Особливості взаємовідносин між ЄС і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України

Неформальні методи - це ті, що обходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної теорії міжнародних відносин. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількість більш часткових методів і методик.

Провідне місце серед неформальних методів належить історико-описовому методу, який є основою історії дипломатії, міжнародних відносин і зовнішньої політики окремих держав, численних праць з аналізу явищ і процесів поточного міжнародного життя. Його різновидом виступає політико-описовий метод, який по суті часто зводиться до реферування документальних джерел. Обидва методи дають первинну фактологічну інформацію на основі якої ґрунтуються всі наступні теоретичні побудови. До цієї ж групи належить порівняльно-історичний метод - спосіб дослідження і пояснення змісту та характеру міжнародних відносин на різних етапах історичного розвитку. Такий метод прийнятний для нашої роботи, оскільки, зокрема, дасть змогу оцінити еволюцію євроінтеграційного напрямку зовнішніх відносин України, хронологічно описати процес підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС.

Стосовно методологічних підходів в міжнародних відносинах, то їх поділяють на монодисциплінарні та міждисциплінарні. До підходів, що притаманні здебільшого теорії міжнародних відносин зараховують:

- міжнародно-правовий підхід, який базується на вивченні міжнародних юридичних норм та інституцій;

- історичний підхід, що досліджує причини та наслідки політичних, суспільних і економічних міжнародних явищ.

Серед міждисциплінарних підходів в загальному виокремлюють два підходи:

- механічне поєднання соціологічних та історичних методів у дослідженні подій міжнародного життя;

- використання політологічних підходів, з акцентуванням на специфічному предметі аналізу - міжнародні процеси.

У сучасній науці питання про методи та методологію дослідження міжнародних відносин і світополітичних процесів, незважаючи на значні досягнення у цій галузі, залишається відкритим і таким, що продовжує викликати гострі дискусії. Приміром, у зарубіжній політичній науці в рамках "традиційних", "модерністських" і "постмодерністських" підходів існує чимало методик дослідження міжнародних відносин, які до того ж розподілені відповідно до національних наукових шкіл: американська, британська, французька тощо. Наукові традиції американської і європейської політичної науки про міжнародні відносини, хоча і базуються на спільному принципі методологічного плюралізму, мають характерні особливості, які відбивають різні в ідейно-політичному та соціокультурному плані підходи до міжнародно-політичних реалій.

Американська традиція аналізу міжнародно-політичних процесів у своїй методологічній основі не є цілісною і побудована на принципах плюралізму. Відсутність єдиного методологічного підходу та застосування широкого спектра методів соціальних і природничих наук є характерною особливістю американської політології. Використання різних методик дозволяє американським "традиціоналістам" і "модерністам" аналізувати міжнародні відносини з позицій політичного й методологічного плюралізму, що формально має виключати ідеологію з процесу верифікації результатів досліджень. Саме на такій основі в рамках класичних, посткласичних і некласичних парадигм та їх новітніх модифікацій здійснюється в США велика кількість теоретичних та емпіричних досліджень міжнародних відносин і зовнішньої політики. Характерною особливістю цих досліджень є їх раціоналізм і прагматизм при дотриманні одного важливого концептуального підходу - розглядати світополітичні процеси крізь призму американських національних інтересів. Прикладом такого підходу є система методологічних принципів Дж. Розенау, яку було запропоновано для наукового аналізу міжнародної політики:

- принцип емпіричного підходу;

- принцип ціннісного підходу;

- принцип раціонального підходу;

- принцип абстрагування;

- принцип необхідної ідеалізації;

- принцип толерантності (неабсолютності);

- принцип творчого підходу;

- принцип розумної актуалізації (полемічності);

- принцип історико-прогностичного підходу.

Європейська науково-методологічна традиція також пройшла стадії парадигмальної еволюції і наразі представлена французькою соціологічною, британською комунітаристською та німецькою нормативною школами аналізу міжнародних відносин. Складовими частинами європейської традиції аналізу політичних процесів і міжнародних відносин є соціологізм, нормативізм і ціннісний компонент, що робить її доволі заангажованою стосовно ролі соціокультурних цінностей, національної ідентифікації та правових норм. Залишаючись у тіні реалізму як переважно американської парадигми, -- європейські студії політичної науки опрацювала свою концептуально-методологічну базу.

Французька методологія аналізу міжнародних відносин представлена широким спектром наукових досліджень -- від Р. Арона, Г. Бутуля, М. Мерля (1960-1970-і рр.) до Б. Баді, М.-К. Смутс, Г. Девена, Т. де Монбріаля, праці яких опубліковані в ХХІ ст. Сучасні дослідження французьких політологів основані на концептуальних засадах мондіалізації, як політичної альтернативи американському глобалізму, і водночас мають відбиток національних традицій етатизму та егалітаризму. Засновані Т. де Монбріалем і М. Дюверже відповідно Французький інститут міжнародних відносин і Центр порівняльного аналізу політичних систем є ефективними продуцентами наукових досліджень з проблематики європейського будівництва і транснаціональної солідарності. Незважаючи на широкий спектр їх тематики, вони відображають специфіку французької школи соціології міжнародних відносин. Прикметною рисою французької наукової традиції вважається праксеологічний підхід до аналізу міжнародно-політичних відносин, у якому "фактор дії" розглядається як найбільш ефективний метод трансформації міжнародної системи. Праксеологія, або наука про дію спрямована у даній площині на подолання кризових явищ і конфліктів шляхом формування міжнародного суспільства та поступового перетворення його на міжнародну спільноту. У цьому контексті показовими є теоретико-методологічні погляди Т. де Монбріаля, який зазначав, що "міжнародні відносини являють собою найбільш істотну категорію для праксеологічних проблем, що існують в світі, який все ще залишається розподіленим на окремі політичні утворення, що конфліктують між собою".

