Особливості взаємовідносин між ЄС і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України

Етимологія терміну "інтеграція". Аналіз взаємовідносин у трикутнику Україна-Європейський Союз-Росія. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України. Дослідження залежності євроінтеграційного розвитку України від впливу російського фактору.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.06.2015
Размер файла 133,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Факультет історії, політології та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

До захисту допущено:

Протокол засідання кафедри №18

від "13" травня 2015 р.

зав. кафедри проф. Макар Ю.І.

Дипломна робота

Особливості взаємовідносин між Європейським Союзом і Росією та їх вплив на євроінтеграційні наміри України

Виконав:

студент 5 курсу, групи 505

Гурскіс Б.Л.

Керівник

к.ф.н, доц. Струтинський В.Є.

Чернівці - 2015

Summary

European integration is one of the most relevant topics for study in Ukraine. This is caused by the international activity of our state and activity of the European Union and Russia. Today Ukraine is in the process of modernization in its development. The successful passage of this period also depends on international cooperation, especially with the EU, despite the signing of the Association Agreement between Ukraine and the EU.

Implementation of foreign policy is related to the geopolitical situation. For Ukraine it is special, because we are on the border of Western and Eastern civilizations. Understanding of relations between Ukraine and the EU is impossible without a third party - Russian Federation. Influence of Russia, even after the signing of the Association Agreement, has a significant impact on international relations of our country.

The purpose of this work is the study of relationships in the triangle EU-Russia-Ukraine and identify their impact on the European integration intentions of Ukraine. According to the purpose:

- To study the theoretical and methodological basis of international relations;

- To analyze the international interests of the EU and Russia and the place of Ukraine in them;

- To investigate the processes of European integration and Russia's influence on its course;

- To analyze the development of relations between Ukraine and the EU on the way to the signing of the Association Agreement;

- To investigate the dependence of European integration of Ukraine from the influence of the Russian factor.

In the first chapter we examined the theoretical, methodological and conceptual foundations of our research. In the first place we turned to the etymology of the concept of integration, approaches to its interpretation, especially in view of the application to the relations in the triangle EU-Ukraine-Russia. European integration is the process of rapprochement between the countries in political, economic, institutional, legal, cultural and social terms. Regarding theories of integration, the main ones are federalism, functionalism and neofunctionalism, transnationalism, and communication theory. Next, we examined the methodological aspects of the research, analyzed the differences between American, English, French and German approaches to the explanation of international relations. In the final part of the first section we have analyzed the source base of the research.

In the second Chapter we analyzed the relationship between the EU, Russia and Ukraine in the context of European integration intentions of Ukraine. Ukraine occupies a special place in the system of international interests of Russia, since the implementation of its integration projects is the primary mechanism to restore the status of a world power. These integration projects cannot be successful without Ukraine. This explains the interest of Russia in the Ukrainian territories. The EU has always sought to turn Ukraine into a buffer zone between it and Russia.

In recent times, the EU in terms of foreign policy spends the most effort on the Eastern border, namely the war in Eastern Ukraine and Russia's influence on its course. Before the conflict in the east, Ukraine was discussed with an eye on the reaction of Russia. The last events slightly changed the situation, although it is still observed in the behavior of individual EU countries, particular those that are too dependent on Russian energy (Czech Republic, Hungary). Another limiting factor of building relations with Ukraine without Russian factor is geopolitical interests. So, France and Germany due to the existence of a strong Russia wants to reduce US influence on global processes. Also, they need relatively strong (especially economically) Russia for confidence in a stable energy supply and overall economic cooperation.

In the third Chapter we have traced the relationship between Ukraine and the EU and has determined that the relations between our countries were established gradually and depended both on the domestic political situation and the processes within the EU. The period of the 1990s was a kind of timeout and monitoring of developments in Ukraine. Ukraine first 20 years of independence has successfully passed tests for peaceful conflict resolution, and the victory of the revolution in 2004 added optimism to both Ukraine and the EU. In the early 2000s, the situation has become more intense through internal political processes in Ukraine, namely the "cassette scandal" and protests "Ukraine without Kuchma". The Yushchenko presidency was marked by a clear movement towards European integration and the beginning of the negotiation process between Ukraine and the European Union on concluding a new enhanced agreement to replace the Agreement on partnership and cooperation, which began in March 2007 according to the action Plan Ukraine-EU. His successor, Viktor Yanukovych continued close cooperation with the EU, despite the restoration of friendly relations with Russia, which in previous years have been somewhat spoiled. However, the necessity of making choice between the West and the East has influenced the shift away from the process of signing the Association Agreement, and this resulted in mass protests in Ukraine and deprivation as President. After the election of the new President of Ukraine Poroshenko it was signed the economic part of the Association agreement, the political part was signed even earlier.

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Етимологія терміну "інтеграція"

1.2 Методологія аналізу взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія

1.3 Аналіз джерельної бази дослідження

Розділ ІІ. Взаємовідносини ЄС, Росії та України у контексті досліджуваної проблеми

2.1 Україна в системі міжнародних інтересів ЄС та Росії

2.2 Євроінтеграційні процеси та місце в них Росії і України

Розділ ІІІ. Євроінтеграція як зовнішньополітичний вектор розвитку України

3.1 Рух України до ЄС: динаміка процесу та існуючі проблеми

3.2 Підписання Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС та вплив російського фактору

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. В останнє десятиліття однією із ключових тем вивчення міжнародних відносин в Україні є процеси євроінтеграції. Це виправдано тим, що тема розвитку відносин між Євросоюзом, країнами-членами цього об'єднання, кандидатами на приєднання та їх найближчими сусідами важлива для України, оскільки прямо впливає на розвиток нашої держави. Останнє особливо очевидно в світлі проголошення євроінтеграційного вектору розвитку як цивілізаційного вибору між Заходом і Сходом. В нинішній час Україна в своєму розвитку проходить етап модернізації, тому відносини з Європейським Співтовариством є ключовими для успішного подолання цього періоду. Надання статусу відносин з ЄС стратегічних, надає Україні вигідний шанс, який варто використати для якнайшвидшого вирішення внутрішніх проблем за рахунок грамотної зовнішньої політики, а також зміцнити позиції на міжнародній арені.

