плани як частину стратегічних та готувати щорічні звіти про виконання планів. Цей закон, що є частиною всеохоплюючої адміністративної реформи, зосередив увагу саме на необхідності зміни стилю мислення адміністраторів, поглибленого розуміння категорій кінцевого результату й якості роботи. Закон GPRA й інструктивні матеріали до нього детально описують технологію й процедури стратегічного планування.

Необхідно зазначити, що на підготовку до масової імплементації закону був відведений достатній строк - з 1993 по 1997 роки, що дозволило підготувати персонал державної служби й опрацювати на пілотних проектах технологію планування.

Численні приклади розробки стратегічних планів різними урядовими структурами США дають підстави робити висновки про підвищення рівня усвідомлення управлінцями потреб клієнтів і власних завдань, більш системного уявлення цілей діяльності та її результатів, про більш високу цілеспрямованість бюджетного фінансування пріоритетів розвитку.

Незважаючи на високі ризики повторення глобальної рецесії, переважна більшість досліджень стану й перспектив розвитку глобальної економіки прогнозує відновлення світового економічного зростання. Проте темпи посткризового відновлення економіки будуть повільними, особливо для економік розвинутих країн - США, ЄС та Японії.

Глобальне посткризове відновлення продемонструвало чітку тенденцію до більш інтенсивного зростання в найбільших країнах, що розвиваються, ніж в розвинених країнах, що, поруч з проблемами фінансової стабільності як у США так і в Єврозоні, створює підґрунтя до збільшення ролі “нових центрів зростання” в світовій економіці. Це неминуче призведе до перегляду чинної архітектури світових економічних відносин. Водночас, нові інституції глобального урядування та економічні об'єднання - передусім «Велика двадцятка» та BRICS далекі від досконалості, їм притаманні внутрішні суперечності, пов'язані з багатоманітністю соціально-економічних моделей, різними рівнем економічної потужності та можливостями впливу на світовій арені, репрезентативністю тощо.



Список використаних джерел

Абдульманов И. М. Экономическая конкурентоспособность хозяйствующих субъетов :автореф. дис. на соискание науч. степени канд. экон. наук: спец. 08.00.01 «Экономическая теория» / И.М. Абдульманов -- Казань, 2006. -- 20 с.

Алещенко В.В. Конкурентный генотип экономической системы / В.В. Алещенко. - Омск: Омский научный вестник, 2008. - 368 с.

Антонюк Л. Л. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. екон. наук / Л. Л. Антонюк. - Київ, 2004. - 39 с.

Барышева А.В. Модернизация и конкурентноспособность российской экономики: монография; науч. ред. С.Н. Сильвестров. Российская акад. наук, Ин-т экономики. - Санкт-Петербург: Алетейя, 2010. - 315 с.

Белоконь Н.Л., Международный опит конкурентноспособности // Н.Л. Белоконь / Сборник научных статей «Наука управления: новеориентиры в развитии». - М.: Издательство РАГС, 2007. - С. 5-15.

Братерский М.В. Экономические инструменты внешней политики и политические риски / М.В. Братерский. - М.: Изд. дом Гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2010. - 260 с.

Брикова І. В. Концепція міжнародної конкурентоспроможності національного регіону та її практичний вимір / І. В. Брикова // Міжнародна економічна політика. - № 4. - 2006. - С. 29-53.

Василенко В. Н. Конкурентоспособность регионов: истоки, оценки и перспективы: [монография] / Василенко В. Н., Агафоненко О. Ю., Будяков В. Е. - Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2008. - 363 с.

Горев В. П. Уровни формирования конкурентного преимущества национальных экономик / В. П. Горев // Известия ИГЭА. - 2006. - № 1 (46). - С. 4-10.

Дикань В. Л. Сутнісні аспекти конкурентоспроможності національної економіки / В. Л. Дикань, О. Г. Кірдіна // Вісник економіки транспорту та промисловості. - 2009. - № 28 . - С. 5 - 11.

Долішній М. І. Стратегічні фактори глобальної конкуренції і механізми забезпечення конкурентоспроможності регіонів / М. І. Долішній, П. Ю. Бєлєнький, Н. І. Гомольська // Конкурентоспроможність: проблеми науки і практики: монографія - Харків : ВД «ІНЖЕК», 2006. - С. 9-31.

Єфименко Т. І. Бюджетна політика України в системі інструментів конкурентоспроможності держави / Т. І. Єфименко // Науково-економічний та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка». - 2008. - №2(10). - С. 45-51.

Кілієвич О. Конкурентоспроможність регіонів у контексті глобалізації та євроінтеграційних процесів / Олександр Кілієвич // Національна безпека і оборона. - 2008. - № 4. - С. 37-40.

Ковальська Л. Л. Оцінка конкурентоспроможності регіону та механізми її підвищення: Монографія / Л. Л. Ковальська. - Луцьк: Надстир'я, 2007. - 419 с.