Особливості методологічних підходів до міжнародних відносин у Великій Британії найбільш виразно представлені в наукових розвідках Б. Бузана, Х. Булла, Ч. Джонса, М. Вайта, Р. Літтла та інших авторитетних теоретиків і спеціалістів-міжнародників. Дослідження цих науковців відмічені прагненням подолати крайнощі дихотомії "реалізм-лібералізм" у підході до міжнародних відносин і застосуванням принципів комунітаризму та колективної самореалізації у межах глобальної транснаціональної системи. Методологічний підхід англійських політологів-міжнародників до аналізу світополітичних процесів ґрунтується на приматі історії, політичної філософії і міжнародного права, а не на теорії ігор, математичному аналізі та інших винаходах модерну, який отримав розвиток у США в період "холодної" війни. Так, Х. Булл вказує, що класичний теоретичний підхід, який витікає з своєрідних "трьох китів" (філософія, історія, право) виходить в першу чергу із явної віри в силу використання здорового глузду, а також із того, що замкнувшись у вузьких рамках критеріїв верифікації та доказів, навряд чи можна сказати багато важливого про міжнародні відносини. Таким чином, загальні положення про цей предмет повинні витікати із недосконалого в науковому плані процесу сприйняття та інтуїції. Саме тому, як він зазначає, ці загальні положення внаслідок ненадійності свого джерела не можуть оцінюватись інакше, як гіпотетичні і неостаточні.

Своєрідність "класичного" підходу забезпечує англійській політології теоретичну та методологічну незалежність від більш розвиненої у парадигмальному і концептуальному плані американської наукової традиції як форми пізнання та теоретизування в галузі міжнародних відносин. Така форма незалежності стала можливою завдяки прихильності англійських науковців традиціям комунітаризму, що виникла внаслідок розпаду британської імперії.

Німецька нормативно-порівняльна школа політичного аналізу міжнародних відносин представлена відносно невеликим колом сучасних політологів, першість у якому належить Р. Дарендорфу і К. фон Бейме (у 1982-1985 рр. президент Міжнародної асоціації політичних наук). Розроблений ними та їх послідовниками поліваріантний і порівняльний методи ("країна до країни") дозволяє аналізувати різні політичні системи та конфлікти, в тому числі міжнародні, з позицій постбіхевіоризму, який набув популярності в Європі в 70-90 рр. минулого століття. Слід зазначити, що більшість фундаментальних праць німецьких політологів-міжнародників (Й. Фрідріхс, П. Шміттер, С. Шайнгольд, Л. Ліндберг та інші), присвячених переважно проблемам європейської інтеграції, були опубліковані в США та Великій Британії. Методологічно та ідейно вони ґрунтуються на постулатах К. Дойча, американського політолога німецького походження, відомого теоретика в галузі регіональної інтеграції і регіональної безпеки.

Після Другої Світової війни були сформовані два напрями до розуміння змісту і дослідження міжнародних відносин. Перший отримав назву "традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов в працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау. Прихильники другого підходу - "модерністського" - намагалися сформувати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток та перебіг.

У рамках вітчизняної міжнародно-політичної науки застосовується доволі об'ємний арсенал дослідницьких методів, який за своїм походженням і змістом є похідним від напрацювань американських та європейських шкіл. Розмаїття методик і підходів при відсутності домінуючого методу є характерним для стану вітчизняної політології міжнародних відносин. Оскільки становлення цієї дисципліни в Україні ще не завершено, то і методи, що використовуються вітчизняними дослідниками, запозичені в основному в методологічному арсеналі більш розвиненої західної політичної науки. Явище "методологічної вторинності" притаманно "транзитивним країнам", які після відмови від догматів марксистського (класового) підходу до аналізу суспільних явищ почали використовувати напрацьований в країнах Заходу теоретико-методологічний потенціал.

Загалом, на важливість методологічного інструментарію дослідження вдало вказує П. Циганков, вказуючи на можливі небезпеки результатів роботи: "в загальному "розумні" методологічні розбіжності можуть генерувати різноманітні самостійні висновки. Залежність теорії від методу є звичайною небезпекою у всіх видах наукового дослідження, але ця небезпека стає особливо проблематичною, якщо один із методів починає домінувати в своїй області".

Таким чином, проблематика вибору методології дослідження є однієї із основних для науковця. Саме від вірно вибраних методів та підходів залежатиме результат наукової роботи і її цінність як такої. В науці про міжнародні відносини склалась низка підходів та шкіл. Серед основних є системний підхід, який особливо актуальний при використанні міждисциплінарного політологічного підходу з акцентом на аналізі саме міжнародних процесів.

1.3 Аналіз джерельної бази дослідження

Джерельну базу дослідження взаємовідносин України та ЄС і впливу на ці процесу російського фактору можна розділити на дві основні групи - це офіційні документи (договори, угоди, плани дій і т.д.), що були укладені між сторонами та наукові напрацювання інших дослідників. В окрему групу також слід виділити повідомлення в засобах масової інформації, особливо, що стосуються інтерв'ю високопоставлених представників країн, організацій та органів управління.

Для написання першого розділу використовувались здобутки як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Останніх зокрема, оскільки здебільшого теоретико-методологічні підходи зароджуються в Західному науковому середовищі, а українські дослідники на даний момент виступають ретрансляторами ідей своїх колег з одночасною адаптацією до українських реалій.

Тематика інтеграційних процесів є актуальною сьогодні і активно досліджується представниками світової політичної науки. Е. Хаас, Д. Мітрані, М. Алле, К. Дойч, А. Етціоні, Л. Ліндберг, Ф. Махлуп, Дж. Сарторі, А. Спінеллі, П. Стрітен, Р. Харрісон у рамках федералістського, функціонального, неофункціонального, комунікативного підходів намагаються визначити сутність та структуру інтеграційних процесів, їхні різновиди та еволюцію, а також чинники, що її зумовлюють. Представники неофункціонального підходу Р. Кеохейн та Дж. Най свою увагу зосереджують на вивченні наднаціональних структур. Серед російських колег ми звертались до В. Шемятенкова, який вказує на недоліки трактування російською політичною наукою поняття "інтеграції". Важливим для розуміння суті досліджуваної проблеми були роботи іншого російського дослідника міжнародних відносин П. Циганкова, який вивчає світові політичні процеси крізь призму соціологічних підходів.