У силу власного геополітичного становища, Україна, починаючи з проголошення незалежності у 1991 р. завжди боролась із намаганнями північного сусіда мати максимальний вплив на прийняття рішень в нашій державі. Розпад СРСР ознаменував закінчення "холодної війни" і Росія, як спадкоємниця Радянського Союзу, в силу економічного занепаду та перебудови економіки у 90-х рр. не могла протистояти Заходу з позиції сили. Як показав розвиток подій у новому тисячолітті, трансформувавшись у економічному та політичному плані, Росія відновила боротьбу із Заходом.

У період президентства В. Ющенка зовнішня політика України була зорієнтована на якомога тіснішу співпрацю із ЄС, а відносини з Росією "похолоднішали". Його наступник В. Янукович налагодив стосунки з сусідом і при цьому не відступив від євроінтеграційних намірів, готуючись до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Таким чином Україна була включена у відносини протилежної спрямованості, що при реальному виборі змушувало обирати. Саме тому В. Янукович не підписав Угоду, оскільки вплив Росії на прийняття рішень в Україні був достатньо великий, а допустити випадання останньої з орбіти свого впливу не можна було. Євразійські інтеграційні проекти, що ініціює Росія не будуть завершеними без України.

Отже, розуміння відносин України та ЄС неможливе без врахування третьої сторони - Росії. Як би не хотілось мінімізувати українській владі вплив російського фактору, але він, навіть зараз після підписання Угоди про асоціацію, здійснює суттєвий вплив на міжнародні відносини нашої держави. І тут варто зазначити, що вплив російського фактору на взаємовідносини Україна-ЄС інколи більш помітний саме у діях західних партнерів, а не української влади.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження взаємовідносин у трикутнику ЄС-Росія-Україна та виявлення їх впливу на євроінтеграційні наміри України. Для досягнення цієї мети було поставлено низку наступних завдань:

- Вивчення теоретико-методологічної бази дослідження міжнародних відносин;

- Проаналізувати міжнародні інтереси ЄС і Росії та місце в них України;

- Дослідити процеси євроінтеграції та вплив Росії на їх перебіг;

- Проаналізувати розвиток відносин України та ЄС на шляху до підписання Угоди про асоціацію;

- Дослідити залежність євроінтеграційного розвитку України від впливу російського фактору.

Об'єктом дослідження є процеси європейської інтеграції крізь призму взаємовідносин ЄС та Росії, ЄС та України.

Предметом дослідження є аналіз впливу Росії на взаємовідносини України та Європейського Союзу.

Хронологічні рамки дослідження. Міжнародні взаємовідносини України-ЄС-Росії досліджуються з 1991 р. - розпаду СРСР і до квітня 2015 р.

Методологічною основою дослідження є група загальнонаукових та спеціальних методів міжнародних відносин, серед яких перевага надавалась наступним: інституційний, нормативний, системний, порівняльний, історичний. Також важливим у дослідженні було використання системного підходу до аналізу явищ та процесів.

Наукова новизна роботи зумовлена в першу чергу поставленими метою та завданнями дослідження та методами їх вирішення. Автором здійснено аналіз взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія з огляду на підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та впливу на цей процес Росії.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене їх можливістю використання в подальшій науковій роботі. Результати проведеного дослідження можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, можуть бути використанні при написанні робіт із вивчення взаємовідносин України та ЄС, Росії та ЄС, України та Росії.

Структура роботи зумовлена поставленими метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які поділені на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг магістерської роботи становить 104 сторінки. Загальна кількість використаних джерел - 96 найменувань.

Розділ І. Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Етимологія терміну "інтеграція"

Розглядаючи питання європейської інтеграції та Україну в контексті цього процесу спочатку ми визначимось власне з терміном "інтеграція".

Слово "інтеграція" походить від латинського "integratio", що буквально перекладається як "поповнення, відновлення". Загалом же під інтеграцією розуміють об'єднання в ціле будь-яких окремих частин, що супроводжується також процесом взаємозближення й утворення взаємозв'язків між цими частинами.

Варто сказати, що інтеграцію слід розглядати у зв'язку з таким терміном як диференціація. Процеси диференціації та інтеграції, як відомо, завжди супроводжують усі без винятку сторони розвитку реальних об'єктів. Інакше кажучи, обидві ці властивості об'єктивно притаманні усьому сущому - явищам живої та неживої природи, суспільству, людині та її діяльності. У світі немає нічого, що не мало б на собі відбитку цих двох феноменів, які є діалектичними протилежностями. Об'єктивною основою диференціації є багатоманітність світу, а інтеграції - його внутрішня єдність.

Уперше з'явившись у математиці, поняття про інтеграцію пізніше почало застосовуватись в біології, фізіології та психології. Воно стало предметом глибокого дослідження філософів. В сучасних умовах, у результаті математизації науки, а також завдяки бурхливому розвитку кібернетики та багатьох інших комплексних галузей знання, поняття про інтеграцію переросло конкретно-наукові, зокрема математичні рамки. Ним з успіхом користуються у ході дослідження багатьох істотних сторін розвитку суспільства, виробництва, техніки, економіки. Все це дає підстави вважати, що інтеграція з тенденції перетворюється на об'єктивну закономірність. Під впливом суспільно-історичної практики поняття про інтеграцію наповнюється новим змістом, збагачується. Воно стає філософською категорією, призначеною для відображення най6ільш значимих зв'язків i відношень між різними сторонами навколишньої дійсності.

Виокремлюють такі види інтеграції в галузі суспільних наук:

1) у залежності від предмету: політична, економічна, науково-технічна;

2) згідно географічного критерію: глобальна, регіональна, субрегіональна інтеграція;

3) у залежності від того чи інтеграція йде шляхом "розширення", тобто збільшення кількості учасників, чи шляхом "поглиблення", коли посилюються інтеграційні процеси серед вже наявних учасників.

