Особливості взаємовідносин між ЄС і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України

Етимологія терміну "інтеграція". Аналіз взаємовідносин у трикутнику Україна-Європейський Союз-Росія. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України. Дослідження залежності євроінтеграційного розвитку України від впливу російського фактору.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.06.2015
Размер файла 133,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Для України одним із найважливіших з процесів, які відбуваються в руслі євроінтеграції є розширення на Схід. Розширення на Схід вказує на важливість колективних ідей (ідентичності, цінності, норми) для інтеграції Європи. На засіданні Європейської Ради в Страсбурзі ще в грудні 1989 р. керівники держав та урядів проголосили: "Ми передамо солідарні почуття всіх людей Спільноти, коли висловимо нашу глибоку радість з приводу тих змін, які зараз відбуваються… Ці зміни дають підстави для надії, що поділ Європи можна подолати". Такий загальноєвропейський заклик Спільноти в період змін у Східній Європі був, однак, не більш, ніж певний церемоніал, інструмент ствердження ідентифікації й легітимації. Країни ж Центрально-Східної Європи вимагали не лише широкої підтримки їхніх ліберально-демократичних трансформацій, а й інтерпретували подолання поділу Європи як недвозначну перспективу щодо вступу, чого до завершення конфлікту Схід-Захід не містила жодна заява ЄС.

Стратегія аргументації країн ЦСЄ полягала в тому, щоб презентувати себе як частину колективу, якому притаманна ідентичність ЄС, конституювати розширення як питання принципів і цінностей й трактувати відмову від розширення на Схід як зраду цим принципам і цінностям. Як перший крок, держави ЦСЄ стали апелювати до пан'європейської, ліберальної колективної ідентичності Спільноти й наполягали на власному праві поділяти цю ідентичність. Наступним кроком представників ЦСЄ стало визначення розширення як питання цінностей і сутності Спільноти. Озброєні такою дефініцією, ці держави аргументували тим, що рішення про розширення не може прийматись на основі окремих державних інтересів або з точки зору прибутків і витрат (адже на розподіл преференцій країн-членів ЄС, поділивши їх на "рушіїв" та "гальмівників" щодо розширення на Схід, впливали такі чинники, як географічне розташування до країн ЦСЄ, а також економічні та геополітичні інтереси в цьому регіоні).

Слід зазначити, що західна історіографія чимало уваги присвятила мотивам розширення ЄС на Схід. Так, американський політолог М.А. Вахудова в монографії "Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму" наводить думки таких науковців як К.М. Фірке, А. Вінера, У. Седелмаєра, Ф. Шиммельфенніга та інших щодо пріоритетності мотивів, якими керувалися країни-члени співтовариства у відборі нових кандидатів до ЄС. Сама ж дослідниця схиляється до думки, що "ліберальні норми ЄС лише підсилили дію матеріальних інтересів в ухваленні рішення про розширення, але вони безумовно відіграли важливу роль в інших випадках, як-от, задаючи параметри передвступного процесу та впливаючи на зміст вимог до членства ЄС". Тривалий процес дії важелів впливу ЄС для посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи завершився найбільшим за всю історію Євросоюзу розширенням. 1 травня 2004 р. членами ЄС стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія, а вже 1 січня 2007 р. його лави поповнили Болгарія та Румунія.

У цьому контексті постає чимало питань, зокрема, які перспективи членства в ЄС країн, що не входять до групи нових членів і офіційно визнаних кандидатів та протокандидатів? Які шанси на будівництво об'єднаної Європи має Україна? Адже із часу здобуття нашою державою незалежності її інтеграція до Європейського Союзу стала одним з головних політичних та економічних пріоритетів. Підкреслимо, що Україна ще в "Основних напрямах зовнішньої політики України", затверджених Верховною Радою в 1993 р., чітко сформулювала прагнення поповнити сім'ю європейських країн і ввійти до європейського простору. Значний поступ Україна зробила в цьому плані, підписавши Угод про Асоціацію з ЄС, про що детально буде сказано у наступному розділі роботи.

Політику ЄС щодо України слід визначити як таку, що не має чіткої концепції. На ній лежить тавро подвійності, двозначності й навіть суперечливості, про що свідчать наслідки розширення ЄС на Схід. Причини варто шукати в подіях 1993 року, коли в Маастрихті було прийнято принципове рішення про доцільність розширення Євросоюзу, а також визначено його можливі кордони. Йшлося, насамперед, про "відновлення Європи" в межах, що існували до початку Другої світової війни. Саме тоді й було вирішено, які країни мають поповнити список членів Європейського Союзу в майбутньому, на основі чого й будувалася політика розширення організації. На превеликий жаль, Україна до списку кандидатів не потрапила, але варто відзначити, що, щойно здобувши на той момент незалежність, шансів як таких вона не мала.

Європейський Союз ще з початку 90-х років ХХ століття провадив стосовно Києва досить пасивну політику, зациклившись на "першій хвилі" розширення (Польща, Угорщина, Словенія, Чехія, Естонія), а потім - на балканській кризі. Європа, нібито намагаючись показати свій інтерес до України, насправді тримала її на відстані, уникаючи подальшого зближення. Сам підхід ЄС до нашої держави полягав у фактичній відмові останній не лише в повноправному, а навіть в асоційованому членстві. Україну, по суті, підштовхували до входження в зону впливу Москви (що і спостерігалось у період президентства Л. Кучми, а згодом і В. Януковича). Аргументи стосовно відродження у такий спосіб євразійської політичної могутності не справляли на європейських чиновників жодного враження. Ще більше ця тенденція посилилася після розширення ЄС у 2004 році, коли в Брюсселі зміни в Центральній Європі почали вважати остаточними.

Як зазначив в одному зі своїх інтерв'ю Вацлав Гавел, "Європейський Союз шукає зараз відповідь на те саме питання, що й Україна: де закінчується Європа?". Фактично, ще 5-10 років тому в уяві європейців лінія розламу пролягала саме західним кордоном нашої держави, яка, таким чином, є лише сусідом, але аж ніяк не перспективним членом європейської сім'ї. Це сприйняття утверджувалося внаслідок реального розчарування в Європі українською перманентною політичною кризою 2005-2009 років, непередбачуваними наслідками світової економічної кризи, її впливом на вітчизняну економіку тощо.