В Україні дана тема знаходить своє відбиття у роботах Ф. Барановського, Е. Бевзюка, А. Гальчинського, Л. Голопатюка, І. Голубія, Л. Губерського, О. Ковальова, В. Копійки, А. Кудряченка, В. Манжоли, М. Михальченка, О. Оржель, Г. Перепелиці, С. Шергін та ін. Особливу увагу ми звертали на роботи С. Шергіна з його політологічним підходом до вивчення міжнародних відносин, що, безумовно, допомогло при вивченні міжнародних реалій в трикутнику Україна-ЄС-Росія. Праці В. Копійки та Т. Шинкаренко стосовно розвитку Європейського Союзу та функціонування його інститутів є невід'ємною частиною для розуміння загальної картини функціонування ЄС як організації нового типу.

Під час написання другого і третього розділів ми більше звертались вже до офіційних документів, таких як Угоди про партнерство і співробітництво, як між Україною і ЄС, так і між Росією та ЄС; Мінських домовленостей; Угоди про асоціацію між Україною та країнами-членами Європейського Союзу. Також аналізували нову нормативно-правову базу Україну, а саме Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", "Про основи національної безпеки України".

Для аналізу сучасних євроінтеграційних процесів ми звертались до напрацювань голландського колеги Петера ван Хама, німецьких дослідників Ю. Хабермаса та Ф. Шиммельфенніга, французького політолога Е. Тодда.

Для вивчення російської геополітичної стратегії ми звертались до робіт таких науковців сусідньої країни як Я. Шемякина та А. Андреева, що дало змогу вивчити суспільні настрої і думки пересічних росіян стосовно нинішньої ситуації на міжнародній арені, прослідкувати еволюцію цих поглядів та тих факторів, які впливали на неї. Праці І. Зевелева зорієнтували в останніх змінах геополітичної стратегії Росії; інший науковець А. Громико у своїх працях дав детальний аналіз динаміці взаємовідносин Росії та ЄС.

Серед українських дослідників ми звертались до праць таких, як Ю. Войтенко, І. Яковюк, О. Гришаніна, С. Сорока, Р. Волчецький, які дали ґрунтовну та детальну оцінку процесів розвитку взаємовідносин України та ЄС. О. Шпакович та М. Золкіна досліджують питання євроінтеграційної перспективи України, досягнень, які вже здійснені, загроз, які очікують та перспектив, які відкриваються. Пугачевська О., Журавльова Н. та С. Кротюк здійснюють аналіз окремих інтеграційних проектів Європейського Союзу, стану їх впровадження в Україні. Дослідники С. Федуняк та С. Бостан здійснюють аналіз євроатлантичного простору та місця України в ньому, викликів, які постають перед нашою державою з огляду на її геополітичне становище.

Отже, джерельну базу дослідження склали в першу чергу офіційні документи сторін дослідження. Це законодавство України в якому відзначаються в першу чергу зовнішньополітичні стремління нашої держави; міжнародні договори та угоди, що укладались між Україною, ЄС та Росією; окремі нормативні акти Європейського Союзу, що визначали напрямки його зовнішньополітичної діяльності, в першу чергу ті, що стосуються відносин між ним та Україною і Росією. Також використовувались висловлювання і позиції високопосадовців країн-членів ЄС стосовно відносин з Україною та Росією і навпаки, повідомлення в ЗМІ стосовно актуальних питань взаємовідносин сторін. Зрештою, в роботі використовувались дослідження інших науковців, що межують з даною тематикою.

Таким чином, у першому розділі ми розглянули теоретико-методологічні та концептуальні основи нашого дослідження. В пункті 1.1 ми звернулись до етимології поняття "інтеграція", концепцій і підходів його трактування, виявили ті сторони, які стосуються взаємовідносин в трикутнику Україна-ЄС-Росія. Європейська інтеграція це процес взаємозближення країн в політичному, економічному, інституційному, правовому, культурному та соціальному планах. Саме означені аспекти цього процесу являють найбільшу зацікавленість для нас. Стосовно теорій інтеграції, то основними з них є федералізм, функціоналізм та неофункціоналізм, транснаціоналізм, комунікативна теорія; також теорії євроінтеграції такі як "первинного поглиблення" та "первинного поширення". У пункті 1.2 ми розглянули методологічні аспекти дослідження, проаналізували відмінності між американським, англійським, французьким та німецькими підходами до пояснення міжнародних відносин. В пункті 1.3 проаналізували джерельну базу дослідження та ті документи, на які ми опирались при нашому дослідженні і з яких брали інформацію.

Розділ ІІ. Взаємовідносини ЄС, Росії та України у контексті досліджуваної проблеми

2.1 Україна в системі міжнародних інтересів ЄС та Росії

Аналізуючи міжнародні відносини і місце в ньому ЄС, європейські вчені відзначають, якщо ЄС справді хоче стати глобальним гравцем, то основним завданням перед ним стоїть створення багатополярної системи, в якій будуть враховані інтереси всіх держав (в тому числі і "третього світу") й яка буде базуватись на принципах ненападу, нормах міжнародного права та багатосторонніх підходах.

Водночас, очевидно, що сукупність двосторонніх відносин в умовному "трикутнику" (Україна-ЄС, Україна-РФ, РФ-ЄС) має різнорівневий характер, оскільки його сторони мають різні "вагові категорії". Відтак, базовим вектором цієї тристоронньої конфігурації є відносини між ключовими гравцями - ЄС і Росією. Однією з головних проблем цих відносин є відсутність чіткої формули співпраці на пострадянському просторі, яка б базувалася на спільній моделі політичного, соціально-економічного розвитку пострадянських країн. Але це не означає, що Україна приречена на роль статиста. Здійснити цивілізаційний вибір українській владі допоміг здійснити власний народ, вийшовши на найбільш масові за всю історію акції підтримки євроінтеграційного напрямку розвитку України.

Відомий голландський дослідник міжнародних відносин Петер ван Хам дає власні зауваження ЄС стосовно вироблення нею спільної стратегії стосовно США. Проводячи паралелі між США та Росією ці зауваження можна адаптувати до східного сусіда. Перше - Європі слід не лише критикувати США, а й пропонувати конструктивні практичні альтернативи воєнному втручанню, що можуть бути прийнятними для Вашингтону. Крізь призму подій військового протистояння на сході України такий метод співробітництва між ЄС і Росією є найбільш прийнятним для перших. Найбільша проблема криється тут якраз у небажанні других йти на використання м'якої сили в міжнародних відносинах, принаймні реальної, а не удаваної.