Що ж до тематики нашої роботи і тієї дефініції "інтеграції", яке ми будемо вживати, то для пояснення процесів взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія ми користуватимемося передусім поняттями економічної, політичної, інституційної інтеграції, що включаються як основні у поняття євроінтеграції.

Теоретичні засади європейської інтеграції (ми розглянемо її дещо нижче) можна згрупувати в "економічний" і "політичний" напрями. Дослідження європейських інтеграційних процесів у рамках економічних та політичних теоретико-методологічних підходів викликане тією констатацією, що ЄС притаманні дві основні інтеграційні площини: економічна та політична. Так, економічна площина ЄС проявляється у процесі загальної економічної інтеграції ЄС, становлення економічного і валютного союзу (ЄВС), формування спільного ринку. Натомість щодо сфери політичної інтеграції, то вона є більш складним процесом і містить у собі питання спільної зовнішньої, безпекової та оборонної політики. Тому одночасне поєднання або навіть синтез у собі різних інтеграційних підходів може бути особливо корисним за умов нових викликів європейській інтеграції.

Економічна інтеграція - це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Економічна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установлюються тісні господарські зв'язки.

Під політичною інтеграцією розуміється сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, об'єднання суспільства, політичних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав для протидії внутрішнім і зовнішнім деструктивним чинникам.

Стосовно поняття "політична інтеграція", то американський економіст Ф. Махлуп простежив ретроспективу даного поняття і з'ясував, що воно з'явилося не раніше 1942 р., хоча інтеграційні процеси мали місце в історії людства і раніше. Незабаром даний термін почав використовуватися лише в галузі міжнародних економічних відносин. А у спеціалізованих політологічних дослідженнях поняття "політична інтеграція" увійшло до наукового обігу на початку 50-х рр. минулого століття.

Впливове англо-американське політологічне видання - "Словник політичного аналізу" за редакцією Дж. Плено, Р. Ріггза та Х. Робін - визначає політичну інтеграцію як "процес, за допомогою якого дві або більше політичних одиниць посилюють між собою контакти у напрямку взаємної співпраці". В якості бажаного або логічного кінцевого результату інтегративного процесу часто розглядається політичне об'єднання. Політична інтеграція вимагає формальних чи неформальних інститутів для прийняття спільних рішень. Крім того, інтеграція припускає високий рівень ведення справ (transactions) між політичними одиницями, а також зростаюче усвідомлення спільності інтересів і цінностей".

Провідний спеціаліст у галузі міжнародних відносин, один із засновників школи неофункціоналізму Е. Хаас розглядав політичну інтеграцію як "процес, у ході якого громадян переконують переорієнтувати свою політичну лояльність і активність з держави на новий центр, інститути якого володіють або претендують на володіння вищої юрисдикцією над існуючими національними державами".

Український вчений Ю. Вілков, розглядаючи феномен політичної інтеграції, вважає її сукупністю політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, економічних структур або етносів у рамках однієї держави або кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім та зовнішнім чинникам. При цьому особлива увага надається саме європейській інтеграції, як найтиповішому прояву даного процесу. В сферу вжитку терміну "європейська інтеграція" включено не лише політичні або економічні прояви зближення держав Європи, але й наукову, технологічну, соціальну, екологічну сфери.

Нас найбільше цікавить політична інтеграція, тому проаналізуємо її детальніше. Науковці виокремлюють чотири стадії політичної інтеграції:

1) інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції необхідні для розвитку та адміністрування правил і регулювання, яких потребує економічна інтеграція;

2) інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється чи координується на кількох рівнях;

3) інтеграція ставлень пов'язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю і політичною та економічною елітами;

4) інтеграція безпеки визначається як "спільна безпека", що ґрунтується на ненасильницькій взаємодії держав.

Як бачимо, окрім вже згаданої політичної, економічної та інституційної інтеграції додались ще військова та регіональна інтеграція. Остання, в рамках дискурсу європейської інтеграції, означає налагодження тісних взаємозв'язків не тільки в межах всього ЄС, а й окремих його територій, що мають історично складені тісні економічні та культурні зв'язки. Як приклад можна привести таке об'єднання як Вишеградська група.

Політичній інтеграції притаманні такі риси, як:

- незалежність (створення суверенних держав та формування відносин, які базуються на міжнародних нормах і правилах);

- взаємодія (встановлення тісних дво- чи багатосторонніх відносин на основі угод про дружбу і взаємодію, інших відносин, які встановлюють близькість зовнішньої і внутрішньої політики);

- узгодження (формування відносин, які встановлюють практику взаємного узгодження в зовнішній і внутрішній політиці, спільних дій з тих чи інших питань, що стосуються інтересів обох країн. Створення координуючих органів з відповідними функціями);

- єдність (здійснення єдиної політики щодо основних проблем життєдіяльності держав. Формування єдиної системи управління такими питаннями, як захист, зовнішня політика, зовнішньоекономічна діяльність).

Останнім часом швидко розвиваються інтеграційні процеси на регіональному рівні, імпульс якому надає транскордонне співробітництво. Як зазначає Л. Хоффман, зростає регіональна політична інтеграція, яку можна порівняти з рухом до європейського федералізму, каталізатором якого є регіональна експансія Євросоюзу до Східної Європи.

Поняття "інтеграції" у значенні "регіональна, політична або економічна" широко використовується в літературі для характеристики сучасних процесів формування соціальних систем супердержавного (міждержавного) і субдержавного рівнів. Аналіз процесів інтеграції в політичних і соціальних науках припускає постановку питання про те, "чи може ціле бути більшим, аніж сума його складових". Останнє виступає як комплекс (система) елементів, що перебувають у взаємозалежності, коли зміни в одному з елементів позначаються на становищі та стані складових системи. Регіональний рівень інтеграції базується на спільності територіальних кордонів держав, які інтегруються, на схожих шляхах історичного розвитку, які доповнюються природним, економічним, транспортно-комунікаційним, науково-технічним потенціалом, а також на спільності економічних проблем, зовнішньополітичних та геополітичних інтересів.