Останні розширення ЄС у 2004 та 2007 рр. не лише змінили внутрішню ідентичність та принцип функціонування Європейського Союзу, а й регіональний баланс сил, стратегію контролю над енергетичними поставками, що позначилося на розподілі територій та зовнішній політиці.

Кордон ЄС впритул наблизився до України, яка стала "спільним простором" зовнішньої безпеки для Євросоюзу та Росії. Т. Гомарт (Thomas Gomart) зазначає: "Неофіційно "спільний простір" вважається полем геополітичної конкуренції. Основною причиною цього є збіг (двох периферій) в межах колишньої радянської території та вочевидь взаємна довіра. Як приклад: події в Україні в листопаді 2004 р. стали невирішуваним питанням під час саміту Росія-ЄС у Гаазі. Є чітке відчуття, що Росія відступає, а ЄС навпаки розширюється".

Проте події Євромайдану, які показали прагнення українського народу розвиватись шляхом європейського, а не східного-азіатського зразка змінили ситуацію. Підписання спочатку політичної частини Угоди про Асоціацію, а згодом і економічної, в свою чергу закріпили євроінтеграційні наміри українців і зобов'язали владу здійснювати політику реформування держави.

Важливим моментом в євроінтеграційних процесах є також питання європейської ідентичності, на чому ж саме будується об'єднана Європа у соціокультурному плані. Непроста історія країн Європейського Союзу вимагає від європейців дотримання принципу толерантності у практичній площині задля уникнення конфліктів, що ставить на порядок денний проблематику формування спільної європейської ідентичності. При аналізі європейської ідентичності, зазначає О. Толкачов, прийнято виділяти два конкуруючих і взаємовиключних підходи. Перший підхід, що виник на початкових етапах європейської інтеграції, означують "союзний націоналізм". Його сутність обумовлювалася тим, що всі країни, які були учасниками європейської інтеграції на зорі створення ЄС, поєднувала спільна історія, територія, культура. Це стало основою європейської ідентичності. Слід зазначити, що прихильники концепції "союзного націоналізму" доволі скептично ставилися до розширення європейського співтовариства.

Утім перетворення суто економічного об'єднання в політичне призвело до необхідності пошуку нових критеріїв європейської ідентичності. У ролі таких критеріїв стала сприйматися спільність певних цінностей: демократія, правова держава, повага відмінностей (тобто толерантність). Але найвищою цінністю вважався індивід, а соціальне життя було покликаним слугувати для забезпечення його комфортних умов існування. Такий - новий - підхід до розуміння європейської ідентичності отримав назву "патріотичний конституціоналізм". Означені цінності актуальні для сучасного Євросоюзу.

Проблема ідентичності вельми важлива для ЄС, оскільки, на думку німецьких дослідників М. Яхтенфукса та Б. Колєр-Коха, ЄС - це не лише інститут, що допомагає вдосконалити механізми вирішення спільних проблем та конфліктів, "Європейський Союз - це нормативний політичний устрій, що має вирішальний вплив на індивідуальне та колективне життя".

Український дослідник Г. Куц виокремлює три базових параметри формування колективних ідентичностей: комунікація, пам'ять, досвід. Він зазначає, що, по-перше, Європа не становить комунікативну спільноту, оскільки вона є багатомовною. По-друге, у європейців відсутня спільна пам'ять стосовно епохальних подій, оскільки кожна європейська країна має власну історію зі своїм минулим, яке може не вписуватися в бажане спільне минуле Європи. Ця пам'ять впливає і на сучасних європейців. Адже роль постаті Наполеона для французів суттєво відрізняється від тієї ролі, яку відіграє ця постать у пам'яті німців чи поляків. Друга світова війна також залишила різні спогади у німців та англійців. По-третє, спільність досвіду також можна вважати проблематичною, оскільки всякий досвід базується на моделях пам'яті. Тобто сучасність оцінюється, виходячи з існуючих трактувань подій минулого. Втім саме цей критерій здатний наповнювати європейську ідентичність у майбутньому (так, скажімо, європейці разом набувають спільного досвіду, пов'язаного з використанням єдиної валюти євро).

У формуванні європейської ідентичності особливої ролі набуває символічна репрезентація спільної політики. Насамперед маються на увазі впізнавані символи Європи: прапор (офіційний символ ЄС з 1986 р.), гімн Євросоюзу (вступ до "Оди радості" - фрагмент 9-ї симфонії Бетховена на слова Шиллера). Певну роль у цьому контексті відіграє також менш впізнавана символічна репрезентація: день Європи - 9 травня (у 1950 р. 9 травня Р. Шуман виступив з декларацією щодо об'єднання "вільних націй Європи"), девіз "Єдність у різноманітності" (з латини "In varietate concordia"), спільна валюта, спільний мережевий домен ("eu" з 2005 р.).

Варто зазначити, що біля витоків ідеї європейської інтеграції була ідея пан'європеїзму. Пан'європеїзм (від грец. pan - усе і Europe - Європа) буквально трактують як те, що охоплює всю Європу, стосується всієї Європи. Пан'європеїзм - політична доктрина, що відображає інтеграційні процеси в Європі. В основі цієї концепції лежать ідеї створення загальноєвропейських міждержавних органів, тому інколи пан'європеїзм називають ідеологією "об'єднаної Європи". Іноді пан'європеїзм трактують як ідеологему, яка конструює євроінтеграційний дискурс. Ідеї пан'європеїзму базуються на ліберально-демократичних засадах.

З точки зору багатьох теоретиків, у наш час шлях до європейської ідентичності лежить через усвідомлення власної національної ідентичності. "Відтак народи, які на сьогодні асоціюють себе з Європою, спочатку вирішили свої внутрішні проблеми, позбулися історичних образ, а лише потім стали повноправним членом великої європейської сім'ї народів". Така постановка питання є, на нашу думку, досить практичною і для України. Адже наша історія має чимало сторінок, які по-особливому формують відносини України з іншими, вже європейськими країнами та з Росією, яка намагається не втратити свій вплив на прийняття стратегічних рішень в нашій державі.