Друге зауваження ван Ханена - Європі слід докладати більш енергійних зусиль з тим, щоб впливати на процес вироблення політики у Вашингтоні, підтримуючи аргументи та фракції, які відповідають її власним інтересам. Цю пораду можна вважати класичною для всіх вагомих світових політичних гравців, які прагнуть впливати на міжнародні відносини.

Третє - Європі слід виробити власне геополітичне бачення світу й бути готовим до участі у вирішенні проблем, які знаходяться за межами її політичного горизонту, тобто Європі слід проявляти глобальну зацікавленість. Україну, звичайно ж, не можна віднести до країн, які знаходяться за межами горизонту інтересів ЄС - причин багато, але основні це спільні кордони та європейський вектор розвитку України в цивілізаційному плані. Але тут відбувається протистояння вже між ЄС та Росією. Особливо зараз ми це протистояння відчуваємо в Україні, яка стала його епіцентром.

Четверте зауваження ван Ханена до ЄС стосовно США наступне - першій слід переконати другу в тому, що зусилля Європи з приводу формулювання переконливої спільної зовнішньої та безпекової політики та європейської політики безпеки і оборони спрямовані не на створення якоїсь "противаги" США, а на перетворення Європи на надійного і корисного союзника США, який "прагне до досягнення спільної мети, але інколи прямує до неї різними шляхами". Стосовно Росії то стратегія й цілі інші, в силу геополітичного протистояння та окремих процесів вже всередині самого Європейського Союзу. Так, окремі країни ЄС виступають "адвокатами" Росії стосовно українського питання. Наприклад, якщо питання продажу Францією кораблів містралів до Росії спочатку носило виключно комерційний характер, то з часом воно набуло політичного забарвлення. Неприпинення активних бойових дій з боку сепаратистів, що підтримуються Росією стало причиною призупинення процесу передачі техніки до Росії. Президент Франції в свою чергу декілька разів змінював рішення стосовно цього питання і в результаті висловився, що Франція самостійно прийматиме рішення без будь-якого зовнішнього впливу.

В Європі довгий час існувало питання стосовно того, чи відповідає розширення сфери впливу Росії за рахунок включення України в Митний союз "інтересам країн Центрально-Східної Європи? На фоні лінії "Старої Європи" на зближення з РФ і посилення геополітичного альянсу з східним сусідом для протидії США в Європі дане питання було досить дискусійним. З однієї сторони існує тенденція країн "Малої Європи", особливо Польщі укріпити свої позиції в ЄС, протиставити себе локомотивам в лиці Франції та Німеччини. Тому тут спостерігається їх активна позиція в пріоритеті розвитку атлантичного, а не російського вектору в загальному зовнішньополітичному курсі ЄС. Країни ЦСЄ бачать в США і НАТО традиційного гаранта миру і безпеки в Європі. Проте, не дивлячись на неоднозначні моменти в підході країн ЦСЄ до євроінтеграції, їх позиція по відношенню до України є протилежною ніж в країн "Старої Європи" через ряд факторів (економічна співпраця, військова, геополітичні інтереси), а також особливостей двосторонніх відносин між Україною та цими державами.

Інший прикладом того, що ЄС на міжнародній арені не завжди виступає єдиною силою з спільними інтересами є відкрита підтримка Чехією позицій Росії у питанні війни на сході України. Чеський президент Мілош Земан з початку конфлікту України і Росії (точка відліку це березень 2014 р., коли було анексовано Крим), підтримував санкції Заходу проти Росії і публічно виступав за операцію НАТО, якщо Росія наважиться далі на окупацію Східної України. Проте вже з червня 2014 р. (зазначимо, що якраз в цей період президентом України був обраний Петро Порошенко) йог риторика розвернулась в протилежну сторону. Так, президент Чехії вже не бачив жодних причин для санкцій ЄС проти РФ, а у вересні зазначив, що в Україні відбувається громадянська війна, а не вторгнення Росії.

Повертаючись до питань міжнародних відносин, політолог, представник французької школи Е. Тодд зазначає, що створюваний нині світ не буде імперією, контрольованою єдиною могутньою державою. Скоріше, це буде комплексна система, в якій сукупність рівнозначних націй чи мета-націй врівноважиться, навіть, якщо вони й не будуть рівними. Полюсами цієї системи можуть стати Росія, Японія, Китай, Європа (точніше, її "керівний тріумвірат" - Франція, Німеччина та Великобританія), Південна Америка на чолі з Бразилією, а також США. З огляду на це, ЄС має сприяти появі "тверезої політичної суперструктури", яка відповідала б економічній реальності світу та сприяла б уникненню жорстких зіткнень.

Таким чином, за висновком європейських дослідників, Європа має об'єднатися на основі "спільної зовнішньої та безпекової політики" (СЗБП). Як наголошує Ю. Габермас, Європа повинна продемонструвати, що в складній світовій спільноті рахуються "не лише із дивізіями, а й з м'якою силою переговорів, взаємовідносин та економічних вигод". Новий світовий порядок можливий за умови вироблення Європейським Союзом спільної стратегії стосовно США, подібно до вже існуючих спільних стратегій, які покликані слугувати для держав-членів ЄС орієнтиром під час вироблення ними своїх національних зовнішніх політик стосовно Росії, України та інших країн, зокрема Середземномор'я.

Формування спільної зовнішньої політики ЄС здійснюється у руслі переважання "логіки різноманітності" (Карен Сміт), "багатоголосся" (Вольфганг Вагнер і Гунтер Гельманн) та здатності СЗБП "формулювати тільки символічні позиції" (Карен Сміт). Це не в останню чергу зумовлює відсутність до цього часу єдиної точки зори країн-членів ЄС на архітектуру нового світового порядку. Але, водночас, і забезпечує відкритість європейського дискурсу. Лейтмотивом європейського дискурсу нового світового порядку лишається думка французького політолога Мішеля Фуше про те, що Європейський Союз - це своєрідна лабораторія, яка займається винайденням нової політичної конфігурації сил у політичному світі.