Конкурентоспроможність національної економіки / [Бабак А. В., Биконя С. Ф., Болховітінова О. Ю. та ін.] ; за ред. Б. Є. Кваснюка. -- К. : Фенікс, 2005. --582 с.

Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / [Жаліло Я. А., Базилюк Я. Б., Белінська Я.В. та ін.] ; за ред. Я.С. Жаліло. -- К. : НІСД, 2005. --388 с.

Конкурентоспроможність регіонів України (методологія і практика) / [Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В., Швець П. А. та ін.] ; за наук. ред. Л. Г. Чернюк. - К.: РВПС України НАН України, 2010. - 108 с.

Концепція Державної програми підвищення конкурентоспроможності національної економіки на 2007-2015 роки / Національна академія наук України, ДУ «Інститут економіки та прогнозування». - Київ, 2007. - 51 с.

Ксав'є Сала-і-Мартін, Дженіфер Бланке, Маргарета Дрзеник Хану та ін. Глобальний Індекс Конкурентоспроможності. Визначення продуктивного потенціалу країн // Всесвітній Економічний Форум. Женева. Швейцарія, 2008 [Електронний ресурс]. - Доступний з: <http://experts.in.ua>.

Куликов Г.В. Международная конкурентоспособность страны: теория и реальность / Куликов Г. В. Японский менеджмент и теория международной конкурентоспособности. - М., 2000. - С. 7-65.

Лащик І.І. Інноваційна діяльність як складова розвитку машинобудівних підприємств в умовах антикризового управління /І.І. Лащик, І.Ю.Кондрат // Економічний простір. - 2009. - 23/2. - С. 252-259.

Лібанова Е. М. Соціальні проблеми і соціальні важелі конкурентоспроможності української економіки / Е. М. Лібанова // Науково-економічний та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка». - 2008. - №2(10). - С. 5-19.

Маргарета Дрзеник Хану, Т'єрі Гейгер. Основні положення Звіту про Конкурентоспроможність України 2008. Назустріч економічному зростанню та процвітанню// Всесвітній Економічний Форум. Женева. Швейцарія, 2008. - 76 с. [Електронний ресурс]. - Доступний з: <www.wef.org>.

Моделі підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни: теоретико-методологічний аспект / О.О. Шевченко // Економічний вісник Донбасу. -- 2011. -- № 3. -- С. 57-60.

Модернізація України: пріоритети реформ // Зеркало недели. - 2010. - № 14. - (794) 10 -- 16 апреля.

Офіційний сайт НАФТА (http://www.nafta-sec-alena.org)

Павловська О. Д. Конкурентоспроможність національних економік в умовах інвестиційної глобалізації: автореф. дис. на здобуття наук. степеня канд. екон. наук: спец. 08.05.01 «Світове господарство і міжнародні економічні відносини» / О.Д. Павловська. -- Київ, 2004. -- 18 с.

Пилипенко И.В. Анализ основных зарубежных теорий конкурентоспособности стран и регионов в мировом хозяйстве // Известия Академии наук. Серия географическая. - М., 2003. - №6. - С. 15-25.

Поддубный И. Теория конкурентоспособности: современное состояние и предметно-методологические аспекты развития / И.Поддубный, Л.Поддубная // Экономика Украины.-№ 8.- 2007.- С.52-60.

Полунєєв Є. В. Технологія економічного прориву: конкурентоспроможність країни та визначення стратегічних пріоритетів / Є. В. Полунєєв // Демографія та соціальна економіка. - 2008. - №2(10). - С. 29-41.

Полунєєв Ю. В. Технологія економічного прориву: конкурентоспроможність країни та стратегічні орієнтири / Ю.В. Полунєєв // Науково-економічний та суспільно-політичний журнал «Демографія та соціальна економіка». - 2008. - №2(10). - С. 45-51.

Проект Стратегії «Модернізації України: визначення пріоритетів реформ» // Центр політико-правових реформ, Інститут громадянського суспільства, Лабораторія законодавчих ініціатив. - Київ, 2009. - 123 с.

Циганкова Т.М. Міжнародна торгівля: навч. Посібник / Т.М. Циганкова, Л.П. Петрашко, Т.В. Кальченко. - К.: КНЕУ, 2001. - 488 с.

Швандар К.В. Исторический аспект развития концепции международной конкурентоспособности. - М.: МАКС Пресс, 2005. - 320 с.

Ячеистова Н. И. Международная конкуренция. Законодательство, регулирование и сотрудничество / Ячеистова Н. И. - Женева : Организация объединенных наций, 2001. - 468 с.

Guerrieri L., Gust C., Lopez1Salido D. International Competition and Inflation: A New Keynesian Perspective // Board of Governors of the Federal Reserve System International Finance Discussion Papers. - 2008. - № 918. - С. 2 -- 46.