Повертаючись до проблематики сучасних міжнародних відносин зазначимо, що осмислення процесів європейської інтеграції наводить багатьох дослідників тієї думки, що ЄС постало як виклик монополярній світовій системі, якщо вести мову у парадигмі світового порядку. Становлення нового світового порядку має на меті посилення дієздатності ЄС у міжнародному плані, перетворення його на одного з глобальних гравців, спроможного запропонувати свою, альтернативну в першу чергу до американської, модель нового світового порядку. Якщо прибічники останньої користуються принципами реалістичної школи міжнародних відносин, то європейці воліють приймати рішення у нормативному контексті, який передбачає трансформацію міжнародного права у "транснаціональний порядок" (згідно Ю. Габермаса). "Монополярному світові вочевидь притаманна нестабільність, особливо, якщо гегемон користується своєю силою безвідповідально. Краще врівноважувати цю силу не менш могутнім утворенням - ЄС". Проте, на нашу думку, наявність заморожених конфліктів Грузії та Молдові, протистояння на сході України і активізація Росії в регіоні СНД вносить корективи у плани ЄС, в якого тепер на порядку денному стоїть конкуренція з Росією.

У рамках Спільної зовнішньої політики Європейський Союз має змогу впливати на своїх сусідів завдяки як "м'якій силі" Союзу, так і його спеціально виробленим інструментам впливу. Беручи до уваги підтверджену Лісабонським договором правосуб'єктність Європейського Союзу, варто все ж пам'ятати про його статус особливого актора міжнародних відносин та достатню складність і унікальність його зовнішньої політики.

Із посиленням зовнішньополітичної складової в ЄС та зважаючи на динамічний характер цього об'єкта вивчення, дослідники та вчені з різних країн у своїх працях намагаються концептуалізувати питання, водночас вивчаючи особливості процесів, що відбуваються із Європейською зовнішньою політикою шляхом побудови теоретичних моделей, які б допомогли краще зрозуміти основні тенденції розвитку політики.

Водночас варто мати на увазі комплексність Спільної зовнішньої політики, в рамках якої для різних груп країн існують окремі підходи вироблення політики та розвитку відносин. Східне партнерство як складова Європейської політики сусідства, компонента Спільної зовнішньої політики ЄС, охоплює країни Східної Європи, а саме Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну, і передбачає розвиток східного виміру Європейської політики сусідства. В рамках ініціативи Східного партнерства в ЄС сформувався та застосовується певний механізм впливу, а також використовується низка важелів для того, аби стимулювати у країнах на Схід від кордону з ЄС бажані, насамперед для останнього, реформи. Вивчення цих процесів стало пріоритетним у працях ряду дослідників. Приміром, Л. Аггестам наголошує на значенні розширення ЄС як "приклад значної ролі, яку ЄС відіграє у перебудові європейського порядку по закінченні "холодної війни", М. Леонард визначає силу Європи у силі трансформації та перетворення. Проводяться дослідження й того, як Європейський Союз та його інституції впливають на країни-члени у творенні ними власної політики (Е. Моравчик, В. Зандгольц, А. Стоунсвіт), аналіз впливу розширення ЄС та процесів інтеграції на сам Європейський Союз та його зовнішню політику (М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох, К. Сміт), а також і спеціальні дослідження способів впливу ЄС на держави, що приєднались до ЄС 2004 та 2007 рр. Серед таких варто виділити статтю Г. Граббе "Як європеїзація впливає на врядування в ЦСЄ? Кондиціональність, поширення та різноманіття", де авторка визначає такі інструменти впливу на зміни у країнах Центрально-Східної Європи шляхом кондиціональності та завдяки процесу набуття членства: моделі (законодавчі та інституційні шаблони), гроші (грошова та технічна допомога), моніторинг та оцінка Єврокомісією, поради та твіннінг, контроль (доступ до різних стадій процесу вступу до ЄС). Застосовуючи схожий підхід, М.А. Вахудова розрізняє пасивні та активні важелі впливу Європейського Союзу. "Під пасивними важелями я розумію привабливість членства у ЄС, а під активними - умисні умови, які ЄС висуває в ході процесу приєднання". Іншими словами, пасивні важелі - це "тяга", яку ЄС чинить на внутрішню політику вірогідних кандидатів на вступ, лише зважаючи на факт свого існування та своєї звичної поведінки, а активні важелі - політичні й економічні вимоги, які виникають шляхом надання ЄС країнам чіткої перспективи членства.

Загальною рисою, що об'єднує всіх цих дослідників, є визнання "м'якої сили" Європейського Союзу, завдяки якій у країнах Східної Європи відбуваються важливі перетворення. Дж. Най, автор цього поняття, визначає її як здатність формувати те, чому надають перевагу інші держави самим своїм прикладом. Варто зазначити, що він відрізняє "м'яку силу" від "впливу", вказуючи, що "вплив також може виходити із жорсткої сили погроз або платежів. А м'яка сила - це більше ніж просто переконання або здатність спонукати людей за допомогою аргументів, хоча це її важлива складова. Це також здатність приваблювати, і принада часто призводить до покірності. Простіше кажучи, виходячи з поведінки, м'яка сила - це приваблива сила".

Основна мета Європейської політики сусідства - це запобігання появи розколу між Європою з високим рівнем добробуту і Європою "другого плану", яка складається з європейських держав, які не є членами Європейського Союзу. Європейської політики сусідства відноситься до країн, які мають сухопутний або морський кордон з Європейським Союзом: Алжир, Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Палестинська Автономія, Сирія, Туніс та Україна. Російська Федерація, зрозуміло, теж є сусідньою державою, але між Європейським Союзом і Росією існує окрема домовленість, регулююча їх взаємини: "Стратегічне Партнерство". Цікаво відзначити, що всі європейські країни, названі вище, в тому числі і Росія, є державами, які отримали або продовжують отримувати фінансову підтримку від ЄС в рамках програми TACIS. Ця програма покликана сприяти перехідним процесам в даних країнах і побудові в них демократичних інститутів.

Європейський Союз хоче вибудовувати зі своїми сусідами відносини, які засновані на взаємній прихильності таким цінностям, як демократія, права людини, верховенство права, ринкова економіка. У той же час в рамках політики сусідства є можливість поглиблювати відносини в політичному плані і підняти економічну інтеграцію на більш високий рівень. Основою для співробітництва є двосторонні план дій, який узгоджений Європейським Союзом та окремими країнами. Європейська політика сусідства не вступила в силу для Білорусі, Лівії та Сирії, оскільки ці країни не підписали угод з ЄС.