На нашу думку, для України та Росії найбільш відчутним і останнім результатом роботи цієї, за словами М. Фуше "лабораторії", стали переговори в рамках формату Нормандської четвірки. Це тип зустрічей на рівні вищого керівництва чотирьох держав (президенти, канцлери, міністри закордонних справ): України, Росії, Німеччини та Франції, щодо вирішення збройного конфлікту на сході України. Назва формату походить від зустрічі глав цих чотирьох держав, котра вперше відбулася 6 червня 2014 року, в містечку Бенувіль, що в Нормандії (Франція), в рамках відзначення 70-річчя операції "Оверлорд" та відкриття так званого другого фронту Другої світової війни. Наступна зустріч в такому ж форматі пройшла 16-17 жовтня в Мілані (Італія). Обидві зустрічі не ознаменувалися якимись суттєвими домовленостями. Третя зустріч відбулась 11-12 лютого 2015 року в столиці Білорусії Мінську. Результатом її стало затвердження лідерами вищевказаних країн Мінського протоколу, що має на меті комплексні заходи з метою деескалації збройного конфлікту на сході України.

Однією із головних цілей представників ЄС було встановлення режиму "тиші" та відведення важких озброєнь від лінії розмежування. На сьогодні, коли пройшло вже більше двох місяців можна сказати, що ця мета швидше недосягнута, аніж досягнута. Наприклад, за першу добу "тиші" (15 лютого 2015р.) російські терористи завдали 112 ударів по позиціях українських військ, з них 88 разів били по Дебальцевому (вузлова залізнична станція на північний-схід від міста Донецьк, що має стратегічний характер). Одразу ж після результатів переговорів, деякі з європейських політиків виступили з критикою підписаного документу. Так, Президент Литви Даля Грибаускайте заявила, що "основна частина рішення - це контроль над кордоном і її не було погоджено і вирішено. Тому рішення абсолютно слабке".

Деякі українські політики дещо згодом також почали заявляти про неуспішність переговорів в рамках "нормандської четвірки". Зокрема, Анатолій Гриценко говорить, що "переговори у такому форматі себе вичерпали, їх треба згортати і збирати за переговорний стіл більш переконливих учасників, "Женевський" формат - Сполучені Штати і Євросоюз плюс Україна і Росія".

В ході всіх етапів переговорів на різних рівнях ЄС (принаймні Німеччина та Франція, як передові країни-члени спільноти) намагались зайняти збалансовану позицію, щоб і не зневірити представників України у підтримці, але і не займати агресивну позицію стосовно Росії. Інші ж країни ЄС, переважно колишні постсоціалістичні, займають більш жорстку позицію стосовно подій на Сході України та участі Росії в цих процесах. Проте і серед цих країн не має єдності. Так, активну підтримку Україні постійно висловлюють політики Польщі та Литви, проте представники Угорщини та Чехії навпаки, висловлюють більше думки, що вигідні саме Росії. Однією з причин тут може слугувати "газове питання" і небажання останніх вступати в економічні конфлікти з Росією.

В цьому випадку "країни-прихильники України" застосовують вже інструменти впливу в рамках Вишеградської групи. Так, на зустрічі очільників урядів Угорщини та Польщі в лютому 2015 р. прем'єр Польщі Ева Копач порівняла нинішню ситуацію в Україні із утисками, яких зазнавали Польща та Угорщина за часів СРСР. І заявила, що українці мають право самі обирати своє майбутнє. "У цій відвертій і складній розмові щодо ситуації в Україні, я сказала прем'єр-міністру Орбану (прем'єр-міністр Угорщини, - авт.), що єдність у позиціях країн Європейського союзу і держав Вишеградської четвірки має першорядне значення. Сьогодні і Польща, і Угорщина мають право самі вирішувати свою долю. І така видатна нація, як українці - теж має право сама вирішувати свою", - заявила польський прем'єр. У свою чергу угорський прем'єр Віктор Орбан на зустрічі з польською колегою заявив, що Європа повинна працювати над стабілізацією конфлікту в Україні спільно з Росією.

Отже, спостерігаємо, що Європейський Союз не має єдиного думки і єдиних інтересів стосовно Росії та України. З одного боку зрозумілим є прагнення ЄС "вирвати" Україну з орбіти впливу Росії, а з іншого, коли ситуація вже стосується збройного конфлікту, то ЄС не йде на ескалацію конфлікту.

Як зазначає український науковець С. Бостан, сильна Україна не вигідна Європі, також як і не вигідна Росії, але не можна забувати, що розколота Україна ще більш небезпечна і непередбачувана. Таким чином, як західним країнам, так і Російської Федерації необхідно будувати свою зовнішню політику по відношенню до України, виходячи з інтересів дотримання миру і спокою в регіоні. Перед Україною же стоїть важливе завдання - це укріплення позицій всього регіону. Оскільки, ті сценарії по дестабілізації внутрішньополітичної ситуації, які сьогодні розігруються вже більше року в Україні, можуть стати реальністю для інших держав, наприклад, для Молдови, країн Балтії чи Грузії.

Однією із головних складових політичного курсу, яким нині йде Росія, є прагнення відновити нею втрачені колись позиції та вплив в міжнародних відносинах. Курс цей відображає не тільки прагнення політичних еліт, але й широких верств населення. Його проведення в певній мірі компенсує в очах населення недоліки економічної політики, соціальний егоїзм олігархії та надто повільні темпи переходу країни на інноваційний розвиток. Це пояснює доволі значну чутливість зовнішньої політики країни від динаміки суспільних настроїв. Тому логіку дій Росії у відносинах з основними геополітичними суб'єктами можливо зрозуміти і пояснити тільки з урахуванням цієї динаміки.

Якщо в часи перебудови та період правління Б. Єльцина в російському суспільстві переважали прозахідні симпатії, то після військового втручання НАТО в колишню Югославію вектор суспільних настроїв почав змінюватись на прямо протилежний. Захід почав сприйматись як джерело різноманітних загроз, притому не тільки у військово-політичному плані, але й в культурному і частково економічному (особливо після запровадження санкцій проти Росії з боку ЄС та США, Канади). Самобутність же Росії, її окремість від інших цивілізацій була усвідомлена як цінність.