Від поняття політичної інтеграції загалом перейдемо до конкретного її прояву, що набрало форму євроінтеграції. Під євроінтеграцією слід розуміти широкий процес, який не обов'язково зводиться до вступу в ЄС, а може проводитися навіть і без цього. Його зміст полягає у входженні країни в загальноєвропейські структури, такі як Рада Європи, ОБСЕ та інші, ратифікації європейських конвенцій та договорів. Також євроінтеграція - це входження в спільний європейський соціальний, економічний, інформаційний, безпековий та інші простори, зняття взаємних перепон. Відтак, євроінтеграція є набагато ширшим поняттям, ніж вступ до Європейського Союзу.

Копійка В. та Шинкаренко Т. розуміють під європейською інтеграцією процес, внаслідок якого відбувається об'єднання політичних, економічних та соціальних структур в єдиний комплекс, який може мати обриси формального політичного та економічного союзу або залишитися в якості неструктурованого об'єднання. В рамках європейської інтеграції особливе значення вони надають економічному та політичному аспектам даного процесу.

Для розуміння сутності процесу європейської інтеграції необхідно визначити основні підходи до даного феномену. Як зазначає український дослідник В. Копійка, концептуальне осмислення процесу європейської інтеграції відбувалося під впливом історичних подій, які мали місце в першій половині ХХ ст., зокрема, двох світових війн, політико-ідеологічного протистояння, яке розкололо світ, а також економічної кризи, відомої, як "Велика депресія".

Серед класичних наукових шкіл, які досліджували процеси інтеграції в Європі, необхідно відзначити федералістську, яка пов'язана з такими вченими, як: М. Алле, Р. Арона, Е. Россі, Д. де Ружмона, П. Тейлора, А. Спінеллі; функціоналістську, ідеї якої розробляли Д. Мітрані, Ж. Монне; неофункціоналістську, в рамках якої працювали Р. Гінсберг, Л. Ліндбрег, Д. Най, П. Тейлор, Е. Хаас, Ф. Шміттер.

Федералізм історично вважається найстарішою теорією (концепцією) інтеграції. Термін "федералізм" походить від латинського, що означає згоду. Вираженням глибинної суті федералізму є принципи згоди, довіри, партнерства, компромісу. Федералістська концепція інтеграції пропонує синтез двох положень: установка на об'єднання Європи і принцип розподілу влади. Джерелом об'єднання слугує спільне минуле та збіг інтересів. Принцип розподілу влади характеризує інституціональну форму європейського об'єднання. Цьому аспекту федералісти надають першочергове значення, вважаючи, що згуртування вимагає формальних конституційних мір. Федералістська теорія державоцентрична, оскільки державність вважається або неминучою, або бажаною. Вони не вбачають подолання державності як форми політичного життя чи заміни системи держав у світі якимось альтернативним світовим порядком. В інтеграції вони шукають баланс між різноманітними, конфліктуючими рівнями влади, з однієї сторони, та між ефективністю і демократією - з іншої. В кінцевому рахунку федералісти прагнуть відтворити формат національної держави в наднаціональних масштабах. Ідеї федералізму зіграли важливу роль на перших етапах європейського співтовариства після Другої Світової війни. Однак далі інтеграція розвивалась в руслі поступового галузевого об'єднання (функціональний підхід). Черговий поворот до єврофедералізму відбувся в 1980-ті роки і пов'язаний з ім'ям колишнього голови Європейської комісії Ж. Делора.

Наступними ми розглянемо функціоналізм та неофункціоналізм як теорії інтеграції. В основу європейського будівництва було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. Основні її положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані, який зробив значний вклад у розвиток функціональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в "запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй".

Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, об'єктивно може стати об'єднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоров'я або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя.

Багато в чому на основі концепції Д. Мітрані була сформульована і концепція неофункціоналізму професором Каліфорнійського університету Е. Хаасом. Неофункціоналізм на перше місце висуває динаміку інтеграції. Для цієї концепції кінцева мета інтеграційного руху цікава тільки тому, що вона дає змогу виявити причини даного процесу і характер наслідків. Е. Хаас слідом за Д. Мітрані виходив з того, що інтеграцію стимулюють функціональні потреби. Але Д. Мітрані пропонував глобальні рішення, щоб забезпечити безпеку в світі, а Е. Хаас підкреслював переваги регіоналізму. Неофункціоналісти слідом за функціоналістами виокремлювали суспільну роль технократії, проте зважали на її нерозривний зв'язок з бюрократією, яка потрібна, щоб керувати складними господарськими процесами.

Неофункціоналістька концепція будується навколо центрального стержня, який Е. Хаас визначив як перелив (spillover - в економіці даний термін перекладається як "ефект мультиплікатора". Він має місце тоді, коли, наприклад, державні інвестиції в побудові доріг послідовно приводять до розвитку багатьох інших секторів економіки: зростає випуск дорожніх авто, асфальту, потім збільшується об'єм вантажоперевезень, що у свою чергу сприяє інтенсифікації торгових потоків). Перелив означає, що інтеграція поступово розповсюдиться із однієї галузі на іншу.

Поява неофункціоналізму була пов'язана з початковим і дуже успішним періодом розвитку європейських економічних співтовариств, що знайшло в цій теорії своє переконливе пояснення. Інтеграція була представлена як процес, в ході якого учасники національного політичного життя схиляються до того, щоб переорієнтувати свою довіру, інтереси і поведінку на новий центр тяжіння (наднаціональний), інститути якого вже володіють певною юрисдикцією чи претендують на її отримання.