Також не слід перебільшувати значення об'єднавчих тенденцій у взаємодії країн, що входять в даний час до складу Європейського союзу, як в економічній, політичній, соціальній, культурній та інших сферах. На практиці все виявляється справою більш складною і суперечливоюм. Враховуючи це, відомий фахівець в області західної культури Ж. Барзун пише, що не плюралізм, а сепаратизм став найсильнішою тенденцією рубежу тисячоліть, ідеал плюралізму дезінтегрував і сепаратизм зайняв його місце, взяла гору ідея, що "салат краще, ніж плавильний тигель". Добре відомі тенденції сепаратизму у Великобританії (Північна Ірландія, Шотландія, Уельс), у Франції (бретонці, корсиканці, баски і ельзасці), на півночі і півдні Італії, в Іспанії (каталонці і баски) і т.д. В значній мірі загальною тенденцією для більшості країн ЄС є зниження народжуваності, депопуляція корінного населення і, одночасно, різке зростання імміграції, особливо мусульманського населення. Не випадково в Західній Європі набув поширення термін "Єврабії". Як пишуть автори доповіді Національної ради з розвідки США "Глобальні тенденції - 2025: Трансформований світ": "Нові члени послаблять сукупну силу Європейського союзу. Мусульманські іммігранти зроблять Європу більш строкатою і менш консолідованою. Пробним камінням розширення впливу Європейського союзу буде питання про прийом Туреччини до 2025 р. Європа буде більшою мірою залежною від Росії у сфері енергії. Більше за інших зблизяться з Росією Німеччина та Італія".

Дійсно, ступінь впливу Європи на світовій арені в умовах відходу від монополярної системи світоустрою на чолі з США до поліцентричної буде залежати від її здатності досягти політичної єдності. Вступ в перспективі до ЄС нових східноєвропейських держав може ускладнити подальший ефективний економічний розвиток. Можливий вступ до ЄС Туреччини тягне за собою як загрози (через масштаби Туреччини та її релігійних і культурних відмінностей), так і сприятливі можливості (в тому випадку, якщо між нею та іншими членами ЄС буде досягнуто взаєморозуміння з основних питань). У процесі "притирання" можуть бути знайдені нові рішення, які допоможуть Європі адаптувати і інтегрувати своє зростаюче мусульманське населення.

Зважаючи на наявні загальні підходи до визначення інструментів впливу ЄС на демократичні перетворення у країнах Східної Європи, розглянемо, яким чином сьогодні формується вплив ЄС на держави, об'єднані ініціативою Східного партнерства. Насправді, з її виникненням Європейський Союз у відносинах із державами-учасницями ініціативи Східного партнерства продовжив використовувати вже відпрацьований механізмом Європейської політики сусідства, а саме: ті самі двосторонні переговори з високими сторонами й ті самі фінансові інструменти, що й раніше. Повторенням механізму політики Східного партнерства є також його спрямованість на всіх східних сусідів ЄС, окрім Росії. Окрема політика та підхід на основі географічного критерію, відмінний від підходу налагодження партнерства з державами Середземномор'я, є перевагою цього механізму, натомість недоліком є об'єднання шести багато в чому несхожих країн, які перебувають на різних стадіях переговорів з ЄС та мають рівновіддалену перспективу і різний ступінь теоретичної можливості їхнього членства у Союзі.

Все ж, в ініціативі Східного партнерства різношвидкісну європеїзацію було враховано завдяки поєднанню двостороннього та багатостороннього виміру співпраці. Двосторонній вимір має два компоненти. До першого можна віднести саміти (конкретна) держава - ЄС, які передбачають переговори на найвищому рівні щодо основних напрямів роботи за визначеними заздалегідь сферами, а також встановлення нових пріоритетів. Значення таких самітів часто робоче, проте все ж ключові рішення зазвичай приймаються саме там, як, наприклад, на саміті Україна - ЄС восени 2008 р., коли було заявлено статус України як європейської держави та погоджено надати майбутній двосторонній угоді назву Угоди про асоціацію. Другий компонент цього виміру - зустрічі на двосторонньому рівні представників держав Східного партнерства та держав-членів ЄС. У цьому контексті можна згадати візит Президента України В. Януковича до Німеччини у вересні 2010 р., коли на зустрічі з канцлером Німеччини А. Меркель одним із аспектів розмови стала загроза свободі слова в Україні і висловлене канцлером занепокоєння як реакція на заяви правозахисних організацій та журналістів України у європейському інформаційному просторі.

Механізм взаємодії ЄС із державами Східного партнерства інституціоналізується також шляхом проведення саміту Східного партнерства, організації зустрічей вищих урядників, зустрічей міністрів закордонних справ, інших міністрів, форуму ЄВРО-НЕСТ, на якому присутні депутати від Європейського Парламенту та парламентів країн-учасниць ініціативи.

У рамках цих механізмів Європейський Союз використовує різні інструменти, або, точніше, важелі впливу на країн-учасниць. Серед них найсильнішим є перспектива членства, яку ЄС може надавати офіційно або ж просто не заперечувати можливість членства у майбутньому.

Стосовно України, то завдяки первинному членству України в ООН і подальшій участі в деяких універсальних та регіональних організаціях після здобуття незалежності всі зусилля нашої держави були спрямовані на набуття членства в міжнародних організаціях і особливо, налагодженню тісної співпраці з ЄС.

Стосовно Російської Федерації та її місця в міжнародних інтересах ЄС варто зважати на ряд моментів. У геополітичному аспекті країни Старого континенту мають стартові програші позиції по відношенню до Росії. Найрозвинутіша частина ЄС (в економічному, політичному і соціальному сенсі), унаслідок багатовікових політичних катаклізмів і збурень, виявилася майже позбавленою необхідної сировини, передусім - життєво необхідних для сучасної промисловості нафти та газу. У такий спосіб сформувалася природна залежність демократичних країн Західної і Центральної Європи від "нафтового диктату" власника наразі невичерпних запасів "рідкого чорного золота", яким виявилася сучасна Росія. Ситуація зобов'язує Європу виявляти зацікавленість у сильній Росії тільки до певної межі - забезпечення її внутрішньої стабільності та передбачуваності зовнішньополітичного курсу, що, на думку європейських владних еліт, зможе гарантувати безперебійні поставки необхідної сировини згідно з домовленостями.