Переосмислення було дуже диференційованим. Більше воно торкнулось США, військово-політичних структур типу НАТО, а також тих, хто був готовий беззастережно прийняти американську політичну риторику та йти у фарватері політики побудови однополюсного світу, в якому існує монополія на істину наддержави. Проте, не дивлячись на різке падіння популярності США, неприязнь до неї ніколи не була переважаючою і рівень симпатій не надто поступався рівню антипатій. Ті ж держави Заходу, які демонстрували здатність займати більш збалансовані позиції, і головне - чути іншу сторону (Франція, Німеччина, Італія та ін.), зберегли симпатії та повагу росіян. До країн колишнього СНД у населення Російської Федерації склалось скептичне ставлення, і країни, що ввійшли в це об'єднання вони сприймали з певною байдужістю, за винятком хіба що найближчих сусідів - України та Білорусі, відношення до яких залишалось в багато чому неформальним і "по-дружньому" теплим.

Така "картина світу" була досить стійкою. Як показують дані моніторингу думок і настроїв росіян, оцінки партнерів і конкурентів Росії на міжнародній арені протягом початку ХХІ ст. мінялися дуже незначно. П'ятиденна війна на Кавказі в серпні 2008 р, створила багато в чому нову ситуацію, що викликала різкий перелом в динаміці низки дуже стійких індикаторів, які характеризують думки росіян з питань зовнішньої політики.

Як показують дані всеросійських опитувань, що проводилися вченими Інституту соціології РАН, під впливом кавказьких подій і реакції на них з боку різних країн світу та міжнародних організацій, відбулося реструктурування сформованої в масовій свідомості "матриці загроз", яка в значній мірі визначає емоційну тональність сприйняття населенням міжнародного становища і зовнішньої політики. Нині ця матриця виглядає дещо інакше, ніж на початку поточного ХХ ст., тобто в перші роки президентства В. Путіна. У 2001 р, коли до свіжих ще спогадів про вибухи бомб в Москві та інших російських містах доповнились трансляції всіма телеканалами повітряної атаки на нью-йоркські хмарочоси, найбільшу небезпеку громадяни Росії бачили в міжнародному тероризмі. Поряд з цим їх дуже турбувала можливість переростання глобальної боротьби з тероризмом в затяжні локальні війни.

Сьогодні в масовій свідомості на перше місце висунулося розширення НАТО з перспективою включення в цей альянс Грузії та України. Якщо в 1995-1996 рр. розширенням НАТО було стурбоване лише трохи більше 4% росіян, а в самий розпал бомбардувань Югославії в 1999 р. даний показник збільшився до 12%, то в даний час на цю загрозу вказує найбільше число опитаних. У серпні-вересні 2008 р. воно склало майже половину від загальної величини вибірки (46%). Майже 40% бачать велику небезпеку в можливості втягування Росії в довгостроковий конфлікт на Кавказі. Що ж стосується світового тероризму і небезпеки переростання загальної нестабільності в нову світову війну, то вони відсунулися нині на третє і четверте місця (дані фактори включили до числа трьох, які викликають найбільшу тривогу 33-35% опитаних громадян Росії). П'ятірку найбільш вагомих, на думку росіян, загроз замикає посилення військово-політичного впливу США (ця позиція відзначена в 29% отриманих в ході опитування відповідей). Цікаво, що найменш за все громадян Росії турбують протиріччя глобальної економіки: збільшення розриву між бідними та багатими та виникнення світової політичної кризи.

Стосовно конфлікту в Грузії, то для нашого дослідження цікавим є зміна настроїв росіян після нього щодо України. Новим важливим політичним чинником стає подальше, вслід за кроками В. Ющенка на підтримку Тбілісі, різке охолодження стосунків росіян до України. Частка "українофілів" серед росіян скоротилася вдвічі в порівнянні з періодом до конфлікту 2008 р., опустившись нижче 25-відсоткової позначки. Відповідно, майже в такій же пропорції посилилося негативне ставлення до України. Кількість відповідей, що виражають негативні почуття по відношенню до України, вперше перевищила кількість відповідей, що виражають позитивні почуття, причому значно (23% проти 60%). Навіть Польща з її добре відомими застарілими упередженнями проти Росії і нинішньої її роллю одного з лідерів антиросійської опозиції в Євросоюзі виглядає на цьому тлі краще: позитивне сприйняття цієї країни відзначено у 28% російських респондентів, а негативний - у половини. А адже ще на початку поточного десятиліття Україна, поряд з Білорусією, розглядалася як найбільш вірогідний союзник Росії. Далі приведемо таблицю того, які почуття викликають у росіян різні країни світу (табл. 1).

Таблиця 1. Ставлення росіян до країн світу.

Країна	В основному позитивні	В основному негативні	Не дали відповіді
1.США	13,9	73,8	12,3
2.Польша	28,0	50,7	21,3
3.Великобританія	38,5	38,4	23,1
4.Франція	65,6	14,6	19,8
5.Німеччина	58,1	21,9	20,0
6.Японія	55,5	21,0	23,4
7.Китай	59,2	19,2	21,6
8.Індія	65,5	11,5	23,0
9. Сербія	53,2	14,5	32,3
10. Білорусія	74,5	11,1	14,3
11. Україна	23,1	60,3	16,6
12. Казахстан	69,3	11,8	18,9
13. Грузія	8,2	80,9	10,9

Джерело: Андреев А.Л. Оценка населением образа современной России и ее положение в мире / А.Л. Андреев // Мониторинг общественного мнения. - №4 (92). - 2009. - С. 51.

Ці дані наведені станом на літо 2009 р., а зараз ситуація знову ж таки змінилась. Станом на осінь 2014 р., тобто вже після анексії Криму Росією та конфлікту на сході України частка росіян, які позитивно ставляться до України збільшилась до 32%, а негативно налаштованих впала на 5% до 55%.

Іншою стороною процесу сприйняття є думки на Заході стосовно Росії. Щодо факторів, які впливають на сприйняття Росії на Заході науковець Я. Шемякін виокремлює два основних: по-перше, деякі загальні особливості західного бачення світу; по-друге, специфіку того типу цивілізації, до якого належала Росія. Саме взаємодія цих факторів і сформувало ту "призму", через яку Захід "дивився" на Росію.