Margareta Drzenik Hanour, Thierry Geiger. The Ukrainian Competitiveness Report 2008. World Economic Forum. Geneva, Switzerland 2008 [Електронний ресурс]. - Доступний з: <www.weforum.org>.

Porter M. The Competitive Advantage of Nations. New York: The Free Press. 1990.

The Global Competitiveness Report 2007-2008. World Economic Forum. Geneva, Switzerland 2008 [Електронний ресурс]. - Доступний з: www.weforum.org.

America's competitive crisis: confronting the new reality, Council on competitiveness, Wash, 1987,42 p.

Amin M. 2009. «Labor Regulation and Employment in India's Retail Stores.» Journal of Comparative Economics 37 (1): 47-61.

Aron, L. 2004. «Privatizing Pensions.» AEI Russian Outlook. Summer.

Auer P., Berg J. and I. Coulibaly. 2005. «Is a Stable Workforce Good for Productivity?» International Labour Review 144 (3).

Auerbach A., J. Auerbach, L. J. Kotlikoff, and R. Hageman. 1989. «The Dynamics of an Aging Population: The Case of Four OECD Countries.» NBEH Working Papers 2797.

Baumol W. J. 2002. «The Free-Market Innovation Machine: Analyzing the Growth Miracle of Capitalism. Princeton», NJ: Princeton University Press.

Becker G. S. 1993.» Human Capital: A Theoretical and Empirical Analysis, with Special Reference to Education», 3rd Edition. Chicago: University of Chicago Press.

Bellon B. «L'interventionnisme liberal: La politique industr. de l'Etat federal amer.»/Economica,1986 175p.

Bloom, D., D. Canning, and J. Sevilla. 2003. «The Demographic Dividend: A New Perspective on the Economic Consequences of Population Change». Santa Monica, CA: Rand.

David F. «La guerre de l'export- Les chances de la France dans le commerce mondiale»-P,1986 p.234, p.141.

Davis J., R. Ossowski, J. Daniel and S. Barnett. 2001. «Stabilization and Savings Funds For Nonrenewable Resources: Experience and Fiscal Policy Implications.» International Monetary Fund, Occasional Paper No. 205. Washington DC.

De Soto H. 2000. «The Mystery of Capital: Why Capitalism Triumphs in the West and Fails-Everywhere Else». New York: Basic Books.

Dunning J.H. «Multinationals, technology and competitiveness», London, 280 p.

Easterly W. 2004. Can-Foreign Aid Make Countries More Competitive? World Economic Forum. The Global Competitiveness Report 2004-2005. Hampshire: Palgrave Macmillan Forum, Geneva

EMF «Rapport sur la compйtitivitй industrielle internationale» 1984 Paris p 227.

Farrell D. and S. Lund. 2007 «Fulfilling the Potential of Latin America's Financial Systems.» The Mckinsey Quarterly. 2007 Special Edition. June. Available at http://www.mckinsey 3uarterly.com.

Feldstein M. «American economic policy and the world economy», Foreign affairs, N.Y., 1987, Vol.63, '5, p 795-806.

Fidler D.P. «Competition law and international relations», Inter, a. comparative law Quart., L., 1992, vol.41, p 563-589.

Fischer S. 1993. «The Role of Macroeconomic Factors in Growth.» Journal'of Monetary Economics 32(3): 485-512.79. «Food &fuel prices recent developments, macroeconomic impact, and policy responses». IMF June 19, 2008.

Frenkel, J. and D. Romer. 1999. «Does Trade Cause Growth?» American Economic Review 89(3): 379-99.

Fukasaku Kiichiro, Wu Mingyuan «China as a leading Pacific economy», P. OECD, 1993, 50 p.

Glaeser, E., R. La Porta, F. Lopez-de-Silanes, and A. Shleifer. 2004. «Do Institutions Cause Growth?» NBER Working Paper No. 10568. Cambridge, MA: National Bureau of Economic Research.

Grossman G. and E. Helpman. 1991.» Innovation and Growth in the World Economy». Cambridge, MA: MIT Press. Chapters 3 a-c.

Gurnther G. «Industrial competitiveness: Definition, measures and key determinants», Congress research service, Wash., 1986,- 27 p.86.-Hahn Frank, Solow.Robert «A Critical-Essay on Modern Macroeconomic.Theory»: The MIT, Press, 1997 r. 168 c.

J. Sachs and'A. Warner. 1995. «The Curse of Natural Resources,» European Economic Review 45.

Jaffe J. «The NIC's climb up the industrial ladder: Challenge and opportunity for the developed countries», OECD observer, P, 1987, 147 p.



Додаток А

Рис. А.1. Динаміка ВВП США, млрд. дол. США

Рис. А.2. Динаміка ВВП на душу населення США, тис. дол. США



Додаток Б

Рис. Б.1. Державний борг США млрд. дол. США