Якщо неофункціоналістська концепція наголошувала на наднаціональному вимірі міжнародних відносин, то в центрі уваги вчених - розробників концепції комплексної взаємозалежності перебували відносини транснаціонального характеру. Виникнення цієї концепції пов'язують з іменами Р. Кеохейна та Дж. Ная, які в 1977 р. опублікували книгу "Влада і взаємозалежність". Автори намагалися показати обмеженість моделі політичного реалізму в аналізі сучасних міжнародних відносин. Стверджувалось про неможливість надання адекватного пояснення таким змінам, що відбулись останнім часом на міжнародній арені, як зростання глобальної взаємозалежності та питомої ваги недержавних структур - міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій. Натомість зазначалась актуальність розроблення так званого плюралістичного підходу до вивчення міжнародних відносин з метою ревізії ключового поняття політичного реалізму - "національної держави". Водночас не йшлося про відмову від традиційної моделі міжнародних відносин; автори лише підкреслювали, що при аналізі деяких ситуацій у сучасному світі вона стає недоречною. Автори відмічали також появу нових рис міжнародно-політичного процесу та посилення взаємного впливу між країнами або між акторами в окремих країнах. Цей феномен дістав назву "комплексної взаємозалежності".

Поширений у 70-80-х рр. минулого століття термін "взаємозалежність" і сьогодні має певний сенс, оскільки стосується важливого питання про те, в якому ступені події, що відбуваються в глобальній системі міжнародних відносин, впливають на події в її окремих підсистемах. Відповідно визначаються три ключові характеристики комплексної взаємозалежності: наявність "множинних каналів", що з'єднують суспільства - не тільки міждержавних, але й трансурядових і транснаціональних; відсутність строгої ієрархії серед актуальних політичних питань, що приводить до того, що соціально-економічні проблеми можуть бути настільки ж важливими, як і проблеми військової безпеки; у ситуаціях, які можуть бути визначені як прояви комплексної взаємозалежності, військова міць має тенденцію до зниження своєї ролі у розв'язанні міжнародних конфліктів.

Серед сучасних концепцій європейської інтеграції слід також відзначити теорію "первинного поглиблення" (Р. Алібоні, Д. Бонвічіні, Т. Ваахторанта, В. Уессельс), альтернативну їй ідею "первинного поширення", яку пов'язують з іменами Х. Арнольда, Е. Ремакля; комунікаційну, розроблену К. Дойчем та його послідовниками Д. Пучалою та Б. Рассетом, а також деякі інші.

Стосовно комунікаційної теорії, то вона була однією з перших інтеграційних теорій, що поза зростаючою після Другої світової війни популярністю наднаціональних підходів до європейської інтеграції, визнавала життєздатність національної держави та її ролі в сучасному міжнародному процесі. Проголошуючи основною метою інтеграції забезпечення миру і стабільності, К. Дойч та його прихильники пропонували відмінні від федералістських шляхи її досягнення. В інтегрованій спільноті, вважав К. Дойч, держави не вступатимуть у фізичну боротьбу - спірні питання вирішуватимуться іншими засобами. В цьому плані інтеграція розглядалась як процес пошуку різними активними політичними групами системи колективної безпеки, в основі якого лежить такий психологічно-соціологічний фактор, як відчуття спільноти. Саме розуміння того, що вони належать до єдиної спільноти, диктує учасникам цього процесу необхідність вирішувати спільні проблеми лише шляхом мирного узгодження. Враховуючи все це, таке інтеграційне об'єднання К. Дойч пропонував назвати "плюралістичною спільнотою безпеки".

Плюралістичні спільноти вимагають узгодження основних цінностей їх учасників. Піком інтеграційного розвитку у К. Дойча виступає досягнення відчуття спільності, належності до єдиної "сім'ї". Завдання дослідника полягає в тому, щоб виміряти зміни в комунікаційних потоках, оцінюючи ступінь інтегрованості регіонального об'єднання. Чим вище в ньому рівень психологічної спільності і згоди, тим швидше відбувається інтеграція окремих сегментів (країн) в регіональну спільноту.

Історія доводить, що процес інтеграції може досягати успіху, а може й зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожної одиниці, що інтегрує, та між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти і посилювати одна одну.

Схожі з К. Дойчем думки висловлює А. Маршаль, який вважає європейську інтеграцію, насамперед, об'єктивним процесом, який охоплює не лише політичну, або ідеологічну сфери, але й культурну, ідеологічну співпрацю на рівні окремих індивідів, регіонів, держав, всієї планети.

Прихильник "реалістичного", або "міжурядового" підходу до процесу європейської інтеграції А. Мілвард визначив її як реакцію національних держав на зміни, що відбулися впродовж ХХ ст. і обумовили необхідність більш тісної співпраці в реаліях "холодної війни". Фактично регіональну інтеграцію дослідник бачив лише у рамках існуючих держав з чітким ієрархічним підпорядкуванням. Тобто готовність держави вступити в регіональне об'єднання виникає як наслідок зміни сил на міжнародній арені. Саме ризик послаблення позицій спонукає держави діяти так, щоб будь-яким способом відвернути можливі геополітичні втрати. В рамках міжурядових відносин національні держави добровільно співпрацюють між собою з питань, що складають спільний інтерес. Масштаби і характер цієї співпраці залежать від учасників, тому їх національний суверенітет не може обмежуватись. Особливу увагу послідовники даного підходу звертають на здатність національних держав брати участь в інтеграційних процесах за власними правилами.

Ідеї та підходи А. Мілварда до феномену європейської інтеграції підтримали Х. Волліс, Р. Дарендорф, С. Хоффманн. У свою чергу, Е. Моравчик запропонував "ліберальний міжурядовий підхід", який в процесі європейської інтеграції на перший план виводить національні інтереси держав, які формуються під впливом різноманітних соціальних груп, політичних партій, органів влади. На перший план у структурі національних інтересів держави Е. Моравчик висував економічну зацікавленість в інтеграції. Крім того, на відміну від класичного політичного реалізму він допустив створення наднаціональних інститутів влади, які утворилися завдяки прагненню скоротити видатки на утримання бюрократичного апарату та проведення міждержавних переговорів.