Сприйняття Росії ставало проблемою для західної цивілізаційної свідомості поступово, в ході паралельного розгортання в XVI-XVIII ст. двох процесів: генезису Росії-Євразії як особливої цивілізаційної спільності планетарного рівня та самоідентифікації самого Заходу в міру становлення того різновиду "фаустівської" цивілізації, яка виникла в результаті втілення в життя комплексу цінностей модернізації, насамперед цінності раціональності. М. Вебер називав її формальної раціональністю. Значимість статусу російської цивілізації визначалася в очах європейців насамперед тим, що вона виникла на сході Європи і ця цивілізація принципово відрізнялася від Заходу. Цей статус можна умовно охарактеризувати як "прикордонний". Головна з відмінних рис цивілізаційної "прикордонності", яка обумовлює наявність інших, - особливе співвідношення начал (принципів) єдності і різноманіття.

Приблизно з другої половини 1990-х рр. в політичному дискурсі Заходу в цілому і Євросоюзу в особливо спостерігається перехід від поблажливо-доброзичливого сприйняття Росії як країни, що успішно просувається по шляху демократичних реформ і стратегічного співробітництва із Заходом (в ролі його слухняного молодшого партнера), до її представлення як все більш авторитарного суб'єкта міжнародних відносин з посилюючими (нео) імперськими амбіціями. Але особливо високого напруження антиросійська риторика досягає в період другого президентства В. Путіна, і з тих пір її рівень не спадає.

Особливою і вартою уваги є позиція Росії в регіональних конфліктах, яка вже тривалий час залишається "головним болем" світового політикуму. У "путінський період" розпалу чеченських кампаній та конфлікту на сході України, анексії Криму вона набула особливо радикальної форми. Аргументом "окремої точки зору" і забезпечення "захисту національних інтересів" здебільшого служить російський військовий контингент Миротворчих Сил ООН. Прикладів вистачає - від "дивного" захоплення аеропорту російськими десантниками під час останніх воєнних операцій на Балканах до непрямої, але явної підтримки військовими засобами сепаратистських сил у Придністров'ї, Абхазії, Осетії, Карабаху та інших гарячих точках по периметру колишнього Радянського Союзу, а останнім "нововведеннями" були "зелені чоловічки" в Криму та "самостійні сепаратисти" в Донбасі. Безпрецедентна пропагандистська кампанія, розгорнута відповідними службами психологічних операцій Чорноморського Флоту, і відкриті військові провокації (несанкціоноване висадження морського десанту під час навчань, похід військової техніки до українських маяків, криза на Тузлі та ін.), спрямовані на посилення впливу Російської Федерації на Кримському півострові й неприховану підтримку сепаратистських рухів у Кримській Автономії України були тим ґрунтом, який дозволив і багато в чому уможливив анексію півострову. Найчастіше для ефективного проведення подібного роду діяльності експлуатуються прийоми "відродження історичної пам'яті": ідеї панславізму, слов'янського братерства, єдиної батьківщини (у т.ч. і СРСР), спільності інтересів на тлі "ворожого Заходу", "агресивного блоку НАТО та експансіоністської політики США", інші політичні штампи епохи радянського неоколоніалізму і "холодної війни". Згадані вище дії, у комбінації з втручанням у хід виборів з метою організувати перемогу проросійських сил та маріонеткових режимів у країнах СНД, економічним тиском з політичною метою, натяки про "право захисту національних інтересів усіма наявними засобами" мають за мету відновити своє безроздільне панування на просторі "урізаного" СНД. Цілі зрозумілі - уповільнення процесів демократизації, недопущення євроатлантичної інтеграції та фактичної реалізації суверенітетів держав, які перебувають нині в зоні "життєвого простору" Росії (тут не можна не згадати вже сучасного класика З. Бжезинського з його думкою про те, що без України Росія не може претендувати на статус впливової світової держави). Утримуючи у сфері свого впливу цей політичний конгломерат, РФ усе ще сподівається на повернення собі статусу супердержави.

З такою самою метою використовується членство країни в Раді Безпеки ООН і організована з 2001 року всесвітня боротьба з міжнародним тероризмом. Щодо останнього, то наслідком участі Росії в кампанії проти ісламського фундаменталізму й екстремізму стала "індульгенція" на терор у Чечні. Рішення внутрішніх політичних проблем шляхом повномасштабної війни у власній країні відбувається за цілковитого мовчання офіційних міжнародних правових інституцій, обов'язком яких є власне захист прав людини. Утім, подібна реакція спостерігається і відносно Іраку та Палестини. Заміна міжнародного права правом сили стала особливістю нинішнього світу політики. У випадку з Росією справа тільки частково стосується мусульманської складової проблеми. Адже в Іраку та Ірані офіційна Москва дуже ретельно оберігає власні інтереси, нерідко потураючи існуючим антидемократичним підвалинам і зневажаючи введені ембарго та позицію ООН. У цьому - теж "особлива думка" Росії, розрахована як на захист економічної вигоди, так і на формування іміджу наддержави. Згадуючи Україну в цьому контексті, то найбільшого резонансу викликали виступи російського представника в Раді Безпеки ООН та блокування Росією питань, що стосуються України.

Але з іншого боку, ще на початку 2013 р., федеральний канцлер ФРН А. Меркель заявляла, що через своє географічне становище Україна змушена балансувати між ЄС та Росією. На її думку, Україна і у довгостроковій перспективі залежатиме від розвитку стратегічних партнерських відносин ЄС із Росією. Колишній комісар ЄС Г. Ферхойген відзначає, що для більшості провідних політиків Західної Європи Україна залишається залежною перемінною у взаєминах із Росією. Тому Україну сприймають лише настільки, наскільки вона корисна для стосунків Німеччини, Франції, Великобританії або ЄС у цілому із Росією. Отже, як ЄС, так і Росія можуть вважати Україну периферією, що збігається для двох геополітичних центрів. Сьогодні же, на нашу думку, ситуація дещо змінилась у зв'язку з відкритою агресією Росії та анексією Криму. Можна вести мову, що акценти змінились, проте, все ж таки, існує сильна взаємозалежність у сприйнятті України та Росії на геополітичній карті світу.