Проблемною, з погляду відносин у системі ЄС-Росія, залишається "західна територія" останньої - Калінінград (Кенігсберг). "Вмонтований" у післявоєнну конструкцію Європи незрозумілий анклав далекої РСФСР мав цілком зрозуміле ідеологічне і воєнно-стратегічне призначення. Наразі цей "острів Рад" серед європейського моря є рудиментом старої системи противаг на міжнародній арені, що, проте, не заважає йому виконувати роль об'єкта торгів і спекуляцій з боку Російської Федерації щодо пільгового візового режиму, обмежень програмної діяльності НАТО в регіоні Балтики та прав російських громадян у контексті європейських норм. З огляду на таку ситуацію посилення Росії пропорційно супроводжуватиметься зростанням дипломатичного й інших видів тиску на сусідні з анклавом країни Балтійського субрегіону, що вкрай небажано для клімату безпеки у цій частині Європи.

Формальною точкою відліку взаємовідносин ЄС та Росії служить Угода про торгівлю та комерційну і економічну співпрацю, підписана ще за радянських часів у грудні 1989 р. Після розпаду Радянського Союзу знадобився відносно короткий період для того, щоб нова Росія і ЄС в червні 1994 р. уклали новий документ - Угоду про партнерство та співробітництво.

В результаті стрімкого розширення ЄС на рубежі ХХ-ХХІ ст., серед країн-членів Співтовариства опинились не тільки держави - колишні союзники СРСР, а й три бувші радянські республіки - Естонія, Литва та Латвія. Нові члени ЄС принесли з собою в організацію власний погляд на розвиток відносин з Росією, що відрізнявся настороженістю, а інколи і ворожістю.

Одним із вагомих факторів, що впливав на політику ЄС щодо Росії стало те, що більшість із членів ЄС є учасниками Північноатлантичного договору. В результаті стосунки між Росією та НАТО не могли не відображатись на динаміці відносин між Москвою і Брюсселем. Причому в більшості випадків такий вплив мав негативний вплив для діалогу, особливо враховуючи зростаючу напругу між Росією і НАТО, що стало наслідком розширення останньої на схід.

У Євросоюзі напередодні мегарозширення 2004 р. домінували очікування швидкого перетворення цієї організації в один з провідних центрів сили на планеті, широку популярність здобули концепції "європейської мрії" та "євросфери". Зміцнювалось прагнення лідерів ЄС поряд з економічною міццю спільного ринку наростити самостійні політичні м'язи, перетворити Європейську політику у сфері безпеки і оборони в дієвий інструмент впливу ЄС у світі. Росія завдяки консолідації внутрішньополітичного простору і швидкому росту ВВП з опорою на сировинний сектор економіки також активізувала свої зовнішньополітичні зусилля, взяла курс на утвердження себе в якості самостійного гравця на міжнародній арені. Її ставлення до меж європейської інтеграції виразилося в Стратегії розвитку відносин з Євросоюзом на 2000-2010 рр. У ній зазначалося, що Росія не ставить перед собою мету вступу до ЄС або отримання статусу асоційованого членства. Текст був представлений ще в 1999 р. на саміті в Гельсінкі, тодішнім главою уряду РФ В. Путіним.

У новому тисячолітті направленість у відносинах між ЄС-РФ зазнала значних змін, порівнюючи з 90-ми рр. ХХ ст. Якщо спочатку Європейська Спільнота задавала "тон розмов", коли від Росії очікували адаптації її внутрішньої і зовнішньої політики відповідно до норм, цінностей та інтересів ЄС, то в перше десятиліття ХХІ ст. сторони все більше почали розглядати одне одного в якості непідрядних партнерів. Виявом окремого погляду Москви на характер взаємовідносин стала відмова від участі в програмі "нового сусідства", розробленої в 2003 р. на базі документа ЄС "Велика Європа - сусідство: нові рамки для відносин з нашими східними та південними сусідами" (концепція "Ширша Європа"). Влада Росії вважала, що запропонована концепція і механізми фактично були провідниками політики "м'якої сили" ЄС по принципу "допомога в обмін на реформи", що призводило впливу на зони життєво важливих інтересів Росії.

Наприкінці першого десятиліття ХХІ ст. відносини між Росією та ЄС погіршились, внаслідок як і внутрішніх процесів ЄС, так і участі Росії у збройному конфлікті в Грузії в серпні 2008 р. Стосовно першого, то 1 грудня 2007 р. закінчився термін дії Угоди про партнерство і співробітництво. Документ потребував значного оновлення, проте переговори розпочались тільки в липні 2008 р. після саміту Росія-ЄС в Ханти-Мансійську. Однією з причин такого затягування російський вчений А. Громико називає прояв "національного егоїзму" окремих країн ЄС: Польща ще в 2006 р. блокувала надання Єврокомісії мандату на переговори з Росією, через розходження з останньою по двостороннім питанням. Претензії Росії також виказувала Литва. Тільки розпочавшись, переговори були перервані через конфлікт на Закавказзі. Поряд з тим, завдяки посередницьким діям ЄС, в якому на той момент головувала Франція, конфлікт був переведений в дипломатичну площину і в листопаді 2008 р. переговори відновились.

Отже, ЄС у зовнішньополітичному плані останнім часом чи не найбільше зусиль витрачає саме на східні кордони і тамтешню ситуацію, а саме питання війни на сході України та впливу Росії на її перебіг. Після розширення ЄС у 2004-2007 рр. його територія могла збільшуватись здебільшого за рахунок країн Східної та Південної Європи. З огляду на прагнення європейських лідерів конкурувати в світовому масштабі з США, втягнення України в орбіту свого впливу було неминучим. В цьому питанні Європа, як і у більшості (особливо "Стара Європа"), здійснює обережні кроки. В ситуації з Україною це особливо актуально з огляду на масштаб внутрішніх проблем і тут мова не йде про конфлікт на сході України. Європейців цікавить стан реформування нашої держави і її здатності до ефективного управління. До конфлікту на сході, Україна майже завжди розглядалась з оглядкою на реакцію Росії. Останні події це трохи змінили, хоча у поводженні окремих країн-ЄС це ще спостерігається, зокрема тих, які надто залежні від російських енергоносіїв (Чехія, Угорщина). Іншим стримуючим фактором в плані побудови відносин з Україною без російського фактору є геополітичні інтереси. Так, Франція та Німеччина за рахунок існування сильної Росії прагнуть знизити вплив США на світові процеси. Також, відносно сильна (особливо економічно) Росія їм потрібна задля впевненості у стабільному постачанні енергоносіїв та загалом економічній співпраці.