При цьому дослідники не обмежують сферу вживання терміну "євроінтеграція" лише процесами, що мають відношення до розвитку Європейського Союзу. Керуючись принципом географічної належності, вони вважають, що до структур, які проводять європейську інтеграцію, крім ЄС слід включити Раду Європи, Вишеградську групу, Співдружність Незалежних Держав. При цьому слід зазначити, що дослідники з країн-членів ЄС в цілому прагнуть обмежити сферу вживання даного терміну лише інтеграційними процесами в рамках Європейського Союзу та Ради Європи.

На думку авторів праці "Європейський проект та Україна", інтеграція - це не просто партнерство та взаємовигідне співробітництво, вона не обмежується зовнішньополітичними аспектами, бо передбачає істотні внутрішні перетворення згідно з прийнятими інтеграційною спільнотою стандартами. Інтеграція забезпечує можливість переходу до більш високого рівня міжнародної кооперації, коли делегування окремих національних повноважень відбувається в обмін на можливість здійснювати повноправний

вплив на процес прийняття рішень, як це передбачено для членів таких міжнародних утворень як ЄС та НАТО. Євроінтеграційний процес не слід також розуміти занадто вузько, тільки як інституційне входження до ЄС. Насправді він охоплює весь спектр присутності держави у європейській підсистемі міжнародних відносин, включаючи соціально-економічну інтеграцію, фінансово-бізнесову кооперацію, формування спільного простору безпеки, гуманітарно-цивілізаційну взаємодію. Складовими та необхідними умовами цього процесу є входження до європейської системи безпеки, радикальні перетворення на шляху демократичного розвитку, вдосконалення політичної системи та сфери захисту прав людини, формування сучасної моделі менеджменту та ведення бізнесу, закріплення міжнародного образу країни як конкурентоспроможної та інвестиційно привабливої, тощо. Загалом йдеться про цілеспрямоване впровадження європейської моделі суспільного розвитку.

Російський дослідник В. Шемятенков зауважує на вузькості розуміння феномену європейської інтеграції російською вищою школою, яка вважає його звичайним різновидом об'єднувальних тенденцій в сучасній світовій політиці. Він звернув увагу на виключність процесу європейської інтеграції, яка пов'язана з добровільною відмовою держав-членів ЄС від частини свого національного суверенітету на користь наднаціональних органів влади.

Деякі з українських дослідників також виокремлюють питання суміжності у вітчизняному євроінтеграційному дискурсі процесів європейської інтеграції та європеїзації і відсутності чітких критеріїв розмежування між ними.

У контексті європейської інтеграції термін "європеїзація" стає активно вживаним у 70-х-80-х роках минулого сторіччя: спочатку в ході поглиблення європейської інтеграції та завершення формування внутрішнього ринку, а далі, у 1990-х роках, у процесі розширення ЄС та підготовки до членства країн-кандидатів із Центральної та Східної Європи. Сьогодні європеїзація визнається окремим напрямом євроінтеграційних студій. ЇЇ переважно ототожнюють зі змінами на національному рівні. Зростання ваги спільних європейських політик, у першу чергу Європейської політики згуртування, привернуло увагу до змін та трансформацій, що відбуваються на субнаціональному - регіональному та місцевому - рівні, у політиках регіонального, територіального чи місцевого розвитку, соціальній політиці тощо. Під час підготовки до останнього розширення ЄС актуальними були практичні аспекти європеїзації, які зараз перемістились на задній план.

Як зазначає українська дослідниця О. Оржель, "європеїзація - це закономірна відповідь на виклики й тиски європейської інтеграції в політико-правовій, соціально-економічній, культурно-ідеологічній та інших сферах, яка виявляє себе у формі соціально-економічних, суспільно-політичних, правових, світоглядно-ідеологічних чи культурних змін. Західні дослідники переважно характеризують європеїзацію англійським словом "impact" (вплив); інакше кажучи, європеїзацію можна охарактеризувати як зміни під впливом європейської інтеграції".

К. Фізерстоун та Г. Казаміас, професори Лондонської школи економіки та політичних студій, бачать в європеїзації явище, що виходить за рамки європейської інтеграції. Вони пропонують розглядати її на трьох рівнях. Перший - ЄС, який має на увазі розширення владної компетенції об'єднання, координацію зовнішньої політики та заходів із забезпечення безпеки континенту. Другий - інституційний, який діє на рівні національних держав-суб'єктів Європейського Союзу і має інкорпорувати закони, урядові постанови, етнічні та культурні особливості, а також інтереси країн. Третій рівень виходить за межі ЄС і поширюється на ті держави, які не є членами спільноти, але тісно пов'язані з нею. На думку дослідників, аналіз феномену європеїзації має зосередити увагу на наступному: інституційна адаптація органів управління до політики та стратегії ЄС; розширення прав та повноважень суб'єктів політичного процесу на рівні окремих держав, зокрема, громадянського суспільства і технократичних еліт; регулювання макроекономічних процесів; зміни в політичній системі; вплив, що здійснюється на національну ідентичність жителів Європейського Союзу; стратегічні ресурси реалізації зовнішньополітичних інтересів.

На думку авторів колективної монографії "Європеїзація і вирішення конфліктів: конкретні дослідження європейської периферії" (М. Валь, М. Емерсон, Т. Ковзірідзе, Б. Коппітерс, Г. Нутчева, Н. Точчі, М. Хьойссен) європеїзація, як аналітична концепція використовується в цілях дослідження у внутрішніх структурах і політичної лінії, які відбуваються у відповідь на політичні кроки і практичні міри, що інституціолізовані на європейському рівні. Європеїзація символізує процес, в якому європейські правила, механізми і колективні установи взаємодіють з даними внутрішніми структурами. Це означає, що європеїзація характеризується різноманітними шарами, що складають європейську багаторівневу структуру. Дослідники пропонують розрізняти внутрішню та периферійну європеїзацію, зокрема, в рамках Європейського Союзу вони вважають її інтерактивним процесом, під час якого країни-члени об'єднання знаходяться під впливом європейської інтеграції і водночас ініціюють її. З іншого боку, держави, що знаходяться на так званій периферії ЄС, не можуть впливати на прийняття рішень в рамках об'єднання, зокрема, тих, що напряму зачіпають їхні інтереси. Тому вони виступають лише об'єктом європеїзації, яка у даному випадку виступає як засіб зовнішньої політики Європейського Союзу.