Український дослідник А. Соболєв вважає, що анексію Росією Криму слід розглядати як один з етапів проведення широко-масштабної "каральної експедиції" В. Путіна проти суверенної, незалежної Української держави. Це сталося внаслідок перемоги Революції гідності (Кремль вважає її переворотом) - повалення українським народом корупційної влади В. Януковича. Головна мета "каральної експедиції" В. Путіна - отримання повного політичного, економічного й військового контролю над Україною.

Головними причинами російської інтервенції проти України, на думку А. Соболєва, слід вважати:

- бажання Кремля "покарати" Київ за Революцію гідності й водночас дискредитувати його успіхи в очах російських громадян;

- небезпідставне побоювання Кремля про можливість реалізації подібних із Києвом сценаріїв соціальних протестів у Росії (де авторитарний режим В. Путіна фактично вже перетворився в тоталітарний);

- реалізацію давно спланованого Кремлем сценарію щодо анексії Криму та перетворення його у найпотужнішу у східноєвропейському регіоні військову базу - своєрідний південно-західний форпост Росії, що остаточно й "назавжди" усуне необхідність узгодження з Україною питання базування ЧФ РФ;

- демонстрацію внутрішньому споживачу "інформаційного ресурсу", що демократичні перетворення в країні здатні привнести лише хаос, громадянську війну, економічний колапс тощо;

- "необхідність" переходу (у зв'язку з перемогою демократичних сил на Євромайдані) до фази практичної реалізації планів російських спецслужб щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки на Сході та Півдні України у спосіб використання заздалегідь створених терористичних угруповань і проросійських сепаратистських рухів;

- завадити проведенню демократичних виборів й унеможливити нормальну політичну й економічну діяльність у регіонах країни.

Приєднання Криму, як зазначає російський політолог І. Зевельов, означає кардинальний перегляд російської зовнішньополітичної доктрини, яка тепер "спирається на зовсім нову інтерпретацію національної ідентичності й загроз безпеки. До 2014 р. у реалістів-державників та "імперців" з'явилося відчуття сили й упевненість, що Росія може відносно безболісно приєднати Крим, скориставшись глибокою кризою української державності. Відносини із Заходом більше не є пріоритетом зовнішньої політики, і його думку тепер можна ігнорувати. Головне ж полягає в тому, що фактично стала офіційною ідеологія пострадянського реваншу. Її основою є образ Росії - збирачки розділеного штучними кордонами російського світу". Тобто нині Росія дотримується нової зовнішньополітичної доктрини, яка пов'язана із внутрішніми уявленнями про російську ідентичність і спирається на політику реалізму.

Отже, Україна посідає особливе місце в міжнародних інтересах Росії та ЄС. Для нашого північного сусіда реалізація його інтеграційних проектів є основним механізмом у відновленні статусу світової держави. В свою чергу дані інтеграційні проекти не можуть бути успішними без включення одного із найбільших гравців регіону СНД, тобто України. Цим зумовлюється зацікавленість Росії в українських територіях. З іншого боку, Україна вже обрала свій шлях, який полягає в інтеграції в євроатлантичний простір, що, звичайно, не влаштовує Росію, яку лякає навіть перспектива приєднання України до НАТО. Також Росія не хоче допустити приєднання України до західного цивілізаційного вектору розвитку, який останнім часом сприймається навіть вороже та агресивно. ЄС в свою чергу завжди прагнуло перетворити Україну в своєрідну буферну зону між ним та Росією.

2.2 Євроінтеграційні процеси та місце в них Росії і України

Відносини у трикутнику "Україна - Європейський Союз - Росія" впливають не лише на геополітичне становище даних міжнародних суб'єктів. Від їх інтенсивності та результативності залежить баланс глобальних інтересів.

Розвиток європейської інтеграції є одним із найважливіших історичних процесів, який досяг апогею в другій половині XX ст. Водночас витоки ідеї єднання європейських народів мають тривалу передісторію. В основі еволюції ідеї єдиної Європи - від мрії й утопічних проектів, які виношували одинаки, до ідейного руху й здійснення політичного проекту - лежить багатовіковий досвід співіснування декількох десятків народів, які знаходяться на території, що становить навіть дещо менше 10% заселеної території Землі. Для осмислення євроінтеграційних процесів спочатку коротко зупинимось на теоретичній складовій.

З наявної палітри теоретико-методологічних узагальнень в контексті як поглиблення, так і розширення Євросоюзу виокремимо, насамперед, три базові, концептуальні.

По-перше, це Європа "різних швидкостей" (уперше термін з'явився в "звіті Тіндеманса" (1975 р.). Так характеризується ситуація, коли не всі держави-члени можуть або хочуть в однаковому темпі просуватися до інтеграції у певних сферах. Це вимагає спеціальних заходів для погодження інтересів різних груп держав. Загалом положення "звіту Тіндеманса" були відхилені. Однак при запровадженні європейського механізму обмінних валютних курсів (наприкінці 1970-х років) було все ж допущено можливість "різних швидкостей" у рамках європейської монетарної системи. Реальні загрози Європі "різних швидкостей" виникли й після першої невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС, що також свідчило про можливу кризову ситуацію в контексті творення єдиного суб'єкта міжнародних відносин.

По-друге, це Європа a la carte, так зване "меню" стратегій розвитку європейських країн - тобто модель інтеграції, за якою держави самі вирішують, брати чи ні участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване opt-out щодо положень "Соціального пакету" Маастрихтської угоди. Цей термін відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії "як з меню" і долучатися до їх реалізації. Така модель може становити загрозу всьому процесу європейської інтеграції, отже має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС (до речі, інша назва - модель "змінної геометрії" євроінтеграції).

І, по-третє, Європа концентричних кіл - концепція, запропонована Ж. Делором у січні 1989 р. Вона передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямку "центру" Євроспільноти, яким мали б бути країни ЄС після створення політичного союзу, спільного ринку та господарського й валютного союзів. Далі йдуть країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському і правовому плані. Зовнішнє коло утворюють країни, асоційовані з ЄС, які претендують на повноправне членство. Четверте, найширше коло - це країни - члени ОБСЄ як спільний простір європейського співробітництва.