Розділ ІІІ. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України

3.1 Рух України до ЄС: динаміка процесу та існуючі проблеми

Україна після проголошення незалежності у 1991 р. веде пошук власного місця в європейських інтеграційних процесах. Набуття членства в ЄС проголошено одним з пріоритетів у зовнішній політиці України. Європейський вибір відкриває нові перспективи для співробітництва України з розвиненими країнами континенту, економічного розвитку, соціального прогресу, зміцнення позицій держави на міжнародній арені. Взаємовідносини України з ЄС пройшли складний шлях розвитку, зближення та налагодження політичного діалогу.

На шлях посткомуністичних перетворень Україна, як і інші країни Східної Європи, стала у 1990-х роках. Політико-правові засади європейської та євроатлантичної інтеграції були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій 16 липня 1990 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки.

На думку українського дослідника процесів європейської інтеграції І. Грицяка, це був доленосний для України день. За одним із положень декларації було чітко закріплено, що Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування; активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки; бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Відносини України з ЄС були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, країни, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС уперше зафіксоване в основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р.. Так, базовими принципами формування зовнішньої політики України є: виваженість і передбачуваність зовнішньої політики; розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи; дотримання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, обстоювання принципу "Безпека для себе - через безпеку для всіх"; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій до себе; визнання примату права, у тому числі міжнародного. На міжнародному рівні основні напрями зовнішньої політики України були проголошені Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання

Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами-членами.

Це, безумовно, було найважливішою сторінкою діалогу Україна-ЄС. Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала УПС. Цей документ заклав основи для стабільного політичного, економічного і культурного діалогу між двома сторонами. У рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки , технологій та космосу.

Також важливим моментом у налагодженні стосунків між Україною та ЄС стало відкриття у 1993 р. в Києві Представництва Європейської Комісії в Україні. З 1 грудня 2009 р. після набуття чинності Лісабонської угоди, Представництво Європейської Комісії перетворилося на Представництво Європейського Союзу в Україні. Представництво має статус дипломатичної місії та офіційно представляє Європейський Союз в Україні. Головними завданнями в діяльності Представництва є наступі:

- сприяти політичним та економічним зв'язкам між Україною та Європейським Союзом шляхом підтримання ефективного діалогу з урядовими установами та підвищення поінформованості про Європейський Союз, його установи та програми;

- відстежувати впровадження Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС;

- інформувати громадськість щодо розвитку Європейського Союзу, роз'яснювати та відстоювати окремі аспекти політики ЄС;

- брати участь у впровадженні програм зовнішньої допомоги Європейського Союзу.

Новим етапом у співробітництві України з ЄС стало підписання у 1995 р. двосторонньої тимчасової угоди про торгівлю та з інших економічних питань. Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської ради у Страсбурзі Президент України Л. Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства в ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий радою міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., у якому була підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.

У вересні 1997 р. у Києві відбувся перший саміт Україна-ЄС. Президент Л. Кучма підтвердив європейський вибір України, відповідно до підписаної Угоди про партнерство і співробітництво. Була підписана угода між Європейським співтовариством з вугілля та сталі і урядом України про торгівлю сталеливарними виробами. Ще одним результатом стало одностороннє введення Україною безвізового режиму для власників дипломатичних паспортів країн-членів ЄС.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу була затверджена Указом Президента України Л. Кучмою 11 червня 1998 р. та визначила головні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого мали бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в ЄС. У цьому ж році у вересні пройшов другий саміт Україна-ЄС у Відні, на якому відносини між двома суб'єктами міжнародних відносин було охарактеризовано як "стратегічне та унікальне партнерство".

Важливою подією у відносинах між ЄС і Україною стало прийняття під час саміту Європейської Ради у Гельсінкі 11 грудня 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Принципово важливим у Спільній стратегії є визнання Євросоюзом європейських прагнень і європейського вибору України, хоча вона і не визначена у Стратегії країною-кандидатом на членство в ЄС. Стратегія ЄС була укладена на чотири роки и стосувалася трьох сфер діяльності: торгово-економічної, юстиції і внутрішніх справ, зовнішньої політики й політики безпеки. Спільна стратегія також мала на меті підтримку процесу демократичних та економічних перетворень в Україні, а також співпрацю у вирішенні спільних проблем європейського континенту.

Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України під час Гельсінського саміту засвідчило, що співробітництво з Україною становить особливий інтерес для країн-членів ЄС та задекларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею.

Період другого президенства Л. Кучми характеризувався різними заявами з боку як України, так і представників ЄС, що було викликано в першу чергу перебігом політичного процесу в Україні. Проте в цілому в цей часовий проміжок було здійснено значну роботу по налагодження стосунків України та ЄС. У 2000 р. відбувся черговий 4-й саміт, який згодом міжнародні оглядачі назвали "дипломатичним реверансом", оскільки тоді лунали заяви про те, що вже у 2000 році Україна стане асоційованим членом ЄС. Зокрема, під час саміту, ЄС підтвердив підтримку реформам в Україні. Спільна заява, підписана головою Єврокомісії Р. Проді, президентом Франції Ж. Шираком та президентом Л. Кучмою, передбачала "подальше поглиблення співпраці як значний внесок у забезпечення миру, стабільності і процвітання Європи". Проте вже на наступному саміті у 2001 р. у вересні 2001 року в Ялті, відбувався на тлі "касетного скандалу", через рік після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Представники ЄС почали говорити про втручання влади у роботу ЗМІ та про інші порушення демократичних стандартів. Водночас, українська влада порушила перед ЄС проблему виконання ним давніх зобов'язань: фінансування закриття ЧАЕС і створення компенсуючих потужностей на Хмельницькій і Рівненській атомних станціях. Україна також хотіла домогтися співпраці в енергетиці, транзиті нафти й газу, створенні консорціуму з експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди. Проте Ялтинський саміт не виправдав надії Києва.