Отже, інтеграція є багатозначним і міждисциплінарним терміном, який загалом означає процес об'єднання частин в одне ціле або рух в цьому напрямі. Для міжнародних відносин інтеграція несе своє смислове навантаження, яке визначає її як процес об'єднання країн у певні політико-інституційні утворення з метою здійснення координації діяльності у різноманітних сферах (політична, економічна, безпекова, культурна, соціальна, міграційна, освітня, науково-технічна і т.д.) на основі спільних міжнародних інтересів, географічного положення, історичних зв'язків. Існують типи інтеграції, серед яких найбільшу увагу ми звертаємо на політичну, економічну, інституційну регіональну крізь призму процесів європейської інтеграції як інтегруючого фактору.

інтеграція європейський союз україна

1.2 Методологія аналізу взаємовідносин у трикутнику Україна-ЄС-Росія

Теорії інтеґрації ніколи не були концептуальною основою політичних рішень. Її творці керувалися, передовсім, практичними інтересами своїх країн, а не абстрактними теоретичними схемами. Теоретики інтеґрації просувалися за практикою, намагаючись інтерпретувати її в категоріях політичних, соціологічних і економічних вчень. Ця інтеґрація носила певний відбиток власних ідеологічних і політичних переваг теоретиків.

Методологія теорій інтеґрації є органічною складовою частиною загальної методології західного суспільствознавства. Її сутність полягає в тому, що із всієї сукупності явищ виділяється один або декілька аспектів з певним ступенем обґрунтованості. Тому завжди можливо знайти закономірності, які не враховані в певній теоретичній конструкції. Це призводить до виникнення конкуруючих теорій, які спираються на закономірності, що залишилися поза увагою. Інтеґрація - складний феномен. А її теорії - це дзеркало, дивлячись у яке політики та широкі верстви населення можуть ліпше зрозуміти логіку процесу та результати своїх намагань.

Методологічну базу сучасної науки про міжнародні відносини становлять загальнонаукові принципи та положення науки методології, а також широкий спектр методів, які перейшли в міжнародні відносини як з інших наук, так і з практики. Методологія та проблеми, що з нею пов'язані, -- найскладніші питання у сучасних суспільних науках. Як вважає російський дослідник міжнародних відносин П. Циганков, проблема методу є одним "із найважливіших питань будь-якої науки, оскільки в підсумку йдеться про те, як отримати нове знання, як застосувати його в практичній діяльності". Інший відомий спеціаліст міжнародної політичної економіки, Б. Джонс, зазначає: "Складний і невизначений характер сучасних подій вимагають (від соціальної науки) відкритості, обережності і методологічної ретельності" .

Тому ми детальніше зупинимося на наявних методологічних підходах, методах і рівнях дослідження міжнародних відносин.

Дослідження міжнародних відносин відбувається як на концептуальному, так і на емпіричному рівнях. Звідси - одні методи застосовуються на теоретичному, а інші - на емпіричному рівнях. Методи, що застосовуються на теоретичному рівні дослідження, мають здебільшого узагальнено-логічний характер. Серед них особливого значення надають методам аналізу, синтезу та абстрагування. Водночас варто зазначити, що методи аналізу та синтезу виступають базовими для системного підходу.

Емпіричний рівень визначає параметри та дає загальну характеристику реальних міжнародних відносин, що є основою для виведення їх найважливіших закономірностей. На цьому рівні дослідження ґрунтується на описі та спостереженні і спрямоване на встановлення максимально об'єктивного знання про параметри досліджуваної реальності. Наголошуючи на значенні таких досліджень, Г. Моргентау писав, що теорія передусім "має базуватися не на апріорних та абстрактних твердженнях, а на емпіричних і прагматичних". Тобто, чи є відповідність реальних фактів і їх теоретичної інтерпретації, і чи випливають ті висновки, до яких веде теорія, із її першочергових тез.

Виділяють три групи методів наукового пізнання на емпіричному рівні. Перша група: загальні методи дослідження, або "методи аналізу ситуації", як їх називає П. Циганков. Вони об'єднують найпростіші прийоми і способи пізнання міжнародних відносин (спостереження, аналіз документів, порівняння), що застосовуються багатьма науковими дисциплінами. Важливо, що саме вивчення документів дає змогу побачити важливі сторони динаміки міжнародних відносин, допомагає виявити основні положення, норми і завдання, що постають не тільки перед дослідниками, а й міжнародними акторами. На сучасному етапі наукового пізнання альтернативними є електронні джерела інформації та геоінформаційні системи.

Друга група: експлікативні методи - група прийомів і способів дослідження, що мають аналітичний характер і відзначаються точністю й коректністю. До них належать: контент-аналіз, інвент-аналіз, когнітивне картування, метод індикаторів, статистичний метод.

Третя група: конструктивні методи - пов'язані з ідеалізованим відтворенням реальності, до яких відносяться: експеримент, моделювання, прогнозування, дельфійський метод, побудова сценаріїв і системний метод. Доречно зазначити, що системний метод не слід плутати із системним підходом, який є операційним твердженням про характер та зміст міжнародних відносин, метод - його практичним застосуванням у реальному дослідженні. Широке використання системного методу у сучасних наукових дослідженнях пояснюється його загальновизнаними перевагами, які пов'язані з можливістю розглядати об'єкт дослідження в єдності і цілісності. У межах системного методу Д. Зінгер запропонував схему дослідження, яка включає аналіз поведінки держав у міжнародному середовищі та вивчення міжнародної системи загалом. Відомий американський учений Дж. Розенау розробив дещо докладнішу схему, що поєднує шість рівнів аналізу міжнародної системи і політики: індивіди - "творці" політики та їхні характеристики; посади, які вони обіймають, та ролі, що вони виконують; структури уряду, в якому вони діють; суспільство, в якому вони живуть і яким управляють; системи відносин між національними урядами та іншими учасниками міжнародних відносин; світова система (тобто глобальна міжнародна система).

Системний підхід є одним із найпоширеніших підходів у суспільних науках, але який часто застосовується у єдності з іншими підходами. Підійти до вивчення міжнародних відносин із сучасних наукових позицій дає змогу діалектичний підхід, що охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і сприяє об'єктивному вивченню рушійних сил міжнародних процесів. Діалектичний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як "динамічної системи, що перебуває в стані постійного руху та розвитку, зумовленому її внутрішніми суперечностями, у постійній зміні форм і типів".

Дані два підходи складатимуть основу нашого дослідження, оскільки допоможуть висвітлити ті процеси та тенденції, які відбуваються у сфері міжнародних відносин між Україною, ЄС та Росією.

Дослідити міжнародні відносини як систему допоможуть дедуктивний та індуктивний підходи. Перший - це спосіб дослідження, що полягає у припущенні про характер конкретних елементів міжнародної системи, відштовхуючись від знань про її загальні особливості; сходження у пізнанні від загального до одиничного. Індуктивний підхід - це спосіб судження про загальні особливості явища, виходячи зі знання про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань щодо первинних елементів міжнародної системи та зв'язків між ними. Важливо, що ці два підходи взаємодоповнюють одне одного, таким чином виводячи повнішу картину досліджуваної дійсності.

Також розрізняють методи формальні й неформальні, причому останні стали виділятися як клас методів лише з кінця 60-х рр. Існує "вузьке" і "широке" розуміння формальних методів. У вузькому розумінні під формальними методами мають на увазі застосування формальної логіки й математичного аналізу до вивчення чи пояснення міжнародних відносин у цілому або їх окремих явищ і процесів. У широкому розумінні - взагалі дисципліноване і жорстке використання в методиці дослідження чітко визначених понять і категорій, понятійних рядів, рівнів опису, порівняння тощо.

До числа вузьких формальних методів відносяться насамперед методи моделювання міжнародних відносин у цілому або окремих їх сторін чи явищ. Побудова моделей вважається відносно новим напрямом у методології й до цього часу належить до так званих "модерністських". Це незважаючи на те, що найперша модель у галузі міжнародних відносин, яка й сьогодні зберігає свою теоретичну, методологічну та практичну цінність - модель гонки озброєнь Л. Річардсона, - була створена одразу після завершення Першої світової війни. Побудові моделей у науці про міжнародні відносини належить, безумовно, велике майбутнє, особливо в поєднанні з науковими методами побудови макрогіпотез і прогностики. Коректно сконструйована модель здатна в принципі підтвердити, скорегувати або навіть заперечити теорію. Моделювання, насамперед теорія ігор і створені на її основі методики, підтвердили також свою цінність і корисність у підготовці та навчанні кадрів, їх спеціальних тренуваннях.


Подобные документы

  • Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України. Аналіз впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва. Причини та значення територіальних суперечностей України.

    дипломная работа [93,2 K], добавлен 17.03.2010

  • Стосунки України та Росії в енергетичній сфері, стратегічні напрями зовнішньої енергетичної політики двох держав. Україна та МАГАТЕ. "Газові переговори": наміри і результати. Особливості та характер позиціювання сторін у "трикутнику": ЄС – Україна-Росія.

    курсовая работа [75,0 K], добавлен 30.11.2013

  • Суть світового господарства і основні етапи його розвитку. Глобалізація та її вплив на структуру світового господарства. Проблеми зовнішньої заборгованності. Вибір України: Європейський Союз або Росія. Модернізації зовнішньоекономічної політики України.

    курсовая работа [355,9 K], добавлен 17.04.2014

  • Значення інтеграції України до світового господарства. Перспективи розвитку економічних відносин України і Європейського союзу. Участь України в економічній інтеграції країн СНД. Приєднання України до СОТ як довгостроковий фактор стабільного розвитку.

    контрольная работа [30,4 K], добавлен 07.02.2011

  • Напрямки розвитку та еволюції України на сучасному етапі, місце та значення європейської та євроатлантичної інтеграції в даному процесі. Розгляд геополітичної обумовленості європейського покликання України. Несумісність інтеграційних проектів із Росією.

    реферат [40,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Політичні, економічні, соціальні, культурні, воєнні та правові зв'язки України з державами й народами. Деякі аспекти взаємовідносин України та Росії, євроатлантична інтеграція. Вектори співпраці з країнами Прибалтики, інтеграція в європейські структури.

    курсовая работа [51,8 K], добавлен 21.09.2010

  • Нормативно–правова база відносин України і НАТО. Основи функціонування НАТО. Можливі негативні наслідки вступу України до НАТО та перешкоди. Наслідки вступу України до НАТО для взаємовідносин з Росією. Скільки коштуватиме українцеві членство в НАТО.

    реферат [51,2 K], добавлен 21.10.2008

  • Огляд преси з питань європейськой інтеграції України. Передумови поглиблення і прискорення європейської інтеграції. Стратегія розвитку університетської освіти: європейський, національний та регіональний контекст. Україна - ЄС: кроки у напрямку зближення.

    статья [22,1 K], добавлен 13.08.2008

  • Основи секторального економічного співробітництва України та Європейського Союзу (ЄС), діагностика його розвитку. Напрями національної економічної політики в умовах розширення ЄС та стратегія участі України у формуванні Єдиного економічного простору.

    курсовая работа [362,7 K], добавлен 01.06.2014

  • Стан економічної інтеграції України і Європейського Союзу та перспективи на майбутнє. Створення конкурентоспроможної економіки України в умовах глобалізації. Європа і Україна: проблеми інтеграції. Участь українських ВНЗ в європейських освітніх програмах.

    реферат [24,0 K], добавлен 16.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.