Дуже важливу роботу в напрямку поліпшення відносин з Європою в той час зробив Президент України Л. Кучма. Важливою подією стало подання щорічного звернення Президента України від 31 травня 2002 р. до Парламенту "Про внутрішнє і зовнішнє становище України" під назвою "Європейський вибір", яке поставило наступні цілі:

1) у 2003-2004 рр. підписати угоду з ЄС про асоційоване

членство і провести переговори про Зону вільної торгівлі;

2) у 2004-2007 рр. Україна повинна виконати всі необхідні

процедури для вступу в силу угоди про асоційоване членство;

3) у 2005-2007 рр. Україна повинна створити Митний союз з ЄС;

4) у 2007-2011 рр. - виконати умови, необхідні для вступу до

Євросоюзу.

Тоді ж Україна звернулася до Європейського Союзу з проханням надати їй статус асоційованого члена, на що Україні запропонували статус "сусіда ЄС". А вже у квітні 2003 р. українська делеґація на чолі з Президентом України Л. Кучмою взяла участь у роботі Європейської Конференції. Одразу після цього 19 квітня 2003 р. спеціальним Указом Президента було впроваджено День Європи в Україні.

Можливості співробітництва вздовж майбутніх кордонів розширеного ЄС були визначені в посланнях Єврокомісії від 11 березня та 1 липня 2003 р., а саме в концепції "Ширша Європа" та в Інструменті "Нове сусідство". Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною. У посланні, озаглавленому "Ширша Європа - сусідство: нові рамки взаємовідносин із нашими східними та південними сусідами" Комісія чітко визначила, що метою нових рамок є утворення зони процвітання та добросусідства - кола друзів, - із якими вона матиме тісні мирні стосунки та співробітництво. Послання "Ширша Європа" також включала програму "Сусідство" як нову ініціативу для подолання наслідків розширення, сприяння співробітництву вздовж кордонів ЄС з Україною.

Новий етап у розвитку відносин України з ЄС розпочався після чергового розширення Союзу в 2004 р., внаслідок чого Євросоюз і Україна отримали спільний кордон і як сусіди зобов'язані були посилити свою політичну та економічну взаємодію. Обом сторонам здавалося, що ця ситуація дасть змогу розвивати якомога тісніші відносини, що приведуть до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва.

Задля уникнення нових ліній поділу в Європі, створення на ґрунті європейських цінностей простору добробуту та добросусідства, найтіснішого зближення із сусідніми країнами, країнами Східної Європи, Закавказзя та Південного Середземномор'я була проголошена європейська політика сусідства (ЄПС). Концепція "Ширша Європа", яка стала основою політики сусідства Європейської спільноти розроблялася й узгоджувалася протягом 2002-2004 рр.. Протягом цього часу велися тривалі дискусії між політиками ЄС і отримані рішення відображають компроміс різних інтересів і позицій.

Відповідно до програмного документа ЄС статус країн-сусідів мають країни, "які мають безпосередні або сухопутні кордони з ЄС-25, але не мають перспектив членства в ЄС". Мета Концепції розширеної Європи (КРЄ) полягає в тому, щоб створити тісніші зв'язки в обмін на поступ у питаннях поваги до демократичних свобод і проведення політичних, інституційних та економічних реформ. КРЄ надає перспективу поглибленої економічної інтеграції, посиленого політичного діалогу, пом'якшеного візового режиму з можливістю повного скасування віз, тісної співпраці у галузі запобігання конфліктам і регулювання криз, правосуддя й внутрішніх справ, транскордонної та регіональної співпраці, транспорту, енергетики, телекомунікацій, культури, науки та освіти, захисту довкілля; запровадження нового фінансового інструменту сусідства.

Одним з напрямків співпраці України та ЄС є запроваджена після розширення 2004 р. концепція Європейської політики сусідства (ЄПC), яка була розроблена з метою уникнення появи нових ліній поділу між розширеним ЄC та його сусідами. ЄПС сприяє зміцненню добробуту, стабільності та безпеки як країн ЄС, так і сусідніх держав і потребує дій як з боку країн-сусідів, так і з боку Європейського союзу. Європейська політика сусідства - партнерство заради реформ із південними та східними країнами-сусідами ЄС - вже принесла відчутні та конкретні результати. Вона дозволила істотно поглибити стосунки Союзу із кількома найближчими сусідами, у т.ч. з Україною.

Серед негативів даної програми слід виділити те, що правовою основою відносин розширеного ЄС із країнами-сусідами мають стати "сусідські угоди". Головним же позитивом можна вважати обіцянку надати всім державам-сусідам ЄС перспективу залучення до внутрішнього ринку Європейського Союзу, в тому числі шляхом реалізації принципів чотирьох свобод (свобода руху товарів, капіталу, осіб та послуг).

Взаємне порозуміння сторін щодо необхідності поглибити співпрацю між Україною і ЄС, розширити її зміст дозволило сторонам підписати в 2005 р. План дій Україна-ЄС (Європейська політика сусідства) на період 2005-2009 рр.. План дій мав сприяти розробці та реалізації стратегій і заходів, спрямованих на забезпечення економічного зростання та соціального зближення, підвищення життєвого рівня та захисту навколишнього середовища, забезпечуючи тим самим досягнення довгострокової цілі сталого розвитку України.

Процеси розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи надали і далі надають Україні безцінний і різноплановий досвід, щоправда, вона мало користується цими уроками. Керівництво держави оперує передусім риторичними заявами, але далі, ніж показний ентузіазм щодо власної готовності до вступу, справа просувається повільними темпами. Відсутність помітних результатів у процесах здійснення економічної, судової і адміністративної реформ, боротьби з корупцією і адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС об'єктивно унеможливлює обговорення питань про реальні перспективи членства України в ЄС. Наочним свідченням неготовності Союзу вести мову про вступ до організації або хоча б визначення більш чітких часових орієнтирів набуття членства в ЄС є пропозиції замість надання повноправного членства в Союзі підписати з Україною нову посилену угоду про асоціацію або залучити її до реалізації програми "Східне партнерство" як однієї з форм регіональної співпраці ЄС з країнами-сусідами, що в результаті і сталось в 2014 р.

Важливою віхою в історії нашої держави стало набуття у 2008 р. членства в Світовій організації торгівлі (СОТ), що безумовно має позитивні наслідки на взаємовідносини Україна-ЄС, оскільки додатково включає Україну в світові економічні процеси. Сьогодні СОТ виконує функції багатосторонньої торговельної угоди для країн, котрі беруть участь у ній. Крім того, вона є тим форумом, де формуються торговельні відносини між країнами в процесі колективних обговорень, переговорів й усунення розбіжностей. Приєднавшись до СОТ, Україна, отримала режим найбільшого сприяння та національний режим для товарів, експортованих та імпортованих українською стороною. Крім того, наша держава отримує захист від можливого застосування іноземними державами дискримінаційних податків, акцизів, митних зборів. Водночас здобуває і низку переваг, у тому числі й політичних, що підвищують рейтинг і престиж нашої країни, а також надають змогу самій впливати на розвиток механізму міжнародних відносин. Ставши членом СОТ, однієї з найбільших і впливових міжнародних економічних організацій, Україна дістала можливість не лише брати участь в нових формах світових зовнішньоторговельних зв'язків, а й одночасно впливати на їх формування з урахуванням своїх національних інтересів, їх просуванням через повноправну партнерську участь у формуванні міжнародного торговельного режиму, який охоплює дедалі нові сфери й у перспективі може поширитися також на взаємозв'язок торгівлі й екології, соціальні стандарти, електронну торгівлю.

Вступ України до СОТ створив підґрунтя для початку переговорів стосовно нової угоди з Європейським Союзом, основою якої мала стати зона вільної торгівлі. У вересні 2008 року на Паризькому саміті Україна-ЄС сторони дійшли згоди, що це буде угода про асоціацію. У зв'язку з підготовкою нової угоди в червні 2009-го на засіданні Ради з питань співробітництва Україна-ЄС у Брюсселі схвалили Порядок денний асоціації (ПДА). Цей документ набрав чинності 24 листопада 2009 року шляхом обміну нотами між дипломатичними відомствами України та ЄС. ПДА замінив План дій Україна-Євросоюз. Він знаменує початок першого етапу інтеграції України до Євросоюзу, бо спрямований на імплементацію майбутньої угоди про асоціацію, складником якої стане зона вільної торгівлі. Як і інші документи, ухвалені Радою з питань співробітництва, ПДА має рекомендаційний характер. Його положення можна віднести до м'якого права, застосування якого з боку ЄС є найбільш характерним для регулювання насамперед політичних відносин як всередині Союзу, так і в стосунках ЄС із третіми країнами.

На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є програма "Східне партнерство". головна мета "східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів. Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила комунікацію "Східне партнерство", серед основних положень якої були: оновлення договірно-правової бази відносин ЄС зі східними сусідами через заміну чинних угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн - партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами- партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.

Серед ініціатив-флагманів "східного партнерства": розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії в контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.

19-20 березня 2009 р. Європейська рада схвалила зазначену комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу "східне партнерство". 7 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України В. Ющенком узяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".

Для України "Східне партнерство" представляє собою інтерес як інструмент просування та підтримки галузевого співробітництва з ЄС, а також як платформа для регіонального політичного діалогу, зорієнтованого на європейські цінності та стандарти. Так, Україна зацікавлена у нових ініціативах "Східного партнерства", зокрема таких, як інтегрована програма управління кордонами; інструменти сприяння малим та середнім підприємствам; розвиток регіональних ринків електроенергії, зміцнення енергоефективності та відновлювальних джерел енергії; співпраця у сфері запобігання, підготовки та реагування на природні та антропогенні катастрофи тощо.


Подобные документы

  • Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України. Аналіз впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва. Причини та значення територіальних суперечностей України.

    дипломная работа [93,2 K], добавлен 17.03.2010

  • Стосунки України та Росії в енергетичній сфері, стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики двох держав. Україна та МАГАТЕ. "Газові переговори": наміри і результати. Особливості та характер позиціювання сторін у "трикутнику": ЄС – Україна-Росія.

    курсовая работа [75,0 K], добавлен 30.11.2013

  • Суть світового господарства і основні етапи його розвитку. Глобалізація та її вплив на структуру світового господарства. Проблеми зовнішньої заборгованності. Вибір України: Європейський Союз або Росія. Модернізації зовнішньоекономічної політики України.

    курсовая работа [355,9 K], добавлен 17.04.2014

  • Значення інтеграції України до світового господарства. Перспективи розвитку економічних відносин України і Європейського союзу. Участь України в економічній інтеграції країн СНД. Приєднання України до СОТ як довгостроковий фактор стабільного розвитку.

    контрольная работа [30,4 K], добавлен 07.02.2011

  • Напрямки розвитку та еволюції України на сучасному етапі, місце та значення європейської та євроатлантичної інтеграції в даному процесі. Розгляд геополітичної обумовленості європейського покликання України. Несумісність інтеграційних проектів із Росією.

    реферат [40,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Політичні, економічні, соціальні, культурні, воєнні та правові зв'язки України з державами й народами. Деякі аспекти взаємовідносин України та Росії, євроатлантична інтеграція. Вектори співпраці з країнами Прибалтики, інтеграція в європейські структури.

    курсовая работа [51,8 K], добавлен 21.09.2010

  • Інтеграція України до європейського політичного, економічного, правового простору з метою набуття членства в Європейському Союзі. Основні проблеми інтеграції України. Режим вільної торгівлі між Україною та ЄС, розбудова демократичних інституцій.

    реферат [15,4 K], добавлен 04.06.2019

  • Нормативно–правова база відносин України і НАТО. Основи функціонування НАТО. Можливі негативні наслідки вступу України до НАТО та перешкоди. Наслідки вступу України до НАТО для взаємовідносин з Росією. Скільки коштуватиме українцеві членство в НАТО.

    реферат [51,2 K], добавлен 21.10.2008

  • Огляд преси з питань європейськой інтеграції України. Передумови поглиблення і прискорення європейської інтеграції. Стратегія розвитку університетської освіти: європейський, національний та регіональний контекст. Україна - ЄС: кроки у напрямку зближення.

    статья [22,1 K], добавлен 13.08.2008

  • Основи секторального економічного співробітництва України та Європейського Союзу (ЄС), діагностика його розвитку. Напрями національної економічної політики в умовах розширення ЄС та стратегія участі України у формуванні Єдиного економічного простору.

    курсовая работа [362,7 K], добавлен 01.06.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.